Страница:
Дiвчина заспiшила з своєю ношею, не пiшла, а побiгла помiж кущами. Золотистий її одяг зливався iз жовтим фоном.
- Чого ж ти її вiдпустив? - спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого i намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всi десь у глибинi єства.
- Сказала: мусить виконати обов'язок, - глухо промовив Рожевий. - Вона ще не знає, що її чекають вищi обов'язки у себе на батькiвщинi.
Вiн стояв i дивився в той бiк, де важка запона хмар ховала його рiдний край.
- У вас є таке почуття - любов до батькiвщини?
- Коли б не було - i ми б опинилися серед Голомозих.
Гiлка незабаром повернулась i повела їх до свого житла. По дорозi Рожевий, мабуть, розповiдав їй про Яворовича, бо дiвчина частенько повертала свою голiвку в бiк чужинця i поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчi Петро не змiг прочитати нiчого: воно гарне, але нагадує маску.
Зiйшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворiв. До одного з них завернула Гiлка, i вони опинилися в напiвтемнiй норi. Це було її житло. Щоб не стояти зiгнувшись, Петро сiв на долiвку, встелену якимись шматками.
"I оце ти тут живеш i не тiкаєш до нашого моря?" - спитав її коханий, i коли б Петро мiг чути цi слова, то вловив би в iнтонацiї бiль, гiркоту, протест. Але вiн не мiг чути їхньої розмови, iнколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський дiапазон. - "Кожна гiлка мусить бути бiля свого дерева!" - патетично продовжував юнак.
Дiвчина пiдвела його до виходу i вказала на бiлу кулю, що прилiпилася над самiсiньким урвищем. Це було зрозумiло й без слiв. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-iмпульси в усi отвори. Зручна позицiя. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий бiлими пелюстками. Це, власне, пiдстанцiї мозку Великого Розпорядника...
Рожевий подивився на кулю i одвернувсь.
"Невже вони нiколи не сплять?" - спитав свою кохану.
"А хiба що?"- здивувалась вона.
"Як то що? Сьогоднi ж одразу ми тiкаємо звiдси!"
"Куди?"
Це запитання спантеличило Рожевого. Вiн обернувся до Петра i переказав йому розмову.
- Вона питає куди. Я не знаю, що їй вiдповiсти!
Петро усмiхнувся:
- У нас теж буває - не знаєш що сказати жiнцi.
Гiлка стояла, трохи схиливши голову набiк i з'єднавши руки на поясi. В її постатi було щось iронiчне.
"Я думаю навпаки: ти зостанешся тут... якщо хочеш, щоб ми були в парi".
- Вона думає навпаки! - вигукнув Рожевий до Петра.
Той розвiв руками:
- У нас, на Землi, жiнки теж часто думають навпаки...
"Хiба можемо ми, дiти Риби, жити в оцiй норi? - обернувся юнак до дiвчини. - Пригадай нашi простори, нашi лiси й моря, наших ровесникiв i батькiв!"
"Невдовзi настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рiд Риби. Пiдемо туди - i ми загинемо".
Юнак вiдступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.
"Вiн давно обiрвав би наше буття, та не може. Вiд їхнiх бiохвиль нас захищає волосся i високi щити".
"Тут щось уже таке приготовано, що нi волосся, нi щити не допоможуть. Здiйсниться воля Великого Розпорядника".
Вони вiдiйшли в куток i притиснулись до стiни - щоб далi вiд входу, далi вiд бiлої кулi.
"Мiй любий, - сумовито говорила Гiлка, - ти усвiдом i закарбуй собi в пам'ятi те, що зараз почуєш. Досi увесь рiд Синiв Риби тiльки iзолювали, тримали в оточеннi - для якогось великого експерименту. I ось ця епоха минула, Сини Риби випили свiй час, вичерпали його день за нiччю, хоч вiн плинув довжелезною рiкою. Лишилися краплi, бо невблаганна мудрiсть Головатих - творцiв i руйначiв - от-от закриє шлюзи. Завершився iсторичний цикл, i весь народ Країни Щитiв мусить пiти у небуття, розчинитися у Невiдомостi, вернутися туди, звiдки вийшов. Коло замикається. Мусить здiйснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя i небуття. Так-так, мiй любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирiшив знищити Країну Щитiв. Уже завершено пiдготовку, вже зiбрано могутню силу, i вона чекає лише iмпульсу. Безлiч Головатих виробили в собi здатнiсть концентрувати своє випромiнювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну вiдстань бiохвилi такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синiв Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навiть дерева... В тобi хвилями ходить напруга, мiй любий, але ти мусиш скоритися, i, може, Велика Мудрiсть дасть нам днi i ночi, i ми вип'ємо їх разом з тобою, у парi. Це ж безглуздо гнiватись на закони Невiдомостi, адже ми з тобою все одно не вiчнi".
"Ми не вiчнi, а рiд наш вiчний! - вiдповiв юнак, а в усьому тiлi його наче блискали блискавки i гримiли громи. - Ходiмо до своїх - попередимо, пiдготуємось!.."
"Марнi поривання, любий".
"У нас теж велика сила!"
"Все враховано, проаналiзовано, виверено".
"Тiкаймо!"
"Лишайся тут".
"В оцiй норi?"
"Законам Невiдомостi треба пiдкорятись".
"Побачиш, я визволю тебе звiдси, Гiлко, визволю тебе вiд твого страху!"
Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засiб заспокоєння, i з цiкавiстю стежив за рухами дiв чини. Зафiксувати цю сценку на кiнострiчку не змiг: в печерi було напiвтемно.
"Не заспокоюй мене, Гiлко, бо хiба можна бути спокiйним, коли пiднято спис на батькiв i братiв, на минуле i майбутнє рiдного роду! Я зараз же йду до нього..."
"До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!"
Рожевий легко вiдштовхнув її i подався з печери. Яворович пiшов за ним. А вслiд поспiшила i Гiлка, схожа на бджолу в своїй золотистiй одежi...
ЮПIТЕР ГНIВАЄТЬСЯ
Як не намагалася Гiлка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, вiн смiливо наблизився до Головного Розпорядника. Пiд лiвою пахвою темнiла трубка. Все його єство аж бринiло вiд напруги, вiн був готовий навiть загинути аби тiльки пожбурити оцiй жорстокiй головi свою правду.
I ось вiн став проти бiлої кулi на вiдстанi польоту стрiли невеличкий, але красивий у своїй рiшучостi.
"Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!"
"Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю".
Рожевий мiцнiше притиснув трубку, ступив крок уперед.
"Виходить, правда, що ти замислив знищити Синiв Риби i всю нашу Країну Щитiв?!"
"Що ти розумiєш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скiльки бiологiчних рiзновидiв менi доводилось виводити з Небуття i повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань".
