Бабула Владимир. Пульс всесвiту (на украинском языке)

   Пройшовши близько тридцяти крокiв, ми звернули до бiчної галереї, що кiнчалась сучасними гладенькими дверима.
   Пегас витяг з кишенi ключi.
   - Ферду я залишив нагорi. Тому тут змушений вiдчиняти сам. Ще один запобiжник - i можемо вступити до мого королiвства... - Вiн натиснув щось на вологiй стiнi. Дверi вiдчинились, i водночас у примiщеннi спалахнуло свiтло.
   Я зацiкавлено оглядав просторе примiщення з голими бетонованими стiнами,- в ньому було повно найрiзноманiтнiших приладiв та апаратiв.
   - Це ваша лабораторiя? - щиро здивувався я. У Пегаса вiд задоволення заблищали очi.
   - I так i нi, в залежностi вiд того, як на це глянути... - почув я знайому вiдповiдь. - Пiдземнi коридори мої за правом прiоритету знахiдки. Апарати я позичив на складi дослiдного iнституту.
   - Позичили? - перепитав я iронiчно.
   - Власне, це не має значення, - холодно вiдповiв Пегас. - Коли зрозумiєте, якi важливi проблеми розв'язуються в цiй лабораторiї, то погодитесь, що спосiб, яким я дiстав необхiдне обладнання, справдi не має значення. Я працюю над двома грандiозними проблемами. Одна дасть людству необмежену силу, друга - врятує його вiд загибелi...
   Слова хворого на манiю величностi анiскiльки не здивували мене.
   "Знову вiчний двигун!" - згадав я бiдолашних винахiдникiв, що останнiм часом посипались до редакцiї як iз драного мiшка.
   - Я бачу, ви менi не вiрите. Нi, я не божевiльний i зараз переконаю вас у цьому. Моє перше величезне завдання - оволодiти гравiтацiєю, силою земного тяжiння. Теоретично я вже розв'язав цю проблему, практично - ще не зовсiм.
   - А чому ви не експериментуєте в дослiдному iнститутi? - запитав я. Адже над цiєю проблемою працюють багато вчених. Самотужки ви її не розв'яжете.
   - Я пильно стежу за успiхами iнших i добре знаю, чого досягнуто в битвi з гравiтацiєю. Але я йду зовсiм Iншим шляхом i вже виявив гравiтацiйнi хвилi, аналогiчнi електромагнiтним... А чому не експериментую в iнститутi? Просто не хочу, щоб хто-небудь скористався з результатiв моєї довгорiчної виснажливої працi. А з публiкацiєю другого вiдкриття я затримуюсь насамперед тому, що його можуть використати проти людства, як у свiй час атомну бомбу.
   Розумiючи, що дальшi заперечення зайвi, я мовчки уважно стежив за Пегасом, який гаряче i з великим захопленням розповiдав про битву з гравiтацiєю. Вiн говорив про проблему, яку я повнiстю зрозумiв тiльки далеко пiзнiше.
   - Отже, ви працюєте над гравiтацiєю... А як вам пощастило перехопити сигнали супутника незабаром пiсля його запуску? - запитав я зрештою, коли Пегас замовк.
   - Саме тому, що я працюю над гравiтацiєю, у мене є потужний приймач, яким я перевiряю зв'язок мiж гравiтацiйними та електромагнiтними хвилями. Я дослiджую хвилi рiзної довжини. Полюючи в ефiрi, я тодi випадково натрапив на повiдомлення про запуск супутника i довiдався, яка довжина хвилi його радiопередавача. Пiсля цього перехопити сигнали було вже неважко... Вас я згадав по закону асоцiацiї, бо саме того вечора дочитав ваше фантастичне оповiдання про штучнi супутники Землi.
   Я багатозначно поглянув на годинник.
   - О нi, я ще не можу вас вiдпустити! - сказав Пегас, зрозумiвши мiй жест.- Адже я ще не ознайомив вас з другим своїм вiдкриттям, яке послужить темою для вашого фантастичного оповiдання.
   Схопивши мене за руку i раптово знизивши голос, наче побоюючись, що нас хтось може пiдслухати, вiн зашепотiв:
   - Ходiмо!.. Пробачте, я трохи схвильований, але це хвилювання у мене мимоволi виникає вiд думки про велич вiдкриття. Коли ви зрозумiєте, про що мова, то воно й на вас справить захоплююче враження. Насмiлюсь запевнити, що цi iсторичнi моменти ви запам'ятаєте на все життя...
