Бабула Владимир. Пульс всесвiту (на украинском языке)

   Може, Пегас тiльки симулював смерть. Мабуть, я несподiвано застукав його, i вiн прикинувся мертвим... А коли я пiшов з лабораторiї, вiн утiк i тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свiдка, щоб докiнчити свою диявольську справу...
   Я погасив лiхтарик i скорчився в кутку. Тут до мене нiхто не пiдiйде ззаду, i в разi нападу буде добре видно всю кiмнату.
   В кiмнатi було не зовсiм темно. Очi незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помiтного свiтла, яке виходило з невiдомого джерела i заповнювало все примiщення.
   Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кiсток.
   Нарештi я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного свiтла.
   Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.
   Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.
   Ще кiлька поквапливих крокiв - i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.
   Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.
   Однак я скоро потверезiшав.
   "Пегас може переслiдувати мене й на вулицi,- подумав я.- Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" - мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.
   Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.
   Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.
   Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?
   Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.
   На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.
   - Два камiнцi - камiнець... три камiнцi - вогник... - спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.
   - Дядю, йди зi мною гратись! - покликала дiвчинка, побачивши мене.
   "Нарештi жива iстота! - зрадiв я.- Раз тут дитина, значить, близько й матiр..."
   - Дiвчинко, а де твоя мама?
   - - Я не дiвчинка, а Єва!- заперечила вона.
   - Ну, гаразд, Євочко...- засмiявся я з полегкiстю.- Ти тут живеш?
   - Що ви! - проспiвала дiвчинка.- Я живу там!- показала вона кудись у простiр.
   - Десь тут напроти? - вивiдував я.
   - Що ви! Там далеко, за мостом!
   - За мостом через Влтаву?
   - Так, за Карловим мостом.
   - А де твоя мама? Пiшла до магазину?
   - Що ви! - покрутила вона голiвкою.- Мамуся дома.
   - Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?
   - Я втекла! - похвалилася Єва.- Тiльки ти не кажи нiкому!
   - Отже, ти втекла... Так, так... I далеченько... Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,
   - Ти знаєш, де я живу?-здивувалась дiвчинка.- Я тепер сама не знаю, як iти.
   - Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,
   Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.
   - Не бiйся, дядю, це лiтаки! - втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
   Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще,- швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.
   Кiлька секунд я дивився на них у зацiпенiннi. Це були скорiше не лiтаки, а балiстичнi ракети - гостроносi, куцо-крилi... I прямували вони просто на нас!
   - Вiйна! - прошепотiв я з жахом. - Атомна атака... Тому евакуйовано Прагу!
   На якусь мить ноги зрадили мене. Грiзна примара вогняної смертi та жахливих страждань пригнули мене до землi. Серце i горло стиснули палючi клiщi страху.
   Євочка дивилася на мене своїми великими очима i тихо схлипувала. Вона не розумiла, що трапилось.
   її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дiвчинку на руки i помчав до найближчого будинку. Пробiгши темним коридором до маленького дворика, куди лише iнколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку пiд балконом темнiли старовиннi, окутi залiзом, дверi. Я рiшуче вiдчинив їх i шугнув у пiдвал.
   - Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусi! - кричала дiвчинка, але менi не було коли втiшати її.
   Я заповз у найвiддаленiший куток i, сiвши спиною до виходу, схилився над безпорадним тiльцем, готовий собою захистити дiвчинку вiд радiоактивного випромiнювання.
   Це були найкошмарнiшi хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух i тому намагався нi про що не думати.
   Отак хвилина по хвилинi збiгав час. Євочка все ще тремтiла i тихо схлипувала, хоч i не розумiла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що менi, - я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!
   Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
   Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.
   Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.
   "Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу,- втiшав я себе.- Летять, мабуть, кудись iнде, щоб сiяти смерть i лихо. Почалась остання вiйна людства..."
   Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.
   - Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? - зашепотiла вона.
   - Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна...- вiдповiв я теж пошепки.
   Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.
   - Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я.- Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.
   Дiвчинка судорожне вчепилася менi в рукав:
   - Нi! Нi! Я не лишусь, я пiду з тобою!- кричала вона розпачливо.
   Я розгубився. Як їй пояснити, що навiть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радiоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хiба зрозумiє дитина, що я хочу пiддати себе риску, аби зберегти її?
   Я перевiв розмову на iнше, щоб повторити спробу пiзнiше, але Євочка не вiдпускала мене. Через пiвгодини я нарештi вирiшив: пiдемо разом.
   Я загорнув дiвчинку в свою куртку i понiс вологими кам'яними сходами. Бiля вхiдних дверей нерiшуче зупинився. Вiдчиняти чи нi?
   "Так, треба вiдчинити,- вирiшив пiсля довгого вагання.- В пiдвалi ми все одно загинемо вiд голоду й спраги".
   Дворик мовчав як могила i тiльки несмiливо повторював звуки моїх крокiв.
   Малтезька площа, як i ранiше, була безлюдною. Небо потьмянiло. Годинник на баштi Мiкулашського храму саме вiдбивав дев'яту. Я побiг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в пiдземеллi Пегаса та жах перед атомною вiйною остаточно пiдiрвали мої сили. Тiльки тепер я усвiдомив, що вже давно нiчого не їв i не пив.
   - Навiщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмiю ходити сама! Ось постав мене на землю - i побачиш! - щебетала Євочка, забувши про тяжкi хвилини, пережитi в пiдвалi.
   - Гаразд,- погодився я.- Але куртку лиши на собi. Ти вмiєш бiгати?
   - Ще й як! А куртку весь час треба тримати на головi?- запитала вона, хитро посмiхаючись.
   - Так, треба. А тепер бiжи, щоб швидше побачити маму.
   Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.
   - Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! - попросила Євочка.
   - Нi, нi! Нам треба поспiшати!
   Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. "Якомога швидше до людей! - наказували вони.- Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi".
   Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок - i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.
   Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.
   На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!
   Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?
   Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!
   Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.
   Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.
   У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.
   На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:
   - Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення!- вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.
   - До побачення! - повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.
   Чужинцем
   вдома
   Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: "Метро".
   Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!
   Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?
   Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?
   - Даруйте, чи я справдi у Празi? - розгублено запитав я перехожого.
   - Так, ви в Празi! - вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!
   - Дякую...
   Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.
   Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду... А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?
   Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!
   Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакцiя на пережите.
   На Вацлавськiй площi я перейшов на iнший тротуар i поплив, як човен, по неймовiрно змiненому мiсту.
   - Здрастуйте, професоре! - привiтався до мене хтось з тротуару, що рухався назустрiч.
   Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привiтання, вже вiдпливла, як хвиля вiд морського берега. Хтось, мабуть, помилився.
   "Хороший журналiст навiть увi снi не повинен втрачати почуття самовладання",- подумав я, вирiшивши не дивуватись нi з чого. I справдi, приголомшливу дiйснiсть - Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квiтучий сад,- я сприйняв досить спокiйно. Одне менi здавалося тривожним i нез'ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни,- сутенiло, а тепер знову почало свiтати На сходi все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розмiркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дiвчина i в ту ж мить опинилась бiля мене на рухомiй стрiчцi.
   - Добридень, професоре! Як ся маєте? - посмiхнулась вона привiтно.
   - Я не професор... - затинаючись, промимрив я. Спантеличена дiвчина замовкла i допитливо подивилась на мене.
   - Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.
   - А я, мабуть, двiйник вашого професора,- вiдповiв я збентежено.
   - Двiйник?- протягнула вона здивовано. - Тодi пробачте!.. - дiвчина стрибнула з рухомого тротуару i довго озиралась.
