5
І знову закрутилося жорно, а коли жорно крутиться, то й думки плетуться. Чув він, як шарудить сніг, бо в рухові жорна вчувався йому таки шерхіт снігу, а відтак бліду жіночу постать побіч себе відчував, крижану й неземну, яка тримала на руках мале крижане й голе дитя. Так крутилося жорно, аж доки зима не зійшла, тоді відійшла від нього, розчинилася й розтала, як сніг, бліда жіноча постать; відтак він і про весну почав думати, і про те, що з весняною водою спуститься князь із купцями до моря, а тоді рушить до Константинограда, везучи шкури й мед. Сам Федір теж спускався кілька разів тим шляхом і, хоч якось утратив був усе, що віз, тричі все-таки привозив немалий виторг. Сильний і бадьорий повертався із того небезпечного шляху, по тому брав участь у бенкеті, що його влаштовував князь у гридниці; цілу ніч тоді співали сопілі, і гуслі награвали, бубни бубали, співали гості й княжі отроки. Після однієї такої мандрівки, вертаючись після бенкету на світанні додому, побачив Федот ув одному вікні красуню темнокосу, ніжну й гарну, як той-таки світанок, красуня раптом усміхнулася до нього, начебто вони цілий вік одне одного знали. Прийшовши додому, відчинив скриню в заповітній кліті і зсипав у переділок скрині візантійські монети: І не так на ті монети радів він, як на те, що красуня всміхнулася йому, начебто вони все життя разом прожили…
Коли згадував Федір той момент і той щасливий ранок, зупинялося його жорно, а на вустах проступала добра й тиха, щаслива усмішка. Прихилявся спиною до стіни й дививсь у сутінь келії, куди не сягав вогонь свічки й де завжди жили химерні та хиткі тіні.
Саме в таку хвилю відчинилися рипливо двері в його келію і зайшов до нього, нечутно ступаючи, Василь. Був трохи змінений, не мав палкого погляду, а тільки благий, та й сам був у той вечір тихенький та м'якенький, наче кіт.
— Як живеш тепер, Федоре? — спитав по-дружньому і присів на низенький ослінець,
— Як бачиш, жорно кручу, — відказав зовсім привітливо Федір, — отак з ранку до ночі, а тоді півночі.
— Чи перестав тебе спокушати біс? — солодко спитав Василь. — Чи все ще нітишся любов'ю до багатства? Відчуваю, що не можеш забути свій страчений маєток.
Федір глянув на Василя. Щось йокнуло йому в серці, але тільки очі опустив.
— Печаль свою не через багатство я здобув, — сказав він тихо. — Але завдяки твоїм молитвам, брате, тепер мені добре. Ти, здається, утвердив мене, і я вже спокійний.
— Спокій наш у нас самих сокрито, — багатозначно сказав Василь. — Кожен з нас має його джерело у собі шукати.
Федір мовчки дивився на Василя. Таки не впізнавав він його сьогодні: такий був м'який та вкрадливий.
— Я молився за тебе, — сказав після довшого мовчання Василь. — Мені здається, скоро одержиш відшкодування за свою жертву. Попроси бога, і він дасть тобі багато золота та срібла.
Федір засміявся невесело:
— Прийшов пожартувати, брате?
— Не жартую я, а правду кажу. Молився я за тебе. І таке відкрив мені господь… Не виходь тільки з печери і не давай нікому входити до себе.
— Дивні речі кажеш, брате Василю.
— Може, дивні, а може, й ні, — загадково всміхнувся Василь. — Віщу-бо тобі: молився за тебе. Сказав мені янгол, що в цій печері великий скарб сокрито і що візьме той скарб тільки той, хто має до того щастя. Ну, я й подумав: не гоже, щоб ти зло до мене тримав за розтрачений твій маєток.
— Чому ж ніхто не знайшов того скарбу до мене? — спитав Федір.
— Бо ніхто не знав, що він тут є. Правда, в житії святого Анто-нія свідчиться, що в якійсь із печер була варязька скарбниця, в якій сховано повнісінько латинського посуду, але хто відгадає, де та печера?
