Страница:
Якось вiн поплив на вiтрильнику "Любонька" до Неаполя. Вiтер був ходовий, днi погожi. Тiльки на широтi Бiскайської затоки попали в шторм, i Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, вiд чого в нього лишився шрам на лiвiй щоцi.
Коли вони через тиждень увiйшли до неапольської гаванi, капiтан Карстен Петерсен сказав молодому латальниковi вiтрил:
"Ми простоїмо тут два тижнi, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполiтанському королiвству".
"Гаразд!" -- вiдповiв Андреас, узяв свою матроську торбу, в якiй зберiгав сувенiри з багатьох рейсiв, i зiйшов на берег.
Коли вiн вийшов на площу, яка називається П'яцца Вiтторiя, то побачив там силу людей, що, за iталiйським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталi богинi квiтiв Флори стояв якийсь чоловiк у розкiшному барвистому мундирi й щось кричав до тих людей по-iталiйському.
Андреас пропхався крiзь натовп аж до статуї, бо хотiв краще роздивитися пишно вбраного чоловiка. Ну, й випробувати, чи зрозумiють його самого, коли вiн заговорить по-iталiйському. Бо вiн знав двоє iталiйських слiв. Одне слово -- "сi", що означає "так", а друге -"йо", що означає "я".
Андреас дочекався слушної митi, й коли чоловiк на п'єдесталi неначе запитав щось таке, на що нiхто не мiг вiдповiсти, голосно гукнув: "Йо!"
А вся рiч була в тому, що неаполiтанський король помер, i його син, принц Анджело, вже два тижнi як десь пропав. Нiхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. I коли Андреас вигукнув: "Йо!" -- кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.
"Вiн у Неаполi?" -- спитав окликач.
Андреас вiдповiв: "Сi!" А це означає: "Так!"
Окликач дуже здивувався й спитав: "Може, вiн тут, на майданi?"
"Сi!" -- гукнув Андреас.
"Але хто ж тут принц?" -- почали питати люди й стали оглядатись на всi боки, шукаючи його.
"Йо!" -- гукнув Андреас. А це означає: "Я!"
Юрба здивувалась i спершу не повiрила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, пiдiйшов до Андреаса, обдивився його з усiх бокiв i сказав: "Чорнявi кучерi зробились бiлявими. Дивно! Але в нього на щоцi довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!"
"Сi!" -- вiдказав юний моряк, бо розiбрав тiльки iм'я "Анджело" й вирiшив, що так буде "Андреас" по-iталiйському.
А люди вже тиснулися з усiх бокiв, щоб роздивитись вiднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполiтанцям просто цiкаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому вiн казав то "сi", то "йо", потiм розв'язав свою матроську торбу й став показувати всiм сувенiри, якi привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Iндiї, намисто з горiхових шкаралупок, добуте на Ямайцi, ебенового сфiнкса з Єгипту та перламутрову люльку з островiв Фiджi. Але найбiльше враження на глядачiв справив ляльковий матросик iз Гамбурга, що вимовляв: "Агов!", коли йому натиснути на животик. Коли неаполiтанцi побачили тi коштовностi з матроської торби, в них розвiявся будь-який сумнiв у тому, що Андреас -- це принц Анджело. Його провели до королiвської карети, що стояла на краю майдану, i сказали обшитому золотими позументами вiзничому, що це вiднайдений королевич, який привiз зi своєї подорожi повну торбу коштовностей.
"Сi, йо!" -- гукнув Андреас i пiд радiсний крик люду сiв у карету, яка негайно вiдвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкiшнi шати, начепили йому на груди двадцять сiм орденiв, так що його аж хилило наперед, а потiм вивели на балкон, щоб вiн показався народовi.
Андреас не дуже розумiв, що означає все це, але йому було страх весело, i вiн хутенько вийняв iз торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майданi. I коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, вiн хутенько надавив ляльцi на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє "Агов!"
Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмiшку, бо королiвськi слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросиковi й той удруге пропищав: "Агов!", тодi й вуса помiтно затремтiли, а довгi обличчя розтягла вшир усмiшка. Поважнi лакеї пирснули й зареготали так, що їхнi золотi позументи та шнури зателiпались, мов кiнцi корабельних линв на вiтрi.
Натовп, що стояв перед палацом i дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав -- таким кумедним видався всiм новий король з обома слугами. В жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло вiд смiху.
Нареготавшись досхочу, люди попiднiмали руки й загукали: "Хай живе король Анджело!" А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав "сi" та "йо" й знову натискав на животик матросиковi, а той вискав: "Агов!" Люди знову починали реготати, i врештi весь натовп перед палацом хором заволав: "Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!"
I Андреас пiд iм'ям Анджело Агов справдi став неаполiтанським королем. Щодня вiд десятої до першої години вiн мусив правити королiвством. А що вiн завжди казав тiльки "сi" або "йо", то його мiнiстри були дуже ним задоволенi. Бо мiнiстри люблять, коли королi кажуть "так".
Дванадцять днiв Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранцi питав по-iталiйському, чи бажає його величнiсть поснiдати, Андреас вiдповiдав "сi!", i йому зразу приносили на золотiй тацi чашку шоколаду, грiнки з бiлого хлiба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан i смаженi анчоуси.
Пiсля снiданку Андреас казав "сi". Приходили слуги й добрих двi години одягали його. Зачiсували, робили манiкюр, пудрили, чистили щiткою, обвiшували орденами; але витерпiвши все це, вiн мiг у супроводi всього двору перейти до тронної зали й там королювати.
За правлiння короля Анджело Агова Неаполь став найвеселiшим мiстом Iталiї; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет i команду корабля "Любонька". Але морякiв посадили так далеко вiд короля, що вiн не мiг поговорити з ними, i нiхто з них не впiзнав у вичепуреному й напудреному королi за чiльним кiнцем столу їхнього латальника вiтрил Андреаса.
На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидiв у троннiй залi й правив королiвством, зненацька двоє гвардiйцiв-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всi заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.
"Цей хлопець, -- пояснили вартовi по-iталiйському, -- твердить, нiби вiн справжнiй король Неаполя. Вiдпустити його чи..."
"Сi!" -- гукнув Андреас, урвавши гвардiйцiв на пiвсловi.
Всiх придворних спантеличила така вiдповiдь.
"Справдi вiдпустити?" -- перепитали гвардiйцi.
Андреас удруге промовив "сi", а це, як вiдомо, означає "так". Усi в троннiй залi спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усiх здивувався чорнявий хлопець. Вiн нерiшуче пiдступив до трону й спитав по-iталiйському, чи можна йому лишитися в палацi.
"Сi!" -- вiдповiв Андреас.
"Але ж два королi не можуть правити одночасно! -- зауважив чужий хлопець. -- Один iз нас мусить пiти звiдси. Хто саме?"
