Страница:
I тiльки побачивши, як побуряковiв вiд образи Кагарлицький, Ява змилостивився:
— Хiба що статистом будеш, юрбу гратимеш… — i записав.
На першому засiданнi гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго. Десятки п'єс перебрали. Вiд трагедiї Шекспiра «Отелло» (яку вiдхилили через її непедагогiчнiсть — занадто вже про любов) до драми Корнiйчука «Платон Кречет» (теж про любов, хай йому грець!). Нас навiть почав брати вiдчай, ми вже подумали, що геть усi п'єси про любов. А навiть коли б про любов було й педагогiчне, ми i самi не хотiли про любов. Щоб я вам ото при всьому селi цiлувався на сценi з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцiлуюсь!..
Нарештi Галина Сидорiвна сказала:
— Поставимо «Ревiзор» Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навiть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела i хороша рiч. I ролей багато, якраз усiм вистачить.
Ми тут же прочиталч «Ревiзора», i вiн нам дуже сподобався. Комедiя — отака!
Як добре поставити — пупа порвеш.
Почали розподiляти ролi. I отут вийшла раптом заковика. Я i Ява, як Станiславський i Немирович-Данченко, як iнiцiатори цiєї справи, звичайно, цiлком законно хотiли грати найголовнiшi ролi. Причому однаковi. Але найголовнiша роль була одна — Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков — «тоненький, худенький… без царя в головi… неспроможний зупинити постiйної уваги на якiй-небудь думцi…» Ну, коротше кажучи, що там казати…
Але Ява сказав:
— Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало, i ти сам зрозумiєш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тiльки й того, що двi руки, двi ноги й голова. Хлестаков — це ж в-вогонь! Це ж, знаєш… Це — о!
I вiн став у позу, — задер носа i вiдкопилив губу.
— Ха! — сказав я. — Дивiться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!
Роль Хлестакова Галина Сидорiвна вiддала Колi Кагарлицькому.
Скрутно було i з iншими головними ролями. I городничиий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був однн… I суддя Амос Федорович Ляпкiн-Тяпкiн — один. I попечитель Артемiй Пилипович Землянiка — один. I… I все-таки «Ревiзор» — генiальна п'єса. А Гоголь — генiальний письменник. Вiн знав, що ми з Явою гратимем у «Ревiзорi», i написав двi ролi — Добчинського i Бобчинського. Геть однаковiсiнькi. Спецiально для нас. Щоб ми недоварились. Ролi, звичайно, не зовсiм головнi. Але ви не думайте — без Бобчинського i Добчинського нiчого не було б. Все у п'єсi без них пiшло б шкереберть. Не було б п'єси. I не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський i Добчинський вигадали, що Хлестаков — ревiзор. Отож-бо…
Коли ми з Явою це зрозумiли, ми одразу помирилися.
Почались репетицiї…
Ох!..
Чомусь у нас з Явою нiколи не було сумнiву, що ми дуже талановитi. Як артисти. Вже що-що, а рiзнi вибрики, рiзнi штуки-викаблуки робити ми вмiли. Пх!.. На все село були знаменитi.
— От артисти! — так прямо и казав про.нас дiд Салимон А вiн на цьому дiлi розумiвся. Вiн колись, як служив у армiї, грав у духовому оркестрi. На найбiльшiй трубi, що зветься бас-гелiкон. Вона й зараз лежить у нього на горищi, схожа на великанського равлика. На свята, коли дiд Салимон хильне «по третiй», вiн iнодi дає концерт — бубукає у свою трубу. Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться. Найбiльший успiх дiдова гра має у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночi. Нi, раз дiд Салимон сказав, що ми артисти, — нiяких сумнiвiв не було.
Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне — говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i «ламать дурочку» (як каже мiй батько), i зовсiм iнше — говорити слова не свої, а якi треба по п'єсi, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi.
— Нiчого, — пiдбадьорював себе й мене Ява. — На прем'єрi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!
— Еге, дамо… дулю з маком, — безнадiйно бубонiв я.
— Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило. Ти ж знаєш… Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!
Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури — завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав — враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде… Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а «Ревiзора» Гоголя.
— Яво, — зiтхав я, — давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила.
— Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа — то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого… Га? Як ти думаєш?
— А я знаю?
— Ну, ми про це ще подумаємо, час є… А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.
