Ми всі завовтузились, бо уявили брата Федора в теплій постелі: тут же, на холодних плитах, було зимно й незатишно, здавалося, блукав церковний продув, обвіював нас, залазячи під одежу, й обмацував тіла, наче ходило ' по церкві десятки невидимих рук і кожного обшуковували. І все-таки я напружував усю силу, щоб не задрімати, повіки мені клеїло з непереборною силою, немов сидів у мене на плечах важкий і теплий сон і заліплював очі рученятами.
Брат Матвій знову похитнувся, аж мусив опертися об стовп: на те знову засвітилися зелені Єреміїні очі, що були як зелений лід між покритої інеєм старої трави; Матвій уже також ішов до ігумена, ледве перебираючи нерухомими в колінах ногами і виставляючи сухий, гострий, зад. Знову в церкві поплив шелест, начебто шуміло над нами якесь дерево із бронзовим листям, хитнув кукільні Матвій, як недавно Федір, поплив до виходу просто на ясний зелений вогонь Єреміїного погляду.
Я сперся плечем об стовп, притому став так, щоб стовп заслонював мене від Єремії, бо вже не в силі був стримати позіху, котрий ламав щелепи. Через це змушений був перервати спів, і мені ті щелепи так розвернуло, що я забоявся — їх заклинить.
Зрештою ця незвично затяжлива утреня закінчилася, і ми з поспішністю посунули з церкви. Тільки Єремія нерушно стовбичив на своєму місці, очі його розплющились і були наче зів'яла трава, на яку падає перший сильний мороз, а вуста глумливо стулилися. Кожен відчувався ніяково, проходячи повз той відвертий, насмішкуватий погляд, кожен з нас потуплювався, бо в кожного в нутрі сидів теплий кошлатий хлопець, що розтоплював нас і заліплював повіки, — ми тільки й думали про келії і постелі, які хоч вихололи за цей час, але скоро нагріються знов.
Але мені не судилося в той ранок відпочити. Щось несподіване примусило залишитися у церкві. Я став у простінку: дуже веселе й радісне обличчя було в Єремії.
Ігумен ішов, підтримуваний Полікарпом: лице його було сонне і зморене, Єремія палив свій зелений вогонь уже до ігумена.
— Щось хотів мені сказати, Єреміє? — спитав почесний старець.
— Велике диво сьогодні побачив! — сказав Єремія.
— Завжди бачиш дива. — Ігумен поставив супроти Єремії маленькі чорні очка. — Самі дива, отче, бачиш, чи не забагато їх?
— Це диво особливе, — звів кошлату бороду Єремія. — Біс був сьогодні поміж нас.
— Біс? — перелякано згукнув ігумен.
— Бачив його в образі купця, — сказав Єремія, і очі його погасли: прикрив він їх повіками…
Був він справді старий і ветхий деньми і побачив сьогодні метеликів, які раптом покрили храм. Тріпотіли сріблястими крильцями — білий сон ламав старця, адже ніхто не знав, скільки він прожив. Казали, що йому триста літ і що прийшов він у монастир отакий старий і білий, а пострижене волосся зібрав і навіщось береже. Біле отож було в нього все: борода і вуса, брови і шкіра обличчя. Особливо вражало те, як стіна, обличчя: біля чорної мантії, свити й куколю воно палахкотіло. Через це і видива з'являлися йому так часто: сьогодні побачив рій білих і зелених метеликів, які довго кружляли довкола нього. Але потім вони попропадали, після чого він, може, і в сон запав, але прокидався щоразу, як тільки виходив із церкви хтось з братії.
— Купець той був у білому плащі, — сказав Єремія, — і ніс під полою букет квітів. Він ішов крадьки, ледве торкаючись носками черевиків підлоги. Відривав квітку від букета і кидав на спини братії, особливо тих, хто не співав заутреню, а тільки для показу розкривав рота. Ті квіти і звуться так, як треба: ліпки. Відривав квітку від букета і кидав. І кому прилипала квітка до одежі, похитувався такий і ледве не падав. Позіхав, тоді вигадував причину, йшов до вашої милості і тікав із церкви.
Старець аж повітря вихукнув — так багато довелося йому сказати, але очі при цьому засвітилися і заграли, як весняна вода.
