Бабула Владимир. Пульс всесвiту (на украинском языке)

   Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i... що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот - розкритий... Сивувата борода... Сивi скронi... Зморшки на обличчi...
   Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.
   Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!
   Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..
   До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли - невiдомо.
   В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.
   - Пробачте, - звернулась вона ввiчливо. - Ви - професор Груда?
   - Так, я Груда, - ствердив я насторожено. - Але не професор.
   - Це не має значення, - посмiхнулась дiвчина. - Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття... Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
   - А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? - запитав я вражено.
   - Ви хотiли їхати до Лондона? - злякалася дiвчина. - Та ви ж сiли не на той поїзд!
   - Нiчого, нiчого, - заспокоїв я її. - У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно... А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.
   Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.
   - Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново... Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
   Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.
   За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.
   - Радий привiтати вас, професоре! - щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi...- чоловiк зробив паузу i зiтхнув.- Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi...
   - Що-небудь сталося? - зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.
   - Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.
   - Портфель... Я забув у Празi портфель... - знову сказав хтось за мене моїм голосом.
   - Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
   - Не знаю... Не можу пригадати... - прошепотiв я розгублено.
   - Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту... Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
   Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було... А може, я помиляюсь?
   Портфель... У тому жовтому портфелi, - я на мить навiть побачив його перед собою,- було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе... Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось... Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений... I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
   Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
   Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв... i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв... Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
   Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
   "Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? - блиснула думка. - Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. - до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. - Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова... Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"
   Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною... Що саме зробив зi мною Пегас - я не знаю, i це - жахливо!
   Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
   Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти...
   "Дурнику, все це дуже просто, - говорило друге, бiльш досвiдчене "я". - Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"
   "Дякую за пояснення! - iронiчно похвалив я сам себе.- Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"
   Моє друге "я" промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
   Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
   В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
   - Що ви хочете подивитись? - запитала вона.
   - А що ви можете показати? - ухильно вiдповiв я.
   - Мабуть, ви давно не були в Москвi, - посерйознiшала дiвчина. - Наша студiя - телевiзiйнi передачi за бажанням - iснує вже два роки... Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити - i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
   - Навiть на Мiсяцi? - перепитав я недовiрливо.
   - А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
   - А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
   - Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв... Вам показати загальний вигляд чи певний район?
   - Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
   Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
   - Колю, прошу Прагу... Малу-Страну... Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю...- сказала дiвчина.- Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник... Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
   На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
   - Отже, Мала-Страна - заповiдник... - мiркував я вголос. - А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
   - В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно... Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi... - говорила дiвчина. - Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
   - Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються... зауважив я.
   - Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
   "Дивний сон...- мiркував я.- Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.
   А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує..."
   I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.
   - Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? - запитав я.
   - Бачу, Прага вас таки зачарувала! - посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. - Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.
   - Дякую. Гадаю, що встигну, - сказав я, прощаючись.
   Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.
   Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.
   - Пробачте, пробачте, професоре! - кричав вiн ще здалеку. - Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд... Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. - Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. - Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу... Там щось важливе?..
   Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.
   - Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, - ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро... Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови...
   - Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! - сказав я наче ввi снi.
   - Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало... Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.
   Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:
   - Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi...
   - Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?
   - Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда...
   - Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування... - прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
   - Навряд... Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.
   Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.
   - Я це припускав... Портфель... - насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: - їдьмо!
   - От тепер я вас упiзнаю, професоре! - засмiявся з полегкiстю Столяров. - "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" - так, здається, ви казали?
   Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це - остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
   Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:
   - Куди ми iдемо?
   - На аеродром! - вiдповiв Столяров.- Чи у вас ще е справи в Москвi?
   Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.
   Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.
   Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.
   - Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? - запитав Столяров.
   - Краще прямо, - вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка... А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?
   Прогулянка
   у невiдоме
   Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.
   Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.
   - А все ж яка чудова штука життя! - несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. - Ми - стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути... Ви не уявляєте, як я обурююсь... А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, - я просто шаленiю...
   - А чи не виннi ви самi в цьому? - запитав я зловтiшно. - Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою... А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.
