Страница:
"Ви вже бували на Гельголандi?" -- спитав огрядний чоловiк худого.
"Нi, -- вiдповiв чоловiк у пенсне. -- Я їду туди вперше. Я буду там секретарем страхового товариства вдiв ловцiв омарiв. -- Вiн уклонився й додав: -- Дозвольте вiдрекомендуватись: Йоганнес-Якоб Зiнгер".
"Дуже приємно, пане Зiнгер! Моє прiзвище Расмуссен, пастор Расмуссен. Але на островi мене прозивають "пастор Грiм".
"Чому це "пастор Грiм"? -- спитав пан Зiнгер.
"Бо я щонедiлi гримлю гельголандцям про їхнi грiхи, -- пояснив пастор. -- Треба вам знати, пане Зiнгер, що кожен, хто живе на Гельголандi, дiстає прiзвисько, жартiвливе прiзвисько".
"Як прикро! -- вигукнув пан Зiнгер. -- Але, -- додав вiн, випнувши дудочкою губи, -- менi прiзвиська не дадуть. Бо я шанована людина, я працюю й виконую свiй обов'язок".
"Обережно, пане Зiнгер, не кажiть цього так голосно!"
"Я це казатиму так голосно, як захочу! -- сердито вiдповiв чоловiк у жовтих гамашах. I, певний своєї шановностi, додав: -- Закладаюся, що гельголандцi не дадуть менi нiякого прiзвиська!"
"Що ж, приймаю заклад! -- громовим голосом вигукнув пастор. -Коли ви через тиждень iще не матимете прiзвиська, я тричi обвезу вас у весельнiй шлюпцi навколо острова!"
"Згода, -- вiдповiв пан Зiнгер i вклав свою сухеньку руку в могутнє пасторове лаписько. -- Той iз нас, хто програє, тричi обвезе другого круг острова".
Пастор i секретар страхового товариства домовилися, що мовчатимуть про свiй заклад, а за тиждень, тобто в останнiй четвер травня, разом прогуляються по острову й вивiдають, чи дiстав пан Зiнгер прiзвисько.
По обiдi пароплав пристав до Гельголанду. Капiтан зупинив машину далеко перед островом, загримiли якiрнi ланцюги, й з лiвого борту судна спустили мотузяний трап. Негайно вiд острова вiдпливла шлюпка, i всiм пасажирам довелося спускатись у неї по трапу. Пастор Расмуссен, що вже мав такий досвiд, спустився перший. За ним -- зляканий пан Зiнгер, що тремтячими ногами намацував щабель за щаблем. Рибалки в шлюпцi здивовано витрiщались на його лимонно-жовтi гамашi, i стерновий сказав: "Дибає, наче чорногуз у салатi". Пастор Расмуссен подумки всмiхнувся, почувши цю реплiку.
На причалi, до якого рiвно за чверть години допливала шлюпка, праворуч i лiворуч довгими двома рядами стояли гельголандцi. Цю шпалеру цiкавих прозвали "Лайливою алеєю", бо тут обмiнювалися реплiками про новоприбулих, не завжди похвальними. Коли пастор з паном Зiнгером iшли тiєю Лайливою алеєю, з обох бокiв лунало: "З приїздом, пане пасторе!" Один старий рибалка гукнув: "Давно вже не чули ми грому в недiлю!" А одна опасиста стара пенсiонерка закричала: "Слава богу, знов починає гримiти!"
При цих реплiках пастор кидав на пана Зiнгера швидкi погляди, i сердешному секретаревi страхової спiлки стало трохи моторошно, бо вiн мимохiдь подумав, що зовсiм не вмiє веслувати.
Мiж iншим, пастор уловив i кiлька реплiк пошепки, острiвною говiркою, якi, без сумнiву, стосувались худющого пана Зiнгера. З лiвого боку хтось прошепотiв: "У наш пташник прибув iще й пугач!" А з правого: "Он iде ширма, а всерединi чоловiчок!"
Пастор Грiм осмiхнувся, бо подумав про свiй заклад. Але водночас той шепiт видався йому нечемним щодо гостя, i вiн вирiшив наступної недiлi прочитати гельголандцям громову проповiдь щодо чемностi.
На вулицi, що вела до сходiв, пастор Расмуссен залишив пана Зiнгера в удови Бродерс, бо там секретар страхової спiлки мав жити. Сказав йому "до побачення" й пообiцяв рiвно за тиждень повести його в прогулянку по острову. А потiм рушив у Горiшнє селище, до свого дому.
Та ледве вiн пройшов половину сходiв, як його наздогнала засапана вдова Бродерс, гукаючи: "Пане пасторе! Пане пасторе!"
"Що сталось, панi Бродерс?"
"Пане пасторе, той папужка, що ви менi привели, не любить риби! Що ж менi з ним дiяти? Не можу ж я щодня купувати йому м'ясо! В нас воно надто дороге!"
"Люба панi Бродерс! -- вiдповiв пастор досить голосно. -По-перше, пан Зiнгер не папужка, затямте це собi, а по-друге, вiн з божою помiччю звикне до всього, навiть до риби, коли її добре приготувати. Бувайте здоровi!"
"Бувайте здоровi, не гнiвайтесь на мене!" -- промурмотiла панi Бродерс i заспокоєно подрiботiла сходами вниз. Вона вже твердо вирiшила привчити пана Зiнгера до риби.
I вона це зробила, та ще й дуже просто: подала йому котлети з кита, а сказала, що це телятина; копчену акулячу почеревину назвала свинячою. Одне слово, вона три днi дурила його, а коли на четвертий день пан Зiнгер похвалив її страви, вiдкрила правду: сказала, що вiн три днi їв тiльки дарунки моря.
Секретар страхової спiлки був приголомшений цими словами. Скинув пенсне, обнюхав свинячий шнiцель у себе на тарiлцi й спитав: "То, може, це риба-пилка?"
"Нi, пане Зiнгер, -- заспокоїла його вдова Бродерс, -- цього разу я вам подала справжню свинину. Адже сьогоднi недiля".
Йоганнес-Якоб Зiнгер спiткав iще не одну несподiванку на островi Гельголандi. Наприклад, на материку вiн звик був подавати руку всiм знайомим, яких стрiчав на вулицi, й казати їм: "Добридень!" та "Як справи?" I вранцi в понедiлок, йдучи до своєї страхової контори, вiн запiзнювався туди на цiлу годину, бо на коротенькiй своїй дорозi зустрiв не бiльш i не менш як чотирнадцять чоловiк, iз якими встиг познайомитися в своїй конторi. Чотирнадцять разiв вiн подав, вiтаючись, руку, чотирнадцять разiв сказав: "Добридень" i "Як справи?", чотирнадцять разiв подав руку на прощання й чотирнадцять разiв сказав: "Бувайте здоровi" та "До побачення". Це забирало дуже багато часу; на Гельголандi до такого не звикли. Тут вiталися й прощалися за руку тiльки тодi, коли виряджались на материк або верталися звiдти. А так, зустрiчаючись, тiльки казали: "Здоров" або "Привiт".
