Кащенко Адріан. З дніпра на дунай

   день не більше, як милю, козаки надвечір, стомлені вкрай, стали в
   плавні на ніч.
   Ранком другого дня запорожці знову пішли на захід сонця й через
   невеликий час натрапили на такий великий зарічок, що зробити на ньому
   міст було б уже зовсім трудно.
   - Доведеться в'язати тороки! - звернувся Петро Рогоза до
   полковника.
   Калниболоцький був тієї ж думки.
   Козаки зрубали кільканадцять верб, обрубали їм гілки, стягли на
   воду й позв'язували лозою по чотири верби до ряду. Далі наклали на ті
   верби впоперек ще рядок дрючків, і тороки були готові. Всякий такий
   торок держав десять козаків, і вони, одпихаючись довгими палями,
   почали переїздити на другий бік.
   В першу чергу полковник звелів перевезти кухарів з таганами, щоб,
   поки переїдуть усі козаки, вони встигли виготувати обід.
   Побачивши, що справа затягнеться надовго, Гнат, щоб не гаяти марно
   часу, набив рушницю й пішов полювати. Ходити було недалеко: побачивши
   ступнів за сто очерет, молодий козак угадав, що за очеретом є озерце,
   й повернув до нього. Нелегко було продратись крізь рясний очерет,
   переплутаний колючою ожиною, а все ж таки Гнат ламав його й посувався
   далі, спускаючись до води.
   Одхиливши останню стіну очерету, Гнат скам'янив з дива. На озерці
   майже не знать було води - вона вся була вкрита качками, гусками,
   лебедями й іншим озерним птаством. Вся дичина майже не полохалась, і
   тільки ті качки, що були ближче до берега, побачивши нееподіваного
   гостя, трохи одпливли від нього.
   Гнатові було соромно стріляти, коли дичина була так близько, що її
   можна було брати руками або бити кийком; до того ж його увагу звернули
   на себе водяні свині ^[12], що цілою родиною, з дітьми, розташувалися на
   березї. Ці незграбні, невеликі тварини з не то поросячими, не то
   качиними носами й широкими, мов лопаточки, хвостами, одягнені в дуже
   коштовне хутро, чіплялися пазурами своїх коротеньких лапок за коріння
   верби, обмите водою, вилазили на них з води, перекидалися через
   голову, бавилися з дітьми й знову падали в воду. Тут же недалеко, під
   корінням верби, сиділа видра з видрюком і смакувала молоденькі
   шпичаки ^[13].
   Гнат захопився видовиськом спокійного життя звірів і стояв,
   спустивши свою рушницю додолу. Аж тут з гілки, що була в нього над
   головою, на водяних свиней камінем упав великий дикий кіт і, вхопивши
   зубами маленького бобрика, миттю зник з ним поміж травою.
   Все це сталося так несподівано, що Гнат не вспів навіть розглядіти
   кота, проте, не стямившись, він у запалі все ж таки стрельнув туди, де
   ще хиталася зворушена звіром трава.
   Тільки вибухкув постріл, як кад озером зчинився надзвичайний шум
   від свистіиня крил та крику наляканого птаства. Важкі баби й гуси,
   піднімаючись з води, летіли так низько, що трохи не звалили Гната на
   землю. Вони билися одна об одну, зачіпали крилами за віти дерев і
   плуталися поміж листям; але врешті через хвилину вгорі над озером уже
   крутилися великі зграї баб, лелек, гусей, лебедів, чайок і куликів,
   заступаючи своїми крилами світ сонця й наганяючи крилами такий вітер,
   що здавалося, наче над головою шугає вихор.
   Коли птаство піднялося вгору, Гнат побачив на озері острівець, а
   на ньому кілька сот птнчих гнізд. По деяких з тих гнізд лежали
   крашанки, більшість же була з маленькими пташенятами. Гнатові дуже
   цікаво було яоди-витись зблизька на дзьобатих бабенят, і він, не
   вагаючись, поскидав з себе зброю, роздягся й поплив до острова.
   На острові зчинилася метушня. Пташенята, які були більшенькі,
   позбігали на воду; менші повилазили з гнізд і ховалися поміж травою, а
   ще менші тулилися одне до одного по гніздах, злякано цвірінькаючи. У
   повітрі теж був переполох: птиці спускалися нижче й літали над самою
   головою Гната.