   "Пригоди репортера в уявному свiтi тривають... Ну, що ж, чудово! подумав я, коли студентка зникла.- Буду професором. Певно, я схожий на нього як двi краплини води. Отже, професор - видатна особа!" - зробив я висновок, коли незабаром пiсля того до мене привiтались ще два новопражанини (а як же iнакше назвеш мешканцiв дивовижної Праги?)". Але тепер я вже, наче справжнiй професор, ввiчливо вiдповiв на привiтання
   В горiшнiй частинi майдану зi мною трапилось таке, чого я не мiг сподiватись навiть як газетяр. Власнi ноги перестали менi скорятись. Не порадившись зi мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тiлом i мою здивовану голову.
   "Чому я, власне, тут зупинився? - подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене вiйнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обгрунтування свого пiдсвiдомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!"
   Справдi, вiд духмяних пахощiв у животi в мене заграло. Захотiлося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене грошi?
   Я зайшов у темний закуток i старанно обшукав усi кишенi. Крiм маленького лiхтарика з Пегасового лiгва та коробочки з невiдомою менi машинкою, я нiчого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.
   Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода - тiльки злий жарт його смертоносних апаратiв?
   Хай буде як буде,- я таки реально переживаю дiйснiсть, i в цьому мене болiсно переконує порожнiй шлунок.
   Голод надав менi хоробростi, i до примiщення, повного приємних запахiв, я зайшов без грошей. З заздрiстю поглядав на вiдвiдувачiв, якi бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кiлька тарiлочок. Нiколи досi я не бачив такого вибору найрiзноманiтнiших та найвишуканiших страв. I головне - нi буфету, нi офiцiантiв...
   Почав нишком стежити за одним вiдвiдувачем. Той зупинився посеред їдальнi, уважно подивився довкола. I тут я помiтив свiтловi написи на стiнах. Меню! Бiля назви кожної страви сяє номер.
   Чоловiк пiдiйшов до стiни, натиснув на кiлька кнопок i зачекав з хвилинку. В стiнi з'явився отвiр; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав пiднос з кiлькома тарiлочками. Далi вже було все просто: чоловiк понiс тарiлочки з стравами до столика i почав вечеряти.
   Може, вiн непомiтно вкинув грошi в щiлину якогось автомата? Нi, я не бачив нiчого схожого.
   Переконавшись, що й iншi вiдвiдувачi одержують страви безкоштовно, я зрозумiв, що потрапив до якоїсь спецiалiзованої їдальнi. Дуже прикро було зловживати довiрою до вiдвiдувачiв; аж пекла думка про крадiжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кiлька кнопок, I передi мною з'явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебi, не пам'ятаю навiть, що їв,- менi було не до того.
   Не затримуючись в їдальнi, я вийшов на площу i попрямував до парку. Бiля пам'ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам'ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинствi.
   На протилежному кiнцi парку широкi мармуровi сходи привели мене на високо розташований майданчик. Не встиг я роздивитись, як бiля майданчика зупинився елегантний вагон.
   "Монорейкова дорога! - майнула думка.- Ми надрукували статтю про неї в позаминулому номерi журналу... Але стривайте: йшлося про майбутнє... Нiчого не розумiю!"
   Таки й справдi були пiдстави втратити глузд! Все переплуталось: минуле й майбутнє, фантазiя й реальнiсть. Мене рятував тiльки невичерпний оптимiзм журналiста.
   - Ну, що ж, коли їхати, так їхати! - сказав я сам собi, прямуючи до вагона. Тiльки-но я сiв у крiсло, як вагон рушив, набираючи швидкостi.
   Притиснувши обличчя до вiкна, я дивився на мiсто, що пробiгало пiдо мною. Над Нусельською долиною ми промчали на великiй висотi. Проплив мiст, що з'єднує Виногради з Панкрацем. З парку назустрiч нам виросла велика нова будова з написом: "Телебачення - Прага". Вагон повiтряного метро на хвилинку зупинився, а потiм знову помчав до пiвденних околиць мiста.
   Ще кiлька зупинок у прекрасному зеленому мiстi, i ми опинились далеко за Модржанами.