Несподiванi були для пана Зiнгера й балачки в його страховiй конторi. Як людина педантична, вiн завжди говорив про "Товариство страхування вдiв ловцiв омарiв". А гельголандцi весь час казали: "Нiколаусова каса". Тiльки на третiй чи четвертий день пан Зiнгер збагнув, що вони мають на увазi його "Товариство страхування вдiв ловцiв омарiв". Бо небесний заступник рибалок та мореплавцiв -- святий Миколай, чи то Нiколаус. Тому всi моряцькi страховi товариства називають "Нiколаусовими касами". А секретарiв таких товариств -просто Нiколаусами. Секретар "Пароплавного страхового товариства", наприклад, мав прiзвисько Нiколаус Раз-Два-Три, бо вiн завжди носив цiпок iз залiзним наконечником i за кожним другим кроком рiзко стукав ним. Це звучало як "тук-тук-тук" або "раз-два-три". Секретар Товариства страхування риболовних снастей прозивався Нiколаус-Перець, бо вiн дуже перчив усi страви. А секретар "Лоцманської страхової спiлки" був Нiколаус-Свинар, бо вiн єдиний на всьому островi держав свиню.
Тiльки секретар страхового товариства Йоганнес-Якоб Зiнгер, здавалося, ще не мав прiзвиська, i вiн дуже пишався цим. Коли пастор Расмуссен, як домовилися, в останнiй четвер травня прийшов кликати його на прогулянку, пан Зiнгер сказав: "Ви програли заклад, пане пасторе! Я вже тиждень живу на Гельголандi, а прiзвиська не маю".
"Зачекайте, пане Зiнгер, -- засмiявся пастор Грiм. -- Ходiм поки що прогуляємося".
Секретар страхового товариства надiв жовто-зелену квiтчасту камiзельку й прикрасив свої тонкi ноги лимонно-жовтими гамашами. Була вже п'ята година, i його службовий час у конторi скiнчився.
Коли вони пiднiмалися сходами до Горiшнього селища, їм довелось обминати старого пiдмiтайла Цангi, бо той саме завзято мiв сто вiсiмдесят три сходинки.
"Ну, як справи, Цангi?" -- спитав пастор.
Старий вiдповiв, не пiдводячи голови:
"Вниз кочуся, пане пасторе".
А потiм мовчки замiв iще три сходинки.
Пастор Грiм зупинився й спитав:
"Скiльки тобi, власне, рокiв, Цангi?"
"Сiмдесят п'ять, пане пасторе!"
"Ну, то час тобi вже на спочинок. А ти хоч застрахований?"
Старий пiдмiтайло, не перестаючи вимахувати мiтлою, вiдповiв:
"Нi, пане пасторе, де там! Я вже якось до кiнця витримаю. Адже це страхування грає на тому, щоб люди рано вмирали. Знаю я їх! Нiколаус Раз-Два-Три хитрий, як чортяка, Нiколаус-Перець дурний, як баран, Нiколаус-Свинар не любить мене, та й оцей новий, Нiколаус Жовтоногий, навряд чи кращий буде".
"Дозвольте!" -- вигукнув пан Зiнгер.
Але Цангi вже спустився на дванадцять сходинок i нiчого не почув, бо вiн був майже глухий.
Йоганнес-Якоб Зiнгер утупив очi в свої гамашi й спитав: "Чому вiн назвав мене Жовтоногим? Жовтi гамашi тепер дуже моднi в Гамбурзi".
"Але не на Гельголандi, -- вiдказав пастор i осмiхнувся. Тодi взяв пана Зiнгера пiд руку й сказав: -- Ходiмо провiдаємо аптекаря Меллiна".
Вони пiднялися нагору й зайшли до старовинної аптеки, що стояла на краю урвища бiля сходiв. Там їх почастували грогом.
"Я вже багато чув про вас, -- сказав аптекар пановi Зiнгеру. -Вас прозвали Обхiдний Маневр, правда?"
"Як, як? -- уражено перепитав секретар страхового товариства. -Обхiдний Маневр?"
"Та не дрочiться через таку дурницю! -- вигукнув аптекар. -- Тут нiкого не називають справжнiм iм'ям. Мене от прозвали Нашатирний Петер. А вас -- Обхiдний Маневр".
"Але чому, пане аптекарю?"
"Ну, бачте, пане Зiнгер, тут рiч ось у чому: вдова Бродерс усiм розповiдала, що ви не любите риби. Але вона, каже вдова, навчила вас залюбки їсти рибу. Обхiдним маневром, каже вона. Тому вас i прозвали Обхiдним Маневром".
Пастор Расмуссен так зареготав, що аж пирснув грогом, який мав у ротi, на стiл. Але пан Зiнгер тiльки сказав: "Як прикро!"
Коли вони обидва вже знов неквапом iшли по острову, пастор Грiм сказав: "Двоє прiзвиськ ви вже маєте. Цiкаво, яке буде третє?"
"А менi вистачить i цих! -- з гiднiстю вiдказав Йоганнес-Якоб Зiнгер. Вiн волiв би повернутись i рушити назад. Але пастор тяг його далi через Горiшнє селище i навiть запросив ще на один грог у шинок "Утiха Пiвнiчного моря".
Шинкар Ялiвцевий Гаррi власною персоною принiс двi склянки грогу i навiть пiдсiв за стiл до клiєнтiв.
"Ну, як вам сподобався наш острiв, Президенте?"
"Який я вам президент!" -- з гiднiстю вiдрубав пан Зiнгер. Та Ялiвцевий Гаррi тiльки засмiявся.
"Звичайно, я знаю, що ви страховий агент. Але, як я чую, ви по десять разiв на день вiтаєтесь за руку з людьми. А це робить тут тiльки президент, коли раз на рiк навiдує наш острiв. Тому вас i прозвали Президентом. Цiлком симпатичне прiзвисько".
На щастя, цей раз у пастора Расмуссена не було в руцi грогу, i вiн змiг зареготати без небезпеки для скатерки. А пан Зiнгер сказав: "Та непогане". Бо прiзвисько Президент йому сподобалося.
Далi вiн уже супроводив пастора по острову не без приємностi. Вже темнiло, коли обидва дiйшли до маяка, що невтомно обводив трьома своїми променями морський обрiй, як дороговказ для суден у морi.
Бiля пiднiжжя маяка вони зустрiли Антьє Гавдуюду. Вона була дружина англiйця, що торгував на Гельголандi тканинами. Вона нiколи не питала людей: "Як справи?" А натомiсть питала: "How do you do?" По-англiйському це означає те саме. Тому її й прозвали Антьє Гавдуюду. В напiвтемрявi Антьє впiзнала пастора тiльки по голосу. А пана Зiнгера й зовсiм не впiзнала. Тому вона спитала: "З ким це ви прогулюєтесь, пане пасторе?"
"З паном Зiнгером, страховим агентом, Антьє!"
"А, з Гумовим Нiколаусом".
"Вибачте, як ви сказали? -- сердито вигукнув пан Зiнгер. -- З Гумовим Нiколаусом?"
"Ой, не ображайтесь! -- вiдказала Антьє Гавдуюду. -- Я ж не зо зла. Я просто вiд людей чула, що вас так називають".
"Але чому раптом Гумовим Нiколаусом?" -- спитав пастор Расмуссен.
"Ну, це проста рiч, пане пасторе. Це через пiдпис".
"Тобто як?" -- здивувався Йоганнес-Якоб Зiнгер.
"Та ви ж, -- вiдповiла Антьє Гавдуюду, -- пiд кожним папером пiдписуєтеся: "Агент Товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв". Такий розтягнений пiдпис, наче гумовий".
