Бережной Василий. Iстина поруч (на украинском языке)

   Найперше - треба оберiгати свою свiдомiсть, зосередити силу волi, щоб дiяти, дiяти. Закiнчити монтаж турбiни вертикального пiдйому. Налагодити зв'язок з "Астероїдом".
   I Яворович з подвоєною енергiєю взявся за роботу.
   ЗАХМАРНА КРАЇНА
   Свiтало. Петро розплющив очi i з подивом помiтив, що свiтанок не жовтий, а бiлий. Вiдхилив шолом скафандра, вiдсунув прозору шторку кабiни. Вгорi помалу обертались диски турбiни - вiн таки змонтував її! Загiпнотизованi Голомозi iшли з ракетопланом на плечах, а вiн робив своє дiло. I не подумав про вiдпочинок, доки не встановив турбiни. А тодi закрився в кабiнi i заснув. Рожевий спав i зараз.
   Виглянувши з кабiни, Яворович побачив, що тепер апарат несуть пологим схилом високого узгiр'я. Внизу - суцiльнi сувої хмар, десь пiд ними i сизi лiси, а тут - кам'янистий бiк гори, обплетений голубою сiткою чiпкої рослинностi. Повiтря прозоре, хоча небо вистелене тугими пасмами хмар. На вершинi гори бiлiють якiсь велетенськi кулi - чи камiння, обшпуговане дощами?
   Яворович здогадався, що саме там, де ото громадяться бiлi кулi, i починається Захмарна Країна. Вона, мабуть, розкинулась на високогiрнiй мiсцевостi, вiдгороджена знизу й зверху потужними пластами хмар. Нижнi вiддiляють її бiд поверхнi планети, верхнi - вiд космосу. "Ну, що ж, - думав Петро, вдивляючись в її бiлу стiну, що потроху наближалася i виростала аж до хмар, - побачимо твої дива!.."
   Лiтак ритмiчно похитувався, Голомозi несли його нагору, здається, з такою самою швидкiстю, як i по рiвному. Чи вони вiдпочивали? Чи, може, їм дали змiну? Петро цього не знав, але як би там не було, а запас енергiї в них, очевидно, невичерпний. Залiзна воля їхнiх господарiв витискує з них стiльки сили, скiльки потрiбно.
   До вершини вже рукою подати.
   Яворович виразно бачить, що то не камiння бiлiє, а якiсь кулi. Ось одна поруч... З якого ж вона матерiалу зроблена? Петро вдивляється в напiвпрозору плiвку, бачить там якiсь розпливчастi плями, але не може роздивитися що то.
   Лiтак уже рухається по рiвному плато. Багато куль бiлiє над жовтими гаями - аж до самiсiнького обрiю. Повiтря тут чисте, прозоре, видно далеко. Ген-ген темнiє, нiби замикаючи оцю квiтучу рiвнину, якась зубчаста стiна чи то архiтектурна споруда, чи, може, скелi. Нiжно-жовтi дерева обступають кожну кулю, i здається, що то й не куля, а гiгантська бiла квiтка чи коробочка бавовника. Кулi розташованi досить далеко одна вiд одної; помiж ними снують Голомозi, наче тiнi, наче безтiлеснi примари. I кожен з них несе якийсь вантаж, - що саме - Петровi важко розiбрати.
   Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зупинився i плавно лiг на майданчику, оточеному живою огорожею iз жовтих кущiв, правда, бiльше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здiймається величезна куля. Петро окинув її поглядом i вiдчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокiй, недобре передчуття. "От, значить, i прибули... - подумав, щоб заспокоїти себе. - Цiкаво, цiкаво..." А сам поглядав на Голомозих, що, поставивши лiтака, гуртувалися осторонь. Очi в них були розплющенi, але Петровi здалося, що цi бiдолашнi ще й досi сплять. Ось вони, як по командi, повернулися в один бiк i пiшли. Заворушився i Рожевий у кабiнi. Поглянувши на кулю, що бiлiла майже над самiсiньким апаратом, вiн затиснув свою чорну трубку пiд лiвою пахвою i схопив стрiлу, готовий до бою. Петро машинально стиснув у кишенi металiчний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрiлу, i вона впала пiд ноги. За нею покотилася i чорна трубка. Рожевий подрався до виходу, але Яворович швидко закрив шторку кабiни, i вiн безпорадно мацав її сухенькими руками. "Що це з ним дiється? - здивувався Петро. - Чи не збожеволiв?" Рожевий судорожно вхопився за його лiкоть i притулився до плеча, нiби ховаючись вiд удару. Потiм запустив пальцi у свiй високий чуб i закрив ним чоло. Пiсля цього вiн полегшено зiтхнув, вiдсунувся i, обравши спокiйну позу, затих.