   - А як же вашi Петро та Михайло? - сердечно засмiявся Столяров. - Вашi хлоп'ята - чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.
   "Петро та Михайло... Петро та Михайло - рiднi, близькi iмена! Чиї це сини - мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси... Чи, може, це менi колись примарилося?"
   - Погляньте, професоре... - Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. - Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, - засмiявся вiн. - Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським... А зараз - греблями на Нiлi, обводненою Сахарою... Стривайте, я ввiмкну телеекран!
   Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.
   - Якi прекраснi цi творiння людських рук! - задумливо промовив Столяров.- Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево... Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах...
   Столяров спiвав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив i мене. Адже наш лiтак пливе над Африкою, над континентом моєї мрiї! Скiльки разiв я думкою залiтав сюди; скiльки разiв, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн i Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зiкмунд - це були тi чарiвники, якi в дитинствi вели мене чорним континентом за магiчними звуками тамтама...
   Ракетоплан почав знижуватись. Вiн прорвав запону хмар, i пiд нами замерехтiли джунглi, поля та селища. Нарештi колеса лiтака побiгли по стартовiй дорiжцi, що простяглась уздовж великого озера.
   Ще гуркотiли двигуни, а до нас уже бiгли зустрiчаючi. Не встиг я вийти на драбинку, як мене пiдхопив велетень негр i поставив на бетонований майданчик.
   - А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! - весело блискав вiн бiлими зубами. - Це я пiдняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали... Все одно знайшли б, навiть у надрах Землi!
   - Ви на це здатнi, Манго! - засмiявся Столяров. - Як ви дiзналися, що ми прилетимо саме сьогоднi?
   - Тихо! Це - таємниця джунглiв! - пожартував Манго.
   Ми сiли у вiдкриту машину i помчали екзотичним краєм у невiдоме, розмова зайшла про поточнi справи, загалом не вартi того, щоб описувати їх зараз. Можу тiльки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх "колег".
   Чи знаю я цих людей? Менi здається, що так. їхнi обличчя й iмена дедалi настирливiше шукають своїх вiдповiдникiв у моїй пам'ятi. Ось-ось упаде якась запона, що закриває вiд мене видатнi подiї недавнього, i стане цiлком виразним сьогоднiшнє й минуле, я усвiдомлю, зрештою, хто я такий.
   У пошуках
   власного "я"
   Коли ми пiд'їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокiй, що охопив мене, сягав своєї межi. Я вiдчував, що десь тут мета нашої подорожi.
   Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропiчних рослин, ми виїхали у двiр великої будови, зробленої в формi пiдкови. Я впiзнав його, цей будинок! Мiг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам'ятi.
   "Ти справдi професор, за якого тебе вважають! - доводило менi моє друге, досвiдчене "я". - А це -науково-дослiдний iнститут гравiтацiї та антиречовини, який ти будував спiльно з своїми друзями... Пригадай: у центрi будови, там, де великi вiкна, мiститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравiплан... Ти живеш отам, край джунглiв, у котеджi, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодiти гравiтацiєю за допомогою антиречовини".
   Моє перше, обережнiше "я" заперечувало:
   "Не звiряйся на самонавiяння! Ти - журналiст, редактор журналу. Ще позавчора на летучцi планувався номер, присвячений близькому майбутньому... Все, що ти бачиш i вiдчуваєш,- тiльки плiд хворобливої уяви".
   I все ж, тiльки-но я вийшов з машини, в менi перемiг професор. Куди й подiлись усi мої сумнiви! Навiть пригоди, пов'язанi з Пегасом, одразу ж зблiдли, стали майже нереальними. Я прекрасно розумiв усе довкола, сприймав оточуюче, як звичайне й звичне. Усмiхнений Манго, дбайливий Ханг, наполегливий австралiєць Ван-Гоот, войовничий iсландець Греттi та практичний американець Баррел - це ж мої вiрнi друзi, з якими ми виграли й програли не одну жорстоку битву на науковiй нивi... Так, я справдi професор. А ота людина, що йде назустрiч нам,- академiк Орлов. Без вагань я поспiшаю до нього, тисну йому руку:
   - Ну, то що ж поробляє наша "нечиста сила"?
