Кащенко Адріан. З дніпра на дунай

   - У плавню! У плавню!.. - вловило Василеве вухо голоси козаків.
   - Калниболоцький збирає й Лях!
   - Ходімо всі. Великий Луг-батько дасть усім пораду!
   - На Дунай помандруємо!
   Василь згадав усе й схопився з призьби.
   «Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся,
   щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!»
   Він прожогом побіг до куреня свого брата. Січовий майдан знову
   кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу.
   Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там
   переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були
   навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної.
   Не заставши брата Петра в курені, Василь оббігав усю Січ,
   плутаючись поміж козаками, й несподівано здибав брата Гната.
   Узброєний по-козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат,
   радісний та веселий, йшов од паланки до майдану.
   - Що це ти, Гнате? - скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю.
   - Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю
   свою мені подарував. «Нехай, - каже, - хоч не я, старий, так моя шабля
   погуляє ще на волі!»
   - Куди ж тепер?
   - На Дунай-річку. Там буде наша Січа!
   - А твій полковник хіба не піде на Дунай?
   - Ні! Плаче, а не йде. «Старий, - каже, - я... Хочу лягти в рідну
   землю, а не в бусурманську!»
   - А я, Гнате, піду з тобою! - спогорда сказав хлопець. - Я хочу
   козакувати!
   Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли
   братів Петра й Демка. Ті сперечалися.
   - Я не піду на Дунай, - говорив Демко, - бо знайшов собі до пари
   дівчину й хочу одружитись!
   - Нікчемний бабій! - гримав на нього Петро. - Ганьбу робиш ти
   всьому нашому роду козацькому, лицарському!
   - Не я один лишуся на Україні, - суперечив Демко.
   - Будеш шкодіти, - одповів Петро, - та буде запізно. На себе тоді
   нарікай, коли будеш кріпаком або москалем! - Побачивши менших братів,
   Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові: - Ну, от і добре, що ти взяв
   Василя. Я саме по нього й ішов.
   Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою.
   - Ну, годі, годі!.. - казав козак. - Повертайте лишень обидва
   назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні
   або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть.
   Троє братів пішли нагору. Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже
   ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з
   борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з
   горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану
   пачками тютюну, а другу - навантажену таранею; дійшовши ж до
   скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке
   добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля
   річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у
   пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки а проте,
   поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль.
   Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на меншого брата,
   як згори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу
   кільки дужих січовиків несли великі образи.
   - Скидайте шапки! - сказав Петро до братів. - Це несуть святу
   січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути
   Січа Запорозька, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря.
   Слідом за образами йшло багато сивих дідів, і посеред них Василь
   пізнав свого названого батька - Очерета.
   - I ви, діду, мандруєте з нами на Дунай? - радісно скрикнув
   хлопець.
   - I я, сину! Несила мені з товариством розлучатись. Хоч і в чужій
   стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле
   землею.
   Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим
   вогнем. Він звернув з стежки, колупнув чингалом землю, перехрестився й
   почав набивати землею ладанку.
   - От і рідна земля лежатиме зо мною в домовині. Всі брати,
   дивлячись на Очерета, почали й собі набивати ладанки.
   - Оце добре, дядьку Очерете, що ви мандруєте з нами, - звернувся
   до нього Петро Рогоза. - Догляньте, будь ласка, Василя на байдаці.
   - А ти що ж, козаче?
   - Я й Гнат не поїдемо байдаками. Мене обрано за осавула до пішого
   повку, - Калниболоцький поведе степами через Дике Поле. Усім немає на
   чому плисти, бо військові байдаки, що стоять у Ковші, заарештовано.
   - Чув про це лихо. Про Василя не турбуйся - догляну. А скільки ж є
   байдаків?
   - Зараз небагато. Проте наші збирають байдаки, що зараз з
   товариством по плавнях та лиманах, на рибальстві. Та ще зберемо дуби з
   Чортомлику, з Базавлуку та й з Кінської Води. Набереться, може, з
   сотню, а все ж таки на все товариство не вистачить.