   Петро обернувся до кулi i невiдривно дивився на її бiлу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цiєю поверхнею, i пильнi, пильнi очi Тi очi дивляться просто в душу, пронизують усе тiло, нiби рентгенiвським промiнням, i Яворович вiдчув, що цi променi переносять думки, що вони освiтлюють кожну клiтину його органiзму, кожну звивину мозку. Променi тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.
   Йому страшенно схотiлося спати. Очi самi заплющуються, голова хилиться, хилиться, i свiдомiсть затьмарюється якимось легким туманом. Той туман заважає дивитись, сплутує думки, сповиває в густий серпанок - все бiльше, густiше... I хтось шепоче: "Спи, спи... Чого ж не поспати, адже ти так натомився... Спи, спи..."
   I вже б заснув Яворович, та раптом спалахнула думка: "Це ж гiпнотичний сон!" Спалахнула, наче маяк над темними водами, i сонливiсть одразу пропала. "Тримайся, тримайся, Петре! - наказав сам собi. - Ти маєш мiцну волю, ти можеш засвiтити в своєму мозку тисячi маякiв, i вони не дадуть тобi спати!"
   "Спати, спати, спати..." - слово закрутилося в думцi, в уявi з'явилися маленькi друкованi лiтери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу - крутяться, наче колiщата, наближаються, бiльшають, витягуються, i вже перед його внутрiшнiм зором - велетенське коло з цих лiтер - СПАТИ. Вони налягають на свiдомiсть, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гаснуть, i Петро от-от пуститься берега, порине в iмлу... Але нi - один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тiнi розпливаються. "Ага, он ти як! - думає Петро. - Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? - викидаю! Бадьорiсть, бадьорiсть! Я не хочу... нi, нi, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. I ти облиш цi фокуси, бо я нiколи не змирюся з насильством!"
   Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливостi, хотiв розбуркати i Рожевого, але той був так глибоко загiпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. Залишив його в кабiнi, а сам вибрався назовнi i шторку закрив.
   Дихнув на повнi груди - повiтря тут якесь приємне, дихати легко - i несподiвано подумав: "А чи я по своїй волi вийшов оце з кабiни? Чи, може, це менi наказано? Ану, чи зможу повернутися назад?"
   Спритно скочив на крило, вiдсунув шторку i ступив у кабiну. Окинув оком панель з приладами. Остаточно впевнився, що його воля витримала поєдинок, що вiн сам керує своїми вчинками i думками. Почав послiдовно обмiрковувати становище. Вiн може звiдси стартувати, може перелетiти в якусь незаселену мiсцевiсть i там спокiйно налагодити рацiю. Варто лише натиснути на кнопку пуску... Та й справдi, на бiса йому цi Головатi? I так є що розповiсти на "Астероїдi", хiба неправда? Але iнша думка не могла з цим погодитись. Як же це так - ось поруч дивовижнi iстоти, якi пiдкорили собi майже всю планету, i не вивчити їх. навiть не побачити? Це боягузтво. Полетiти - значить вiдступити, втекти!
   Яворович вирiшив не тiкати.
   Вийшов з лiтака i попрямував до кулi. Вiн здогадувався, що Головатi мають якусь велику розумово-бiологiчну силу, що вони дiють через психiку i якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко... Та холодок вiдчайдушностi пiдганяв його вперед. Одну спробу вiн уже вiдбив, це по-перше, а по-друге - навiщо їм боротися з ним?
   Хiба їм самим не цiкаво дiзнатися про iнший свiт?
   Ось вона, бiла куля! Здiймається, як нерозкрита квiтка лотоса, на висоту, може, метрiв десяти чи бiльше. Схожiсть iз квiткою посилюється ще й тим, що вона нiби виростає з якогось кореня - он його добре видно внизу.
   А де ж вхiд? Яворович обiйшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої бiлої поверхнi, але нiякого отвору чи навiть натяку на нього не побачив.
   Обiйшов ще раз, обдивився пружки, що меридiанами обхоплюють кулю, входу нiде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулi), пiдiйшов до кореня - знизу теж нiякого отвору нема. То, може, це зовсiм i не житло Головатих, а якась рослина? "Хiба чикнути по нiй гострим ножем?.." Тiльки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одiйшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потiм узявся в боки i гукнув до кулi:
   - А що - ховаєшся?
   "В тебе допитливий iнтелект" - виразно, чiтко вiдчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: вiдчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно i навiть лячно.
   Петро озирнувся: може, хто заговорив? Нiкого. Та й хто б же тут мiг обiзватися рiдною мовою? Знову кинув погляд на кулю - вона почала танути...
   ВЕЛИКИЙ РОЗПОРЯДНИК
   Пелюстки лотоса зробилися вгорi прозорими, як тоненький лiд, i в мiру того, як вони розтавали, - перед враженим Петровим зором проступали контури гiгантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, i тепер наш космонавт мiг бачити всю голову - вона скидалась на голий пуп'янок оцiєї величезної квiтки. Обличчя в цiєї голови маленьке, зморщене, як печене яблуко, зате голий череп страшенно великий, нiби роздутий; з-пiд його округлостi поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвiр, мабуть, нiс. а там, де мусив би бути рот, - синiє коротенька рисочка.
   Моторошно було дивитися на цю iстоту, але водночас Петро вiдчував i її велич. Щось притягувало його, наче магнiтом, i вiн одразу ж мобiлiзував захиснi сили свого iнтелекту. "Ти маєш величезний об'єм мозку, - думав Яворович, поглядаючи на олiмпiйськи спокiйну голову, що здiймалася над пелюстками,- але не в цьому головне. Колись кiбернетичнi машини у нас заповнювали цiлi зали, тепер - меншi за людську голову, а працюють незрiвняно краще. Мiй розум розвивається за своїми законами i не намагайся їх порушувати. Згода?"
   "Згода" - вiдчув думку-вiдповiдь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.
   "Ви тут передаєте думки бiохвилями?" - хотiв лише подумати Петро, але таки голосно вимовив цi слова. I одразу ж усвiдомив вiдповiдь:
   "Так економнiше".
   Незвично, ну просто дико - розмовляти мовчки, i Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою i вилiтали, як птицi. Вiн усвiдомлював, що цiй беззвучнiй природнiй радiостанцiї, якою є Голова, звуковi хвилi заважають, але кожного разу, як тiльки хотiв висловитись розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тiльки хапав повiтря. Коли б Головатий умiв смiятися, то, безперечно, насмiявся б уволю. Але на його обличчi не вiдбивалося нiяких емоцiй, здавалось, вiн думав про щось своє i не звертав нiякiсiнької уваги на людину.
   Петро обiйшов кругом. На потилицi в Головатого побачив здоровенну гулю, покриту жовтою плiвкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.
   "Цiкаво, як ви опанували мою мову?"
   "Я заглянув у твiй мислячий апарат i позичив пам'ять".
   "Не точно висловлюєтесь, - зауважив Петро. - Коли б ви позичили мою пам'ять, то я б уже її не мав".
   "Я скопiював запас ваших символiв".
   "Оце вiрнiше".
   "Розкажи, що ви називаєте Землею", - попросив-наказав Головатий.
   - О, наша Земля - чудова! - пiднесено заговорив Петро, а тодi продовжував у думцi: - Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолiв, гойдає океани, повнi риб, а над поверхнею її - прозора атмосфера, в якiй лiтають птицi, шугають апарати, створенi людиною.
   "Ваше слово "Сонце" означає слiпучий диск. Що це таке?"
