Страница:
придбав?
- Не треба мені ні млинів, ні зимовників, ані худоби! - одповідав
старий. - Нічого мені не треба, опріч козацької волі. Нехай зимовник
буде захистком забіглим душам, а коней та всю худобу дарую на військо!
Такі речі старого полковника дуже всім подобалися. Отаман обняв
його, а козаки закидали шапками.
Після того скоро повеселішав і Андрій Лях, бо полковник, що став
тепер йому щирим порадником умовив власника одного з кораблів, свого
знайомого турка, перевезти тисячу запорожців до Аккерману кораблем за
гроші. Після обіду козаки почали вже й перетягати на той корабель
увесь свій скарб, щоб полегшити байдаки.
Поки кошовий отак порядкував військо до дальнішого походу, Очерет
заохотив Василя поклонитися домовині запорозького кошового Костя
Гордієнка.
Вони пішли від берега й, проминувши всі будинки, попростували
горою понад кручами річища. Височенько на бугрі, вкритім степовою
травою й різнокольоровими квітками, біліло чимало кам'яних хрестів.
Проминувши кілька з них, Очерет спинився біля одного хреста, що його
було вроблено у плескуватий камінь, і, знявши шапку, побожно
перехрестився.
- От тут лежить незабутній наш кошовий! Пером тобі земля, славний
козаче! Лиха була твоя доля на цім світі, - дай же, Боже, щоб хоч душа
твоя мала спокій!
- А чим, батьку, цей кошовий уславився? - спитав Василь,
- Волю козацьку обстоював дуже й не тільки про Запорожжя дбав, а й
про всю Україну піклувався. Я його добре пам'ятаю: щирий лицар був...
завзято рубався з ворогами...
Старий козак полинув думками в минуле й почав оповідати хлопцеві
про великі події, що сталися за часів Гордієнка: про бойовища під
Переволочною й Полтавою та про руйнування Кодака й Старої Січі, так що
тільки надвечір вони повернулися до коша.
Два дні ще стояли запорожці в Кам'яному Базарі, на третій же день
кошовий підняв військо до схід сонця й почав поділяти всіх козаків по
байдаках, а коли всі годящі байдаки були повні, дійшла черга й до
корабля. Проте й корабель скоро був повний, а в березі ще лишилася
ціла тисяча козаків. Тоді Лях доручив ту тисячу Бахметові, щоб той,
забравши паланочних та полковникових коней, вів би свою тисячу, кого
пішки, а кого кіньми, суходолом понад лиманами.
Вже сонце стояло височенько, коли кошовий підняв на своєму байдаці
гасло, щоб рушати, й за кільки хвилин увесь широкнй Дніпро знову
почервонів од козацьких жупанів.
Залунали панад розлогими берегами великої річки голосні пісні
молодого козацтва, й понесли ті пісні по всіх плавнях, по всіх
надбережних ярах та байраках сумну звістку про те, що покидають
Україну найкращі її сини, вигнані лихою долею, й лишається вона
беззаступною, покривдженою сиротою.
Василь уп'явся очима у вільну просторінь Дніпра й зелені береги
островів.
- Який кругленький острівець... Гляньте, діду! - вдався він до
Очерета.
- О, цей острівець мені добре по знаку! - сказав той і, одвернувши
комір сорочки, показав на грудях великий рубець. - Це я добув од
бусурмена на сьому острові.
- Хіба й тут билися?
- Ще й як! Після того, як кошовий Малашевич перевів нас з Алешок
до Кам'яного Базару, а далі й на Підпільну, татарва була дуже на нас
люта й усе помщалася. Та й як було тут не битись, коли на правому боці
наша земля, на лівому - бусурменська, а острів ніхто не поділяв...
- Хто, тату, був у запорожців найпершим кошовим? Я от досі ні від
кого про це не чув.
- Он чого згадав! Те, синку, дуже давно було. Хто ж їх тепер
пригадає... Від кобзарів я чув, що дуже давно колись був завзятий
козак Байда. Так він доти бусурманів воював, доти татарські та
турецькі землі до самого Дунаю кіньми витолочував та вогнем випалював,
аж поки його бусурмани зрадою захопили та в Стамбулі біля високої
башти ребром за залізний гак почепили...
- Так він і загинув?
- Загинув, та тільки як загинув?.. Углядів він, що султан
турецький у вікно з свого палацу виглядає, щоб поглузувати з Байди,
коли він буде корчитись та з лютої муки голосити, та й попросив, щоб
дали йому лука та стрілу... Турки й не туди, нащо йому та стріла, та й
дали, а він, дарма, що висів на гаку, як націлився, так султанові саме
межи очі стрілою й улучив... Так тоді вже Байду бусурмани добили...
- А з муки так і не кричав?
- Не такі, хлопче, тоді козаки були, щоб голосити або хоч
стогнати... Зціпить, було, зуби та так і вмре.
Дід трохи помовчав, полинувши думками в далечину, але згодом повів
далі:
- А то був ще Кішка Самійло, що палив та руйнував за Чорним морем
турецькі городи: Синоп, Трапезунд та Скутару, аж поки вскочив
бусурманам до рук. Тоді вони прикували його ланцюгом до галери, й він
аж тридцять років пробув у їхній неволі, поки таки зрятувався й ще на
Україні гетьманував. Сагайдачний теж славний кошовий і гетьман був.
Він Кафу, необориму турецьку фортецю в Криму, зруйнував і силу бідних
невольників визволив, а Україну звеселив. Про Сулиму ще співають, що
Азов турецький біля Дону зруйнував... так того ляхи зрадою взяли та у
Варшаві й замордували...
Любо Василеві слухати оповідання старого січовика... аж серце його
мліє. Сам би охоче почав зараз битись з бусурманами за Байду, а з
ляхами - за Сулиму...
На Дніпрі тихо-тихо... навіть дрібної хвилї вітерець не наганяє...