"Хiба ж це..." - почав Рожевий, але думка його урвалася. Вiн побачив, що з-за бiлої кулi, наче з легкого туману, до нього простує... точнiсiнько i який самий юнак, як вiн. Така постать, така хода, навiть одяг не новий, тiльки що свiжий, не поношений.
Побачивши двiйника свого коханого, Гiлка затулила очi долонями. Рожевий мимоволi позадкував.
Та це було лише першої митi. Гордий Син Риби опанував себе i зупинився.
"О Великий Розпоряднику! - пiдняв вiн руку. - Я визнаю, що ти наш творець, менi не потрiбно доказiв..."
А двiйник пiдходив ближче - вже видно було, як здiймаються i опускаються його груди при диханнi.
"...Але нищити своїх дiтей - це жорстоко i безглуздо".
Точна копiя Рожевого зупинилась перед ним i промовила його ж голосом:
"Вгамуйся. Найвища мудрiсть - пiдкорення ритмам злетiв i падiнь. Ходiмо, Гiлко..."
Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гiлки, як у груди йому впилася хижа стрiла. Вiн схитнувся i впав мертвий.
"О Великий Розпоряднику, а коли ви всi станете перед лицем Матерi Невiдомостi..."
В туманi, що оповиває бiлу кулю Розпорядника, бовванiє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гiлки тремтять руки - ще один такий самий, як її коханий!
"Вгамуйся, - промовила постать знайомим, рiдним голосом. - Це марне опинатися несхитному Законовi Оновлення".
"Виходить, тiльки для нас цей закон?"- гукнув Рожевий до кулi.
Але вiдповiв йому новий двiйник:
"Все пiдкоряється цьому Законовi. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замiсть нашого роду з'явиться iнший..."
"I ти, пiдкiнчик, говориш про "наш рiд", - обурився Рожевий.- Чи ти його вiдчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?"
"Я такий же, як i ти".
"Нi, не такий! - заперечив Рожевий. - Ти не маєш того, що ми набули в процесi розвитку. Хоч i мислиш, але ти манекен. Ти не любиш i не можеш любити життя!"
"Зрозумiй, що життя - це тiльки прояв Невiдомостi. Такий закон: одна краплина поступається мiсцем iншiй. Увесь наш рiд-це крапля".
"Нi, не крапля, а велике море!"
"Хiба це не однаково для Матерi Невiдомостi - крапля чи море? Все пiдкоряється ритмам оновлення, i ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дiзнався багато, чого ж iще хочеш?"
"Чого я хочу? - гукнув Рожевий. - Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невiдомiсть, оновлюючи рiд, щоб вiн вiчно жив i розквiтав мудрiстю. Ось чого я хочу!"
"Закон його змете. Ходiмо, Гiлко, ходiмо, люба..."
Друга стрiла з шумом вирвалася з трубки, i цей покотився додолу.
Але двiйники iшли i йшли. Здавалося, безлiч їх сидiло за бiлою мовчазною кулею i тiльки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрiсть, про одвiчнi закони буття, i кожен закликав спокiйно йти у Невiдомiсть. Спочатку Рожевий вiдповiдав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцiй i що цю суперечку вирiшить боротьба.
Як тiльки двiйники наближалися до Гiлки, вiн спрямовував на них свою чорну трубку, i кожен падав як пiдкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хiба ж вони народженi? Хiба в них було дитинство, юнiсть? Чи ввiбрали вони в себе звуки i пахощi рiдних лiсiв? Музику моря? Вони таки справдi роботи, вони виконують чужу волю, i тому їх треба нищити, нищити...
Та коли в трубцi не лишилося жодної стрiли, а з туману з'явилася нова постать, Рожевий вигукнув:
"Ти гнiваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свiдомостi немає страху перед тобою!"
"Коли б у мене були пелюстки емоцiй, - вiдгукнулась голова, - то я б радiв з тебе: адже ти - продукт дiяльностi нашого мозку, нашого життя пiднявся до самосвiдомостi. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступiнь розвитку. На новому етапi наш творчий розум проявиться ще яскравiше".
"Творцi... Боги... Я не вiрю у ваше безсмертя! Трубка вже нацiлена, стрiла завмерла перед польотом. Стережiться!"
Вхопивши Гiлку за руку, вiн поспiшив до свого нового друга - Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.
Петро безуспiшно намагався полагодити рацiю. Слухав розповiдь молодого розхвильованого венерiйця i морщив чоло, болiсно думаючи про своє. Гiлка зiщулилась i заклякла.
"Як тiльки стемнiє - ми втечемо!" - виголосив Рожевий.
Петро поглядав на нього, а в головi пропливали якiсь тривожнi, хаотичнi думки. Отак в земному небi линуть, гнанi вiтром, сiрi хмари. Намагаєшся розгледiти їх, а вони мiняють обриси просто на очах, i можеш побачити в них те, що пiдкаже тобi уява: материки, гiрськi хребти, велетенськi бородатi голови з темними плямами очей... Так, процес оновлення панує в усьому Всесвiтi. Все в русi, все в розвитку. Без цього не було б нi зiрок, нi планет, нi грому, нi пахощiв, не було 6 самого життя... То невже ж Природа наче та дитина бiля купи пiску: то вилiплює, то руйнує?.. А так, так, Невiдомiсть, Природа не може не створювати i не руйнувати... Вона творить iз захопленням, використовуючи всi свої можливостi, i нищить без жалю. Отак будуть зметенi i довговолосi, так, так... А замiсть них з'являться досконалiшi бiологiчнi конструкцiї. Такий одвiчний закон оновлення. Створенi мудрiстю Головатих, довговолосi переступлять порiг Небуття, i для них самих буде однаково - жили вони чи нi, бо зiтреться їхня пам'ять. Тiльки в бездоннiй пам'ятi Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається... Так... То вони, а я... Великий Розпорядник нiяк не може розгадати таємницi моєї появи... Хiба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж... Немає нiчого, що приховалося б вiд його мудростi. Адже вiн одразу розгадав знаки мого мислення... Вiн читає мою психiку, наче розкриту книгу. I невже в нiй не залишив свого символу мiй автор, мiй загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати...
"Спати!" - це слово прозвучало сигналом тривоги. Слiпуче сяйнув у Петровiй головi "маяк". Яворович потер долонями скронi, стрепенувся. Будь насторожi, юначе, не пiддавайся чужiй волi! Бач, як скрадливо пробрався у твою свiдомiсть Великий Розпорядник, як непомiтно накинув сiть своїх думок... Е нi, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!
Петро випростався в кабiнi, став обличчям до бiлої кулi.
- Хочеш говорити - то давай вiдверто!
Бiлi пелюстки почали танути, танути, i перед зором Яворовича знову з'явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькi очицi так i вп'ялися в Петра. Але вiн стояв несхитно, як i належить людинi.
- Я вiдкидаю твої думки, - сказав уголос Яворович. - I якщо Природа дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собi, Великий Розпоряднику, що хтось iнший експериментує над вами, Головатими?