"А чому Нiколаус? -- спитав пан Зiнгер збентежено.
"Бо в нас усiх страхових агентiв називають Нiколаусами".
"Ага, -- знiчено промимрив агент, -- тому й пiдмiтальник назвав мене Жовтоногим Нiколаусом".
Пастор Расмуссен аж заiржав i, пирхаючи, вигукнув:
"Так вам i треба, Зiнгере, щоб вас прозивали Гумовим Нiколаусом. I придумали ж такий довжелезний пiдпис! Як там воно, Антьє?"
"Агент товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв", пане пасторе!"
"Смiх, та й годi!" -- закричав пастор.
Але пан Зiнгер прошепотiв:
"Як прикро!"
Коли вертались додому, пан Зiнгер мусив визнати, що вiн начисто програв заклад. Вiн мав уже не одне прiзвисько, а цiлих четверо. I це смутило його так, що добросердому пасторовi стало аж шкода бiдолахи.
"Ви знаєте, -- сказав вiн, -- я подбаю, щоб вас надалi прозивали тiльки Президентом. Адже це прiзвисько найбiльше вас задовольняє, правда?"
Агент кивнув головою.
"Гаразд, а коли ви збираєтесь тричi обпливати човном круг острова, пане Зiнгер?"
"Може, в недiлю?" -- вiдказав бiдолаха.
"Згода, пане Зiнгер! У недiлю о дев'ятiй ранку на причалi для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нiчого проти того, щоб я скористався нагодою i трохи покатався?"
Агент похитав головою. Потiм пригнiчено сказав: "Добранiч", -- i зник у домi вдови Бродерс.
Наступної недiлi гельголандцi були неабияк здивованi, побачивши, що пастор Грiм iз новим страховим агентом сiдають у шлюпку i худющий пан Зiнгер з натугою, невмiло налягає на весла, їхнiй подив ще зрiс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острiв.
I вже зовсiм отетерiли люди, коли шлюпка пiсля тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на пiвдень i обкружляла острiв. Тодi гельголандцi висипали з осель, i повсюди на краю кручi товпились цiкавi, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державi й мала назву "Президент". Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялiвцевий Гаррi з шинку "Втiха Пiвнiчного моря" побачив зi скелi шлюпку, то гукнув: "Хлопцi, дивiться! Президент у "Президентi" пливе круг острова".
Цей дотеп полетiв з уст в уста, i Йоганнес-Якоб Зiнгер ураз дiстав навiки те прiзвисько, котре найдужче йому сподобалося.
Коли вiн удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: "Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцiю?"
Йоганнес-Якоб Зiнгер кивнув головою й був радий, i то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цiй нагодi навчився веслувати. Вiн змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми -- легко й ритмiчно, навiть не думаючи про веслування. Коли аж надвечiр вiн нарештi втретє обплив круг острова й пристав до причалу, Спiлка веслярiв тут-таки на мiсцi оголосила його своїм почесним членом i запросила разом iз пастором до шинку "Втiха Пiвнiчного моря". Наступними днями вдова Бродерс не могла надивуватися з пана Зiнгера. Вiн уже не носив жовтих гамаш, називав свою контору "Нiколаусовою спiлкою", залюбки їв рибу й навiть морських слимакiв, уже не вiтався з людьми за руку по десять разiв на день, а гукав: "Здоровi були" чи "Привiт", коли зустрiчав знайомого, а одного дня навiть пiшов на службу в синьому моряцькому светрi.
"А ви знаєте, Президенте, -- сказала вдова якось у недiлю за обiдом, -- вас уже й не вiдрiзниш вiд гельголандця".
"Правда!" -- погодився пан Зiнгер. А тодi вiдсунув шнiцеля зi свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свiжозакопченої акулячої почеревини.
Прадiдусь замовк, i я спантеличено запитав:
-- Що, оповiдка скiнчилась?
-- Так, оповiдка скiнчилась. Ти, звичайно, поцiкавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?
-- Так, прадiдусю.
-- Ну, це я можу тобi сказати: бо вiн одружився з дочкою торговця омарами, а пiсля тестевої смертi успадкував торгiвлю.
-- А чому ви не розказали про це в своїй оповiдцi?
-- Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навiть така мiзерна й дурна рiч, як казка, має свої правила! Оповiдка про прiзвиська пана Зiнгера -- це оповiдка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, i кiнчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. I крапка! Все iнше вже не належить до оповiдки. Бо оповiдка, Хлопчак, повинна бути схожа на змiю, що кусає себе за хвiст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собi. Так, як змiя, що вхопить себе зубами за хвiст, не має нi початку, нi кiнця, так i кiнець оповiдки повинен уплiтатися в її початок.
-- Оце, прадiдусю, й є мораль вашої оповiдки.
-- Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповiдки. А наша оповiдка про пана Зiнгера мала показати ще й iнше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше нiж дати йому назву. Пан Зiнгер був на Гельголандi чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прiзвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведiнки, сповненої гiдностi, прилипло до нього: прiзвисько "Президент".
-- I тому мого друга Геннiнга тепер називають Президентовим Геннiнгом, а дiвчину дядька Гаррi -- Президентовою Хельгою! -- сказав я.
-- Точно, Хлопчак!
Прадiд вийняв з кишенi маленького золотого годинника й мовив:
-- Горiшня бабуся чекає мене. Менi треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького вiршика!
-- Так у мене немає настрою, прадiдусю, й задумки немає!
-- Ну, тодi я пропоную тобi ось що: спробуй-но ще перекладати!
-- А що ж менi перекладати? -- засмiявся я. -- Я ж не знаю жодної чужоземної мови.
-- Зате знаєш двi вiтчизнянi: нiмецьку й фризьку! [2] ------[2] Фризи -- народнiсть на пiвночi Нiдерландiв i Захiдної Нiмеччини. ------
I це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-нiмецькому в школi та з дачниками з материка. Отже, я повинен умiти й перекладати з мови на мову...
Я взяв дошку та теслярського олiвця й сiв з ними нагорi, в токарнi, а прадiдусь пiшов через вулицю в дiм. Я вирiшив перекласти вiрш про кумедного чоловiчка, бо вiн коротенький i простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки i якийсь час дивився на нього. Потiм сказав собi: "Отак! А тепер хутенько перекладай вiдповiдним розмiром, з гарними римами й з усiм, що сюди належить!"
Та перекладання виявилось куди важчим дiлом, нiж я гадав. Коли у фризькiй мовi яке слово має один склад, то в нiмецькiй -- принаймнi два. А коли якiсь слова у фризькiй мовi римуються, то в нiмецькiй -напевне нi. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.
Тодi я вирiшив хоча й перекласти вiрша, але зробити з нього новий, тобто вiрш, заримований по-нiмецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять iз словом голуб, а заримував його зi словом бiжать.
Коли прадiдусь вернувся до рибальської комори, обидвi сторони дошки були списанi, а нiмецький переклад готовий.
-- Ну що, Хлопчак, -- спитав прадiдусь, -- упорався?
-- Є переклад "Старого дивака", прадiдусю!
-- Удався?
-- Сподiваюсь!
-- Ну читай! Менi не терпиться почути.
Я взяв дошку й прочитав вiрша спочатку по-фризькому. Потiм перевернув її i прочитав нiмецький переклад:
Старий дивак
В нас жив на островi колись
Кумедний чоловiк.
