Бережной Василий. Iстина поруч (на украинском языке)

   Яворович усвiдомлював, що це рабська психологiя, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебнiсть таких думок. Що ж, коли йому подобається бути "тiнню" - нехай собi...
   "Мадонна", як у думцi назвав її Петро, зупинилася над урвищем i рвучко пiднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона мiцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутнiй мудрець, мабуть, бiльше не побачить.
   Рожевий говорив так голосно, наче тут нiкого й не було:
   - Гiлка менi сказала, що це поганий знак: на обличчi матерi немає радостi.
   Петро придивився до обличчя "Мадонни", i йому здалося, що на ньому зблисли дрiбнi сльозинки, неначе ""роса на зеленому листi. "А певне ж, подумав, - якiй же матерi буде радiсно назавжди розлучатися з дитям?"
   - Це велике для неї щастя, каже Гiлка, що її первiсток займе мiсце серед наймудрiших! - гукає Рожевий Петровi, наче глухому. - А вона засмучена.
   Петро дивиться на пiднятi руки матерi, на дитину, що глипає оченятами в широкий свiт, i йому самому робиться тоскно. Вiн вiдчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрiзь однакове - на Землi i далеких планетах?
   "Мадонна" знову пригорнула дитину i пiшла, не оглядаючись, помiж колючих густих кущiв оцього високогiрного плато. Всi рушили слiдом - i володарки, i їхнi "тiнi". Пiшли й нашi мандрiвники.
   Обряд завершився бiля одної з розкритих квiток "лотоса". Обiйшовши квiтку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гнiздо, постояла трохи бiля неї та й вiдiйшла. Ти пiднесли чорне тоненьке стебло, i вона його швидко зжувала. До квiтки одразу ж приступили рабинi, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро мiг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрiбне для харчування майбутнього мудреця.
   Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її нiжки опинилася на лiвому паху, а лiвої - навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося вiд болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафiксували цю його позу, обгорнувши клейким листом. Пуп'янок був хоч куди, тiльки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрiбниць буде регламентовано, малюк ростиме згiдно рецепта, вивiреного найгенiальнiшими мозками суспiльства. З цiєї самої митi кожна клiтина його крихiтного органiзму береться пiд контроль, усi життєвi процеси спрямовуються до однiєї мети: розростання мозку, його удосконалення як апарата мислення.
   Учасницi процесiї оточили "Мадонну", очевидно, втiшаючи її, чи, може, висловлюючи захоплення, але вона вiдсторонила їх владним жестом i... рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його "нетутешнiсть", його вiдмiннiсть вiд Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, нiби пiзнаючи знайомого. Петро також не вiдводив погляду вiд неї, але нiяк не мiг визначити кольору її великих овальних очей. Першої митi вони здалися йому свiтло-голубими, але одразу потемнiли, зробилися фiолетовими, а потiм темними, як нiч. Згодом вiн дiзнався, що очi цих венерiйцiв випромiнюють свiтло, i колiр цього випромiнювання залежить вiд настрою, вiд iнтенсивностi душевного збудження. "Промениста...- подумав Яворович. - Нагадує молоду iндiанку".
   Жiнка зупинилася крокiв за два перед Петром, повнi губи її ворухнулися, вона щось говорила, але голосу Яворович не чув - наче жiнка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:
   - Тут такий звичай, каже Гiлка, перед владаркою треба вкорочувати ноги.
   I вiн одразу став на колiна. Яворович наче й не чув того, невiдривно дивився на Матiр, i бачив на її зеленому обличчi знаки страждання, глибоко захованого в серцi болю.
   Мабуть. Гiлка розповiла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступнула ближче i поклала йому руку долонею на чоло.
   Петровi здалося, що пальцi її злегка тремтять, вiбрують. Що ш треба? Стояв нi в сих нi в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жiнка тримала руку на його чолi з хвилину чи бiльше. Тонка бiла тканина здiймалася на її грудях, i Петро нiяк не мiг перебороти враження, що перед ним людина, яка навiщось пофарбувала шкiру в зелене.