Петровi здалося, що синя рисочка рота тiпнулася.
"Ми завжди були i завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. I ти створений кимось iз наших мудрих. Невже ти не усвiдомлюєш цього? Адже ти один".
- Нi, я не один, нас дуже багато - людей!
"Це в твоїй уявi".
- Можеш переконатися.
"Як саме?"
- Спробуй прийняти електромагнiтнi коливання iз-за неба. Там мої товаришi ждуть мене.
"Нова загадка, - подумав Великий Розпорядник. - Оце парадокс, яких немає в лабiринтах моєї пам'ятi".
На голому черепi Великого Розпорядника з'явилося синє яблуко. Спочатку Петровi здалося, що воно набухло пiд плiвкою, але придивившись, вiн побачив, що "яблуко" вiльно перекочується на головi. Ось, нiби знайшовши найзручнiше мiсце, воно зупинилося. "Оце так приймач, - подумав Петро. - Сферичний, охопить усе шатро неба". В цю мить "яблуко" почало свiтлiти, в ньому замиготiли тоненькi прожилки.
"Вони тебе кличуть", - передав Великий Розпорядник.
- З якої дiлянки неба? - аж стрепенувся Яворович.
А "яблуко" на головi Великого Розпорядника мiнилось, там нуртували якiсь течiйки.
"Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато".
- Кинь туди отаку думку: "Живий-здоровий, перебуваю на високогiрному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота".
"Добре, хай знають, що я здогадався".
"Яблуко" на його величезнiй головi посинiло, наче вiд напруження.
- Прийняли?!
"Так. Але ти мусиш нарештi розкритися, жарт затягнувся".
- Тут немає нiякої таємницi, нiякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я - людина, житель планети Земля, третьої вiд Сонця...
"Запрограмували тебе мiцно. Ще й атмосфернi явища викликали..."
- От що буває, коли мозок, хоч i великий, залишається вiч-на-вiч iз собою, - перебив Петро. - Безумство запускає корiння у мудрiсть. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзiв! Вони надi мною...
"Парадокс iз парадоксiв. - подумав Великий Розпорядник. - Або я збожеволiю, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри".
- Не для гри, а для зв'язку з космiчним кораблем!
"Коли б усе це не було таким оригiнальним, я б уже припинив твоє iснування".
- Даремно погрожуєш, - спокiйно вiдповiв Петро i намацав у кишенi мазера. - Коли б тобi вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товаришi. Бо хто ж є могутнiший за людину? Нiхто. Ви, Головатi, розвивалися однобоко. Убивши своє тiло, ви позбавили свiй мозок досвiду, через це i мудрiсть ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животiєте пiд сувоєм хмар i навiть не пiдозрюєте, якi навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить...
"Ага, тепер менi стає зрозумiлим, хто послав тебе, - злорадо подумав Великий Розпорядник. - Говори, говори".
- Ми прибули до вашої планети як друзi. Ми хочемо розкрити перед вами океан свiтла...
"Так, це тi упертi сектанти, якi вигадали легенди i самi повiрили в них. Вони надумали зруйнувати Суспiльство Мудрих".
А Петро, запалившись, продовжував:
- Одною з причин вашого виродження є лiквiдацiя мови. Адже голос, iнтонацiя сприяють виробленню людського...
"Яблуко" з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднiлися неначе в хмарi. То була хмара страшного гнiву, а Петро не знав i жбурляв дошкульнi слова:
- Пройде небагато часу, i мужнiй народ Країни Щитiв залишить вас далеко позаду...
Це, мабуть, була та iскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плiвка на гулi, i вiн побачив... червоне око. Рожевий i Гiлка шарпнулися, забилися в куток, i Яворовим iнстинктивно закрив прозору шторку кабiни.
- Свiтло того ока - вбивче, - проскрипiв Рожевий.
- Якщо космiчна радiацiя не могла проникнути в кабiну, то бiологiчне випромiнювання - тим бiльше,- заспокоїв його Петро. - Зараз ввiмкну двигуна, i ми вiдлетимо вiд такого нервового сусiди. Юпiтер гнiвається, значить правда не на його боцi!
Вiн спокiйно сiв за пульт, натиснув кнопку стартера i одразу ж почув, як запрацював двигун пiдйому. Зараз Петро пiднiме апарат, десь у безпечному мiсцi висадить своїх пасажирiв, а сам... Але чому апарат не здiймається? Яворович дає такi оберти турбiнi, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на мiсцi, наче прип'ятий. Петро повернув голову i побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в'ються якiсь гнучкi, як лiани, дерева. Незабаром вони буквально сповили лiтака, обшнурували його, як лялечку.
Петро вилаявся в думцi i вимкнув мотор.
Як вирватися з оцих цупких обiймiв?
ХАРЧ СПОКОЮ
Першою опам'яталась Гiлка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:
- Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нiчого не завинила. Випусти її з свого житла.
Яворович вiдсунув шторку, i Гiлка нечутно висковзнула з кабiни. Справдi, червоне око затяглося плiвкою, i дiвчина спокiйно пiшла собi i незабаром зникла за кущами.
"Що ж робити? - думав Петро. - Невже отак i сидiти в кабiнi?"
I враз вiн згадав про скафандр. Адже цей космiчний костюм також захистить його вiд бiологiчних променiв!
Одягся i одразу вибрався назовнi, закривши в кабiнi Рожевого.
Блимнуло червоне око - раз i вдруге, блимнуло й утретє... А Петровi нiчого. Вiн стояв i дивився на цупку рослиннiсть, що густо обплутала лiтак.
Око блимнуло ще яскравiше.
"Ех, не хочеться менi тебе блимнути! - подумав Яворович. - Може, ти таки зрозумiєш..."
Стояв, прикидав у думцi, як розчистити оцi густi, чiпкi хащi. Пустити в дiю мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, - i вiн власними руками знищить машину, спалить мiст до своїх друзiв, до своєї планети, до людей. А лiани так густо розрослися, що й не помiтиш, як вiдчикрижиш шмат металу. А як ненароком спiткнешся? Полосне по всьому корпусу... Нi, нi, про мазер нiчого й думати.
Петро вихопив з пiхов мисливського ножа - блиснула голубувата сталь не нiж, а справжнiй тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурiв. Сталь жадiбно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.
Аж упрiв Яворович, поки позбивав гадючi рослини з одного боку лiтака. Зайшов на другий - там, здалося, заросло ще густiше. Рубав i думав про дивовижнi знання живої природи, про бiогеннi секрети, якими володiють Головатi. Щоб за бажанням викликати отакий iнтенсивний рiст рослин! Та це ж... Коли б можна було на Землi...
Останнiй помах ножем - остання лiана зазмiїлася бiля Петрових нiг. Полегшено зiтхнув. У скафандрi було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навiть шолом вiдхилити небезпечно. Нiчого, вiн потерпить, тепер уже недовго...