   Вiн мав рацiю: лабораторiю Пегаса я не забуду нiколи.
   "Напишу про це. Обов'язково напишу. Але не оповiдання, а чисту правду",- думав я в той час, коли вiн пiдводив мене до невеликого стола, на якому виднiлись кiлька маленьких екранiв.
   Пегас крутнув вимикач. Спалахнули сигнальнi вiчка. Почулось неголосне гудiння трансформаторiв.
   - Звичайне виробниче телебачення, - пояснював Пегас. - Дивiться уважно! Перший екран лiворуч - видно Малтезьку площу. Невеликий телевiзiйний передавач я встановив у вiкнi горища Ностицевого палацу. На другому екранi - загальний вигляд Ностицевої вулицi. Третiй екран - вид на тротуар проти нашого будинку... Цiкаво, правда?.. Погляньте, з Малтезької площi до нашої вулицi iде юнак. Ота он дiвчина в темному закутку вулицi, мабуть, на нього чекає. А тепер, любий редакторе, будьте уважнi! - голос Пегаса бринiв переможно. - Я примушу цього юнака виконати кiлька вправ. Вiн пiдкорятиметься менi так само, як пiдкоряється Ферда!
   Доктор клацнув якимсь важельком, покрутив ручки. Дзижчання над нашими головами посилилось. I коли на одному екранi з'явилось перехоплене телеоб'єктивом обличчя юнака, Пегас поклав менi руку на плече:
   - Запевняю вас, що коли юнак пiдiйде до нашого будинку, вiн схопиться за голову, розгублено озирнеться i допитливо подивиться вгору. Злякана дiвчина пiдбiжить до нього i раптом зробить йому реверанс...
   Все вiдбулося саме так, як намалював доктор. Я засмiявся:
   - Як це вам вдається зробити?
   Пегас глибоко зiтхнув, а потiм набундючився, щоб пiдкреслити серйознiсть хвилини:
   - Я можу з вiдстанi впливати на мозок людини! Звiсно, це тiльки початкова стадiя вiдкриття, але шлях до нього вже знайдено.
   - А що в кiнцi того шляху? В iм'я чого ви над цим працюєте? Хочете нав'язувати людям свої думки? - запитав я.
   - Не зовсiм так... Хочу навiювати людям спосiб мислення... тiльки не свiй...
   Пегас хотiв продовжувати свої пояснення, але я перебив:
   - Коли ви менi вже розкрили так багато, то чи не можете пояснити, як ви впливаєте на людський мозок?
   - I цю таємницю розкрию. Знаєте оцей апарат? - показав вiн у куток лабораторiї.
   - Напевно, це звичайний енцефалограф, - сказав я, глянувши на схематичний рисунок мозку, що свiтився на екранi приладу.
   - Чудово! Отже, ви розумiєте, в чому суть. Мiй апарат, звiсно, не енцефалограф. Вiн не тiльки прослiджує бiоелектричнi струми в корi головного мозку, але водночас допомагає менi читати думки. Хочете випробувати на собi?
   Я кивнув головою на знак згоди. Пегас надiв на мене якийсь шолом з безлiччю електродiв i вимкнув свiтло. Рисунок мозку на екранi засяяв дужче.
   - Думайте напружено!.. Зосередьтесь на чомусь цiлком певному... - весь час повторював доктор.
   "Перпетуум-мобiле... перпетуум-мобiле..." - повторював я в думцi. Рисунок мозку сяяв дедалi iнтенсивнiше. А Пегас перебiгав гарячковим поглядом з екрана на екран.
   - Гадаєте, що я божевiльний? - сказав вiн докiрливо.
   - Звичайно, нi! - похитав я заперечливо головою. - Я вважаю, що ви генiй!
   - Можливо... - невпевнено сказав Пегас. - Вiд божевiлля до генiальностi один крок. I навпаки... Але мiй апарат показує, що ви говорите неправду.
   Барвистi вiдблиски на рисунку мозку справдi застрибали по складнiй, переплутанiй лiнiї.