   Петро на мить зажмурився i уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живi картини. Ось вiн дивиться з балкона на Київ. Ще тiльки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлi вирiзьблюється золота макiвка Софiї, а внизу темнiє зелень садiв i паркiв. Щебечуть пташки, тiнi прозорiшають, i ось на чиєсь вiкно упав гарячий промiнь!
   Яскравий диск Сонця спливає вище i вище, i здається, що то й не диск, а отвiр у небi, крiзь який переливається океан свiтла, що виграє за голубою сферою...
   Потiм Яворович пригадав собi луки - в мiрiадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяженi яблуками - юнак труснув стовбур (а це ж вiн, Петро, в материному саду), i на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскравi Сонця...
   "Так що ж таке Сонце?" - знову мовчазно спитав Головатий.
   "Сонце - велика Iстина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею", - вiдповiв Петро.
   "Iстину ми вiдкрили, i образ її не диск, а хвиля".
   Петро уявив дiючу модель Сонячної системи: рухається в просторi свiтна сонячна куля, а навколо неї меншi кульки - планети - Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон...
   Голова спокiйно-величаво сприймала уявнi Петровi картини i схеми, потiм заронила йому думку:
   "Система ця досить чiтка, але звiдки вона з'явилась у твоїй пам'ятi? В глибинах нашої мудростi таких легенд немає. Ти - феномен i будеш доброю поживою для мозку. ("Поживою?"-Петро стиснув корпус мазера). Чого по всiй твоїй структурi побiгли струми? Поживою - значить об'єктом для вивчення".
   - I я хочу вивчати, - сказав Яворович.
   "Яблуко яблуню?"
   Петро подумав i вiдповiв:
   - А хоча б i так. Адже яблуко має в собi яблуню в потенцiї.
   "Якийсь могутнiй розум виткав тебе - оригiнальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю".
   - Добре, - промовив Яворович. - Тепер дайте менi уявлення про себе: хто ви i що ви, яке ваше мiсце на цiй планетi?
   Деякий час вiдповiдi не було: чи Велика Голова не бажала вiдповiдати, чи, може, збиралась з думками. Нарештi Яворович одержав бiопередачу:
   "Ми - центр усього навколишнього свiту, джерело i мета, першопричина i наслiдок".
   "Ого!.. - щиро здивувався Петро. - Першопричина i наслiдок... А iншi народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?"
   "Подивися вдалину по колу".
   Яворович почав дивитися. Спочатку нiчого, крiм сувоїв хмар i жовтої iмли, не бачив. Та ось, наче крiзь сiтку якогось величезного екрана, почали вирiзьблюватися далекi натовпи венерiйцiв - усiх отих Синiв Риби, Нащадкiв Тигра, Дiтей Грому - вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далi i бачив серед лiсiв, понад рiчками, вздовж морських берегiв скупчення їхнiх жител, - нiби пролiтав над планетою. Упiзнав i Країну Щитiв, побачив i високоволосих, якi спочатку хотiли вбити його, а згодом шанували, як посланця долi. Скрiзь, куди б не кидав погляд, помiчав дiяльних, невтомних iстот. Багато їх лiсовими стежками прямувало до Захмарної Країни, i плечi їхнi згиналися пiд тягарем нош.
   "Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а вони - на нас, як вони виконують волю свого Великого Розпорядника.
   Враз усi, де хто не був, обернулися обличчями до Захмарної Країни i вклякнули на колiна. I тi, що в селищах, i тi, що в лiсах, i тi, що в дорозi,- всi побожно опустилися на колiна.
   "Та вони моляться вам, як богу! - вигукнув Яворович. - Тiльки он тi, довговолосi, не зiгнулися!.." - додав, не приховуючи радостi.
   "Неймовiрно, але це так: довговолосi роботи вийшли з-пiд контролю... В них розвинувся iнстинкт до боротьби, хоча була запрограмована покора".
   Роботи? Це ошелешило Яворовича. Може, з хвилину вiн стояв мовчки. Далекi обрiї затьмарились, i тепер перед його зором були самi жовтавi хмари.
   "Та невже планета заселена роботами?" - скрикнув, дивлячись у напiвзаплющенi очi Голови.