"Йо!" -- вiдповiв Андреас.
А це, як вiдомо, означає "я".
Тодi всi в залi розгублено закрутили головами. Тiльки головний двiрський церемонiймейстер тримав свою напудрену голову рiвно й гiдно, як завжди. Вiн пiдiйшов до чорнявого хлопця й сказав: "У нього шрам на лiвiй щоцi. Та й кучерi чорнi. Видно, справжнiй король таки оце".
"Сi!" -- озвався Андреас iз трону.
Отодi вже всi збилися з плигу. Кричали, бiгали, жестикулювали руками й ногами, як умiють тiльки в Неаполi. Лиш Андреас на тронi лишався спокiйний i вдоволено дивився на той гармидер, бо навiть не здогадувався, про що йдеться.
Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скiпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон i низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять мiнiстри.
Всiх у троннiй залi це так здивувало, що придворнi враз умовкли, пороззявляли роти й витрiщились на обох хлопцiв. Але чорнявий, видно, не бачив тут нiчого незвичайного. Йому вся ця iсторiя здалася скорiш кумедною, i вiн так зареготав, що й усi довкола не змогли стримати смiх. Уся зала аж двигтiла вiд реготу. У жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зi смiху. А коли Андреас iще збiгав по свою матроську торбу та показав справжньому королевi лялькового матросика, тодi захитались вiд смiху навiть напудрована перука головного церемонiймейстера i в усiх сiмнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудрованi обличчя палацової обслуги.
Отже, королювання короля Анджело Агова скiнчилось так, як i почалося, -- реготом. Але Андреасовi довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. I вiн вважав, що так i треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Вiн сказав новому королевi: "До побачення", -- поцiлував його на iталiйський манiр в обидвi щоки, дiстав вiд нього розкiшний, оздоблений самоцвiтами кинджал для своєї матроської торби й пiшки покинув королiвський палац.
Коли вiн виходив брамою, варта вiдсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардiєць мовив:
"Минулися чудовi днi Неаполя!"
"Сi!" -- вiдповiв Андреас.
I подався в гавань, на корабель "Любонька". Останню свою нiч у Неаполi вiн проспав на своїй койцi в кубрику.
Але за ту нiч iсторiя з фальшивим королем розiйшлась по всьому Неаполю, тож коли вранцi "Любонька" виходила з гаванi, всi неаполiтанцi стояли на причалi, галасували, свистiли, розмахували капелюхами й гукали:
"Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!"
Капiтан Карстен Петерсон i вся команда зчудовано витрiщились на латальника вiтрил i спитали:
"Що це за люди?"
"Давнi знайомi", -- вiдповiв Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполiтанцям та гукати "сi!", "йо!", а потiм тричi натиснув на черевце свого лялькового матросика, i той тричi пропищав: "Агов!"
Незабаром вони вийшли в чисте море, i Андреас почав, як звичайно, латати вiтрила, пошкодженi пiд час розвантажування.
Коли один матрос розповiв йому, що вся команда "Любоньки" була на бенкетi в короля, Андреас нестямно зареготав i довго не мiг угамуватись.
"Подумай лишень! -- гукнув Андреас. -- Я оце тiльки збагнув, що був королем Неаполя".
Докiнчивши оповiдку, прадiдусь устав з вершi й запитливо подивився на мене.
-- Ну, чи сподобалася тобi оповiдка?
-- Ще й дуже. Але менi хочеться спитати: невже справдi з двома словами можна обiйти весь свiт?
-- Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобi розумну вiдповiдь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум i бадьоре серце, той може багато чого досягти в свiтi двома словами. Але з самих лише двох слiв пуття небагато. Ти знаєш вiрша про панi Януцiс, що я склав рокiв кiлька тому?
-- Нi, прадiдусю, не знаю!
-- Тодi я розкажу його тобi напам'ять.
Ходячи туди й сюди по вершiвнi, прадiдусь проказав вiрша. Вiн був такий:
Розумна панi Януцiс
В маленькому грецькому мiстi
Накульгує панi Януцiс.
В руцi вона держить пiдбора,
Питає у всiх: "Пух папуцiс?"
Минула вже шоста година,
Надворi помалу смеркає.
Питає вона: "Пух папуцiс?"
Це просто "Де швець?" означає.
Невчасно пiдбор вiдiрвався
В сердешної панi Януцiс,
Не може шевця розшукати.
I знову, i знов: "Пух папуцiс?"
Кульгає, питає, шукає,
Минула вже й сьома година.
Отак на одному пiдборi
Все мiсто вона обходила.
Та в мiстi шевця не знайшлося
Для бiдної панi Януцiс,
I марно вона там ходила,
Питаючи всiх: "Пух папуцiс?"
Минула дев'ята, десята,
I зовсiм надворi вже темно,
I панi Януцiс набридло
Шукати шевця надаремно.
Мiстечко отак обходивши,
Стомилася панi Януцiс.
I врештi вона перестала
Питати в людей: "Пух папуцiс?",
I сiла спочити на лаву,
Та ноги гарненько розтерла,
А потiм, подумавши трохи,
I другий пiдбор геть вiддерла.
Отак без шевця обiйтися
Додумалась панi Януцiс:
Вiддерла пiдбора, та й годi,
Немовби справдешнiй папуцiс.
I далi пiшла без пiдборiв,
Ураз переставши кульгати.
Як мати одного пiдбора,
То жодного краще не мати.
-- Тепер бачиш, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- iнколи двома словами взагалi нiчого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зi слiв "Де швець?" пуття нiякiсiнького.
-- Це точнiсiнько як iз папугою, -- сказав я. -- Ви знаєте вiршика про папугу, прадiдусю?
-- Нi, Хлопчачок, не знаю. Там теж iдеться про двоє слiв?
-- Авжеж!
-- Ну, то розкажи!
Я пiдвiвся з коркових плиток, уклонився й продекламував:
Колись папугу навчили
"На добранiч!" гукати щосили.
Тепер вiн, коли свiтає,
Також "На добранiч!" гукає.
-- Мудрий вiрш, -- сказав прадiдусь. -- З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розумiти. А нi, то краще мовчи.
Вiн примружив очi й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповiдка. Але в цю мить на вулицi хтось тричi свиснув. То був мiй друг Геннiнг: вiн прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що менi робити, бо в прадiдуся саме прокльовувалась думка i в такi хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннiнг засвистiв знову, прадiдусь раптом iз звичайним своїм виразом обличчя сказав:
-- Твiй друг Геннiнг прийшов. Iди до нього, тiльки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!
Я пообiцяв прийти вчасно й вибiг надвiр. А прадiдусь гукнув услiд менi:
-- Завтра я розкажу тобi оповiдку про байбачка Максика!
