Страница:
сторч головою, бо нема за що вхопитись, — стояла тепер, розпашіла й гарненька, і колупала стидливо пальчиком комина, ах у грудях тобі б поколупало! — вони стрінулись очима, і погляд сестри до решти потвердив Ганнусину підозру: в ньому був блиск недосяжного — ага, не доскочиш! — торжества людини, яка щойно доп'яла головної перемоги свого життя.
Оленку засватали. Хоч і не так сталося, як гадалося, не проминув Василь випімнути на запоїнах (йому теж не вельми до шмиги було, що Оленка піде на хутір, а Ганнуся зостанеться далі дівувати), ну та дякувати Господу милосердному, аби на добро, — вже ж, повагом кивали старости, убрані, здавалось, у всеньку мудрість світу нараз, — чоловік каже, а Бог своє в'яже! — делікатно пускаючи повз вуха не зовсім ґречний натяк і чудово тямлячи, що кому б же то стало духа випустити з рук Маркіянів хутір!… Марія натомість ходила як з хреста знята, тицялася то плакати до образів, то сікатися до меншої дочки: чи ж він тебе хоч любить? за тебе не питаюся, тобі ще, дурці, аби штані, ти за нього мені скажи, що в нього на серці? — і врешті, не домігшись врозумливої відповіді (бо яка й відповідь тут могла бути?), переломила свою гордість і подалася до Маркіянів говорити з самим Дмитром, — а вже гуло по селу, як у дзвони задзвонили, і І аннуся не важилася піткнутись із хати на люди: недобре чиниш, Дмитрику, що мені дитину в неславу вводиш, — та яка неслава, мамо (її порнуло тим завчасним «мамо», мов глузував із неї), — стояв навпроти й грав очима, гарний і невразливий, як скеля проти сонця, й замалим не пофоркував з утіхи на те все, чисто як жеребець, коли його чешуть, — яка неслава, або то я вашу Ганнусю вінка збавив?… І Марія сказала йому, чого зроду не казала нікому: мій гріх, хлопче, а твоя буде покута — і я з своїм Василем побралася зозла, бо не на моє вийшло, і ні своїй дитині, ні чужій такої долі не бажаю, не ступай же ти в мій слід, — на нього мовби й зробило враження, почути таке од старшої жінки, ще й майбутньої тещі, але хутко й відзискав опертя, явно незвичний надовго губитися: Оленка мене любить, заявив із тою певністю, що за інших обставин могла б збудити повагу, — і, відай, випереджаючи вже нависле Марїї в устах питання «а ти ж її?», докинув сквапно, і від того сливе по-хлоп'ячому щиро: їй зі мною буде добре, мамо. І Марія заламалася — якось одразу, всім єством збагнувши, що справді, так воно й буде, що їй і вже дуже добре, а далі буде ще краще, — повною панею на Маркіянових ґрунтах, обсадженою діточками, вона чутиметься як риба в ставку і звікує вік як у Бога за пазухою, ані раз і гадкою не вколовшись, що ціле те щастя, як-не-як, дісталось їй сестриним коштом і їй самій би того ввік не запопасти, аби Маркіяненкові Ганнуся не перейшла дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?
Од таких думок Марїї з незвички розболілася голова, ніби ввередилася, піднімаючи тяжке над спромогу, — тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусі вдома, Василь сказав, що дівчина пішла до панотця, отже й їй ті самі думки голову переїли — мамина дочка, нівроку, то чи ж трудно матері, що не крок, упізнавати в ній себе, — тільки, слава Богу, бистрішу умислом, та й грамоті ж учену, що аж штири зимі до школи ходила, то чейже їй легше піде така надсадна з Богом спірка, — і з цим Марія й відступила, в духові, дочці повне право судити Г себе, й сестру, і всіх людей, скільки їх є на світі, — немов уділила, раз і назавше, незримого благословення…
Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думці, — до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті, де, здавалось, іще трохи — й зачне дряпатися од безвиході в стіни, рвучи на собі волосся, як мичку, тільки ж із власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, — на саму гадку, що в людських очах вона тепер не більше як шмата, ужита на постілку Оленці з Дмитром, її пекло всередині вогнем, аж ніби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! — але до правди ніякого діла нікому не було, і з тою своєю правдою вона опинялася сама-саміська на печі, приречена на те саме, що й досі, — на тупий і виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, із року в рік — і так до сивої коси, з тою лиш різницею, що досі цей труд не виглядав марним, а відтак не виглядав і трудом, тоді як з Оленчиним майбутнім заміжжям усе мало обернутися проти неї, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Божою ласкою, ніби так і було ім на роду написано, і Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тільки дурила себе невідь-звідки забраними в голову химерами, і тепер, коли обман викрився, ніколи більше їй не знати тої чистої, нічим не скаламученої радости буяння, якою звикла втішатися на самоті, — в ній-бо самій, і це й було найстрашніше, зайшла зміна, ніби вона постарілася за один вечір того сватання на десять років, коли не на ціле життя, — щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєі непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бігти, що з собою почати?! — і запахи вона чула все якісь гнилі, немов усе в хаті й коло хати протхнулося смородом, і звук мучив цілий час не пересідаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тільки нижче, глухіше, — дуднючий звук, ніби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготіння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї сміявся, який враг торжествував?… У панотцевій господі, де було затишно й погідно, мов по шовку ступаєш, і пахло, як у церкві, — воском, і проскурами, й старими книгами, і ще чимсь сухим і гарним, наче зіллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тільки вона знала, що надворі він знов на неї чигатиме, — там уже вечоріло, уже й місяць зійшов, у вікно було видно — повний місяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тіней у тім місці, де брат брата підняв на вила, і щойно тут Ганнуся нарешті зрозуміла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мірці пшениці й меду, ніби дійсно на сестрині заручини зібралася прохати! — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж ім було приділено, одному статися дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?