Я зiтхав i тягся за Явою.
Минали днi..
— Яво, — казав я через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.
— Та! — махав рукою Ява. — В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас — будь здоров!
Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує — нiби у самiсiньке вухо шепоче.
Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось — прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:
— Квартальний Пуговiцин… вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!
Тут у п'єсi написано «зiтхає». Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дiд — От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало… Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь…
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
«Бу-бу-бу… Ревiзор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П'єса!» — тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi — «Ревiзор»' «Ревiзор», — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревiзор» нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом — Гоголь…
Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от…
Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi — навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.
Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона «вже почала другий вiраж», що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе[1] баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде…
За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.
Але стривайте, стривайте…
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю рiзонув третiй дзвiнок.
В залi гасне свiтло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.
Завiса iз скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, — на залiзних кiльцях по iржавiй дротинi бiга).
Все!
Почалося.
Тепер подiтися нiкуди.
— Я запросив вас, панове, щоб… — чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очi i притискаючи до грудей кулаки, i шепочу: «Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!» Як заклинання.
Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але… Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце моє вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i… Але нi! То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйної київської вежi, аби тiльки…
— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бiсiв Карафолька! У нього вже й на репетицiях смiшно виходило…
«Ну нiчого, спокiйно, спокiйно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..»
— Гга-га-га!
«Ну, от! А я, дурний, боюся!..»
Все ближче, ближче, ближче…
От уже зараз, зараз…
Як тiльки Карафолька скаже… О!.. О!.. О!..
«Так i ждеш, що зараз розчиняться дверi i — шасть…»
У мене всерединi щось клацнуло, я сiпнувся всiм тiлом i разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подiя! — одчайдушне гаркнув Ява.
— Несподiвана новина! — одчайдушне гаркнув я.
— Що? Що таке? — сполошилися всi, хто був на сценi. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.
— Непередбачена справа, — гаркнув я. — Приходимо в готель…
— Приходимо з Петром Iвановичем у готель, — перебиваючи мене, гаркнув Ява.
В залi мертва тиша.
«От ми молодцi! Ну ж ми молодцi! Все гаразд!» — промайнуло у мене в головi. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене… I…
— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати «Е». Але далi… Нiби враз хтось у вухо менi — ххху! — i все з голови моєї через друге вухо — фiть! — i голова моя стала порожня-порожнiсiнька, як дiрка. I жодного в нiй словечка. Не те що там з ролi Добчинського, а взагалi жодного — наче я теля i не знаю людської мови. Тiльки оте «е» в головi и зосталося i лунко перекочується там, об череп стукаючись.
— Е! — гекаю я ще раз. I дивлюсь на Яву. А вiн дивиться на мене. I я раптом розумiю, що вiн теж… Що й у нього все з голови — фiть! — i нема…
— Е! — гекаю я втретє. I дивимось.
— Е! — гекаю я.
— Е! — гекає Ява.
I знову дивимось… У залi вибухає регiт. Всi думають, що так i треба.
Ондо й баба Триндичка розтягла у посмiшцi свого беззубого рота, i нiс у неї торкається пiдборiддя, i обличчя стає сплюснутим i вдвiчi меншим, нiж звичайно (скiльки-то рокiв вона не смiялася!)
— Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. — реве зал.
Кузьма вистромив голову iз суфлерської будки i, широко роззявляючи рота, по складах пiдказує, що менi говорити. Здавалося, глухий зрозумiв би його. Вже й городничий Карафолька пiдказує, i поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозумiли, i навiть хтось iз публiки, почувши Кузьму, й собi почав пiдказувати.
Я чую окремi слова, але вони розбiгаються, як неслухнянi вiвцi, i я, мов отой невдаха-пастух, не можу зiбрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навiть: «Як твоє прiзвище?» — я, мабуть, не змiг би сказати.
А в заднiх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п'єсi. I крiзь регiт чути чийсь вигук: «От молодцi! Ну й молодцi!»
Це вже занадто!
Бiльше витримати я не можу.
Я рвонувся з мiсця i, збивши по дорозi якусь декорацiю, кинувся iеть зi сцени…
Я бiг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, i вiтер свистiв у моїх бакенбардах.