   Разом з Очеретом брати дійшли до Підпільної. Там, під захистом
   верб, нечутно сновигали по воді невеличкі козацькі човни, перевозячи
   товариство по 5-6 душ заразом на той бік річки у плавню. Хутко
   перехопилися човном на той бік Підпільної й наші подорожні.
   Петро Рогоза, що був на козацькій раді за річкою ще звечора, повів
   усіх у гущавину плавні. Більше години вони йшли, нахиляючись, під
   віттями верб, відхиляючи з свого шляху верболози, продираючись крізь
   очерета й обминаючи невеликі озера й болота. Василь добре вже
   втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів
   усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами.
   - Ось де наш кіш! - обернувся він до Очерета.
   Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов
   мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не
   можна було розглядіти. Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на
   вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий
   полковник.
   - Кого ж, панове товариство, славне Військо Запорозьке, волите
   кошовим? - спитав він наприкінці промови.
   - Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! - почулося навкруги.
   - Калниболоцького волимо! - почали гукати інші козаки. -
   Калниболоцького!
   - Молодий ще Калниболоцький! - гукали треті. - Бахмета кошовим:
   він старий та певний лицар!
   - К бісам Бахмета! Старий, та й грамоти не знає, - який з нього
   кошовий? Андрія кошовим! Він ученнй! Він спроможеться вивести військо
   на Дунай, зуміє й до султана доступитись!
   - Андрія, Андрія! - вже одноголосно гукав натовп, і бравого
   полковника закидали шапками.
   Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану.
   Не гаючись, запорожці почали обирати іншу старшину, себто
   військового писаря, суддю, скарбника й осавула.
   Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки скінчилася
   козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під
   деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за
   свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.
   Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На
   галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог
   послав. Удалечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як
   голосно тріскотіли, ламалися й з великим шумом падали на землю
   підрубані дерева.
   - Добре, хлопче, спав! - почув Василь біля себе голос Очерета. -
   Час уже й снідати.
   - Не поїхали ще? - злякано схопився Василь на ноги.
   - Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства
   прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.
   - Коли ж попливемо?
   - Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть, так,
   що аж уночі.
   Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки,
   з'їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять
   плоти.
   Вони пішли протолоченою за сю ніч між лозою й очеретами стежкою й
   через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока
   Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом понад річкою
   вовтузилися напівроздягнені козаки. Дехто з них рубав дерева, інші,
   взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті -
   обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні, а
   останні, зовсім уже голі, бродили в воді, перев'язуючи колоди тим
   віттям, що їм кидали з берега. Декільки плотів стояли вже біля берега
   прив'язані до пнів, посередині ж річки сновигало багато всяких човнів.
   Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної
   тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом.
   Василя дуже зацікавила справа з плотами, й він, доручивши свою
   зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду.
   Він працював по щирості й скоро знову схотів їсти.
   - А чи кухарі ж є в плавні? - спитав він Очерета. - Чи скоро
   будемо обідати?
   - Не буде сьогодні обіду, - одповів дід. - Хоч кухарі й є, а
   проте, осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського
   стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову
   хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок.
   Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався
   Василеві найсмачнішим за все життя.
   Надвечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі.
   Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет
   обізвався до нього:
   - Що ж це ти, Охріме, казав, лишишся в Січі, а опинився тут?
   - Була думка лишитися, - з нудьгою в старих очах одповів Охрім, -
   та несила!
   - А що сьогодня в Січі?
   Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що
   є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу.
   - Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський
   генерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю,
   та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви.
   - Невже тому правда? - скрикнув не в собі Очерет. - Може, то люди
   брешуть?
   - Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як
   кошовий, від'їжджаючи з московського стану на Самарський шлях, на
   возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу
   січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали
   кайдани.