-- Добре, прадiдусю! -- гукнув я у вiдповiдь. А тодi вибiг до Геннiнга, що хотiв погратися зi мною в Колумба у котромусь iз човнiв на березi.
Звичайно, на вечерю я запiзнився, ще й дуже. Але горiшня бабуся нiтрохи не сердилась. Того вечора вона взагалi була дуже лагiдна й трошечки замислена. Тому менi було дозволено пiзнiше лягти спати та ще й погортати в лiжку чотири дiдовi "Моряцькi щорiчники", в яких друкують усякi оповiдки та репортажi про мореплавство. Аж о десятiй годинi бабуся пiднялась нагору вимкнути свiтло. I спитала, яку можна знайти риму до слова "поки".
Я вiдповiв:
-- "Уроки", бабусю!
Вона трохи подумала й сказала:
-- "Уроки" пiдiйде. Спи солодко, Хлопчак!
-- На добранiч, бабусю! Ти що, теж вiршi складаєш?
-- Ет, не вигадуй! Ще цього менi бракувало! Лягай i спи!
Грюк! Вона зачинила дверi й погупала до своєї спальнi. А я замисливсь: нащо їй рима до слова "поки"? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.
ДЕНЬ ДРУГИЙ,
коли я познайомлю вас iз Джоннi-Свистуном,
моєю долiшньою бабусею та долiшнiм дiдусем
i собакою Ураксом.
На прикладi байбака й тарганiв показуємо,
що слова -- це одежа, в яку вбирають свiт.
Цього дня було складено два
найхитромудрiшi в свiтi абетковi вiршi.
Тут-таки оповiдається про пташину кiмнату,
комiрчину на горищi та тришаровий пудинг.
Уранцi прадiдусь прийшов розбудити мене. Насупившись, вiн сказав:
-- Нiзащо не можу пригадати, яку оповiдку хотiв розказати тобi сьогоднi.
-- Про байбачка Максика, прадiдусю!
-- Так, справдi!
Прадiдусеве обличчя прояснiло, вiн примружив очi, випнув нижню губу, замислено подивився на "Моряцькi щорiчники", що лежали на нiчному столику, й нарештi сказав:
-- Розповiм краще зараз, а то знов забуду.
-- Але ж горiшня бабуся чекає нас до снiданку!
-- Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слiд i слухай!
Я скрутив подушку, пiдмостив пiд спину, гарненько зiперся на неї, а прадiдусь сiв на краєчок лiжка й почав свою оповiдку.
БАЙБАЧОК МАКСИК
Коли падає перший снiг i сарни та зайцi шукають пашi пiд бiлим укривалом, тодi байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як умiють спати тiльки байбаки, i аж у березнi чи квiтнi вилазять соннi на повiтря, щоб качатись на схилах гори та скубти свiжу травицю.
Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'янiй клiтцi в оселi однiєї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. I все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вiльним життям. I от якось у груднi, коли господиня забула взяти дверцята клiтки на защiпку, байбачок вiдчинив їх, вибiг iз хлiва i щодуху помчав на велику гору, що височiла за селом.
Максика дуже здивував холодний бiлий пух, що лежав повсюди й так чудно припiкав йому лапки. Ось йому зустрiлась бiлочка Августа, i Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за бiлий пух i чому ним посилана земля?"
"Невже ти не знаєш, що це снiг? -- здивувалася бiлочка. -- Кожної зими, коли ви, байбаки, спите пiд землею, з неба падає снiг. I щороку навеснi, коли кiнчається ваш зимовий сон, налiтає теплий вiтер i розтоплює цей снiг на воду".
"Кумедiя! -- вiдказав Максик. -- А я весь час думав, нiби снiг такий, як пiсок. Я й гадки не мав, що вiн вогкий. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- i побiг далi на гору.
Вибiгши десь на чверть висоти схилу, вiн зустрiв сарну Карлу, що жалiбно стогнала.
"Що таке, Карло? -- спитав байбачок. -- Чого ти так стогнеш?"
"Ох, ох, ох! -- зiтхнула сарна. -- Я впала на льоду й забила лiву передню нiжку!"
"А хiба на льоду є горби?" -- сторопiло запитав Максик.
"Ти що, дурний? Таке питаєш! -- здивувалася Карла. -- Лiд гладенький i слизький! Того ж я й упала!"
"Чому це лiд слизький?" -- допитувався Максик.
"Чи я знаю чому? -- вiдказала сарна. -- Пiди на замерзлий ставок та й випробуй сам!"
Максик хотiв iще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далi шукати пашi.
Тодi Максик побiг до замерзлого ставка, що справдi був рiвний та блискучий, як дзеркало. Вiн спробував пробiгтись по ньому, але послизнувся на льоду -- всi чотири лапки роз'їхались у рiзнi боки -й радий був, коли вибрався на землю.
"Кумедiя, -- сказав байбачок, -- я весь час думаю, що лiд шершавий i сухий, наче вапняковий камiнь. А вiн насправдi гладенький i мокрий! I чого лишень не довiдаєшся, коли не спати взимку!" А тодi знову подрiботiв мiж ялицями на гору.
Тим часом вiн устиг зголоднiти. Але нiде не видно було нi травинки. Аж раптом вiн угледiв Карла-Теодора, чорного крука, що сидiв на вершечку скелi й бив крильми.
"Агов, Карле-Теодоре! -- гукнув байбачок. -- Ти не знаєш, де б тут пашi знайти? Я хочу їсти, а трави нiде нема!"
"Паша є в лiсника! -- кракнув крук. -- Отам праворуч вiд дороги є вiдчинена клуня, i в нiй повно сiна".
"У лiсника? Так це ж отой розбiйник з чорною бородою!" -- жахнувся Максик.
"Що ти плетеш! -- засмiявся крук. -- Лiсник не розбiйник, а добрий чоловiк, вiн узимку пiдгодовує звiрiв, щоб не голодували".
Максик хотiв спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетiв геть.
"I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- подумав байбачок i побiг до вiдчиненої клунi праворуч вiд шляху, де лежало запахуще сiно.
У клунi вiн сiв на пiдлозi, побажав сам собi смачного й почав з насолодою хрумкати сухi стебельця. А наївшись, лiг у сiно й мiцно заснув.
Та зненацька його розбуджено, i, зчудовано заклiпавши очима вiд яскравого свiтла, вiн побачив перед собою приязне обличчя чоловiка, що держав його на руках.
"Ой лишенько! -- подумав байбачок. -- Тепер вiн напевне забере мене до себе додому й замкне в клiтцi".
Проте чоловiк не подався додому, а, сидячи в клунi з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумiв людської мови.
Трохи згодом чоловiк зсадив байбачка додолу, i той щодуху чкурнув геть.
"Кумедiя, -- думав вiн, бiжачи, -- це ж, напевне, лiсник. А я, дурень, весь час гадав, нiби вiн лихий розбiйник iз чорною бородою. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!"