I тiльки коли я опинився за селом, у верболозi, Над рiчкою, я впав на траву i качався, i стогнав, i землю гриз вiд ганьби, вiд сорому, вiд горя. А коли через кiлька хвилин перший приступ вiдчаю минув, я побачив, що поряд зi мною качається, стогне i землю гризе мiй друг Ява — Бобчинський.
Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь «Ревiзор» Гоголя. Таку п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч якi неголовнi герої Бобчинський i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'єса, що без них нi тпру нi ну — нема ходу п'єсi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навiть уявити важко, що там дiється… Скандал… Панiка… Бо ж не можуть дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити не може. Нiхто. I вмерла п'єса. Нема п'єси. Розгублено стоїть на мiсцi талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять, як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, страждає ще талановитiший Коля Кагарлицький. Ах який же вiн був Хлестаков на репетицiях! I де ж у нього те бралося… А ранiше таке ж тихе i непомiтне було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею нищечком. А на сценi таке виробляв, що аж-аж… I тепер нiхто цього не побачить.
I зоотехнiкова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто рокiв вирiшила культурно розважитись, подивитися спектакль — попленталась додому на пiч цвiркунiв слухати. Невдоволена i похмура розходиться публiка по хатах, лаючи на всi заставки примхливе i непевне театральне мистецтво яке так залежить вiд навiть найпоганючих акторiв.
А цi актори лежать зараз голiчерева на травi, дивляться у небо де глузливо пiдморгують їм зiрки, i страждають. На весь космос, на весь Всесвiт страждають.
Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очi? Як взагалi жити на свiтi пiсля цього?! Ой, що ж ми наробили!..
Лишенько!
I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Жили ж собi спокiйно й весело.
Чого нам треба було?
У Се-Ше-А захотiлося на гастролi? Вiнкiв лаврових? Аплодисментiв? Шминдрики нещаснi! Маєте тепер аплодисменти по пицi!
А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. I київська мiлiцiя винна. I новi цинковi ночовки. I Валька. I Максим Валер'янович. I годинник «Салют». I… утопленик Утопленик винен насамперед. Але пождiть, давайте все до ладу.
Це було минулого лiта.
Було так.
— Хiба що статистом будеш, юрбу гратимеш… — i записав.
На першому засiданнi гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго. Десятки п'єс перебрали. Вiд трагедiї Шекспiра «Отелло» (яку вiдхилили через її непедагогiчнiсть — занадто вже про любов) до драми Корнiйчука «Платон Кречет» (теж про любов, хай йому грець!). Нас навiть почав брати вiдчай, ми вже подумали, що геть усi п'єси про любов. А навiть коли б про любов було й педагогiчне, ми i самi не хотiли про любов. Щоб я вам ото при всьому селi цiлувався на сценi з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцiлуюсь!..
Нарештi Галина Сидорiвна сказала:
— Поставимо «Ревiзор» Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навiть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела i хороша рiч. I ролей багато, якраз усiм вистачить.
Ми тут же прочиталч «Ревiзора», i вiн нам дуже сподобався. Комедiя — отака!
Як добре поставити — пупа порвеш.
Почали розподiляти ролi. I отут вийшла раптом заковика. Я i Ява, як Станiславський i Немирович-Данченко, як iнiцiатори цiєї справи, звичайно, цiлком законно хотiли грати найголовнiшi ролi. Причому однаковi. Але найголовнiша роль була одна — Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков — «тоненький, худенький… без царя в головi… неспроможний зупинити постiйної уваги на якiй-небудь думцi…» Ну, коротше кажучи, що там казати…
Але Ява сказав:
— Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало, i ти сам зрозумiєш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тiльки й того, що двi руки, двi ноги й голова. Хлестаков — це ж в-вогонь! Це ж, знаєш… Це — о!
I вiн став у позу, — задер носа i вiдкопилив губу.
— Ха! — сказав я. — Дивiться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!
Роль Хлестакова Галина Сидорiвна вiддала Колi Кагарлицькому.
Скрутно було i з iншими головними ролями. I городничиий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був однн… I суддя Амос Федорович Ляпкiн-Тяпкiн — один. I попечитель Артемiй Пилипович Землянiка — один. I… I все-таки «Ревiзор» — генiальна п'єса. А Гоголь — генiальний письменник. Вiн знав, що ми з Явою гратимем у «Ревiзорi», i написав двi ролi — Добчинського i Бобчинського. Геть однаковiсiнькi. Спецiально для нас. Щоб ми недоварились. Ролi, звичайно, не зовсiм головнi. Але ви не думайте — без Бобчинського i Добчинського нiчого не було б. Все у п'єсi без них пiшло б шкереберть. Не було б п'єси. I не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський i Добчинський вигадали, що Хлестаков — ревiзор. Отож-бо…
Коли ми з Явою це зрозумiли, ми одразу помирилися.
