Страница:
-- Ну що ж, тодi слухай!
Вiн вiдсунув дошку трохи вiд очей i прочитав:
Жук-поет
Матеус-жук по праву
Серед жукiв мав славу
Нiкчеми iз нiкчем.
I в будень, i в недiлю
Валявся вiн без дiла
Де-небудь пiд кущем.
Усi жуки путящi,
Поряднi, роботящi,
Й знайомi, i рiдня,
Говорячи про нього -
Матеуса дурного, -
Смiялися щодня.
Жуки вели розмови
Про гони та про лови
I взагалi про спорт.
Жучихи -- все про моди,
Про танцi-хороводи,
Салат, печеню, торт.
Матеус край дороги
Лежить, простягти ноги,
I дивиться на лiс.
Турботи вiн не знає,
Все пiсеньки складає
Й мугикає пiд нiс.
Коли їх хтось почує,
Його це не дратує,
Вiн радий, навпаки!
Спiва тихенько знову.
"Таж вiн поет, панове!" -
Дивуються жуки.
-- Ого, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Оце-то врiзали ви нашим морякам!
-- Та вони й не помiтять цього! -- засмiявся прадiдусь. -- Але дарма! Головне -- щоб менi полегшало. А менi таки полегшало. До речi, я хочу їсти. Котра вже година?
-- Пора вечеряти.
-- Ну, то ходiмо.
Ми взяли дошки пiд пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухнi. Прадiдусь неначе повiрив, що я хочу закiнчити вiрш удома. Але насправдi вiрш був давно готовий. То був абетковий вiрш до його дня народження, i я сподiвався, що горiшня бабуся перепише його та прочитає за святковим обiдом.
Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гаванi. За вечерею горiшня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очi, й не раз менi здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якiсь вiршi.
Прадiдусь пiшов спати рано i, збираючись сказати добранiч, повiдомив, що завтра вранцi розкаже останню оповiдку.
-- А як вона називається?
-- "Павiльйон iз порцеляни". Добранiч, Хлопчак!
-- Добранiч, прадiдусю!
Я лишився у вiтальнi сам з бабусею. Я сподiвався, що вона покаже менi iменинний подарунок для прадiдуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до лiтери "ха".
-- "Лопуха", бабусю!
-- Гм... "Лопуха" -- це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я вiршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважнiшi справи! Це гiрше, нiж нагодувати сiмдесятьох сiмох домовикiв!
Коли горiшня бабуся заговорила про домовикiв, я хутенько вибiг, гукнув крiзь дверi "добранiч" i з новим "Моряцьким щорiчником" потупав нагору, до своєї спальнi, де заснув, перше нiж прийшов дядько Гаррi.
ДЕНЬ СЬОМИЙ,
у який я познайомлю вас iз Президентовою родиною
та своїми татом i мамою.
Змальовано докладно день прадiдусевих iменин.
Доведено, як двiчi два -- чотири,
що моя горiшня бабуся вмiє вiршувати.
Розказано довгу iсторiю з ромом
i триразовим "Будьмо здоровi!".
А закiнчується день тим, що я потемки
йду з матроською торбою додому.
Останнiй день, який я мав пробути в домi горiшньої бабусi, випав майже безвiтряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!
Дядько Гаррi, коли я прокинувся, був уже з обома iншими моряками в гаванi. Але в сусiднiй кiмнатцi товкся прадiдусь.
Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув дверi прадiдусевої спальнi й гукнув:
-- Зичу вам здоров'я, щастя й довгого вiку!
Прадiдусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потiм витер мильну пiну з губiв i вiдказав:
-- Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вiк. I все ж дякую тобi за добрi побажання.
-- Вiдколи це ви голитесь? -- запитав я спантеличено. -- Ви хочете зголити бороду?
-- Нi, Хлопчак, хочу тiльки пiдправити й. Я роблю це раз на рiк, на день народження! Але мийся хутчiш та одягайся, разом спустимось до снiданку!
Урочисто вичепуренi, охайно зачесанi, ми через десять хвилин спустились до горiшньої бабусi, що подала снiданок до вiтальнi. Вона теж побажала прадiдусевi здоров'я, щастя й довгого вiку I пообiцяла на обiд велику несподiванку до дня народження.
-- У вiсiмдесят п'ять рокiв навряд чи для мене може бути несподiванка, Маргарето, -- сказав прадiдусь.
-- Побачимо! -- усмiхнулась горiшня бабуся.
Потiм ми поснiдали.
Коли ми вийшли на вулицю, менi стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповiдку. Засмучений, увiйшов я до рибальської комори. Прадiдусь, що йшов попереду, пiднявся драбиною до токарнi. Але я гукнув:
-- Стiйте, прадiдусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорi, ми тiльки вiршуємо!
-- Правда! -- з половини драбини вiдгукнувся прадiдусь. -- Тут, нагорi, ми вiршуємо. Тому я й iду нагору. Бо моя оповiдка буде про поетiв i про вiршi.
-- Он як! -- вигукнув я. -- Тодi справдi треба нагору.
I щабель за щаблем подався драбиною за ним.
У токарнi прадiдусь скинув святкового чорного сюртука, повiсив його на плечi Шкiрянiй Лiзбет, а потiм сiв на стружки, примружив очi й правою рукою мовчки показав менi на верстак. Я вискочив на нього, сiв тихенько й став чекати останньої оповiдки.
Чекати довелось недовго. Раптом прадiдусь пiдвiв голову, втяг губу й спитав:
-- Добре сидиш, Хлопчак?
-- Добре, прадiдусю! -- вiдповiв я. Тодi вiн почав свою оповiдку.
ПАВIЛЬЙОН IЗ ПОРЦЕЛЯНИ
Як серед трьох чи чотирьох сотень трiйчатих листочкiв конюшини знаходиться один щасливий, четвiрний, так i серед трьохсот шiстдесяти п'яти днiв року є один-єдиний щасливий день: двадцять четверте червня.
Хто народився в той день -- то щасливець, якому в життi, кажуть, справджуються всi бажання (якщо вони добрi й пристойнi). Часом буває й так, що двадцять четверте червня вщасливлює цiлу юрбу, коли серед неї знайдеться принаймнi троє таких щасливцiв.
Колись давно одна невеличка компанiя мандрiвцiв плавала китайською джонкою по Жовтому морю. А що саме було двадцять четверте червня i серед мандрiвцiв троє святкували день народження саме в цей день, то китаєць Лi, капiтан джонки, запропонував пливти навмання, полишивши стерно самiй долi.
Мандрiвцi, хоч їм стало трохи моторошно, погодились iз такою авантюрною пропозицiєю. Вони полишили себе й джонку вiтровi, хвилям i талановi.
Незабаром вони помiтили, що не довiряти талановi не було причин. Бо хоч вiтер був зовсiм слабенький, джонка на туго напнутих вiтрилах летiла по морю, мов грозова хмара по небу. I хоч бiля стерна не стояв нiхто, вона так легко обминала острови, мiлини та рифи, нiби нею кермував щонайвправнiший стерничий.