Од таких думок Марїї з незвички розболілася голова, ніби ввередилася, піднімаючи тяжке над спромогу, — тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусі вдома, Василь сказав, що дівчина пішла до панотця, отже й їй ті самі думки голову переїли — мамина дочка, нівроку, то чи ж трудно матері, що не крок, упізнавати в ній себе, — тільки, слава Богу, бистрішу умислом, та й грамоті ж учену, що аж штири зимі до школи ходила, то чейже їй легше піде така надсадна з Богом спірка, — і з цим Марія й відступила, в духові, дочці повне право судити і себе, й сестру, і всіх людей, скільки їх є на світі, — немов уділила, раз і назавше, незримого благословення…
Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думці, — до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті, де, здавалось, іще трохи — й зачне дряпатися од безвиході в стіни, рвучи на собі волосся, як мичку, тільки ж із власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, — на саму гадку, що в людських очах вона тепер не більше як шмата, ужита на постілку Оленці з Дмитром, її пекло всередині вогнем, аж ніби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! — але до правди ніякого діла нікому не було, і з тою своєю правдою вона опинялася сама-саміська на печі, приречена на те саме, що й досі, — на тупий і виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, із року в рік — і так до сивої коси, з тою лиш різницею, що досі цей труд не виглядав марним, а відтак не виглядав і трудом, тоді як з Оленчи-ним майбутнім заміжжям усе мало обернутися проти неї, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Божою ласкою, ніби так і було ім на роду написано, і Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тільки дурила себе невідь-звідки забраними в голову химерами, і тепер, коли обман викрився, ніколи більше їй не знати тої чистої, нічим не скаламученої радости буяння, якою звикла втішатися на самоті, — в ній-бо самій, і це й було найстрашніше, зайшла зміна, ніби вона постарілася за один вечір того сватання на десять років, коли не на ціле життя, — щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєі непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бігти, що з собою почати?! — і запахи вона чула все якісь гнилі, немов усе в хаті й коло хати про-тхнулося смородом, і звук мучив цілий час не пересідаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тільки нижче, глухіше, — дуднючий звук, ніби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготіння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї сміявся, який враг торжествував?… У панотцевій господі, де було затишно й погідно, мов по шовку ступаєш, і пахло, як у церкві, — воском, і проскурами, й старими книгами, і ще чимсь сухим і гарним, наче зіллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тільки вона знала, що надворі він знов на неї чигатиме, — там уже вечоріло, уже й місяць зійшов, у вікно було видно — повний місяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тіней у тім місці, де брат брата підняв на вила, і щойно тут Ганнуся нарешті зрозуміла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мірці пшениці й меду, ніби дійсно на сестрині заручини зібралася прохати! — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж ім було приділено, одному статися жертвою, а другому вбійником? Вже ж що ні, відказав панотець, чоловік сам вибирає, по Божій дорозі йти, чи по диявольській, — так-то воно так, панотченьку, тільки ж і Святе Письмо каже, що то Бог уперве зглянувсь на Авеля і на жертву його, а на Каїна і на його жертву не зглянувся, а чи ж Каїн над своїм плодом не так само, як і брат його, гарував, може, й рук не покладаючи? Чи ж йому не кривдно було, що Бог його працею знехтував, а Авеля злюбив? — вона ще замірялася додати, лиш завагалась, не вміючи того одразу поправно вбгати в слова, — що, може, Каїн і нестак пімститися братові хотів, як направити вчинену йому від Бога кривду: не супроти братові вила піднімав, а Богові давав до знаку, що порушена Ним у світі рівновага, — ніби сам узявсь наступити на другу шальку терезів, — але панотець і без того видимо загнівався, насварив її за богозне-важні речі, велів прочитати на ніч десять отченашів і десять богородиць, і вже як відходила, поцілувавши його в руку, на порозі сливе, прояснівши, сказав, наче самому щойно свінуло: то ж то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив спит його гордині, понизивши в очах брата його, а той, замість покаятися, поліз із Богом за барки братися, то й скоїв такий смертний гріх, що не буде йому прощення повік-віку, — місяць із двома братами підбився вгору і мовчав звідтіля, заливаючи яскравим, хоч голки збирай, а хоч письма слебізуй, світлом — відкритий з дверей ґанок і стежку до воріт, і Ганнусі раптом знов стислося серце, як було вже раз над ямою з забитим, — тою самою необорною, тоскною мукою, яку мусять відчувати — хіба приречені на страту та непрощенні грішники: панотче, мало що не зойкнула благально, панотченьку мій солодкий, скажіть же мені, чому зглянувсь Господь на Авлеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь? — Ну от, розвів панотець руками, вже не сердито, а радше буркотливо, як на нерозумну дитину, я тобі — образи, а ти мені — гарбузи, — і наостанці вицілив на неї пальця, мов на торгу доважував: і десять «Вірую»!…
…Завернувши в третю вулицю — а видно було, далебі, як удень, лиш чомусь на диво безлюдно, тільки з дальнього кутка долинали голоси й вибухи сміху: парубки й дівчата збиралися на колодки, і Оленка, певно, з ними, засватана та пишна, — Ганнуся стала як укопана: просто їй із-під ніг пороснуло в очі сяйвом, мерехким розсипом іскор, аж скрикнула з зачудування, — на дорозі, в поросі лежав, розповившись плазом, гейби на ярмарковій ятці красувавсь, широкий та розкішний парубочий пояс — вилискувавсь проти місяця коштовним шовком, рясною грою золотих, як лелітки на воді, китиць, таких зблизька пушистих, що рука сама тяглася їх попестити, — гов, це ж хто потрапив упустити серед вулиці таке добро, та тут із півштуки найдорожчого краму пішло, на цілу спідницю стало б! — крім Дмитра, більш ні на кого було й подумати, тільки й Дмитрові пояси, навіть найсвяточніші, проти цього були що півень проти павича, — обережно, затамувавши подих, торкнулася Ганнуся делікатної тканини (запекло при тім, мало сліз не викресавши, далекою згадкою, як колись, ще повною сподівань дівчинкою, так само голубила в пелені крамні бинди, що батько привіз із ярмарку: тату, тату, чи я ж вам не дочка!), — і на той дотик усе в ній зненацька зайшлося, ніби чиясь тепла рука владно й ніжно зворухнула утробу: пояс одчувавсь як живий — прохолодний, але водночас мовби розпашілий ізсередини, як її власна шкіра після купелі, — з рвач-ким схлипом насолоди Ганнуся втопила в ньому лице, а тоді похапцем, озирнувшись, чи ніхто не бачить, згорнула й укинула за пазуху, засміявшись — уперше за багато днів! — од пролитого на груди, як вода, лоскоту свіжости… Удома вона чогось не стала хвалитися знахідкою, навіть матері змовчала, — хутенько попорала начиння, постелилась і лягла, тайкома тицьнувши пояса під подушку, — так і заснула на лаві під вікном, не встигши проказати не то десять отченашів, а насилу одного подужавши вимовити, — дуже вже її розморило, і сонна рука заклякла під подушкою, тримаючи в пальцях тяжкі й пушисті водночас китицідармовиси.
Прокинулась раптово, аж сіла на постелі: що таке?! Темно було, стояла тиша, але якась мов набрякла, — і тут під вікном, зараз-таки опостінь, коротко заїржав, наче реготнув, кінь — Ганнуся зрозуміла, що на цей звук вона й обудилася: одчини, озвався незнайомий голос, владний і ніжний, до кісточок проймаючий золотим приском, — чоловічий голос, густий і глибокий, але звідки йшов?… Одчини, Ганно-панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш мені за дружину стати, — Ганнуся затремтіла цілим тілом чи то з жару, чи з холоду, наче от-от мала розсипатись передзвоном, ряхтінням золотих леліток, гойдливих китиць, що вгору-вниз лоскотали по хребту, — от такого, власне щось такого й мусило їй приключитися, на щось таке вона й чекала від самого малечку, оце ж, нарешті, й воно, її виграний жереб, королівська заплата! — хто ти, покажися, спитала, відтуливши віконницю, хоч у глибині душі вже твердо знала: хто б не був, то й є її доля, — у дворі грав проти місяця, зміями вигинаючи шиї, четверик вороних, як глупа ніч, коней, і на їхньому тлі одрізнилась, наперед подаючись, аж під небо висока, аж місяця заступила собою, так само чорна чоловіча постать, дихнуло вогнем уже зовсім близесенько, вже попід серце, скрадливо, ніби цілий світ їй шептав в одну душу: одчини, Ганно-панно, будеш моєю, вкупі зо мною пануватимеш, бо ти того варта, а показатись тобі покажусь, коли перша мені покажешся, — Ганнуся ще й руки не витягла сягнути засувки, як вікно розчинилося, мов з нетерплячки, саме собою, — навстіж, і ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив-заполонив усеньке тіло до найпотаємніших закапелків, трубою здувши з неї сорочку вверх попід стелю, і, заки встигла злякатися чи й затулитись, — бо ж це вперше вона показувалась комусь іншому такою, якою досі тільки сама на себе милувалась, журячись, кому ж то така краса дістанеться, — заки потрапила охнути, відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається і в ній — назустріч, здавалося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук, що всі нараз її місили, тільки не грубих лаписьок, як Дмитрові, а таких, попри всю болючу міць, чулих, мов на кожному пальці мали по лоскотливому язичкові, і вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й перетворюючись на єдину готовність — увібрати в себе разом усенький світ, — і світ і ринув у неї зненацька, твердим, аж гострим, аж вона закричала, таким крижаним холодом пойняло нутро — ніби вхромилася в неї навиліт крита пекучою бляхою церковна дзвіниця, і на тій дзвіниці вона з свистом шугонула вгору, в наскрізно дзвенячу відлунням власного крику чорну пустелю, якимсь відпадаючим окрайчиком себе колишньої встигши подумати, що оце ж і є смерть! — і вже її не було, тільки замерехтіли-закрутилися довкола зірки, переплутуючись, як світляне волосся, вогненними хвостами, і не було більше болю, а тільки несамовите, скажене, до білого розжарене блаженство знову, і знову, і знову прощатися з душею — ніби ціле сонмище мала тих душ, — ще проносилися в міжзоряному вихрі якісь обличчя, одне з них ужалило на льоту чимось мовби знайомим, та саме як готова була його впізнати, той-таки голос виразно вимовив усередині неї: ну, годі, — й пустеля стрімко подаленіла кудись з ущухаючим дзвоном, а Ганна-панна розплющила очі в себе на постелі, хоч постелі, власне, не було, сам сторчма здиблений білий вихор, над яким знай пір'я з подушок кружеляло, опадаючи, ніби в тому вихорі щойно наклала головою сотня вояків, — а поруч із нею лежав, розпластавшись голим на цілий велетенський зріст, і, здавалось, світився в пітьмі кожною рисочкою найдосконаліший чоловік, на чий вид мала б сконати на місці, провалившися в божевілля, будь-яка людська уява. Щось непомисленне, неймовірне й моторошне було в тім, що приступний звичайним смертним очам чоловік годен бути таким прекрасним, — щось, хіба лиш бляклим натяком звідане нею раніше, коли з солодким жахом убачала в кшталтах власного тіла чашу з Святими Дарами, тільки тоді їй здавалося, мов на дні того провалля, куди отак упівока ледве важилась глипнути й зараз-таки одсахалась, отворено, й грають сліпучим світлом, райські брами заживоття, — і ось вона була, краса, таки правда що сліпуча, мов шкіру з тебе здерто на сам вид, та тягло від неї — застиглим, мов навіки, холодом: тою самою тоскною, безберегою, як море, передсмертною мукою стратенця, що вже скілька разів миттєвим стиском підсисала їй серце, а тепер простяглась перед нею втілена навіч, не обійдеш-не об'їдеш, — і, втупившись безживним зором у червоні плями свого дівоцтва на розорених перинах, вона зрозуміла, що цієі ночі стала за жінку найнещаснішому чоловікові на світі.
І тут запіяв півень — і в змиг ока постіль її спорожніла, навіть подуву тепла по тому величезному тілові не зоставивши, а Ганнуся провалилася в сон, як у глухий колодязь без сновидінь.
Цілий день потому вона стоконилася мов сновида, відчуваючи тільки, як сочиться пасокою, аж по ногах їй тече, розкутурхана вночі утроба, — а на ніч він з'явився знову, вже без стуку й без знаку, як по своє: щойно стала засинати, як почула коло себе в темряві знайоме дуже тіло, і подалась так само тілом — без тями, як масло під ножем. Вони знов кохалися до світа, і жодному не було задосить, бо за цим разом у Ганнусі обудилося щось нове: спрага, яка, що більше її вдовольняєш, то дужчою робиться, — трохи це було подібне до солонкуватого, як залізна клямка, посмаку крови з колись — як давно те було? — прокушеного Дмитрового підгорля, лиш то було в устах, а це в цілому єстві, й таке невтоленне, що заступало собою геть-чисто все — вся її дотеперішня сила, скупчившись, обернулася на цю прибутну, чорну спрагу, в захланних водах якої обоє ніяк не могли накупатися: царице моя, шепотів він, раз за разом виймаючи з неї душу, княгине, тисячу літ не мав такої, як ти, — саме те, що вона й прагла почути, що тільки й могло загодити її дотеперішню уразу на людей, котрі вперто тислися міряти її на свою мірку, а як вона під цю мірку не стала, настерлися, в далебі що безмірному вбожестві своєму, її зневажати, — а його цілющі слова не лише повертали їй себе, вони немов цілий світ, з усіма людьми, що в ньому були, є і будуть, вергали їй до ніг, і тим найдужче зближалися на подобу отої невідомої пісні, складеної їй на ясу, про котру завше мріяла, що колись таки її почує, — кажи ще, просила в нього, чи, може, просила її спрага, якій уже мало було самої тілесної розкоші й вона затоплювала собою, як паводок навесні, сусідні вгороди, — і він казав, на різні способи, словами й без слів, — і так з ночі в ніч. У своєму денному заціпенінні — бо вдень вона тепер жила єдино чеканням ночі, сливе ні на що круг себе не вважаючи, ото хіба кришку бентежачись неспинною течею між ноґами, яка, стид сказати, страшенно дражнила собак: варт було на крок піткнутися за поріг, як вони заходились валувати по цілій околиці, а то й гирилицею бігли за нею, нюшкуючи, мов за сукою під час тічки, — отож у тій напівнепритомній яві, котра дедалі менше здавалась їй явою порівняно з тим, що коїлося ночами, вона якось ані разу не спромоглася подивуватись, чом ніхто в хаті нічого не чув — таж таке тирло й мертвого б мало обудити! — проте ніхто не будився, ніхто нічого не завважив, хіба лиш Оленка нарікала, що їй стали снитися лихі сни, та Марія бідкалася, що Ганнуся так раптом змарніла — а диви, які підкови під очима, й сама аж чорна з лиця, чи не занедужала, крий Боже, — і, не ймучи віри власним очам, з острахом дивилась, як на Ганнусі починає буйно кучерявитись волосся — по цілій голові, так що вже й не розрізнити було родимої місячної мітки, — ти б, доню, пішла десь розважитись, між дівчата абощо, — доня дивно, по-собачому, пригинала у відповідь голову й вищиряла зуби — мов от-от заскавулить. Трохи опритомнювали її хіба запахи — головно ті, густі й червоні, од яких рот сповнювавсь солонкавою, із залізним посмаком слиною, — тим опритомнювали, що з новою силою прокидали в ній ненатлу і всепоглинущу нічну снагу: на другім кутку кололи кабана, мати зарізала зозулясту курку, що ополудні зненацька, прости Господи, заспівала півнем, їй самій прийшла місячка, в сусідів через дорогу обродинилася невістка — в цьому останньому випадку вона зазнала такого несамовитого збудження, аж мусила втікати в садок і качалася там по траві, щоб тільки не кинутися до них у хату й не припасти до породіллиної постелі, вхлебтуючи-всьорбуючи все живе, гаряче й червоне, — вночі все було інакше, тобто так, як і має бути, тільки вночі ця її нова сила й була до речі: прийшов, слава-тобіГосподи, шепотіла вже й нестак радісно, як із полегкістю, зачувши його коло себе, — але він зараз же немов даленів, захмарений і невдоволений: чому за те, що я прийшов, славиш Бога, а не мене? — вона й сама подивувалась такому очевидному, і як ото досі не завваженому, безглуздю: ба й справді! — а він провадив далі: чи ж не твоїй сестрі випадає Його славити, чи ж не їй Він прияє куди пак щедріш, ніж тобі, хоч вона проти тебе стільки варта, як жменя піску проти жмені злота? — як од лихоманки, затремтіла вона од щастя вперше по-справжньому почути збоку власні думки сказаними вголос: але ж чому так, зойкнула в передчутті відповіді, якої досі не домоглася — ні од панотця, ні од матері, ні од кого в світі, і яку марне силкуючись намацати, знай сліпо товклася лобом у невидимий мур, а тепер він обіцяв їй визвіл, і вона потяглася до нього цілою душею, начеб разом оберненою на одні розкриті отвором жаждиві, спливаючі соками нетерплячки вуста, — вхлипнути ту відповідь, якою б не була, — і відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі, відлунила в ній — необорно тоскною пусткою заглади: хіба ж ти не знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням Він і прияє, тільки вбогі духом Йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні, — знай гонить, і понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли Йому? — мусить бути цьому правда, з зусиллям відгукнулась вона крізь пустелю туги, відразу приклавши сказане і до себе, й до нього: зле бути найліпшою! — отже ж, додала нагадавши, і в пісні співається — найвищому деревоньку вершок усихає, — вже ж що правда, кому, як не мені, знати, до мене-бо належать добірні душі, тільки я знаю ім скласти поправну ціну, тільки я потраплю ім дати те, чого направду вартують, — вона гірко посміхнулась, трохи подражнена цими, ярмарковими якимись, нахвалками, бо ж сподівалась від нього щирішої розради: що ти все — я та я, ти ж і сам, небоже, оно який нещасливий? — він сикнув, мов зітхнув, аж на неї війнуло сірчаним духом паленизни — духом досади й розчарування: чимось, відай, дозолило йому це співчуття, якого вона досі не важилась виявляти, — ох і зіллячко ж ви, жонота, гаразд, хоч один є певний спосіб вас узяти, — і вже засопів вогнем, побіг по її тілу трепетливими, пестливими язичками, лаштуючись акурат до того способу вдатися, — і тут вона попросила хрипнучи, бо голос їй нагло закам'янило страхом так навічно в тій стратенчій пустці й зостатися: забери мене в царство твоє, хочу вкупі з тобою княжити, чи ж не на те ти мене обрав за дружину, ще тоді як червоного пояса підкидав у дарунок? — тим поясом вона вдень пов'язувала стан під сорочкою, щоб повсякчас відчувати на собі коханцеву присутність, — не журися, врадувано пообіцяв він — досить легкомисно, як їй видалося, міг би при такій оказїї й урочистішим бути, — іно слухайсь мене, і я сповню всі твої бажання, — і зараз же й ринувся сповняти, ревно, як піп до молитви, одое за другим, без передиху — аж доки не запіяв півень, і її зміг, як завше, короткий і мертвий уранішній сон.
Оленку засватали. Хоч і не так сталося, як гадалося, не проминув Василь випімнути на запоїнах (йому теж не вельми до шмиги було, що Оленка піде на хутір, а Ганнуся зостанеться далі дівувати), ну та дякувати Господу милосердному, аби на добро, — вже ж, повагом кивали старости, убрані, здавалось, у всеньку мудрість світу нараз, — чоловік каже, а Бог своє в'яже! — делікатно пускаючи повз вуха не зовсім ґречний натяк і чудово тямлячи, що кому б же то стало духа випустити з рук Маркіянів хутір!… Марія натомість ходила як з хреста знята, тицялася то плакати до образів, то сікатися до меншої дочки: чи ж він тебе хоч любить? за тебе не питаюся, тобі ще, дурці, аби штані, ти за нього мені скажи, що в нього на серці? — і врешті, не домігшись врозумливої відповіді (бо яка й відповідь тут могла бути?), переломила свою гордість і подалася до Маркіянів говорити з самим Дмитром, — а вже гуло по селу, як у дзвони задзвонили, і І аннуся не важилася піткнутись із хати на люди: недобре чиниш, Дмитрику, що мені дитину в неславу вводиш, — та яка неслава, мамо (її порнуло тим завчасним «мамо», мов глузував із неї), — стояв навпроти й грав очима, гарний і невразливий, як скеля проти сонця, й замалим не пофоркував з утіхи на те все, чисто як жеребець, коли його чешуть, — яка неслава, або то я вашу Ганнусю вінка збавив?… І Марія сказала йому, чого зроду не казала нікому: мій гріх, хлопче, а твоя буде покута — і я з своїм Василем побралася зозла, бо не на моє вийшло, і ні своїй дитині, ні чужій такої долі не бажаю, не ступай же ти в мій слід, — на нього мовби й зробило враження, почути таке од старшої жінки, ще й майбутньої тещі, але хутко й відзискав опертя, явно незвичний надовго губитися: Оленка мене любить, заявив із тою певністю, що за інших обставин могла б збудити повагу, — і, відай, випереджаючи вже нависле Марїї в устах питання «а ти ж її?», докинув сквапно, і від того сливе по-хлоп'ячому щиро: їй зі мною буде добре, мамо. І Марія заламалася — якось одразу, всім єством збагнувши, що справді, так воно й буде, що їй і вже дуже добре, а далі буде ще краще, — повною панею на Маркіянових ґрунтах, обсадженою діточками, вона чутиметься як риба в ставку і звікує вік як у Бога за пазухою, ані раз і гадкою не вколовшись, що ціле те щастя, як-не-як, дісталось їй сестриним коштом і їй самій би того ввік не запопасти, аби Маркіяненкові Ганнуся не перейшла дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?
Од таких думок Марїї з незвички розболілася голова, ніби ввередилася, піднімаючи тяжке над спромогу, — тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусі вдома, Василь сказав, що дівчина пішла до панотця, отже й їй ті самі думки голову переїли — мамина дочка, нівроку, то чи ж трудно матері, що не крок, упізнавати в ній себе, — тільки, слава Богу, бистрішу умислом, та й грамоті ж учену, що аж штири зимі до школи ходила, то чейже їй легше піде така надсадна з Богом спірка, — і з цим Марія й відступила, в духові, дочці повне право судити Г себе, й сестру, і всіх людей, скільки їх є на світі, — немов уділила, раз і назавше, незримого благословення…
Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думці, — до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті, де, здавалось, іще трохи — й зачне дряпатися од безвиході в стіни, рвучи на собі волосся, як мичку, тільки ж із власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, — на саму гадку, що в людських очах вона тепер не більше як шмата, ужита на постілку Оленці з Дмитром, її пекло всередині вогнем, аж ніби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! — але до правди ніякого діла нікому не було, і з тою своєю правдою вона опинялася сама-саміська на печі, приречена на те саме, що й досі, — на тупий і виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, із року в рік — і так до сивої коси, з тою лиш різницею, що досі цей труд не виглядав марним, а відтак не виглядав і трудом, тоді як з Оленчиним майбутнім заміжжям усе мало обернутися проти неї, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Божою ласкою, ніби так і було ім на роду написано, і Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тільки дурила себе невідь-звідки забраними в голову химерами, і тепер, коли обман викрився, ніколи більше їй не знати тої чистої, нічим не скаламученої радости буяння, якою звикла втішатися на самоті, — в ній-бо самій, і це й було найстрашніше, зайшла зміна, ніби вона постарілася за один вечір того сватання на десять років, коли не на ціле життя, — щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєі непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бігти, що з собою почати?! — і запахи вона чула все якісь гнилі, немов усе в хаті й коло хати протхнулося смородом, і звук мучив цілий час не пересідаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тільки нижче, глухіше, — дуднючий звук, ніби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготіння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї сміявся, який враг торжествував?… У панотцевій господі, де було затишно й погідно, мов по шовку ступаєш, і пахло, як у церкві, — воском, і проскурами, й старими книгами, і ще чимсь сухим і гарним, наче зіллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тільки вона знала, що надворі він знов на неї чигатиме, — там уже вечоріло, уже й місяць зійшов, у вікно було видно — повний місяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тіней у тім місці, де брат брата підняв на вила, і щойно тут Ганнуся нарешті зрозуміла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мірці пшениці й меду, ніби дійсно на сестрині заручини зібралася прохати! — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж ім було приділено, одному статися дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?
Од таких думок Марїї з незвички розболілася голова, ніби ввередилася, піднімаючи тяжке над спромогу, — тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусі вдома, Василь сказав, що дівчина пішла до панотця, отже й їй ті самі думки голову переїли — мамина дочка, нівроку, то чи ж трудно матері, що не крок, упізнавати в ній себе, — тільки, слава Богу, бистрішу умислом, та й грамоті ж учену, що аж штири зимі до школи ходила, то чейже їй легше піде така надсадна з Богом спірка, — і з цим Марія й відступила, в духові, дочці повне право судити і себе, й сестру, і всіх людей, скільки їх є на світі, — немов уділила, раз і назавше, незримого благословення…
Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думці, — до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті, де, здавалось, іще трохи — й зачне дряпатися од безвиході в стіни, рвучи на собі волосся, як мичку, тільки ж із власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, — на саму гадку, що в людських очах вона тепер не більше як шмата, ужита на постілку Оленці з Дмитром, її пекло всередині вогнем, аж ніби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! — але до правди ніякого діла нікому не було, і з тою своєю правдою вона опинялася сама-саміська на печі, приречена на те саме, що й досі, — на тупий і виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, із року в рік — і так до сивої коси, з тою лиш різницею, що досі цей труд не виглядав марним, а відтак не виглядав і трудом, тоді як з Оленчи-ним майбутнім заміжжям усе мало обернутися проти неї, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Божою ласкою, ніби так і було ім на роду написано, і Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тільки дурила себе невідь-звідки забраними в голову химерами, і тепер, коли обман викрився, ніколи більше їй не знати тої чистої, нічим не скаламученої радости буяння, якою звикла втішатися на самоті, — в ній-бо самій, і це й було найстрашніше, зайшла зміна, ніби вона постарілася за один вечір того сватання на десять років, коли не на ціле життя, — щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєі непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бігти, що з собою почати?! — і запахи вона чула все якісь гнилі, немов усе в хаті й коло хати про-тхнулося смородом, і звук мучив цілий час не пересідаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тільки нижче, глухіше, — дуднючий звук, ніби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготіння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї сміявся, який враг торжествував?… У панотцевій господі, де було затишно й погідно, мов по шовку ступаєш, і пахло, як у церкві, — воском, і проскурами, й старими книгами, і ще чимсь сухим і гарним, наче зіллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тільки вона знала, що надворі він знов на неї чигатиме, — там уже вечоріло, уже й місяць зійшов, у вікно було видно — повний місяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тіней у тім місці, де брат брата підняв на вила, і щойно тут Ганнуся нарешті зрозуміла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мірці пшениці й меду, ніби дійсно на сестрині заручини зібралася прохати! — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж ім було приділено, одному статися жертвою, а другому вбійником? Вже ж що ні, відказав панотець, чоловік сам вибирає, по Божій дорозі йти, чи по диявольській, — так-то воно так, панотченьку, тільки ж і Святе Письмо каже, що то Бог уперве зглянувсь на Авеля і на жертву його, а на Каїна і на його жертву не зглянувся, а чи ж Каїн над своїм плодом не так само, як і брат його, гарував, може, й рук не покладаючи? Чи ж йому не кривдно було, що Бог його працею знехтував, а Авеля злюбив? — вона ще замірялася додати, лиш завагалась, не вміючи того одразу поправно вбгати в слова, — що, може, Каїн і нестак пімститися братові хотів, як направити вчинену йому від Бога кривду: не супроти братові вила піднімав, а Богові давав до знаку, що порушена Ним у світі рівновага, — ніби сам узявсь наступити на другу шальку терезів, — але панотець і без того видимо загнівався, насварив її за богозне-важні речі, велів прочитати на ніч десять отченашів і десять богородиць, і вже як відходила, поцілувавши його в руку, на порозі сливе, прояснівши, сказав, наче самому щойно свінуло: то ж то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив спит його гордині, понизивши в очах брата його, а той, замість покаятися, поліз із Богом за барки братися, то й скоїв такий смертний гріх, що не буде йому прощення повік-віку, — місяць із двома братами підбився вгору і мовчав звідтіля, заливаючи яскравим, хоч голки збирай, а хоч письма слебізуй, світлом — відкритий з дверей ґанок і стежку до воріт, і Ганнусі раптом знов стислося серце, як було вже раз над ямою з забитим, — тою самою необорною, тоскною мукою, яку мусять відчувати — хіба приречені на страту та непрощенні грішники: панотче, мало що не зойкнула благально, панотченьку мій солодкий, скажіть же мені, чому зглянувсь Господь на Авлеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь? — Ну от, розвів панотець руками, вже не сердито, а радше буркотливо, як на нерозумну дитину, я тобі — образи, а ти мені — гарбузи, — і наостанці вицілив на неї пальця, мов на торгу доважував: і десять «Вірую»!…
…Завернувши в третю вулицю — а видно було, далебі, як удень, лиш чомусь на диво безлюдно, тільки з дальнього кутка долинали голоси й вибухи сміху: парубки й дівчата збиралися на колодки, і Оленка, певно, з ними, засватана та пишна, — Ганнуся стала як укопана: просто їй із-під ніг пороснуло в очі сяйвом, мерехким розсипом іскор, аж скрикнула з зачудування, — на дорозі, в поросі лежав, розповившись плазом, гейби на ярмарковій ятці красувавсь, широкий та розкішний парубочий пояс — вилискувавсь проти місяця коштовним шовком, рясною грою золотих, як лелітки на воді, китиць, таких зблизька пушистих, що рука сама тяглася їх попестити, — гов, це ж хто потрапив упустити серед вулиці таке добро, та тут із півштуки найдорожчого краму пішло, на цілу спідницю стало б! — крім Дмитра, більш ні на кого було й подумати, тільки й Дмитрові пояси, навіть найсвяточніші, проти цього були що півень проти павича, — обережно, затамувавши подих, торкнулася Ганнуся делікатної тканини (запекло при тім, мало сліз не викресавши, далекою згадкою, як колись, ще повною сподівань дівчинкою, так само голубила в пелені крамні бинди, що батько привіз із ярмарку: тату, тату, чи я ж вам не дочка!), — і на той дотик усе в ній зненацька зайшлося, ніби чиясь тепла рука владно й ніжно зворухнула утробу: пояс одчувавсь як живий — прохолодний, але водночас мовби розпашілий ізсередини, як її власна шкіра після купелі, — з рвач-ким схлипом насолоди Ганнуся втопила в ньому лице, а тоді похапцем, озирнувшись, чи ніхто не бачить, згорнула й укинула за пазуху, засміявшись — уперше за багато днів! — од пролитого на груди, як вода, лоскоту свіжости… Удома вона чогось не стала хвалитися знахідкою, навіть матері змовчала, — хутенько попорала начиння, постелилась і лягла, тайкома тицьнувши пояса під подушку, — так і заснула на лаві під вікном, не встигши проказати не то десять отченашів, а насилу одного подужавши вимовити, — дуже вже її розморило, і сонна рука заклякла під подушкою, тримаючи в пальцях тяжкі й пушисті водночас китицідармовиси.
Прокинулась раптово, аж сіла на постелі: що таке?! Темно було, стояла тиша, але якась мов набрякла, — і тут під вікном, зараз-таки опостінь, коротко заїржав, наче реготнув, кінь — Ганнуся зрозуміла, що на цей звук вона й обудилася: одчини, озвався незнайомий голос, владний і ніжний, до кісточок проймаючий золотим приском, — чоловічий голос, густий і глибокий, але звідки йшов?… Одчини, Ганно-панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш мені за дружину стати, — Ганнуся затремтіла цілим тілом чи то з жару, чи з холоду, наче от-от мала розсипатись передзвоном, ряхтінням золотих леліток, гойдливих китиць, що вгору-вниз лоскотали по хребту, — от такого, власне щось такого й мусило їй приключитися, на щось таке вона й чекала від самого малечку, оце ж, нарешті, й воно, її виграний жереб, королівська заплата! — хто ти, покажися, спитала, відтуливши віконницю, хоч у глибині душі вже твердо знала: хто б не був, то й є її доля, — у дворі грав проти місяця, зміями вигинаючи шиї, четверик вороних, як глупа ніч, коней, і на їхньому тлі одрізнилась, наперед подаючись, аж під небо висока, аж місяця заступила собою, так само чорна чоловіча постать, дихнуло вогнем уже зовсім близесенько, вже попід серце, скрадливо, ніби цілий світ їй шептав в одну душу: одчини, Ганно-панно, будеш моєю, вкупі зо мною пануватимеш, бо ти того варта, а показатись тобі покажусь, коли перша мені покажешся, — Ганнуся ще й руки не витягла сягнути засувки, як вікно розчинилося, мов з нетерплячки, саме собою, — навстіж, і ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив-заполонив усеньке тіло до найпотаємніших закапелків, трубою здувши з неї сорочку вверх попід стелю, і, заки встигла злякатися чи й затулитись, — бо ж це вперше вона показувалась комусь іншому такою, якою досі тільки сама на себе милувалась, журячись, кому ж то така краса дістанеться, — заки потрапила охнути, відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається і в ній — назустріч, здавалося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук, що всі нараз її місили, тільки не грубих лаписьок, як Дмитрові, а таких, попри всю болючу міць, чулих, мов на кожному пальці мали по лоскотливому язичкові, і вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й перетворюючись на єдину готовність — увібрати в себе разом усенький світ, — і світ і ринув у неї зненацька, твердим, аж гострим, аж вона закричала, таким крижаним холодом пойняло нутро — ніби вхромилася в неї навиліт крита пекучою бляхою церковна дзвіниця, і на тій дзвіниці вона з свистом шугонула вгору, в наскрізно дзвенячу відлунням власного крику чорну пустелю, якимсь відпадаючим окрайчиком себе колишньої встигши подумати, що оце ж і є смерть! — і вже її не було, тільки замерехтіли-закрутилися довкола зірки, переплутуючись, як світляне волосся, вогненними хвостами, і не було більше болю, а тільки несамовите, скажене, до білого розжарене блаженство знову, і знову, і знову прощатися з душею — ніби ціле сонмище мала тих душ, — ще проносилися в міжзоряному вихрі якісь обличчя, одне з них ужалило на льоту чимось мовби знайомим, та саме як готова була його впізнати, той-таки голос виразно вимовив усередині неї: ну, годі, — й пустеля стрімко подаленіла кудись з ущухаючим дзвоном, а Ганна-панна розплющила очі в себе на постелі, хоч постелі, власне, не було, сам сторчма здиблений білий вихор, над яким знай пір'я з подушок кружеляло, опадаючи, ніби в тому вихорі щойно наклала головою сотня вояків, — а поруч із нею лежав, розпластавшись голим на цілий велетенський зріст, і, здавалось, світився в пітьмі кожною рисочкою найдосконаліший чоловік, на чий вид мала б сконати на місці, провалившися в божевілля, будь-яка людська уява. Щось непомисленне, неймовірне й моторошне було в тім, що приступний звичайним смертним очам чоловік годен бути таким прекрасним, — щось, хіба лиш бляклим натяком звідане нею раніше, коли з солодким жахом убачала в кшталтах власного тіла чашу з Святими Дарами, тільки тоді їй здавалося, мов на дні того провалля, куди отак упівока ледве важилась глипнути й зараз-таки одсахалась, отворено, й грають сліпучим світлом, райські брами заживоття, — і ось вона була, краса, таки правда що сліпуча, мов шкіру з тебе здерто на сам вид, та тягло від неї — застиглим, мов навіки, холодом: тою самою тоскною, безберегою, як море, передсмертною мукою стратенця, що вже скілька разів миттєвим стиском підсисала їй серце, а тепер простяглась перед нею втілена навіч, не обійдеш-не об'їдеш, — і, втупившись безживним зором у червоні плями свого дівоцтва на розорених перинах, вона зрозуміла, що цієі ночі стала за жінку найнещаснішому чоловікові на світі.
І тут запіяв півень — і в змиг ока постіль її спорожніла, навіть подуву тепла по тому величезному тілові не зоставивши, а Ганнуся провалилася в сон, як у глухий колодязь без сновидінь.
Цілий день потому вона стоконилася мов сновида, відчуваючи тільки, як сочиться пасокою, аж по ногах їй тече, розкутурхана вночі утроба, — а на ніч він з'явився знову, вже без стуку й без знаку, як по своє: щойно стала засинати, як почула коло себе в темряві знайоме дуже тіло, і подалась так само тілом — без тями, як масло під ножем. Вони знов кохалися до світа, і жодному не було задосить, бо за цим разом у Ганнусі обудилося щось нове: спрага, яка, що більше її вдовольняєш, то дужчою робиться, — трохи це було подібне до солонкуватого, як залізна клямка, посмаку крови з колись — як давно те було? — прокушеного Дмитрового підгорля, лиш то було в устах, а це в цілому єстві, й таке невтоленне, що заступало собою геть-чисто все — вся її дотеперішня сила, скупчившись, обернулася на цю прибутну, чорну спрагу, в захланних водах якої обоє ніяк не могли накупатися: царице моя, шепотів він, раз за разом виймаючи з неї душу, княгине, тисячу літ не мав такої, як ти, — саме те, що вона й прагла почути, що тільки й могло загодити її дотеперішню уразу на людей, котрі вперто тислися міряти її на свою мірку, а як вона під цю мірку не стала, настерлися, в далебі що безмірному вбожестві своєму, її зневажати, — а його цілющі слова не лише повертали їй себе, вони немов цілий світ, з усіма людьми, що в ньому були, є і будуть, вергали їй до ніг, і тим найдужче зближалися на подобу отої невідомої пісні, складеної їй на ясу, про котру завше мріяла, що колись таки її почує, — кажи ще, просила в нього, чи, може, просила її спрага, якій уже мало було самої тілесної розкоші й вона затоплювала собою, як паводок навесні, сусідні вгороди, — і він казав, на різні способи, словами й без слів, — і так з ночі в ніч. У своєму денному заціпенінні — бо вдень вона тепер жила єдино чеканням ночі, сливе ні на що круг себе не вважаючи, ото хіба кришку бентежачись неспинною течею між ноґами, яка, стид сказати, страшенно дражнила собак: варт було на крок піткнутися за поріг, як вони заходились валувати по цілій околиці, а то й гирилицею бігли за нею, нюшкуючи, мов за сукою під час тічки, — отож у тій напівнепритомній яві, котра дедалі менше здавалась їй явою порівняно з тим, що коїлося ночами, вона якось ані разу не спромоглася подивуватись, чом ніхто в хаті нічого не чув — таж таке тирло й мертвого б мало обудити! — проте ніхто не будився, ніхто нічого не завважив, хіба лиш Оленка нарікала, що їй стали снитися лихі сни, та Марія бідкалася, що Ганнуся так раптом змарніла — а диви, які підкови під очима, й сама аж чорна з лиця, чи не занедужала, крий Боже, — і, не ймучи віри власним очам, з острахом дивилась, як на Ганнусі починає буйно кучерявитись волосся — по цілій голові, так що вже й не розрізнити було родимої місячної мітки, — ти б, доню, пішла десь розважитись, між дівчата абощо, — доня дивно, по-собачому, пригинала у відповідь голову й вищиряла зуби — мов от-от заскавулить. Трохи опритомнювали її хіба запахи — головно ті, густі й червоні, од яких рот сповнювавсь солонкавою, із залізним посмаком слиною, — тим опритомнювали, що з новою силою прокидали в ній ненатлу і всепоглинущу нічну снагу: на другім кутку кололи кабана, мати зарізала зозулясту курку, що ополудні зненацька, прости Господи, заспівала півнем, їй самій прийшла місячка, в сусідів через дорогу обродинилася невістка — в цьому останньому випадку вона зазнала такого несамовитого збудження, аж мусила втікати в садок і качалася там по траві, щоб тільки не кинутися до них у хату й не припасти до породіллиної постелі, вхлебтуючи-всьорбуючи все живе, гаряче й червоне, — вночі все було інакше, тобто так, як і має бути, тільки вночі ця її нова сила й була до речі: прийшов, слава-тобіГосподи, шепотіла вже й нестак радісно, як із полегкістю, зачувши його коло себе, — але він зараз же немов даленів, захмарений і невдоволений: чому за те, що я прийшов, славиш Бога, а не мене? — вона й сама подивувалась такому очевидному, і як ото досі не завваженому, безглуздю: ба й справді! — а він провадив далі: чи ж не твоїй сестрі випадає Його славити, чи ж не їй Він прияє куди пак щедріш, ніж тобі, хоч вона проти тебе стільки варта, як жменя піску проти жмені злота? — як од лихоманки, затремтіла вона од щастя вперше по-справжньому почути збоку власні думки сказаними вголос: але ж чому так, зойкнула в передчутті відповіді, якої досі не домоглася — ні од панотця, ні од матері, ні од кого в світі, і яку марне силкуючись намацати, знай сліпо товклася лобом у невидимий мур, а тепер він обіцяв їй визвіл, і вона потяглася до нього цілою душею, начеб разом оберненою на одні розкриті отвором жаждиві, спливаючі соками нетерплячки вуста, — вхлипнути ту відповідь, якою б не була, — і відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі, відлунила в ній — необорно тоскною пусткою заглади: хіба ж ти не знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням Він і прияє, тільки вбогі духом Йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні, — знай гонить, і понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли Йому? — мусить бути цьому правда, з зусиллям відгукнулась вона крізь пустелю туги, відразу приклавши сказане і до себе, й до нього: зле бути найліпшою! — отже ж, додала нагадавши, і в пісні співається — найвищому деревоньку вершок усихає, — вже ж що правда, кому, як не мені, знати, до мене-бо належать добірні душі, тільки я знаю ім скласти поправну ціну, тільки я потраплю ім дати те, чого направду вартують, — вона гірко посміхнулась, трохи подражнена цими, ярмарковими якимись, нахвалками, бо ж сподівалась від нього щирішої розради: що ти все — я та я, ти ж і сам, небоже, оно який нещасливий? — він сикнув, мов зітхнув, аж на неї війнуло сірчаним духом паленизни — духом досади й розчарування: чимось, відай, дозолило йому це співчуття, якого вона досі не важилась виявляти, — ох і зіллячко ж ви, жонота, гаразд, хоч один є певний спосіб вас узяти, — і вже засопів вогнем, побіг по її тілу трепетливими, пестливими язичками, лаштуючись акурат до того способу вдатися, — і тут вона попросила хрипнучи, бо голос їй нагло закам'янило страхом так навічно в тій стратенчій пустці й зостатися: забери мене в царство твоє, хочу вкупі з тобою княжити, чи ж не на те ти мене обрав за дружину, ще тоді як червоного пояса підкидав у дарунок? — тим поясом вона вдень пов'язувала стан під сорочкою, щоб повсякчас відчувати на собі коханцеву присутність, — не журися, врадувано пообіцяв він — досить легкомисно, як їй видалося, міг би при такій оказїї й урочистішим бути, — іно слухайсь мене, і я сповню всі твої бажання, — і зараз же й ринувся сповняти, ревно, як піп до молитви, одое за другим, без передиху — аж доки не запіяв півень, і її зміг, як завше, короткий і мертвий уранішній сон.