Почались репетицiї…
Ох!..
Чомусь у нас з Явою нiколи не було сумнiву, що ми дуже талановитi. Як артисти. Вже що-що, а рiзнi вибрики, рiзнi штуки-викаблуки робити ми вмiли. Пх!.. На все село були знаменитi.
— От артисти! — так прямо и казав про.нас дiд Салимон А вiн на цьому дiлi розумiвся. Вiн колись, як служив у армiї, грав у духовому оркестрi. На найбiльшiй трубi, що зветься бас-гелiкон. Вона й зараз лежить у нього на горищi, схожа на великанського равлика. На свята, коли дiд Салимон хильне «по третiй», вiн iнодi дає концерт — бубукає у свою трубу. Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться. Найбiльший успiх дiдова гра має у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночi. Нi, раз дiд Салимон сказав, що ми артисти, — нiяких сумнiвiв не було.
Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне — говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i «ламать дурочку» (як каже мiй батько), i зовсiм iнше — говорити слова не свої, а якi треба по п'єсi, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi.
— Нiчого, — пiдбадьорював себе й мене Ява. — На прем'єрi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!
— Еге, дамо… дулю з маком, — безнадiйно бубонiв я.
— Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило. Ти ж знаєш… Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!
Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури — завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав — враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде… Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а «Ревiзора» Гоголя.
— Яво, — зiтхав я, — давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила.
— Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа — то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого… Га? Як ти думаєш?
— А я знаю?
— Ну, ми про це ще подумаємо, час є… А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.
Я зiтхав i тягся за Явою.
Минали днi..
— Яво, — казав я через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.
— Та! — махав рукою Ява. — В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас — будь здоров!
Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує — нiби у самiсiньке вухо шепоче.
Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось — прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:
— Квартальний Пуговiцин… вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!
Тут у п'єсi написано «зiтхає». Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дiд — От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало… Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь…
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
«Бу-бу-бу… Ревiзор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П'єса!» — тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi — «Ревiзор»' «Ревiзор», — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревiзор» нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом — Гоголь…
Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от…
Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi — навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.
Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона «вже почала другий вiраж», що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе[1] баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде…
За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.
Але стривайте, стривайте…
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю рiзонув третiй дзвiнок.
В залi гасне свiтло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.
Завiса iз скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, — на залiзних кiльцях по iржавiй дротинi бiга).
Все!
Почалося.
Тепер подiтися нiкуди.
— Я запросив вас, панове, щоб… — чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очi i притискаючи до грудей кулаки, i шепочу: «Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!» Як заклинання.
Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але… Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце моє вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i… Але нi! То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйної київської вежi, аби тiльки…
— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бiсiв Карафолька! У нього вже й на репетицiях смiшно виходило…
«Ну нiчого, спокiйно, спокiйно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..»
— Гга-га-га!
«Ну, от! А я, дурний, боюся!..»
Все ближче, ближче, ближче…
От уже зараз, зараз…
Як тiльки Карафолька скаже… О!.. О!.. О!..
«Так i ждеш, що зараз розчиняться дверi i — шасть…»
У мене всерединi щось клацнуло, я сiпнувся всiм тiлом i разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подiя! — одчайдушне гаркнув Ява.
— Несподiвана новина! — одчайдушне гаркнув я.
— Що? Що таке? — сполошилися всi, хто був на сценi. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.
— Непередбачена справа, — гаркнув я. — Приходимо в готель…
— Приходимо з Петром Iвановичем у готель, — перебиваючи мене, гаркнув Ява.
В залi мертва тиша.
«От ми молодцi! Ну ж ми молодцi! Все гаразд!» — промайнуло у мене в головi. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене… I…
— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати «Е». Але далi… Нiби враз хтось у вухо менi — ххху! — i все з голови моєї через друге вухо — фiть! — i голова моя стала порожня-порожнiсiнька, як дiрка. I жодного в нiй словечка. Не те що там з ролi Добчинського, а взагалi жодного — наче я теля i не знаю людської мови. Тiльки оте «е» в головi и зосталося i лунко перекочується там, об череп стукаючись.
— Е! — гекаю я ще раз. I дивлюсь на Яву. А вiн дивиться на мене. I я раптом розумiю, що вiн теж… Що й у нього все з голови — фiть! — i нема…
— Е! — гекаю я втретє. I дивимось.
— Е! — гекаю я.
— Е! — гекає Ява.
I знову дивимось… У залi вибухає регiт. Всi думають, що так i треба.
Ондо й баба Триндичка розтягла у посмiшцi свого беззубого рота, i нiс у неї торкається пiдборiддя, i обличчя стає сплюснутим i вдвiчi меншим, нiж звичайно (скiльки-то рокiв вона не смiялася!)
— Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. — реве зал.
Кузьма вистромив голову iз суфлерської будки i, широко роззявляючи рота, по складах пiдказує, що менi говорити. Здавалося, глухий зрозумiв би його. Вже й городничий Карафолька пiдказує, i поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозумiли, i навiть хтось iз публiки, почувши Кузьму, й собi почав пiдказувати.
Я чую окремi слова, але вони розбiгаються, як неслухнянi вiвцi, i я, мов отой невдаха-пастух, не можу зiбрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навiть: «Як твоє прiзвище?» — я, мабуть, не змiг би сказати.
А в заднiх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п'єсi. I крiзь регiт чути чийсь вигук: «От молодцi! Ну й молодцi!»
Це вже занадто!
Бiльше витримати я не можу.
Я рвонувся з мiсця i, збивши по дорозi якусь декорацiю, кинувся iеть зi сцени…
Я бiг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, i вiтер свистiв у моїх бакенбардах.
I тiльки коли я опинився за селом, у верболозi, Над рiчкою, я впав на траву i качався, i стогнав, i землю гриз вiд ганьби, вiд сорому, вiд горя. А коли через кiлька хвилин перший приступ вiдчаю минув, я побачив, що поряд зi мною качається, стогне i землю гризе мiй друг Ява — Бобчинський.
Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь «Ревiзор» Гоголя. Таку п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч якi неголовнi герої Бобчинський i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'єса, що без них нi тпру нi ну — нема ходу п'єсi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навiть уявити важко, що там дiється… Скандал… Панiка… Бо ж не можуть дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити не може. Нiхто. I вмерла п'єса. Нема п'єси. Розгублено стоїть на мiсцi талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять, як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, страждає ще талановитiший Коля Кагарлицький. Ах який же вiн був Хлестаков на репетицiях! I де ж у нього те бралося… А ранiше таке ж тихе i непомiтне було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею нищечком. А на сценi таке виробляв, що аж-аж… I тепер нiхто цього не побачить.
I зоотехнiкова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто рокiв вирiшила культурно розважитись, подивитися спектакль — попленталась додому на пiч цвiркунiв слухати. Невдоволена i похмура розходиться публiка по хатах, лаючи на всi заставки примхливе i непевне театральне мистецтво яке так залежить вiд навiть найпоганючих акторiв.
А цi актори лежать зараз голiчерева на травi, дивляться у небо де глузливо пiдморгують їм зiрки, i страждають. На весь космос, на весь Всесвiт страждають.
Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очi? Як взагалi жити на свiтi пiсля цього?! Ой, що ж ми наробили!..
Лишенько!
I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Жили ж собi спокiйно й весело.
Чого нам треба було?
У Се-Ше-А захотiлося на гастролi? Вiнкiв лаврових? Аплодисментiв? Шминдрики нещаснi! Маєте тепер аплодисменти по пицi!
А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. I київська мiлiцiя винна. I новi цинковi ночовки. I Валька. I Максим Валер'янович. I годинник «Салют». I… утопленик Утопленик винен насамперед. Але пождiть, давайте все до ладу.
Це було минулого лiта.
Було так.
Роздiл II
Випадок у метро. «Космонавт». Конфлiкт з київською мiлiцiєю
Ми приїхали до Києва. На цiлий мiсяць. У гостi до мого рiдного дядька i моєї рiдної тiтки.