   - А хiба вам Манго ще не розповiв? - дивується Орлов. - У таємницi не було нiчого таємничого: на однiй батареї з антиречовиною зрадили болти з новодюралю. Дошка, яку вони тримали, перебувала в затiненому гравiтацiйному полi. А коли болти трiснули, вона пiд впливом вiдцентрової сили помчала у простiр, як снаряд... Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравiтацiйне та антигравiтацiйне...
   Все це здавалося цiлком логiчним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття пiдказувало менi, що випадок з неслухняною дошкою - застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознiшу увагу, бо iнакше весь наш грандiозний експеримент може опинитися пiд загрозою.
   I знову я подумав про свiй портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив... Але раптом мою голову пронизав страшенний бiль. Майже нiчого не усвiдомлюючи, я сiв у крiсло, тремтячими руками тер скронi.
   - Що з вами, Гонзику? - кинувся до мене зляканий Орлов.
   Манго торкнувся мого спiтнiлого чола:
   - У вас температура. Треба негайно викликати лiкаря.
   Як тiльки мене поклали на лiжко, я перестав бути професором. Бiль у головi швидко минув. Лишилось отупiння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тiльки констатував те, що видавалося менi абсолютно зрозумiлим.
   Я - редактор журналу. Три днi тому ми зустрiлися з Євою на Карловiм мосту, потiм я вiдвiдав Пегаса. Вiн оглушив мене у пiдземнiй лабораторiї, а отямившись, я почав сприймати свiт у спотвореному виглядi... Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за iншого... Ще хвилину тому вiдчував себе професором; знав стан справ у iнститутi, мiг провадити наукову дискусiю. А зараз усе це менi далеке й чуже...
   Мабуть, пiд впливом снотворного я поступово заспокоювався i незабаром заснув.
   Наступного ранку, тiльки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.
   - Як ся маєте, професоре? - запитав вiн з погано прихованою тривогою.
   - Що було зi мною вчора? - моя голова ще не зовсiм прояснилася, говорити було важко.
   - Вчора вам у лабораторiї стало погано. Пiдвищилась температура, i ви навiть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви - редактор i що зараз - тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рiк, я занепокоївся. Лiкар спочатку припустив сонячний удар, але пiсля детального дослiдження дiйшов висновку, що у вас був нервовий шок... А все це тому, що ви не бережете себе... Я дуже шкодую, що урвав вашу вiдпустку. Отож, як тiльки вам стане краще, їдьте додому та вiдпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пiзнiше, аж коли ви цiлком видужаєте... Дружина й дiти з нетерпiнням чекають на вас.
   - Не вiдчуваю себе хворим i вiдпустки не потребую! - рiшуче заперечив я, лякаючись зустрiчi з невiдомою для мене сiм'єю.
   Манго тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.
   - До речi, - сказав вiн так, нiби не чув моїх заперечень. - Бенко привiз ваш портфель. Ви не загубили його, вiн лежав у вас на письмовому столi.
   Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нiчого, якщо не брати до уваги кiлькох фотографiй та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празi... I ото через це я стiльки мучився?.. Чого ж менi хотiлося за всяку цiну дiстати цей портфель?
   Манго взяв у руки одну фотографiю, посмiхнувся доброзичливо:
   - А вашi хлопцi були чудовi навiть немовлятами!.. Самi фотографували?
   Я ствердно кивнув головою. Навiщо ускладнювати ситуацiю запереченням? Хлоп'ята справдi чудовi, але ж чиї вони?
   "Та твої ж, твої! - шепотiло менi оте друге "я". - Невже ти забув, якими вони були десять рокiв тому?!"