   "Ти дуже схожий на всiх наших, - вловив її думку Яворович, - але я вiрю в записи твоєї пам'ятi". Вона опустила руку i схилила голову, ждучи, що вiн скаже.
   "Є така планета - Земля..."
   "Це записано в твоїй пам'ятi".
   "Люди... Люди... - вiн уявив першотравневу демонстрацiю на Хрещатику в Києвi. - Люди послали нас".
   "В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти побачив наш край i потiм розповiв людям".
   "Побачити - це, звичайно, для мене цiкаво, - подумав Яворович, - а от розповiсти людям про це, мабуть, не вдасться".
   "Чому?"
   "Бо я не можу стартувати".
   Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку послала спокiйну:
   "Ходiм до нас, тут зимно".
   Всi рушили за нею - i владарки, i "тiнi" - тiєю самою дорогою вниз. Пiшов i Яворович iз своїми друзями. Деякi натяки в думках Променистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цiкавiсть. "В мене ще є трохи часу..." "Тут зимно..." Що все це означає?
   А внизу й справдi було набагато теплiше. Густе повiтря насичене ароматом буйної рослинностi, i хоч спершу Яворович вiдчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше i легше. Дерева й тут стояли безлистi, але це справжнi хащi. Бачив, що там i сям сколихуються гiлки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тiльки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечi.
   "Друге народження... Друге народження..." - спливала думка в головi, i вiн спiвчутливо поглядав на бiлу постать Променистої.
   СВIТЛОПОКЛОННИКИ
   Стiни залу, до якого завела Яворовича Промениста, нагадували перламутр. Колiр їх мiнився, як i очi господарки, хоча це залежало вiд точки, з якої дивишся, - то зблисне бiлим, то фiолетовим то рожевим... Петро не мав сумнiву, що матерiал цей органiчного, а точнiше - рослинного походження, можливо навiть, що й примiщення оцi не будуються, а виростають згiдно бiомолекулярної програми,- адже кути в залi згладженi, стiни, поступово закруглюючись, переходять у нерiвномiрно вигнуту стелю, розмiри якiсь змiщенi, прямих лiнiй нема. Коли вони заходили сюди крiзь гущавину, йому здалося, що перед ними темнiли не дверi, а дупло велетенського дерева. Гiлка i Рожевий лишилися в гаю бiля шляху.
   Зайшовши до примiщення, Промениста швидко обернулася до Яворовича i знову, дiткнувшись долонею його чола, буквально засипала своїми думками. Тут вона не стримувала їх, не формувала в спокiйний потiк.
   "Будь уважним, чужинце, будь насторожi в оцiй країнi горя i зла. Благаю, вимагаю, наказую: не споживай бiльше харчу спокою - харчу безвiлля, покори i байдужостi! Це просто щастя, що ти з'явився на нашiй планетi, i ти не мусиш загинути, розумiєш - не мусиш! А спокiй i байдужiсть - це ж загибель, i загибель духу. Та хiба ж є щось страшнiше, ганебнiше вiд цього?.. В мене мало часу: я повинна переступити лiнiю, що вiддiляє наше фiзичне iснування вiд духовного, я поспiшаю, а то б розповiла усю нашу iсторiю..."
   "Це жахливо - самому поспiшати до загибелi!.." - подумав Петро, i вона одразу ж вiдповiла: "Дух мiй не загине, вiн же невмирущий. А тiло приречене".
   "Будемо боротись!"
   "Думай про свiй рятунок. Слухай уважно..."
   В Петровiй уявi помчали один за одним зримi образи, наче кадри кiнофiльму, i мчали вони з такою швидкiстю, що вiн ледве встигав фiксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослiдовно, й хто б мiг вимагати спокiйного, логiчного викладу вiд iстоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта "сортував" iнформацiю, i в Яворовича склалась бiльш-менш цiльна картина.
   Те, про що вiн дiзнався, було неймовiрним. Влада Великого Розпорядника, яку той здiйснює за допомогою цiлої касти Головатих, мiцно спутує усе суспiльство. Вiн контролює психiку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерiєць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення - до безсмертя. Один тiльки орган венерiйця - мозок - має розвиватися, всi iншi - тимчасовi, допомiжнi i мусять вiдмирати. I цi велетенськi мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємнiшi таємницi природи. Вони керують ростом рослин i тварин, можуть накопичувати потрiбнi елементи в рослинних органiзмах, одне слово - лiплять природу так, як вважають за потрiбне.
   Населили планету бiологiчними роботами, мiсiя яких - обслуговувати Головатих. Природнi ж венерiйцi мусять "пiднятися на вищий щабель еволюцiї" i всi, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв'язати проблему народження, на випадок несподiваної загибелi мудрих. Над оцим завданням тепер i працює Великий Розпорядник i безчисленнi його помiчники. Саме тому ще й лишилися звичайнi венерiйцi, що генiям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони пiд гнiтом страху, дух їхнiй не має змоги розвиватися вiльно, вiн запертий в тiснi камери обережностi, i це завдає венерiйцям невимовного болю; радiсть буття проривається тiльки в таємних мiсцях, куди не проникають бiохвилi центрального мозку.
   Старi розповiдають красивi легенди. Нiбито колись було синє небо i по ньому котилося Золоте Свiтило, i жилося тодi венерiйцям весела i радiсно. Були вони дiтьми природи, i хоч рослини давали не такi концентрованi соки, а все одно живлющi. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибинi якого сяяли iншi Венери. Розквiтало мистецтво - спiвцi видобували свої пiснi з самiсiнького серця, художники вкрили скелi малюнками, на яких вигравали фарбами i дикi тварини, i дерева та птахи, i жiнки та дiти.
   Кожне поколiння прикрашувало планету, залишаючи нащадкам чудовi зразки мистецтва. "Культура Одноокого Бика", "Культура Чорного Дерева", "Культура Двох Крил"... - усе це епохи, якi продовжувались, як на земнi масштаби, тисячi, а то й бiльше рокiв. I венерiйцi тодi були iнакшi - мали меншi очi i свiтлий колiр шкiри.
   Але планету спiткала страшна катастрофа - вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом вирвалася рожева стiна, вода ринула на неї, i заклубочилися густi, безконечнi хмари. Довго боролася вода з тим жахним вогнем, рiвень океану дуже понизився, виступили з води захованi там гори, пiднялися стрiмкi береги. Нарештi таки вода поборола, але вогонь перетворив її на хмари, i вони так щiльно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Свiтило... Почалася Доба Самозаглиблення, розкриття Невiдомостi. Розвиваючи орган мислення - мозок, мудрецi надумали усе невiдоме зробити вiдомим, вони хочуть перемудрувати саму матiр Природу i домогтися Безсмертя. А навiщо воно? Адже смерть - це перехiд до iнших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.
   Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерiйця. перекази про отi давнi культури - то вигадки, мiфи. Але все-таки йому не вдалося зовсiм стерти слiди цих спогадiв у пам'ятi. Туманнi, неяснi i розпливчастi, вони, коли збуджувати пам'ять, чiткiшають, оживають, передаються у спадок. Зародилася течiя прихильникiв Золотого Свiтила. Вони вiрять, що Свiтило є, що без його живлющого промiння загинуло б життя... Свiтлопоклонники збираються в таких примiщеннях, куди не проникають бiохвилi Великого Розпорядника, i тiльки через роботiв вiн дiзнався про цей рух. Але знищити свiтлолюбiв йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидiяти бiохвилям Великого Розпорядника.
   "Я бачу в твоїй пам'ятi прекрасний образ Свiтила, - звернулася Промениста. - Скажи менi: воно справдi є?"
   На обличчi в неї вiдбилися одночасно i тривога, i страх, i надiя; очi випромiнювали всi вiдтiнки блакитi.
   - Є, є! - радiсно загукав Петро. - Є Золоте Свiтило, i воно поруч, недалеко вiд вас!
   "Ти його бачив, чужинце?"
   "Бачив. Але це така палаюча iстина, така слiпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо заслiпить".
   "Тепер я можу спокiйно йти до Межi, я щаслива, бо знаю, що омрiяне Свiтило є..."
   Петро схопив її за руку, скрикнув:
   - Навiщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!
   Мабуть, дiя "харчу спокою" вже скiнчилася, Петро вiдчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тiльки допомогли йому свiтлолюбцi...
   "Там, на тому плато, менi дали стебельце..."
   "Невже отрута? "
   "Отрута, чужинце... Такий звичай здавна... I добре, бо тяжко менi було б жити, знаючи, що син мiй спотворений, що вiн боротиметься проти моїх однодумцiв..."
   Вона захиталася, наче п'яна, ступнула кiлька крокiв i звiльна опустилася на прохолодний перламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупинила його жестом зеленої руки.
   "Iди вже, Людино... Дух мiй спокiйно залишить тiлесну оболонку. Адже правда, що Золоте Свiтило є?.."
   - Правда, правда, - прошепотiв Яворович, не вiдриваючи болiсного погляду вiд цiєї далекої i водночас чимось уже близької iстоти. Напруженням волi уявив картину вечора з великим рожевим сонцем на обрiї. Вона аж здригнулася, сприйнявши цей образ, аж нiби ожила.
   "Бачу, бачу... Прощай".
   Петро повернувся i покрокував до виходу. Навстрiч уже йшли жiнки у бiлому - урочистi, зосередженi. Вони спiвали. їхнi уста розтулялися i стулялися. Коли б Яворович мiг сприймати їхнi звуки, вiн почув би "Пiсню прощання". Та вiн iшов крiзь цi звуки, як ходив на землi крiзь радiохвилi. А звуки шугали невидимими птицями. Спочатку жалiснi, а потiм веселi слова наповнювали примiщення, вiдбивалися вiд блискучих стiн. Але Петро нiкого не чув, окрiм гупання своїх крокiв i калатання серця. Хвилювався в передчуттi боротьби.
   БУДЕМО БОРОТИСЯ
   Коли Петро пiдiйшов до своїх друзiв, якi сидiли бiля товстого чорного стовбура, кров кинулась йому до обличчя: Гiлка чистила бiлi "яблука спокою", а Рожевий уже тримав одно в руцi, збираючись кусати.
   - Не смiй, не смiй їсти! - гукнув Яворович i шулiкою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те "яблуко", розмахнувся i закинув його в гущавину. - Це ж опiй, отрута, розумiєш - отрута! - Рожевий, ще не зовсiм збагнувши в чiм рiч, поглядав то на свою кохану, яка застигла з бiластим "яблуком" у руцi, то на Петра, що розмахував руками i кричав з усiєї сили: Хiба ти ще не отямився, не зрозумiв, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свiй народ!
   Рожевий, наче прокидаючись вiд сну, провiв долонею по обличчю, приглушено сказав:
   - Справдi... Цi плоди затуманили менi голову. Так, так... Може, моя Країна Щитiв уже вкрита трупами, а я тут...
   Вiн хотiв пiдвестися, та Гiлка кiшкою кинулася до нього i вхопила за довге волосся. Лiвою рукою стискувала йому жмут на головi, а правою тицяла "яблуко" до рота. Рожевий одвертався, не схотiв їсти, мiцно взяв її лiву руку, так що вона випустила волосся, i пiдвiвся на рiвнi ноги.
   - Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, - пояснив Петровi, хоч той i так добре розумiв, що вiдбувається. - Але тепер я не пiддамся, не пiддамся...
   - Вiрно, друже!
   - Я пiду в Країну Щитiв, ми будемо боротися.
   - Спитай у Гiлки, де вона подiла нашу зброю.
   Петро спостерiгав, як вони розмовляли, бачив на обличчi дiвчини вираз розгубленостi, i вiдчував, як у грудях наростає ненависть до цiєї iстоти, що поставила i його, i Рожевого на краю загибелi. Правда, вiн розумiв, що Гiлка-тiльки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не мiг перебороти неприязнi до неї.
   - Каже, в її житлi, - обiзвався Рожевий.
   - Нехай веде!
   Дiвчина аж зiгнулася, наче несла важкий тягар, наледве встигала за юнаками.
   Ходьба трохи втихомирила Яворовича, вiн зрозумiв, що в цих обставинах йому особливо потрiбна витримка. Нервознiсть нiколи й нiкого не приводила до правильних рiшень. 3усиллям волi намагався ввести думки у рiчище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на орбiту "Астероїда", прилучитися до своїх... Що для цього треба зробити? Звiльнити "Метеора" вiд чiпких лiан. А коли Великий Розпорядник i далi намагатиметься затримувати? Застосувати мазера... мазера... Хоча б швидше дiйти до її проклятої нори! I навiщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер... Як дiє мазер? От вчепилося слово...
   Саме в цей мент у Петровiй свiдомостi спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дiзнатися, що таке мазер! Пiдслуховує i скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, i Петро погасив його. Тепер вiн сам спрямовуватиме течiю своїх думок. Еге ж., мазер... мазер... Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годi. Коли темно допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає iнфрачервоного промiння... Мазер дає видимий спектр, освiтлює предмети вночi. Це маленьке свiтило в моїх руках, мiнiатюрне сонце...
   Вони вже йшли по високогiрному плато. Тут було прохолоднiше, i Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гiлкою намагалися не вiдстати. Прямої дороги на плато нема, доводилося часто обходити жовтi кущi з бiлими кулями всерединi. Яворович приблизно знав, куди йти, але для певностi надумав перепитати.
   Оглянувся - Рожевий плентається за ним, а Гiлки нема!
   - Де вона?!
   - Побiгла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.
   - Ходiмо скорiш! В який бiк вона побiгла?
   Рожевий показав трохи лiворуч, i Петро кинувся бiгом. Серце його тривожно калатало, намагався не виявляти хвилювання, але з того нiчого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав вiн, вiн... Хоча б встигнути... А тодi... тодi вiн зможе добре погратися своєю цяцькою... А що, як вона вiзьме та натисне... Що натисне? Ну, й нехай (Петро вiдчував, що думки скоряються йому, i це заспокоювало).
   Раптом Рожевий крикнув:
   - Онде вона! Я її гукаю - не чує, поспiшає в iнший бiк. Чи оглухла? Чи ослiпла?
   Петро побачив - Гiлка бiжить поза кущами в напрямку... до кулi Великого Розпорядника, бiжить, легко викидаючи вперед тонкi ноги, наче великий трав'яний коник.
   - Швидше навперейми! - наказав Рожевому i сам кинувся бiгти з усiєї сили. Рожевий обiгнав його - бiг так, що, здавалось, ноги не доторкаються до грунту. Але Гiлка була, мабуть, ще прудкiша. Ось тiльки що її постать майнула лiворуч Петро пробiг, може, з десяток крокiв, як помiтив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!
   Яворович захекався i змушений був збавити крок. А вибiгши на якийсь горбок, вiн зупинився, щоб зорiєнтуватись. Звiдси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, вiддаль мiж ними скорочується коч i повiльно, але певно. Петро полегшено зiтхнув: зараз вiн її спiймає...
   Тiльки подумав це, як помiтив темнi постатi, що поспiшали навстрiч утiкачцi. Мабуть, вислав допомогу... Хто ж встигне скорiше - Рожевий чи вони?! Ну, пiддай же, пiддай ходи, любий друже! Ти ж ближче, тобi метрiв сто, а їм... Ех, "їхня" вiддаль скорочується швидше, бо вона ж бiжить до них!..