Потiм байбачок побiг далi на гору, бо вже недалеко було до тiєї полонини, де колись була його нора.
Вже зовсiм близько вiд тiєї полонини йому стрiвся сарнюк Вастль.
"Овва! -- здивовано сказав Максик. -- Що це ти робиш у цих мiсцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!"
"Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах нiхто не живе?" -- й собi здивувався сарнюк.
"Нiхто? -- перепитав Максик. -- А де ж корови та люди?"
"Корови в долинi, в селi, по стайнях, -- вiдповiв Вастль, -- та й пастухи, доярки та сировари теж там!"
"Як цiкаво!" -- вигукнув байбачок i хотiв уже розпитувати сарнюка далi, але той побiг собi, й Максик знову зостався сам.
"Кумедiя, -- промурмотiв вiн, -- а я весь час думав, що вiд колиб треба держатись якнайдалi! I що взимку там нема нiкого -- цього нiхто менi не казав. I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" Потiм без страху обнюхав колибу й побiг далi на гору.
Тим часом знявся вiтер, сипонув снiг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленiли вiтер та снiговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змiтати снiжинки з очей, i взагалi в холодi та вогкостi було дуже неприємно.
Врештi байбачок добiг до рiдної полонини, але завiрюха вже була така, що вiн не бачив нiчого за два кроки вiд себе.
"Може, зима й гарна, -- мiркував вiн, -- але в норi все-таки затишнiше. Якби ж то я знав, де вхiд до моєї давньої оселi!" I враз Максик почув iз якоїсь дiрки в землi далеке хропiння.
"Гм... -- подумав вiн. -- Здається, тут спить байбачок! -- I трохи залiз у ту дiрку. Там йому дещо здалося знайомим, i вiн гукнув: -Агов, агов, хто тут живе?"
Хропiння стихло, i голос, теж нiби знайомий Максиковi, сердито озвався:
"Хто там? Хто це перебиває мiй зимовий сон?"
"Я, байбачок Максик! -- вiдповiв наш утiкач. -- Я шукаю зимового нiчлiгу!"
"Хто, хто? -- гукнуло з глибини нори. -- Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впiймали люди, i вiн сидить десь у клiтцi".
"Та нi ж бо! Я тут! -- закричав на все горло Максик. Бо вiн раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Вiн ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: -- Здоров був, брате Мукi!"
Потiм байбаки обнялись по-байбачому переднiми лапками й вiдсвяткували свою зустрiч. Аж до пiзньої ночi обидва сидiли, гомонiли, розповiдали. Максик розказав братовi про всi свої пригоди, а пiд кiнець сказав:
"Ти знаєш, братику Мукi, можна дiзнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норi все-таки затишнiше!"
За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому снi й хропли нiби навзаводи. I так вони хропли до березня чи квiтня, сплячи так мiцно, як умiють тiльки байбаки.
Прадiдусь аж зiтхнув iз полегкiстю, коли докiнчив оповiдку.
-- Коли в мене такий настрiй, я мушу зразу розповiдати або вiршувати, -- сказав вiн. -- А то голова заболить або нежить почнеться.
-- Прадiдусю, -- сказав я, -- коли ти розповiдав, кiлька разiв хтось наче пробував вiдчинити дверi. За ними хтось стояв?
-- Ет, Хлопчак, дурниця. То вiтер. Хто б там стояв за тими дверми? В домi нема нiкого, крiм горiшньої бабусi. А вона оповiдками не цiкавиться.
-- А й правда! -- погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тiнь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зi сходiв:
-- Де ви там? Доки я вас чекатиму зi снiданком!
Тодi в мене майнув здогад. Але я нiчого не сказав, а лишив свою пiдозру в думцi.
Поки я вмивався та вдягався, ми з прадiдусем розмовляли про байбачка Максика.
-- З цiєї оповiдки ти можеш зрозумiти, -- сказав прадiдусь, -- що з таких слiв, як "снiг", чи "лiд", чи "лiсник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, нiби мати смичок, але не мати скрипки.
-- Прадiдусю, -- спитав я, -- адже й у твоєму вiршi про тарганячу газету є отаке не зовсiм зрозумiле слово?
-- Нi, Хлопчак, таргани в моєму вiршi просто вихваляються словом, якого зовсiм не розумiють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вiрша ще раз.
I прадiдусь почав:
Глофпофтамп!
Усiм вiдоме те, що бджоли,
Здається, хтозна вже вiдколи
Свою газету видають.
А те, що таргани кухоннi -
Газети власники законнi,
Не всiм вiдоме ще, мабуть.
Слово день у день
В нiй одне лишень:
"Глофпофтамп!"
Хоч серед тарганiв шкодливих
Чимало хлопцiв є кмiтливих,
Учених в мовi не однiй, -
Створiння мудрi, що й казати, -
Але читати i писати
Вони не вмiють, хоч убий.
Пишуть, та дарма,
Глузду в тiм нема:
"Глофпофтамп!"
Надумавшись, цi хлопцi гарнi
Прийшли якось-то до друкарнi
I так сказали друкарям:
"Газету надрукуйте, люди,
Для тарганiв, а що в нiй буде -
То вже дарма, байдуже нам".
От друкар узяв,
Та й надрукував:
"Глофпофтамп!"
Тепер вони газету мають,
Та тiльки грамоти не знають -
Нiхто, хоч би тобi один.
Все ж окулярiв накупили
I ну читать її щосили,
Щодня по декiлька годин.
Та одне лиш там
Видно й вам, i нам:
"Глофпофтамп!"
Як бджоли й комарi побачать
Оту газету тарганячу,
Вiд смiху падають вони.
В нiй змiсту жодного не видно,
Але поважно i солiдно
Її читають таргани.
Подив у очах,
Захват у голосах:
"Глофпофтамп!"
-- Кумеднi цi таргани, -- сказав я. -- А що воно може означати, прадiдусю, оте "глофпофтамп"?
-- Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумiєш -- таргани навряд чи можуть уявити собi головний поштамт. Речi, про якi говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такi порожнi й кумеднi, як твої штани й сорочка на стiльцi.
-- То виходить, слова -- це одежа, в яку одягають увесь свiт?
-- Атож, приблизно так воно й є. Без мови свiт був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мовi вiн стає пристойний i чепурний, як ти завдяки одежi.
-- Панове, чи. довго ще менi чекати? -- гукнула знизу бабуся. -Какао прохолоне!
Я хутенько одягся, i ми пiшли до кухнi. На снiданок були молочнi булочки з какао -- моя улюблена страва вранцi.
Ми знов завели розмову про абетковi вiршi. Горiшня бабуся мовчала й удавала, нiби вони її зовсiм не цiкавлять. Але раптом сказала:
-- Носитеся зi своїми абетковими вiршами! Велике дiло. Якби я схотiла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такi дурницi. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!