   - Дарую вам це! - сказав Пегас прихильно. - Радий, що переконав вас у своїй правотi... Мiй енцефалограф показує не тiльки дiлянку мозку, яка працює найiнтенсивнiше, але й приблизний змiст думок... Ну, що ж, дослiди закiнчено! - додав вiн суворо i, знявши з мене шолом, увiмкнув свiтло.
   Я дуже зрадiв, що експеримент обмежився тiльки цим.
   - Скажiть,- звернувся я до Пегаса,- який все-таки зв'язок має ваш енцефалограф з дослiдами на перехожих?.. Мiж iншим, чи знаєте ви, що такi експерименти протизаконнi?
   - Любий редакторе, я не такий наївний, як вам здається. Хiба марно я тримаю все в абсолютнiй таємницi?! А щодо мого енцефалографа... Я дослiджую закони бiоелектричних струмiв мозку та можливiсть впливу на нього зовнi. Як бачите, менi це вдається.
   - Пробачте, - сказав я схвильовано. - Але я мушу повернутись до основного питання: з якою метою ви все це робите? Невже ви хочете стати необмеженим володарем свiту?
   - Ваш пострiл не влучив, любий редакторе! Коли менi пощастить успiшно закiнчити свою працю, я вийду зi сховища i скромно признаюсь у звершеннi великого подвигу!
   - Що ви маєте на увазi пiд великим подвигом? Чому ви хочете насилувати людський мозок? Я не вiрю, звичайно, що вам це вдасться зробити, але хотiв би знати, який сенс бачите в оцьому неосяжному за своїми перспективами злочинi, який ви замислили? Пробачте, але iнакше розцiнювати я не можу.
   Пронизуючи поглядом, Пегас не зводив з мене очей.
   - Не будьте необачнi, редакторе! Навiщо такi гучнi вислови? Я хочу бути корисним людству, хочу захистити його. От i все.
   - Але вiд чого захистити, скажiть, прошу?
   - Од вiйни. Вiд жахливої, смертельної вiйни... Дивлячись палаючим поглядом кудись удалину крiзь бетоннi стiни, Пегас важко дихав i говорив безперервно. Я досi пам'ятаю кожне його слово, кожну iнтонацiю.
   - Вас, певно, цiкавить, як я хочу цього досягти. Я вiдкрив особливий вид гравiтацiйних хвиль, їх можна передавати на яку завгодно вiдстань. Ними можна впливати на бiоелектричнi процеси мозку; iнакше кажучи - на мислення людини. В цьому й полягає суть мого найголовнiшого вiдкриття. - Пегас зробив паузу i витер пiт з лоба.- Вперше усвiдомивши досягнуте, я спочатку розгубився, навiть злякався можливих наслiдкiв. I раптом мене осяяла блискуча думка: а що, коли абсолютно i назавжди стерти з людського мозку думку про вiйну? I не тiльки думку, але й пам'ять про неї, сховану десь в iмлi пiдсвiдомостi.
   - А чи зачеплять вашi таємничi променi саме цю частину пам'ятi? перебив я його нарештi.
   - В усякому разi, я цього прагну. Але, на жаль, дослiди з живими людьми пов'язанi з великими ускладненнями.
   - Невже ви проводите такi дослiди на людях?!
   - Поки що нi. Але незабаром на це зважусь. Незабаром. Можете менi повiрити.
   Гаряча хвиля пробiгла у мене по тiлу. З'явилось вiдчуття, яке виникає у альпiнiстiв на запаморочливiй висотi гострого гiрського гребеня над проваллями,- i не розпач, не лють, а щось таке, що змушує пружнiшати м'язи, загострює волю. Я насилу стримався, щоб не вибухнути, i сказав хрипло:
   - А чим ви хочете заповнити порожнi мiсця, якi виникнуть у пам'ятi?..
   - Розумiю ваше хвилювання,- розсудливо вiдповiв Пегас.- I я спочатку переживав щось подiбне. Але нiчого, це минеться. Бачу, що ви починаєте мене розумiти. Про порожнi мiсця я теж думав i вирiшив заповнити їх найпрекраснiшим з того, що могло створити людство досi. Я запишу в людський мозок вмiст бiблiотеки, якою ви там, нагорi, так захоплювались. Коли над свiтом помчать благодiйнi хвилi, кожен якоюсь мiрою стане Аристотелем, Платоном, Декартом, Шопенгауером, Гете, Достоєвським. У кожного фiлософа та класика я вiзьму найкраще, найвеличнiше...