   Сльози заступилй світ обом старим запорожцям, і хоч дрвго вони ті
   гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті
   вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу.
   - Ой, тяжка кривда! - зітхнув Очерет.
   - Слухай, далі що було... - повів знову Лимар. - Прислав Текелій у
   Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куреню,
   виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себто, щоб
   власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі - нашу єдину
   втіху!
   - Та це вже знущання! - скрикнув Очерет. - Що ж козаки?
   - Хто виносив, а хто - кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій,
   ховаючись попід кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної
   хати, сюди, в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже
   хазяйнували якісь блискучі невідомі генерали, а донці громили святу
   Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!
   - Ой, не кажи далі! - з мукою в голосі скрикнув Очерет. - Нащо,
   Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години!
   - Не плачте, тату! - кинувся до Очерета Василь, обхопивши його
   рукою за шию.- Адже Бог з неба бачить, чия правда. Він допоможе нам
   осісти новою Січою на Дунаї.
   - Не буде нам, дитино, долі на Дунаї... - обізвався засмучений
   Лимар. - Бо доведеться бусурманові служити та на свою віру бити!
   До пізньої ночі все прибувало до Сисиної товариство з Січі й з
   Великого Лугу з рибальства. Вже зовсім уночі до Василя прийшли його
   брати Петро й Гнат і, попрощавшись на далеку дорогу, сіли в човен та й
   поїхали за Сисину.
   Очерет умовляв Василя, щоб той ліг спати, але тут саме новий
   кошовий почав скликати все товариство докупи й, підрахувавши всіх,
   виряджав валками на плоти.
   Плотів було так багато, що вони стояли вже у кільки рядів і
   простягалися аж за середину річки. Козаки сходили з берега й,
   перестрибуючи з одного плота на другий, розташовувалися на найдальших
   плотах, а коли ті ставали повні, вони посунули на середні й, нарешті,
   на ті, що були при березі.
   Василь не схотів лягати спати. Та й де там у Бога той сон, коли
   тут така цікава справа.
   Біля всякого плоту було два дуби з козаками, щоб направлять плота
   на бистру воду, і козаки, що були на дубах - «дубовики», всю ніч
   поралися біля плотів, прив'язуючи до них довгі, товсті канати.
   Поки плоти були повні, почало вже розвиднюватися. У той час до
   берега винесли січові образи й малу військову корогву, що
   Калнишевський дав Ляхові, й зараз же запорожці, побачивши свої
   святощі, потишилися.
   Серед тієї урочистої тиші Василь почув голосний пок-лик кошового:
   - Моліться, пани-брати, святій Покрові й святому Миколі, щоб
   захистили нас у поході й вивели в новий край!
   Усі козаки - й ті, що були на плотах, і ті, що купчилися біля
   берега, поскидали шапки й упали навколюшки.
   Почулося голосне моління кількох тисяч людей.
   Захоплений величністю хвилини, впав навколюшки й Василь поруч
   Очерета й, дивлячись на суворе, але милосердне обличчя святого Миколи,
   почав класти часті поклони.
   Моління скінчилося.
   На дубах, що їх прив'язано до плотів, козаки почали громадити на
   всі гребки, а ті, що були на плотах, почали відпихатися від берега
   довгими жердинами, й незграбні плоти один по одному почали помалу
   відлучатись од берега й попливли Сисиною вниз до широкого Дніпра.
   Після того, як поплив останній пліт, до берега скупчилися всі
   байдаки, що приїздили з рибалками, й усі дуби та човни, які тільки
   запорожці спромоглися зігнати сюди з усієї околиці. Великих військових
   байдаків, як виявлялося, було всього десятків зо три, дубів же,
   баркасів та дрібних човнів набігла така сила, що від них уся Сисина
   почорніла, й здавалося, що через усю річку можливо перейти, ступаючи з
   човна на човен.
   Кошовий почав садовити козаків на човни, військові ж байдаки й
   великі дуби козаки навантажували військовим скарбом та харчами.