Це було прекрасно. Ми цiлий рiк мрiяли про цей день. Не те, що ми нiколи не бували в Києвi. Бували. Ява один раз, а я аж двiчi. Але тодi, вперше, ми були усiм класом на екскурсiї, всього лише два днi. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсiм не те. Ви ж самi знаєте, що радiсть, якої не можна роздiлити з найлiпшим другом, — це не повна радiсть I навiть не пiврадостi. А якась четвертинка… Отож не дивуйтеся, що в нас був такий пiднесений настрiй.
Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено… Ви злазите з поїзда, заносите свої «чамайдани» в хату, i ноги механiчно самi несуть вас на Хрещатик, навiть не питаючи вашого дозволу i бажання. Тiтка ледве встигає гукнути вам навздогiн «Глядiть же не загубiться!.. I на обiд не…» — далi ви вже не чуєте…
Через двадцять хвилин пiсля того, як ми приїхали, ми вже iшли по Хрещатику…
Що я сказав? Iшли? Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими. I всi усмiхаються. Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком — «Вибачте!» — усмiхнеться i йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi були. Пливемо, ми, линемо, викроковуємо… Широкий, як Днiпро, Хрещатик (по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах — люди, посерединi, на брукiвцi, — машини. I так, як на тротуарi не побачиш жодної машини, так на брукiвцi не побачиш жодної людини. Кожному своє. I щоб одне одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па Хрещатику лад — любо глянути. «Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд машину», — подумав я. Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист.
Ми з Явою завмерли — невже перебiжить?!
Та враз — цюррр! — наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера).
— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе!
Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i сказав:
— Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами. По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цiкаво. Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану мiлiцiонером. А ти?
— А я льотчиком, — вперто сказав я. — Ти ж знаєш!..
— Як хочеш, — сказав Ява i зiтхнув.
Ява мiняв професiї, як циган конi. Сьогоднi вiн моряк, капiтан далекого плавання. Завтра вiн геолог. Пiслязавтра директор кондфабрики («по три кiлограми „Тузика“ на день можна їсти»). Тодi футболiст київського «Динамо». Тодi художник. Тодi звiролов, що ловить для дресирувальникiв хижих тигрiв, барсiв та ягуарiв. А сьогоднi, бачте, мiлiцiонер.
Я ж — нi. Я як ото вирiшив ще у першому класi, що буду льотчиком, так досi держусь, не схибив.
Навiть дiд Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!»
Хiба що iнодi я не витримую. I ненадовго пристаю до Яви — за компанiю. Та й то тiльки на таку комбiнацiю, щоб лишатися льотчиком. Я вже був i морський льотчик, i льотчик-футболiст, i льотчик-художник, i льотчик-звiролов, i льотчик-геолог, i навiть льотчик на кондфабрицi, що возить лiтаком цукерки «Тузик».
Але цього разу я вiд комбiнацiї вдержався, бо не уявляв собi льотчика-мiлiцiонера — кого ж ти у повiтрi затримуватимеш i штрафуватимеш! Чорногузiв хiба!
Нi, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.
Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику…
Праворуч багатоповерховi будинки, схожi на величезнi, кахлями обкладенi груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лiзучи.
Лiворуч унiвермаг склом на сонцi виблискує. Далi здоровеннецька десятиповерхова мiськрада (скiльки ж то у нiй людей радиться — така велика!).
Десь за мiськрадою вежа телевiзiйна небо аж у космос проїшрикує.
Оце висота! Нiчого вищого в свiтi не бачив! От де вiд матерi пiсля двiйки ховатися! Не те, що на нашiй грушi! Не чiльки б не стягли, не догукалися б нiколи!
Далi на тлi неба круглi без хрестiв банi вимальовуються — колишнiй костьол, теперiшнiй антирелiгiйний планетарiй.
Пiсля мiськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч i, порозсувавши на площi Калiнiна будинки далi од себе (наче збирається крикнути: «Пустiть мене, я хочу пiрнути в Днiпро!»), утикається на площi Ленiнського Комсомолу у фiлармонiю. I через ту фiлармонiю у Днiпро не пiрнає…
Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч була станцiя метро А метро, як ви самi знаєте, — це метро! I я хотiв би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюкiвки, байдуже пройшов би повз метро!
Не змовляючись, ми, як по командi, одночасно повернули до входу в метро.
На нас одразу вiйнуло свiжiстю i якимсь особливим, тiльки одному метро притаманним запахом.
