Страница:
Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.
Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.
Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.
Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив — хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше — сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.
Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув — не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною «товариською» зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави — все це свiдчить про те, що «товариська» зустрiч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.
I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить «матч» дiд Варада.
Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.
Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.
Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив — хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше — сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.
Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув — не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною «товариською» зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави — все це свiдчить про те, що «товариська» зустрiч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.
I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить «матч» дiд Варада.
Роздiл VIII
Що трапилось з Явою. «Не поїду я…» «Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти…»
Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.
Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.
Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього — як же ж вiн там, як?
Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.
Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.
Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.
За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав «Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах». Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк — хтось лишився. «Еге, — думає кожен, — вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!» I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка «класи» на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна — як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: «Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'» Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся…
Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.
Я пiдiйшов до нього.
— Здоров, Яво! — тихо привiтався.
— Здоров, — так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.
I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.
— Яво! Ну чого ти, Яво?
— А що? Нiчого, — ще тихiше сказав вiн.
— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї… А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали.
— Не бреши! У Володимира не було.
— Було, було, — жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. — А як i не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував…
Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав:
— Так як же воно все-таки вийшло?
Вiн тiльки рукою махнув:
— Не питай!
— А що ж?
Вiн зiтхнув:
— Ще трохи — i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б…
— Та ну! Розкажи ж!
Вiн знову зiтхнув.
— Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати — на хвилиночку… в бур'яни… Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив — сплю… I враз чую голоси — за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу — як рукою… «Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив…» Це вона, Книшиха. А вiн: «Не вчи вченого…» А вона: «Вчений! А потiм передачi носи, еге?» А вiн «Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!» А вона. «Мовчи, нiкчемо! Якби не я». А вiн: «Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!» А вона «Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'» I — ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу — iде вулицею. Озирається злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно — в якiйсь своїй шпигунськiй справi! За тобою бiгти — не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири — встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацiї) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю — хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав — смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i — гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю — пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився — у днищi, якраз посерединi, — дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, — «з одної труби вливається, з другої виливається». Та лише рiзниця, що в мене тiльки вливається… Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i… Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж знаєш, — ниттю руки й ноги обплутає, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозирає на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув — догрався. Я бачив, як вiн її шарпав, та не подумав… Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу — сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi «рямочка» з бортiв пливла — усерединi вода i зовнi вода, i рiвень тої води однаковий. I я у тiй «рямочцi» як портрет Ще трохи — i був би цей портрет у траурнiй «рямочцi»… Пiдхопив я Собакевича на руки — i на берег.
Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. I одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцiї вскочили. Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк якийсь. Нi деревця, нi кущика Навiть сушi справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише човен витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухiше мiсце i — за роботу. Схопив за нiс човна, почав тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А човен — нiби цвяхами до дна прибитий — нi з мiсця.
Зайшов я з корми — почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — та й тiльки.
Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра наковтався, а толку нiякого. I така мене злiсть узяла — сiв я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо сльози самi ллються.
От же ж у халепу вскочив. Ну!
Тодi плюнув, пiдхопився й знову — пхати й тягти.
Сонце вже давно зiйшло, свiтить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм.
Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз моїх води, здається, ще бiльше кругом стає.
Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен! Головне — державна справа ота… Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна… I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I, зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, нi! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що рiчку вихлюпувати.
А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося.
Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надiв, галстука пов'язав.
Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче смiється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тiльки — шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально пiдтримував — гавкав, хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю.
I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи, тi iдеї стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська iдея — заткнути дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!
Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на островi й росла, намацав дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки, а пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох i важко було! Нарештi воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло i ходу. Ох же ж грiб — бризки аж до неба летiли! Тiльки весь час на дiрку позирав — чи не тече.
Сонце вже високо, а все-таки надiя: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу бiг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце… Ява зiтхнув i замовк.
Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний.
Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi нашi «шпигунськi» справи вимагають абсолютної таємностi, конспiрацiї. Коли мiлiцiонер товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один вихiд — мати незаперечнi докази, факти, пiймати на гарячому. I Ява, бiдолаха, мусив усiм, i в школi i дома, казати одне — що пiшов на риболовлю замiсть екзамену. I нести за це кару.
— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б вiн не питав! Вiдчуваючи себе злодiєм, наче я щось украв у нього, i, позичивши в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку.
— Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав вiн. — Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш?
Ну нащо, нащо вiн крае мое серце! Це ж ми разом мрiяли поїхали у пiонертабiр до моря. У «Молоду гвардiю» в Одесу. З такими труднощами батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi. Тiльки у кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi далi, бiлi кораблi, чайки, альбатроси лiтають. «Курс норд-ост!» — кричить капiтан. Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I двiчi нас ловили на станцiї.
I от, коли мрiя вже була абсолютно в нашiй кишенi, таке з Явою трапилось. Дiд Варава ще вчора однiс у школу i здав Явину путiвку. Доведеться менi самому їхати. Але хiба це те! Хiба я сам вiдчую так усi радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть, не подiлена з другом, — це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась.
Тiльки я хотiв йому це сказати, як з городу почався сердитий голос дiда Варави:
— Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!
Ява здригнувся, зiщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.
А я поплентався додому.
Батько сидiв за столом, снiдав i, як завжди, читав газету. Мати на машинцi строчила матроску, давно менi обiцяну, спецiально для пiонертабору. Пiдвела голову, лагiдно усмiхнулася (дуже її потiшила моя четвiрка, вона й не чекала) Постояв я трохи на порозi, тодi пiдiйшов до неї i, вiдчуваючи холод у грудях (як тодi, коли я вперше стрибонув з верби у рiчку), сказав:
— Не шийте, мамо… не поїду я в табiр.
Мати мовчки здивовано звела брови.
— Що? — одклав газету батько.
— Не поїду в табiр, — вже тихiше, але твердо повторив я.
— Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.
— Розхотiлося.
— То вiн, понiмаєте, жартує, розiгрує, — пiдморгнув менi батько.
— Нiчого я не жартую. Не поїду. Точно.
— Мо' ти захворiв? — примружився батько. — Цiлий рiк, понiмаєте, голову менi морочив iз тим табором, а тепер, понiмаєте, як путiвка єсть, — коники викидаєш. Це ж такий, понiмаєте, табiр… Як Артек. Дiти, понiмаєте, рiзних народiв I ти з ними… дурень! Нiколи ж, понiмаєте, в життi ж не бачив.
— Не видумуй, синку, — пiдхопила мати. — Ще i лiкарка сказала, що тобi до моря нужно. Гланди в тебе i носоглотка.
— Нема в мене нiякої носоглотки. Не поїду я.
— Поїдеш, поїдеш, — в голосi батька вже дзвенiла криця.
— Не поїду.
— Ти як, понiмаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, вiзьму ременяку!
— Ну й берiть. Тiльки в нас у країнi не б'ють дiтей. Це в усiх газетах написано. Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти, палiї вiйни.
— Ти… ти… ти… — скипiв батько i вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками i, пiдштовхуючи, почала одтiсняти в другу кiмнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини i кричав:
— Ну, тепер, понiмаєте, ти таки не поїдеш! От! — вiн вихопив з кишенi путiвку i почав рвати. — От! От! Замiсть того щоб, понiмаєте, у морi хлюпатися, будеш… будеш… Гульнi тобi тут, понiмаєте, не буде! Не буде! Я тобi покажу, понiмаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понiмаєте, єсть характер. От! От!
Не путiвку — серце моє рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу синє море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси…
Сльози закипiли в мене на очах.
— I хай! I хай! — скрикнув я i прожогом вискочив з хати.
…Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газованої води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчуваєш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв…
«Але ж ти сам захотiв цього?»
Так, сам. Звичайно, сам. Але…
«Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi поїдете? Так ти думав?»
Нi. Але…
Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
I заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу…
Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.
Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього — як же ж вiн там, як?
Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.
Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.
Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.
За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав «Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах». Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк — хтось лишився. «Еге, — думає кожен, — вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!» I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка «класи» на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна — як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: «Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'» Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся…
Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.
Я пiдiйшов до нього.
— Здоров, Яво! — тихо привiтався.
— Здоров, — так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.
I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.
— Яво! Ну чого ти, Яво?
— А що? Нiчого, — ще тихiше сказав вiн.
— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї… А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали.
— Не бреши! У Володимира не було.
— Було, було, — жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. — А як i не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував…
Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав:
— Так як же воно все-таки вийшло?
Вiн тiльки рукою махнув:
— Не питай!
— А що ж?
Вiн зiтхнув:
— Ще трохи — i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б…
— Та ну! Розкажи ж!
Вiн знову зiтхнув.
— Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати — на хвилиночку… в бур'яни… Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив — сплю… I враз чую голоси — за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу — як рукою… «Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив…» Це вона, Книшиха. А вiн: «Не вчи вченого…» А вона: «Вчений! А потiм передачi носи, еге?» А вiн «Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!» А вона. «Мовчи, нiкчемо! Якби не я». А вiн: «Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!» А вона «Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'» I — ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу — iде вулицею. Озирається злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно — в якiйсь своїй шпигунськiй справi! За тобою бiгти — не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири — встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацiї) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю — хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав — смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i — гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю — пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився — у днищi, якраз посерединi, — дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, — «з одної труби вливається, з другої виливається». Та лише рiзниця, що в мене тiльки вливається… Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i… Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж знаєш, — ниттю руки й ноги обплутає, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозирає на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув — догрався. Я бачив, як вiн її шарпав, та не подумав… Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу — сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi «рямочка» з бортiв пливла — усерединi вода i зовнi вода, i рiвень тої води однаковий. I я у тiй «рямочцi» як портрет Ще трохи — i був би цей портрет у траурнiй «рямочцi»… Пiдхопив я Собакевича на руки — i на берег.
Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. I одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцiї вскочили. Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк якийсь. Нi деревця, нi кущика Навiть сушi справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише човен витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухiше мiсце i — за роботу. Схопив за нiс човна, почав тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А човен — нiби цвяхами до дна прибитий — нi з мiсця.
Зайшов я з корми — почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — та й тiльки.
Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра наковтався, а толку нiякого. I така мене злiсть узяла — сiв я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо сльози самi ллються.
От же ж у халепу вскочив. Ну!
Тодi плюнув, пiдхопився й знову — пхати й тягти.
Сонце вже давно зiйшло, свiтить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм.
Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз моїх води, здається, ще бiльше кругом стає.
Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен! Головне — державна справа ота… Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна… I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I, зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, нi! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що рiчку вихлюпувати.
А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося.
Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надiв, галстука пов'язав.
Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче смiється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тiльки — шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально пiдтримував — гавкав, хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю.
I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи, тi iдеї стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська iдея — заткнути дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!
Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на островi й росла, намацав дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки, а пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох i важко було! Нарештi воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло i ходу. Ох же ж грiб — бризки аж до неба летiли! Тiльки весь час на дiрку позирав — чи не тече.
Сонце вже високо, а все-таки надiя: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу бiг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце… Ява зiтхнув i замовк.
Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний.
Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi нашi «шпигунськi» справи вимагають абсолютної таємностi, конспiрацiї. Коли мiлiцiонер товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один вихiд — мати незаперечнi докази, факти, пiймати на гарячому. I Ява, бiдолаха, мусив усiм, i в школi i дома, казати одне — що пiшов на риболовлю замiсть екзамену. I нести за це кару.
— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б вiн не питав! Вiдчуваючи себе злодiєм, наче я щось украв у нього, i, позичивши в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку.
— Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав вiн. — Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш?
Ну нащо, нащо вiн крае мое серце! Це ж ми разом мрiяли поїхали у пiонертабiр до моря. У «Молоду гвардiю» в Одесу. З такими труднощами батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi. Тiльки у кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi далi, бiлi кораблi, чайки, альбатроси лiтають. «Курс норд-ост!» — кричить капiтан. Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I двiчi нас ловили на станцiї.
I от, коли мрiя вже була абсолютно в нашiй кишенi, таке з Явою трапилось. Дiд Варава ще вчора однiс у школу i здав Явину путiвку. Доведеться менi самому їхати. Але хiба це те! Хiба я сам вiдчую так усi радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть, не подiлена з другом, — це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась.
Тiльки я хотiв йому це сказати, як з городу почався сердитий голос дiда Варави:
— Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!