   Вiн говорив, i я вiдчував, що поступово знову заспокоююсь.
   - Невже ви не розумiєте, що створите у головах людей плутанину? урвав я його. - А чи переконанi ви, що зумiєте вибрати з культурної спадщини людства справдi найкраще?
   - Моя всебiчна освiта така широка, що можете не сумнiватись у цьому! самовпевнено заявив Пегас. - Певен, що зумiю розiбратися без радникiв.
   Ця вiдповiдь ще бiльше переконала мене в тому, що я говорю з людиною, яка вже давно втратила вiдчуття реальностi. Та все ж я ще сподiвався отверезити його.
   - Як видно з усього, ваше вiдкриття має величезне значення для людства. Але чому ж у такому разi ви не вiддасте його в розпорядження суспiльства? Чому таку важливу справу здiйснюєте один, у пiдземеллi? Навряд щоб вам пощастило побудувати такий передавач, який вплинув би на всю земну кулю, а з своїми хвилями вам доведеться звертатись таки далеченько: у нас вiйна нiкого не приваблює.
   Пегас судорожно вчепився в стiл з екранами.
   - Доки я не доведу свiй план до кiнця, вiдкриття з рук не випущу!.. Ви уявляєте, що трапиться, якщо комусь заманеться зловживати ним? Або ж його вкрадуть - вкрадуть, а потiм нiхто й не згадає про мене... Чи, може, скажете, мало було викрадено великих винаходiв?.. Справдi, передавач завдає менi багато клопоту. I все одно в мене є надiя. За попереднiми розрахунками, гравiтацiйний передавач потребуватиме такої ж кiлькостi енергiї, як звичайна радiостанцiя.
   - А чи не зрадить вас велика витрата електрики? - запитав я.
   - Нi, енергiю я беру безпосередньо з мережi, без лiчильника. Звiсно, в iнтересах людства,- хихикнув Пегас.
   - Дивно! - сказав я з iронiєю. - Боїтесь, що хтось украде ваше вiдкриття, а самi, м'яко кажучи, на кожному кроцi обкрадаєте людське суспiльство, правда запевняючи, що це - в його iнтересах... Але хто може поручитись, що ви не зловживатимете вашим вiдкриттям, не використаєте його проти людства?
   М'ясисте обличчя Пегаса заграло всiма барвами.
   - Ви забiгаєте, редакторе, надто далеко! Адже я - порядна людина i не плекаю потаємних думок!
   Я хотiв заперечити, що чесна людина не краде, але побоявся бурхливої сутички. А тепер шкодую, що не пiдтяв цього, щонайменше сказати, дивного вченого.
   - Мир не можна захистити нiякими таємничими променями, - сказав я з удаваним спокоєм. - Людство вже прокинулось, i я твердо переконаний, що остання свiтова вiйна була справдi останньою. Зараз не час для вiйн. Перший радянський супутник, сигнали якого ви самi перехопили, скерував погляди людства в протилежному напрямку - нагору, до Всесвiту. Тож не чiпайте людський мозок, бо це небезпечно, та й потреби в цьому немає. Мозок - надто чутливий орган. Це вам не кiбернетичний Ферда, з яким ви можете робити все, що заманеться!
   Я замовк, Пегас також мовчав. Я тодi подумав, що своїми полум'яними словами вплинув на нього. Але мої iлюзiї розлетiлися, як сухе листя пiд вiтром.
   - Хоч ви й говорите красиво, та все ж недооцiнюєте небезпеку загрози вiйни. Менi здається, що ми не розумiємо один одного. Ви - редактор i письменник, а я - розсудливий учений. Я знаю, що роблю. Я не можу допустити, щоб голем1, якого воскресили наука i технiка, пiд час свого походу розчавив мешканцiв нашої планети. Вiн уже зiп'явся на ноги i руйнує все, що трапляється йому на шляху. Я крокую поруч i чекаю слушного моменту, щоб перетворити його знову на мертву глину.
   - На жаль, я не цiлком вас зрозумiв. Що ви маєте на увазi пiд словом "голем"?
   Пегас примружився так, нiби йому в очi потрапив дим.