   Очеретові, Василеві й старому Лимареві припало сісти, разом з
   двома десятками козаків, у великого дуба, й вони, одпихнувшись од
   берега, стали з своїм дубом на вільній воді, чекаючи гасла, щоб рушити
   за водою.
   Вже сидячи в дубі, Василь бачив, як решту козаків, що не
   вмістилися на човни, поперевозили байдаками за Сисину й туди ж поїхав
   і кошовий, а слідом за кошовим, до другого берега, де стояла ватага
   Калниболоцького, наблизилися й усі човни з козаками.
   Ступивши на берег, кошовий узяв до рук образ святої Покрови й,
   звертаючись до козаків, що мали йти суходолом, голосно сказав:
   - У небезпечну дорогу виряджаю я вас, панове товариство, славне
   Військо Запорозьке! Візьміть же з собою святу Покрову. Вона,
   милосердна, почує наше благання й захистить нас у дорозі. Ти, Самійло,
   - додав він, доручаючи образа Калниболоцькому, - своїми руками зняв
   святу Покрову з-над царських врат... Так дай же тобі, Боже, й
   постановити її над царськими вратами в Новій Січі, на Дунаї, коли там
   засяє над нашою церквою золотий хрест.
   Усі почали побожно хреститися, а Лях, почоломкавшись з
   Калниболоцьким, зійшов на чердак байдака, де вже маяла військова
   корогва, й махнув рукою в бік Дніпра.
   Враз ударили в прозорі хвилі Сисиної кільки сот весел. Запінилася
   річка від бризок та водокрутнів, і ціла хмара човнів, вкритих
   червоними жупанами запорожців, посунулася за водою в далекий, чужий,
   бусурманський край.
   III
   Коли запорожці рушили від свого рідного гнізда, від своєї неньки
   Січі, блакитне небо на сході було вже червоне від ранкового проміння
   сонця. Рухлива пелена повноводої річки Сисиної, оточена зеленою пущею
   плавні, скидалася тепер на рожевий килим, розгорнутий серед зеленої
   левади.
   Краєвид був чарівний, мов талановито намальована картина; проте,
   запорожці не любували на красу й величність Божого світу, - всі думки
   їх линули туди, куди дивилися їхні сумні очі: назад, де лишилася їхня
   душа, ненька Січ. Усім бажалося побачити ще раз хоч які-небудь ознаки
   рідного гнізда... I от, неначе почуваючи ті бажання, коли човни
   повернули за ріг Оисиної, в далечині, над вербами, засяяв золотий
   хрест січової церкви, посилаючи запорожцям останнє привітання.
   По всіх байдаках козаки скидали шапки й хрестилися. Старі, сивоусі
   діди важко зітхали, завзяті козаки дивилися суворо й похмуро, молодь
   же січова була зовсім у іншому настрої: вона була бадьора й весела,
   радіючи небезпеці далекої подорожі та новим обставинам майбутнього
   життя.
   У Василя теж не дуже боліло серце за Січчю, бо з нею були
   сполучені згадки про обридну працю біля січових кабиць. Його давнє
   бажання їхати з військом у море здійснилося, й уся його істота була
   захоплена переживанням нових обставин і пориванням у таємну далечину
   моря й Дунаю.
   Поперед байдаками піднімалися з островів великі зграї диких гусей,
   качок та лебедів. Незграбні дзьобаті баби неохоче кидали своє
   рибальство й, важко піднімаючись з піскуватих берегів, одлітали набік
   од козацького шляху, а понад байдаками й позад їх цілими хмарами
   крутилися й скиглили чайки.
   Василь з жагою брав очима чарівну красу плавні, й вона з усяким
   коліном річки дарувала йому нові величні краєвиди.
   Тим часом блискучий золотий хрестик над зеленою пущею плавні все
   меншав, сповивався ранковою млою й через півгодинй зник з очей
   козаків. Журно схилилися чубаті голови запорожців, і по човнах стала
   сумна урочиста тиша.