За годину джонка лишила китайський берег та побережнi острови так далеко позаду, що їхнi обриси вже танули в iмлi на обрiї. Довкола було тiльки море, а прямо попереду виднiла вдалинi невеличка темна цяточка.
Та цяточка швидко росла. Спочатку вона була з горошину завбiльшки, потiм -- зi сливу, далi -- з яблуко, а нарештi -- з гарбуз, i помалу мандрiвцi розпiзнали острiв, барвистий, строкатий острiв, що нiби плив назустрiч джонцi. Фреддi, молодий американець, пiднiс до очей бiнокль i сказав: "На островi є люди. Мiж квiтучими кущами я бачу дiм".
"Вибачте, а можна менi глянути в ваш бiнокль?" -- попросив доктор Меньє, лiкар-француз.
"Прошу!" -- вiдповiв Фреддi й простяг лiкаревi бiнокль.
Ця коротка розмова здивувала мандрiвцiв, i не без причини. Бо всi вони були з рiзних країн, говорили рiзними мовами i доти могли порозумiтися тiльки через перекладача... Фреддi говорив лише по-англiйському, доктор Меньє -- лише по-французькому. Але тут, на джонцi в Жовтому морi, вони раптом заговорили по-китайському. Це була дивовижна рiч, перша ознака незвичайних подiй.
Мiс Джулiя Амбрелла, лiтня незамiжня панна з Лондона, теж захотiла спробувати говорити по-китайському, i вийшло в неї якнайкраще! Вона вигукнула: "Я вже бачу дiм простим оком!" -- i в захватi замахала парасолькою.
"Справдi, -- погодилась панi Штенграхт, бiловолоса гамбуржка. -Я теж добре його бачу. Це дачний будинок iз пласкою покрiвлею".
В ту мить до джонки пiдлетiв баклан -- один з великих птахiв, що водяться на узбережжi Китаю, -- сiв на палубi й чемно спитав: "Дозвольте вас супроводити, панове? Мене звуть Фортунат".
"Може, ви народилися двадцять четвертого червня?" -- спитав його китаєць Лi, капiтан джонки.
Баклан кивнув головою.
"Звiдси й iм'я, -- зауважив доктор Меньє, парижанин. -- Бо Фортунат означає щось нiби Щасливець, панове!"
Мандрiвцi навiть не здивувалися, що цей птах iз чорним дзьобом, чорними крильми, чорними лапками, голою шиєю та зеленими, як морська вода, очима вмiє говорити по-людському. Коли чудеснi подiї йдуть одна за одною, до них звикаєш.
"Скажiть, пане Фортунате, ви знаєте цей острiв?" -- по-китайському спитав у птаха мiнгер де Вiльдер, амстердамський купець.
"Дванадцять рокiв тому, теж двадцять четвертого червня, я бачив, як вiн виринає з моря, -- вiдповiв птах iз замрiєю в зелених очах. -Але я не встиг на нього сiсти, бо вiн поринув знову".
"Сподiваюся, що це не мiраж!" -- сказав пан Меньє.
"А я хутенько сфотографую його!" -- гукнув Фреддi, американець. Вiдщебнув шкiряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач i клацнув затвором.
Тої ж митi острiв щез.
"От i маємо, -- зiтхнула мiс Джулiя Амбрелла. -- Це був просто мiраж!" -- i сумно опустила парасольку.
"Гляньте, гляньте! -- гукнув Петар, молодий матрос-чорногорець. -У повiтрi мерехтить щось барвисте!"
"Справдi, -- пiдтвердила сивоголова панi Штенграхт. -- Над водою тремтить якийсь образ".
"Та вiн не тремтить! Вiн стоїть на мiсцi!" -- схвильовано засопiв мiнгер де Вiльдер з Амстердама.
"Це не образ! Це той самий острiв!" -- зрадiв баклан Фортунат.
"Так, -- кивнув головою Лi, капiтан джонки. -- Вiн з'явився знову! Але вiн дуже близько. Це не може бути мiраж. Це, напевне..."
Лi не доказав, бо джонку раптом струсонуло, i вона з нап'ятими вiтрилами, прорипiвши днищем по пiску, зупинилась при березi острова.
Баклан зразу залопотiв крильми, стрибнув з палуби на пiсок, походив по ньому й гукнув:
"Острiв не уявний! Я чую його пiд своїми лапами!"
Тодi вже на палубi нiкому не стало впину. Всi бiльш чи менш спритно вилiзли з джонки на берег, капiтан Лi кинув на пiсок якiр, мiс Амбрелла знов радiсно замахала парасолькою, а молодий матрос iз Чорногорiї стрибнув на каменюку й гукнув: "Дами й панове, от там за евкалiптами ви бачите вiллу Хтознакого на островi Хтознаде. Хто не боїться дивовижного, йдiть за мною засвiдчити нашу повагу пановi Яктамйого!"
По тих словах невелике товариство навантажилось i, смiючись та розмовляючи, подалося за матросом Петаром, що помiж евкалiптами попрямував до будинку. Той будинок схожий був на монастир з бiлими кам'яними мурами та величезним внутрiшнiм двором. На жаль, у мурi не видно було нi вiкон, нi дверей. Наше товариство обiйшло весь дiм, але нiде не знайшло входу. Хитаючи головами, обiйшли дiм ще раз. Але не побачили жодного отвору. Лиш коли мандрiвцi втретє обiйшли кам'яний мур, вони раптом побачили велику браму, завiшену довгими разками перлiв.
Люди подивувались, бо вони були певнi, що ранiше цiєї брами не було. Та водночас i зрадiли, що знайшли вхiд, i американець Фреддi хотiв зразу й увiйти крiзь ту завiску в дiм. Та щойно доторкнувся, як сахнувся назад, немов його вдарило електричним струмом.
"Що... що це означає?" -- злякано гукнув вiн.
"Це означає, що ви надто квапливi", -- проклекотiв чийсь голос над головою в мандрiвцiв.
Усi звели очi й побачили на даху старезного пугача, що сидiв i значуще клiпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сiв на плече матросовi Петару, обдивився всiх мандрiвцiв великими совиними очима, а тодi пробурчав: "Хто хоче увiйти в цей дiм, той мусить виспiвати дозвiл, панове!"
"Виклопотати!" -- поправив птаха доктор Меньє.
"Нi, виспiвати! -- повторив пугач, що супроти всiх законiв природи, як видно, чудово бачив удень. -- Ви повиннi скласти чотири строфи вiршiв, панове, -- сказав глухим голосом птах. -- Станьте, будь ласка, коло пiсочницi!"
I раптом мандрiвцi побачили праворуч вiд входу, пiд бiлим муром, пiсочницю, якої там ранiше не було. Почасти зацiкавлено, почасти пригнiчено вони обступили ту пiсочницю. А пугач злетiв з матросового плеча на дерев'яну цямрину пiсочницi й горловим голосом тричi вигукнув "угу!" i тричi "угугу!"