   I тут сталося несподiване. Збоку на Гiлку налетiла якась темна постать, збила її з нiг i одразу ж кинулась назад, за кущi. Постать зникла з очей так само швидко, як i з'явилася, Петро навiть не встиг роздивитися що воно таке було - робот чи звiр. Але чого б звiр мав повертати саме туди, звiдки вибiг?
   Рожевий прибiг до Гiлки швидше, нiж посланi Великим Розпорядником Голомозi. Дiвчина лежала, розкинувши руки, але в руках нiчого не було...
   Голомозi потупцювали бiля неї, а тодi враз кинулись у той бiк, де зникла таємнича iстота.
   Яворович оглядав грунт навколо - може, впустила? Але мазера нiде не було...
   Рожевий пiдвiв свою наречену - вона ледве трималася на ногах.
   - Ну, що? - не втерпiв Яворович. - Що вона каже?
   - "Забрав", "забрав". А хто - не знає. Тепер вона боїться Великого Розпорядника... Вона пiде зi мною.
   - Поспiшайте. - Петро взяв i по-земному мiцно потиснув Рожевому руку. Бажаю успiху, друже!
   Коли вони зникли за кущами, Петро спокiйно оглянувся навколо. Так, чи йти до лiтака, чи... податися по слiдах тiєї загадкової iстоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але вiн вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає... А втiм, усе це - дурницi, треба йти й шукати!
   I Яворович пiшов у той бiк, де зникла невiдома iстота i куди потрухикали Голомозi iз своїми списами.
   ХРАМ ЗОЛОТОГО СВIТИЛА
   Яворович довго iшов по слiдах, протоптаних Голомозими в податливому грунтi. Слiди петляли помiж кущами, в деяких мiсцях завертали назад i, перетнувшись, iшли вбiк. Чим далi, тим усе менше бiлiло бутонiв Головатих, замiсть жовтих кущiв з явилась низькоросла рослиннiсть, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантацiя, бо, як помiтив Петро, грунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, пiдчахнув сизу гiлку, з якої закапав прозорий сiк, але їсти передумав, може, зашкодить?
   Слiди привели Петра до... Голомозих. Вони безладно попадали, прим'явши деревця, i так лежали, наче до чогось дослухаючись.
   Яворович, обережно ступаючи, обiйшов їх i почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся - чи не йдуть слiдом? Голомозi лежали непорушно, зовсiм непорушно. Петро вернувся, пiдiйшов до них - мертвi, всi до одного. I списи валяються поруч...
   Постояв у нерiшучостi. Може, пiти назад? А то натрапиш на засiдку...
   Вирiшив iти вперед. Очевидно, це дiють вороги Великого Розпорядника, це по-перше; а по-друге, - не може бути, щоб вони знали про мазер, а про нього, Петра, не знали.
   Вiдшукавши слiд ("Iшов один, той, що забрав мазера!"), Яворович покрокував по схилу. Внизу темнiли гаї, i щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, вiн без вагання пiшов помiж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка постать. Вiн iшов зовсiм беззбройний, не мав навiть мисливського ножа, та проте не вiдчував страху, серце билося ритмiчно, i в усьому тiлi вiбрувала сила.
   Там i сям у лiсi почали попадатися занадто товстi дерева, наче роздутi знизу. Петро так би й не здогадався, що то житла, коли б не звернув уваги на стежини, що вели до них, i потiм не побачив отворiв. Що це - природнi дупла, чи венерiйцi таки вирощують свої житла? Але жодної живої душi не видно, навiть гам. де цi житла стоять порiвняно густо.
   - Агей! - гукнув на всю силу своїх легень, i тiльки луна вiдповiла йому: - Е-е-й...
   Усмiхнувся: природнi ж венерiйцi взагалi, мабуть, не розмовляють за допомогою голосу. Адже Промениста передавала йому думки! Отже, тут можуть "почути" думку...
   Мабуть, воно так i сталося, бо невдовзi навстрiч Петровi вийшов зеленотiлий юнак, мовчки взяв його за руку i повiв по однiй iз стежок у хащi Яворович у думцi запитував його: "Куди ми йдемо?" Але вiдповiдi, здається, не було чи, може, вiн її не вловлював.