Усе на свiтi, що не є,
Вiн рахувати звик.
Один, два, три, чотири, п'ять -
Жаб, горобцiв, жукiв.
Бички по вулицi бiжать -
Рахує вiн бичкiв.
Квiтки на лузi рахував,
Траву i все, що мiг.
Надвечiр стомлювався так,
Що ледь не падав з нiг.
Спитаєш ти мене, чому
Поводився вiн так?
Ну що ж, тобi я вiдповiм:
Вiн просто був дивак.
-- Гм... -- гмукнув прадiдусь замислено. Потiм узяв дошку з моєї руки, подивився на той бiк, де був написаний фризький вiрш, перевернув, трохи почитав нiмецький переклад i знову гмукнув: -- Гм...
-- Тобi не подобається мiй переклад?
-- Та нi, подобається! Але по-фризькому вiрш, вiдверто кажучи, звучить краще.
-- Таж мiй вiрш -- тiльки переклад!
-- Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собi працю!
-- Чого це?
-- Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на островi чоловiк, то вiн увесь час рахував, i люди дивувалися, що вiн весь час стоїть на довгiй вулицi й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на островi кумедний чоловiк. Усе на свiтi, що не є, вiн рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вiршi. Перекладати, Хлопчак, це означає нiби перевозити щось iз мови в мову, немов на поромi. Але дорогою треба по змозi менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!
-- Так я ж уперше зроду перекладав! Хiба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромi?
-- Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.
Поки ми так розмовляли, внизу рипнули дверi, i ми почули голос дядька Яспера: "Йдiть уже їсти!"
-- Ой господи! -- сказав прадiдусь. -- Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсiм забув!
Дверi рипнули знову, а потiм грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас iз прадiдусем. Бо для нього не було в свiтi нiчого важливiшого за їжу. Вiн не мiг зрозумiти, що є речi, цiкавiшi за маринованi оселедцi, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.
Коли ми в шапках i шарфах вийшли на вулицю, прадiдусь сказав, що горiшня бабуся питала в нього рими.
-- Невже вона справдi вiршує?
-- Хто може знати! Вiд жiнок можна сподiватися чого завгодно.
-- Твоя правда, Хлопчак! -- пробурчав прадiдусь, i ми ввiйшли в дiм.
Їжа була така, як щодня, нiчого надзвичайного. Зелена капуста iз салом.
По обiдi прадiдусь лiг поспати, а нашi моряки знову подалися до гаванi -- розвантажувати далi катер.
Я теж хотiв iти до гаванi, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.
-- А в кого буде день народження, бабусю?
-- У твого прадiда! Завтра йому вiсiмдесят п'ять рокiв. Тобi годилось би знати!
-- Так вiн же й слова менi про це не казав!
-- Ще б пак! Вiн не визнає днiв народження. I все лягає на мої руки! Диво, що вiн хоч сьогоднi прийшов обговорювати найголовнiше.
"То ось чого вiн сьогоднi вранцi був удома!" -- подумав я.
-- Сходи до пекаря Люрса i спитай, коли будуть готовi торти. Та забiжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок i яєць, а ще...
Бабусиним дорученням не було кiнця. Я пiшов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потiм запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зiнгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу i свого приятеля Геннiнга. Потiм пiшов додому i крiзь вiкно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горiшньої бабусi. Сестричкам я пообiцяв принести пiсля святкового обiду печива й торта. I нарештi подався в Долiшнє селище -- запросити долiшню бабусю.
Впоравши все це, я пройшовся до гаванi й побачив там Джоннi-Свистуна. Вiн стояв на причалi коло нашого катера, i я дозволив йому спуститись разом зi мною на наше судно. Ми взяли в камбузi морських сухарiв, повалялись на койках, а врештi сiли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.
-- Диви, -- сказав менi Джоннi, -- на дошках щось написане!
-- Де? -- збентежено спитав я.
-- А он на носi!
I справдi -- на дошцi спереду хтось написав щось олiвцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розiбрав слова з нашого вiрша про маленьку мишку. Ми з Джоннi почали гарячкове шукати iнших списаних дощок i мало-помалу знайшли рядки трохи не з усiх наших вiршiв. Та вони були замазанi смолою, i прочитати пощастило тiльки уривки!
-- Ах ви ж пiрати! -- гукнув я розлючено. Вилiз iз шлюпки й побiг до дядька Гаррi, що порався коло вантажної стрiли.
-- Ви забрали нашi вiршi на дошки для шлюпки! -- закричав я. -Негiдники! Ось я прадiдусевi скажу!
-- Та не гарячкуй, -- засмiявся дядько Гаррi. -- Нам бабуся дозволила.
-- Як вона могла! -- закричав я ще нестямнiше.
Дядько Гаррi знов засмiявся, ввiмкнув мотор кран-балки й пiдняв iз трюму два лантухи борошна. Потiм гукнув:
-- Вона сказала,. що посписувала всi вiршi!
I знов заторохкотiв мотор, а менi стало соромно, що я так розкричався. Знiчений, вернувся я на причал i сказав Джоннi-Свистуновi, що не маю бiльше часу гратися з ним. Тодi побiг до долiшньої бабусi, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом i розповiв про шлюпку та про вiршi.
Долiшня бабуся спитала, що то були за вiршi i чи ми часом не складали вiршiв у неї в мансардi.
Я признався, що ми написали два вiршi на дошках з розiбраного лiжка, але на внутрiшньому боцi. На щастя, вона тiльки засмiялась, а зовсiм не розсердилась. Це заспокоїло мене, i незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горiшнє селище.
Горiшня бабуся сидiла у кухнi й перев'язувала якiсь списанi аркушики червоною стьожкою. Та, вгледiвши мене, прикрила їх хусткою й сказала:
-- Чого ти нишпориш тут по кухнi! Йди в комору до прадiда. Вiн казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?
-- Та йду вже, -- вiдказав я i неохоче пiшов. Але насправдi менi було дуже смiшно. Бо тепер я мав доказ, що горiшня бабуся цiкавиться нашими вiршами: вона навiть зiбрала їх i перев'язує червоною стьожечкою.
I я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.
Прадiдусь сидiв нагорi, в токарнi, поряд Шкiряної Лiзбет; обличчя в нього було сумне.
-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- моряки пустили нашi вiршi на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?
-- Навряд чи дуже багато, прадiдусю!
-- Я теж. Сьогоднi ввечерi хотiв посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тiльки сьогоднiшнi.
-- Так, тi моряки наробили нам лиха! -- сказав я нещиро. Я не признався, що горiшня бабуся посписувала вiршi. Адже це, мабуть, мала бути iменинна несподiванка.
-- Менi дуже сумно, та й злiсть на серцi, -- сказав прадiд. -- Я негайно мушу написати вiрша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподiваюся, там ще знайдеться!
-- Зосталися тiльки двi чистi!
-- От i добре. Тодi ми обидва можемо скласти по вiршу!
Я подав прадiдусевi дошку та теслярського олiвця й сiв iз другою дошкою коло верстака. З годину ми сидiли тихенько, вiршували.
-- О, Хлопчак, -- сказав прадiдусь нарештi, -- тепер я вилив геть свою злiсть на морякiв i знов можу спокiйно дихати. Ти теж готовий?
-- Нi, прадiдусю! Я допишу свого вiрша завтра. Сьогоднi чогось не пишеться.
-- Ну, як хочеш! Але вислухати мого вiрша можеш?