"Ой-ой-ой! -- подумав я. -- Зараз почне бiдкатись!"
Коли вони через тиждень увiйшли до неапольської гаванi, капiтан Карстен Петерсен сказав молодому латальниковi вiтрил:
"Ми простоїмо тут два тижнi, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполiтанському королiвству".
"Гаразд!" -- вiдповiв Андреас, узяв свою матроську торбу, в якiй зберiгав сувенiри з багатьох рейсiв, i зiйшов на берег.
Коли вiн вийшов на площу, яка називається П'яцца Вiтторiя, то побачив там силу людей, що, за iталiйським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталi богинi квiтiв Флори стояв якийсь чоловiк у розкiшному барвистому мундирi й щось кричав до тих людей по-iталiйському.
Андреас пропхався крiзь натовп аж до статуї, бо хотiв краще роздивитися пишно вбраного чоловiка. Ну, й випробувати, чи зрозумiють його самого, коли вiн заговорить по-iталiйському. Бо вiн знав двоє iталiйських слiв. Одне слово -- "сi", що означає "так", а друге -"йо", що означає "я".
Андреас дочекався слушної митi, й коли чоловiк на п'єдесталi неначе запитав щось таке, на що нiхто не мiг вiдповiсти, голосно гукнув: "Йо!"
А вся рiч була в тому, що неаполiтанський король помер, i його син, принц Анджело, вже два тижнi як десь пропав. Нiхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. I коли Андреас вигукнув: "Йо!" -- кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.
"Вiн у Неаполi?" -- спитав окликач.
Андреас вiдповiв: "Сi!" А це означає: "Так!"
Окликач дуже здивувався й спитав: "Може, вiн тут, на майданi?"
"Сi!" -- гукнув Андреас.
"Але хто ж тут принц?" -- почали питати люди й стали оглядатись на всi боки, шукаючи його.
"Йо!" -- гукнув Андреас. А це означає: "Я!"
Юрба здивувалась i спершу не повiрила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, пiдiйшов до Андреаса, обдивився його з усiх бокiв i сказав: "Чорнявi кучерi зробились бiлявими. Дивно! Але в нього на щоцi довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!"
"Сi!" -- вiдказав юний моряк, бо розiбрав тiльки iм'я "Анджело" й вирiшив, що так буде "Андреас" по-iталiйському.
А люди вже тиснулися з усiх бокiв, щоб роздивитись вiднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполiтанцям просто цiкаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому вiн казав то "сi", то "йо", потiм розв'язав свою матроську торбу й став показувати всiм сувенiри, якi привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Iндiї, намисто з горiхових шкаралупок, добуте на Ямайцi, ебенового сфiнкса з Єгипту та перламутрову люльку з островiв Фiджi. Але найбiльше враження на глядачiв справив ляльковий матросик iз Гамбурга, що вимовляв: "Агов!", коли йому натиснути на животик. Коли неаполiтанцi побачили тi коштовностi з матроської торби, в них розвiявся будь-який сумнiв у тому, що Андреас -- це принц Анджело. Його провели до королiвської карети, що стояла на краю майдану, i сказали обшитому золотими позументами вiзничому, що це вiднайдений королевич, який привiз зi своєї подорожi повну торбу коштовностей.
"Сi, йо!" -- гукнув Андреас i пiд радiсний крик люду сiв у карету, яка негайно вiдвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкiшнi шати, начепили йому на груди двадцять сiм орденiв, так що його аж хилило наперед, а потiм вивели на балкон, щоб вiн показався народовi.
Андреас не дуже розумiв, що означає все це, але йому було страх весело, i вiн хутенько вийняв iз торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майданi. I коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, вiн хутенько надавив ляльцi на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє "Агов!"
Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмiшку, бо королiвськi слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросиковi й той удруге пропищав: "Агов!", тодi й вуса помiтно затремтiли, а довгi обличчя розтягла вшир усмiшка. Поважнi лакеї пирснули й зареготали так, що їхнi золотi позументи та шнури зателiпались, мов кiнцi корабельних линв на вiтрi.
Натовп, що стояв перед палацом i дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав -- таким кумедним видався всiм новий король з обома слугами. В жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло вiд смiху.
Нареготавшись досхочу, люди попiднiмали руки й загукали: "Хай живе король Анджело!" А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав "сi" та "йо" й знову натискав на животик матросиковi, а той вискав: "Агов!" Люди знову починали реготати, i врештi весь натовп перед палацом хором заволав: "Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!"
I Андреас пiд iм'ям Анджело Агов справдi став неаполiтанським королем. Щодня вiд десятої до першої години вiн мусив правити королiвством. А що вiн завжди казав тiльки "сi" або "йо", то його мiнiстри були дуже ним задоволенi. Бо мiнiстри люблять, коли королi кажуть "так".
Дванадцять днiв Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранцi питав по-iталiйському, чи бажає його величнiсть поснiдати, Андреас вiдповiдав "сi!", i йому зразу приносили на золотiй тацi чашку шоколаду, грiнки з бiлого хлiба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан i смаженi анчоуси.
Пiсля снiданку Андреас казав "сi". Приходили слуги й добрих двi години одягали його. Зачiсували, робили манiкюр, пудрили, чистили щiткою, обвiшували орденами; але витерпiвши все це, вiн мiг у супроводi всього двору перейти до тронної зали й там королювати.
За правлiння короля Анджело Агова Неаполь став найвеселiшим мiстом Iталiї; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет i команду корабля "Любонька". Але морякiв посадили так далеко вiд короля, що вiн не мiг поговорити з ними, i нiхто з них не впiзнав у вичепуреному й напудреному королi за чiльним кiнцем столу їхнього латальника вiтрил Андреаса.
На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидiв у троннiй залi й правив королiвством, зненацька двоє гвардiйцiв-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всi заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.
"Цей хлопець, -- пояснили вартовi по-iталiйському, -- твердить, нiби вiн справжнiй король Неаполя. Вiдпустити його чи..."
"Сi!" -- гукнув Андреас, урвавши гвардiйцiв на пiвсловi.
Всiх придворних спантеличила така вiдповiдь.
"Справдi вiдпустити?" -- перепитали гвардiйцi.
Андреас удруге промовив "сi", а це, як вiдомо, означає "так". Усi в троннiй залi спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усiх здивувався чорнявий хлопець. Вiн нерiшуче пiдступив до трону й спитав по-iталiйському, чи можна йому лишитися в палацi.
"Сi!" -- вiдповiв Андреас.
"Але ж два королi не можуть правити одночасно! -- зауважив чужий хлопець. -- Один iз нас мусить пiти звiдси. Хто саме?"
"Йо!" -- вiдповiв Андреас.
А це, як вiдомо, означає "я".