— Моя печера зветься Варязька, — сказав Федір.
— Отак мені і янгол звістив. Може, ти і є той, що має щастя до скарбів?
— А чому не мав би того щастя ти?
— Е, брате, — м'яко засміявся Василь. — Я вже сидів у цій келії. Ще задовго до тебе…
6
Він роззирнувся навдокіл. Тьмяно світився каганець біля образів, а від стіни трохи яскравіше світилася скіпка. Блідий усміх торкнув його вуста, тоді як погляд почав промацувати стіни, стелю, а тоді й підлогу. Йому хотілося й не хотілося думати про той скарб: щось було в тому непевне. «Задурити хоче мене Василь», — зміркував він, і рука його знову закрутила жорно, тоді як друга в те жорно підсипала зерна.
Коли ж крутилося жорно, не міг він не думати, а що думка про скарб була найсвіжіша, думав Федір про скарб. Мимоволі ставив себе на місце варягів і гадав, де б сам міг закопати скарб, коли б знаття мав, що про золото знають інші. Думав і про те, що від часу Антонія не один поселенець рив тут долівку і, очевидно, долівка перекопана вщерть. Був певний, що копав долівку й Василь; уявно бачив його тут з лопатою і з упрілим, аж піт з нього капотів, обличчям. Крутилося жорно, він обводив келію очима, але знову його погляд опускався, тоді як у голові крутилися і в'язалися ниточки, сплітаючи тугі вузли думок. Випливав перед зором образ Василя, його обличчя, жовто осяяне вогнем скіпки, його смиренні і цього разу не палкі очі. Щось затаєне ховалось у тому майже незнайомому обличчі, в примружці очей і в тихих складках вуст. Він подумав, що Василь таки мав підставу зацікавити його скарбом, адже й досі він не поцікавився в отця-келаря, скільки його грошей віддав Василь на монастир. Окрім того, здається, був певний Василь і в іншому: що Федір скарбу таки не знайде. Натомість знайде пристрасть і заспокоїться. Але Федір уже давно був спокійний. Ще від тої розмови, коли було багато снігу і коли серед снігу так холодно було стояти супроти Василевого мешкання.
Ні, Федір не хвилювався, коли думав про скарб. Більше того, це смуток у ньому пробуджувало й ту ж таки печаль. Хотів обігріти себе новим спогадом із тих далеких часів, коли був іще Федотом, але й цього не зміг. Не зміг викликати образу блідої жінки із крижаним дитям — зараз надворі пишний травень стояв, а приходила вона до нього тільки взимку, коли сніг покривав землю. Тож крутив Федір жорно й думав. Хотів вирахувати з найбільшою точністю місце, де ховався той неприступний скарб, і його погляд все більше прикипав до стін. Скарб мав бути чи в стінах чи в стелі, тобто там, де його не шукали. Часом він покидав жорна і починав обходити стіни, простукуючи кожен шматок — була це надто повільна й забарна робота. Наслухав пильно, але з усіх чотирьох боків оточували його глухі площини, і він подумав, що варяги, ховаючи скарб, могли не лишити прокопу, а ущерть його засипати. Однак знав, що навіть тоді земля мала б осісти і порожнеча утворитися. Через це лазив і лазив, уже зовсім забувши про жорно, і тільки коли хотів обдумати, як шукати далі, знову те жорно крутив. Рух той був однотонний і розмірений, забував навіть, що у дверях є віконечко і що в те віконечко може зазирати цікаве око. Таке око він і побачив, коли раптом повернувся до дверей, втративши надію щось знайти.
— Таки впав у цю пристрасть, брате Федоре? — спитав Василь.
— З твоєї настанови, — відповів Федір.
— Чому шукаєш не в долівці, а у стінах?
— Бо в долівці вже ти до мене шукав.
Там, у віконці, звузилося підглядальне око, і хоч не бачив Федір Василевого рота, але знав, що той розтягнувся в оскалі.
— Про стіни я не подумав, — сказав Василь. — Хочеш, будемо разом шукати, а скарб, коли знайдемо, поділимо.
— Годі ділити те, чого нема, — відповів Федір.
— Повинно бути, — сказав Василь. — Чи, може, тобі моє товариство не до смаку?
Вони спинилися: одне око супроти пари очей. Дивилися, наче випити одне одного хотіли.
— Скажи-но, брате Василю, — раптом спитав упівголоса Федір, не відриваючи погляду від того миготливого ока у віконці. — Чому прийшов до мене в дім, коли в мене важке горе було? Навіщо лукаво дурив мене і збавив моє багатство? Що тобі до того, що хтось має багатство, а хтось ні? Відповідь мені, брате Василю, щиро, адже не христолюбні замисли мав?
Око у віконці примружилося.
— Так уже хочеш відвертої відповіді? — спитав Василь. — Справді, не любов я до тебе відчував, коли поріг твій переступав, та й не жалість. Питаєш мене, що мені до того, що хтось має багатство, а хтось ні? Є мені багато до того, отче! З малих літ мені пекло, що один у молоці купається, а інший лікті кусає. Мої батьки були з тих, що лікті собі кусали.
Федір дивився на око в своїх дверях сумно.
— Пекло тебе, що інші добра не мають чи тільки ти?
Від віконця почувся смішець, хоч саме око лишалося кругле й серйозне.
— Таж звісно, про себе я пікся… Ішов повз твій дім і подумав: ось багатий, а я голий. Яка це втіха, подумав, зробити цього багатого голим. Хай стане такий, як я.
— Але ж не бідний ти, брате Василю! — сказав смутно Федір. — Зараз уже не бідний…
— Зараз ні, — відповів спокійно Василь. — А тоді, коли входив у двері твої, був, наче бубон, голий.
Федір хитнув головою, наче переконавши себе в чомусь. І не проступило на лиці його ні урази, ні обурення.
— Тепер скажи мені ще одне, — спитав він. — Цей скарб тут справді є?
Дивилося на нього пильне й кругле око, але мовчав Василь.
— Навіщо зманюєш мене на це діло? — спитав Федір. Знову дивилося на нього пильне око, і знову мовчав Василь. Тоді Федір зітхнув, взяв шматину і, підійшовши до дверей, завісив віконечко — те око, яке незмигно на нього дивилося.
7
Крутилося жорно, бо він уже простукав третю стінку і так само була вона глуха. В одному місці, правда, зазвучало лункіше, і Федір розкопав там глину, але натрапив на невелику лунку, яку промила вода і до якої не дотягувалися людські руки. Мигнуло у Федоровій голові навіть припущення, чи не жарти ладнає із ним Василь, примушуючи шукати те, чого й справді нема… І все-таки був спокійний. Хіба що почали снитися йому дивні сни, і завжди у тих снах було золото, було дещо із його минулого, при тому не зовсім приємного, і він, прокинувшись, довго про те думав. Тої ж ночі, коли простукав третю стіну, приснився йому золотий дощ, монети сипалися з неба і боляче стьобали його голе тіло. Сонце було велике, як після того, коли повернувся з останньої подорожі з Константинограда; тоді помер у дорозі його приятель Степан, і він мав доставити його здобуток Степановій родині. Він побачив у тому сні всі монети, які відлічив потаємно із здобутку приятеля, сонце на них падало і так гостро освітлювало, що сльози йому почали текти. Гріб до себе той скарб і раптом уздрів диво дивне. Кожна монета стала оком, зовсім схожим на те, котре дивилося на нього через віконце, і раптом проросла, як квітка, на тонкому срібному стебельці. Такими чудними квітами покрилося довкола все поле, і Федір побачив, що йде там світлий і гарний юнак, чимось схожий на його покійного приятеля Степана. Ясне волосся хвилями спадало на плечі, а очі були волошкові. Золототкана одіж спадала до землі, звів той юнак руку зі срібними нігтями і погладив Федора по голові, як дитя: укляклий він був і згрібав до себе монети.
— Що, ченче, — спитав, — лиха пристрасть тебе починає мучити?
— Це не пристрасть, — мовив Федір зі сльозами на очах. — Я звільнення хочу.
— Шкодуєш за багатством утраченим?
— За волею шкодую. А що воля, коли ти жебрак жебрущий?
— Той, хто за грішми женеться, не здобуває волі, — сказав юнак.
— Я не хочу лихої волі, — сказав Федір. — Хочу жити за призначенням.
Тоді юнак провів рукою довкола себе.
— Оце все монети, що перейшли через твої руки. Піди по цьому полю і пригадай, чи в добрий і чесний спосіб їх здобув?
По тому звівся нерішуче Федір, і задивилося на нього з найближчих квіток-монет примружене Василеве око.
— Я боюся того ока, — сказав розпачливо.
— Чому ж? — сказав спокійно юнак. — Де багатство, там і заздрість…
Він прокинувся після того сну покритий потом. Було довкола темно, аж не бачив він простягнутої своєї руки. Здалося йому, що в цій темені чує, як осипається пісок. Повільно й сипко текли десь піщини, і був той звук такий виразний, що морозець продер Федорові шкіру. Зашепотів молитву і покрив своїм голосом той шерхіт. Після того натужно звівся і, викресавши вогню, запалив каганця. Тьма відступила в кутки, а він довго сидів непорушний у жовтому світляному колі. Здалося йому, хтось дихає побіч, але то дихав так тяжко він сам.
— Пристрасть до волі чи золота тебе вабить? — спитав він голосно сам себе і струснув головою: знав уже напевне, де шукати той так міцно запечатаний скарб.
Узяв рискаль і викопав біля стіни глибоку яму. Тоді схопив мотику і почав штурхати її в цю вже нову стіну. Нараз мотика провалилася в порожнечу. Затремтів у всьому тілі, став навколішки у вузькому низку і почав вигрібати землю руками — на засипаний прохід натрапив. Обривав нігті, прокопував землю ножем, гріб її і гріб, густий дух свіжої землі забивав йому дихання, він уже наполовину вповз у розкопаний прохід і виразно почув, як гупотить у йоги грудях серце. Зрештою, його рука, пробивши землю, втрапила в порожнечу; він вигріб рештки землі і, подолавши вузький пролаз, опинивсь у сутерені, де міг уже й розігнутися. Свічка освітила вузькі земляні стіни, між якими темно клалася печера. Федір пішов, згинаючись, по тому ходу, скіпка тут горіла погано. її вогник примерк, і Федір спинився, щоб світло таки не загасло.
У невеликій земляній келії він опинився. Було тут ложе, на якому лежав, ошкірившись, кістяк, був тут ослінець, на якому сидів, прислонившись до стіни, ще один кістяк, стояла тут, зрештою, й чимала скриня, до якої відразу ж кинувся Федір.
Схопився за дужку, щоб підняти віко, коли щось гримнуло за його спиною. Повернувся різко — впав, розсипавшись, кістяк, що був обпертий об стіну.
Холодний піт покрив Федора. Він стояв і дрібно трусився: під його ноги підкотився голий білий череп. Глядів на той череп, і йому раптом здалося, що обростає той шкірою, ще мить і побачив він унизу, біля своїх ніг, знайоме обличчя ще одного свого приятеля — Тимка. Той прийшов був до нього по позичку, бо не міг заплатити боргу, а він йому тих грошей не дав: мав надію скупити на торзі Тимкове майно за безцінь. Він тоді, здається, плакав, той Тимко, голова якого валяється оце у нього під ногами, але щось таке жорстке й холодне поселилося тоді у Федорових грудях…
— Відійди, — прошепотів він. — Я поніс за тебе покуту. За тебе і за Степана, бог забрав від мене найдорожчих і найлюбіших, я вже голий і бідний. Я ніхто, — шепотів він, присідаючи на скриню, — єдину турботу маю, щоб простив мене бог і щоб в іншому житті я зустрівся зі своїми найдорожчими…
Череп ще й досі ледь-ледь похитувався після падіння, але то не було живе обличчя — тільки мертва кістка. Федір витер із чола піт і таки звів віко: холодне меркотіння коштовного металу кинулося йому у вічі: було там золото, срібло та посуд. Він загріб і висипав у кишеню жменю монет, взяв одну посудину і пішов назад. Виліз і почав старанно закопувати прохід. Нарешті засипав яму, викопану вздовж стіни, і притоптав землю. Після того втомлено ліг на постіль. Тіло його й досі тремтіло, а в роті набралося кислої слини. Він виплюнув ту слину і раптом заплакав. Заплакав так, як плакав дитиною, гірко і щиро — був це плач, який уперше прорвався, відколи впало на нього нещастя. Нараз зруйнувалася йому в душі незрима заслона, щось тонке й дорогоцінне протекло й розлилося, в зелених хвилях печалі заколихався, гасячи її слізьми. Тільки тепер зрозумів, яка страшна втрата була для нього смерть тої гарної й ніжної, тої квітки, яку побачив та покохав, вертаючись ранком із княжого бенкету. Адже покохав він не живу істоту, а ранок, який, утілившись у ніжну красуню, довго жити не міг. Подумав, що не був більшим грішником від тих, хто жив поруч, від інших купців чи вельможних; коли б прибіг він до Тимка за позичкою, хто зна, чи позичив би йому Тимко; а коли помер би він у дорозі, хто зна, чи не відлічив би собі його грошей Степан. Однак волею долі йому судилося інше: він причастився святого ранку, його ніжної, тонкої чистоти і просвітився. Саме тому так пізно й заплакав він, бо зрозумів, що ніякого повернення для нього нема, що він таки хоче тої хай і нагаданої посмертної зустрічі — ясного видіння він у бога попросив. І бог послав йому зимову дорогу, а на ній побачив Федір крізь сльози в райдужному окіллі бліду жіночу постать, крижану й неземну, що мала риси лиця його покійної жінки і яка тримала на руках мале крижане дитя. Дивилася на нього великими печальними очима, а на вустах її грав тонкий, ледь помітний усміх.
— Я до вас прийду, — прошепотів він, підіймаючи на знак привітання руку. — Я до вас прийду, рідні. І вже не дамся зловитись у чорні й погибельні сіті.
Раптом він почув шкороботання у дверях, а відтак і вкрадливий Василевий голос:
— Відчини, брате Федоре! Чуєш, брате Федоре!
Федір звівся, підійшов до дверей і відчинив. За порогом таки стояв Василь. І знову здалося Федорові, що це не той Василь, котрий приходив до нього передоцім, був він мізерніший і менший, а в очах спалахували незвичайні іскорки.
— Мені знову являвся янгол, — сказав він, — і звістив, що за молитвою моєю тобі дано срібло й золото. Це так?
— Так, — хитнув головою Федір. — Це майже так.
— Покажи! — видихнув Василь. Він повів жадібним зором по келії, але не побачив у ній нічого.
Тоді запустив Федір руку в кишеню і витяг жменю золотих монет. Хижо кинувся до тої руки Василь, але пальці стислися перед самим його носом.
— І це все? — спитав він розчаровано.
— Це майже все, — сказав Федір. — А може, і не все…
— Брате Федоре, — потер руки Василь. — Чи не казав я тобі, що скоро дістанеш нагороду. Господь сказав: усяк, хто залишить дім чи маєток заради імені мого, дістане у сто крат більше. Ось багатство і в руках твоїх! Це я, я посприяв тобі молитвою своєю і напученням!
Він подивився на Федора, але побачив холодні й нерухомі очі.
— Я хотів цих грошей, щоб звільнитися, — сказав він. — Але тоді не знав, що таке звільнення справжнє…
На те слово поважний і серйозний зробивсь Василь — став уже схожий на того ченця, що приходив до нього у печальний зимовий, завалений снігом місяць.
— Брате Федоре, — сказав розважно. — Бережися, щоб тобі знову за бісівським побудженням не затужити, як раніше. Я велю тобі: візьми скарб і йди у іншу країну; купиш там собі села і все, що потрібно. Після смертті віддаси своє багатство кому захочеш, і така буде пам'ять по тобі.
Але знову побачив він темні й холодні Федорові очі.
— Ти сказав мені те, про що я думав самотніми вечорами. Але яка користь цього тобі бажати, коли не чуєш до мене любові, а тільки заздрість? Та й чи не соромно мені буде? Я вже залишив світ і все, що в ньому, і пообіцяв богові закінчити життя тут.
— Це раніше я мав до тебе заздрість, брате Федоре, — сказав Василь. — Вона була в мене тоді, коли ти в хоромах жив. Це тоді ти мені був ворог, тепер же — брат.
— Але ж у хороми ти мене відсилаєш. Щоб знову я твоїм ворогом став?
— Ні, брате! — Василь підійшов і поклав йому руку на плече. — Коли довіришся, піду з тобою, а щоб не бути нам ворогами, ввійдемо у хороми разом. Хочеш мене послухати? Затаїти скарб ти все одно не зможеш, неодмінно про нього дізнаються, як дізнався про це я. Бог не дав би тобі такого багатства, коли б не хотів, щоб ти ним володів. Сам ти не зможеш із тим скарбом ради дати. Не один ворог, ласий на дармовизну, перестріне тебе в путі. Сиди ж тут і чекай. Я приготую вози, ти вкладеш скарб, і ми поїдемо. А ще я найму людей для оборони в дорозі.
Але знову побачив він холодні й темні Федорові очі і не доказав своїх слів.
— Бачу, не віриш мені, — мовив Василь, і його очі смутно засвітилися. — Коли не станеться того, не обіцяю тобі, що хоронитиму твою таємницю.
На те розтис п'ятірню Федір, і на ній засвітилося золото. Він узяв руку Василеву і вклав у неї монети. Пішов у глиб келії і приніс срібну посудину.
— Оце весь скарб, брате Василю, — тихо сказав він. — Те, що я знайшов, віддаю тобі, і знову хай ти будеш багатший за мене.
— Навіщо ти це робиш? — спитав Василь, тримаючи у розтисненій руці золото.
— Щоб від великого гріха тебе оберегти, — відповів смутно Федір.
8
І знову закрутилося жорно, розтираючи зерно. І кілька днів насолоджувався тією роботою Федір, бо, шукаючи скарб, дуже був неспокоєм пойнявся. В ці дні мав тільки одну печальну думку, що, не відрікшись від скарбу, був би він знову безсилий — одного ворога собі напитав, а скільки ще напитав би? Був навіки вибитий із життя, але все-таки не хотів здаватися: ясного сонця раптом запраг. Знав, що на землі травень квітує, що цілий світ густою зеленню покритий, і співає між тієї зелені невгомонне птаство. Велике сонце примарилося йому, і від того ще більша туга засіяла йому груди — проросла у тих грудях, як травневе зело, а однієї ночі він і спів солов'я почув.
В цей час прийшов до Федора Полікарп, як посланець від ігумена.
— Тісно тобі тут, Федоре, й вогко, — сказав, роззираючись по келії. — Волею ігумена перейдеш, брате, нагору.
— Мені тут добре, — сказав Федір, зраджуючи себе і свої думки про сонце. — Тут і від світу сподобніше спасатися.
— Найбільшого спасіння досягне той, — сказав повчально Полікарп, — хто безвідмовно улягає волі старших.
Тоді взяв під пахву свою свитку Федір і був готовий до відходу, не мав-бо ніякого добра у келії.
— Жорно хай мені принесуть, — сказав. — Вислаб я тілесно.
Вони вийшли з печер; стояв сутінний, волохатий, засерпанений ранок; дерева в тому ранку витиналися лахматими кулями, і раптом із одної, що стояла майже поруч, бризнув піснею соловей. Федір спинився і звів голову, і Полікарп мусів нетерпляче потупцювати коло нього, поки той наслухається співу. Зрештою рушив, і нога його наступила мимохіть на квітку. Вражено відсмикнув він ногу, нахилився і розправив квітку пальцями: була то жовта, як зоря, кульбаба. Тоді помітив, що весь горб ущерть засаджений жовтими вогниками і повернув до Полікарпа потемніле, заросле, але бліде обличчя:
— Краса яка, брате Полікарпе! Полікарп байдуже гмикнув.
— Це тому, що ти від світу відвик.
Він не дивився на Федора, і Федір знову спинився. Але не навколишню красу розглядав, а Полікарпове обличчя, яке було зовсім сіре в цьому тумані, і ледве-ледве позначалися на ньому лінії очей, носа й рота…
— Хто ж замість мене у Варязьку келію піде?
— Брат Василь попросився, — сказало йому те сіре, розмите обличчя. — Хоче відпочити й сили набратися.
Тоді смішно й печально стало Федору, і він знову роздивився навколо. Соловей ляскотів, здавалось, удвоє голосніше, і вдвоє яскравіше засвітилися на горі кульбаби. Відтак і туман почав розпадатися. Десь за їхніми спинами сходило сонце, і саме воно розчинило так нагло туман. Федір різко повернувся, і з його відвиклих від яскравого світла очей покотилися сльози, схід горів блідим рожево-золотистим сяйвом, і стояло на овиді вогненне коло.
Широким і просторим тоді здався Федорові світ, і він подумав, що в нього можна увійти просто так, з цією свиткою під пахвою і з вільним серцем, змінивши тільки мантію та кукіль на одежу просту. Він подумав, що вже ніколи не зійде по своїй волі туди, вниз, хоч там і сокрито великий скарб. Є, подумалося йому, у світі щось більше за скарб: сонце ясне і світ широкий. Було це почуття мимолітне і вперше оселилося в його душі, пойнявши здивуванням і зачаруванням. Саме про цю хвилину розповість він пізніше мені, недостойному Семенові, коли відвідав я його якраз перед тим, як скоїлося з ним нещастя. Тоді ж, коли вийшов він у вільжистий травневий ранок, коли потекли з його очей сльози, бо глянув він на осяйне світило на виднокрузі, коли обличчя Полікарпове здалося ледве прозначене від того світла, коли лящаь над головою соловей, а залитий світлом горб запалився десятками жовтих вогнів-кульбаб, пізнав він по-справжньому, як очищається його душа.
— Що таке зі мною скоїлося? — спитав здивовано у мене.
— Це небо входило тобі у серце, — відповів на те я, і він глянув на мене недовірливо: чи можливо це і чи немає в моїм мимовільнім піднесенні фальшу.
9
Йому принесли у келію жорно, і став він так само молоти зерно, даючи водночас волю думкам своїм, тоді, як дорадник його розкопував у Варязькій келії стіни. Так і жили вони в одному часі, і думки все-таки до одного у них були прив'язані: Федір із тривогою думав, чи знайде Василь скарб, оту скриню, повну золота, срібла і коштовного посуду, а Василь тим часом рив стіни. Не хотів Федір сам того скарбу, але не бажав, щоб і Василеві дістався, через що і цікавість його не покидала.
Його поривало піти в печери, і от одної ночі, коли всі поснули, не витримав він спокуси й тихенько вислизнув із келії. Високе літнє небо побачив, густо засипане зорями, і світив тоді напрочуд яскравий князенко — в його примарному світлі заснула втихомирена земля, вкрита густою іскристою росою. Хоч ішов Федір крадьки, кроки лунко звучали в нічній тиші, і здавалося йому, що вони й справді під цим небом нікчемні, ці пристрасті. «Але є земля, — подумав услід за тим він, — є міцна наша прив'язаність до неї — пристрасті всі від неї течуть». Він не знав іще, навіщо йде до колись своєї келії: чи підглянути за Василевою працею, чи заспокоїти себе до решти. Спинився, залитий прохолодним місячним світлом, яке так синьо запалило увесь світ навколо, — стояв серед того тремкого світла.
І все— таки зійшов він у печеру і, не палячи світла та роззувшись, почав пробиратися вздовж стіни. Знайомий дух землі і горілого воску плив на нього звідусіль, в деяких келіях, як і в підземній Церкві, через яку перейшов, блимотіли кволі вогники каганців. Він спинився біля Варязької келії і наставив око у віконечко.