Ява здригнувся, зiщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.
А я поплентався додому.
Батько сидiв за столом, снiдав i, як завжди, читав газету. Мати на машинцi строчила матроску, давно менi обiцяну, спецiально для пiонертабору. Пiдвела голову, лагiдно усмiхнулася (дуже її потiшила моя четвiрка, вона й не чекала) Постояв я трохи на порозi, тодi пiдiйшов до неї i, вiдчуваючи холод у грудях (як тодi, коли я вперше стрибонув з верби у рiчку), сказав:
— Не шийте, мамо… не поїду я в табiр.
Мати мовчки здивовано звела брови.
— Що? — одклав газету батько.
— Не поїду в табiр, — вже тихiше, але твердо повторив я.
— Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.
— Розхотiлося.
— То вiн, понiмаєте, жартує, розiгрує, — пiдморгнув менi батько.
— Нiчого я не жартую. Не поїду. Точно.
— Мо' ти захворiв? — примружився батько. — Цiлий рiк, понiмаєте, голову менi морочив iз тим табором, а тепер, понiмаєте, як путiвка єсть, — коники викидаєш. Це ж такий, понiмаєте, табiр… Як Артек. Дiти, понiмаєте, рiзних народiв I ти з ними… дурень! Нiколи ж, понiмаєте, в життi ж не бачив.
— Не видумуй, синку, — пiдхопила мати. — Ще i лiкарка сказала, що тобi до моря нужно. Гланди в тебе i носоглотка.
— Нема в мене нiякої носоглотки. Не поїду я.
— Поїдеш, поїдеш, — в голосi батька вже дзвенiла криця.
— Не поїду.
— Ти як, понiмаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, вiзьму ременяку!
— Ну й берiть. Тiльки в нас у країнi не б'ють дiтей. Це в усiх газетах написано. Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти, палiї вiйни.
— Ти… ти… ти… — скипiв батько i вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками i, пiдштовхуючи, почала одтiсняти в другу кiмнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини i кричав:
— Ну, тепер, понiмаєте, ти таки не поїдеш! От! — вiн вихопив з кишенi путiвку i почав рвати. — От! От! Замiсть того щоб, понiмаєте, у морi хлюпатися, будеш… будеш… Гульнi тобi тут, понiмаєте, не буде! Не буде! Я тобi покажу, понiмаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понiмаєте, єсть характер. От! От!
Не путiвку — серце моє рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу синє море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси…
Сльози закипiли в мене на очах.
— I хай! I хай! — скрикнув я i прожогом вискочив з хати.
…Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газованої води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчуваєш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв…
«Але ж ти сам захотiв цього?»
Так, сам. Звичайно, сам. Але…
«Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi поїдете? Так ти думав?»
Нi. Але…
Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
I заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу…
Роздiл IХ
в якому Павлуша розказує, як вiн подружив з Явою
До четвертого класу я з ним не дружив.
Вiн був уредний.
Так я вважав.
Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацiєвським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком i їстиму малину аж до старостi Але…
Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не знаєте Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв — тисячi, мiльйони… I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Києвi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кiстлявою рукою по штанях — два днi чухаєшся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити… Воно не так смачно.
Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор «Атмосфера», що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.
Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав — той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.
От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги — нiкуди.
Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв — це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.
I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
Пробували у «вiйни». Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт — ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi — це бомби, — пiдняли над головою i — ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають — рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель — чорнi слизькi «сємочки», ллється червона кавунова кров…
Побомбили кiлька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.
— Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!
— I правда! Давайте не будемо!
Знову посiдали, сопемо.
Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:
— Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.
I раптом пiдхопився:
— Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.
— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi «жабку» з кiнострiчки… I цим дуже всiх нас пiдводив.
Бо завжди:
— А от Стьопа, бачиш…
— А чому Стьопа…
— А подивись на Стьопу…
I — лясь! лясь! лясь!
«А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!» — завжди думалося в такi хвилини.
Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником.
От i зараз.
— А що воно за таке — єгипетськi пiрамiди? — жуючи, спитав Гришка Сало.
— Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.
— Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, — пiдтвердив Антончик.