Пiдвiв голову- що таке?! З того боку знову пiднялися рослини! Так, так, доки вiн вирубував тут, - вони виростали там. Це було неймовiрно. Петро обiйшов апарат i почав мацати руками гнучкi жилавi рослини.
А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скiльки вiн порався з того боку - хвилин з десять? Не бiльше. А бач, як знову заросло!
Деякий час стояв розгублений, тiльки дивився, як цi клятi рослини оповивали лiтака. А тодi кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тiльки цурпалки летiли.
Але це була Сiзiфова праця: лiани виростали вслiд, i, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабiни. Там уже сидiла Гiлка i годувала свого коханого великими бiластими плодами. Юнак жадiбно кусав м'якiть, з якої аж капав сiк. Тiльки тепер Яворович вiдчув, як йому хочеться їсти. Гiлка, нiби вгадавши його бажання, подала "яблуко".
- Вона каже: це харч спокою. - обiзвався Рожевий. - Смачно, я ще такого не куштував.
Плоди i справдi були смачнi: м'якiть нiжна, сiк солодкавий. Яворович їв i поглядав назовнi. Проклятущi лiани ще дужче оповили апарат, прив'язали його сотнями мiцних канатiв. Петро вийняв мазера, покрутив у руках i поклав на колiна.
Рожевий якось обм'як, гострий блиск його очей погас.
- Ай справдi, це харч спокою, - сонно проказав вiн. - Нiяких тривог, нiяких небезпек я не вiдчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана...
I в Петра розлився спокiй на душi. Дивовижна байдужiсть пойняла його волю. Та й чого йому, справдi, хвилюватися, навiщо себе шмагати? Ну, стартує вiн згодом, пiзнiш - хiба не однаково? Адже космiчний їхнiй корабель все одно ще з мiсяць перебуватиме на орбiтi супутника... Петро знав, що цими мiркуваннями вiн тiльки хоче виправдати свою лiнь, свою бездiяльнiсть, усвiдомлював, що це ганебно для космонавта, але нiчого вдiяти з собою не мiг. Сидiв, мiркував про це, а щоб змiнити становище - i пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як лiани обплутали лiтака, бачив, але оком стороннього.
"Що це зi мною робиться? - думав сам собi. - Хiба ж так можна?"
Але не встав, не кинувся нищити клятих лiан.
Спокiйно спостерiгав, як Гiлка взяла спочатку грiзну трубку Рожевого, а потiм i його мазера. Подумав, правда: "Нащо воно їй?" Але не вiдiбрав. Хай бере, хiба вона де дiне?
Коли стемнiло, закоханi зiбралися йти.
- Я залишаюся з Гiлкою, - сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вцiлiє, а там - загинемо усi. Ми продовжимо рiд. Лишайся i ти в нами, вiдкинь свої фантазiї i живи, як усi.
- Фантазiї? - гiрко усмiхнувся Петро. - Нi, брат, це не вигадки Земля, народ... Вони iснують реально, i я мушу прагнути до них.
- Облиш. Хiба не бачиш, як тут добре?
- Ага, добре, добре... I дуже цiкаво...
Яворовичу не хотiлося навiть розмовляти, сидiв розморений i байдужий до всього.
Тi двоє, не поспiшаючи, вибралися з кабiни i зникли десь у темрявi. Петро позiхнув, зручнiше вмостився на своєму сидiннi i невдовзi вже спав спокiйним, глибоким сном.
"ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ"
Наступного дня Рожевий i Гiлка навiдались до Яворовича. Гiлка знову почастувала його плодами спокою, i тепер вони здалися Петровi ще смачнiшими.
Гiлка, через свого нареченого, запропонувала пiти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував - iти то йти. Щоб легше було ходити, навiть скафандра зняв - недбало кинув на сидiння i вибрався а кабiни. Ковзнув байдужим поглядом по бiлiй кулi Великого Розпорядника i почовгав услiд за Гiлкою i Рожевим. Про небезпеку навiть не подумав.
Довгенько iшли вони, минаючи бiлi кулi, оточенi жовтими їжакуватими кущами. Нарештi зупинилися над урвищем. Тут кiнчалося оце високогiрне плато, заселене бiлими кулями, а там. внизу, у срiбному маревi розкинулася величезна країна, звiдки й походять Головатi. Петро бачив бiлi стрiчки рiчок, темнi гаї, рiвно прокресленi шляхи, що губилися на обрiї серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самiй атмосферi вiдчувається добробут, щедрiсть природи, якесь iдилiчне щастя.
Внизу помiтив довгу процесiю, яка повiльно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у бiлому, за ними вслiд - у золотистому такому, як Гiлка. Все вiдбувалося так, як у нiмому фiльмi: постатi рухалися беззвучно, нiби й не йшли, а пливли в густому маревi.
Гiлка повела Петра i Рожевого понад урвищем далi, i процесiя то зникала з очей, то з'являлася знову, але все ближче i ближче. Нарештi пiдiйшли так близько, що можна було розрiзнити окремi постатi. Це були жiнки, i передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них - ну, точнiсiнько, як на Землi! Жiнки в бiлому дуже нагадували йому земних жiнок, важко було повiрити, що це iстоти з iншої планети.
Тiльки пiдiйшовши ще ближче i побачивши, що тiло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це - венерiйки. Собою гарнi, пропорцiйно складенi, вони викликали симпатiю. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, i це нагадало Петровi "Мадонну з дитям" Леонардо да Вiнчi.
Рожевий торкнув Яворовича за плече i голосно заговорив:
- Цей обряд називається "Друге народження". Посадять дитя у квiтку i будуть вирощувати мудреця!
- Не кричи так, незручно, - шепнув Петро.
- Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той дiапазон! загукав Рожевий ще дужче. - Ось i Гiлка нiчого не чує, вона думає, що ти нiмий.
Петро усмiхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):
- Що ви робите? Нащо вiдбираєте в дитини дитичстро? Фальшива у вас мудрiсть, коли в'ялить тiло!
"Еге, так легко критикувати, - подумав Яворович, - коли на рiзних частотах..."
Дорога, по якiй iшла процесiя, зигзагами пiдiймалася все вище i вище. Нарештi бiлi постатi венерiйок зiйшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гiлчинi подруги. "Рабинi, - подумав Петро, - бранки. Бач, кожна щось несе". В їхнiх великих очах тьмянiла покора.
- Хто вони? - спитав у Рожевого, i той пiдтвердив його здогад:
- Це тiнi своїх владарок. Вони йдуть за ними скрiзь, навiть за межу життя.
"Тiнi..." Петро й справдi побачив тiнi - неяснi, розпливчастi, але все-таки тiнi! - i це була для нього велика новина. Певно, над цiєю країною хмарнiсть тонша, не так розсiюється свiтло, як, наприклад, в Країнi Щитiв, i тiла вiдкидають легку тiнь.
Тим часом Рожевий вiв далi:
- I Гiлка моя - теж тiнь. Це їй владарка дозволила побути зi мною. I я тут зроблюся тiнню, бо настає таке, що тiнню бути краще.