-- Аякже.
"Нi, -- вiдповiв чоловiк у пенсне. -- Я їду туди вперше. Я буду там секретарем страхового товариства вдiв ловцiв омарiв. -- Вiн уклонився й додав: -- Дозвольте вiдрекомендуватись: Йоганнес-Якоб Зiнгер".
"Дуже приємно, пане Зiнгер! Моє прiзвище Расмуссен, пастор Расмуссен. Але на островi мене прозивають "пастор Грiм".
"Чому це "пастор Грiм"? -- спитав пан Зiнгер.
"Бо я щонедiлi гримлю гельголандцям про їхнi грiхи, -- пояснив пастор. -- Треба вам знати, пане Зiнгер, що кожен, хто живе на Гельголандi, дiстає прiзвисько, жартiвливе прiзвисько".
"Як прикро! -- вигукнув пан Зiнгер. -- Але, -- додав вiн, випнувши дудочкою губи, -- менi прiзвиська не дадуть. Бо я шанована людина, я працюю й виконую свiй обов'язок".
"Обережно, пане Зiнгер, не кажiть цього так голосно!"
"Я це казатиму так голосно, як захочу! -- сердито вiдповiв чоловiк у жовтих гамашах. I, певний своєї шановностi, додав: -- Закладаюся, що гельголандцi не дадуть менi нiякого прiзвиська!"
"Що ж, приймаю заклад! -- громовим голосом вигукнув пастор. -Коли ви через тиждень iще не матимете прiзвиська, я тричi обвезу вас у весельнiй шлюпцi навколо острова!"
"Згода, -- вiдповiв пан Зiнгер i вклав свою сухеньку руку в могутнє пасторове лаписько. -- Той iз нас, хто програє, тричi обвезе другого круг острова".
Пастор i секретар страхового товариства домовилися, що мовчатимуть про свiй заклад, а за тиждень, тобто в останнiй четвер травня, разом прогуляються по острову й вивiдають, чи дiстав пан Зiнгер прiзвисько.
По обiдi пароплав пристав до Гельголанду. Капiтан зупинив машину далеко перед островом, загримiли якiрнi ланцюги, й з лiвого борту судна спустили мотузяний трап. Негайно вiд острова вiдпливла шлюпка, i всiм пасажирам довелося спускатись у неї по трапу. Пастор Расмуссен, що вже мав такий досвiд, спустився перший. За ним -- зляканий пан Зiнгер, що тремтячими ногами намацував щабель за щаблем. Рибалки в шлюпцi здивовано витрiщались на його лимонно-жовтi гамашi, i стерновий сказав: "Дибає, наче чорногуз у салатi". Пастор Расмуссен подумки всмiхнувся, почувши цю реплiку.
На причалi, до якого рiвно за чверть години допливала шлюпка, праворуч i лiворуч довгими двома рядами стояли гельголандцi. Цю шпалеру цiкавих прозвали "Лайливою алеєю", бо тут обмiнювалися реплiками про новоприбулих, не завжди похвальними. Коли пастор з паном Зiнгером iшли тiєю Лайливою алеєю, з обох бокiв лунало: "З приїздом, пане пасторе!" Один старий рибалка гукнув: "Давно вже не чули ми грому в недiлю!" А одна опасиста стара пенсiонерка закричала: "Слава богу, знов починає гримiти!"
При цих реплiках пастор кидав на пана Зiнгера швидкi погляди, i сердешному секретаревi страхової спiлки стало трохи моторошно, бо вiн мимохiдь подумав, що зовсiм не вмiє веслувати.
Мiж iншим, пастор уловив i кiлька реплiк пошепки, острiвною говiркою, якi, без сумнiву, стосувались худющого пана Зiнгера. З лiвого боку хтось прошепотiв: "У наш пташник прибув iще й пугач!" А з правого: "Он iде ширма, а всерединi чоловiчок!"
Пастор Грiм осмiхнувся, бо подумав про свiй заклад. Але водночас той шепiт видався йому нечемним щодо гостя, i вiн вирiшив наступної недiлi прочитати гельголандцям громову проповiдь щодо чемностi.
На вулицi, що вела до сходiв, пастор Расмуссен залишив пана Зiнгера в удови Бродерс, бо там секретар страхової спiлки мав жити. Сказав йому "до побачення" й пообiцяв рiвно за тиждень повести його в прогулянку по острову. А потiм рушив у Горiшнє селище, до свого дому.
Та ледве вiн пройшов половину сходiв, як його наздогнала засапана вдова Бродерс, гукаючи: "Пане пасторе! Пане пасторе!"
"Що сталось, панi Бродерс?"
"Пане пасторе, той папужка, що ви менi привели, не любить риби! Що ж менi з ним дiяти? Не можу ж я щодня купувати йому м'ясо! В нас воно надто дороге!"
"Люба панi Бродерс! -- вiдповiв пастор досить голосно. -По-перше, пан Зiнгер не папужка, затямте це собi, а по-друге, вiн з божою помiччю звикне до всього, навiть до риби, коли її добре приготувати. Бувайте здоровi!"
"Бувайте здоровi, не гнiвайтесь на мене!" -- промурмотiла панi Бродерс i заспокоєно подрiботiла сходами вниз. Вона вже твердо вирiшила привчити пана Зiнгера до риби.
I вона це зробила, та ще й дуже просто: подала йому котлети з кита, а сказала, що це телятина; копчену акулячу почеревину назвала свинячою. Одне слово, вона три днi дурила його, а коли на четвертий день пан Зiнгер похвалив її страви, вiдкрила правду: сказала, що вiн три днi їв тiльки дарунки моря.
Секретар страхової спiлки був приголомшений цими словами. Скинув пенсне, обнюхав свинячий шнiцель у себе на тарiлцi й спитав: "То, може, це риба-пилка?"
"Нi, пане Зiнгер, -- заспокоїла його вдова Бродерс, -- цього разу я вам подала справжню свинину. Адже сьогоднi недiля".
Йоганнес-Якоб Зiнгер спiткав iще не одну несподiванку на островi Гельголандi. Наприклад, на материку вiн звик був подавати руку всiм знайомим, яких стрiчав на вулицi, й казати їм: "Добридень!" та "Як справи?" I вранцi в понедiлок, йдучи до своєї страхової контори, вiн запiзнювався туди на цiлу годину, бо на коротенькiй своїй дорозi зустрiв не бiльш i не менш як чотирнадцять чоловiк, iз якими встиг познайомитися в своїй конторi. Чотирнадцять разiв вiн подав, вiтаючись, руку, чотирнадцять разiв сказав: "Добридень" i "Як справи?", чотирнадцять разiв подав руку на прощання й чотирнадцять разiв сказав: "Бувайте здоровi" та "До побачення". Це забирало дуже багато часу; на Гельголандi до такого не звикли. Тут вiталися й прощалися за руку тiльки тодi, коли виряджались на материк або верталися звiдти. А так, зустрiчаючись, тiльки казали: "Здоров" або "Привiт".
Несподiванi були для пана Зiнгера й балачки в його страховiй конторi. Як людина педантична, вiн завжди говорив про "Товариство страхування вдiв ловцiв омарiв". А гельголандцi весь час казали: "Нiколаусова каса". Тiльки на третiй чи четвертий день пан Зiнгер збагнув, що вони мають на увазi його "Товариство страхування вдiв ловцiв омарiв". Бо небесний заступник рибалок та мореплавцiв -- святий Миколай, чи то Нiколаус. Тому всi моряцькi страховi товариства називають "Нiколаусовими касами". А секретарiв таких товариств -просто Нiколаусами. Секретар "Пароплавного страхового товариства", наприклад, мав прiзвисько Нiколаус Раз-Два-Три, бо вiн завжди носив цiпок iз залiзним наконечником i за кожним другим кроком рiзко стукав ним. Це звучало як "тук-тук-тук" або "раз-два-три". Секретар Товариства страхування риболовних снастей прозивався Нiколаус-Перець, бо вiн дуже перчив усi страви. А секретар "Лоцманської страхової спiлки" був Нiколаус-Свинар, бо вiн єдиний на всьому островi держав свиню.
Тiльки секретар страхового товариства Йоганнес-Якоб Зiнгер, здавалося, ще не мав прiзвиська, i вiн дуже пишався цим. Коли пастор Расмуссен, як домовилися, в останнiй четвер травня прийшов кликати його на прогулянку, пан Зiнгер сказав: "Ви програли заклад, пане пасторе! Я вже тиждень живу на Гельголандi, а прiзвиська не маю".
"Зачекайте, пане Зiнгер, -- засмiявся пастор Грiм. -- Ходiм поки що прогуляємося".
Секретар страхового товариства надiв жовто-зелену квiтчасту камiзельку й прикрасив свої тонкi ноги лимонно-жовтими гамашами. Була вже п'ята година, i його службовий час у конторi скiнчився.
Коли вони пiднiмалися сходами до Горiшнього селища, їм довелось обминати старого пiдмiтайла Цангi, бо той саме завзято мiв сто вiсiмдесят три сходинки.
"Ну, як справи, Цангi?" -- спитав пастор.
Старий вiдповiв, не пiдводячи голови:
"Вниз кочуся, пане пасторе".
А потiм мовчки замiв iще три сходинки.
Пастор Грiм зупинився й спитав:
"Скiльки тобi, власне, рокiв, Цангi?"
"Сiмдесят п'ять, пане пасторе!"
"Ну, то час тобi вже на спочинок. А ти хоч застрахований?"
Старий пiдмiтайло, не перестаючи вимахувати мiтлою, вiдповiв:
"Нi, пане пасторе, де там! Я вже якось до кiнця витримаю. Адже це страхування грає на тому, щоб люди рано вмирали. Знаю я їх! Нiколаус Раз-Два-Три хитрий, як чортяка, Нiколаус-Перець дурний, як баран, Нiколаус-Свинар не любить мене, та й оцей новий, Нiколаус Жовтоногий, навряд чи кращий буде".
"Дозвольте!" -- вигукнув пан Зiнгер.
Але Цангi вже спустився на дванадцять сходинок i нiчого не почув, бо вiн був майже глухий.
Йоганнес-Якоб Зiнгер утупив очi в свої гамашi й спитав: "Чому вiн назвав мене Жовтоногим? Жовтi гамашi тепер дуже моднi в Гамбурзi".
"Але не на Гельголандi, -- вiдказав пастор i осмiхнувся. Тодi взяв пана Зiнгера пiд руку й сказав: -- Ходiмо провiдаємо аптекаря Меллiна".
Вони пiднялися нагору й зайшли до старовинної аптеки, що стояла на краю урвища бiля сходiв. Там їх почастували грогом.
"Я вже багато чув про вас, -- сказав аптекар пановi Зiнгеру. -Вас прозвали Обхiдний Маневр, правда?"
"Як, як? -- уражено перепитав секретар страхового товариства. -Обхiдний Маневр?"
"Та не дрочiться через таку дурницю! -- вигукнув аптекар. -- Тут нiкого не називають справжнiм iм'ям. Мене от прозвали Нашатирний Петер. А вас -- Обхiдний Маневр".
"Але чому, пане аптекарю?"
"Ну, бачте, пане Зiнгер, тут рiч ось у чому: вдова Бродерс усiм розповiдала, що ви не любите риби. Але вона, каже вдова, навчила вас залюбки їсти рибу. Обхiдним маневром, каже вона. Тому вас i прозвали Обхiдним Маневром".
Пастор Расмуссен так зареготав, що аж пирснув грогом, який мав у ротi, на стiл. Але пан Зiнгер тiльки сказав: "Як прикро!"
Коли вони обидва вже знов неквапом iшли по острову, пастор Грiм сказав: "Двоє прiзвиськ ви вже маєте. Цiкаво, яке буде третє?"
"А менi вистачить i цих! -- з гiднiстю вiдказав Йоганнес-Якоб Зiнгер. Вiн волiв би повернутись i рушити назад. Але пастор тяг його далi через Горiшнє селище i навiть запросив ще на один грог у шинок "Утiха Пiвнiчного моря".
Шинкар Ялiвцевий Гаррi власною персоною принiс двi склянки грогу i навiть пiдсiв за стiл до клiєнтiв.
"Ну, як вам сподобався наш острiв, Президенте?"
"Який я вам президент!" -- з гiднiстю вiдрубав пан Зiнгер. Та Ялiвцевий Гаррi тiльки засмiявся.
"Звичайно, я знаю, що ви страховий агент. Але, як я чую, ви по десять разiв на день вiтаєтесь за руку з людьми. А це робить тут тiльки президент, коли раз на рiк навiдує наш острiв. Тому вас i прозвали Президентом. Цiлком симпатичне прiзвисько".
На щастя, цей раз у пастора Расмуссена не було в руцi грогу, i вiн змiг зареготати без небезпеки для скатерки. А пан Зiнгер сказав: "Та непогане". Бо прiзвисько Президент йому сподобалося.
Далi вiн уже супроводив пастора по острову не без приємностi. Вже темнiло, коли обидва дiйшли до маяка, що невтомно обводив трьома своїми променями морський обрiй, як дороговказ для суден у морi.
Бiля пiднiжжя маяка вони зустрiли Антьє Гавдуюду. Вона була дружина англiйця, що торгував на Гельголандi тканинами. Вона нiколи не питала людей: "Як справи?" А натомiсть питала: "How do you do?" По-англiйському це означає те саме. Тому її й прозвали Антьє Гавдуюду. В напiвтемрявi Антьє впiзнала пастора тiльки по голосу. А пана Зiнгера й зовсiм не впiзнала. Тому вона спитала: "З ким це ви прогулюєтесь, пане пасторе?"
"З паном Зiнгером, страховим агентом, Антьє!"
"А, з Гумовим Нiколаусом".
"Вибачте, як ви сказали? -- сердито вигукнув пан Зiнгер. -- З Гумовим Нiколаусом?"
"Ой, не ображайтесь! -- вiдказала Антьє Гавдуюду. -- Я ж не зо зла. Я просто вiд людей чула, що вас так називають".
"Але чому раптом Гумовим Нiколаусом?" -- спитав пастор Расмуссен.
"Ну, це проста рiч, пане пасторе. Це через пiдпис".
"Тобто як?" -- здивувався Йоганнес-Якоб Зiнгер.
"Та ви ж, -- вiдповiла Антьє Гавдуюду, -- пiд кожним папером пiдписуєтеся: "Агент Товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв". Такий розтягнений пiдпис, наче гумовий".
"А чому Нiколаус? -- спитав пан Зiнгер збентежено.