Тодi в бiлiй стiнi розчинилися дверцята i викотився сувоїк малесеньких залiзничних рейок. Розмотуючись, вiн рiвненько оббiг попiд цямринкою всю пiсочницю, проклавши на пiску спiральну колiю. Потiм iз стiни, чахкаючи, викотивсь iграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шiсть товарних вагончикiв. Вiн, постукуючи, об'їхав спiральну колiю; дверцята вагончикiв самi собою розкривались, iз них випадали деревця, кущики, червонi дерев'янi лавочки, барвистi пташечки, що котились по пiску пiд дощем iз квiточок.
Коли iграшковий поїзд доїхав до центра спiралi, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пiсок. Це мало такий вигляд, нiби в пiсок заривався хробак. Шурх -- у пiску зник останнiй вагончик. Стук -- зачинилися дверцята в бiлiй стiнi. Тодi -- лусь, лусь, лусь -- на пiску вишикувались дерева, квiти, кущi й лавочки. Рейки й пiсок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посiдали на гiллi, бруньки розпукнулись, i показалися квiточки та листочки.
Вмить у пiсочницi з'явився якнайпринаднiший весняний краєвид. Навiть малесенькi струмочки задзюрчали в травi.
"Це вам перша тема для вiрша", -- сказав пугач.
"Та тут не потрiбнi нiякi вiршi, -- зауважив мiнгер де Вiльдер з Амстердама. -- Цей краєвид -- сам по собi поезiя!"
"Справдi! -- вигукнула в захватi сивоголова панi Штенграхт. -- Це маленьке диво! Подивiться на отой лужечок iз квiточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гiлочки посадив?"
Пугач заклiпав очима, нiби хотiв вiдповiсти. Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотiв крильми, витяг чорний дзьоб до панi Штенграхт i гукнув: "Прошу вас, ласкава панi, повторiть, що ви спитали!"
"Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гiлочки", -спантеличено вiдповiла панi з Гамбурга.
"Нi, нi, повторiть дослiвно, як сказали спершу!" -- збуджено крикнув баклан.
Панi Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:
"Хто ж тих шовкових пташинок
На гiлочки посадив?"
Тодi балкан вiдповiв:
"Звiдки i з чого вiн виник -
Свiт несподiваних див?.."
Аж тодi маленьке товариство помiтило, що з запитання й вiдповiдi, так би мовити напiвзумисне, вийшла вiршована строфа, i дехто повторив пошепки:
"Хто ж тих шовкових пташинок
На гiлочки посадив?
Звiдки i з чого вiн виник -
Свiт несподiваних див?"
"О'кей! -- задоволене сказав Фреддi. -- Першу строфу ми вже склали".
"Та тiльки пiсочниця покаже, чи ця строфа добра", -- проклекотiв пугач.
"Вже показує! -- замахала парасолькою мiс Джулiя Амбрелла. -Дивiться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пiсочницi настає лiто!"
Мiс мала рацiю: з весняного краєвиду зробився веселий лiтнiй; пiд яблунями короткi тiнi. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про лiто. Фреддi просурмив:
"Довге, тепле, щедре лiто,
Соками ущерть налите!"
А мiнгер де Вiльдер прокрекотав:
"У саду й на полi дай
Нам багатий урожай!"
Але краєвид у пiсочницi анiтрохи не змiнився вiд цих вiршiв. Тiльки квiтковi бруньки дуже повiльно закруглились у малесенькi зеленi кульки. Тодi матросовi Петару спали на думку два рядки. Вiн сказав:
"Рiк достигає неквапливо,
Як плiд, згинає гiлку вниз".
I затнувся. Але мiс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докiнчила:
"Ох, далебi, це справжнє диво!
Коли не вiриш -- подивись!"
На жаль, ця строфа зовсiм не подiяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарнi. Яка шкода, що рядки мiс Амбрелли не такi гарнi".
Англiйська мiс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку мiцнiше, наче шпагу.
Тодi молодий матрос раптом засмiявся й гукнув: "Уже є!" I сказав:
"I, нiби невеличке диво,
На гiлцi Вiчностi завис".
Старий пугач iз сумнiвом похитав головою, вислухавши цi два рядки. А проте вони мали успiх, хоча й повiльний, нерiшучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсiнькi кульки на деревах зачервонiлися, а в струмочках з'явились крихiтнi довгастi вербовi листочки, що пливли за водою, нiби невеличкi байдарки.
Фреддi, що зроду не бачив осенi на селi, збентежено спитав: "Що тут дiється?"
"Мiй любий, -- вiдповiла сивоголова панi Штенграхт, пiднявши вказiвний палець, нiби тiтуся в дитячiй книжцi. -- Осiнь настає, поспiли яблука i сливи".
"О! -- зрадiв доктор Меньє. -- Ви знову почали вiрша. Будь ласка, скажiть iще раз!"
Панi Штенграхт повторила, вже не пiднiмаючи пальця:
"Мiй любий, осiнь настає,
Поспiли яблука i сливи".
"Сливи... -- прошепотiв доктор Меньє, заплющивши очi. -- Сливи..." -- Потiм тихо повторив:
"Мiй любий, осiнь настає,
Поспiли яблука i сливи".
Трохи помовчав, розплющив очi й докiнчив:
"Та скоро взнаєш ти, що є
Мiж них i кислi, i червивi!"
Цього вiрша всi мандрiвцi почали завзято вихваляти.
Тiльки Лi, капiтан джонки, не сказав нiчого, бо в Китаї вiршi складають не так.
Вiд цих чотирьох рядкiв яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побурiла, а в пiсочницi раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.
Та незабаром останнi снiжинки вляглись, нiби опав бiлий серпанок, i невеличкий краєвид став увесь бiлий, бiлий, бiлий... На свiтлому снiговому покривi виднiли темнi силуети голих деревець та чорнi рейки залiзничної колiї, обiч яких праворуч i лiворуч громадилися снiговi валики.
На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причепленi не товарнi вагончики, а пасажирськi.
Фреддi, не довго думаючи, вигукнув:
"А, Бе, Ве, Ге, Де -
По снiгу колiя веде!"
Але вiрш був поганий, i старий пугач сердито труснув головою.
Всi почали завзято римувати "снiг" i "бiг", "лiд" i "слiд". Але пiсочниця лежала незмiнна в своїй зимовiй красi.
Коли мандрiвцi нагородили цiлий ворох вiршiв i все без успiху, вони дуже засмутилися. Тiльки кругле, мов мiсяць, обличчя капiтана джонки, як завжди, усмiхалось. Пан Лi навiть став навколiшки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, i колеса цокотiли по рейках так тихо, наче їхали по оксамитi. Нарештi капiтан джонки пiдвiвсь i сказав пiвголосом:
"Тихiш гуркочуть колеса,
Присипав колiю снiг.
Тягнуться чорнi рейки
Ген через бiлий свiт.
Де ж сестра моя нинi,
Що бачив я влiтку її?
На бiлих плечах у неї
Чорнiло плетиво кiс".
Товариство зустрiло цi слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарештi Фреддi спитав: "Хiба це вiршi?"
Пан Лi всмiхнувся й мовчки показав на скриньку. Тодi всi вирячили очi в неймовiрному подивi.
Бо в пiсочницi стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрiвцiв: тут стояв доктор Меньє з лiвою рукою в кишенi штанiв, i там теж стояв вiн, малесенький, нiби олов'яний солдатик. I так само з рукою в кишенi.
Тут лопотiв крильми баклан -- i там вiн, малесенький, як бджола, лопотiв крильми над поїздом.
Раптом Фреддi спитав: "А де ж я?"
Мандрiвцi придивились уважнiше -- i справдi не знайшли Фреддi серед своїх мiнiатюрних портретiв. А тi саме сiдали у вагончики. Матрос Петар залiз у паровозну будку, Лi сiв у вагон-ресторан, мiнгер де Вiльдер допомiг панi Штенграхт та мiс Амбреллi пiднятися в купе першого класу, баклан сидiв на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фреддi не було нiде.
"Де я? Я загубився!" -- схвильовано загукав той.
"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", -- сказав Лi.
"Де ж? Де? Не рушайте!" -- кричав Фреддi.
Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця -- власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як "заєць", залiз пiд перший вагон.
Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.
Фреддi збентежено сказав: "Я нiколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"
Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.
Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.
"Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!" -- гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...
Так, раптом хтось сказав:
"Щасливого вам дня, панове!"
Хоч голос був лагiдний, це вiтання пролунало так несподiвано, що мандрiвцi злякано попiдводили голови.
Перед завiсою з перлин стояв усмiхнений китаєць. Вiн уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули пiд ноги, пiсочницi вже не було. По нiй не лишилося й слiду, навiть кiлькох пiщинок, неначе це був тiльки сон. I iншi мандрiвцi замрiяно, задумано ввiйшли до будинку крiзь перлову завiсу, що тихенько побрязкувала.
Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павiльйончик. У галереї стояли крiсла-гойдалки та глибокi фотелi, на пiдлозi лежали прегарнi м'якi мати, а подекуди видно було карбованi латуннi тацi на трьох нiжках, що на них стояли чайнi прибори. В садку помiж евкалiптами, пальмами й тамарисками висiли гамаки. Багато чоловiкiв i трохи жiнок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сидiли в фотелях, гойдались у гамаках або на крiслах-гойдалках i пили чай.
"Усе знаменитi поети, -- прошепотiв доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Я знаю їх зi старовинних портретiв".
Приязний китаєць пiдвiв своїх гостей до мармурової чашi озера, а звiдти через нефритовий мiст до павiльйону з зеленої та бiлої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвiрований напис:
"Пiсня ЛIТАє, мов чаЙка, Пiд нЕбом".
Видiленi лiтери утворювали iм'я господаря. Його звали Лi Тайпе. Вiн сам налив гостям чаю.
"Лi Тайпе, -- шепнув доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Китайський поет, що народився сiмсот другого року нашої ери".
Поет, що добре зрозумiв той шепiт, кивнув усмiхнене й налив французовi чаю.
Поки вони пили чай i гомонiли, барвистий павiльйон вiдбивався перевернуто в скляному озерi. Лi, капiтан джонки, був наче зачарований цiєю картиною. Трохи згодом вiн пiдвiвся й запитав: "Великий Лi Тайпе, ти дозволяєш менi продекламувати твого вiрша?"
"А чого ж?" -- усмiхнувся господар.
I Лi проказав ось такого вiрша:
Павiльйон iз порцеляни
Павiльйон iз порцеляни
У водi ставка вiдбився.
Чепурний, зелено-бiлий -
Сам на себе задивився.
Вигнутий мiсток простягся
Тигра спиною тугою
З берега до павiльйону
Над прозорою водою.
Там зiбрались добрi друзi
У шовковi вбранi шати -
Чи писати гарнi вiршi,
А чи так порозмовляти.
Рукави шовковi їхнi
В ритмi вiршiв легко мають,
Голови в шапках шовкових
Також весело кивають.
А внизу, в ставу спокiйнiм,
Серед ясної блакитi
Їхнi постатi кумедно
Головами вниз вiдбитi.
Мiст нефритовий дугастий
До пiвмiсяця подiбний,
Розмовляють добрi друзi,
У водi вiдбитi срiбнiй.
Дивлячись на них ласкаво,
Голови понахиляли
Тi, вгорi, в зелено-бiлiм
Павiльйонi з порцеляни.
"Вiрша, мабуть, складено в цьому павiльйонi", -- зауважила мiс Амбрелла.
"Нi, -- вiдказав Лi Тайпе, -- павiльйон виник iз вiрша. Бо це той острiв, на якому справджується прекрасне".
I налив усiм свiжого чаю.
Те, що побачили й пережили нашi мандрiвцi наступними днями в павiльйонi з бiлої та зеленої порцеляни, було, -- як усi вони повiдомляли, -- i чудесне, i трохи моторошне. Але нiхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тiльки в тому, що маленька залiзниця з пiсочницi там, весело дзеленькаючи, котилась по латуннiй тацi й розсипала iмбировi палички. Вони пригадували також, що Лi Тайпе срiбним пiвмiсяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок i наливав у чай нашим мандрiвцям орхiдейного напою, вiд якого у них солодко наморочилось у головi.
Мiс Амбрелла ще розповiла, що якийсь старий чоловiк iз сивою бородою почав спiвати, як ураган. А панi Штенграхт запевнила, що над павiльйоном лiтала в малесенькiй барвистiй повiтрянiй кульцi, прив'язанiй за нитку, бiла мишка, а її вiдбиття жваво плавало в озерi. I всi мандрiвцi казали, що вiд орхiдейного напою їм стало напрочуд легко на серцi.
Квiтки в озерi неначе обернулись у пташок, а райськi птахи з довгими хвостиками, що сидiли на деревах, здавались їм тропiчними квiтками. Час вiд часу в колонних галереях лунав спiв, i чоловiки та жiнки в старовинних уборах починали танцювати. Тодi птахи спурхували. Квiти гойдалися сюди й туди, i все неквапно оберталось перед очима в мандрiвцiв, нiби вони сидiли на повiльнiй каруселi. Потiм Лi Тайпе пiдвiвся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками пiдняв над головою скляну кулю. I як тiльки барвиста метушня склалася в спокiйне вiдображення у склянiй кулi, спiв затих, танець зупинився, всi, переводячи дух, попадали на м'якi мати, нiби доти вони рухались несамохiть. Аж коли поменшала спека, Лi Тайпе повiв своїх гостей крiзь перлову завiсу надвiр, привiв їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих лiт життя.
А потiм джонка полетiла надвечiрнiм морем до китайського узбережжя.
Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чи дельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.
"Це фантазiя чи дiйснiсть?" -- спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.