- Чого ж ти її вiдпустив? - спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого i намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всi десь у глибинi єства.
- Сказала: мусить виконати обов'язок, - глухо промовив Рожевий. - Вона ще не знає, що її чекають вищi обов'язки у себе на батькiвщинi.
Вiн стояв i дивився в той бiк, де важка запона хмар ховала його рiдний край.
- У вас є таке почуття - любов до батькiвщини?
- Коли б не було - i ми б опинилися серед Голомозих.
Гiлка незабаром повернулась i повела їх до свого житла. По дорозi Рожевий, мабуть, розповiдав їй про Яворовича, бо дiвчина частенько повертала свою голiвку в бiк чужинця i поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчi Петро не змiг прочитати нiчого: воно гарне, але нагадує маску.
Зiйшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворiв. До одного з них завернула Гiлка, i вони опинилися в напiвтемнiй норi. Це було її житло. Щоб не стояти зiгнувшись, Петро сiв на долiвку, встелену якимись шматками.
"I оце ти тут живеш i не тiкаєш до нашого моря?" - спитав її коханий, i коли б Петро мiг чути цi слова, то вловив би в iнтонацiї бiль, гiркоту, протест. Але вiн не мiг чути їхньої розмови, iнколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський дiапазон. - "Кожна гiлка мусить бути бiля свого дерева!" - патетично продовжував юнак.
Дiвчина пiдвела його до виходу i вказала на бiлу кулю, що прилiпилася над самiсiньким урвищем. Це було зрозумiло й без слiв. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-iмпульси в усi отвори. Зручна позицiя. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий бiлими пелюстками. Це, власне, пiдстанцiї мозку Великого Розпорядника...
Рожевий подивився на кулю i одвернувсь.
"Невже вони нiколи не сплять?" - спитав свою кохану.
"А хiба що?"- здивувалась вона.
"Як то що? Сьогоднi ж одразу ми тiкаємо звiдси!"
"Куди?"
Це запитання спантеличило Рожевого. Вiн обернувся до Петра i переказав йому розмову.
- Вона питає куди. Я не знаю, що їй вiдповiсти!
Петро усмiхнувся:
- У нас теж буває - не знаєш що сказати жiнцi.
Гiлка стояла, трохи схиливши голову набiк i з'єднавши руки на поясi. В її постатi було щось iронiчне.
"Я думаю навпаки: ти зостанешся тут... якщо хочеш, щоб ми були в парi".
- Вона думає навпаки! - вигукнув Рожевий до Петра.
Той розвiв руками:
- У нас, на Землi, жiнки теж часто думають навпаки...
"Хiба можемо ми, дiти Риби, жити в оцiй норi? - обернувся юнак до дiвчини. - Пригадай нашi простори, нашi лiси й моря, наших ровесникiв i батькiв!"
"Невдовзi настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рiд Риби. Пiдемо туди - i ми загинемо".
Юнак вiдступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.
"Вiн давно обiрвав би наше буття, та не може. Вiд їхнiх бiохвиль нас захищає волосся i високi щити".
"Тут щось уже таке приготовано, що нi волосся, нi щити не допоможуть. Здiйсниться воля Великого Розпорядника".
Вони вiдiйшли в куток i притиснулись до стiни - щоб далi вiд входу, далi вiд бiлої кулi.
"Мiй любий, - сумовито говорила Гiлка, - ти усвiдом i закарбуй собi в пам'ятi те, що зараз почуєш. Досi увесь рiд Синiв Риби тiльки iзолювали, тримали в оточеннi - для якогось великого експерименту. I ось ця епоха минула, Сини Риби випили свiй час, вичерпали його день за нiччю, хоч вiн плинув довжелезною рiкою. Лишилися краплi, бо невблаганна мудрiсть Головатих - творцiв i руйначiв - от-от закриє шлюзи. Завершився iсторичний цикл, i весь народ Країни Щитiв мусить пiти у небуття, розчинитися у Невiдомостi, вернутися туди, звiдки вийшов. Коло замикається. Мусить здiйснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя i небуття. Так-так, мiй любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирiшив знищити Країну Щитiв. Уже завершено пiдготовку, вже зiбрано могутню силу, i вона чекає лише iмпульсу. Безлiч Головатих виробили в собi здатнiсть концентрувати своє випромiнювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну вiдстань бiохвилi такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синiв Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навiть дерева... В тобi хвилями ходить напруга, мiй любий, але ти мусиш скоритися, i, може, Велика Мудрiсть дасть нам днi i ночi, i ми вип'ємо їх разом з тобою, у парi. Це ж безглуздо гнiватись на закони Невiдомостi, адже ми з тобою все одно не вiчнi".
"Ми не вiчнi, а рiд наш вiчний! - вiдповiв юнак, а в усьому тiлi його наче блискали блискавки i гримiли громи. - Ходiмо до своїх - попередимо, пiдготуємось!.."
"Марнi поривання, любий".
"У нас теж велика сила!"
"Все враховано, проаналiзовано, виверено".
"Тiкаймо!"
"Лишайся тут".
"В оцiй норi?"
"Законам Невiдомостi треба пiдкорятись".
"Побачиш, я визволю тебе звiдси, Гiлко, визволю тебе вiд твого страху!"
Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засiб заспокоєння, i з цiкавiстю стежив за рухами дiв чини. Зафiксувати цю сценку на кiнострiчку не змiг: в печерi було напiвтемно.
"Не заспокоюй мене, Гiлко, бо хiба можна бути спокiйним, коли пiднято спис на батькiв i братiв, на минуле i майбутнє рiдного роду! Я зараз же йду до нього..."
"До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!"
Рожевий легко вiдштовхнув її i подався з печери. Яворович пiшов за ним. А вслiд поспiшила i Гiлка, схожа на бджолу в своїй золотистiй одежi...
ЮПIТЕР ГНIВАЄТЬСЯ
Як не намагалася Гiлка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, вiн смiливо наблизився до Головного Розпорядника. Пiд лiвою пахвою темнiла трубка. Все його єство аж бринiло вiд напруги, вiн був готовий навiть загинути аби тiльки пожбурити оцiй жорстокiй головi свою правду.
I ось вiн став проти бiлої кулi на вiдстанi польоту стрiли невеличкий, але красивий у своїй рiшучостi.
"Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!"
"Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю".
Рожевий мiцнiше притиснув трубку, ступив крок уперед.
"Виходить, правда, що ти замислив знищити Синiв Риби i всю нашу Країну Щитiв?!"
"Що ти розумiєш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скiльки бiологiчних рiзновидiв менi доводилось виводити з Небуття i повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань".
"Хiба ж це..." - почав Рожевий, але думка його урвалася. Вiн побачив, що з-за бiлої кулi, наче з легкого туману, до нього простує... точнiсiнько i який самий юнак, як вiн. Така постать, така хода, навiть одяг не новий, тiльки що свiжий, не поношений.