   - I пiсля цього ви називаєте себе письменником-фантастом?! Цей голем сучасна технiка, а точнiше - атомна енергiя. Вона вислизнула з рук людини, вона знищить свого вiдкривача!
   - Ваш голем може з таким же успiхом опалювати будинки й заводи. Навiщо ж його знищувати? - заперечив я.
   Замiсть вiдповiдi Пегас вийняв з кишенi годинник-цибулину.
   - Я бачу, ми не домовимось. Ваш час минув. Година пройшла.
   - I ви не боїтесь мене випустити? Я аж нiяк не вiдчуваю себе зобов'язаним зберiгати вашу таємницю.
   - Я не знаю, що таке страх. При здiйсненнi цього величного завдання вiн шкодив би менi! - сказав Пегас крижаним тоном. Потiм несподiвано обернувся i схопився за один з важелiв пульта керування.
   Спалахнуло якесь слiпуче свiтло.
   Я втратив свiдомiсть.
   Зачароване
   мiсто
   Ми - найнещаснiшi невдахи, якi будь-коли народжувались на нашiй планетi. Яким прекрасним було життя Робiнзона порiвняно з нашим! Над його головою спiвали птахи; об береги його острова плюскотiло чарiвне, вiчно мiнливе море... Слово честi, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б менi тепер казковою музикою! Звичайнiсiнька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовнiшi перли в золотому пiску... Та тiльки що ж - нiчого цього немає... Трапилась катастрофа... Катастрофа в нескiнченному крижаному Космосi...
   Нi, ми не зазнали аварiї. Ми - шаленi вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику i мчить невiдомо куди. Ми мандрiвники, про яких людство навiть не мрiяло. I зараз нiхто не знає про наш стрибок у нiщо. Коли б була хоч надiя, що хтось узнає про це, бодай через столiття!
   Тиждень тому не витримав Манго - найстiйкiший з членiв екiпажу. Вiн обчислив траєкторiю нашого польоту i дiйшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкiсть свiтла! Не довiряючи власним очам, вiн кiлька разiв перевiряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.
   - Я збожеволiв... Звичайно, я збожеволiв... - сказав вiн пiдупалим голосом. - Така швидкiсть неможлива взагалi!
   Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.
   - Африка! Краю мiй рiдний! - закричав вiн раптом, показуючи на туманнiсть, що скидалась формою на Африку. А потiм вбачав Африку в кожнiй туманностi, мимо якої ми пролiтали, нарештi в кожному скупченнi зiрок. Тепер вiн марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалi продовжувати... Але як же iнакше я знайду оту трагiчну помилку?
   Манго заснув. Користуючись хвилиною тишi, я повертаюсь думкою на Землю, в пiдземну лабораторiю Пегаса.
   Що там вiдбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далi...
   Поступово пригадую все.
   ***
   Я повiльно приходив до свiдомостi... Пам'ятаю, всiм тiлом перебiгали гарячi хвилi; шалено стукало серце, а я нiяк не мiг збагнути, де опинився. Чому лежу горiлиць на пiдлозi? I чому тут так темно?... Чи, може, я ослiп?..
   Пiдлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобцi та сюрчить цiлий оркестр коникiв.
   Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон пiдо мною.
   - Гей, хто-небудь є тут? - насилу видавив я. Але ж це не мiй голос!.. I звiдки це глухе вiдлуння?
   Проклятущi коники начебто затихли на мить.
   Намагаюся пiдвестись, але зробити це дуже важко. Менi здається, що я засуваю голову в розжарену пiч.
   Ледве зiгнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус промiння, яке невисоко надi мною намалювало блiдо-зелену пляму. I знову чую нез'ясовне вiдлуння, що продиралось крiзь обтяжливу, хворобливу iмлу. Конус свiтла перетворився на мить у кратер вулкана...
   А голова болить так нестерпно...
   Де ж я? I чому тут лежу?
   Коники та горобцi пострибали кудись, їх монотоннi пiснi долiтають здалеку. Не бачу нiчого, крiм лiхтарика з цiвкою тьмяного свiтла.
   Голова даремно наказує рукам оволодiти лiхтариком, єдиною ознакою реальностi оточуючого.