Ніщо не перешкоджає Очеретові оповідати, а Василеві слухати. Дивиться
Василь у чисту, як люстро, воду Дніпра, що купає в собі золоте
проміння пекучого сонця, та на кучеряві верби, що підступили з обох
боків до рідної річки, й уперше туга взяла його за серце, що
доводиться покидати цю Божу благодать; у голові ж молодого хлопця
вперше встало питання, через що ж воно так?.. І чи по правді ж воно
сталося, що запорожців примусили покинути одвічні свої, политі кровію,
землі?
Думка за думкою, питання за питанням виникали в голові хлопця, а
прудкі Дніпрові хвилі несли його тим часом все далі від рідного краю.
Після обідньої пори Очерет показав Василеві наперед.
- Он глянь: з правого боку підійшла до Дніпра велика балка. Це
Тягинка! Тут зараз - он бачиш? - Дніпро пішов надвоє. Цей великий
острів, що між двома протоками, Таванню зветься, а на ньому колись
давно була міцна турецька фортеця Аслан-Город. Старі люде оповідають,
що тут бусурмани протягали впоперек Дніпра залізні ланцюги, щоб
перепиняти та потопляти козацькі байдаки; запорожці ж, було,
понарубують верб, зв'яжуть товстий торок [7]та й пустять серед ночі на
ланцюги. Ланцюги увірвуться, забряжчать... От турки й думають, що то
пливуть запорозькі байдаки, та й ну палити туди з гармат! Садять та й
садять у той торок бомбами!.. А козаки собі посміхаються та,
пересидівши любенько, поки туркам обридне стріляти, нишком і рушають
собі повз Аслан-Город у лиман.
Надвечір козаки прибули до рогу, де в Дніпро впала річка Інгулець.
Тут була запорозька варта «бекет», бо це вже був край запорозьких
степів; далі вже обабіч Дніпра йшли татарські землі.
На високому березі Інгульця стояла башта й декільки зимовників.
Звалося це запорозьке місто Перевізкою.
- Нащо та башта? - спитав Василь Очерета.
- То хвигура. З неї вартові дивляться на татарську сторону, й коли
6 наступала татарська орда, то козаки зараз підпалили б оту солому, що
лежить на версі хвигури. У степу дим видко милі на дві або й на три, а
поночі вогонь - ще далі. На могилах, що стоять по найвищих кряжах, у
нас скрізь стоять такі самі хвигури. Як одна займеться, то й по інших
бекетах вартові запалюють хвигури, й за півгодини всі степи, аж до
самої Січі, знають, що йде татарва.
- Ну, й що ж тоді?
- А тоді люде, що живуть по зимовниках, тікають з хат і ховаються
по скелях та терниках, а з Січі виступає військо та такого дає татарам
чосу, що вони часом і додому не потрапляють.
Як тільки байдаки стали в Перевізці, Василь раптом побіг до
хвигури. Та хвигура складається з чотирьох високих дубових стовпів з
помостом на версі. З долу до того помосту було приставлено драбину, й
Василь миттю видрався тією драбиною наверх.
З вершка хвигури, як на долоні, видно було в один бік Дніпровські
гирла, вкриті зеленими плавнями, а в другий - безкраї степи. За
плавнями ж, на сході сонця, жовтіли великі піски й біліло декілька
хат.
Василь зацікавився тими хатками й спитав про них вартового, що
чатував на хвигурі.
- То Алешки, - одповів вартовий. - Ті самі, що біля них Військо
Запорозьке двадцять п'ять років сиділо кошем. А навкруги - піскуваті
кучугури, бодай їх і не бачити. Далися вони колись нашому товариству
взнаки!
Василь розказав вартовим про атакування Січі й, мабуть, довго б не
зліз з хвигури, коли б Очерет не покликав його вечеряти.
У Перевізці запорожці стояли аж три дні через те, що йшов західний
вітер і кошовий не хотів виходити в лиман під час супротивного вітру.
Зранку першого дня козаки почали рибачити. Сіті, верші, вудки й
рагелі, так само, як і зброя, були завжди біля запорожців під той час,
коли вони сідали на байдаки, й от тепер запорожці взялися до того
знаряддя.
Велике диво було Василеві, коли козаки витягали сіті на берег
золоті коропи, срібні щуки й сірі осетри цілими десятками билися в
сітях, намагаючись вирватись на вільну воду; товстоголові, гладкі соми
своєю вагою давили сіті на дно, а велетні білуги, ліктів по десять
завдовжки, рвали сіті своїми гострими носами.
Нелегко було козакам поратись біля таких риб-велетнів: шість
дужих, дебелих козаків ледве здужали підняти одну білугу на плечі,
соми ж були такі важкі, що їх зовсім не піднімали, а витягали ніа
берег канатами. Коли витягли нарешті на берег саму матню сіті, Василь
прямо вжахнувся: иа березі була ціла скирта риби. Щуки, коропи,
чабакн, секрети (судаки), окуні, лини, стерляді, карасі, вугрі й інша,
дрібніша, риба, всі змішалися в одну рухливу купу, а поміж усією тією
рибою копошилися ще й раки, що позаплутувалися клешнями в сітях. Вся
ця скирта риби ворушилася, підкидала сіті й розсипалася в усі боки,
поки козаки не повкидали всю здобич у ями з водою, пороблені
заздалегідь на березі.
Тепер усі запорожці, роздягнені, щоб не псувати одежі, як мати
породила, узброїлися ножами й чингалами й почали розчиняти й солити
рибу. Сіль було захоплено з Січі та знайшлося й у Перевізці, діжок же
хоч і не було, та запорожці вміли обійтися й без них - вони складали
солону рибу прямо в байдаки, закривали ряднами й закладали зверху
дошками, щоб не подавити ногами.
Разів шість на ті диі закидали запорожці сіті й усякий раз
витягали таку саме силу риби, так що, нарешті, більше вже й не треба
було. Всі три дні запорожці обідали й вечеряли найкращу варену й
печену рибу; ікру ж вони пекли окремо, виробляючи з неї коржі, щоб у
дорозі не зіпсувалася.