Хоч контролера десь не було i проходи мiж спецiальними тумбочками, де горiли привiтнi слова «Киньте п'ять копiйок», були гостинно вiдкритi, проходити «зайцями» ми навiть i не подумали. Хай хтось дурнiший це робить, ми вже один раз пробували… Хоч би як швидко ти бiг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спецiальнi держаки, i ти гепаєшся на них пузом. Отож…
Ми iнтелiгентно намiняли у касi п'ятакiв, кинули i пройшли…
«Якi ми все-таки культурнi й благороднi», — з гордiстю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..
— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!
I тiльки я встиг роззявити рота: «Га? Де?» — як вiн уже дрiботiв по ескалатору.
Поперед нас стояв на ескалаторi здоровенний опасистий дядько, з кошиками, з клумаками, ще й з новiсiнькими ночовками в руках (видно, попродав на базарi крашанки абощо, накупив краму i їхав на станцiю).
За кiлька метрiв нижче дядька стояла струнка мальована дiвчина з височенною, схожою на копицю сiна зачiскою, — справжнiсiнька тобi кiнозiрка.
А ще нижче «кiнозiрки» їхав мiлiцiонер, — справдi, дуже з спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цiкавих обставин познайомилися торiк, коли приїздили усiм класом до Києва на екскурсiю Звичайно, добре було б з ним знову зустрiтися й побалакати. Особливо Явi, який вiдсьогоднi готує себе в мiлiцiонери.
Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор i ковзнули вниз.
Гур-гур-гур! Мить — i ночви вдарили ззаду по ногах «кiнозiрку», «Зiрка» не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотiли по ескалатору.
Ми отетерiли.
Слiпучо красива, як цяця мальована, «кiнозiрка», сидячи в ночвах i держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, онiмiла з переляку i несподiванки — важко та й нiколи було зрозумiти.
Ще мить — i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку, збитий з нiг, присiв на ескалатор. А «зiрка», не мiняючи пози, гайнула далi.
Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся за своїми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз дiловито скрикував: «Побережись! По-бережись!» — наче хурман, що їде через базар своєю колимагою, — тiльки що батогом не цвьохкав.
Це було прекрасно. Ми цiлий рiк мрiяли про цей день. Не те, що ми нiколи не бували в Києвi. Бували. Ява один раз, а я аж двiчi. Але тодi, вперше, ми були усiм класом на екскурсiї, всього лише два днi. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсiм не те. Ви ж самi знаєте, що радiсть, якої не можна роздiлити з найлiпшим другом, — це не повна радiсть I навiть не пiврадостi. А якась четвертинка… Отож не дивуйтеся, що в нас був такий пiднесений настрiй.
Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено… Ви злазите з поїзда, заносите свої «чамайдани» в хату, i ноги механiчно самi несуть вас на Хрещатик, навiть не питаючи вашого дозволу i бажання. Тiтка ледве встигає гукнути вам навздогiн «Глядiть же не загубiться!.. I на обiд не…» — далi ви вже не чуєте…
Через двадцять хвилин пiсля того, як ми приїхали, ми вже iшли по Хрещатику…
Що я сказав? Iшли? Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими. I всi усмiхаються. Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком — «Вибачте!» — усмiхнеться i йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi були. Пливемо, ми, линемо, викроковуємо… Широкий, як Днiпро, Хрещатик (по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах — люди, посерединi, на брукiвцi, — машини. I так, як на тротуарi не побачиш жодної машини, так на брукiвцi не побачиш жодної людини. Кожному своє. I щоб одне одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па Хрещатику лад — любо глянути. «Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд машину», — подумав я. Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист.
Ми з Явою завмерли — невже перебiжить?!
Та враз — цюррр! — наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера).
— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе!
Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i сказав:
— Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами. По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цiкаво. Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану мiлiцiонером. А ти?
— А я льотчиком, — вперто сказав я. — Ти ж знаєш!..
— Як хочеш, — сказав Ява i зiтхнув.
Ява мiняв професiї, як циган конi. Сьогоднi вiн моряк, капiтан далекого плавання. Завтра вiн геолог. Пiслязавтра директор кондфабрики («по три кiлограми „Тузика“ на день можна їсти»). Тодi футболiст київського «Динамо». Тодi художник. Тодi звiролов, що ловить для дресирувальникiв хижих тигрiв, барсiв та ягуарiв. А сьогоднi, бачте, мiлiцiонер.