— Жоден із них не повернувся назад, у церкву, — сказав урочисто старець, — всі вони спати пішли…
…Ходив купець у білому плащі, виймав квіти і кидав на спини, співців, і прилипали ті квіти й п'янили, а купець тихенько сміявся, прикладаючи до рота долоню; бачив це лишень Прозорливий Єремія, такий старий, що йому ніхто й літ не міг перелічити, а ті, котрі зараз спали в келії, снили гріховні сни, бо росли їм із заплющених очей і з рота ті ж таки ліпки, можливо, вони дарували ті квіти пишнокосим красуням, хоч були самі ченцями…
Ігумен стояв супроти Прозорливого, його очі вряди-годи туманіли: сон накопичувавсь у них на денцях. Полікарп тримав на вустах тонку, як нитка, усмішку: він, як Єремія, спати не хотів. — Те, що розповідає отець Єремія, достойне великої уваги, — сказав Полікарпу ігумен. — Треба буде нам зібрати братію, і хай повість він їй про своє видіння. На тих, хто піддався диявольській силі, ми покладемо покару, а ти впишеш цю історію до Патерика.
Полікарп схиливсь у поклоні, а ігумен рушив із церкви. Він ледве пересував хворі ноги, і Полікарпові була немала праця його підтримувати.
Єремія простояв якийсь час, вдивляючись перед себе, наче знову бачив ті білі й зелені метелики, що вилітали з його очей, чи купця в білому плащі і з квітами під полою, а я подумав, що він усе-таки знає, які можуть снитися гріховні сни і що в тих снах можуть привиджуватися пишнокосі красуні. Я подумав, що кожна людина, хоч і відкривається перед світом, має в собі немало сокровенного. А ще я подумав, що Єремії залишалася в житті єдина втіха — втіха стеження. Я сам часом зазнаю такої втіхи, та й тоді її зазнав, коли підслуховує ту розмову, бо саме це змило з мене остаточно сонливий настрій. Зараз я можу зрозуміти Єремію, як і його стеження, чужа мені тільки радість, яку виказував він, коли братію за його виказом карали.
З такими думками стояв я у закутку, і мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечікуючи, поки заспокоїться душа.
— Чом стоїш тут, сину? — почув я рівний, рипливий Єреміїн голос.
Проти мене світилися його великі зелені очі, що були як передчасно опале на сніг листя.
— Та от подумалося мені, — не моргнувши, збрехав я, — чи не допомогти вам до келії дістатися.
— А поможи! — сказав старець. — Ноги мої як неживі, і важко мені ступати.
— Скільки вам літ, отче? — спитав я смиренно, ведучи його під руку.
— Не лічу я своїх літ, — сказав трохи невдоволено Єремія. — Гріхи свої треба лічити, не літа. Чув, що розповідав отцю ігумену?
— Дивовижна то річ, — сказав я.
— Розкажи це братії, — мовив старець. — І поділи з кимось, хто буде покараний, його покуту. Боголюбне це діло — ділити з кимось покуту.
— Ви, отче, справді все знаєте? — спитав я. — Хотілося б мені запитати у вас дещо.
— Запитуй, — сказав байдуже старець.
— Чи не утяжує вас у старості велике знання ваше?
— Бісівське знання утяжує, а богодане ні, — відповів він. — Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.
— А як розрізнити його: бісівське й богодане? — спитав я.
— Сумніву не треба мати, — озвався, віддихавшись, старець.
Ми пішли далі. Єремія простував у напрямку била. Там лежала колода, на якій він любив висиджувати. Весь вільний час бовванів на тій колоді і чи думав, чи подрімував. Я допоміг старцеві опуститися на колоду.
— А чому про таке запитуєш? — спитав він, осяваючи мене зеленим світлом своїх неймовірних очей.
— До мене колись теж прийде старість, — сказав я. — Хочу зустріти її з богоданим знанням.
— Молитися тобі треба більше, — сказав Прозорливий. — Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобі молитися треба.
— Чому ж саме мені, отче?
— Гріх ховаєш сокровенний. За цей гріх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо він.
— Що ж це за гріх?
Старий мовчав, тільки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.
— На інших ти не подібний, — сказав нарешті Єремія. — Щоб не з'їла люта гординя, до інших уподібнюватися треба.
— Але ж, отче, — сказав я зовсім тихо, — ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!…
— Значить, гріх цей і на мені лежить.
Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з'являлася непорочна голубінь.
— Дозволите мені, отче, йти? — спитав я тихо.
Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був,він цього разу рипучий і тремкий:
— Гей, брате Семене!
Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.
— Там до тебе ззаду квітка причепилася, — сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. — Це вона, та ж таки — ліпка!
Розділ IV, в якому розповідається про Святошу, колишнього князя чернігівського
1
Зводив над головою сокиру — блискуче лезо спалахувало над ним. Вдаряло щосили об колодку, і та з лускотом розпадалася. Летіли на сніг тріски, довкола все було засипано ними, жовтими й пахучими; Святоша знову зводив сокиру, і знову хрупко розламувалася колодка. Пахло живицею, і цей тонкий, ніжний пах нагадав раптом Святоші лови, гавкіт собак і блиск розпалених очей у ловчих. Він скрипнув зубами і змахнув сокирою: обличчя його стало понуре, а на лобі збіглися глибокі і скорботні зморшки. Топтався по снігу личаками, від того лишалися хрестаті сліди, і весь сніг було ними покрито. Жовте дерево сяяло під іскристим холодним сонцем, пара клубком звивалася над куколем, наче колишній князь чернігівський димів. Рубав він монотонно й неспинно, і чорнявий чоловік, одягнений як князівський отрок, спинився неподалець, з сумом дивлячись на Святошу і його роботу.
— Слава Йєу! — сказав неголосно.
— Вовіки слава! — озвався чернець і спинив сокиру. Прийшлий схиливсь у поклоні.
— Я вже тобі казав, — Святоша говорив хрипко, слова ледве виривалися разом з парою крізь стиснені вуста, — не віддавай мені почестей.
— Не під силу це мені, — сказав пришелець. — Я надто зобов'язаний тобі, князю!
Святоша сів на колодку, кивнув сідати й пришельцеві.
— Я бачу, Петре, що ти вірний приятель, — сказав так само хрипко. — Чи, може, тебе до мене послано?
Петро похитав головою.
— Я покинув уже все те: жінку й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і села. Вже нічого не в'яже мене з тим світом, бо все оманливе в ньому. Все земне тече й минає, і тільки майбутні блага неперехідні. Царство небесне, яке бог приготував тим, що люблять його, безконечне.
Петро сумно похитував головою.
— Але бог заповідав і любов, — сказав він, дивлячись собі під ноги. — Там, у світі, залишилося багато таких, що любили тебе, князю, і потребували любові твоєї. Відштовхуючи ту любов, чи наближаєшся ти до бога?
— Відштовхую любов марнотну заради любові вічної, — так само хрипко говорив Святоша, і з рота його клубилася сіра пара. — Зрештою, — він хрумкнув зубами, — у світі не тільки любов марнотну я залишив, залишив я там ще більше ненависті: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того…
Він звів голову, обличчя його було залите яскравим білим світлом і від того здавалося маскою.
— Мені виповіла свій біль жінка твоя, — сказав Петро. — Вона приїздила сюди і хотіла з тобою побачитися, але ти сховався тоді, князю!
— Бо не було чого ятрити давні рани. Жінки швидко забувають свій біль, і не печися з-за того. Більше вона не шукатиме зустрічі зі мною.
— Мені виповіли свій біль діти твої. Вони плачуть і тужать за тобою.
— У дітей коротка пам'ять. Скажи, що батько їхній помер.
— Ти залишив плач неутішний братам своїм…
Святоша іржаво засміявся:
— Брати таємно радіють на відступництво моє. їм залишилася моя волость.
— Так само й бояри твої, котрі служили тобі і гадали, що через тебе стануть великі і славні, зараз, позбавлені твоєї любові, нарікають на тебе.
— Бояри знайдуть утіху в службі іншому князеві.
— Тоді не знайду її я, — сказав Петро і змахнув собі з ока сльозину. — Той, що виростав разом із тобою і кого ти врятував від смерті. Той, з ким завжди ти розділяв думки свої і хто умів тебе слухати.
— Тепер мені нема про що говорити, — звівся з колодки Святоша. — Єдина розмова моя — молитва, а окрім того, не маю я ні до чого слів. Ще я хочу смиренно служити братії своїй хоч би й рубанням дров.
Він знову змахнув сокирою, блиснуло в лезі сонце — колодка від того удару хекнула, але не розкололася.