   Я вийшов на майдан i схопився за голову: зовсiм недалеко сяяли схили довколишнiх гiр, нiби посипанi цукром. Зима! Снiг! На схилах катаються дiти на санчатах. I це серед лiта!..
   Я побiг до узгiр'я. В обличчя менi вдарив крижаний вiтер. Пiдбiгши до схилiв, я занурив руки у пухкий снiг. Так, це справжнiй снiг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,
   ***
   До центру мiста я повертався пiшки. Менi треба було трохи освiжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змiнювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потiм лiтнiй.
   За всяку цiну я повинен добратися додому або принаймнi до редакцiї. Там, можливо, я прокинусь вiд цього дивного сну...
   Я попрямував до Влтави, щоб краще орiєнтуватись, бо в такому змiненому мiстi мiг би й заблукати.
   Гладiнь рiки, виблискувала в променях призахiдного сонця. До мiста повертались пароплави та моторки, що везли людей з замiських прогулянок. Десь у центрi парку грала музика.
   Часом менi здавалось, що всi оцi змiненi до невпiзнання мiсця я звiдкись знаю, що я тут уже проходив багато разiв. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.
   I яке було моє здивування, коли я справдi вийшов до палацу, хоч досi його нiколи не бачив.
   "Я захворiв на тяжку психiчну хворобу! - майнула страшна думка.- Оцю дивно змiнену Прагу я знаю, але звiдки? Чому вона мене не дивує?! I коли, зрештою, настане нiч?"
   Я глянув на небо. Що трапилось? В зенiтi сяє нове, слiпуче сонце,маленьке, надзвичайно яскраве.
   - Могли б з ним почекати ще трохи! - порушив мої думки дiдусь, що зупинився якраз навпроти мене.- Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодостi не було нiчого такого, i я не вiдчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний лiхтар i не посмеркуєш; вiчно свiтить...
   Я з полегкiстю засмiявся i, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:
   - Прогрес є прогрес, дiдусю! Коли ви були молодi, люди ходили пiшки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повiтряному метро.
   Дiдусь махнув рукою:
   - Ану їх, отi новини! Не знаю, куди ця молодь поспiшає?! Атомним поїздом будете у Братiславi за годину, а що з того? В них немає часу навiть погомонiти в дорозi А оцi рухомi тротуари? Та я б нiзащо не став на них, ще ноги собi поламаєш. До того ж тi тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цiнувати такi речi. Ну, бувайте здоровi! - попрощався зi мною дiдусь i пiшов своєю дорогою.
   В ролi
   професора
   Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.
   Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.
   I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".
   От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!
   Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири - надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.
   "Пiду до редакцiї,- вирiшив я.- Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".
   У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".
   - Нiчого не розумiю! - промимрив я у вiдчаї.
   Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих,- один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.
   "Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi,- мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу.- Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".
   Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.
   - Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?
   Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:
   - Ще не знаю. Ще не все готово.
   - А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?
   - До Лондона... - я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.
   Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:
   - Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана! ,
   На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився... Так, так... Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви...
   Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.
   Нарештi "колега" подивився на годинник:
   - О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз - щасливої дороги!
   Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.
   "У Лондон, так у Лондон!.. - мiркував я з дивним спокоєм. - Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".
   Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв,- мабуть, поїзд мав незабаром рушити.
   Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там... То де ж?
   Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:
   - Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!
   Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.
   - Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, - сказала менi дiвчина.
   Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх. Дiвчина вiдчинила дверi з номером "42" i з милою посмiшкою запросила мене.
   Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку - новiтнiй телевiзор.
   Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi - до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi - до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика... Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль - ну, просто королiвське ложе!
   Не роздягаючись, я впав на ту постiль.
   "Хай буде як буде... - мiркував я, засинаючи. - Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".
   Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.
   "Куди я їду?..- мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день.- Як я тут опинився?"
   Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?
   Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт... Безлюдна Мала-Страна... До невпiзнання змiнена Прага... Професор... Антигравiплан... А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона...
   Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива...
   Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.