   Через невеликий час Василь забачив широку блискучу пелену Дніпра,
   а на ній плоти з запорожцями, що відпливли раніше. Байдаки й човни
   хутко наздоганяли плотів і скоро оточили їх з усіх боків.
   Журливий настрій запорожців скоро минув, бо всім треба було
   братися до роботи. Частину товариетва кошовий вирядив на Базавлук, щоб
   прилучити до себе тих козаків, які рибальчили на Базавлуцькому лимані;
   інші попливли по затоках та протоках, щоб шукати татарських рибалок та
   добувати від них дуби, годящі на море: останні ж почали допомагати
   плотам плисти хутчіше.
   Увесь вечір і всю ніч байдаки пливли тихо поруч з плотами, й
   тільки ранком другого дня, коли до війська прилучилося чимало зібраних
   по дніпрових протоках дубів та байдаків, Лях подав гасло, щоб байдаки
   нап'яли вітрила й рушили вільною ходою.
   - Ну, тепер до вечора станемо в Кам'яному Базарі ^[6], - сказав
   Очерет, побачивши гасло ксянового.
   - Що ж то за Кам'яний Базар? - зацікавився Василь.
   Очерет розказав Василеві, що тепер у Кам'яному Базарі була
   запорозька, Інгульська, паланка, попереду ж там аж двічі була
   Запорозька Січа.
   Увесь день запорожці пливли Дніпром поміж островами, вкритими
   лісом та очеретами, й тільки надвечір звернули у вузеньку річку
   Кам'янку, що, як і Підпільна, мила кручі під високою степовою горою.
   Тут скоро Василь побачив щогли кораблів, а під горою білі будинки.
   То й був Кам'яний Базар.
   Байдаки бігли хутко, й через кілька хвилин Василь розглядів, що
   побіля кораблів і вздовж берега річки багато козаків купалося в річці,
   виблискуючи на сонці своїми широкими й дебелими спинами та дужими
   плечима.
   На самому березі теж було видно чимало козаків. Вони сиділи купами
   й, порозкладавши багаття, варили вечерю. Попід горою, разом з димом
   від кабиць, розлягалися веселі згуки троїстих музик та жвавих пісень.
   По всьому знать було, що сюди ще не дійшла звістка про атакування Січі
   й козацтво жило ще своїм звичайним життям.
   Тільки байдаки пристали до берега, а вже паланочні козаки оточили
   товаришів щільним натовпом. Василь же, занудившись за два дні в
   байдаці, раптом вискочив на берег і так хутко побіг до кораблів, що
   Очерет ледве догнав його.
   Кораблі були такі високі, що коли б троє козаків поставали один
   одному на плечі, то й тоді б не достали до чердака. По щоглах висіли
   позмотувані вітрила та поплетені з мотузків драбини; на версі ж щоглів
   маяли різнокольорові киндяки та прапори. З кораблів по довгих сходнях
   козаки виносили всякий крам, а на кораблях вовтузилися не відомі
   Василеві смугляві та носаті люди.
   Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше - з хистких
   мотузяних драбин.
   - Невже по них лазять? - спитав він Очерета.
   - А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збирати.
   - А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні ?
   - Це турки.
   - Турки?! - здивувався Василь. - Ті самі, що забирали наших
   батьків у неволю та по галерах мордували?
   - Саме вони й єсть.
   - I не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають?
   - Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не
   зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати.
   - А що ж вони сюди привозять?
   - Багато дечого: тютюн, інжир, ізюм, кишмиш, ріжки, горіхи.
   Горіхів у Туреччині по лісах така сила, що восени вони прямо, як
   сміття, вкривають землю.
   - I в нас на Дунаї будуть по лісах горіхи?
   - А певно, що будуть!