Побачивши двiйника свого коханого, Гiлка затулила очi долонями. Рожевий мимоволi позадкував.
Та це було лише першої митi. Гордий Син Риби опанував себе i зупинився.
"О Великий Розпоряднику! - пiдняв вiн руку. - Я визнаю, що ти наш творець, менi не потрiбно доказiв..."
А двiйник пiдходив ближче - вже видно було, як здiймаються i опускаються його груди при диханнi.
"...Але нищити своїх дiтей - це жорстоко i безглуздо".
Точна копiя Рожевого зупинилась перед ним i промовила його ж голосом:
"Вгамуйся. Найвища мудрiсть - пiдкорення ритмам злетiв i падiнь. Ходiмо, Гiлко..."
Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гiлки, як у груди йому впилася хижа стрiла. Вiн схитнувся i впав мертвий.
"О Великий Розпоряднику, а коли ви всi станете перед лицем Матерi Невiдомостi..."
В туманi, що оповиває бiлу кулю Розпорядника, бовванiє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гiлки тремтять руки - ще один такий самий, як її коханий!
"Вгамуйся, - промовила постать знайомим, рiдним голосом. - Це марне опинатися несхитному Законовi Оновлення".
"Виходить, тiльки для нас цей закон?"- гукнув Рожевий до кулi.
Але вiдповiв йому новий двiйник:
"Все пiдкоряється цьому Законовi. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замiсть нашого роду з'явиться iнший..."
"I ти, пiдкiнчик, говориш про "наш рiд", - обурився Рожевий.- Чи ти його вiдчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?"
"Я такий же, як i ти".
"Нi, не такий! - заперечив Рожевий. - Ти не маєш того, що ми набули в процесi розвитку. Хоч i мислиш, але ти манекен. Ти не любиш i не можеш любити життя!"
"Зрозумiй, що життя - це тiльки прояв Невiдомостi. Такий закон: одна краплина поступається мiсцем iншiй. Увесь наш рiд-це крапля".
"Нi, не крапля, а велике море!"
"Хiба це не однаково для Матерi Невiдомостi - крапля чи море? Все пiдкоряється ритмам оновлення, i ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дiзнався багато, чого ж iще хочеш?"
"Чого я хочу? - гукнув Рожевий. - Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невiдомiсть, оновлюючи рiд, щоб вiн вiчно жив i розквiтав мудрiстю. Ось чого я хочу!"
"Закон його змете. Ходiмо, Гiлко, ходiмо, люба..."
Друга стрiла з шумом вирвалася з трубки, i цей покотився додолу.
Але двiйники iшли i йшли. Здавалося, безлiч їх сидiло за бiлою мовчазною кулею i тiльки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрiсть, про одвiчнi закони буття, i кожен закликав спокiйно йти у Невiдомiсть. Спочатку Рожевий вiдповiдав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцiй i що цю суперечку вирiшить боротьба.
Як тiльки двiйники наближалися до Гiлки, вiн спрямовував на них свою чорну трубку, i кожен падав як пiдкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хiба ж вони народженi? Хiба в них було дитинство, юнiсть? Чи ввiбрали вони в себе звуки i пахощi рiдних лiсiв? Музику моря? Вони таки справдi роботи, вони виконують чужу волю, i тому їх треба нищити, нищити...
Та коли в трубцi не лишилося жодної стрiли, а з туману з'явилася нова постать, Рожевий вигукнув:
"Ти гнiваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свiдомостi немає страху перед тобою!"
"Коли б у мене були пелюстки емоцiй, - вiдгукнулась голова, - то я б радiв з тебе: адже ти - продукт дiяльностi нашого мозку, нашого життя пiднявся до самосвiдомостi. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступiнь розвитку. На новому етапi наш творчий розум проявиться ще яскравiше".
"Творцi... Боги... Я не вiрю у ваше безсмертя! Трубка вже нацiлена, стрiла завмерла перед польотом. Стережiться!"
Вхопивши Гiлку за руку, вiн поспiшив до свого нового друга - Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.
Петро безуспiшно намагався полагодити рацiю. Слухав розповiдь молодого розхвильованого венерiйця i морщив чоло, болiсно думаючи про своє. Гiлка зiщулилась i заклякла.
"Як тiльки стемнiє - ми втечемо!" - виголосив Рожевий.
Петро поглядав на нього, а в головi пропливали якiсь тривожнi, хаотичнi думки. Отак в земному небi линуть, гнанi вiтром, сiрi хмари. Намагаєшся розгледiти їх, а вони мiняють обриси просто на очах, i можеш побачити в них те, що пiдкаже тобi уява: материки, гiрськi хребти, велетенськi бородатi голови з темними плямами очей... Так, процес оновлення панує в усьому Всесвiтi. Все в русi, все в розвитку. Без цього не було б нi зiрок, нi планет, нi грому, нi пахощiв, не було 6 самого життя... То невже ж Природа наче та дитина бiля купи пiску: то вилiплює, то руйнує?.. А так, так, Невiдомiсть, Природа не може не створювати i не руйнувати... Вона творить iз захопленням, використовуючи всi свої можливостi, i нищить без жалю. Отак будуть зметенi i довговолосi, так, так... А замiсть них з'являться досконалiшi бiологiчнi конструкцiї. Такий одвiчний закон оновлення. Створенi мудрiстю Головатих, довговолосi переступлять порiг Небуття, i для них самих буде однаково - жили вони чи нi, бо зiтреться їхня пам'ять. Тiльки в бездоннiй пам'ятi Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається... Так... То вони, а я... Великий Розпорядник нiяк не може розгадати таємницi моєї появи... Хiба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж... Немає нiчого, що приховалося б вiд його мудростi. Адже вiн одразу розгадав знаки мого мислення... Вiн читає мою психiку, наче розкриту книгу. I невже в нiй не залишив свого символу мiй автор, мiй загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати...
"Спати!" - це слово прозвучало сигналом тривоги. Слiпуче сяйнув у Петровiй головi "маяк". Яворович потер долонями скронi, стрепенувся. Будь насторожi, юначе, не пiддавайся чужiй волi! Бач, як скрадливо пробрався у твою свiдомiсть Великий Розпорядник, як непомiтно накинув сiть своїх думок... Е нi, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!
Петро випростався в кабiнi, став обличчям до бiлої кулi.
- Хочеш говорити - то давай вiдверто!
Бiлi пелюстки почали танути, танути, i перед зором Яворовича знову з'явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькi очицi так i вп'ялися в Петра. Але вiн стояв несхитно, як i належить людинi.
- Я вiдкидаю твої думки, - сказав уголос Яворович. - I якщо Природа дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собi, Великий Розпоряднику, що хтось iнший експериментує над вами, Головатими?
Петровi здалося, що синя рисочка рота тiпнулася.
"Ми завжди були i завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. I ти створений кимось iз наших мудрих. Невже ти не усвiдомлюєш цього? Адже ти один".
- Нi, я не один, нас дуже багато - людей!
"Це в твоїй уявi".
- Можеш переконатися.
"Як саме?"
- Спробуй прийняти електромагнiтнi коливання iз-за неба. Там мої товаришi ждуть мене.
"Нова загадка, - подумав Великий Розпорядник. - Оце парадокс, яких немає в лабiринтах моєї пам'ятi".
На голому черепi Великого Розпорядника з'явилося синє яблуко. Спочатку Петровi здалося, що воно набухло пiд плiвкою, але придивившись, вiн побачив, що "яблуко" вiльно перекочується на головi. Ось, нiби знайшовши найзручнiше мiсце, воно зупинилося. "Оце так приймач, - подумав Петро. - Сферичний, охопить усе шатро неба". В цю мить "яблуко" почало свiтлiти, в ньому замиготiли тоненькi прожилки.
"Вони тебе кличуть", - передав Великий Розпорядник.
- З якої дiлянки неба? - аж стрепенувся Яворович.
А "яблуко" на головi Великого Розпорядника мiнилось, там нуртували якiсь течiйки.
"Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато".
- Кинь туди отаку думку: "Живий-здоровий, перебуваю на високогiрному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота".
"Добре, хай знають, що я здогадався".
"Яблуко" на його величезнiй головi посинiло, наче вiд напруження.
- Прийняли?!
"Так. Але ти мусиш нарештi розкритися, жарт затягнувся".
- Тут немає нiякої таємницi, нiякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я - людина, житель планети Земля, третьої вiд Сонця...
"Запрограмували тебе мiцно. Ще й атмосфернi явища викликали..."
- От що буває, коли мозок, хоч i великий, залишається вiч-на-вiч iз собою, - перебив Петро. - Безумство запускає корiння у мудрiсть. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзiв! Вони надi мною...
"Парадокс iз парадоксiв. - подумав Великий Розпорядник. - Або я збожеволiю, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри".
- Не для гри, а для зв'язку з космiчним кораблем!
"Коли б усе це не було таким оригiнальним, я б уже припинив твоє iснування".
- Даремно погрожуєш, - спокiйно вiдповiв Петро i намацав у кишенi мазера. - Коли б тобi вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товаришi. Бо хто ж є могутнiший за людину? Нiхто. Ви, Головатi, розвивалися однобоко. Убивши своє тiло, ви позбавили свiй мозок досвiду, через це i мудрiсть ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животiєте пiд сувоєм хмар i навiть не пiдозрюєте, якi навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить...
"Ага, тепер менi стає зрозумiлим, хто послав тебе, - злорадо подумав Великий Розпорядник. - Говори, говори".
- Ми прибули до вашої планети як друзi. Ми хочемо розкрити перед вами океан свiтла...
"Так, це тi упертi сектанти, якi вигадали легенди i самi повiрили в них. Вони надумали зруйнувати Суспiльство Мудрих".
А Петро, запалившись, продовжував:
- Одною з причин вашого виродження є лiквiдацiя мови. Адже голос, iнтонацiя сприяють виробленню людського...
"Яблуко" з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднiлися неначе в хмарi. То була хмара страшного гнiву, а Петро не знав i жбурляв дошкульнi слова:
- Пройде небагато часу, i мужнiй народ Країни Щитiв залишить вас далеко позаду...
Це, мабуть, була та iскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плiвка на гулi, i вiн побачив... червоне око. Рожевий i Гiлка шарпнулися, забилися в куток, i Яворовим iнстинктивно закрив прозору шторку кабiни.
- Свiтло того ока - вбивче, - проскрипiв Рожевий.
- Якщо космiчна радiацiя не могла проникнути в кабiну, то бiологiчне випромiнювання - тим бiльше,- заспокоїв його Петро. - Зараз ввiмкну двигуна, i ми вiдлетимо вiд такого нервового сусiди. Юпiтер гнiвається, значить правда не на його боцi!
Вiн спокiйно сiв за пульт, натиснув кнопку стартера i одразу ж почув, як запрацював двигун пiдйому. Зараз Петро пiднiме апарат, десь у безпечному мiсцi висадить своїх пасажирiв, а сам... Але чому апарат не здiймається? Яворович дає такi оберти турбiнi, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на мiсцi, наче прип'ятий. Петро повернув голову i побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в'ються якiсь гнучкi, як лiани, дерева. Незабаром вони буквально сповили лiтака, обшнурували його, як лялечку.
Петро вилаявся в думцi i вимкнув мотор.
Як вирватися з оцих цупких обiймiв?
ХАРЧ СПОКОЮ
Першою опам'яталась Гiлка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:
- Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нiчого не завинила. Випусти її з свого житла.
Яворович вiдсунув шторку, i Гiлка нечутно висковзнула з кабiни. Справдi, червоне око затяглося плiвкою, i дiвчина спокiйно пiшла собi i незабаром зникла за кущами.
"Що ж робити? - думав Петро. - Невже отак i сидiти в кабiнi?"
I враз вiн згадав про скафандр. Адже цей космiчний костюм також захистить його вiд бiологiчних променiв!
Одягся i одразу вибрався назовнi, закривши в кабiнi Рожевого.
Блимнуло червоне око - раз i вдруге, блимнуло й утретє... А Петровi нiчого. Вiн стояв i дивився на цупку рослиннiсть, що густо обплутала лiтак.
Око блимнуло ще яскравiше.
"Ех, не хочеться менi тебе блимнути! - подумав Яворович. - Може, ти таки зрозумiєш..."
Стояв, прикидав у думцi, як розчистити оцi густi, чiпкi хащi. Пустити в дiю мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, - i вiн власними руками знищить машину, спалить мiст до своїх друзiв, до своєї планети, до людей. А лiани так густо розрослися, що й не помiтиш, як вiдчикрижиш шмат металу. А як ненароком спiткнешся? Полосне по всьому корпусу... Нi, нi, про мазер нiчого й думати.
Петро вихопив з пiхов мисливського ножа - блиснула голубувата сталь не нiж, а справжнiй тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурiв. Сталь жадiбно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.
Аж упрiв Яворович, поки позбивав гадючi рослини з одного боку лiтака. Зайшов на другий - там, здалося, заросло ще густiше. Рубав i думав про дивовижнi знання живої природи, про бiогеннi секрети, якими володiють Головатi. Щоб за бажанням викликати отакий iнтенсивний рiст рослин! Та це ж... Коли б можна було на Землi...
Останнiй помах ножем - остання лiана зазмiїлася бiля Петрових нiг. Полегшено зiтхнув. У скафандрi було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навiть шолом вiдхилити небезпечно. Нiчого, вiн потерпить, тепер уже недовго...
Пiдвiв голову- що таке?! З того боку знову пiднялися рослини! Так, так, доки вiн вирубував тут, - вони виростали там. Це було неймовiрно. Петро обiйшов апарат i почав мацати руками гнучкi жилавi рослини.