   ***
   Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторiї i всiляко дбав, аби нiщо не нагадувало менi про справи, але я мислив як учений; розв'язував такi завдання, про якi, здавалося б, не мiг навiть мати уявлення. I все ж я почував себе не гаразд. Це помiчали i Манго, i решта моїх друзiв. Вони розумiли, що менi треба негайно виїхати з Букави. I ось одного дня Манго, за наказом академiка Орлова, посадив мене у ракетоплан, i не встиг я отямитись, як опинився в Празi.
   - На вас сьогоднi ще не чекають, - посмiхнувся Манго. - Я навмисне повiдомив, що ми прилетимо тiльки завтра.
   I ось ми пiднiмаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона - не тут... I я ще не старий i неодружений... На мене чекає Єва, моя Єва... Навiщо менi чиясь дружина?
   - Заховайтесь, а я подзвоню! - по-змовницькому пiдморгнув Манго, зупинившись бiля якихось дверей. - Давайте зробимо їй сюрприз!
   Вiн подзвонив. Дверi вiдчинились... i я зойкнув вiд несподiванки.
   Передi мною стояла Єва. Єва-архiтектор, яка хто знає, скiльки чекала на мене бiля будинку Пегаса...
   Ми кинулись одне до одного в обiйми i довго не могли вимовити анi слова. Манго щось промимрив i делiкатно вийшов.
   - Ти навiть не уявляєш, як я боялася за тебе! - заговорила нарештi Єва, ведучи мене до вiтальнi.
   Ми сiли на канапу. Єва обхопила мою голову руками i довго, допитливо дивилася в очi.
   - Тобi вже краще? - запитала вона турботливо.
   Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постарiла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дiвчина, з якою я зустрiвся на Карловiм мосту, її чорне волосся переткали срiбнi пасма сивини...
   Маска
   смертi
   Цiлий мiсяць мiй щоденник лежав у шухлядi, i я вже не гадав, що знову вiзьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторiнках несподiвану зустрiч з Євою, перед нашим антигравiпланом з'явилась жахлива маска смертi, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсiм несподiвано з-за великої, химерно забарвленої туманностi в сузiр'ї Стрiльця. А може, вона просто ховалась вiд наших очей i стала видимою, аж коли ми пiдлетiли досить близько.
   Фiалково-багрянi хмари з горохово-зеленими краями створювали цiлковиту подобу людського черепа, запнутого весiльним серпанком. У темних орбiтах сяяли кiлька яскравих зiрок, - так, нiби сама смерть дивилася на нас пронизливим, гострим поглядом.
   Маска збiльшувалась щогодини, i ми неймовiрно швидко мчали просто на неї.
   Схожiсть з черепом зрештою дрiбниця. Нас лякало те, що ця туманнiсть розжарена, а ми - безпораднi. Ми змушенi чекати, доки неприборканий корабель шпурне нас у те горно. За розрахунками це має статись не пiзнiше як через мiсяць.
   I все ж ми не припинили роботи. Вивчаємо склад туманностi, її рух. Густина матерiї, з якої вона складається, мiзерна, але при нашiй неймовiрнiй швидкостi стане нездоланною. Наш корабель спалахне в нiй, як метеор.
   Манго знов i знов перевiряє розрахунки напрямку i швидкостi нашого руху. Електронно-обчислювальна машина вперто повторює числа, якi абсолютно не вмiщуються в рамках iснуючих нинi знань.
   "Мертва голова", як ми назвали цю туманнiсть, безперервно виростала, аж доки закрила перед нами все поле зору. З наближенням вона поступово втрачала свiй кошмарний вигляд... Маска смертi розпливлась. Лишились тiльки двi темнi плями - "очнi орбiти".
   ***
   Доки людина вiдчуває грунт пiд ногами - хай навiть пiдлогу космiчного корабля, жалюгiдної порошинки, що мчить безмежно величним Космосом,- надiю на порятунок ще не втрачено. Можна звикнути до всього; навiть неминучу загибель ми почали сприймати, як щось дуже далеке. Весь свiй час - а його було аж надто багато - ми присвятили науковим спостереженням.