   Молодий козак плавав добре й за дві хвилини вже перехопився на
   острів. Тут гнізда були на всякому кроці. Качині й гусячі крашанки
   лежали прямо по ямках на темному піску, лебеді ж та баби кублилися
   поміж високою травою. Гнізд лелек тут зовсім не було, бо вони на озері
   тільки гостювали, добуваючи споживок, кубляться ж вони здебільшого на
   деревах та по стріхах хат.
   Дивуючись на великі жовті дзьоби незграбних бабенят, Гнат нагнувся
   й хотів узяти одну малу пташку до рук, але тільки що він простяг до
   неї руку, як мати пташки хутко підлетіла й ударила козака своїм міцним
   дзьобом у голову. Гнатові з того удару аж іскри пішли з очей, коли ж
   він глянув угору, то побачив над самою головою кілька десятків жовтих
   дзьобів, що замірялися його бити. Захищаючи однією рукою очі, Гнат
   почав другою відгоняти птиць, але це вже не помагало, - баби не
   страхалися, кидалися на нього, мов несамовиті, били його крилами,
   дряпали тіло кігтями й, що найгірше, довбали страшними дзьобами. За
   хвилину на поміч бабам підлетіли ще лебеді й навіть гуси й усі
   додавали своїх дзьобів до баб'ячих.
   Бачить Гнат, що непереливки, та кинувсь у воду й поплив чимдуж до
   своєї зброї, але від того йому тільки погіршало, бо голова була зовсім
   не оборонена й птиці довбали її, як хотіли.
   Щоб хоч на хвилину зрятуватися диявольських дзьобів, Гнат пірнув
   під воду, та потреба дихати скоро примусила його виринути, й тоді
   птиці кинулися на нього ще з більшим завзяттям. Козакові ставало темно
   в очах... Він почував, що через хвилину стане непритомним і заллється
   водою.
   В ту мить почувся поклик старшого брата:
   - Поринай знову, дурню!
   Не стямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова
   зникла під водою, як пролунав постріл і птича зграя вихором
   закрутилась угору.
   Петро знав, що Гнат на полюванні, й пішов до нього ще тоді, як
   почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепра. Тепер він
   саме наспів, щоб вирятувати брата, й, стрельнувши з рушниці, розігнав
   птиць.
   Гнат ледве мав силу доплисти до берега. Все тіло його, а найбільше
   руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на
   голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була, зрештою,
   скривавлена.
   - А що, братику? - з посміхом зустрів його на березі Петро. -
   Навчили тебе баби, як яйця брати?
   У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати
   голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого
   сорому й віддихавшись, почав одягатись.
   - Смійся з мене, якщо тобі кортить! - відповів він згодом братові
   похмуро. - Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою
   пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь Боже, «баб'ячим недобитком».
   Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив
   ним його скривавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з
   бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.
   - Ну, тепер надівай помалу шапку, - сказав він, - та ходімо
   обідати.
   Увссь цей день, та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він
   нікому нс скаржився, але був невеселий.
   Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу,
   запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці
   річки стояв зимовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у
   Скарбну Чортомлик, видно було ще декілька хаток. Трохи вище від хат
   знать було окопи й біля них могила з надгробком.
   Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорозької Січі й
   могила славного кошового Сірка.
   Петро й інші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна,
   але річка була широка, й їх почули нескоро.
   Сам Загнибіда не почув би й довіку пугукання запорожців. Він
   прожив на світі більше, як сто років, і пам'ятав навіть гетьмана
   Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть
   могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім
   глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зимовнику,
   й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до
   запорожців.
   Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби:
   - Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у
   вас є, дуби й човни.
   Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що
   полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати:
   - Покличуть! Покличуть знову! Вір моєму слову, отамане, що
   покличуть!
   - Так не гайтесь, діду, а скоріше давайте дуби, - знову вдався до
   нього Калниболоцький. - Перевезти тисячу козаків нелегко.
   - Дуби давайте! - гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза.
   Дід, нарешті, розібрав, що від нього хочуть.