"Бо в нас усiх страхових агентiв називають Нiколаусами".
"Ага, -- знiчено промимрив агент, -- тому й пiдмiтальник назвав мене Жовтоногим Нiколаусом".
Пастор Расмуссен аж заiржав i, пирхаючи, вигукнув:
"Так вам i треба, Зiнгере, щоб вас прозивали Гумовим Нiколаусом. I придумали ж такий довжелезний пiдпис! Як там воно, Антьє?"
"Агент товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв", пане пасторе!"
"Смiх, та й годi!" -- закричав пастор.
Але пан Зiнгер прошепотiв:
"Як прикро!"
Коли вертались додому, пан Зiнгер мусив визнати, що вiн начисто програв заклад. Вiн мав уже не одне прiзвисько, а цiлих четверо. I це смутило його так, що добросердому пасторовi стало аж шкода бiдолахи.
"Ви знаєте, -- сказав вiн, -- я подбаю, щоб вас надалi прозивали тiльки Президентом. Адже це прiзвисько найбiльше вас задовольняє, правда?"
Агент кивнув головою.
"Гаразд, а коли ви збираєтесь тричi обпливати човном круг острова, пане Зiнгер?"
"Може, в недiлю?" -- вiдказав бiдолаха.
"Згода, пане Зiнгер! У недiлю о дев'ятiй ранку на причалi для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нiчого проти того, щоб я скористався нагодою i трохи покатався?"
Агент похитав головою. Потiм пригнiчено сказав: "Добранiч", -- i зник у домi вдови Бродерс.
Наступної недiлi гельголандцi були неабияк здивованi, побачивши, що пастор Грiм iз новим страховим агентом сiдають у шлюпку i худющий пан Зiнгер з натугою, невмiло налягає на весла, їхнiй подив ще зрiс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острiв.
I вже зовсiм отетерiли люди, коли шлюпка пiсля тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на пiвдень i обкружляла острiв. Тодi гельголандцi висипали з осель, i повсюди на краю кручi товпились цiкавi, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державi й мала назву "Президент". Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялiвцевий Гаррi з шинку "Втiха Пiвнiчного моря" побачив зi скелi шлюпку, то гукнув: "Хлопцi, дивiться! Президент у "Президентi" пливе круг острова".
Цей дотеп полетiв з уст в уста, i Йоганнес-Якоб Зiнгер ураз дiстав навiки те прiзвисько, котре найдужче йому сподобалося.
Коли вiн удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: "Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцiю?"
Йоганнес-Якоб Зiнгер кивнув головою й був радий, i то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цiй нагодi навчився веслувати. Вiн змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми -- легко й ритмiчно, навiть не думаючи про веслування. Коли аж надвечiр вiн нарештi втретє обплив круг острова й пристав до причалу, Спiлка веслярiв тут-таки на мiсцi оголосила його своїм почесним членом i запросила разом iз пастором до шинку "Втiха Пiвнiчного моря". Наступними днями вдова Бродерс не могла надивуватися з пана Зiнгера. Вiн уже не носив жовтих гамаш, називав свою контору "Нiколаусовою спiлкою", залюбки їв рибу й навiть морських слимакiв, уже не вiтався з людьми за руку по десять разiв на день, а гукав: "Здоровi були" чи "Привiт", коли зустрiчав знайомого, а одного дня навiть пiшов на службу в синьому моряцькому светрi.
"А ви знаєте, Президенте, -- сказала вдова якось у недiлю за обiдом, -- вас уже й не вiдрiзниш вiд гельголандця".
"Правда!" -- погодився пан Зiнгер. А тодi вiдсунув шнiцеля зi свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свiжозакопченої акулячої почеревини.
Прадiдусь замовк, i я спантеличено запитав:
-- Що, оповiдка скiнчилась?
-- Так, оповiдка скiнчилась. Ти, звичайно, поцiкавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?
-- Так, прадiдусю.
-- Ну, це я можу тобi сказати: бо вiн одружився з дочкою торговця омарами, а пiсля тестевої смертi успадкував торгiвлю.
-- А чому ви не розказали про це в своїй оповiдцi?
-- Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навiть така мiзерна й дурна рiч, як казка, має свої правила! Оповiдка про прiзвиська пана Зiнгера -- це оповiдка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, i кiнчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. I крапка! Все iнше вже не належить до оповiдки. Бо оповiдка, Хлопчак, повинна бути схожа на змiю, що кусає себе за хвiст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собi. Так, як змiя, що вхопить себе зубами за хвiст, не має нi початку, нi кiнця, так i кiнець оповiдки повинен уплiтатися в її початок.
-- Оце, прадiдусю, й є мораль вашої оповiдки.
-- Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповiдки. А наша оповiдка про пана Зiнгера мала показати ще й iнше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше нiж дати йому назву. Пан Зiнгер був на Гельголандi чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прiзвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведiнки, сповненої гiдностi, прилипло до нього: прiзвисько "Президент".
-- I тому мого друга Геннiнга тепер називають Президентовим Геннiнгом, а дiвчину дядька Гаррi -- Президентовою Хельгою! -- сказав я.
-- Точно, Хлопчак!
Прадiд вийняв з кишенi маленького золотого годинника й мовив:
-- Горiшня бабуся чекає мене. Менi треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького вiршика!
-- Так у мене немає настрою, прадiдусю, й задумки немає!
-- Ну, тодi я пропоную тобi ось що: спробуй-но ще перекладати!
-- А що ж менi перекладати? -- засмiявся я. -- Я ж не знаю жодної чужоземної мови.
-- Зате знаєш двi вiтчизнянi: нiмецьку й фризьку! [2] ------[2] Фризи -- народнiсть на пiвночi Нiдерландiв i Захiдної Нiмеччини. ------
I це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-нiмецькому в школi та з дачниками з материка. Отже, я повинен умiти й перекладати з мови на мову...
Я взяв дошку та теслярського олiвця й сiв з ними нагорi, в токарнi, а прадiдусь пiшов через вулицю в дiм. Я вирiшив перекласти вiрш про кумедного чоловiчка, бо вiн коротенький i простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки i якийсь час дивився на нього. Потiм сказав собi: "Отак! А тепер хутенько перекладай вiдповiдним розмiром, з гарними римами й з усiм, що сюди належить!"
Та перекладання виявилось куди важчим дiлом, нiж я гадав. Коли у фризькiй мовi яке слово має один склад, то в нiмецькiй -- принаймнi два. А коли якiсь слова у фризькiй мовi римуються, то в нiмецькiй -напевне нi. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.
Тодi я вирiшив хоча й перекласти вiрша, але зробити з нього новий, тобто вiрш, заримований по-нiмецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять iз словом голуб, а заримував його зi словом бiжать.
Коли прадiдусь вернувся до рибальської комори, обидвi сторони дошки були списанi, а нiмецький переклад готовий.
-- Ну що, Хлопчак, -- спитав прадiдусь, -- упорався?
-- Є переклад "Старого дивака", прадiдусю!
-- Удався?
-- Сподiваюсь!
-- Ну читай! Менi не терпиться почути.
Я взяв дошку й прочитав вiрша спочатку по-фризькому. Потiм перевернув її i прочитав нiмецький переклад:
Старий дивак
В нас жив на островi колись
Кумедний чоловiк.
Усе на свiтi, що не є,
Вiн рахувати звик.