Тодi всi в залi розгублено закрутили головами. Тiльки головний двiрський церемонiймейстер тримав свою напудрену голову рiвно й гiдно, як завжди. Вiн пiдiйшов до чорнявого хлопця й сказав: "У нього шрам на лiвiй щоцi. Та й кучерi чорнi. Видно, справжнiй король таки оце".
"Сi!" -- озвався Андреас iз трону.
Отодi вже всi збилися з плигу. Кричали, бiгали, жестикулювали руками й ногами, як умiють тiльки в Неаполi. Лиш Андреас на тронi лишався спокiйний i вдоволено дивився на той гармидер, бо навiть не здогадувався, про що йдеться.
Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скiпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон i низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять мiнiстри.
Всiх у троннiй залi це так здивувало, що придворнi враз умовкли, пороззявляли роти й витрiщились на обох хлопцiв. Але чорнявий, видно, не бачив тут нiчого незвичайного. Йому вся ця iсторiя здалася скорiш кумедною, i вiн так зареготав, що й усi довкола не змогли стримати смiх. Уся зала аж двигтiла вiд реготу. У жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зi смiху. А коли Андреас iще збiгав по свою матроську торбу та показав справжньому королевi лялькового матросика, тодi захитались вiд смiху навiть напудрована перука головного церемонiймейстера i в усiх сiмнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудрованi обличчя палацової обслуги.
Отже, королювання короля Анджело Агова скiнчилось так, як i почалося, -- реготом. Але Андреасовi довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. I вiн вважав, що так i треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Вiн сказав новому королевi: "До побачення", -- поцiлував його на iталiйський манiр в обидвi щоки, дiстав вiд нього розкiшний, оздоблений самоцвiтами кинджал для своєї матроської торби й пiшки покинув королiвський палац.
Коли вiн виходив брамою, варта вiдсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардiєць мовив:
"Минулися чудовi днi Неаполя!"
"Сi!" -- вiдповiв Андреас.
I подався в гавань, на корабель "Любонька". Останню свою нiч у Неаполi вiн проспав на своїй койцi в кубрику.
Але за ту нiч iсторiя з фальшивим королем розiйшлась по всьому Неаполю, тож коли вранцi "Любонька" виходила з гаванi, всi неаполiтанцi стояли на причалi, галасували, свистiли, розмахували капелюхами й гукали:
"Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!"
Капiтан Карстен Петерсон i вся команда зчудовано витрiщились на латальника вiтрил i спитали:
"Що це за люди?"
"Давнi знайомi", -- вiдповiв Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполiтанцям та гукати "сi!", "йо!", а потiм тричi натиснув на черевце свого лялькового матросика, i той тричi пропищав: "Агов!"
Незабаром вони вийшли в чисте море, i Андреас почав, як звичайно, латати вiтрила, пошкодженi пiд час розвантажування.
Коли один матрос розповiв йому, що вся команда "Любоньки" була на бенкетi в короля, Андреас нестямно зареготав i довго не мiг угамуватись.
"Подумай лишень! -- гукнув Андреас. -- Я оце тiльки збагнув, що був королем Неаполя".
Докiнчивши оповiдку, прадiдусь устав з вершi й запитливо подивився на мене.
-- Ну, чи сподобалася тобi оповiдка?
-- Ще й дуже. Але менi хочеться спитати: невже справдi з двома словами можна обiйти весь свiт?
-- Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобi розумну вiдповiдь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум i бадьоре серце, той може багато чого досягти в свiтi двома словами. Але з самих лише двох слiв пуття небагато. Ти знаєш вiрша про панi Януцiс, що я склав рокiв кiлька тому?
-- Нi, прадiдусю, не знаю!
-- Тодi я розкажу його тобi напам'ять.
Ходячи туди й сюди по вершiвнi, прадiдусь проказав вiрша. Вiн був такий:
Розумна панi Януцiс
В маленькому грецькому мiстi
Накульгує панi Януцiс.
В руцi вона держить пiдбора,
Питає у всiх: "Пух папуцiс?"
Минула вже шоста година,
Надворi помалу смеркає.
Питає вона: "Пух папуцiс?"
Це просто "Де швець?" означає.
Невчасно пiдбор вiдiрвався
В сердешної панi Януцiс,
Не може шевця розшукати.
I знову, i знов: "Пух папуцiс?"
Кульгає, питає, шукає,
Минула вже й сьома година.
Отак на одному пiдборi
Все мiсто вона обходила.
Та в мiстi шевця не знайшлося
Для бiдної панi Януцiс,
I марно вона там ходила,
Питаючи всiх: "Пух папуцiс?"
Минула дев'ята, десята,
I зовсiм надворi вже темно,
I панi Януцiс набридло
Шукати шевця надаремно.
Мiстечко отак обходивши,
Стомилася панi Януцiс.
I врештi вона перестала
Питати в людей: "Пух папуцiс?",
I сiла спочити на лаву,
Та ноги гарненько розтерла,
А потiм, подумавши трохи,
I другий пiдбор геть вiддерла.
Отак без шевця обiйтися
Додумалась панi Януцiс:
Вiддерла пiдбора, та й годi,
Немовби справдешнiй папуцiс.
I далi пiшла без пiдборiв,
Ураз переставши кульгати.
Як мати одного пiдбора,
То жодного краще не мати.
-- Тепер бачиш, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- iнколи двома словами взагалi нiчого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зi слiв "Де швець?" пуття нiякiсiнького.
-- Це точнiсiнько як iз папугою, -- сказав я. -- Ви знаєте вiршика про папугу, прадiдусю?
-- Нi, Хлопчачок, не знаю. Там теж iдеться про двоє слiв?
-- Авжеж!
-- Ну, то розкажи!
Я пiдвiвся з коркових плиток, уклонився й продекламував:
Колись папугу навчили
"На добранiч!" гукати щосили.
Тепер вiн, коли свiтає,
Також "На добранiч!" гукає.
-- Мудрий вiрш, -- сказав прадiдусь. -- З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розумiти. А нi, то краще мовчи.
Вiн примружив очi й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповiдка. Але в цю мить на вулицi хтось тричi свиснув. То був мiй друг Геннiнг: вiн прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що менi робити, бо в прадiдуся саме прокльовувалась думка i в такi хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннiнг засвистiв знову, прадiдусь раптом iз звичайним своїм виразом обличчя сказав:
-- Твiй друг Геннiнг прийшов. Iди до нього, тiльки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!
Я пообiцяв прийти вчасно й вибiг надвiр. А прадiдусь гукнув услiд менi:
-- Завтра я розкажу тобi оповiдку про байбачка Максика!
-- Добре, прадiдусю! -- гукнув я у вiдповiдь. А тодi вибiг до Геннiнга, що хотiв погратися зi мною в Колумба у котромусь iз човнiв на березi.