   - Побрали вже дуби під військо! - одповів він. - Самі каюки
   лишилися та баркас...
   - О, як є баркас, - зрадів Петро, - так се дуже добре!
   - Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте, діти, - покличуть
   вас!.. I нас з Костем так само загнали було аж в Олешки до бусурманів,
   а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали
   знову!
   Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в
   човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік,
   щоб пригнати звідтіля баркаса.
   Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні:
   - Покличуть, діти мої... - говорив він упевнено й поважно. - Не
   сумуйте - покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців?
   Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто
   ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж
   турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі
   потоплятиме? Гай-гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та
   й не буде... А були запорожці споконвіку та й будуть!
   Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток
   човнів, і військо почало перевозитись до Старої Січі.
   Гнатові сьогодня не так уже боліла голова, й, поки товариство
   перевозилося, він пішов на могилу Сірка.
   Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх
   ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною
   козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка,
   як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої
   колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а
   з-поміж тієї трави визирали блакитні барвінки, червоний мак та сині
   васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці,
   навіть під час темної розпуки.
   Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з
   могили був майже ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі
   підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу,
   з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася
   річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег
   широка Підпільна.
   Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від
   могили, невеликий косячок коней.
   «Чи не з військового це косяка одбилися? - подумав молодий козак,
   і бажання добути коня обхопило всю його істоту. - Запевно, що з
   військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у інший бік».
   Гнат знав, що військовий косяк драгуни генерала Текелія зайняли ще
   в перший день атакування Січі, але надія на те, що деякі коні з того
   косяка відбилися, манила його туди, в лощину, де паслися коні, й Гнат
   сам незчувся, як уже йшов до тієї лощинки.
   «Піймати коня - не диво, - міркував Гнат, - але як на ньому їхати
   без недоуздка?»
   Турбуючись про те, зійшов він у низ лощини, зрізав кілька
   тоненьких лозинок і сплів з них недоуздок. Тепер Гнат був уже певний,
   що коні будуть його, й ішов далі, не ховаючись, а озиваючись до коней
   голосом. Коні підняли голови й знову почали спокійно пастися. Розумні
   тварі по вбранню пізнали одного з своїх хазяїнів-запорожців і не мали
   на мислі тікати.
   Усіх коней було вісім. Гнат увійшов у середину косяка й, накинувши
   недоуздок на одного найспокійнішого коня, скочив на нього верхи й
   почав навертати весь косяк до зимовника Загнибіди.
   Полковник Калниболоцький дуже зрадів придбанню коней і, похваливши
   Гната, дозволив йому обрати собі найлюбішого. Молодий козак обрав
   вороного баского коня, загнуздав його своїм недоуздком і зараз же
   почав гарцювати, щоб дізнатись, чи не полохливий він, чи ходе
   іноходдю, чи добре перестрибує рівчаки й таке інше.
   Тим часом Загнибіда та його сусіди привели й подарували
   Калниболоцькому по десять коней з усякого двору, так що в запорожців
   стало зразу тридцять вісім коней.
   У полковника було чимало грошей з військової січової скарбннці, й
   він хотів заплатити за конєй, але старі січовики замахали руками:
   - Боронь, Боже, щоб мн взяли гроші. У нас коні не куповані...
   Наплодилися та вигодувалися на землі Війська Запорозького... Дали б
   вам і більше, так молоді ще.
   Відокремивши два десятки коней під вагу, полковник доручив
   останніх осавулові, щоб той, викликавши собі товаришів, зробив від'їзд
   у бік Січі й вистежив, як стоїть військо Текелія.
   - Чатуй усю ніч, Петре, - говорив полковник, - заступай військо й
   застерігай нас про небезпеку, як сам знаєш... Одно тільки тобі наказую
   як отаман: щоб ні одного ти не зробив пострілу на москалів, щоб ти
   нічим нас не виявив. Бо як довідається Текелій, що ми узброєно йдемо в
   Туреччину, то це дуже пошкодить не тільки нам, а й тому товариству, що
   лишилося по паланках, у Великому Лузі й на Берді й нічого не відає про
   скасування Січі.