   "Так, усi вони - витвiр нашого iнтелекту".
   "Але ж я бачив їх зблизька, це живi iстоти! - заперечив Петро. - Вони мають не тiльки розум, а й емоцiї".
   "Хтось вклав у твою пам'ять примiтивне поняття про роботiв як про механiчнi допомiжнi пристрої. От i зараз ти уявляєш собi незграбнi механiзми на зразок оцього твого робота. А насправдi найдосконалiшi роботи конструкцiї, створенi на бiологiчнiй молекулярнiй основi. Так, це живi iстоти, здатнi до розмноження i удосконалення. Вони творять свою культуру точнi науки, етику, естетику, фiлософiю. Але нiхто з них, навiть найрозвиненiшi екземпляри, не знає, що вони - роботи. Трапляються окремi генiальнi одиницi, яким вдається прочинити дверi Iстини, але їх вважають божевiльними i замикають за iстиннi дверi. I чим бiльше вони гукають: "Ми роботи", тим пильнiше їх стережуть. Бо самосвiдомiсть основної маси роботiв не може сягнути такого рiвня. Це ти знаєш i по собi.
   Яворович був такий приголомшений цими вiдкриттями, що в першу мить не звернув уваги на тонко замасковану iронiю Голови. Потiм змiст останньої коротенької фрази почав поступово прояснюватись у його свiдомостi. "Знаєш по собi"... Що це означає? Виходить, що вiн...
   - Нiчого мене морочити! - розсердився Петро. - Я не робот, чуєш, я людина!
   "Називай себе як хочеш. Але деякi можливостi в тебе навiть меншi, нiж у наших звичайних роботiв. Твiй голосовий апарат не здатний творити ультразвуки, а слуховий - їх сприймати".
   "Он воно що! - аж зрадiв Петро. - Значить вони розмовляють за допомогою ультразвукiв! А я думав: нiмi..."
   "Якщо бажаєш - я удосконалю твої рецептори: сприйматимеш найширший дiапазон звукових хвиль, бачитимеш iнфрачервону i ультрафiолетову гаму променiв. I це буде моя вiдповiдь тому, хто тебе прислав, твоєму авторовi".
   - Дивуюсь я, - спокiйно, з гiднiстю промовив Яворович, - невже отакий могутнiй розум не може осягнути тiєї iстини, що Всесвiт не обмежується однiєю планетою, що живуть i розвиваються iншi цивiлiзацiї...
   "Ти вагаєшся. Твоя пам'ять - мозаїка. Дуже сильний iнстинкт самозбереження. Заспокойся: втручатися у твою бiологiчну схему я не буду, так навiть цiкавiше, авжеж цiкавiше. А тепер я мушу весь свiй об'єм спрямувати на iнше".
   Пелюстки величезної квiтки ожили i почали швидко рости, закриваючи Великого Розпорядника вiд Петрових очей. За якусь хвилину перед ним знову бiлiла куля - велична i загадкова.
   "ЧИ Є В ТЕБЕ ПТИЦЯ В ГРУДЯХ?"
   Стомлений повернувся до свого лiтака Петро Яворович. I втома ця була не дуже приємна, зовсiм неприємна. Не тiльки руки й ноги обважнiли, голова неначе налилася оловом. Наче трансформатор, перегрiлася вiд високої напруги, i хотiлося її охолодити.
   Важко пiдiймався вiн до кабiни. Рожевий спав, опустивши голову на груди. Петро уважно подивився на його шию - темно-синя шкiра, он i дрiбнi зморшки лягли з бокiв до пiдборiддя, безперечно, що це - жива тканина. I дихає - значить газовий обмiн... То який же це робот? Бiологiчна, молекулярна основа? Живуть, працюють, створюють цивiлiзацiю?..
   Петро втомлено потер долонею чоло. Була мить, коли все це здалось йому сном, але досить було кинути погляд на Рожевого i на бiлу кулю, якою огорнувся Великий Розпорядник, щоб прогнати цю думку.
   Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Нiжна дiвоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотiли на вухо: "Ковтнеш, як стомишся". I рука й вуста порушили залiзний параграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а вiн тодi крадькома поцiлував i ту руку i тi вуста.