На четвертий день вітерець подихнув зі сходу. Кошовий подав гасло
рушати, й байдаки посунулися знову за водою.
Через який час запорожці виїхали в лиман. Широка просторінь його
вразила Василя. Зелені плавні лишилися далеко на сході й здавалися
тепер тоненькою стьожкою на обрії. Такі ж тоненькі стьожки суходолу
були з правої й лівої руки: на очах же прямо була безкрая просторінь
води, так що великі козацькі байдаки, що піднімали по півсотні
козаків, здавалися на сьому просторі лиману нікчемними трісочками.
Надвечір отаманський байдак почав підвертати до південного берега
лиману.
- Підвертаємо до Прогноїв, - сказав Очерет Василеві. - Це, сину,
теж наша земля - тут запорозька Прогноїнська паланка.
- Як же запорожці обороняли цю паланку, коли вона звідусіль
оточена бусурманськими землями? - спитав Василь. - Запевно, що тут
татари вигубляли наших, як хотіли!
- То правда твоя. Обороняти цю паланку нам було нелегко, й
товариства гинуло тут чимало. Військо їздило сюди байдаками, а коли з
татарвою війни не було, так сюди вільно ходили й чумаки з України по
сіль, та й зараз ходять. А як тільки, було, наші де-небудь татарві
пошкодять, так бусурмани зараз нашу паланку спалять, залоги
повистинають, а чумаків у неволю поберуть. Наші, як прочують про це, -
зараз на байдаки та сюди... Всі татарські улуси, було, палють та своїх
визволяють... З того найбільше й починалася війна.
Скоро байдаки прибули до Прогноїв і, заїхавши в тиху затоку,
пристали до берега. Василь, не гаючись, побіг дивитись, як добувають
сіль. А добували її дуже легко й просто: одріжуть козаки частину озера
або морської затоки вузенькою гребелькою, пекуче сонце випарить з того
озерця воду, а на дні лишиться цілий иіар солі, тоді ту сіль беруть
лопатами, як пісок, та й скидають у високі купи. До таких куп
під'їздили чумаки, навантажували сіллю свої мажі, поганяли круторогих
волів та цілими валками й ішли степами хто на Правобережну Україну,
хто на Гетьманщину та Слобідську Україну, а як хто, то й ще далі - аж
у московські землі.
В одному озерці Василь побачив, що вода червона. Не втерпів він -
роздягся та у воду. Іде й думає, що по піску, аж то червона сіль, що
скотину годують. Кинувся нарешті плисти, аж не поринає: так і лежить
на воді, мов колода, через те що вода дуже сита від солі.
Довго Василь побіля озер бавився та дивувався, аж поки смеркло й
треба було поспішатися до коша.
Ранком другого дня кошовий приєднав до себе всю залогу
Прогноїнської паланки з її скарбом та десятьма байдаками й рушив до
Чорного моря.
Недалеко від'їхали запорожці, як з заходу потяг вітер. Байдаки з
нап'ятими вітрилами почало підкидати догори й хилити на бік. Щодалі
вітер дужчав і байдаки вже кидало з хвилі на хвилю, мов трісочки.
Тільки один корабель, що йшов позаду, не кидало, - він коливався
повагом.
Василеві здавалося, що він гойдався на гойдалці, але те гойдання
було незвичне, а сиві верхи хвиль, що, мов звірі, кидалися на човен і,
заливаючи передній чердак байдака, вмивали всіх своєю холодною піною,
лякали хлопця. Врешті йому стало моторошно, й він зблід на виду.
Досить було козакам те помітити, щоб вони почали жартувати з
Василем:
- Чи не злякався вже, молодий козаче? Почекай... от море навчить
тебе, як Богу молитись. - Хлопець образився й переміг себе.
- Не діжде ніхто, щоб я злякався!
Василь схопив черпак і чимдуж почав вичерпувати ним з байдака
воду. Ця праця одвела його увагу від хвиль і заспокоїла.
Тільки надвечір вітер почав ущухати й не напинав уже так дуже
щоглів. Хвилі скоро наче послабли - не розкидали вже сивої піни й не
заливали байдаків. Лиман з похмурого та сірого ставав знову
блакитно-зеленим. Василеві стало веселіше, до того ж на півдні виникли
з води дві муровані фортеці з баштами, й Очерет звернув на них увагу
хлопця.
- От придивляйея тепер, сину, - сказав він, - бо, може, вдруте й
не доведеться бачити. Ото з правої руки, на високому березі, турецький
город Очаків. Багато він нам, запорожцям, шкоди робив, бо саме до
нього лимани зійшлися й як у море йти, то вже його не обминеш. Не один
раз ми його башти штурмували та до самої землі їх руйнували, а місто
випалювали, та тільки турки щоразу поновляли свій город та мурували
навкруг нього нові стіни та башти все міцніші та міцніші. Ой, багато
тут, біля Очакова, пролилося крові козацької й на лимані, й на морі, й
на суходолі. Оце біля нас зараз острівець Березань, а далі в морі
вузький та довгий, немов гадюка, остров Тендра. Це все ті місця, де
запорожцям найбільше доводилося битись з бусурманами. Тут точилася
козацька кров, коли ходили з Богданом... Тут загинув з усім військом
гетьман запорозький Скалозуб... Тут же доскочив був турецької неволі й
славний гетьман Самійло Кішка. Ну, та дарма! Зате скільки потопили й
попалили тут наші славні запорожці турецьких галер, скільки виточили в
лиман і понавколо Очакова бусурманської крові... та скільки цією
протокою привозили козаки на Україну всякого добра й слави! Про
Підкову, Сагайдачного, Кішку й Сулиму я вже тобі говорив. А то ще
ходили під Стамбул Бурляй та Хмель... Та хіба тільки ці? Мало не
щороку ходили наші сюди та билися... а хіба всіх їх, отих славних
лицарів, пригадаєш? Он кобзарі більше за мене знають, а й ті говорять,
що багато вже славних подій позабувалося, або позабували вони, як
звали отаманів та гетьманів, що водили казаків у ті славні походи.