— А я по телевiзору в кiножурналi, — сказав Вася Деркач.
— Ну й що? — спитав я — А як же грати?
— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.
— А що — це вещ! — У Яви загорiлися очi. — Iнтересно!
— Хлопцi! Да ви що? Тю! — сказав я — На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело — у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!
— Старик! Домовилися — все! — рiшуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.
Я! Так i знав. Чуло моє серце.
— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного «старик».
Я зiтхнув.
Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.
— Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопцi — Он-до Гребенючка на тебе задивляється.
— Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.
I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився…
— Ну, то що робить? — сумно спитав я.
— Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…
— Гаменхотеп, — байдуже сказав я.
— Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! — звiв руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
Хлопцi завили, як шакали.
— Ну, давай-давай — лягай i умирай, — пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
Я лiг.
— Прощайся i… — махнув рукою Стьопа.
— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.
— Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.
Я заплющиь очi i голосно зiтхнув — випустив дух.
— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.
— Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу!
I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалюється важенний тягар i менi нема вже чим дихати.
— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей!
— Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвякiв!
I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.
— Е нє, хлопцi, так вiн i справдi гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.
I кавун з моєї пики вiдкотився.
— А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, — почулися голоси.
— Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи — ти мертвий!
Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з якої стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш:
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
I раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
— Хлопцi! Тiкай! Дiд!
I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява,я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон.
— Хлопцi! — безнадiйно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i — кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця… Пiрамiда…
Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче…
I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля самої моєї щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю.
Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
Вiн був уредний.
Так я вважав.
Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацiєвським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком i їстиму малину аж до старостi Але…
Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не знаєте Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв — тисячi, мiльйони… I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Києвi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кiстлявою рукою по штанях — два днi чухаєшся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити… Воно не так смачно.
Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор «Атмосфера», що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.
Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав — той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.
От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги — нiкуди.
Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв — це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.
I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
Пробували у «вiйни». Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт — ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi — це бомби, — пiдняли над головою i — ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають — рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель — чорнi слизькi «сємочки», ллється червона кавунова кров…
Побомбили кiлька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.
— Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!
— I правда! Давайте не будемо!
Знову посiдали, сопемо.
Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:
— Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.
I раптом пiдхопився:
— Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.
— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi «жабку» з кiнострiчки… I цим дуже всiх нас пiдводив.
Бо завжди:
— А от Стьопа, бачиш…
— А чому Стьопа…
— А подивись на Стьопу…
I — лясь! лясь! лясь!
«А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!» — завжди думалося в такi хвилини.
Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником.
От i зараз.
— А що воно за таке — єгипетськi пiрамiди? — жуючи, спитав Гришка Сало.
— Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.
— Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, — пiдтвердив Антончик.
— А я по телевiзору в кiножурналi, — сказав Вася Деркач.
— Ну й що? — спитав я — А як же грати?
— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.
— А що — це вещ! — У Яви загорiлися очi. — Iнтересно!
— Хлопцi! Да ви що? Тю! — сказав я — На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело — у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!
— Старик! Домовилися — все! — рiшуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.
Я! Так i знав. Чуло моє серце.
— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного «старик».
Я зiтхнув.
Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.
— Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопцi — Он-до Гребенючка на тебе задивляється.
— Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.
I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився…
— Ну, то що робить? — сумно спитав я.
— Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…
— Гаменхотеп, — байдуже сказав я.
— Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! — звiв руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
Хлопцi завили, як шакали.
— Ну, давай-давай — лягай i умирай, — пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
Я лiг.
— Прощайся i… — махнув рукою Стьопа.
— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.
— Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.
Я заплющиь очi i голосно зiтхнув — випустив дух.
— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.
— Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу!
I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалюється важенний тягар i менi нема вже чим дихати.
— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей!
— Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвякiв!
I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.
— Е нє, хлопцi, так вiн i справдi гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.
I кавун з моєї пики вiдкотився.
— А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, — почулися голоси.
— Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи — ти мертвий!
Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з якої стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш:
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
I раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
— Хлопцi! Тiкай! Дiд!
I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява,я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон.
— Хлопцi! — безнадiйно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i — кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця… Пiрамiда…
Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче…
I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля самої моєї щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю.
Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи: