Страница:
Розуміється, не ці останні складають реальну загрозу молодій українській демократії — вони ані не становлять більшости населення країни (як не рахувати Донецького регіону, українського Палермо, повністю контрольованого мафією), ані не мають потенціалу до самоорганізації. Але є ті, хто все ще при владі і хто зараз їх гарячкове організовує, нацьковуючи на «помаранчеві» юрби в Донецьку й Луганську. Втративши надію завоювати країну, місцевий кримінальний клан зараз одчайдушне бореться за те, щоб утримати під контролем свій останній плацдарм — новопроголошену місцевим губернатором «Донецьку автономію». І пан Путін висилає туди свого гінця, мера Москви Лужкова, щоб той гучно й визивно благословив цей проект.
«Путін зробить усе, щоб вас не відпустити, — гробовим голосом сказав мені минулого тижня в телефон мій російський колега. — Рішуче ВСЕ. Буде чіплятись до останку, поки пальці не посиніють».
Це нагадало мені дещо, чуте раніше від Віктора Януковича. Десь за тиждень перед другим туром виборів він звернувся до Ющенка по телебаченню із заявою, що вперше прозвучала як пряма погроза: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (непогана заява напередодні «демократичних виборів»!). Принаймні цим разом він був щирим, хоч і не цілком оригінальним. Фраза «Ми прийшли до влади!» була вперше озвучена паном Путіним у промові на честь офіційного святкування Дня чекіста Росії. З огляду на контекст навряд чи доводиться сумніватися, хто такі ці «ми». Мені лишень цікаво, як би пан Шрьодер поставився до того, щоб, ідучи за прикладом свого офіційно проголошеного «друга», запровадити у себе в німецькому календарі День гестапівця.
У ході роботи над своїм новим романом, частина дії якого відбувається в 1940-ві роки, я вивчала в архівах методи, яких уживало НКВД-КҐБ до населення ново-приєднаних територій по Другій світовій війні. Це справді моторошне дежа вю — бачити, як багато з того знов було запущено в хід під час цих виборів: від розпаношеної сталінської пропаганди, яка приписує супротивникові злочини власного режиму, та підрозділів, складених із перевдягнених у форму противника злочинців, які посилаються тероризувати населення, і до виборчих бюлетенів, заповнених «зникаючим чорнилом». «Вони» справді повертаються — вони вже тут, на порозі наших дверей.
У ГУЛАГу енкаведистська адміністрація керувала в бараках своєю «демократією» за допомогою сексотів із «блатного», кримінального елемента. Проект реставрованого СРСР із головним начальником у Кремлі та його сексотом, який контролює з київських горбів сорокавосьмимільйонний барак під назвою «Україна», — це аж ніяк не орвелівська фантазія. Пан Янукович, котрий представляє «донецьких братків» — кримінальний бізнес-клан, тісно пов'язаний з аналогічним мафіозним угрупованням Росії, — є в Україні найвідповіднішим кандидатом на таку посаду. КҐБ він мусить завдячувати чимало: у радянські часи та карколомна кар'єра, яку він зробив, маючи за плечима дві судимості за розбій і грабунок, без потужної підтримки КҐБ була б просто неможливою. Те, що судові справи Януковича, як стало відомо, зберігаються в московських архівах, робить його для пана Путіна найбільш ручним і слухняним надбанням з усіх можливих. До того ж, порівняно з «Україною Януковича», змодельованою за зразком сьогоднішнього Донецька, путінська власна «керована демократія» виглядала б в очах Заходу просто-таки Афінами Перикла.
Кучма з Путіним ударили по руках. Але гравцем, який втрутився в цей досконало складений план, став Майдан — і десятки менших «майданів» по всій країні, що переможним хором скандують «Ю-щен-ко!».
За винятком Донецька. Коли я пишу ці рядки, сніг на його центральній площі ще, певно, і досі заляпаний кров'ю. У неділю й понеділок банди скінхедів у чорних куртках побили відважний гурт «помаранчевих» донеччан, яким не забракло духа вийти на вулиці свого міста, щоб показати, що не ввесь Донецьк є тюрмою. Демонстрація скінчилася тим, що на снігу безпорадно лежали десятки поранених, а місцеве телебачення гнівно таврувало їх як «західних загарбників, які сфальсифікували вибори на користь цього бандита Ющенка, який прийде продавати донеччан в американське рабство». Нічого не нагадує? 1933 рік, «баварські братки»… Або 1937-й, Сталіно-ві «агенти імперіалізму, яких треба відстрілювати як скажених собак»?
Вони тут, авжеж. І ми мусимо їх «видавлювати» — мирним, законним, цивілізованим способом. Крок за кроком. Квіти проти кийків. Усмішки проти автоматів. Врешті-решт, стріляє не зброя, стріляють люди. А з людьми завжди можна розмовитися — Майдан продовжує в це вірити.
Ми знаємо, як це було, — мільйони нас умирали від штучного голоду в 1933-му, і ще мільйони десятиліттями гинули в ГУЛАГу, і десятки тисяч було вкинуто в тюрми за відносно «мирної» брежнєвської доби, і навіть сама наша національна ідентичність на час розвалу СРСР опинилась була на межі заникання. Упродовж поколінь ми, нація жертв і виживальників, набули достатнього імунітету, щоб упізнати небезпеку, поки ще не пізно. А за 13 років нашої, хоч якої куцої й обтятої, незалежності сформувалися в дорослу політичну націю. «Я пишаюсь тим, що я — українець». Цими днями мені часто випадало таке чути від людей дуже різного етнічного походження — єврейського, російського, угорського… Вперше в новітній історії всі ми тепер просто — українці, які разом борються за майбутнє своєї країни. Не за минуле.
«Ми прибули сюди надто пізно, — сказав мені днями один західний журналіст. — Не на місяці пізно, а на роки».
Не можу з цим не погодитись. Тільки я б сказала — на десятиліття.
Але може, все-таки ще не пізно.
Оксана ЗАБУЖКО — одна з найпопулярніших українських поеток, письменниця, автор публіцистичних есе. її твори очолюють рейтинги сучасної української літератури. Як перекладач деяких з них, я попросила Оксану цього разу «перекласти російською» те, що відбувається сьогодні в Україні.
Оксано, які, на твою думку, культурні витоки «Помаранчевої революції»?
Взагалі— то такі грандіозні тектонічні процеси на якомусь одному рівні, та ще й ізсередини, зрозуміти не вийде -завеликий масштаб. Через київський Майдан пройшли мільйони людей, а локальні «майдани» ще й досі продовжують клекотати по всій країні. Історикам, соціологам, психологам, культурологам вистачить роботи на довгі роки, а що вже письменникам, то просто пощастило понад усяку міру — такий надпотужний вибух людського матеріалу випадає раз на сторіччя (в Україні востаннє — у 1918-му).
Як найближчу й набільш «упізнавану» аналогію, зараз найчастіше згадують Прагу 1989-го (поляки, втім, ще й Варшаву 1980-го, а німці — падіння Берлінської стіни), але, по-моєму, як кожне інше, це порівняння також відчутно «кульгає». Тобто, за всіма ознаками — безперечно чергова «східноєвропейська оксамитна» (за демократичну форму правління, проти авторитарної), з квітами, піснями й загальним моральним пафосом, суголосним тій-таки Празі-1989 навіть на рівні гасел («Любов і правда переможуть»). Але є й ще одна важлива обставина: саме в цю осінь остаточно завершився 13-літній процес консолідації української політичної нації. Змінилася не тільки масова свідомість, але й масова енергетика. Унікальна — всі метафори блякнуть! — атмосфера «свободи, рівности, братерства» на вулицях столиці, сльози на очах од ніжности до всіх і кожного, злиття в помаранчевій ейфорії поліських фермерів, львівських і харківських студентів, запорізьких металургів, київських бізнесменів, і при цьому, що дуже важливо, ще й остаточна духовна асиміляція — ніби переплавка в загальному національному горні — етнічних росіян, євреїв, угорців… Ключову фразу цих тижнів — «Я горджусь тим, що я українець», — уперше випадало чути від різних людей безвідносно до їхнього етнічного походження, поняття «українець» нарешті стало з паспортного громадянсько-політичним.
Напевно, можна побачити витоки того, що відбувається, в минулому України…
Культури просто так не вмирають — а може, і взагалі не вмирають ніколи? Все-таки ще двісті з гаком років тому гетьманів у нас обирали, і дуже сильно підозрюю, що якби не було в культурному «геномі» українців цього (дуже шевченківського!) відчуття «неправедности» всякої невиборної, «призначеної згори» влади, то самих тільки тринадцяти років громадянського суспільства для становлення української демократії могло б, либонь, і не вистачити…
Якщо ж простіше, то впродовж останнього року в Україні остаточно оформився вже віддавна спроквола визріваючий цивілізаційний розрив між суспільством і владою. Пострадянська влада попросту репнула на тілі України по всіх швах, як на дорослому юнакові благенький підлітковий костюмчик. Не виключено, що нарешті настав «не календарний», як висловлювалась Ахматова, а справжній — духовний, чи, якщо завгодно, метафізичний — кінець СРСР.
Як і чому українська інтелігенція — письменники, діячі культури — бере (чи НЕ бере) участи в «помаранчевому русі»?
По— перше, революція на те й революція, що в ній у той чи той спосіб беруть участь УСІ, від малого до старого, -від мого сусіда-таксиста, який після зміни задарма розвозив по хатах людей із мітингу, до директора мого улюбленого японського ресторану, який щовечора відправляв у наметове містечко машину безплатних суші, і не менш ніжно мною люблених Олега Скрипки й Марійки Бурмаки, що не знати як не зірвали собі голосу багатогодинними безкоштовними концертами на вітрі й морозі. По-друге, головним двигуном «Помаранчевої революції», як і належиться «за підручником», виявився саме «третій стан», себто український середній клас, — і, розуміється, інтелігенція в тому числі. Вона-то почала опір іще ген як задовго перед 21-м листопада — і самвидав відродила (у вигляді роздруківок з Інтернету й самопально виготовлених листівок), коли по всіх телеканалах, крім 5-го й ТРК «Ера», ще плавом плинула цілком радянської стилістики пропаганда (Янукович — «креп-кий мужик» і чудовий прем'єр, Ющенко — підлий аґент американського імперіалізму, з ножем у зубах і свастикою на лобі), та й сам Інтернет якісно ох як змінився…
Для нас він став одним з найважливіших джерел інформації про події в Україні…
Взагалі про роль Інтернету в цій революції коли-небудь дисертації буде понаписувано, настільки важливою виявилася ця «зона свободи». А десятки тисяч інженерів, журналістів, студентів, що записувалися спостерігачами? А тисячі годин аматорського відео, на яких по всій країні люди з ризиком як не для себе, то для камери, фіксували незліченні «хоррори» цих виборів? Не живучи в Україні, мабуть, важко уявити, наскільки, власне, перемога Ющенка «не належить йому» і тільки до певної міри може бути віднесена на рахунок його штабів (за моїми «спостереженнями стороннього», справи там за багатьма параметрами стояли аж ніяк не блискуче!). Люди тому й вийшли на вулиці, що перемогу вкрали не в Ющенка, а в них, у всіх нас, це нас одурили (у тому числі, як терпляче пояснювали «помаранчеві» ошелешеним «біло-блакитним» десантникам, і прихильників Януковича: «Адже ви так і не знаєте, скільки вас насправді!»). Просто Ющенко зумів стати символом, що об'єднав і консолідував націю за тією самою моделлю, що Гавел чехів у 1989-му, а Іван Павло II поляків у 1980-му: він представляє рідкісний (може, тільки на таких-от переломних етапах історії й успішний!) тип морального політика. Ось це й виявилося найважливішим — і найбільш запотребованим.
Ще перед першим туром Янукович, виступаючи в Донбасі на якомусь черговому «хозпартактиві», вигукнув фразу, що стала крилатою: «Я верю, что сильньїх й здоровьіх людей у нас больше, чем зтих козлов, которьіе постоянно мешают нам жить!» Мене тоді вжахнули були навіть не «козли», а апеляція до «сильних і здорових» — пряма цитата з промов Гітлера 1933 року. Але от тепер, після двох місяців «опору козлів» і трьох тижнів Майдану, що потрясли світ, мимоволі думаєш собі: а правду ж дядько сказав! — якщо мати на увазі «сильних і здорових» не тілом, а духом, то їх, як з'ясувалось, у нас і справді неймовірно багато! З огляду на те, як довго розтлівали власті українське суспільство, воно виявилося навдивовижу морально здоровим. І, зрозуміло, вся інтелігенція, що була тихо задихалася в атмосфері гуснучої брехні й продажности, цієї осені вилізла зі своїх «екологічних ніш» і рушила по-партизанськи «рятувати вітчизну» — хто як умів.
Як ти прокоментуєш лист групи українських письменників, опублікований ще напередодні виборів, де говорилося, що російська мова — це «мова попси і блатняка»?
— Навряд чи росіяни уявляють собі, до якої стадії «блатного» розпаду дійшла сьогодні в Україні російська мова, що нею наша збанкрутіла політична еліта (за нечисленними винятками) володіє в обсязі не більшому за 500 слів (українською, боюсь, у ще меншому!), причім половина з них — то фєня, арго і мат. Це вже навіть не радянський дискурс — у тому бодай синтаксис зберігався! Провладний же «єдиний кандидат» пан Янукович був не раз заскочений ЗМІ за вкрай невимушеним уживанням мату так-таки просто в ході зустрічей із виборцями під час кампанії. Навіть під час «теледебатів» (на яких зачитувався заздалегідь заготовлений текст!) він примудрився, перейшовши в заключному слові на російську, за п'ять «російськомовних» хвилин кілька разів зірватися — пролунало (щоправда, швиденько стлумлене заникуванням!) «без балди» і ще кілька перлів.
А тепер про листа, за який ти згадала. Листів на підтримку демократії були десятки, коли не сотні, — я особисто підписала штук із п'ять, у тому числі «від творчої інтелігенції» (того, найбільш «зоряного», що зібрав близько 500 підписів) і «від інтелектуального співтовариства» (того, що його слідом за нами, українцями, стали підписувати й іноземці — серед них Ноам Хомський і ряд інших видатних умів сучасної цивілізації). Зі своїм окремим «Листом 12 аполітичних літераторів» виступила й літературна група Ю. Андруховича. Лист їхній адресувався своїй читацькій аудиторії — молодіжній, студентській — і витриманий був у звичному для них «постмодерністському» форматі. За стилем, мовою, ексцентрично-стьобною композицією він більше скидався на літературний твір, ніж на політичну заяву. Серед численних яскравих інвектив на адресу «прємьєр-міністра», що пише свою посаду в анкеті з двома помилками, там була й така фраза: збирається, мовляв, «зробити мову попси і блатняка другою державною». Між іншим, цікаве філологічне спостереження моєї надінтелігентної старушки матері, яка цієї осені вперше в житті навчилася розмовляти, іно мова заходила за дії властей, приблатньонним жаргоном: «Господи, який жах, — спохопилась якось раз, перебивши сама себе на якомусь напівтюремному звороті: — Він же, виходить, таки ввів другу державну мову!»
Тобто у свідомості освіченого українця словосполучення «російська мова» зараз асоціюється з блатним жарґоном, а через нього — з ненависною пострадянською системою?
Сама собою мова — ні, звичайно, абсолютна більшість українців нею прекрасно володіє, а майже третині населення вона взагалі рідна… А от російська як мова української влади — безперечно! І от коли на цю дотепну метафору безневинної групи провінційних літераторів з ґвалтом і криком насипалась уся російська пропагандистська машина, і вони подибали по другому-третьому-четвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, — отут мене вже взяв справжній жах, відчуття наповзаючої оруелівської тьми. І було дуже соромно й гірко за деяких славних діячів російської культури, які підхопили все це «політтехнологічне» біснування, особливо ж боляче за автора з дитинства обожнюваних фільмів, котрі колись, у радянські часи, якраз і допомагали випростатися — і не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком п'яного начальства.
Ці люди не розуміють, що в даному випадку якраз немудровані в публічних жестах прикарпатські хлоп'яки виступили на захист саме російської мови й російської культури — тобто тих цінностей, які й зробили її світовою! Але чому той-таки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда розібратися в українських подіях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем орвелівського «міністерства правди»? Що взагалі коїться з російською інтелігенцією — де її листи до нас у ці дні?
Атож, сердечне спасибі Юрієві Шевчуку, який приїхав і заспівав на Майдані, спасибі московським хлопцям, які стояли там із російським триколором, і багатьом-багатьом росіянам, які писали й телефонували до Києва з тим самим, із чим звертався до нас у ці тижні весь світ: тримайтеся, ми з вами! Але російські письменники, інтелектуали, режисери, актори — чому ми їх не чуємо? Невже хамські вигуки російської гастрольної попси та ще знуджені личка пацанят із «Фабрики звьозд», привезених у Київ для масовки на безглузду й провальну «альтернативну» акцію, — «от і все, що залишиться нам», як співав на Майдані Ю. Шевчук?
Запитання: Єлєна Марінічева
У ПОШУКАХ НАРАТИВУ
Що, на Вашу думку, спричинило Помаранчеву революцію?
На глибинному рівні — цивілізаційний розрив між народом і владою: упродовж 13 років український народ еволюціонував (з'явився середній клас, зачатки громадянського суспільства, зросла масова політична культура і т. д.), а т. зв. «пострадянська» (чи, точніше — екс-радянська) влада, навпаки, деградувала — аж доки не вернулася до того джерела, звідки, історично, і вийшла: до «блатного» закону в чистому вигляді (перечитайте Буніна «Окаянные дни» -Жовтневий переворот був якраз відкритим тріумфом кримінального елемента, отаких самих п'яних «братків» у чекістських шкірянках, яких ми мали змогу спостерігати в 2004-му вже не на тачанках, а в спецавтобусах). З президентськими виборами і продемонстрованим на них народові дійсним ликом «екс-радянської» влади розрив дійшов тої точки, коли дальше їх співіснування зробилося неможливим.
Що найбільше запам'яталося під час революції?
Найбільше завжди запам'ятовується початок — те, як увечері 21-го листопада гарячково правила по мейлу з редактором “Wall Street Journal Еvrope” коректуру своєї статті на 22-ге, — стаття закінчувалась тим, що ми не здамося, «зуміємо ввімкнути світло у своїй країні», — а тимчасом телефони розривалися (всі «по-фронтовому» передзвонювалися з новинами!), вибило 8-му, і домашні з криком вдерлися в кабінет: на 5 каналі робив заяву командир Київського «Беркута»! В усіх нас на очах сльози, а тут знов телефонує мій бритієць із якоюсь правкою, і я на радощах волаю в трубку, мов на цілий світ: «Почалося!» Ось у ту хвилину воно для мене й «почалося»…
А від Майдану найсильніше враження -люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «біло-голубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)
Як, по-Вашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?
Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв'язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!
Запитання: Олена Мартиненко
Какие книги, прочитанные в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)
«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. Герлинґа-Ґрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989-го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4-му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)
А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете до-о-овжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…
Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?
«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об'єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернет-форумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый", — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100-150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918-го… А що маємо тепер?
Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіп-гоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети, байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін-2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагалі-то, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.
Запитання: Анатолій Ульянов
Дуже характерно, що з-поміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, який-небудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися. Схоже, українським інтелектуалам, які вперто не бажають «зрікатися сану», ще довго не обійтися без славнозвісних «американських валянок». Упродовж останніх років усе наше публічне життя зробилося настільки відверто АНТИ інтелектуальним, що саме словосполучення «публічний інтелектуал» звучить сьогодні оксюмороном, як «гарячий лід». Поодинокі винятки — ті, хто примудрявся в ці роки лишатися на плаву публічності, як-от Вадим Скуратівський, і вперто вишукувати кожну шпаринку, в яку можна втиснутися бодай би тільки півголосом і півнатяком, — тільки підтверджують загальну тенденцію «вбивства професії»: це все поспіль представники старшого покоління, ще з радянських часів звиклого працювати в умовах тотальної несвободи і шифрувати свої думки езопівською мовою з розрахунку на публіку, яка вміє «читати між рядків». Молодша генерація наших інтелектуалів, таким умінням уже не наділена, в міжчасі остаточно змарґіналізувалась і перейшла в «режим самозадоволення» — розлізшись по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки слугувала і речником, і публікою.
«Путін зробить усе, щоб вас не відпустити, — гробовим голосом сказав мені минулого тижня в телефон мій російський колега. — Рішуче ВСЕ. Буде чіплятись до останку, поки пальці не посиніють».
Це нагадало мені дещо, чуте раніше від Віктора Януковича. Десь за тиждень перед другим туром виборів він звернувся до Ющенка по телебаченню із заявою, що вперше прозвучала як пряма погроза: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (непогана заява напередодні «демократичних виборів»!). Принаймні цим разом він був щирим, хоч і не цілком оригінальним. Фраза «Ми прийшли до влади!» була вперше озвучена паном Путіним у промові на честь офіційного святкування Дня чекіста Росії. З огляду на контекст навряд чи доводиться сумніватися, хто такі ці «ми». Мені лишень цікаво, як би пан Шрьодер поставився до того, щоб, ідучи за прикладом свого офіційно проголошеного «друга», запровадити у себе в німецькому календарі День гестапівця.
У ході роботи над своїм новим романом, частина дії якого відбувається в 1940-ві роки, я вивчала в архівах методи, яких уживало НКВД-КҐБ до населення ново-приєднаних територій по Другій світовій війні. Це справді моторошне дежа вю — бачити, як багато з того знов було запущено в хід під час цих виборів: від розпаношеної сталінської пропаганди, яка приписує супротивникові злочини власного режиму, та підрозділів, складених із перевдягнених у форму противника злочинців, які посилаються тероризувати населення, і до виборчих бюлетенів, заповнених «зникаючим чорнилом». «Вони» справді повертаються — вони вже тут, на порозі наших дверей.
У ГУЛАГу енкаведистська адміністрація керувала в бараках своєю «демократією» за допомогою сексотів із «блатного», кримінального елемента. Проект реставрованого СРСР із головним начальником у Кремлі та його сексотом, який контролює з київських горбів сорокавосьмимільйонний барак під назвою «Україна», — це аж ніяк не орвелівська фантазія. Пан Янукович, котрий представляє «донецьких братків» — кримінальний бізнес-клан, тісно пов'язаний з аналогічним мафіозним угрупованням Росії, — є в Україні найвідповіднішим кандидатом на таку посаду. КҐБ він мусить завдячувати чимало: у радянські часи та карколомна кар'єра, яку він зробив, маючи за плечима дві судимості за розбій і грабунок, без потужної підтримки КҐБ була б просто неможливою. Те, що судові справи Януковича, як стало відомо, зберігаються в московських архівах, робить його для пана Путіна найбільш ручним і слухняним надбанням з усіх можливих. До того ж, порівняно з «Україною Януковича», змодельованою за зразком сьогоднішнього Донецька, путінська власна «керована демократія» виглядала б в очах Заходу просто-таки Афінами Перикла.
Кучма з Путіним ударили по руках. Але гравцем, який втрутився в цей досконало складений план, став Майдан — і десятки менших «майданів» по всій країні, що переможним хором скандують «Ю-щен-ко!».
За винятком Донецька. Коли я пишу ці рядки, сніг на його центральній площі ще, певно, і досі заляпаний кров'ю. У неділю й понеділок банди скінхедів у чорних куртках побили відважний гурт «помаранчевих» донеччан, яким не забракло духа вийти на вулиці свого міста, щоб показати, що не ввесь Донецьк є тюрмою. Демонстрація скінчилася тим, що на снігу безпорадно лежали десятки поранених, а місцеве телебачення гнівно таврувало їх як «західних загарбників, які сфальсифікували вибори на користь цього бандита Ющенка, який прийде продавати донеччан в американське рабство». Нічого не нагадує? 1933 рік, «баварські братки»… Або 1937-й, Сталіно-ві «агенти імперіалізму, яких треба відстрілювати як скажених собак»?
Вони тут, авжеж. І ми мусимо їх «видавлювати» — мирним, законним, цивілізованим способом. Крок за кроком. Квіти проти кийків. Усмішки проти автоматів. Врешті-решт, стріляє не зброя, стріляють люди. А з людьми завжди можна розмовитися — Майдан продовжує в це вірити.
Ми знаємо, як це було, — мільйони нас умирали від штучного голоду в 1933-му, і ще мільйони десятиліттями гинули в ГУЛАГу, і десятки тисяч було вкинуто в тюрми за відносно «мирної» брежнєвської доби, і навіть сама наша національна ідентичність на час розвалу СРСР опинилась була на межі заникання. Упродовж поколінь ми, нація жертв і виживальників, набули достатнього імунітету, щоб упізнати небезпеку, поки ще не пізно. А за 13 років нашої, хоч якої куцої й обтятої, незалежності сформувалися в дорослу політичну націю. «Я пишаюсь тим, що я — українець». Цими днями мені часто випадало таке чути від людей дуже різного етнічного походження — єврейського, російського, угорського… Вперше в новітній історії всі ми тепер просто — українці, які разом борються за майбутнє своєї країни. Не за минуле.
«Ми прибули сюди надто пізно, — сказав мені днями один західний журналіст. — Не на місяці пізно, а на роки».
Не можу з цим не погодитись. Тільки я б сказала — на десятиліття.
Але може, все-таки ще не пізно.
ЩО ТАКЕ «ПОМАРАНЧЕВА КУЛЬТУРА»
«Новая газета», 20 грудня 2004 р.
Оксана ЗАБУЖКО — одна з найпопулярніших українських поеток, письменниця, автор публіцистичних есе. її твори очолюють рейтинги сучасної української літератури. Як перекладач деяких з них, я попросила Оксану цього разу «перекласти російською» те, що відбувається сьогодні в Україні.
Оксано, які, на твою думку, культурні витоки «Помаранчевої революції»?
Взагалі— то такі грандіозні тектонічні процеси на якомусь одному рівні, та ще й ізсередини, зрозуміти не вийде -завеликий масштаб. Через київський Майдан пройшли мільйони людей, а локальні «майдани» ще й досі продовжують клекотати по всій країні. Історикам, соціологам, психологам, культурологам вистачить роботи на довгі роки, а що вже письменникам, то просто пощастило понад усяку міру — такий надпотужний вибух людського матеріалу випадає раз на сторіччя (в Україні востаннє — у 1918-му).
Як найближчу й набільш «упізнавану» аналогію, зараз найчастіше згадують Прагу 1989-го (поляки, втім, ще й Варшаву 1980-го, а німці — падіння Берлінської стіни), але, по-моєму, як кожне інше, це порівняння також відчутно «кульгає». Тобто, за всіма ознаками — безперечно чергова «східноєвропейська оксамитна» (за демократичну форму правління, проти авторитарної), з квітами, піснями й загальним моральним пафосом, суголосним тій-таки Празі-1989 навіть на рівні гасел («Любов і правда переможуть»). Але є й ще одна важлива обставина: саме в цю осінь остаточно завершився 13-літній процес консолідації української політичної нації. Змінилася не тільки масова свідомість, але й масова енергетика. Унікальна — всі метафори блякнуть! — атмосфера «свободи, рівности, братерства» на вулицях столиці, сльози на очах од ніжности до всіх і кожного, злиття в помаранчевій ейфорії поліських фермерів, львівських і харківських студентів, запорізьких металургів, київських бізнесменів, і при цьому, що дуже важливо, ще й остаточна духовна асиміляція — ніби переплавка в загальному національному горні — етнічних росіян, євреїв, угорців… Ключову фразу цих тижнів — «Я горджусь тим, що я українець», — уперше випадало чути від різних людей безвідносно до їхнього етнічного походження, поняття «українець» нарешті стало з паспортного громадянсько-політичним.
Напевно, можна побачити витоки того, що відбувається, в минулому України…
Культури просто так не вмирають — а може, і взагалі не вмирають ніколи? Все-таки ще двісті з гаком років тому гетьманів у нас обирали, і дуже сильно підозрюю, що якби не було в культурному «геномі» українців цього (дуже шевченківського!) відчуття «неправедности» всякої невиборної, «призначеної згори» влади, то самих тільки тринадцяти років громадянського суспільства для становлення української демократії могло б, либонь, і не вистачити…
Якщо ж простіше, то впродовж останнього року в Україні остаточно оформився вже віддавна спроквола визріваючий цивілізаційний розрив між суспільством і владою. Пострадянська влада попросту репнула на тілі України по всіх швах, як на дорослому юнакові благенький підлітковий костюмчик. Не виключено, що нарешті настав «не календарний», як висловлювалась Ахматова, а справжній — духовний, чи, якщо завгодно, метафізичний — кінець СРСР.
Як і чому українська інтелігенція — письменники, діячі культури — бере (чи НЕ бере) участи в «помаранчевому русі»?
По— перше, революція на те й революція, що в ній у той чи той спосіб беруть участь УСІ, від малого до старого, -від мого сусіда-таксиста, який після зміни задарма розвозив по хатах людей із мітингу, до директора мого улюбленого японського ресторану, який щовечора відправляв у наметове містечко машину безплатних суші, і не менш ніжно мною люблених Олега Скрипки й Марійки Бурмаки, що не знати як не зірвали собі голосу багатогодинними безкоштовними концертами на вітрі й морозі. По-друге, головним двигуном «Помаранчевої революції», як і належиться «за підручником», виявився саме «третій стан», себто український середній клас, — і, розуміється, інтелігенція в тому числі. Вона-то почала опір іще ген як задовго перед 21-м листопада — і самвидав відродила (у вигляді роздруківок з Інтернету й самопально виготовлених листівок), коли по всіх телеканалах, крім 5-го й ТРК «Ера», ще плавом плинула цілком радянської стилістики пропаганда (Янукович — «креп-кий мужик» і чудовий прем'єр, Ющенко — підлий аґент американського імперіалізму, з ножем у зубах і свастикою на лобі), та й сам Інтернет якісно ох як змінився…
Для нас він став одним з найважливіших джерел інформації про події в Україні…
Взагалі про роль Інтернету в цій революції коли-небудь дисертації буде понаписувано, настільки важливою виявилася ця «зона свободи». А десятки тисяч інженерів, журналістів, студентів, що записувалися спостерігачами? А тисячі годин аматорського відео, на яких по всій країні люди з ризиком як не для себе, то для камери, фіксували незліченні «хоррори» цих виборів? Не живучи в Україні, мабуть, важко уявити, наскільки, власне, перемога Ющенка «не належить йому» і тільки до певної міри може бути віднесена на рахунок його штабів (за моїми «спостереженнями стороннього», справи там за багатьма параметрами стояли аж ніяк не блискуче!). Люди тому й вийшли на вулиці, що перемогу вкрали не в Ющенка, а в них, у всіх нас, це нас одурили (у тому числі, як терпляче пояснювали «помаранчеві» ошелешеним «біло-блакитним» десантникам, і прихильників Януковича: «Адже ви так і не знаєте, скільки вас насправді!»). Просто Ющенко зумів стати символом, що об'єднав і консолідував націю за тією самою моделлю, що Гавел чехів у 1989-му, а Іван Павло II поляків у 1980-му: він представляє рідкісний (може, тільки на таких-от переломних етапах історії й успішний!) тип морального політика. Ось це й виявилося найважливішим — і найбільш запотребованим.
Ще перед першим туром Янукович, виступаючи в Донбасі на якомусь черговому «хозпартактиві», вигукнув фразу, що стала крилатою: «Я верю, что сильньїх й здоровьіх людей у нас больше, чем зтих козлов, которьіе постоянно мешают нам жить!» Мене тоді вжахнули були навіть не «козли», а апеляція до «сильних і здорових» — пряма цитата з промов Гітлера 1933 року. Але от тепер, після двох місяців «опору козлів» і трьох тижнів Майдану, що потрясли світ, мимоволі думаєш собі: а правду ж дядько сказав! — якщо мати на увазі «сильних і здорових» не тілом, а духом, то їх, як з'ясувалось, у нас і справді неймовірно багато! З огляду на те, як довго розтлівали власті українське суспільство, воно виявилося навдивовижу морально здоровим. І, зрозуміло, вся інтелігенція, що була тихо задихалася в атмосфері гуснучої брехні й продажности, цієї осені вилізла зі своїх «екологічних ніш» і рушила по-партизанськи «рятувати вітчизну» — хто як умів.
Як ти прокоментуєш лист групи українських письменників, опублікований ще напередодні виборів, де говорилося, що російська мова — це «мова попси і блатняка»?
— Навряд чи росіяни уявляють собі, до якої стадії «блатного» розпаду дійшла сьогодні в Україні російська мова, що нею наша збанкрутіла політична еліта (за нечисленними винятками) володіє в обсязі не більшому за 500 слів (українською, боюсь, у ще меншому!), причім половина з них — то фєня, арго і мат. Це вже навіть не радянський дискурс — у тому бодай синтаксис зберігався! Провладний же «єдиний кандидат» пан Янукович був не раз заскочений ЗМІ за вкрай невимушеним уживанням мату так-таки просто в ході зустрічей із виборцями під час кампанії. Навіть під час «теледебатів» (на яких зачитувався заздалегідь заготовлений текст!) він примудрився, перейшовши в заключному слові на російську, за п'ять «російськомовних» хвилин кілька разів зірватися — пролунало (щоправда, швиденько стлумлене заникуванням!) «без балди» і ще кілька перлів.
А тепер про листа, за який ти згадала. Листів на підтримку демократії були десятки, коли не сотні, — я особисто підписала штук із п'ять, у тому числі «від творчої інтелігенції» (того, найбільш «зоряного», що зібрав близько 500 підписів) і «від інтелектуального співтовариства» (того, що його слідом за нами, українцями, стали підписувати й іноземці — серед них Ноам Хомський і ряд інших видатних умів сучасної цивілізації). Зі своїм окремим «Листом 12 аполітичних літераторів» виступила й літературна група Ю. Андруховича. Лист їхній адресувався своїй читацькій аудиторії — молодіжній, студентській — і витриманий був у звичному для них «постмодерністському» форматі. За стилем, мовою, ексцентрично-стьобною композицією він більше скидався на літературний твір, ніж на політичну заяву. Серед численних яскравих інвектив на адресу «прємьєр-міністра», що пише свою посаду в анкеті з двома помилками, там була й така фраза: збирається, мовляв, «зробити мову попси і блатняка другою державною». Між іншим, цікаве філологічне спостереження моєї надінтелігентної старушки матері, яка цієї осені вперше в житті навчилася розмовляти, іно мова заходила за дії властей, приблатньонним жаргоном: «Господи, який жах, — спохопилась якось раз, перебивши сама себе на якомусь напівтюремному звороті: — Він же, виходить, таки ввів другу державну мову!»
Тобто у свідомості освіченого українця словосполучення «російська мова» зараз асоціюється з блатним жарґоном, а через нього — з ненависною пострадянською системою?
Сама собою мова — ні, звичайно, абсолютна більшість українців нею прекрасно володіє, а майже третині населення вона взагалі рідна… А от російська як мова української влади — безперечно! І от коли на цю дотепну метафору безневинної групи провінційних літераторів з ґвалтом і криком насипалась уся російська пропагандистська машина, і вони подибали по другому-третьому-четвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, — отут мене вже взяв справжній жах, відчуття наповзаючої оруелівської тьми. І було дуже соромно й гірко за деяких славних діячів російської культури, які підхопили все це «політтехнологічне» біснування, особливо ж боляче за автора з дитинства обожнюваних фільмів, котрі колись, у радянські часи, якраз і допомагали випростатися — і не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком п'яного начальства.
Ці люди не розуміють, що в даному випадку якраз немудровані в публічних жестах прикарпатські хлоп'яки виступили на захист саме російської мови й російської культури — тобто тих цінностей, які й зробили її світовою! Але чому той-таки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда розібратися в українських подіях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем орвелівського «міністерства правди»? Що взагалі коїться з російською інтелігенцією — де її листи до нас у ці дні?
Атож, сердечне спасибі Юрієві Шевчуку, який приїхав і заспівав на Майдані, спасибі московським хлопцям, які стояли там із російським триколором, і багатьом-багатьом росіянам, які писали й телефонували до Києва з тим самим, із чим звертався до нас у ці тижні весь світ: тримайтеся, ми з вами! Але російські письменники, інтелектуали, режисери, актори — чому ми їх не чуємо? Невже хамські вигуки російської гастрольної попси та ще знуджені личка пацанят із «Фабрики звьозд», привезених у Київ для масовки на безглузду й провальну «альтернативну» акцію, — «от і все, що залишиться нам», як співав на Майдані Ю. Шевчук?
Запитання: Єлєна Марінічева
У ПОШУКАХ НАРАТИВУ
ІНТЕРВ'Ю УНІАН
2 лютого 2005 р.
Що, на Вашу думку, спричинило Помаранчеву революцію?
На глибинному рівні — цивілізаційний розрив між народом і владою: упродовж 13 років український народ еволюціонував (з'явився середній клас, зачатки громадянського суспільства, зросла масова політична культура і т. д.), а т. зв. «пострадянська» (чи, точніше — екс-радянська) влада, навпаки, деградувала — аж доки не вернулася до того джерела, звідки, історично, і вийшла: до «блатного» закону в чистому вигляді (перечитайте Буніна «Окаянные дни» -Жовтневий переворот був якраз відкритим тріумфом кримінального елемента, отаких самих п'яних «братків» у чекістських шкірянках, яких ми мали змогу спостерігати в 2004-му вже не на тачанках, а в спецавтобусах). З президентськими виборами і продемонстрованим на них народові дійсним ликом «екс-радянської» влади розрив дійшов тої точки, коли дальше їх співіснування зробилося неможливим.
Що найбільше запам'яталося під час революції?
Найбільше завжди запам'ятовується початок — те, як увечері 21-го листопада гарячково правила по мейлу з редактором “Wall Street Journal Еvrope” коректуру своєї статті на 22-ге, — стаття закінчувалась тим, що ми не здамося, «зуміємо ввімкнути світло у своїй країні», — а тимчасом телефони розривалися (всі «по-фронтовому» передзвонювалися з новинами!), вибило 8-му, і домашні з криком вдерлися в кабінет: на 5 каналі робив заяву командир Київського «Беркута»! В усіх нас на очах сльози, а тут знов телефонує мій бритієць із якоюсь правкою, і я на радощах волаю в трубку, мов на цілий світ: «Почалося!» Ось у ту хвилину воно для мене й «почалося»…
А від Майдану найсильніше враження -люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «біло-голубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)
Як, по-Вашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?
Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв'язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!
Запитання: Олена Мартиненко
З ІНТЕРВ'Ю УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПОРТАЛУ
12 грудня 2004 р.
Какие книги, прочитанные в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)
«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. Герлинґа-Ґрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989-го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4-му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)
А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете до-о-овжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…
Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?
«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об'єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернет-форумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый", — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100-150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918-го… А що маємо тепер?
Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіп-гоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети, байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін-2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагалі-то, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.
Запитання: Анатолій Ульянов
ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ В УКРАЇНІ
Виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 р.
Дуже характерно, що з-поміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, який-небудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися. Схоже, українським інтелектуалам, які вперто не бажають «зрікатися сану», ще довго не обійтися без славнозвісних «американських валянок». Упродовж останніх років усе наше публічне життя зробилося настільки відверто АНТИ інтелектуальним, що саме словосполучення «публічний інтелектуал» звучить сьогодні оксюмороном, як «гарячий лід». Поодинокі винятки — ті, хто примудрявся в ці роки лишатися на плаву публічності, як-от Вадим Скуратівський, і вперто вишукувати кожну шпаринку, в яку можна втиснутися бодай би тільки півголосом і півнатяком, — тільки підтверджують загальну тенденцію «вбивства професії»: це все поспіль представники старшого покоління, ще з радянських часів звиклого працювати в умовах тотальної несвободи і шифрувати свої думки езопівською мовою з розрахунку на публіку, яка вміє «читати між рядків». Молодша генерація наших інтелектуалів, таким умінням уже не наділена, в міжчасі остаточно змарґіналізувалась і перейшла в «режим самозадоволення» — розлізшись по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки слугувала і речником, і публікою.