Вiн вiдсунув дошку трохи вiд очей i прочитав:
Жук-поет
Матеус-жук по праву
Серед жукiв мав славу
Нiкчеми iз нiкчем.
I в будень, i в недiлю
Валявся вiн без дiла
Де-небудь пiд кущем.
Усi жуки путящi,
Поряднi, роботящi,
Й знайомi, i рiдня,
Говорячи про нього -
Матеуса дурного, -
Смiялися щодня.
Жуки вели розмови
Про гони та про лови
I взагалi про спорт.
Жучихи -- все про моди,
Про танцi-хороводи,
Салат, печеню, торт.
Матеус край дороги
Лежить, простягти ноги,
I дивиться на лiс.
Турботи вiн не знає,
Все пiсеньки складає
Й мугикає пiд нiс.
Коли їх хтось почує,
Його це не дратує,
Вiн радий, навпаки!
Спiва тихенько знову.
"Таж вiн поет, панове!" -
Дивуються жуки.
-- Ого, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Оце-то врiзали ви нашим морякам!
-- Та вони й не помiтять цього! -- засмiявся прадiдусь. -- Але дарма! Головне -- щоб менi полегшало. А менi таки полегшало. До речi, я хочу їсти. Котра вже година?
-- Пора вечеряти.
-- Ну, то ходiмо.
Ми взяли дошки пiд пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухнi. Прадiдусь неначе повiрив, що я хочу закiнчити вiрш удома. Але насправдi вiрш був давно готовий. То був абетковий вiрш до його дня народження, i я сподiвався, що горiшня бабуся перепише його та прочитає за святковим обiдом.
Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гаванi. За вечерею горiшня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очi, й не раз менi здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якiсь вiршi.
Прадiдусь пiшов спати рано i, збираючись сказати добранiч, повiдомив, що завтра вранцi розкаже останню оповiдку.
-- А як вона називається?
-- "Павiльйон iз порцеляни". Добранiч, Хлопчак!
-- Добранiч, прадiдусю!
Я лишився у вiтальнi сам з бабусею. Я сподiвався, що вона покаже менi iменинний подарунок для прадiдуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до лiтери "ха".
-- "Лопуха", бабусю!
-- Гм... "Лопуха" -- це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я вiршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважнiшi справи! Це гiрше, нiж нагодувати сiмдесятьох сiмох домовикiв!
Коли горiшня бабуся заговорила про домовикiв, я хутенько вибiг, гукнув крiзь дверi "добранiч" i з новим "Моряцьким щорiчником" потупав нагору, до своєї спальнi, де заснув, перше нiж прийшов дядько Гаррi.
ДЕНЬ СЬОМИЙ,
у який я познайомлю вас iз Президентовою родиною
та своїми татом i мамою.
Змальовано докладно день прадiдусевих iменин.
Доведено, як двiчi два -- чотири,
що моя горiшня бабуся вмiє вiршувати.
Розказано довгу iсторiю з ромом
i триразовим "Будьмо здоровi!".
А закiнчується день тим, що я потемки
йду з матроською торбою додому.
Останнiй день, який я мав пробути в домi горiшньої бабусi, випав майже безвiтряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!
Дядько Гаррi, коли я прокинувся, був уже з обома iншими моряками в гаванi. Але в сусiднiй кiмнатцi товкся прадiдусь.
Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув дверi прадiдусевої спальнi й гукнув:
-- Зичу вам здоров'я, щастя й довгого вiку!
Прадiдусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потiм витер мильну пiну з губiв i вiдказав:
-- Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вiк. I все ж дякую тобi за добрi побажання.
-- Вiдколи це ви голитесь? -- запитав я спантеличено. -- Ви хочете зголити бороду?
-- Нi, Хлопчак, хочу тiльки пiдправити й. Я роблю це раз на рiк, на день народження! Але мийся хутчiш та одягайся, разом спустимось до снiданку!
Урочисто вичепуренi, охайно зачесанi, ми через десять хвилин спустились до горiшньої бабусi, що подала снiданок до вiтальнi. Вона теж побажала прадiдусевi здоров'я, щастя й довгого вiку I пообiцяла на обiд велику несподiванку до дня народження.
-- У вiсiмдесят п'ять рокiв навряд чи для мене може бути несподiванка, Маргарето, -- сказав прадiдусь.
-- Побачимо! -- усмiхнулась горiшня бабуся.
Потiм ми поснiдали.
Коли ми вийшли на вулицю, менi стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповiдку. Засмучений, увiйшов я до рибальської комори. Прадiдусь, що йшов попереду, пiднявся драбиною до токарнi. Але я гукнув:
-- Стiйте, прадiдусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорi, ми тiльки вiршуємо!
-- Правда! -- з половини драбини вiдгукнувся прадiдусь. -- Тут, нагорi, ми вiршуємо. Тому я й iду нагору. Бо моя оповiдка буде про поетiв i про вiршi.
-- Он як! -- вигукнув я. -- Тодi справдi треба нагору.
I щабель за щаблем подався драбиною за ним.
У токарнi прадiдусь скинув святкового чорного сюртука, повiсив його на плечi Шкiрянiй Лiзбет, а потiм сiв на стружки, примружив очi й правою рукою мовчки показав менi на верстак. Я вискочив на нього, сiв тихенько й став чекати останньої оповiдки.
Чекати довелось недовго. Раптом прадiдусь пiдвiв голову, втяг губу й спитав:
-- Добре сидиш, Хлопчак?
-- Добре, прадiдусю! -- вiдповiв я. Тодi вiн почав свою оповiдку.
ПАВIЛЬЙОН IЗ ПОРЦЕЛЯНИ
Як серед трьох чи чотирьох сотень трiйчатих листочкiв конюшини знаходиться один щасливий, четвiрний, так i серед трьохсот шiстдесяти п'яти днiв року є один-єдиний щасливий день: двадцять четверте червня.
Хто народився в той день -- то щасливець, якому в життi, кажуть, справджуються всi бажання (якщо вони добрi й пристойнi). Часом буває й так, що двадцять четверте червня вщасливлює цiлу юрбу, коли серед неї знайдеться принаймнi троє таких щасливцiв.
Колись давно одна невеличка компанiя мандрiвцiв плавала китайською джонкою по Жовтому морю. А що саме було двадцять четверте червня i серед мандрiвцiв троє святкували день народження саме в цей день, то китаєць Лi, капiтан джонки, запропонував пливти навмання, полишивши стерно самiй долi.
Мандрiвцi, хоч їм стало трохи моторошно, погодились iз такою авантюрною пропозицiєю. Вони полишили себе й джонку вiтровi, хвилям i талановi.
Незабаром вони помiтили, що не довiряти талановi не було причин. Бо хоч вiтер був зовсiм слабенький, джонка на туго напнутих вiтрилах летiла по морю, мов грозова хмара по небу. I хоч бiля стерна не стояв нiхто, вона так легко обминала острови, мiлини та рифи, нiби нею кермував щонайвправнiший стерничий.