   Нi, це не сон, це дiйснiсть, я вже переконуюсь у цьому,- мiцно стискаю пальцями лiхтарик. Вiн заслiплює мене, але я не зводжу з нього очей.
   Кров стукає у скронях. Насилу обертаю лiхтарик. Очi з великим зусиллям сприймають тремтячi образи.
   Стiл з цiлим рядом екранiв...
   Де ж я бачив оцей стiл?.. Ага, вже знаю - в Пегаса! Я в пiдземному лiгвi Пегаса...
   Як з котушки магнiтофона потяглися, змотуючись, спогади.
   Бiля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною iскрою.
   Може, вiн хотiв мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирiшив ув'язнити?.. Лишить помирати вiд голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в'язня?
   Я затремтiв вiд цих думок. Краще б убив одразу!
   Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органiв державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.
   Не знаю, скiльки часу я лежав на пiдлозi у зацiпенiннi, напружено обмiрковуючи своє становище. Нарештi сили до мене повернулись настiльки, що я сяк-так пiдвiвся i почав оглядати свою в'язницю.
   Як i слiд було сподiватися, дверi до пiдземного коридора були замкненi. Я поповз уздовж стiни, аж доки не наткнувся на другi дверi, яких ранiше не помiчав: вони були прихованi високим щитом з безлiччю електричних реле. Пiсля кiлькох безрезультатних спроб я нарештi ухопився за мiдну ручку. Чудово, рухається! Псi ас, мабуть, забув про них - вiдчинилися!
   За дверима повисла густа блакитна iмла: здавалося, весь простiр був сповнений дрiбних осяйних часточок. Лiхтарик незабаром допомiг менi зрозумiти, що я потрапив до невеликого примiщення, обладнаного так, як i сусiдня лабораторiя. З однiєї в'язницi я просто перейшов до iншої. Моя отупiла думка не хотiла цього збагнути. "Геть, геть звiдси!"- наказувала вона менi вперто.
   Я знову обрав шлях понад стiною, в смертельнiй тривозi обминаючи чуднi конструкцiї та розподiльчi щити. Я боявся кожного контакта i кожної дротини, - хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Менi було моторошно i часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторiв зловiсно посмiхається до мене Пегасова примара - голем.
   У кутку затхлої камери я несподiвано наткнувся на скляну перегородку. Пiдсвiдомо вiдсахнувся, потiм обережно дослiдив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при свiтлi лiхтарика я побачив Пегаса. Вiн лежав горiлиць на якомусь незвичайному, нiби операцiйному столi. Його руки були складенi на грудях, очi заплющенi, здавалося, нiби вiн замислився.
   Як не дивно, але у мене в головi раптом прояснилось. Лють охопила i, мов розжарена iскра, промчала втомленим тiлом. Вiдчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:
   - Вставайте, докторе Пегас! Не час вiдпочивати! Я все ще тут i живу. Живу, чуєте?!
   Смертельно блiде обличчя не поворухнулось. Пiд ногами в мене дзенькнула металева рiч. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стiну, засипавши себе склом, наче снiгом.
   Нахилившись над Пегасом, я побачив, що вiн посмiхається тiєю ж презирливою посмiшкою, яка так мiцно в'їлась менi в пам'ять.
   Я схопив його за руки, щоб струснути, i зупинився. вражений. Це були не руки; це були скорiше гiпсовi злiпки,- холоднi й важкi. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Вiн не дихав. I тiльки тепер я збагнув: передi мною лежить мертвяк!
   Приголомшений, я сiв просто на всiяну скалками пiдлогу. Пережите видавалось менi нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацiю? Хто вбив Пегаса? Скiльки часу я сидiв в цьому пiдземеллi? I чи не я, будучи в нестямi, став убивцею Пегаса?
   "Може, вiн ще не вмер. Може, ще є надiя на порятунок,- заспокоював я сам себе.- Треба негайно щось робити".
   Пiд час гарячкового огляду примiщення за одним з апаратiв я побачив у стiнi дiрку, яка, здавалося, була пробита зовсiм недавно. Хто сюди добирався? Чого? Але на роздуми не було часу.
   Я рiшуче полiз у отвiр i опинився в Динценгоферовому коридорi. На мене вiйнуло знайомим запахом цвiлi; як i тодi, задзвенiв метроном водяних краплинок.