   Василь походжав побіля кораблів, оглядаючи їх з усіх боків і
   розпитуючи Очерета про всякі дрібниці. Йому дуже кортіло попроситися
   до турків на корабель та подратись по драбині на щоглу, й не зробив
   він цього тільки через те, що біля паланки вдарили в клепало.
   Очерет обернувся на згуки клепала й збентежився:
   - Щось сталося, - сказав він Василеві. - Глянь, як усі біжать до
   паланки!
   Вони пішли слідом за натовпом козаків на гору, де стояв білий
   будинок з великим ганком. Ще здалеку Василь побачив, що на тому ганку
   кошовий Лях бив довбнею в клепало, а якийсь гладкий козак виривав у
   нього клепало з рук. Даді кошовий щось промовляв до козаків, і нарешті
   гладкого козака під вартою повели в паланку.
   - З ким то отаман змагався? - спитав Василь. - Я не розібрав.
   Очерет почав пояснювати:
   - Паланочний полковник, певно, не пойняв віри, що Січу скасовано,
   й ставав Андріеві на перешкоді в справах походу. Тепер, бачиш, кошовий
   його арештував, а сам буде вільно господарювати.
   Коли запорожці розходилися від паланки, з берега потягло смачним
   духом. Там кухарі варили на все військо вечерю: куліш з таранею та
   галушки з олією.
   Смачно повечерявши, Василь простягся на теплому від сонця та
   м'якому, як пуховик, піску й незабаром заснув.
   Вечірня зірниця погасла, темно-блакитне небо вкрилося блискучими
   зірками, з-за плавні виринув місяць, і ніч оповила землю таємною
   темрявою й покоєм. Стомившись за два дні на байдаках, козаки один по
   одному полягали спати, й ще задовго до перших півнів понад річкою вже
   не чути було людського гомону.
   Не спав тільки запорозький кошовий Лях з старшиною. Не до сну було
   завзятому козакові, коли Військо Запорозьке доручило йому під тяжку
   годину свою долю. Він звелів пригнати з степу паланочний косяк і
   вирядив у бік Січі сотню вершників на чати, по всіх же паланочних
   пекарнях загадав пекти на військо хліб.
   У паланці новий отаман знайшов усього чимало: і грошей, і харчів,
   і зброї, а проте, він усе ходив невеселий: його турбувало те, що на
   військо не вистачало годящих для моря байдаків.
   Вже проспівали перші й другі півні, а Лях усе ходив замислений
   понад берегом, заздро поглядаючи на турецькі кораблі, бо на тих
   кораблях так зручно й безпечно можна б перевезти військо, коли б ті
   кораблі були запорозькі.
   На другий день Василь прокинувся під той час, коли сонце випливало
   з-за кучерявих верб плавні. Очерет давно вже не спав, а запорожці
   клопоталися побіля байдаків, разом поглядаючи в бік Дніпра, де з-під
   хвиль виникали плоти з рештою Запорозького Війська.
   Скоро назустріч товариству до берега прийшов кошовий і наказав
   привести до себе паланочного полковника. Через кільки хвилин до берега
   під вартою двох козаків наближався старий запорожець. Він був дуже
   гладкий та череватий, але, невважаючи на те, пишні сиві вуса,
   замотаний за вухо оселедець та спокійний погляд очей надавали його
   постаті поважний вигляд.
   - Глянь на Дніпро, неймовірний! - сказав Лях засмученому
   полковникові. - Чи ти бачив коли, щоб Військо Запорозьке ходило в
   походи плотами?
   Полковник зблід на виду й скрикнув з розпукою:
   - Ой Боже наш... Боже милосердний! Краще було б тобі, отамане,
   вкинути мене вчора в Дніпро, аніж дати дожити до цієї нещасливої
   години! Пробач мені те, що я тобі вчора не повірив, та візьми й мене з
   собою на Дунай, - вірним побратимом тобі буду!
   Почувши таке, паланочні козаки, що знали свого полковника за
   скупого дуку, почали глузувати:
   - А млини ж свої кому подаруєш? А зимовники? А коні та вівці, що