За годину джонка лишила китайський берег та побережнi острови так далеко позаду, що їхнi обриси вже танули в iмлi на обрiї. Довкола було тiльки море, а прямо попереду виднiла вдалинi невеличка темна цяточка.
Та цяточка швидко росла. Спочатку вона була з горошину завбiльшки, потiм -- зi сливу, далi -- з яблуко, а нарештi -- з гарбуз, i помалу мандрiвцi розпiзнали острiв, барвистий, строкатий острiв, що нiби плив назустрiч джонцi. Фреддi, молодий американець, пiднiс до очей бiнокль i сказав: "На островi є люди. Мiж квiтучими кущами я бачу дiм".
"Вибачте, а можна менi глянути в ваш бiнокль?" -- попросив доктор Меньє, лiкар-француз.
"Прошу!" -- вiдповiв Фреддi й простяг лiкаревi бiнокль.
Ця коротка розмова здивувала мандрiвцiв, i не без причини. Бо всi вони були з рiзних країн, говорили рiзними мовами i доти могли порозумiтися тiльки через перекладача... Фреддi говорив лише по-англiйському, доктор Меньє -- лише по-французькому. Але тут, на джонцi в Жовтому морi, вони раптом заговорили по-китайському. Це була дивовижна рiч, перша ознака незвичайних подiй.
Мiс Джулiя Амбрелла, лiтня незамiжня панна з Лондона, теж захотiла спробувати говорити по-китайському, i вийшло в неї якнайкраще! Вона вигукнула: "Я вже бачу дiм простим оком!" -- i в захватi замахала парасолькою.
"Справдi, -- погодилась панi Штенграхт, бiловолоса гамбуржка. -Я теж добре його бачу. Це дачний будинок iз пласкою покрiвлею".
В ту мить до джонки пiдлетiв баклан -- один з великих птахiв, що водяться на узбережжi Китаю, -- сiв на палубi й чемно спитав: "Дозвольте вас супроводити, панове? Мене звуть Фортунат".
"Може, ви народилися двадцять четвертого червня?" -- спитав його китаєць Лi, капiтан джонки.
Баклан кивнув головою.
"Звiдси й iм'я, -- зауважив доктор Меньє, парижанин. -- Бо Фортунат означає щось нiби Щасливець, панове!"
Мандрiвцi навiть не здивувалися, що цей птах iз чорним дзьобом, чорними крильми, чорними лапками, голою шиєю та зеленими, як морська вода, очима вмiє говорити по-людському. Коли чудеснi подiї йдуть одна за одною, до них звикаєш.
"Скажiть, пане Фортунате, ви знаєте цей острiв?" -- по-китайському спитав у птаха мiнгер де Вiльдер, амстердамський купець.
"Дванадцять рокiв тому, теж двадцять четвертого червня, я бачив, як вiн виринає з моря, -- вiдповiв птах iз замрiєю в зелених очах. -Але я не встиг на нього сiсти, бо вiн поринув знову".
"Сподiваюся, що це не мiраж!" -- сказав пан Меньє.
"А я хутенько сфотографую його!" -- гукнув Фреддi, американець. Вiдщебнув шкiряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач i клацнув затвором.
Тої ж митi острiв щез.
"От i маємо, -- зiтхнула мiс Джулiя Амбрелла. -- Це був просто мiраж!" -- i сумно опустила парасольку.
"Гляньте, гляньте! -- гукнув Петар, молодий матрос-чорногорець. -У повiтрi мерехтить щось барвисте!"
"Справдi, -- пiдтвердила сивоголова панi Штенграхт. -- Над водою тремтить якийсь образ".
"Та вiн не тремтить! Вiн стоїть на мiсцi!" -- схвильовано засопiв мiнгер де Вiльдер з Амстердама.
"Це не образ! Це той самий острiв!" -- зрадiв баклан Фортунат.
"Так, -- кивнув головою Лi, капiтан джонки. -- Вiн з'явився знову! Але вiн дуже близько. Це не може бути мiраж. Це, напевне..."
Лi не доказав, бо джонку раптом струсонуло, i вона з нап'ятими вiтрилами, прорипiвши днищем по пiску, зупинилась при березi острова.
Баклан зразу залопотiв крильми, стрибнув з палуби на пiсок, походив по ньому й гукнув:
"Острiв не уявний! Я чую його пiд своїми лапами!"
Тодi вже на палубi нiкому не стало впину. Всi бiльш чи менш спритно вилiзли з джонки на берег, капiтан Лi кинув на пiсок якiр, мiс Амбрелла знов радiсно замахала парасолькою, а молодий матрос iз Чорногорiї стрибнув на каменюку й гукнув: "Дами й панове, от там за евкалiптами ви бачите вiллу Хтознакого на островi Хтознаде. Хто не боїться дивовижного, йдiть за мною засвiдчити нашу повагу пановi Яктамйого!"
По тих словах невелике товариство навантажилось i, смiючись та розмовляючи, подалося за матросом Петаром, що помiж евкалiптами попрямував до будинку. Той будинок схожий був на монастир з бiлими кам'яними мурами та величезним внутрiшнiм двором. На жаль, у мурi не видно було нi вiкон, нi дверей. Наше товариство обiйшло весь дiм, але нiде не знайшло входу. Хитаючи головами, обiйшли дiм ще раз. Але не побачили жодного отвору. Лиш коли мандрiвцi втретє обiйшли кам'яний мур, вони раптом побачили велику браму, завiшену довгими разками перлiв.
Люди подивувались, бо вони були певнi, що ранiше цiєї брами не було. Та водночас i зрадiли, що знайшли вхiд, i американець Фреддi хотiв зразу й увiйти крiзь ту завiску в дiм. Та щойно доторкнувся, як сахнувся назад, немов його вдарило електричним струмом.
"Що... що це означає?" -- злякано гукнув вiн.
"Це означає, що ви надто квапливi", -- проклекотiв чийсь голос над головою в мандрiвцiв.
Усi звели очi й побачили на даху старезного пугача, що сидiв i значуще клiпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сiв на плече матросовi Петару, обдивився всiх мандрiвцiв великими совиними очима, а тодi пробурчав: "Хто хоче увiйти в цей дiм, той мусить виспiвати дозвiл, панове!"
"Виклопотати!" -- поправив птаха доктор Меньє.
"Нi, виспiвати! -- повторив пугач, що супроти всiх законiв природи, як видно, чудово бачив удень. -- Ви повиннi скласти чотири строфи вiршiв, панове, -- сказав глухим голосом птах. -- Станьте, будь ласка, коло пiсочницi!"
I раптом мандрiвцi побачили праворуч вiд входу, пiд бiлим муром, пiсочницю, якої там ранiше не було. Почасти зацiкавлено, почасти пригнiчено вони обступили ту пiсочницю. А пугач злетiв з матросового плеча на дерев'яну цямрину пiсочницi й горловим голосом тричi вигукнув "угу!" i тричi "угугу!"