Один, два, три, чотири, п'ять -
Жаб, горобцiв, жукiв.
Бички по вулицi бiжать -
Рахує вiн бичкiв.
Квiтки на лузi рахував,
Траву i все, що мiг.
Надвечiр стомлювався так,
Що ледь не падав з нiг.
Спитаєш ти мене, чому
Поводився вiн так?
Ну що ж, тобi я вiдповiм:
Вiн просто був дивак.
-- Гм... -- гмукнув прадiдусь замислено. Потiм узяв дошку з моєї руки, подивився на той бiк, де був написаний фризький вiрш, перевернув, трохи почитав нiмецький переклад i знову гмукнув: -- Гм...
-- Тобi не подобається мiй переклад?
-- Та нi, подобається! Але по-фризькому вiрш, вiдверто кажучи, звучить краще.
-- Таж мiй вiрш -- тiльки переклад!
-- Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собi працю!
-- Чого це?
-- Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на островi чоловiк, то вiн увесь час рахував, i люди дивувалися, що вiн весь час стоїть на довгiй вулицi й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на островi кумедний чоловiк. Усе на свiтi, що не є, вiн рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вiршi. Перекладати, Хлопчак, це означає нiби перевозити щось iз мови в мову, немов на поромi. Але дорогою треба по змозi менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!
-- Так я ж уперше зроду перекладав! Хiба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромi?
-- Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.
Поки ми так розмовляли, внизу рипнули дверi, i ми почули голос дядька Яспера: "Йдiть уже їсти!"
-- Ой господи! -- сказав прадiдусь. -- Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсiм забув!
Дверi рипнули знову, а потiм грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас iз прадiдусем. Бо для нього не було в свiтi нiчого важливiшого за їжу. Вiн не мiг зрозумiти, що є речi, цiкавiшi за маринованi оселедцi, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.
Коли ми в шапках i шарфах вийшли на вулицю, прадiдусь сказав, що горiшня бабуся питала в нього рими.
-- Невже вона справдi вiршує?
-- Хто може знати! Вiд жiнок можна сподiватися чого завгодно.
-- Твоя правда, Хлопчак! -- пробурчав прадiдусь, i ми ввiйшли в дiм.
Їжа була така, як щодня, нiчого надзвичайного. Зелена капуста iз салом.
По обiдi прадiдусь лiг поспати, а нашi моряки знову подалися до гаванi -- розвантажувати далi катер.
Я теж хотiв iти до гаванi, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.
-- А в кого буде день народження, бабусю?
-- У твого прадiда! Завтра йому вiсiмдесят п'ять рокiв. Тобi годилось би знати!
-- Так вiн же й слова менi про це не казав!
-- Ще б пак! Вiн не визнає днiв народження. I все лягає на мої руки! Диво, що вiн хоч сьогоднi прийшов обговорювати найголовнiше.
"То ось чого вiн сьогоднi вранцi був удома!" -- подумав я.
-- Сходи до пекаря Люрса i спитай, коли будуть готовi торти. Та забiжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок i яєць, а ще...
Бабусиним дорученням не було кiнця. Я пiшов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потiм запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зiнгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу i свого приятеля Геннiнга. Потiм пiшов додому i крiзь вiкно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горiшньої бабусi. Сестричкам я пообiцяв принести пiсля святкового обiду печива й торта. I нарештi подався в Долiшнє селище -- запросити долiшню бабусю.
Впоравши все це, я пройшовся до гаванi й побачив там Джоннi-Свистуна. Вiн стояв на причалi коло нашого катера, i я дозволив йому спуститись разом зi мною на наше судно. Ми взяли в камбузi морських сухарiв, повалялись на койках, а врештi сiли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.
-- Диви, -- сказав менi Джоннi, -- на дошках щось написане!
-- Де? -- збентежено спитав я.
-- А он на носi!
I справдi -- на дошцi спереду хтось написав щось олiвцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розiбрав слова з нашого вiрша про маленьку мишку. Ми з Джоннi почали гарячкове шукати iнших списаних дощок i мало-помалу знайшли рядки трохи не з усiх наших вiршiв. Та вони були замазанi смолою, i прочитати пощастило тiльки уривки!
-- Ах ви ж пiрати! -- гукнув я розлючено. Вилiз iз шлюпки й побiг до дядька Гаррi, що порався коло вантажної стрiли.
-- Ви забрали нашi вiршi на дошки для шлюпки! -- закричав я. -Негiдники! Ось я прадiдусевi скажу!
-- Та не гарячкуй, -- засмiявся дядько Гаррi. -- Нам бабуся дозволила.
-- Як вона могла! -- закричав я ще нестямнiше.
Дядько Гаррi знов засмiявся, ввiмкнув мотор кран-балки й пiдняв iз трюму два лантухи борошна. Потiм гукнув:
-- Вона сказала,. що посписувала всi вiршi!
I знов заторохкотiв мотор, а менi стало соромно, що я так розкричався. Знiчений, вернувся я на причал i сказав Джоннi-Свистуновi, що не маю бiльше часу гратися з ним. Тодi побiг до долiшньої бабусi, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом i розповiв про шлюпку та про вiршi.
Долiшня бабуся спитала, що то були за вiршi i чи ми часом не складали вiршiв у неї в мансардi.
Я признався, що ми написали два вiршi на дошках з розiбраного лiжка, але на внутрiшньому боцi. На щастя, вона тiльки засмiялась, а зовсiм не розсердилась. Це заспокоїло мене, i незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горiшнє селище.
Горiшня бабуся сидiла у кухнi й перев'язувала якiсь списанi аркушики червоною стьожкою. Та, вгледiвши мене, прикрила їх хусткою й сказала:
-- Чого ти нишпориш тут по кухнi! Йди в комору до прадiда. Вiн казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?
-- Та йду вже, -- вiдказав я i неохоче пiшов. Але насправдi менi було дуже смiшно. Бо тепер я мав доказ, що горiшня бабуся цiкавиться нашими вiршами: вона навiть зiбрала їх i перев'язує червоною стьожечкою.
I я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.
Прадiдусь сидiв нагорi, в токарнi, поряд Шкiряної Лiзбет; обличчя в нього було сумне.
-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- моряки пустили нашi вiршi на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?
-- Навряд чи дуже багато, прадiдусю!
-- Я теж. Сьогоднi ввечерi хотiв посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тiльки сьогоднiшнi.
-- Так, тi моряки наробили нам лиха! -- сказав я нещиро. Я не признався, що горiшня бабуся посписувала вiршi. Адже це, мабуть, мала бути iменинна несподiванка.
-- Менi дуже сумно, та й злiсть на серцi, -- сказав прадiд. -- Я негайно мушу написати вiрша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподiваюся, там ще знайдеться!
-- Зосталися тiльки двi чистi!
-- От i добре. Тодi ми обидва можемо скласти по вiршу!
Я подав прадiдусевi дошку та теслярського олiвця й сiв iз другою дошкою коло верстака. З годину ми сидiли тихенько, вiршували.
-- О, Хлопчак, -- сказав прадiдусь нарештi, -- тепер я вилив геть свою злiсть на морякiв i знов можу спокiйно дихати. Ти теж готовий?
-- Нi, прадiдусю! Я допишу свого вiрша завтра. Сьогоднi чогось не пишеться.
-- Ну, як хочеш! Але вислухати мого вiрша можеш?
-- Аякже.