— Не звик ти, княже, до такої роботи, — сказав, також вставаючи з колодки, Петро. — Варто поберегти тобі здоров'я і не губити плоть безмірною працею й повстримністю. Бог хоче не посту чи праці непосильної, а чутливого й чистого серця.
— Не можна мати в цьому світі чистого й чутливого серця, не відрікшись, — сказав, повернувши залите ясним зимовим сонцем лице, Святоша. — Я добре пізнав його і побачив: несила змінити його одному чоловікові, та й багатьом чи можливо! Змінити можна тільки одежу, а світ як був повен зненависті чи злоби, таким і залишається. Спокій для себе можна знайти тільки через рівновагу духу, відтак і боротьби позбуваєшся, якою палиться світ.
— Світ палиться, бо він живе, — сказав Петро. — Ти правий, князю: велика боротьба в ньому точиться: добро зі злом змагається, темрява із світлом. Що ж було би із тим світлом, коли б усі яснодухі, всі, хто добре чинить, відреклися б від нього? Тьма велика заповнила б цей світ, і не було б їй ні кінця ні краю.
Святоша знову звів сокиру, і цього разу колодка розкололася.
— Бог знає, кому якого жеребка уділяти, — сказав Святоша. — Бог знає, чи посилати на цей світ темряву, чи світло. Ницих же він відводить сюди…
Він знову звів сокиру, і це був такий удар, що сокира, перебивши колодку, врізалася у мерзлу землю…
Цю розмову підслухав я, раб божий Семен, автор цих записок, прийшовши під той час до свого приятеля, кухаря Спиридона. Сидів я там біля1 вікна, коло якого рубав дрова Святоша, дивився на залитий неймовірно яскравим сонцем засипаний садок, дерев'яну стіну, стежку, що йшла попід цією стіною, і на блідо-голубе небо, в яке та стіна впиралася. Я їв задимлену рибу, якою пригостив мене Спиридон, і мимовільно вислухав викладене тут. Після того Святоша ще довго рубав дрова, а його приятель, потоптавшись біля нього, запропонував свою поміч. Святоша відмовився, і Петро пішов геть, раз по раз зупиняючись і озираючись. Я все ще дивився на те, як рубає Святоша, а найбільше дивився на небо. Було воно в той день таке бліде й випите, що майже пропав з нього блакить — лишилася тільки розводчена синька. На ніч ударив мороз, і від нього тріщали, аж пострілювали, дрова у повітках і дерев'яні стіни.
2
Весною пригнали під монастир плоти, колоди поскладали на високому березі, а потім носили їх підбору. Чвакала під ногами розтовчена глина, інколи колода сприскувала з пліч і котилася додолу. Тоді носії кричали і свистіли застережно, і хто був унизу — розприскувалися на всі боки. Пахло водою, мокрим зіллям та рибою; недалеко від берега рибалки закидали сіті. Небо цвіло молоде і ясно-синє, а коли рибалки витягували сітку, та блищала затягнутими водою лунками, наче срібна.
Святоша спинився на7 мент і задивився на Дніпро. Здавалося йому, що це під'їжджає він на човнах з дружиною до Києва і дає назустріч дерев'яним стінам та вежам сурмовий клич; сонце сідає і запалює воду золотом, а човни його згоряють поміж нього. Святоша скреготнув зубами і кинув на плече колоду.
— Не надривайся так, брате Миколо, — сказав низенький чернець із стрішкуватими бровами, брат Никодим. — Берімося разом!
Але Святоша тільки метнув поглядом у бік Никодима — пізніше той Никодим став єпископом Суздальським — і потяг під гору. Свита його була замащена болотом так само, як і мантія, а грубі чоботи стали від глини руді. Він ішов повільно, балансуючи з колодою на слизькій стежці. Інколи хапався за обсаджені зеленими бруньками гілки кущів і втримував рівновагу.
— Давай, брате Миколо, допоможу, — сказав, спускаючись униз, юродивий Ісакій, той, до якого приходив диявол у подобі Ісуса Христа, — а то плечі свої князівські зітреш…
Я був під ту хвилю внизу біля стосів, куди приставив мене ігумен керувати носінням. Але і звідти побачив, що шия у Святоші стала червінна.
— Дякую тобі, брате Ісакію, що нагадав про ницість мою, — сказав смиренно Святоша і спробував уклонитися юродивому. Але це йому коштувало немало, бо спіткнувся він і поїхав по слизькій глині. Колода ж зірвалася йому з плеча і прогриміла вниз.