Я ж — нi. Я як ото вирiшив ще у першому класi, що буду льотчиком, так досi держусь, не схибив.
Навiть дiд Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!»
Хiба що iнодi я не витримую. I ненадовго пристаю до Яви — за компанiю. Та й то тiльки на таку комбiнацiю, щоб лишатися льотчиком. Я вже був i морський льотчик, i льотчик-футболiст, i льотчик-художник, i льотчик-звiролов, i льотчик-геолог, i навiть льотчик на кондфабрицi, що возить лiтаком цукерки «Тузик».
Але цього разу я вiд комбiнацiї вдержався, бо не уявляв собi льотчика-мiлiцiонера — кого ж ти у повiтрi затримуватимеш i штрафуватимеш! Чорногузiв хiба!
Нi, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.
Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику…
Праворуч багатоповерховi будинки, схожi на величезнi, кахлями обкладенi груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лiзучи.
Лiворуч унiвермаг склом на сонцi виблискує. Далi здоровеннецька десятиповерхова мiськрада (скiльки ж то у нiй людей радиться — така велика!).
Десь за мiськрадою вежа телевiзiйна небо аж у космос проїшрикує.
Оце висота! Нiчого вищого в свiтi не бачив! От де вiд матерi пiсля двiйки ховатися! Не те, що на нашiй грушi! Не чiльки б не стягли, не догукалися б нiколи!
Далi на тлi неба круглi без хрестiв банi вимальовуються — колишнiй костьол, теперiшнiй антирелiгiйний планетарiй.
Пiсля мiськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч i, порозсувавши на площi Калiнiна будинки далi од себе (наче збирається крикнути: «Пустiть мене, я хочу пiрнути в Днiпро!»), утикається на площi Ленiнського Комсомолу у фiлармонiю. I через ту фiлармонiю у Днiпро не пiрнає…
Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч була станцiя метро А метро, як ви самi знаєте, — це метро! I я хотiв би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюкiвки, байдуже пройшов би повз метро!
Не змовляючись, ми, як по командi, одночасно повернули до входу в метро.
На нас одразу вiйнуло свiжiстю i якимсь особливим, тiльки одному метро притаманним запахом.
Хоч контролера десь не було i проходи мiж спецiальними тумбочками, де горiли привiтнi слова «Киньте п'ять копiйок», були гостинно вiдкритi, проходити «зайцями» ми навiть i не подумали. Хай хтось дурнiший це робить, ми вже один раз пробували… Хоч би як швидко ти бiг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спецiальнi держаки, i ти гепаєшся на них пузом. Отож…
Ми iнтелiгентно намiняли у касi п'ятакiв, кинули i пройшли…
«Якi ми все-таки культурнi й благороднi», — з гордiстю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..
— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!
I тiльки я встиг роззявити рота: «Га? Де?» — як вiн уже дрiботiв по ескалатору.
Поперед нас стояв на ескалаторi здоровенний опасистий дядько, з кошиками, з клумаками, ще й з новiсiнькими ночовками в руках (видно, попродав на базарi крашанки абощо, накупив краму i їхав на станцiю).
За кiлька метрiв нижче дядька стояла струнка мальована дiвчина з височенною, схожою на копицю сiна зачiскою, — справжнiсiнька тобi кiнозiрка.
А ще нижче «кiнозiрки» їхав мiлiцiонер, — справдi, дуже з спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цiкавих обставин познайомилися торiк, коли приїздили усiм класом до Києва на екскурсiю Звичайно, добре було б з ним знову зустрiтися й побалакати. Особливо Явi, який вiдсьогоднi готує себе в мiлiцiонери.
Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор i ковзнули вниз.
Гур-гур-гур! Мить — i ночви вдарили ззаду по ногах «кiнозiрку», «Зiрка» не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотiли по ескалатору.
Ми отетерiли.
Слiпучо красива, як цяця мальована, «кiнозiрка», сидячи в ночвах i держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, онiмiла з переляку i несподiванки — важко та й нiколи було зрозумiти.
Ще мить — i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку, збитий з нiг, присiв на ескалатор. А «зiрка», не мiняючи пози, гайнула далi.
Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся за своїми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз дiловито скрикував: «Побережись! По-бережись!» — наче хурман, що їде через базар своєю колимагою, — тiльки що батогом не цвьохкав.