Тодi в бiлiй стiнi розчинилися дверцята i викотився сувоїк малесеньких залiзничних рейок. Розмотуючись, вiн рiвненько оббiг попiд цямринкою всю пiсочницю, проклавши на пiску спiральну колiю. Потiм iз стiни, чахкаючи, викотивсь iграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шiсть товарних вагончикiв. Вiн, постукуючи, об'їхав спiральну колiю; дверцята вагончикiв самi собою розкривались, iз них випадали деревця, кущики, червонi дерев'янi лавочки, барвистi пташечки, що котились по пiску пiд дощем iз квiточок.
Коли iграшковий поїзд доїхав до центра спiралi, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пiсок. Це мало такий вигляд, нiби в пiсок заривався хробак. Шурх -- у пiску зник останнiй вагончик. Стук -- зачинилися дверцята в бiлiй стiнi. Тодi -- лусь, лусь, лусь -- на пiску вишикувались дерева, квiти, кущi й лавочки. Рейки й пiсок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посiдали на гiллi, бруньки розпукнулись, i показалися квiточки та листочки.
Вмить у пiсочницi з'явився якнайпринаднiший весняний краєвид. Навiть малесенькi струмочки задзюрчали в травi.
"Це вам перша тема для вiрша", -- сказав пугач.
"Та тут не потрiбнi нiякi вiршi, -- зауважив мiнгер де Вiльдер з Амстердама. -- Цей краєвид -- сам по собi поезiя!"
"Справдi! -- вигукнула в захватi сивоголова панi Штенграхт. -- Це маленьке диво! Подивiться на отой лужечок iз квiточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гiлочки посадив?"
Пугач заклiпав очима, нiби хотiв вiдповiсти. Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотiв крильми, витяг чорний дзьоб до панi Штенграхт i гукнув: "Прошу вас, ласкава панi, повторiть, що ви спитали!"
"Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гiлочки", -спантеличено вiдповiла панi з Гамбурга.
"Нi, нi, повторiть дослiвно, як сказали спершу!" -- збуджено крикнув баклан.
Панi Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:
"Хто ж тих шовкових пташинок
На гiлочки посадив?"
Тодi балкан вiдповiв:
"Звiдки i з чого вiн виник -
Свiт несподiваних див?.."
Аж тодi маленьке товариство помiтило, що з запитання й вiдповiдi, так би мовити напiвзумисне, вийшла вiршована строфа, i дехто повторив пошепки:
"Хто ж тих шовкових пташинок
На гiлочки посадив?
Звiдки i з чого вiн виник -
Свiт несподiваних див?"
"О'кей! -- задоволене сказав Фреддi. -- Першу строфу ми вже склали".
"Та тiльки пiсочниця покаже, чи ця строфа добра", -- проклекотiв пугач.
"Вже показує! -- замахала парасолькою мiс Джулiя Амбрелла. -Дивiться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пiсочницi настає лiто!"
Мiс мала рацiю: з весняного краєвиду зробився веселий лiтнiй; пiд яблунями короткi тiнi. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про лiто. Фреддi просурмив:
"Довге, тепле, щедре лiто,
Соками ущерть налите!"
А мiнгер де Вiльдер прокрекотав:
"У саду й на полi дай
Нам багатий урожай!"
Але краєвид у пiсочницi анiтрохи не змiнився вiд цих вiршiв. Тiльки квiтковi бруньки дуже повiльно закруглились у малесенькi зеленi кульки. Тодi матросовi Петару спали на думку два рядки. Вiн сказав:
"Рiк достигає неквапливо,
Як плiд, згинає гiлку вниз".
I затнувся. Але мiс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докiнчила:
"Ох, далебi, це справжнє диво!
Коли не вiриш -- подивись!"
На жаль, ця строфа зовсiм не подiяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарнi. Яка шкода, що рядки мiс Амбрелли не такi гарнi".
Англiйська мiс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку мiцнiше, наче шпагу.
Тодi молодий матрос раптом засмiявся й гукнув: "Уже є!" I сказав:
"I, нiби невеличке диво,
На гiлцi Вiчностi завис".
Старий пугач iз сумнiвом похитав головою, вислухавши цi два рядки. А проте вони мали успiх, хоча й повiльний, нерiшучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсiнькi кульки на деревах зачервонiлися, а в струмочках з'явились крихiтнi довгастi вербовi листочки, що пливли за водою, нiби невеличкi байдарки.
Фреддi, що зроду не бачив осенi на селi, збентежено спитав: "Що тут дiється?"
"Мiй любий, -- вiдповiла сивоголова панi Штенграхт, пiднявши вказiвний палець, нiби тiтуся в дитячiй книжцi. -- Осiнь настає, поспiли яблука i сливи".
"О! -- зрадiв доктор Меньє. -- Ви знову почали вiрша. Будь ласка, скажiть iще раз!"
Панi Штенграхт повторила, вже не пiднiмаючи пальця:
"Мiй любий, осiнь настає,
Поспiли яблука i сливи".
"Сливи... -- прошепотiв доктор Меньє, заплющивши очi. -- Сливи..." -- Потiм тихо повторив:
"Мiй любий, осiнь настає,
Поспiли яблука i сливи".
Трохи помовчав, розплющив очi й докiнчив:
"Та скоро взнаєш ти, що є
Мiж них i кислi, i червивi!"
Цього вiрша всi мандрiвцi почали завзято вихваляти.
Тiльки Лi, капiтан джонки, не сказав нiчого, бо в Китаї вiршi складають не так.
Вiд цих чотирьох рядкiв яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побурiла, а в пiсочницi раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.
Та незабаром останнi снiжинки вляглись, нiби опав бiлий серпанок, i невеличкий краєвид став увесь бiлий, бiлий, бiлий... На свiтлому снiговому покривi виднiли темнi силуети голих деревець та чорнi рейки залiзничної колiї, обiч яких праворуч i лiворуч громадилися снiговi валики.
На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причепленi не товарнi вагончики, а пасажирськi.
Фреддi, не довго думаючи, вигукнув:
"А, Бе, Ве, Ге, Де -
По снiгу колiя веде!"
Але вiрш був поганий, i старий пугач сердито труснув головою.
Всi почали завзято римувати "снiг" i "бiг", "лiд" i "слiд". Але пiсочниця лежала незмiнна в своїй зимовiй красi.
Коли мандрiвцi нагородили цiлий ворох вiршiв i все без успiху, вони дуже засмутилися. Тiльки кругле, мов мiсяць, обличчя капiтана джонки, як завжди, усмiхалось. Пан Лi навiть став навколiшки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, i колеса цокотiли по рейках так тихо, наче їхали по оксамитi. Нарештi капiтан джонки пiдвiвсь i сказав пiвголосом:
"Тихiш гуркочуть колеса,
Присипав колiю снiг.
Тягнуться чорнi рейки
Ген через бiлий свiт.
Де ж сестра моя нинi,
Що бачив я влiтку її?