Звичайно, на вечерю я запiзнився, ще й дуже. Але горiшня бабуся нiтрохи не сердилась. Того вечора вона взагалi була дуже лагiдна й трошечки замислена. Тому менi було дозволено пiзнiше лягти спати та ще й погортати в лiжку чотири дiдовi "Моряцькi щорiчники", в яких друкують усякi оповiдки та репортажi про мореплавство. Аж о десятiй годинi бабуся пiднялась нагору вимкнути свiтло. I спитала, яку можна знайти риму до слова "поки".
Я вiдповiв:
-- "Уроки", бабусю!
Вона трохи подумала й сказала:
-- "Уроки" пiдiйде. Спи солодко, Хлопчак!
-- На добранiч, бабусю! Ти що, теж вiршi складаєш?
-- Ет, не вигадуй! Ще цього менi бракувало! Лягай i спи!
Грюк! Вона зачинила дверi й погупала до своєї спальнi. А я замисливсь: нащо їй рима до слова "поки"? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.
ДЕНЬ ДРУГИЙ,
коли я познайомлю вас iз Джоннi-Свистуном,
моєю долiшньою бабусею та долiшнiм дiдусем
i собакою Ураксом.
На прикладi байбака й тарганiв показуємо,
що слова -- це одежа, в яку вбирають свiт.
Цього дня було складено два
найхитромудрiшi в свiтi абетковi вiршi.
Тут-таки оповiдається про пташину кiмнату,
комiрчину на горищi та тришаровий пудинг.
Уранцi прадiдусь прийшов розбудити мене. Насупившись, вiн сказав:
-- Нiзащо не можу пригадати, яку оповiдку хотiв розказати тобi сьогоднi.
-- Про байбачка Максика, прадiдусю!
-- Так, справдi!
Прадiдусеве обличчя прояснiло, вiн примружив очi, випнув нижню губу, замислено подивився на "Моряцькi щорiчники", що лежали на нiчному столику, й нарештi сказав:
-- Розповiм краще зараз, а то знов забуду.
-- Але ж горiшня бабуся чекає нас до снiданку!
-- Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слiд i слухай!
Я скрутив подушку, пiдмостив пiд спину, гарненько зiперся на неї, а прадiдусь сiв на краєчок лiжка й почав свою оповiдку.
БАЙБАЧОК МАКСИК
Коли падає перший снiг i сарни та зайцi шукають пашi пiд бiлим укривалом, тодi байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як умiють спати тiльки байбаки, i аж у березнi чи квiтнi вилазять соннi на повiтря, щоб качатись на схилах гори та скубти свiжу травицю.
Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'янiй клiтцi в оселi однiєї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. I все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вiльним життям. I от якось у груднi, коли господиня забула взяти дверцята клiтки на защiпку, байбачок вiдчинив їх, вибiг iз хлiва i щодуху помчав на велику гору, що височiла за селом.
Максика дуже здивував холодний бiлий пух, що лежав повсюди й так чудно припiкав йому лапки. Ось йому зустрiлась бiлочка Августа, i Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за бiлий пух i чому ним посилана земля?"
"Невже ти не знаєш, що це снiг? -- здивувалася бiлочка. -- Кожної зими, коли ви, байбаки, спите пiд землею, з неба падає снiг. I щороку навеснi, коли кiнчається ваш зимовий сон, налiтає теплий вiтер i розтоплює цей снiг на воду".
"Кумедiя! -- вiдказав Максик. -- А я весь час думав, нiби снiг такий, як пiсок. Я й гадки не мав, що вiн вогкий. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- i побiг далi на гору.
Вибiгши десь на чверть висоти схилу, вiн зустрiв сарну Карлу, що жалiбно стогнала.
"Що таке, Карло? -- спитав байбачок. -- Чого ти так стогнеш?"
"Ох, ох, ох! -- зiтхнула сарна. -- Я впала на льоду й забила лiву передню нiжку!"
"А хiба на льоду є горби?" -- сторопiло запитав Максик.
"Ти що, дурний? Таке питаєш! -- здивувалася Карла. -- Лiд гладенький i слизький! Того ж я й упала!"
"Чому це лiд слизький?" -- допитувався Максик.
"Чи я знаю чому? -- вiдказала сарна. -- Пiди на замерзлий ставок та й випробуй сам!"
Максик хотiв iще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далi шукати пашi.
Тодi Максик побiг до замерзлого ставка, що справдi був рiвний та блискучий, як дзеркало. Вiн спробував пробiгтись по ньому, але послизнувся на льоду -- всi чотири лапки роз'їхались у рiзнi боки -й радий був, коли вибрався на землю.
"Кумедiя, -- сказав байбачок, -- я весь час думаю, що лiд шершавий i сухий, наче вапняковий камiнь. А вiн насправдi гладенький i мокрий! I чого лишень не довiдаєшся, коли не спати взимку!" А тодi знову подрiботiв мiж ялицями на гору.
Тим часом вiн устиг зголоднiти. Але нiде не видно було нi травинки. Аж раптом вiн угледiв Карла-Теодора, чорного крука, що сидiв на вершечку скелi й бив крильми.
"Агов, Карле-Теодоре! -- гукнув байбачок. -- Ти не знаєш, де б тут пашi знайти? Я хочу їсти, а трави нiде нема!"
"Паша є в лiсника! -- кракнув крук. -- Отам праворуч вiд дороги є вiдчинена клуня, i в нiй повно сiна".
"У лiсника? Так це ж отой розбiйник з чорною бородою!" -- жахнувся Максик.
"Що ти плетеш! -- засмiявся крук. -- Лiсник не розбiйник, а добрий чоловiк, вiн узимку пiдгодовує звiрiв, щоб не голодували".
Максик хотiв спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетiв геть.
"I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- подумав байбачок i побiг до вiдчиненої клунi праворуч вiд шляху, де лежало запахуще сiно.
У клунi вiн сiв на пiдлозi, побажав сам собi смачного й почав з насолодою хрумкати сухi стебельця. А наївшись, лiг у сiно й мiцно заснув.
Та зненацька його розбуджено, i, зчудовано заклiпавши очима вiд яскравого свiтла, вiн побачив перед собою приязне обличчя чоловiка, що держав його на руках.
"Ой лишенько! -- подумав байбачок. -- Тепер вiн напевне забере мене до себе додому й замкне в клiтцi".
Проте чоловiк не подався додому, а, сидячи в клунi з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумiв людської мови.
Трохи згодом чоловiк зсадив байбачка додолу, i той щодуху чкурнув геть.
"Кумедiя, -- думав вiн, бiжачи, -- це ж, напевне, лiсник. А я, дурень, весь час гадав, нiби вiн лихий розбiйник iз чорною бородою. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!"
Потiм байбачок побiг далi на гору, бо вже недалеко було до тiєї полонини, де колись була його нора.