   Упорядкувавши все до походу й застерігши товариство, що сю ніч
   ніхто спати не буде, Самійло Калниболоцький нагадав козакам, що,
   покидаючи рідну землю, треба вклонитися могилі великого козацького
   ватажка Івана Сірка.
   Всі запорожці, як один, пішли за своїм отаманом і, поскидавши
   шапки, обступили могилу з надгробком тісним колом.
   - Чи чуєш ти нас, славний козаче, батьку наш, з того світу? -
   голосно промовив Калниболоцький, впавши навколюшки біля надгробку. -
   Чи почуваєш, що ми, нікчемні нащадки твої, занапастили свою матір Січ
   і, щоб зрятувати хоч саму волю козацьку, мусимо покинути свій рідний
   край і святу твою домовину навіки? Прости нас, батьку, й благослови в
   далеку дорогу!
   Мовчазна стояла могила-домовина, й тільки тирса, хвилюючись по ній
   од вітру, покивала козакам своєю бородою, немов одмовляючи, що славний
   лицар з того світу прощається з дітьми України й благословляє їх.
   - А колись буде треба запорожців! - важко зітхнувши, промовив
   Загнибіда й журливо похитав своєю сивою головою. - Не сумуйте, діти, -
   ще вас покличуть!
   V
   Коли почало смеркати, Петро з Гнатом і товаришами виїхав з Старої
   Січі на чати. Він розгорнув козаків по степу широкою лавою й,
   посуваючись у бік Нової Січі, через годину на ледве помітному сяйві
   обрію неба побачив вершки наметів Текелієвого стану.
   Упевнившись, що намети російського війська стояли на тому самому
   місці, де й п'ять день до того, запорожці по гаслові осавула,
   пугукаючи, мов сичі, щоб не розгубитись у темряві, почали
   пересовуватись усією лавою на північ і через годину заступили обидва
   шляхи: Самарський - що йшов з Нової Січі на Полтаву та Московщину, й
   Чорний - що простував на Умань та Правобічну Україну.
   Тим часом полковник, щоб безпечніше проминути биті шляхи, поділив
   запорожців на двадцять валок, і ті валки одна по одній виходили за
   старі січові окопи, спускалися до Чортомлику й ішли під захистом круч
   та скель високого берега річки.
   Хоч військову вагу й було навантажено на двадцять коней, а проте
   декільки десятків лантухів з харчами та декільки кухов з горілкою
   доводилося козакам нести на дрючках. Простувати понад Чортомликом з
   такою вагою на плечах було дуже неспособно, бо до річки з степу
   підбігали крутобокі байраки й рівчаки, перепиняючи козакам шлях, а
   подекуди високі скелі підсувалися до самої води, й, щоб обминути їх,
   доводилося або брести водою, або видиратись на гору.
   Козаки напружувалися під вагою й важко дихали. Не старий ще, але
   вайлуватий козак Хведір Бриль, що тримав на плечах дрючки з кухвою
   горілки, навіть не вдержався й почав лаяти свою кухву:
   - А бодай ти розсипалася! - бубонів він, витираючи піт. - Бодай
   тобі всі клепки за водою пішли!
   Годин дві запорожці йшли понад Чортомликом, а далі почали
   вибиватись на гору, наближаючись до битих шляхів.
   Тим часом Гнат чатував понад Самарським шляхом, прислухаючись та
   придивляючись. Іноді він зовсім спиняв коня, щоб той не шелестів
   травою й не перешкоджав йому прислухатись, іноді злазив з коня та
   придивлявся на обрій неба, а далі ще й припадав до землі вухом - чи не
   почує тупотіння коней...
   А степ спав... Спав так само, як тиждень до того, коли ще не
   приходили сюди чужі люде. Так само поміж травою цвірчали цвіркуни й
   світилися блищаки; так само ясно сяли на небі зорі; так само спокійно
   подихав над землею теплий вітерець...
   Аж ось чуле вухо молодого запорожця вхопило з повітря тупотіння
   коней. Гнат похапцем зав'язав коневі рота, щоб не заіржав, а сам
   припав до землі.
   Хоч ніч і була темна, проте, обрій неба все ж таки був світліший
   за землю, й молодий козак розглядів, що від московського стану біжать
   шляхом дві постаті вершників. Через кільки хвилин вони мусили здибати
   на шляху якусь з козацьких ватаг, повідомили б про те Текелія, й доля
   всіх запорожців була б дуже сумна.