На бiлих плечах у неї
Чорнiло плетиво кiс".
Товариство зустрiло цi слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарештi Фреддi спитав: "Хiба це вiршi?"
Пан Лi всмiхнувся й мовчки показав на скриньку. Тодi всi вирячили очi в неймовiрному подивi.
Бо в пiсочницi стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрiвцiв: тут стояв доктор Меньє з лiвою рукою в кишенi штанiв, i там теж стояв вiн, малесенький, нiби олов'яний солдатик. I так само з рукою в кишенi.
Тут лопотiв крильми баклан -- i там вiн, малесенький, як бджола, лопотiв крильми над поїздом.
Раптом Фреддi спитав: "А де ж я?"
Мандрiвцi придивились уважнiше -- i справдi не знайшли Фреддi серед своїх мiнiатюрних портретiв. А тi саме сiдали у вагончики. Матрос Петар залiз у паровозну будку, Лi сiв у вагон-ресторан, мiнгер де Вiльдер допомiг панi Штенграхт та мiс Амбреллi пiднятися в купе першого класу, баклан сидiв на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фреддi не було нiде.
"Де я? Я загубився!" -- схвильовано загукав той.
"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", -- сказав Лi.
"Де ж? Де? Не рушайте!" -- кричав Фреддi.
Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця -- власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як "заєць", залiз пiд перший вагон.
Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.
Фреддi збентежено сказав: "Я нiколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"
Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.
Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.
"Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!" -- гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...
Так, раптом хтось сказав:
"Щасливого вам дня, панове!"
Хоч голос був лагiдний, це вiтання пролунало так несподiвано, що мандрiвцi злякано попiдводили голови.
Перед завiсою з перлин стояв усмiхнений китаєць. Вiн уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули пiд ноги, пiсочницi вже не було. По нiй не лишилося й слiду, навiть кiлькох пiщинок, неначе це був тiльки сон. I iншi мандрiвцi замрiяно, задумано ввiйшли до будинку крiзь перлову завiсу, що тихенько побрязкувала.
Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павiльйончик. У галереї стояли крiсла-гойдалки та глибокi фотелi, на пiдлозi лежали прегарнi м'якi мати, а подекуди видно було карбованi латуннi тацi на трьох нiжках, що на них стояли чайнi прибори. В садку помiж евкалiптами, пальмами й тамарисками висiли гамаки. Багато чоловiкiв i трохи жiнок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сидiли в фотелях, гойдались у гамаках або на крiслах-гойдалках i пили чай.
"Усе знаменитi поети, -- прошепотiв доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Я знаю їх зi старовинних портретiв".
Приязний китаєць пiдвiв своїх гостей до мармурової чашi озера, а звiдти через нефритовий мiст до павiльйону з зеленої та бiлої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвiрований напис:
"Пiсня ЛIТАє, мов чаЙка, Пiд нЕбом".
Видiленi лiтери утворювали iм'я господаря. Його звали Лi Тайпе. Вiн сам налив гостям чаю.
"Лi Тайпе, -- шепнув доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Китайський поет, що народився сiмсот другого року нашої ери".
Поет, що добре зрозумiв той шепiт, кивнув усмiхнене й налив французовi чаю.
Поки вони пили чай i гомонiли, барвистий павiльйон вiдбивався перевернуто в скляному озерi. Лi, капiтан джонки, був наче зачарований цiєю картиною. Трохи згодом вiн пiдвiвся й запитав: "Великий Лi Тайпе, ти дозволяєш менi продекламувати твого вiрша?"
"А чого ж?" -- усмiхнувся господар.
I Лi проказав ось такого вiрша:
Павiльйон iз порцеляни
Павiльйон iз порцеляни
У водi ставка вiдбився.
Чепурний, зелено-бiлий -
Сам на себе задивився.
Вигнутий мiсток простягся
Тигра спиною тугою
З берега до павiльйону
Над прозорою водою.
Там зiбрались добрi друзi
У шовковi вбранi шати -
Чи писати гарнi вiршi,
А чи так порозмовляти.
Рукави шовковi їхнi
В ритмi вiршiв легко мають,
Голови в шапках шовкових
Також весело кивають.
А внизу, в ставу спокiйнiм,
Серед ясної блакитi
Їхнi постатi кумедно
Головами вниз вiдбитi.
Мiст нефритовий дугастий
До пiвмiсяця подiбний,
Розмовляють добрi друзi,
У водi вiдбитi срiбнiй.
Дивлячись на них ласкаво,
Голови понахиляли
Тi, вгорi, в зелено-бiлiм
Павiльйонi з порцеляни.
"Вiрша, мабуть, складено в цьому павiльйонi", -- зауважила мiс Амбрелла.
"Нi, -- вiдказав Лi Тайпе, -- павiльйон виник iз вiрша. Бо це той острiв, на якому справджується прекрасне".
I налив усiм свiжого чаю.
Те, що побачили й пережили нашi мандрiвцi наступними днями в павiльйонi з бiлої та зеленої порцеляни, було, -- як усi вони повiдомляли, -- i чудесне, i трохи моторошне. Але нiхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тiльки в тому, що маленька залiзниця з пiсочницi там, весело дзеленькаючи, котилась по латуннiй тацi й розсипала iмбировi палички. Вони пригадували також, що Лi Тайпе срiбним пiвмiсяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок i наливав у чай нашим мандрiвцям орхiдейного напою, вiд якого у них солодко наморочилось у головi.
Мiс Амбрелла ще розповiла, що якийсь старий чоловiк iз сивою бородою почав спiвати, як ураган. А панi Штенграхт запевнила, що над павiльйоном лiтала в малесенькiй барвистiй повiтрянiй кульцi, прив'язанiй за нитку, бiла мишка, а її вiдбиття жваво плавало в озерi. I всi мандрiвцi казали, що вiд орхiдейного напою їм стало напрочуд легко на серцi.
Квiтки в озерi неначе обернулись у пташок, а райськi птахи з довгими хвостиками, що сидiли на деревах, здавались їм тропiчними квiтками. Час вiд часу в колонних галереях лунав спiв, i чоловiки та жiнки в старовинних уборах починали танцювати. Тодi птахи спурхували. Квiти гойдалися сюди й туди, i все неквапно оберталось перед очима в мандрiвцiв, нiби вони сидiли на повiльнiй каруселi. Потiм Лi Тайпе пiдвiвся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками пiдняв над головою скляну кулю. I як тiльки барвиста метушня склалася в спокiйне вiдображення у склянiй кулi, спiв затих, танець зупинився, всi, переводячи дух, попадали на м'якi мати, нiби доти вони рухались несамохiть. Аж коли поменшала спека, Лi Тайпе повiв своїх гостей крiзь перлову завiсу надвiр, привiв їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих лiт життя.
А потiм джонка полетiла надвечiрнiм морем до китайського узбережжя.
Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чи дельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.
"Це фантазiя чи дiйснiсть?" -- спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.