Страница:
— Ах, шелегейдики!
— Ах, шмарогузи!
— Ах, катовi гаспиди!
Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi.
Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце.
Менi було дуже хороше!
Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу!
…На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своїми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
То хiба мiг я, скажiть, поїхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi!
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають…
— Ах, шмарогузи!
— Ах, катовi гаспиди!
Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi.
Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце.
Менi було дуже хороше!
Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу!
…На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своїми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
То хiба мiг я, скажiть, поїхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi!
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають…
Роздiл Х
Ми — крiпаки. Приїзд Явиних батькiв. Пiстолети
Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, «абсолютно принципiальний» чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав'язав.
I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь — нiколи було й угору глянути.
Щоранку вiн задавав менi таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.
Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: «Вiдпочинь, синку, погуляй!» Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: «Мамiй нещасний!» А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.
I я трудився.
Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.
Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню — i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.
Або — паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.
Я знаю, просто це називається — трудове виховання.
I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.
От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: «Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм… Бач, на що схожий!» Але батько був непохитний: «Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультяєм вирiс, босяком, понiмаєш, п'яницею якимсь алкогольським!»
П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.
Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi — такi самi, як дiти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i…
З Явою ми бачились мало: не було часу.
Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiляє нашi подвiр'я, — вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
— Справжнiсiньким наймитом став, — скаже Ява. — Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати — «Менi тринадцятий минало…»
— А я! Гiрше раба єгипетського, — скажу я. — Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
Позiтхаємо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться.
Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати.
Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш i Бурмило.
А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.
Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.
— Гайда! Швидше!
— Що таке?
— Тiльки що — сам бачив i чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: «Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi». I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися…
— Ну й що?
— От тобi й «що»! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось… шпигунське.
— Ну-у?!
— От тобi й «ну»! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.
— Гайда!
За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I знаєте через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з тої гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. Їх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрумає — хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.
Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд їхньої шпигунської дiяльностi. Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були.
Книшиха — широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, «румпель», прямо величезний i схожий на сокиру. Якби то не насправдi, я навiть не повiрив би, що в жiнки може бути така здоровеннецька носяра.
У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi росло, i навiть на кiнчику носа.
Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стiна в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!
I ще — коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi сiпалась (не морщилась, а саме сiпалась). I це було дуже неприємно. Хотiлося одвернутись i не дивитися. Жили Книшi вдвох, дiтей у них не було. I родичiв, по-моєму, теж.
У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна i дуже таємнича. Вона пошепки розповiдала про неї бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: «Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!»
Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важеннi кошики, а на свята випивати пляшку «денатурчику». «Денатурчик» — так пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат, на пляшцi якого намальовано череп з кiстками i написано: «Пити не можна. Отрута». Книшi не зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з «денатурчиком» i пили. Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом.
Вiн казав:
— Житомирський денатурчик — це, дiйсно, гадость, отрута, а от чернiгiвський — це, я вам скажу, — здоровля! Український женьшень! Пий — i до ста рокiв проживеш.
I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д. (Книшi не пропускали жодного нi церковного, нi нашого, радянського, свята) вони випивали сiмейно, удвох.
У такий день зранку Книшиха виходила за ворота i хрестилася на телевiзiйну антену, що стовбичила на даху сiльського клубу (оскiльки церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi баби хрестилися у нас на телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест).
Потiм Книшиха поверталася у двiр, де стояв пiд вишнею вже накритий стiл, i починалося святкове снiдання. Через якусь годину з-за Великої китайської стiни вже чулося:
Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали i українських народних, i росiйських, i пiснi радянських композиторiв, i пiснi з кiнофiльмiв, i навiть танго…
А потiм аж до самiсiнького вечора Книшi у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, i завдяки «денатурчику» вiд них тхнуло таким бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори.
Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого до себе не запрошували нiколи. До них нiхто не ходив, i вони нi до кого. Дуже були скупi й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибiднялися.
— Та я ж такий голий! — казав Книш. — 3 хлiба на воду перебиваємося. Навiть на зиму нiчого не призапасив.
А мiж тим Книшиха щоранку, iдучи на базар, аж згиналася пiд корзинами. I сулii з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селi.
Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
— Ох же ж i молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем рiж.
— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлiбом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусi, думаєш, що? Самi булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобi сметаною доїтиметься.
— Ну да! А на базарi, я бачила, продає рiденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
— I куди та мiлiцiя дивиться!
А колись увечерi, як уже стемнiло, приїздили до них якихось двоє вергепiв на мотоциклi з коляскою, навантажили щось у коляску i одразу ж поїхали. I потiм ще двiчi приїздили i знову-таки поночi.
А якось бiля чайної Книш, що намонявся як чiп — хоч викручуй, просторiкував у гуртi п'яничок…
— Не боюсь я вашого Шапки… Який вiн Шапка! Штани вiн, а не Шапка. I не голова, а оте саме Вiн у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. — Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапцi дадуть по ш-шапцi. Ги-ги ик!
Iван Iванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, i всi його в нас любили. Всi, крiм нероб, ледарiв та п'яниць, бо спуску вiн їм не давав. I Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в рiзнi усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвiр стола, сiдав i, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на паперi.
— О, знову пише якусь собаку, — насмiшкувато казав дiд Варава.
Книшевi скарги, звичайно, головi шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навiть побоювання — раз чоловiк пише, значить силу має. Колись, кажуть Книша через тi листи навiть розумнi люди боялися. Це ще бiльше робило його в наших очах таємничим i загадковим.
Повiрити в те, що вiн шпигун, було не дуже важко. Ми перелiзли через паркан, обережненько, пригинцем до горiха, видряпалися — i от уже пильно вдивляємося крiзь вiкно у Книшеву хату. В хатi темнувато, i ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарештi побачили, що Книш i Книшиха сидять бiля столу з ложками в руках i, злодiйкувато позираючи на вiкно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книшi їли… торт. Бiсквiтний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися вiд людей, як злодiї. їли похапцем, жадiбно, мабуть, голосно чавкаючи (вiкно було зачинене, i ми не чули), а може, навiть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзанi кремом, а в Книшихи крем був i на «румпелi».
От Книш пiдчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — i шургиць! — до себе в рот.
Ми знову перезирнулися Кiно!
— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Нашi радянськi люди торти ложками не їдять.
Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської дiяльностi Книшiв здався менi не досить переконливим.
Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горiха i полiзли додому.
I знову потяглися «трудовi буднi».
Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було.
Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi тої таємничої розмови («Подаруночок вiд нiмцiв…» «Двадцять залiзних…» «Вермахт щедрий…»), нi акваланга, нi пiдозрiлої поведiнки, нiчого…
— Нi, нiякi вони не шпигуни, — казав я. — Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи!
Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше.
Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий.
— Завтра приїздять батьки, — зiтхнув вiн. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзнається… Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. «I не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матiр. Не хочеться перший день їй псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день…» Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий «вермахт», що… Ти ж мою матiр знаєш.
Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд моїх батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати — грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.
— Нiчого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обiйдеться. Не вб'є ж вона тебе.
— До смертi, може, й не вб'є. А iнвалiдом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
— А ти потренуйся падать. Як тiльки що — зразу падай. Нiби тобi погано.
— Менi й так буде погано. Без «нiби». Не хвилюйся.
Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всiєю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде…
I от Явинi батьки приїхали. Радiсного галасу й метушнi — повен двiр. Хвiртка тiльки — рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi… Ще б пак! Iз заграницi приїхали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?..
У садку цiлий день стiл стояв з наїдками та напитками. однi вставали, другi сiдали.
I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика — сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв — у двi гарби не вбереш.
I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiляє водою. I як стрiляє! Натискаєш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила!
Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
Ну, ви ж розумiєте, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо їх взагалi дарувати?
Отже ми одразу…
Бровка на мушку — чвирк!
Гав гав-гав! — Бровко хвосiа пiджав i в будку.
Кицька руда сидить на сопцi, умивається.
Чвирк!
Няввв! — I кицька вже на грушi.
Курка гребеться.
Чвирк!
Ко-ко-ко-ко-ко! — I нема курки — десь аж на городi.
А туг iде дiд Салимон.
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
Чвирк! — дiдовi Салимону прямо по лисинi.
— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кiлька хвилин ми терли свої червонi вуха уже на левадi.
Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi — стрiляти тильки по неживих цiлях.
Але ж i настрiлялися ми на левадi, що називається донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопцi — i не говорiть!
Тiльки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна, я стрельну?
— Можна, я попробую?
— А я? А я?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б'є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.
Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день — не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!
Але попорозстрiлювали ми хлопцiв — так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».
Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
— Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годi вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!
Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
— Гад я, барахольщик, — картав вiн себе. — Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» — подарунки менi, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi… От, якби вислiдити…
Я невиразно мнякав.
— Мда… звичайно… але…
Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше… швидше… швидше…
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!
Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь — нiколи було й угору глянути.
Щоранку вiн задавав менi таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.
Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: «Вiдпочинь, синку, погуляй!» Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: «Мамiй нещасний!» А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.
I я трудився.
Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.
Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню — i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.
Або — паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.
Я знаю, просто це називається — трудове виховання.
I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.
От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: «Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм… Бач, на що схожий!» Але батько був непохитний: «Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультяєм вирiс, босяком, понiмаєш, п'яницею якимсь алкогольським!»
П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.
Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi — такi самi, як дiти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i…
З Явою ми бачились мало: не було часу.
Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiляє нашi подвiр'я, — вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
— Справжнiсiньким наймитом став, — скаже Ява. — Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати — «Менi тринадцятий минало…»
— А я! Гiрше раба єгипетського, — скажу я. — Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
Позiтхаємо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться.
Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати.
Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш i Бурмило.
А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.
Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.
— Гайда! Швидше!
— Що таке?
— Тiльки що — сам бачив i чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: «Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi». I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися…
— Ну й що?
— От тобi й «що»! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось… шпигунське.
— Ну-у?!
— От тобi й «ну»! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.
— Гайда!
За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I знаєте через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з тої гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. Їх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрумає — хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.
Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд їхньої шпигунської дiяльностi. Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були.
Книшиха — широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, «румпель», прямо величезний i схожий на сокиру. Якби то не насправдi, я навiть не повiрив би, що в жiнки може бути така здоровеннецька носяра.
У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi росло, i навiть на кiнчику носа.
Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стiна в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!
I ще — коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi сiпалась (не морщилась, а саме сiпалась). I це було дуже неприємно. Хотiлося одвернутись i не дивитися. Жили Книшi вдвох, дiтей у них не було. I родичiв, по-моєму, теж.
У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна i дуже таємнича. Вона пошепки розповiдала про неї бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: «Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!»
Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важеннi кошики, а на свята випивати пляшку «денатурчику». «Денатурчик» — так пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат, на пляшцi якого намальовано череп з кiстками i написано: «Пити не можна. Отрута». Книшi не зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з «денатурчиком» i пили. Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом.
Вiн казав:
— Житомирський денатурчик — це, дiйсно, гадость, отрута, а от чернiгiвський — це, я вам скажу, — здоровля! Український женьшень! Пий — i до ста рокiв проживеш.
I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д. (Книшi не пропускали жодного нi церковного, нi нашого, радянського, свята) вони випивали сiмейно, удвох.
У такий день зранку Книшиха виходила за ворота i хрестилася на телевiзiйну антену, що стовбичила на даху сiльського клубу (оскiльки церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi баби хрестилися у нас на телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест).
Потiм Книшиха поверталася у двiр, де стояв пiд вишнею вже накритий стiл, i починалося святкове снiдання. Через якусь годину з-за Великої китайської стiни вже чулося:
То спiвали гугнявими голосами пiдпилi Книшi. Пiсля чарки їх завжди тягло на пiсню.
Ой служив я в па ана
Та й на перше лi-iто,
Заслужив я в па-ана
Курочку за лi-iто.
А та кура щебетура
По садочку хо-одить
Та й ходить,
Куряточок во-одить
Та й во-одить…
Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали i українських народних, i росiйських, i пiснi радянських композиторiв, i пiснi з кiнофiльмiв, i навiть танго…
А потiм аж до самiсiнького вечора Книшi у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, i завдяки «денатурчику» вiд них тхнуло таким бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори.
Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого до себе не запрошували нiколи. До них нiхто не ходив, i вони нi до кого. Дуже були скупi й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибiднялися.
— Та я ж такий голий! — казав Книш. — 3 хлiба на воду перебиваємося. Навiть на зиму нiчого не призапасив.
А мiж тим Книшиха щоранку, iдучи на базар, аж згиналася пiд корзинами. I сулii з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селi.
Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
— Ох же ж i молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем рiж.
— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлiбом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусi, думаєш, що? Самi булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобi сметаною доїтиметься.
— Ну да! А на базарi, я бачила, продає рiденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
— I куди та мiлiцiя дивиться!
А колись увечерi, як уже стемнiло, приїздили до них якихось двоє вергепiв на мотоциклi з коляскою, навантажили щось у коляску i одразу ж поїхали. I потiм ще двiчi приїздили i знову-таки поночi.
А якось бiля чайної Книш, що намонявся як чiп — хоч викручуй, просторiкував у гуртi п'яничок…
— Не боюсь я вашого Шапки… Який вiн Шапка! Штани вiн, а не Шапка. I не голова, а оте саме Вiн у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. — Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапцi дадуть по ш-шапцi. Ги-ги ик!
Iван Iванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, i всi його в нас любили. Всi, крiм нероб, ледарiв та п'яниць, бо спуску вiн їм не давав. I Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в рiзнi усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвiр стола, сiдав i, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на паперi.
— О, знову пише якусь собаку, — насмiшкувато казав дiд Варава.
Книшевi скарги, звичайно, головi шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навiть побоювання — раз чоловiк пише, значить силу має. Колись, кажуть Книша через тi листи навiть розумнi люди боялися. Це ще бiльше робило його в наших очах таємничим i загадковим.
Повiрити в те, що вiн шпигун, було не дуже важко. Ми перелiзли через паркан, обережненько, пригинцем до горiха, видряпалися — i от уже пильно вдивляємося крiзь вiкно у Книшеву хату. В хатi темнувато, i ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарештi побачили, що Книш i Книшиха сидять бiля столу з ложками в руках i, злодiйкувато позираючи на вiкно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книшi їли… торт. Бiсквiтний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися вiд людей, як злодiї. їли похапцем, жадiбно, мабуть, голосно чавкаючи (вiкно було зачинене, i ми не чули), а може, навiть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзанi кремом, а в Книшихи крем був i на «румпелi».
От Книш пiдчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — i шургиць! — до себе в рот.
Ми знову перезирнулися Кiно!
— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Нашi радянськi люди торти ложками не їдять.
Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської дiяльностi Книшiв здався менi не досить переконливим.
Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горiха i полiзли додому.
I знову потяглися «трудовi буднi».
Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було.
Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi тої таємничої розмови («Подаруночок вiд нiмцiв…» «Двадцять залiзних…» «Вермахт щедрий…»), нi акваланга, нi пiдозрiлої поведiнки, нiчого…
— Нi, нiякi вони не шпигуни, — казав я. — Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи!
Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше.
Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий.
— Завтра приїздять батьки, — зiтхнув вiн. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзнається… Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. «I не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матiр. Не хочеться перший день їй псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день…» Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий «вермахт», що… Ти ж мою матiр знаєш.
Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд моїх батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати — грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.
— Нiчого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обiйдеться. Не вб'є ж вона тебе.
— До смертi, може, й не вб'є. А iнвалiдом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
— А ти потренуйся падать. Як тiльки що — зразу падай. Нiби тобi погано.
— Менi й так буде погано. Без «нiби». Не хвилюйся.
Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всiєю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде…
I от Явинi батьки приїхали. Радiсного галасу й метушнi — повен двiр. Хвiртка тiльки — рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi… Ще б пак! Iз заграницi приїхали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?..
У садку цiлий день стiл стояв з наїдками та напитками. однi вставали, другi сiдали.
I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика — сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв — у двi гарби не вбереш.
I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiляє водою. I як стрiляє! Натискаєш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила!
Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
Ну, ви ж розумiєте, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо їх взагалi дарувати?
Отже ми одразу…
Бровка на мушку — чвирк!
Гав гав-гав! — Бровко хвосiа пiджав i в будку.
Кицька руда сидить на сопцi, умивається.
Чвирк!
Няввв! — I кицька вже на грушi.
Курка гребеться.
Чвирк!
Ко-ко-ко-ко-ко! — I нема курки — десь аж на городi.
А туг iде дiд Салимон.
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
Чвирк! — дiдовi Салимону прямо по лисинi.
— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кiлька хвилин ми терли свої червонi вуха уже на левадi.
Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi — стрiляти тильки по неживих цiлях.
Але ж i настрiлялися ми на левадi, що називається донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопцi — i не говорiть!
Тiльки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна, я стрельну?
— Можна, я попробую?
— А я? А я?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б'є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.
Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день — не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!
Але попорозстрiлювали ми хлопцiв — так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».
Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
— Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годi вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!
Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
— Гад я, барахольщик, — картав вiн себе. — Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» — подарунки менi, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi… От, якби вислiдити…
Я невиразно мнякав.
— Мда… звичайно… але…
Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше… швидше… швидше…
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!
Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
Роздiл XI
Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.
Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзi.
— Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.
Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!»
Але нiхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу — суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.
— Яво! — кричу я, нарештi, пошепки.
Анi шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голоснiше.
Нiякої вiдповiдi.
Кинувся я в один бiк, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?
— Цить! — чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. — Тихше!
— Та що «тихше»! — кричу я — їх уже давно нема! А я нiчого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
— Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тодi гукає.
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарештi.
— Агов! — чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!
— Це ти, — кричить вiн, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе' Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
— Тьху'
Ще трохи — i ми б розминулися.
Сiли одсапуємось.
— Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! — сичить крiзь зуби Ява — 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.
Ява враз пiдхопився.
— Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.
I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.
Йти ставало дедалi важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився.
— Давай вiдпочинемо.
Ми посiдали на землю.
— Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.
I раптом у мене виникла iдея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.
— Вилiзти? Що це тобi — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лiзь.
— Нi, ти лiзь. Ти легший — у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.
Ява махнув рукою:
— Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:
— Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.
— Добре, добре, — сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються…
— Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю.
I… щось затрiщало, зашумiло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi — пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи… — апчхи! — вий. — I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
— Ну, що, — питаю, — бачив?
— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.
Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзi.
— Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.
Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!»
Але нiхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу — суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.
— Яво! — кричу я, нарештi, пошепки.
Анi шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голоснiше.
Нiякої вiдповiдi.
Кинувся я в один бiк, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?
— Цить! — чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. — Тихше!
— Та що «тихше»! — кричу я — їх уже давно нема! А я нiчого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
— Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тодi гукає.
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарештi.
— Агов! — чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!
— Це ти, — кричить вiн, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе' Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
— Тьху'
Ще трохи — i ми б розминулися.
Сiли одсапуємось.
— Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! — сичить крiзь зуби Ява — 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.
Ява враз пiдхопився.
— Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.
I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.
Йти ставало дедалi важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився.
— Давай вiдпочинемо.
Ми посiдали на землю.
— Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.
I раптом у мене виникла iдея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.
— Вилiзти? Що це тобi — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лiзь.
— Нi, ти лiзь. Ти легший — у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.
Ява махнув рукою:
— Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:
— Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.
— Добре, добре, — сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються…
— Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю.
I… щось затрiщало, зашумiло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi — пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи… — апчхи! — вий. — I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
— Ну, що, — питаю, — бачив?
— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.