   Так i йшли мовчки, вiрнiше, не йшли, а продиралися крiзь гущавину, i весь час юнак не випускав Петрової руки.
   Велетенське примiщення вiдкрилося якось одразу, несподiвано Яворович ступнув крок - i опинився всерединi. У сутiнках гущавини вiн не помiтив широкого входу, можливо, через те, що бiльше дивився пiд ноги, боячись спiткнутись. Тепер, пiдвiвши голову, побачив... свiтло! Висока свiтла колона, вужча знизу i ширша вгорi, пiдпирає перламутрове склепiння Петро одразу догадався: ввiмкнули його лiхтар! Але яке щастя, що вони не зацiкавились другим вмикачем... Тiсним безмовним натовпом стоять венерiйцi, серед дорослих багато й дiтей. Петро побачив на зелених щоках дорослих блискучi сльози. Чого вони заплакали? Може, незвичне свiтло просто рiже їм очi, чи радiсть або горе витискують сльози?
   Юнак пробирається попереду i, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, i знову змикається за ним. Так вони пiдiйшли до середини храму, де на якомусь круглому пiдвищеннi стояв лiхтар. Слiпуче коло на перламутровiй стелi було тепер над Петровою головою. Побiля свiтляної колони, що здiймалася з лiнзи лiхтаря, стояла юнка, схожа на Променисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать срiблястi колючки. "А їй личить цей вiнок, - мимоволi подумав Яворович. - Гарна". Та це були не тi слова. Вона стояла поряд iз сизуватим свiтлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петровi чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертiтi, дружини фараона Ехнатона, - лебедина шия i мигдалевi очi.
   Юнка ступила крок до Петра i так само, як i Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, i почала "розмовляти" думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тiльки вiн не встигає помiтити, як вони вимовляються.
   "О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!.."
   "Я мало не розбився..." - подумав Петро.
   "...Ти принiс не лише звiстку про Золоте Свiтило, а й саме свiтло, про яке ми досi знали тiльки з переказiв i легенд. Ось воно - чудо iз чудес, прекрасне свiтло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далi за всяку рослину, воно обiймає всесвiт..."
   Вона ходила навколо лiхтаря, i щось величне було в її поставi, в її розмiрених неквапливих кроках.
   "...Свiтло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючi осколки? Це щоб освiтити найтемнiшi мiсця простору. I настане час, коли свiтло освiтить усю нашу планету, i велика Правда постане в усьому своєму блиску. I ми не будемо насилувати закони матерi Природи, а житимемо i розвиватимемось у злагодi з ними".
   Проповiдниця трохи помовчала, дивлячись в заплаканi лиця, а потiм проголосила:
   "Нехай кожний пiдiйде i помиє руки свої у свiтлi i омиє свiтлом своє лице".
   З цими словами вона простягла руки до свiтляного стовпа, занурила в нього долонi i потiм провела ними по обличчю. За нею пiдiйшов чоловiк, потiм жiнка пiдвела двох дiтей, потiм знову чоловiк... I Петровi здалося, що лиця їхнi стають гарнiшими, а в очах з'являється вираз доброти.
   Один тiльки стояв якийсь чи байдужий, чи здерев'янiлий. На обличчi в нього не вiдбивалося нiяких емоцiй. Одне за одним пiдходили венерiйцi до свiтла, лише вiн стояв стовпом, звiсивши довгi руки.
   Поступово храм порожнiв, бо, виконавши ритуал, венерiйцi виходили. Зрештою бiля проповiдницi залишилося кiлька старших чоловiкiв i жiнок та ще той байдужий. Усi вони, за винятком Байдужого, з цiкавiстю оглядали Яворовича. Петро також пильно вивчав їхнi обличчя, постатi. Повнi губи, великi очi. Пiд балахонами окреслюються покатi плечi; руки й ноги мають по п'ять пальцiв.