   Гнат раптом скочив на коня, вихором побіг шляхом на Самарь і
   натрапив саме на передню валку козаків.
   - Назад! - гукнув він. - Ховайтесь мерщій у лощину!
   Козаки відійшли небагато назад і припали до землі, пірнувши в
   траві.
   Тупотіння коней наближалося, я скоро за сто кроків можна було
   розпізнати двох драгунів, що за тупотінням своїх коней та веселою
   розмовою нічого не чули й не помічали.
   Перестоявши, поки драгуни зникли, запорожці рушили далі й,
   проминувши шляхи, Самарський та Чорний, попростували до рогу, де
   зійшлися річки: Солона та Базавлук. Біля того рогу були глибокі
   байраки з лісом та терниками, й усі козаки добре знали, що по тих
   байраках можна мати гарний захист, а до того ж біля Базавлуку та
   Солоної чимало старих товаришів сиділи зимовниками й мали чималі
   косяки коней. Осавул Петро Рогоза потрапив до байраків наче в день і,
   зустрічаючи всі ватаги, показував їм стежку вниз.
   Перед світом до табору зійшлися вже всі запорозькі ватаги, й усе
   військо, стомлене походом, полягало спати. Тільки вартові, позлазивши
   на високі дуби, чатували, поглядаючи в бік Січі.
   Обдивившись на варту, Петро пішов по зимовниках просити, щоб
   господарі продали коней.
   Власник найближчого зимовника, заможний запорожець Пилип Бадьора,
   що за молодих літ позбувся в бойовищах лівої руки, почувши, що козакам
   треба коней і вони дають за них гроші, похитав тільки головою:
   - Гай, гай!.. Щоб ото я взяв з товариства гроші, та ще при такій
   пригоді? Ні, козаче, не по запорозькому б звичаю те було. Беріть усіх
   моїх коней, які вам годящі... вони в мене не лічені. Вже ж мені на них
   не козакувати! Беріть усіх, лишіть самих недолітків.
   - Та ви не турбуйтеся, дядьку, - упевняв Петро, - у нас грошей
   стільки, що аж череси обвисають... Беріть гроші!
   - А мені вони нащо? - стояв на своєму старий вояка. - Не в
   домовину ж з собою брати? Ходімо, сину, до сусідів, порадимось з усіма
   та й приженемо зараз сюди ввесь косяк.
   Інші господарі так само зреклися взяти гроші й, зібравши всі
   косяки, одібрали запорожцям вісім десятків коней та ще додали до того
   три яловиці та десять валахів, щоб було чим товариству пообідати.
   Калниболоцький так зрадів коням, що дозволив товариству випити дві
   кухви горілки, а кухарям загадав варити обід.
   Сьогодня в запорожців був прямо бенкет, бо за ввесь тиждень вони
   не їли такого смачного обіду, та ще й з горілкою. Нікому не хотілося
   рушати сьогодня в поход, і, вважаючи на те, що місце, де стояли
   запорожці, було дуже захисне й безпечне, Калниболоцвкий лишився тут ще
   на одну ніч.
   Ранком другого дня полковник звелів завантажувати на коней усю,
   яка була, вагу, так що козаки вже нічого не мали нести, опріч своєї
   зброї... Вага взяла шістдесят коней, з останнх же Петро склав добру
   ватагу вершників, більше як у півсотні коней.
   Коли вже Калниболоцький хотів рушати в поход, Бадьора привів
   чудового, баского буланого огиря:
   - Прийми, полковнику, від мене цього коня. На нього хоч і
   гетьманові, так не соромно сісти.
   Цей подарунок дуже зворушив душу запорозького ватажка, й коли в
   нього виникла думка, що не побачить він уже ніколи старих щирих
   запорозьких товаришів, сум обгорнув йому душу. Обнімаючи й цілуючи
   однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив:
   - Що то в вами тут буде, брати мої?.. Яка доля вас чекає?
   Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством
   навіки.
   Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків,
   що жили з дідами по зимоввиках, і вдалися до нього:
   - Візьми, пане полковнику, й нас із собою!