Вже зовсiм близько вiд тiєї полонини йому стрiвся сарнюк Вастль.
"Овва! -- здивовано сказав Максик. -- Що це ти робиш у цих мiсцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!"
"Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах нiхто не живе?" -- й собi здивувався сарнюк.
"Нiхто? -- перепитав Максик. -- А де ж корови та люди?"
"Корови в долинi, в селi, по стайнях, -- вiдповiв Вастль, -- та й пастухи, доярки та сировари теж там!"
"Як цiкаво!" -- вигукнув байбачок i хотiв уже розпитувати сарнюка далi, але той побiг собi, й Максик знову зостався сам.
"Кумедiя, -- промурмотiв вiн, -- а я весь час думав, що вiд колиб треба держатись якнайдалi! I що взимку там нема нiкого -- цього нiхто менi не казав. I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" Потiм без страху обнюхав колибу й побiг далi на гору.
Тим часом знявся вiтер, сипонув снiг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленiли вiтер та снiговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змiтати снiжинки з очей, i взагалi в холодi та вогкостi було дуже неприємно.
Врештi байбачок добiг до рiдної полонини, але завiрюха вже була така, що вiн не бачив нiчого за два кроки вiд себе.
"Може, зима й гарна, -- мiркував вiн, -- але в норi все-таки затишнiше. Якби ж то я знав, де вхiд до моєї давньої оселi!" I враз Максик почув iз якоїсь дiрки в землi далеке хропiння.
"Гм... -- подумав вiн. -- Здається, тут спить байбачок! -- I трохи залiз у ту дiрку. Там йому дещо здалося знайомим, i вiн гукнув: -Агов, агов, хто тут живе?"
Хропiння стихло, i голос, теж нiби знайомий Максиковi, сердито озвався:
"Хто там? Хто це перебиває мiй зимовий сон?"
"Я, байбачок Максик! -- вiдповiв наш утiкач. -- Я шукаю зимового нiчлiгу!"
"Хто, хто? -- гукнуло з глибини нори. -- Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впiймали люди, i вiн сидить десь у клiтцi".
"Та нi ж бо! Я тут! -- закричав на все горло Максик. Бо вiн раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Вiн ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: -- Здоров був, брате Мукi!"
Потiм байбаки обнялись по-байбачому переднiми лапками й вiдсвяткували свою зустрiч. Аж до пiзньої ночi обидва сидiли, гомонiли, розповiдали. Максик розказав братовi про всi свої пригоди, а пiд кiнець сказав:
"Ти знаєш, братику Мукi, можна дiзнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норi все-таки затишнiше!"
За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому снi й хропли нiби навзаводи. I так вони хропли до березня чи квiтня, сплячи так мiцно, як умiють тiльки байбаки.
Прадiдусь аж зiтхнув iз полегкiстю, коли докiнчив оповiдку.
-- Коли в мене такий настрiй, я мушу зразу розповiдати або вiршувати, -- сказав вiн. -- А то голова заболить або нежить почнеться.
-- Прадiдусю, -- сказав я, -- коли ти розповiдав, кiлька разiв хтось наче пробував вiдчинити дверi. За ними хтось стояв?
-- Ет, Хлопчак, дурниця. То вiтер. Хто б там стояв за тими дверми? В домi нема нiкого, крiм горiшньої бабусi. А вона оповiдками не цiкавиться.
-- А й правда! -- погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тiнь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зi сходiв:
-- Де ви там? Доки я вас чекатиму зi снiданком!
Тодi в мене майнув здогад. Але я нiчого не сказав, а лишив свою пiдозру в думцi.
Поки я вмивався та вдягався, ми з прадiдусем розмовляли про байбачка Максика.
-- З цiєї оповiдки ти можеш зрозумiти, -- сказав прадiдусь, -- що з таких слiв, як "снiг", чи "лiд", чи "лiсник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, нiби мати смичок, але не мати скрипки.
-- Прадiдусю, -- спитав я, -- адже й у твоєму вiршi про тарганячу газету є отаке не зовсiм зрозумiле слово?
-- Нi, Хлопчак, таргани в моєму вiршi просто вихваляються словом, якого зовсiм не розумiють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вiрша ще раз.
I прадiдусь почав:
Глофпофтамп!
Усiм вiдоме те, що бджоли,
Здається, хтозна вже вiдколи
Свою газету видають.
А те, що таргани кухоннi -
Газети власники законнi,
Не всiм вiдоме ще, мабуть.
Слово день у день
В нiй одне лишень:
"Глофпофтамп!"
Хоч серед тарганiв шкодливих
Чимало хлопцiв є кмiтливих,
Учених в мовi не однiй, -
Створiння мудрi, що й казати, -
Але читати i писати
Вони не вмiють, хоч убий.
Пишуть, та дарма,
Глузду в тiм нема:
"Глофпофтамп!"
Надумавшись, цi хлопцi гарнi
Прийшли якось-то до друкарнi
I так сказали друкарям:
"Газету надрукуйте, люди,
Для тарганiв, а що в нiй буде -
То вже дарма, байдуже нам".
От друкар узяв,
Та й надрукував:
"Глофпофтамп!"
Тепер вони газету мають,
Та тiльки грамоти не знають -
Нiхто, хоч би тобi один.
Все ж окулярiв накупили
I ну читать її щосили,
Щодня по декiлька годин.
Та одне лиш там
Видно й вам, i нам:
"Глофпофтамп!"
Як бджоли й комарi побачать
Оту газету тарганячу,
Вiд смiху падають вони.
В нiй змiсту жодного не видно,
Але поважно i солiдно
Її читають таргани.
Подив у очах,
Захват у голосах:
"Глофпофтамп!"
-- Кумеднi цi таргани, -- сказав я. -- А що воно може означати, прадiдусю, оте "глофпофтамп"?
-- Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумiєш -- таргани навряд чи можуть уявити собi головний поштамт. Речi, про якi говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такi порожнi й кумеднi, як твої штани й сорочка на стiльцi.
-- То виходить, слова -- це одежа, в яку одягають увесь свiт?
-- Атож, приблизно так воно й є. Без мови свiт був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мовi вiн стає пристойний i чепурний, як ти завдяки одежi.
-- Панове, чи. довго ще менi чекати? -- гукнула знизу бабуся. -Какао прохолоне!
Я хутенько одягся, i ми пiшли до кухнi. На снiданок були молочнi булочки з какао -- моя улюблена страва вранцi.
Ми знов завели розмову про абетковi вiршi. Горiшня бабуся мовчала й удавала, нiби вони її зовсiм не цiкавлять. Але раптом сказала:
-- Носитеся зi своїми абетковими вiршами! Велике дiло. Якби я схотiла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такi дурницi. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!
"Ой-ой-ой! -- подумав я. -- Зараз почне бiдкатись!"