А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скiльки вiн порався з того боку - хвилин з десять? Не бiльше. А бач, як знову заросло!
Деякий час стояв розгублений, тiльки дивився, як цi клятi рослини оповивали лiтака. А тодi кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тiльки цурпалки летiли.
Але це була Сiзiфова праця: лiани виростали вслiд, i, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабiни. Там уже сидiла Гiлка i годувала свого коханого великими бiластими плодами. Юнак жадiбно кусав м'якiть, з якої аж капав сiк. Тiльки тепер Яворович вiдчув, як йому хочеться їсти. Гiлка, нiби вгадавши його бажання, подала "яблуко".
- Вона каже: це харч спокою. - обiзвався Рожевий. - Смачно, я ще такого не куштував.
Плоди i справдi були смачнi: м'якiть нiжна, сiк солодкавий. Яворович їв i поглядав назовнi. Проклятущi лiани ще дужче оповили апарат, прив'язали його сотнями мiцних канатiв. Петро вийняв мазера, покрутив у руках i поклав на колiна.
Рожевий якось обм'як, гострий блиск його очей погас.
- Ай справдi, це харч спокою, - сонно проказав вiн. - Нiяких тривог, нiяких небезпек я не вiдчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана...
I в Петра розлився спокiй на душi. Дивовижна байдужiсть пойняла його волю. Та й чого йому, справдi, хвилюватися, навiщо себе шмагати? Ну, стартує вiн згодом, пiзнiш - хiба не однаково? Адже космiчний їхнiй корабель все одно ще з мiсяць перебуватиме на орбiтi супутника... Петро знав, що цими мiркуваннями вiн тiльки хоче виправдати свою лiнь, свою бездiяльнiсть, усвiдомлював, що це ганебно для космонавта, але нiчого вдiяти з собою не мiг. Сидiв, мiркував про це, а щоб змiнити становище - i пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як лiани обплутали лiтака, бачив, але оком стороннього.
"Що це зi мною робиться? - думав сам собi. - Хiба ж так можна?"
Але не встав, не кинувся нищити клятих лiан.
Спокiйно спостерiгав, як Гiлка взяла спочатку грiзну трубку Рожевого, а потiм i його мазера. Подумав, правда: "Нащо воно їй?" Але не вiдiбрав. Хай бере, хiба вона де дiне?
Коли стемнiло, закоханi зiбралися йти.
- Я залишаюся з Гiлкою, - сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вцiлiє, а там - загинемо усi. Ми продовжимо рiд. Лишайся i ти в нами, вiдкинь свої фантазiї i живи, як усi.
- Фантазiї? - гiрко усмiхнувся Петро. - Нi, брат, це не вигадки Земля, народ... Вони iснують реально, i я мушу прагнути до них.
- Облиш. Хiба не бачиш, як тут добре?
- Ага, добре, добре... I дуже цiкаво...
Яворовичу не хотiлося навiть розмовляти, сидiв розморений i байдужий до всього.
Тi двоє, не поспiшаючи, вибралися з кабiни i зникли десь у темрявi. Петро позiхнув, зручнiше вмостився на своєму сидiннi i невдовзi вже спав спокiйним, глибоким сном.
"ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ"
Наступного дня Рожевий i Гiлка навiдались до Яворовича. Гiлка знову почастувала його плодами спокою, i тепер вони здалися Петровi ще смачнiшими.
Гiлка, через свого нареченого, запропонувала пiти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував - iти то йти. Щоб легше було ходити, навiть скафандра зняв - недбало кинув на сидiння i вибрався а кабiни. Ковзнув байдужим поглядом по бiлiй кулi Великого Розпорядника i почовгав услiд за Гiлкою i Рожевим. Про небезпеку навiть не подумав.
Довгенько iшли вони, минаючи бiлi кулi, оточенi жовтими їжакуватими кущами. Нарештi зупинилися над урвищем. Тут кiнчалося оце високогiрне плато, заселене бiлими кулями, а там. внизу, у срiбному маревi розкинулася величезна країна, звiдки й походять Головатi. Петро бачив бiлi стрiчки рiчок, темнi гаї, рiвно прокресленi шляхи, що губилися на обрiї серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самiй атмосферi вiдчувається добробут, щедрiсть природи, якесь iдилiчне щастя.
Внизу помiтив довгу процесiю, яка повiльно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у бiлому, за ними вслiд - у золотистому такому, як Гiлка. Все вiдбувалося так, як у нiмому фiльмi: постатi рухалися беззвучно, нiби й не йшли, а пливли в густому маревi.
Гiлка повела Петра i Рожевого понад урвищем далi, i процесiя то зникала з очей, то з'являлася знову, але все ближче i ближче. Нарештi пiдiйшли так близько, що можна було розрiзнити окремi постатi. Це були жiнки, i передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них - ну, точнiсiнько, як на Землi! Жiнки в бiлому дуже нагадували йому земних жiнок, важко було повiрити, що це iстоти з iншої планети.
Тiльки пiдiйшовши ще ближче i побачивши, що тiло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це - венерiйки. Собою гарнi, пропорцiйно складенi, вони викликали симпатiю. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, i це нагадало Петровi "Мадонну з дитям" Леонардо да Вiнчi.
Рожевий торкнув Яворовича за плече i голосно заговорив:
- Цей обряд називається "Друге народження". Посадять дитя у квiтку i будуть вирощувати мудреця!
- Не кричи так, незручно, - шепнув Петро.
- Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той дiапазон! загукав Рожевий ще дужче. - Ось i Гiлка нiчого не чує, вона думає, що ти нiмий.
Петро усмiхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):
- Що ви робите? Нащо вiдбираєте в дитини дитичстро? Фальшива у вас мудрiсть, коли в'ялить тiло!
"Еге, так легко критикувати, - подумав Яворович, - коли на рiзних частотах..."
Дорога, по якiй iшла процесiя, зигзагами пiдiймалася все вище i вище. Нарештi бiлi постатi венерiйок зiйшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гiлчинi подруги. "Рабинi, - подумав Петро, - бранки. Бач, кожна щось несе". В їхнiх великих очах тьмянiла покора.
- Хто вони? - спитав у Рожевого, i той пiдтвердив його здогад:
- Це тiнi своїх владарок. Вони йдуть за ними скрiзь, навiть за межу життя.
"Тiнi..." Петро й справдi побачив тiнi - неяснi, розпливчастi, але все-таки тiнi! - i це була для нього велика новина. Певно, над цiєю країною хмарнiсть тонша, не так розсiюється свiтло, як, наприклад, в Країнi Щитiв, i тiла вiдкидають легку тiнь.
Тим часом Рожевий вiв далi:
- I Гiлка моя - теж тiнь. Це їй владарка дозволила побути зi мною. I я тут зроблюся тiнню, бо настає таке, що тiнню бути краще.