   - Нехай ідуть! - сказав Бадьора. - Ідіть, діти, та глядіть:
   слухайтесь отамана, шануйте всіх старших та бережіть козацьку славу,
   як наші батьки й діди берегли її!
   Тут понадавали старі запорожці мододикам усякої зброї, й ті
   перевернулися у козаків.
   Петро з половиною вершників та Гнатом рушив у поход. Він вислав на
   всі вітри чати, а сам повів перед. Слідом поїхав Калниболоцький, а по
   ньому рушило й усе товариство.
   Довгою червоною стьожкою простяглися запорожці понад Базавлуком,
   на розі ж двох річок лишилися тільки сиві, похилі діди, що стежили за
   ними сумними очима, пригадуючи, як колись, у свої молоді літа,
   гарцювали вони по цих степах... Ой, коли б то скинути всякому з плеч
   хоч по двадцять років, не дивилися б вони, сумуючи, вслід волі, що
   назавжди покидала цю країну, а самі б пішли разом з товариством шукати
   волі та долі на чужині.
   До обіду йшли запорожці понад Базавлуком, далі ж звернули на річку
   Кам'янку, що впала в Базавлук. Тут не було запорозьких зимовників і
   земля ще не бачила не тільки плуга, але й коси. Сірі скелі, зелені
   терники та висока, до шиї козаків, трава вкривала тут береги річки й
   надбережні лощини. Проте ця, на перший погляд, мертва природа жила й
   гомоніла. З-під ніг Гнатового коня вибігали цілі табуни зайців;
   куріпки несподіваним шумом сотень своїх крил примушували коня кидатись
   убік; на могилках свистіли бабаки й сурки; по теплих від проміння
   сонця скелях грілися довгохвості зелені ящірки; поміж травою ж з
   зловісним сичанням плазували великі змії, виставляючи іноді свої
   плескуваті голови з лютими очима й огидливим жалом вище трави, щоб
   наглядіти собі здобич.
   Коли сонце вже почало хилитись на вечір, Гнат, їдучи верхи по горі
   над річкою, побачив, що за півгонів попереду, понад тирсою біжить щось
   чорне, неначе летить птиця.
   Поки Гнат придивлявся, один з молодиків, що пристав до запорожців
   на Базавлуку, випередив його й з вигуками: «полоз!.. полоз!..» кинувся
   доганяти те чорне, що, як тепер здавалося, котилося колесом.
   «Ба ні! Я не дамся, щоб мене випередили! - сказав собі Гнат і
   чимдуж погнав коня за полозом. - Ти ще подивишся на хвіст мого
   вороного!»
   Хвилин з десять полоз котився колесом, держачи свою огидливу
   голову вище трави, лишаючи по степу глибоку смугу. Слідом гналися Гнат
   та молодик з Базавлуку, а ще далі бігло кіньми з десяток козаків з
   осавулом.
   Гнат таки випередив молодика й почав доганяти полоза. Він навіть
   уже вихопив шаблю, щоб рубати його шию, але розумний кінь, почувши
   страшного гада, почав хропіти й кидатись то в той, то в інший бік.
   Скористувавшись з сього, полоз знову почав набирати ходу, підвертаючи
   в балку до скель, де ці гади звичайно кубляться.
   Посміхаючись над Гнатом, молодик знову випередив його й, забігши
   полозові навперейми, теж вихопив шаблю.
   Тут сталося зовсім несподіване: не вспів молодик замахнутись
   шаблею, як полоз, підскочивши вгору, перекинувся в повітрі й так
   ударив молодика своїм дебелим хвостом, що той, мов комаха, полетів з
   коня й упав геть під горою. Те, що він полетів далеко, було його
   щастям, бо полоз раптом обмотався навколо коня й почав його давити,
   напружуючись усім своїм гнучким тілом. Сердешний кінь спершу спинався
   на дибки, жалісно іржав і кидавсь у всі боки, намагаючись випручатись
   з страшних обіймів гада, але скоро, знесилений, упав на землю.
   У цю мить підскочив Гнат і почав рубати полоза по шиї, та тільки
   шкура на ньому була така дебела, що шабля її навіть не дряпала. Тут