   За поворотом стiни я спiткнувся об купу камiння та цегли. Над нею угорi зяяла друга дiрка, в неї хтось просунув мотузяну драбинку, кiнець якої, завдовжки метрiв з пiвтора, висiв над завалом. Смикнувши двiчi, щоб перевiрити її мiцнiсть, я швидко пiднявся нагору i потрапив у коридор звичайнiсiнького старочеського пiдвалу. Як кiбернетична миша, настирливо i без будь-якого плану я заглядав у кожний закапелок, аж доки не вибрався на сходи, що вивели мене до головного коридора будинку. Постукав у першi ж дверi. Нiхто не вiдповiв. Не вiдгукнулись i в другiй квартирi. В наступну я зайшов без стуку. На мiй великий подив, жоднi дверi не були замкненi. В квартирi не було нiкого; в сусiднiх - так само.
   I я зрозумiв, що люди покинули будинок. Мабуть, вони дуже поспiшали, бо нiхто не взяв нiяких речей.
   Що ж трапилось?
   Я вибiг надвiр i, перебiгши Ностицеву вулицю, на розi Малтезької площi зайшов до першого ж пiд'їзду.
   I цей будинок був безлюдний. На вулицях - анi душi. Хто ж менi порадить, де знайти лiкаря?
   Через хвiртку в дерев'яних воротах я потрапив у внутрiшнiй двiр.
   - Гей, чи є тут хто живий?
   Сiрi стiни з кiлькома рядами зачинених вiкон вiдповiли менi глухим вiдлунням. Зграя наляканих горобцiв пурхнула з даху.
   - Люди! Люди, вiдгукнiться, менi потрiбна допомога, я шукаю лiкаря! кричав я захриплим голосом.
   Старовиннi будинки мовчали як зачарованi. А небо привiтно посмiхалося великими блакитними очима з вiями бiлих хмарок.
   Куди ж усi подiлись? Куди ви зникли, мешканцi цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казцi про Сплячу Красуню?
   Мiсто мовчало.
   Огляд будинку з воротами в романському стилi закiнчився так само, як i ранiше; всi квартири незамкненi, безлюднi, i годинники скрiзь зупинились.
   Все здається менi таким неймовiрним... Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранцi? А може, i Пегас - тiльки плiд хворобливої фантазiї?
   А голова нестерпно болить...
   "Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвiдчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись вiд маячiння або ж якось допомогти нещасному винахiдниковi власними силами. Можливо, вiн ще не мертвий, як менi видалось у першу страшну мить..." - такi думки проносились у мене в головi, коли я повертався до будинку "двох горлиць".
   Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторiї через квартиру Пегаса тим же шляхом, як i першого разу. Можливо, менi вдасться зробити це без допомоги доктора.
   Кiбернетичний Ферда знову iгнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що дверi вiдiмкнемо, як i в усiх iнших квартирах.
   Стальнi дверцята над камiном теж вiдчинилися без Ферди, зарипiвши пiд моїми руками. I тут я остовпiв: отвiр замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, нiби сюди нiхто не зазирав десятки рокiв!
   Я нiчого не мiг зрозумiти. Марно вивчав дверi й стiни бiля камiна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не мiг.
   Ще раз вирiшив звернутися до невидимого служника.
   - Фердо, пусти мене в лабораторiю, чуєш?! Менi треба в лабораторiю! Твiй хазяїн у смертельнiй небезпецi! - по-дитячому благав я його, нiби це була мисляча iстота.
   Ферда мовчав i, певно, десь у глибинi своїх реле глузував з мене. А може, й вiн разом з усiма покинув цей мертвий будинок?
   Я облишив свої марнi спроби, пригадавши, що можу потрапити до пiдземелля через пiдвал.
   Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крiзь дiрку в стiнi пролiз до затхлої камери i обережно пробрався помiж апаратами до Пегасового ложа.
   В променях лiхтарика заблищали скалки - об'єктивнi свiдки моєї атаки на небезпечного винахiдника.
   Але Пегасове ложе було пусте!
   Я затремтiв з жаху; на лобi виступив холодний пiт. Я погасив лiхтарик, знову ввiмкнув. Пегаса справдi не було... А чи був вiн взагалi коли-небудь?
   Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому мiсцi були його широкi груди, стиснутi холодними руками.