Муровані башти й стіни Очакова ставали ближче. На одній башті навіть
видно було велику турецьку червону корогву з білим місяцем молодиком
посередині; по стінах же визначалися чорні гармати. Фортеця, що була
по лівому боці протоки, теж блищала й показувала своє рештування.
- А що ж то за фортеця? - показав Василь на східний бік.
- А цю вже під час останньої війни московське військо збудувало.
Це Кінбург. Бач, як на ньому гармати чорні пащі пороззявляли... гляди,
коли б ще по байдаках не вшкварили.
Поки Василь дивувався на міцні фортеції, отаманський байдак з
військовою корогвою на чердаці прямував уже серединою протоки. Слідом
по ньому десятьма лавами сунули байдаки, а позаду всіх, як лебідка за
лебедятами, плив корабель.
З Очакова й Кінбурга бачили козаків, але ні турки, ні москалі не
мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк була спинити, бо гармати до
середини протоки не досягли б.
У морі Василя здивувало те, що вода була на вигляд ще синіша, ніж
у лимані, а проте, крізь неї навіть на великій глибочині було видио,
як риби, граючись цілими натовпами, виблискували своєю срібною лускою.
Вода була прозірна як сльоза.
- Гляньте, тату, звір... звірі - закричав Василь, побачивши, як
невідома чорна примара підскочила над водою, перекрутилася колесом у
повітрі й знову пірнула в хвилі. - Он і другий! Гляньте - цілий табуи!
Перекинуть байдака!
- Дарма! - засміявся старий козак. - Не перекинуть. То морські
свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками наввипередки. Ось кинь у воду
кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться.
Василь кинув хліба, й справді - морські свині скупчилися позад
байдака й, перестрибуючи колесом одна через одну та плескаючи по
хвилях своїми дебелими риб'ячими хвостами, билися поміж себе за хліб.
Багато ще дивного бачив Василь за ті дні, поки козаки пливли
морем, а пливли вони не поспішаючись. Зараз за Очаковом кошовий
підвернув до берега й отаборився на ніч біля Тилигульського лиману.
Звідсіля він їздив до очаківського паші, щоб перебалакати з ним про
дальнішу подоріж запорожців і попросити, щоб турки й татари не чинили
ніякої шкоди тим запорожцям, що з Калниболоцьким та Бахметом
простували степами.
На другий день усе військо їло борщ з яловичиною та ще й заїдало
печеним маханом [8], бо очаківський паша дуже зрадів, почувши, що
запорожці вже не вороги туркам, і подарував на військо десять телиць
та сотню валахів.
З-під Очакова запорожці перепливли до турецької фортеці
Хаджибею [9]й там кільки день дожидали Бахмета, а, не діждавши, лишили
на пересипу Хаджибейського лиману залогу, самі ж попливли до
Аккермана, 6о в ньому пробував найстарший турецький паша.
Через кільки день запорожці повернули з моря в лиман річки Дністра
й отаборилися біля нього на високому березі. Тут віясько мало стояти
довгенько й, зважаючи на те, кошовий загадав козакам напинати з
парусів намети, копати кабиці, виробляти відра, вагани, діжки й усе,
що потрібно для житла.
Аккерманський паша був ще добріший за очаківського й прислав на
військо в подарунок від султана сто волів, тисячу валахів та ще
парусів на намети.
Справа будування коша пішла в козаків дуже жваво. Посеред коша
напняли два великих намети: один - кошовому, а друга - під церкву.
У лісі застукотіли сокири, й через кільки день у запорожців було
вже всяке збіжжя й посуд, а в наметі кошового та в писаря були навіть
столи, широкі лави й ослони.
Василь теж не гуляв: він наробив з півсотні гарних ложок, а одну
окремо зробив дуже штучно, з хрестиком на держаку, та й подарував її
названому батькові - Очеретові.
Через два тижні до коша прибув з своєю ватагою Бахмет, тільки
Калниболоцького з його повком досі не було, й Василь, нетерпляче
сподіваючись братів, щодня бігав на могилу виглядати їх.
IV
Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя.
Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і
поплив з більшістю Запорозького Війська Дніпром, Гнат та Петро
Рогозяні лишилися разом з своїми товаришами в гущавині плавні,
одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною.
Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа:
перейти через усі запорозькі землі, перерізані тепер стороннім
військом так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього
походу не страхався й, одвівши козаків од берега на суху галявину,
почав порядкувати військо до далекої дороги.
Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу,
та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги,
як-от тютюн, порох та кулі, то все те зразу було поділене на всіх
козаків рівно.
Багаття сей день запорожці не розкладали, щоб з московського стану
не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко
річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв
козаків і рушив у похід.
Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов
слідом по ньому.
Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли
стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по
плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а
найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети,
рвати ногами осоку й ожину та до. того ще й роздивлятись, щоб не
потрапити в болото.
Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися,
ховаючись у траві, вовки, вепри, сугаки [10], лисовини, барсуки й
горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніші озера
та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб [11]та чайок; коли
ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх
крил.
За герготанням озерної птичини не можна було розмовляти, від
скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах
лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях
верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли
сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... I все те
птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки
тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного
неба вчувався клекіт голодного орла.
- Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? - з нудьгою в серці
спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом,
як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі:
- Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?
Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем
далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають
його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові
хазяїни - неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим
Лугом, як його дітям-запорожцям; що повибивають вони птахів та звіра,
покалічать залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі
трави витолочать гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до
того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски... Не розуміла
зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукаючи собі десь
любого подружжя.
Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця,
простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й
затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були
глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд,
з одного берега на другий і псреходити по них над водою. Траплялося й
так, що зарічки були такі широкі, що перекинути дерево з берега на
берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і,
спускаючи їх на воду, в'язати одну до однієї, аж поки такий живий,
плавкий міст досягав другого берега.