   Нетерпляче дiстав пляшечку. Ковток обпiк йому горло i вогнем поплив по жилах. Тисячi запахiв землi вдарили йому в голову - запахи тiєї самої реальної Землi, яка виростила i його, i його предкiв, народила мiльярди людей! Нi, вiн нiскiлечки не сп'янiв, вiн тiльки вiдчув свою рiдну Землю. I цього вiдчуття було досить, щоб збудити в ньому енергiю. Скiльки дивовижного розповiсть вiн своїм товаришам!
   Поклав Рожевому руку на плече.
   - Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!
   Той пiдвiв голову, розплющив свої сухi очi i сказав:
   - Я знаю, що вона гарна.
   Вiн вимовив цi слова не зовсiм упевнено, якимось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпарило, так вiн скрикнув:
   - Звiдки ж ти знаєш?
   - Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що вирiс тут, враження дитинства i юностi наповнюють мене. I водночас я наче був десь там... на якiйсь Землi. Дивний сон. Я ж спав, i менi приснилось, що я став iншим юнаком...
   - Яким же?
   - Iм'я якесь чудне: Петро Яворович. Снились менi зовсiм iншi простори вони залитi бiлим слiпучим свiтлом, аж у мене очi болiли, i рослини дивовижнi: з кружальцями на гiлках i всi зеленi. Ранiше менi не снилось таке нiколи.
   - Отож вi снi ти побував у моєму краї, - сказав Яворович i мимоволi поглянув на бiлу кулю Великого Розпорядника.
   - Хiба є такий край насправдi?
   - Я прилетiв звiдтiля.
   - Це неймовiрно. А ще дивнiше, що ти заговорив: ми всi думали, що ти нiмий.
   - А я думав, що ваша країна - збiговисько нiмих i глухих.
   Вони обоє засмiялися, i це одразу зблизило їх. Правда, Петро помiтив, що в Рожевого смiються тiльки губи, а очi залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: "Робот, робот". Але розмовляючи з венерiйцем, чуючи його голос, спостерiгаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу вiдiгнав цю думку. Адже без нiякого сумнiву перед ним жива, мисляча особа!
   Не без "задньої думки" Петро заговорив про походження розумних iстот. Рожевий замислився, на його чолi збiглися зморшки. Потiм промовив скрипучим глухуватим голосом:
   - Головатi твердять, що створили нас... А хто створив їх самих - хiба не мати Невiдомiсть, яка обiймає увесь свiт? I чи вони складаються з iншої речовини, нiж ми? З тiєї самої. I нашi мудрецi вже вирощують могутнi мозки, подiбнi до оцих... - Вiн показав на бiлу кулю. - I вони допоможуть нам у працi, в життi.
   - А хiба вони не всi отакi? - спитав Петро.
   - Це їхнi наймудрiшi. Сидячи в бiлих кулях, вони думкою сягають далеко в Невiдомiсть, а вона манить, заплутує їх i приводить на те саме мiсце, звiдки почався шлях. В деяких вiд цього порушується злагодженiсть, i вони гинуть в страшних муках - їхнiй рев лунає попiд небом днi i ночi. I все ж таки вони вiдмовляються вiд тiла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очi. i таким способом намагаються вiдкрити таємницю таємниць. Голомозi напувають їх "Соком мудростi" - вiд нього сохнуть кiнцiвки, а мозок розростається. Працюють за них iншi, навiть з нами воюють iншi - всiма керує Великий Розпорядник. В iм'я своєї мудростi вiн може винищити безконечнi ряди своїх послушенцiв... Але так довго не буде. Нашi старi вченi побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матiр Невiдомiсть...
   На темно-синьому його обличчi, в сухих очах з'явився вираз екстазу. Вiн провiв долонями по щоках, наче вмиваючись, i усмiхнувся.
   - В чому ж їхня мудрiсть? - спитав Яворович.
   - Не знаю. Може, нам розповiсть моя Гiлка...
   - Це її iм'я?
   - Так.
   Петро почав запитувати про народ Країни Щитiв, про тамтешнi звичаї i культуру. Рожевий охоче розповiдав, у його пам'ятi було безлiч фактiв з життя рiдного народу, iсторiя якого губиться десь в глибинi "днiв i ночей". Але про що б вiн не говорив, а неодмiнно повертався до найцiкавiшої для себе теми: про свою Гiлку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсiм близько... Одного разу Голомозi несподiвано напали на їхнє селище, i вже змiнилася тьма ночей i днiв, як його пара потерпає в оцiй жахнiй країнi Головатих. Ех, коли б її знайти!
   I вони, вийшовши з лiтака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрiчних Голомозих, але нiхто не знав такої. В його рухах, у виразi обличчя з'явилася тривога. Коли Петро спробував заспокоїти його, Рожевий сказав:
   - Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час вiн iшов мовчки, а потiм заговорив - не то до Петра, не то до самого себе:
   - Рiзноколiрне сяйво вночi, тиха музика лiсу... - все на двох, все на двох - увесь свiт.
   Яворович раптом спитав:
   - А ти знаєш, що таке поезiя?
   - Поезiя? - перепитав Рожевий.
   - Так, поезiя.
   Петро насторожено ждав, що вiн скаже. Адже поетичне вiдчуття вiдрiзняє людину вiд тварини...
   - Поезiя... - приглушено заговорив Рожевий, - це коли ми з Гiлкою слухаємо голоси риб у морi, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, i Птиця б'ється в наших грудях... У тебе є Птиця?
   - Є, є! - радiсно вiдповiв Петро.
   ЩО РОЗПОВIЛА ГIЛКА
   Вигляд самотнiх куль серед жовтизни шпичакуватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний настрiй. Фiксуючи на кiнострiчку краєвид, вiн думав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оцi Головатi. Якi могутнi сили дрiмають у цих мозках, iзольованих, виключених iз життя... Марнуються на якiсь химери отакi чудовi бiокiбернетичнi комплекснi Цiкаво, над якими ж проблемами замислились оцi генiальнi голови?
   "А чому, власне, генiальнi? - вхопився Петро за останню думку. - Може, тому, що створили бiологiчних роботiв? Але ж головне все-таки мета. Навiщо? - ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?"
   Хотiлося спитати про це у ближчої кулi, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).
   Праворуч i лiворуч, близько й далеко бовванiють бiлi кулi над жовтими кущами. Але всi вони поступаються розмiром кулi Головного Розпорядника, жодної iншої такої Петро не побачив. Деякi зовсiм маленькi - наче пуп'янки.
   Тиша. Цiлковита тиша. Голомозi снують помiж кулями, не звертаючи нiякої уваги на космонавта i його товариша. Рожевий час вiд часу зупиняється i ворушить губами - Петро здогадується, що вiн запитує про свою Гiлочку, але нiяких звукiв не чути. Та ось вiн заметушився, затупцював, обертаючись на всi боки, наче стрiлка компаса помiж магнiтами. Яворович нацiлив на нього апарата, зробив кiлька кадрiв.
   Рожевий глухо пробурмотiв:
   - Я вже вiдчуваю: вона близько, близько...
   Пiшов, як сонний, по боковiй стежцi, жовтi колючi кущi хвиськали його по обличчю, а вiн усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бiгти. Тепер i Яворович побачив ту, яку той називав Гiлочкою. Дiвчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Грацiозна постать її огорнута золотистою матерiєю, i це вiдтiняє її темно-синю шкiру; жмут високого волосся, перев'язаний з самого вершечка, конусом похитується на головi.
   Яворович ледве встиг пiдняти кiноапарата, як вони кинулись навстрiч. Може, за крок вiд Рожевого дiвчина спинилася i повернулась до нього спиною. Вiн пiдняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався i сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони мiж собою в цей час, але стояли отак довго. I, можливо, порушуючи їхнi звичаї, вiн пiдiйшов до закоханих i сам повернув їх обличчям до обличчя. Вiдiйшов i ще зробив кiлька кадрiв. Спохватившись, поглянув на їхнi очi: хотiв побачити сльози, сльози радостi! Але очi в них були сухi, блискучi.
   Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалi не плачуть?