Усе це брало багато часу й сили й, одійшовши від Січі за ввесь
- Не треба мені ні млинів, ні зимовників, ані худоби! - одповідав
старий. - Нічого мені не треба, опріч козацької волі. Нехай зимовник
буде захистком забіглим душам, а коней та всю худобу дарую на військо!
Такі речі старого полковника дуже всім подобалися. Отаман обняв
його, а козаки закидали шапками.
Після того скоро повеселішав і Андрій Лях, бо полковник, що став
тепер йому щирим порадником умовив власника одного з кораблів, свого
знайомого турка, перевезти тисячу запорожців до Аккерману кораблем за
гроші. Після обіду козаки почали вже й перетягати на той корабель
увесь свій скарб, щоб полегшити байдаки.
Поки кошовий отак порядкував військо до дальнішого походу, Очерет
заохотив Василя поклонитися домовині запорозького кошового Костя
Гордієнка.
Вони пішли від берега й, проминувши всі будинки, попростували
горою понад кручами річища. Височенько на бугрі, вкритім степовою
травою й різнокольоровими квітками, біліло чимало кам'яних хрестів.
Проминувши кілька з них, Очерет спинився біля одного хреста, що його
було вроблено у плескуватий камінь, і, знявши шапку, побожно
перехрестився.
- От тут лежить незабутній наш кошовий! Пером тобі земля, славний
козаче! Лиха була твоя доля на цім світі, - дай же, Боже, щоб хоч душа
твоя мала спокій!
- А чим, батьку, цей кошовий уславився? - спитав Василь,
- Волю козацьку обстоював дуже й не тільки про Запорожжя дбав, а й
про всю Україну піклувався. Я його добре пам'ятаю: щирий лицар був...
завзято рубався з ворогами...
Старий козак полинув думками в минуле й почав оповідати хлопцеві
про великі події, що сталися за часів Гордієнка: про бойовища під
Переволочною й Полтавою та про руйнування Кодака й Старої Січі, так що
тільки надвечір вони повернулися до коша.
Два дні ще стояли запорожці в Кам'яному Базарі, на третій же день
кошовий підняв військо до схід сонця й почав поділяти всіх козаків по
байдаках, а коли всі годящі байдаки були повні, дійшла черга й до
корабля. Проте й корабель скоро був повний, а в березі ще лишилася
ціла тисяча козаків. Тоді Лях доручив ту тисячу Бахметові, щоб той,
забравши паланочних та полковникових коней, вів би свою тисячу, кого
пішки, а кого кіньми, суходолом понад лиманами.
Вже сонце стояло височенько, коли кошовий підняв на своєму байдаці
гасло, щоб рушати, й за кільки хвилин увесь широкнй Дніпро знову
почервонів од козацьких жупанів.
Залунали панад розлогими берегами великої річки голосні пісні
молодого козацтва, й понесли ті пісні по всіх плавнях, по всіх
надбережних ярах та байраках сумну звістку про те, що покидають
Україну найкращі її сини, вигнані лихою долею, й лишається вона
беззаступною, покривдженою сиротою.
Василь уп'явся очима у вільну просторінь Дніпра й зелені береги
островів.
- Який кругленький острівець... Гляньте, діду! - вдався він до
Очерета.
- О, цей острівець мені добре по знаку! - сказав той і, одвернувши
комір сорочки, показав на грудях великий рубець. - Це я добув од
бусурмена на сьому острові.
- Хіба й тут билися?
- Ще й як! Після того, як кошовий Малашевич перевів нас з Алешок
до Кам'яного Базару, а далі й на Підпільну, татарва була дуже на нас
люта й усе помщалася. Та й як було тут не битись, коли на правому боці
наша земля, на лівому - бусурменська, а острів ніхто не поділяв...
- Хто, тату, був у запорожців найпершим кошовим? Я от досі ні від
кого про це не чув.
- Он чого згадав! Те, синку, дуже давно було. Хто ж їх тепер
пригадає... Від кобзарів я чув, що дуже давно колись був завзятий
козак Байда. Так він доти бусурманів воював, доти татарські та
турецькі землі до самого Дунаю кіньми витолочував та вогнем випалював,
аж поки його бусурмани зрадою захопили та в Стамбулі біля високої
башти ребром за залізний гак почепили...
- Так він і загинув?
- Загинув, та тільки як загинув?.. Углядів він, що султан
турецький у вікно з свого палацу виглядає, щоб поглузувати з Байди,
коли він буде корчитись та з лютої муки голосити, та й попросив, щоб
дали йому лука та стрілу... Турки й не туди, нащо йому та стріла, та й
дали, а він, дарма, що висів на гаку, як націлився, так султанові саме
межи очі стрілою й улучив... Так тоді вже Байду бусурмани добили...
- А з муки так і не кричав?
- Не такі, хлопче, тоді козаки були, щоб голосити або хоч
стогнати... Зціпить, було, зуби та так і вмре.
Дід трохи помовчав, полинувши думками в далечину, але згодом повів
далі:
- А то був ще Кішка Самійло, що палив та руйнував за Чорним морем
турецькі городи: Синоп, Трапезунд та Скутару, аж поки вскочив
бусурманам до рук. Тоді вони прикували його ланцюгом до галери, й він
аж тридцять років пробув у їхній неволі, поки таки зрятувався й ще на
Україні гетьманував. Сагайдачний теж славний кошовий і гетьман був.
Він Кафу, необориму турецьку фортецю в Криму, зруйнував і силу бідних
невольників визволив, а Україну звеселив. Про Сулиму ще співають, що
Азов турецький біля Дону зруйнував... так того ляхи зрадою взяли та у
Варшаві й замордували...
Любо Василеві слухати оповідання старого січовика... аж серце його
мліє. Сам би охоче почав зараз битись з бусурманами за Байду, а з
ляхами - за Сулиму...
На Дніпрі тихо-тихо... навіть дрібної хвилї вітерець не наганяє...
Ніщо не перешкоджає Очеретові оповідати, а Василеві слухати. Дивиться
Василь у чисту, як люстро, воду Дніпра, що купає в собі золоте
проміння пекучого сонця, та на кучеряві верби, що підступили з обох
боків до рідної річки, й уперше туга взяла його за серце, що
доводиться покидати цю Божу благодать; у голові ж молодого хлопця
вперше встало питання, через що ж воно так?.. І чи по правді ж воно
сталося, що запорожців примусили покинути одвічні свої, политі кровію,
землі?
Думка за думкою, питання за питанням виникали в голові хлопця, а
прудкі Дніпрові хвилі несли його тим часом все далі від рідного краю.
Після обідньої пори Очерет показав Василеві наперед.
- Он глянь: з правого боку підійшла до Дніпра велика балка. Це
Тягинка! Тут зараз - он бачиш? - Дніпро пішов надвоє. Цей великий
острів, що між двома протоками, Таванню зветься, а на ньому колись
давно була міцна турецька фортеця Аслан-Город. Старі люде оповідають,
що тут бусурмани протягали впоперек Дніпра залізні ланцюги, щоб
перепиняти та потопляти козацькі байдаки; запорожці ж, було,
понарубують верб, зв'яжуть товстий торок [7]та й пустять серед ночі на
ланцюги. Ланцюги увірвуться, забряжчать... От турки й думають, що то
пливуть запорозькі байдаки, та й ну палити туди з гармат! Садять та й
садять у той торок бомбами!.. А козаки собі посміхаються та,
пересидівши любенько, поки туркам обридне стріляти, нишком і рушають
собі повз Аслан-Город у лиман.
Надвечір козаки прибули до рогу, де в Дніпро впала річка Інгулець.
Тут була запорозька варта «бекет», бо це вже був край запорозьких
степів; далі вже обабіч Дніпра йшли татарські землі.
На високому березі Інгульця стояла башта й декільки зимовників.
Звалося це запорозьке місто Перевізкою.
- Нащо та башта? - спитав Василь Очерета.
- То хвигура. З неї вартові дивляться на татарську сторону, й коли
6 наступала татарська орда, то козаки зараз підпалили б оту солому, що
лежить на версі хвигури. У степу дим видко милі на дві або й на три, а
поночі вогонь - ще далі. На могилах, що стоять по найвищих кряжах, у
нас скрізь стоять такі самі хвигури. Як одна займеться, то й по інших
бекетах вартові запалюють хвигури, й за півгодини всі степи, аж до
самої Січі, знають, що йде татарва.
- Ну, й що ж тоді?
- А тоді люде, що живуть по зимовниках, тікають з хат і ховаються
по скелях та терниках, а з Січі виступає військо та такого дає татарам
чосу, що вони часом і додому не потрапляють.
Як тільки байдаки стали в Перевізці, Василь раптом побіг до
хвигури. Та хвигура складається з чотирьох високих дубових стовпів з
помостом на версі. З долу до того помосту було приставлено драбину, й
Василь миттю видрався тією драбиною наверх.
З вершка хвигури, як на долоні, видно було в один бік Дніпровські
гирла, вкриті зеленими плавнями, а в другий - безкраї степи. За
плавнями ж, на сході сонця, жовтіли великі піски й біліло декілька
хат.
Василь зацікавився тими хатками й спитав про них вартового, що
чатував на хвигурі.
- То Алешки, - одповів вартовий. - Ті самі, що біля них Військо
Запорозьке двадцять п'ять років сиділо кошем. А навкруги - піскуваті
кучугури, бодай їх і не бачити. Далися вони колись нашому товариству
взнаки!
Василь розказав вартовим про атакування Січі й, мабуть, довго б не
зліз з хвигури, коли б Очерет не покликав його вечеряти.
У Перевізці запорожці стояли аж три дні через те, що йшов західний
вітер і кошовий не хотів виходити в лиман під час супротивного вітру.
Зранку першого дня козаки почали рибачити. Сіті, верші, вудки й
рагелі, так само, як і зброя, були завжди біля запорожців під той час,
коли вони сідали на байдаки, й от тепер запорожці взялися до того
знаряддя.
Велике диво було Василеві, коли козаки витягали сіті на берег
золоті коропи, срібні щуки й сірі осетри цілими десятками билися в
сітях, намагаючись вирватись на вільну воду; товстоголові, гладкі соми
своєю вагою давили сіті на дно, а велетні білуги, ліктів по десять
завдовжки, рвали сіті своїми гострими носами.
Нелегко було козакам поратись біля таких риб-велетнів: шість
дужих, дебелих козаків ледве здужали підняти одну білугу на плечі,
соми ж були такі важкі, що їх зовсім не піднімали, а витягали ніа
берег канатами. Коли витягли нарешті на берег саму матню сіті, Василь
прямо вжахнувся: иа березі була ціла скирта риби. Щуки, коропи,
чабакн, секрети (судаки), окуні, лини, стерляді, карасі, вугрі й інша,
дрібніша, риба, всі змішалися в одну рухливу купу, а поміж усією тією
рибою копошилися ще й раки, що позаплутувалися клешнями в сітях. Вся
ця скирта риби ворушилася, підкидала сіті й розсипалася в усі боки,
поки козаки не повкидали всю здобич у ями з водою, пороблені
заздалегідь на березі.
Тепер усі запорожці, роздягнені, щоб не псувати одежі, як мати
породила, узброїлися ножами й чингалами й почали розчиняти й солити
рибу. Сіль було захоплено з Січі та знайшлося й у Перевізці, діжок же
хоч і не було, та запорожці вміли обійтися й без них - вони складали
солону рибу прямо в байдаки, закривали ряднами й закладали зверху
дошками, щоб не подавити ногами.
Разів шість на ті диі закидали запорожці сіті й усякий раз
витягали таку саме силу риби, так що, нарешті, більше вже й не треба
було. Всі три дні запорожці обідали й вечеряли найкращу варену й
печену рибу; ікру ж вони пекли окремо, виробляючи з неї коржі, щоб у
дорозі не зіпсувалася.
На четвертий день вітерець подихнув зі сходу. Кошовий подав гасло
рушати, й байдаки посунулися знову за водою.
Через який час запорожці виїхали в лиман. Широка просторінь його
вразила Василя. Зелені плавні лишилися далеко на сході й здавалися
тепер тоненькою стьожкою на обрії. Такі ж тоненькі стьожки суходолу
були з правої й лівої руки: на очах же прямо була безкрая просторінь
води, так що великі козацькі байдаки, що піднімали по півсотні
козаків, здавалися на сьому просторі лиману нікчемними трісочками.
Надвечір отаманський байдак почав підвертати до південного берега
лиману.
- Підвертаємо до Прогноїв, - сказав Очерет Василеві. - Це, сину,
теж наша земля - тут запорозька Прогноїнська паланка.
- Як же запорожці обороняли цю паланку, коли вона звідусіль
оточена бусурманськими землями? - спитав Василь. - Запевно, що тут
татари вигубляли наших, як хотіли!
- То правда твоя. Обороняти цю паланку нам було нелегко, й
товариства гинуло тут чимало. Військо їздило сюди байдаками, а коли з
татарвою війни не було, так сюди вільно ходили й чумаки з України по
сіль, та й зараз ходять. А як тільки, було, наші де-небудь татарві
пошкодять, так бусурмани зараз нашу паланку спалять, залоги
повистинають, а чумаків у неволю поберуть. Наші, як прочують про це, -
зараз на байдаки та сюди... Всі татарські улуси, було, палють та своїх
визволяють... З того найбільше й починалася війна.
Скоро байдаки прибули до Прогноїв і, заїхавши в тиху затоку,
пристали до берега. Василь, не гаючись, побіг дивитись, як добувають
сіль. А добували її дуже легко й просто: одріжуть козаки частину озера
або морської затоки вузенькою гребелькою, пекуче сонце випарить з того
озерця воду, а на дні лишиться цілий иіар солі, тоді ту сіль беруть
лопатами, як пісок, та й скидають у високі купи. До таких куп
під'їздили чумаки, навантажували сіллю свої мажі, поганяли круторогих
волів та цілими валками й ішли степами хто на Правобережну Україну,
хто на Гетьманщину та Слобідську Україну, а як хто, то й ще далі - аж
у московські землі.
В одному озерці Василь побачив, що вода червона. Не втерпів він -
роздягся та у воду. Іде й думає, що по піску, аж то червона сіль, що
скотину годують. Кинувся нарешті плисти, аж не поринає: так і лежить
на воді, мов колода, через те що вода дуже сита від солі.
Довго Василь побіля озер бавився та дивувався, аж поки смеркло й
треба було поспішатися до коша.
Ранком другого дня кошовий приєднав до себе всю залогу
Прогноїнської паланки з її скарбом та десятьма байдаками й рушив до
Чорного моря.
Недалеко від'їхали запорожці, як з заходу потяг вітер. Байдаки з
нап'ятими вітрилами почало підкидати догори й хилити на бік. Щодалі
вітер дужчав і байдаки вже кидало з хвилі на хвилю, мов трісочки.
Тільки один корабель, що йшов позаду, не кидало, - він коливався
повагом.
Василеві здавалося, що він гойдався на гойдалці, але те гойдання
було незвичне, а сиві верхи хвиль, що, мов звірі, кидалися на човен і,
заливаючи передній чердак байдака, вмивали всіх своєю холодною піною,
лякали хлопця. Врешті йому стало моторошно, й він зблід на виду.
Досить було козакам те помітити, щоб вони почали жартувати з
Василем:
- Чи не злякався вже, молодий козаче? Почекай... от море навчить
тебе, як Богу молитись. - Хлопець образився й переміг себе.
- Не діжде ніхто, щоб я злякався!
Василь схопив черпак і чимдуж почав вичерпувати ним з байдака
воду. Ця праця одвела його увагу від хвиль і заспокоїла.
Тільки надвечір вітер почав ущухати й не напинав уже так дуже
щоглів. Хвилі скоро наче послабли - не розкидали вже сивої піни й не
заливали байдаків. Лиман з похмурого та сірого ставав знову
блакитно-зеленим. Василеві стало веселіше, до того ж на півдні виникли
з води дві муровані фортеці з баштами, й Очерет звернув на них увагу
хлопця.
- От придивляйея тепер, сину, - сказав він, - бо, може, вдруте й
не доведеться бачити. Ото з правої руки, на високому березі, турецький
город Очаків. Багато він нам, запорожцям, шкоди робив, бо саме до
нього лимани зійшлися й як у море йти, то вже його не обминеш. Не один
раз ми його башти штурмували та до самої землі їх руйнували, а місто
випалювали, та тільки турки щоразу поновляли свій город та мурували
навкруг нього нові стіни та башти все міцніші та міцніші. Ой, багато
тут, біля Очакова, пролилося крові козацької й на лимані, й на морі, й
на суходолі. Оце біля нас зараз острівець Березань, а далі в морі
вузький та довгий, немов гадюка, остров Тендра. Це все ті місця, де
запорожцям найбільше доводилося битись з бусурманами. Тут точилася
козацька кров, коли ходили з Богданом... Тут загинув з усім військом
гетьман запорозький Скалозуб... Тут же доскочив був турецької неволі й
славний гетьман Самійло Кішка. Ну, та дарма! Зате скільки потопили й
попалили тут наші славні запорожці турецьких галер, скільки виточили в
лиман і понавколо Очакова бусурманської крові... та скільки цією
протокою привозили козаки на Україну всякого добра й слави! Про
Підкову, Сагайдачного, Кішку й Сулиму я вже тобі говорив. А то ще
ходили під Стамбул Бурляй та Хмель... Та хіба тільки ці? Мало не
щороку ходили наші сюди та билися... а хіба всіх їх, отих славних
лицарів, пригадаєш? Он кобзарі більше за мене знають, а й ті говорять,
що багато вже славних подій позабувалося, або позабували вони, як
звали отаманів та гетьманів, що водили казаків у ті славні походи.
Муровані башти й стіни Очакова ставали ближче. На одній башті навіть
видно було велику турецьку червону корогву з білим місяцем молодиком
посередині; по стінах же визначалися чорні гармати. Фортеця, що була
по лівому боці протоки, теж блищала й показувала своє рештування.
- А що ж то за фортеця? - показав Василь на східний бік.
- А цю вже під час останньої війни московське військо збудувало.
Це Кінбург. Бач, як на ньому гармати чорні пащі пороззявляли... гляди,
коли б ще по байдаках не вшкварили.
Поки Василь дивувався на міцні фортеції, отаманський байдак з
військовою корогвою на чердаці прямував уже серединою протоки. Слідом
по ньому десятьма лавами сунули байдаки, а позаду всіх, як лебідка за
лебедятами, плив корабель.
З Очакова й Кінбурга бачили козаків, але ні турки, ні москалі не
мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк була спинити, бо гармати до
середини протоки не досягли б.
У морі Василя здивувало те, що вода була на вигляд ще синіша, ніж
у лимані, а проте, крізь неї навіть на великій глибочині було видио,
як риби, граючись цілими натовпами, виблискували своєю срібною лускою.
Вода була прозірна як сльоза.
- Гляньте, тату, звір... звірі - закричав Василь, побачивши, як
невідома чорна примара підскочила над водою, перекрутилася колесом у
повітрі й знову пірнула в хвилі. - Он і другий! Гляньте - цілий табуи!
Перекинуть байдака!
- Дарма! - засміявся старий козак. - Не перекинуть. То морські
свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками наввипередки. Ось кинь у воду
кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться.
Василь кинув хліба, й справді - морські свині скупчилися позад
байдака й, перестрибуючи колесом одна через одну та плескаючи по
хвилях своїми дебелими риб'ячими хвостами, билися поміж себе за хліб.
Багато ще дивного бачив Василь за ті дні, поки козаки пливли
морем, а пливли вони не поспішаючись. Зараз за Очаковом кошовий
підвернув до берега й отаборився на ніч біля Тилигульського лиману.
Звідсіля він їздив до очаківського паші, щоб перебалакати з ним про
дальнішу подоріж запорожців і попросити, щоб турки й татари не чинили
ніякої шкоди тим запорожцям, що з Калниболоцьким та Бахметом
простували степами.
На другий день усе військо їло борщ з яловичиною та ще й заїдало
печеним маханом [8], бо очаківський паша дуже зрадів, почувши, що
запорожці вже не вороги туркам, і подарував на військо десять телиць
та сотню валахів.
З-під Очакова запорожці перепливли до турецької фортеці
Хаджибею [9]й там кільки день дожидали Бахмета, а, не діждавши, лишили
на пересипу Хаджибейського лиману залогу, самі ж попливли до
Аккермана, 6о в ньому пробував найстарший турецький паша.
Через кільки день запорожці повернули з моря в лиман річки Дністра
й отаборилися біля нього на високому березі. Тут віясько мало стояти
довгенько й, зважаючи на те, кошовий загадав козакам напинати з
парусів намети, копати кабиці, виробляти відра, вагани, діжки й усе,
що потрібно для житла.
Аккерманський паша був ще добріший за очаківського й прислав на
військо в подарунок від султана сто волів, тисячу валахів та ще
парусів на намети.
Справа будування коша пішла в козаків дуже жваво. Посеред коша
напняли два великих намети: один - кошовому, а друга - під церкву.
У лісі застукотіли сокири, й через кільки день у запорожців було
вже всяке збіжжя й посуд, а в наметі кошового та в писаря були навіть
столи, широкі лави й ослони.
Василь теж не гуляв: він наробив з півсотні гарних ложок, а одну
окремо зробив дуже штучно, з хрестиком на держаку, та й подарував її
названому батькові - Очеретові.
Через два тижні до коша прибув з своєю ватагою Бахмет, тільки
Калниболоцького з його повком досі не було, й Василь, нетерпляче
сподіваючись братів, щодня бігав на могилу виглядати їх.
IV
Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя.
Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і
поплив з більшістю Запорозького Війська Дніпром, Гнат та Петро
Рогозяні лишилися разом з своїми товаришами в гущавині плавні,
одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною.
Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа:
перейти через усі запорозькі землі, перерізані тепер стороннім
військом так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього
походу не страхався й, одвівши козаків од берега на суху галявину,
почав порядкувати військо до далекої дороги.
Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу,
та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги,
як-от тютюн, порох та кулі, то все те зразу було поділене на всіх
козаків рівно.
Багаття сей день запорожці не розкладали, щоб з московського стану
не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко
річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв
козаків і рушив у похід.
Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов
слідом по ньому.
Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли
стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по
плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а
найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети,
рвати ногами осоку й ожину та до. того ще й роздивлятись, щоб не
потрапити в болото.
Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися,
ховаючись у траві, вовки, вепри, сугаки [10], лисовини, барсуки й
горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніші озера
та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб [11]та чайок; коли
ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх
крил.
За герготанням озерної птичини не можна було розмовляти, від
скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах
лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях
верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли
сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... I все те
птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки
тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного
неба вчувався клекіт голодного орла.
- Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? - з нудьгою в серці
спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом,
як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі:
- Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?
Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем
далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають
його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові
хазяїни - неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим
Лугом, як його дітям-запорожцям; що повибивають вони птахів та звіра,
покалічать залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі
трави витолочать гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до
того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски... Не розуміла
зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукаючи собі десь
любого подружжя.
Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця,
простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й
затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були
глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд,
з одного берега на другий і псреходити по них над водою. Траплялося й
так, що зарічки були такі широкі, що перекинути дерево з берега на
берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і,
спускаючи їх на воду, в'язати одну до однієї, аж поки такий живий,
плавкий міст досягав другого берега.
Усе це брало багато часу й сили й, одійшовши від Січі за ввесь