— Ха-ха-ха! — зареготав, аж затрусився, юродивий. — Це тобі, княже, не за бенкетним столом сидіти!…
Я накричав сердито на Ісакія, він схилив при цьому голову на плече, примружив очі і засміявся щасливо. Святоша звівся з землі, свита і мантія його аж лисніли від багна. Обличчя було, однак, напрочуд спокійне.
— Він говорить від чистого серця, — сказав Святоша мені. — І то щирісінька правда: носити колоди — це не за бенкетним столом сидіти…
Ісакій там, угорі, аж кудкудахтав. Зачепився рукою за дерево, звис навкісно і корчився зо сміху.
— Спочинь, брате Миколо, — сказав я лагідно.
— Я не втомився, — задихано відказав Святоша, його очі при цьому сильно палали.
— Ти, брате Семене, йому не потурай! — гукнув від свого дерева Ісакій. — Коли вже одягся в смиренну шкуру, хай тягне, як усі!
Святоша знову закинув колоду на плече. Цього разу ішов розважніше і неквапно, промацував стежку, перш ніж поставити ногу, і губу закушував — так пильнував.
Біля горішніх стосів, куди зносили колоди, вже стояв і стежив за цим нещасливим Святошиним сходженням Петро. Я побачив, як кинувся він допомагати колишньому своєму володарю, як той відхилився від нього, не хотячи приймати допомоги, і як кинув колоду у стос. Вони спинилися один супроти одного і про щось гостро говорили. Я міг би відтворити ту розмову принагідно, бо неважко здогадатися, про що там ішлося, але, слідуючи заповіді служити безначальній істині, не кладу сюди речей здогадних чи непевних, тому переповідаю тільки своє припущення: говорили вони про важку, невдячну роботу носіння колод; Петро переконував князя відмовитися чи відпроситися від неї — від себе скажу, що я залюбки те прохання вдовольнив би: не маю я жорстокого і злорадісного серця, окрім того, до цієї роботи приставлено тільки тих ченців, що несли покуту, решта робітників — найняті монастирем смерди. Святоша сам викликався до цього діла, і йгумен не міг його прохання не задовольнити.
Вниз вони спускалися разом.
— Мені любо буде побалакати з тобою, Петре, — казав на ходу Святоша, — бесіда з тобою напрочуд укріплює мій дух. Але маю ще виносити колоди, і аж тоді ми могли б посісти на одну з них.
— А коли я запропоную, княже, свою поміч? — спитав Петро.
— Шкода мені твоєї дорогої шати, — сказав без тіні усміху на обличчі колишній князь. — Забрудниш і знівечиш доладний крам.
— Крам на те й купується, щоб його зношувати, — заперечив Петро.
— Тоді не перечитиму твоїй добрій волі, — смиренно зауважив Святоша і спитав, чи не перечитиму і я.
Вони почали носити разом. Клали колоду на плечі і, балансуючи, підіймалися. Раз було, що отрок і справді не втримав рівноваги, мабуть, для того, щоб справдилися Святошині слова — шата його від цієї роботи знівечилася. Наплічники, груди й поділ стали вкриті іржавими плямами, але Петро, здається, на те не зважав. Вони носили колоди навзаєм старанно. Я ж, як і приставлено мене було, робив на палиці карби, щоб потім знати достеменну їхню кількість, а коли носії загаювалися, міг помилуватися Дніпром, де все ще тягли срібні сіті рибалки — билася в тих сітях велика лискуча риба. І тільки коли сонце похилилося до заходу, вийняли вони сіть востаннє, вибрали рибу й заспівали, рушивши човнами вгору, — були це князівські рибалки. Пісня їхня неслася над водяним плесом погідно, так само погідно краяли помережану золотими смугами воду весла, і луна від співу відбивалася від гористого берега. Я зачудувався високим і безхмарним небом над собою, і душа в мене розм'якшувалася від чудової мелодії, що неслася над водою, і від золота, що грало в хвильках. Відчув прохолодний, але виразний подих землі — в ній ось-ось почне кільчитися кинуте з осені насіння. Глибоку тишу весняного вечора відчув, що пливла звідусіль, тишу благословенну й солодку. «Щасливий день, — подумав я, — що золотою тишею кінчається».
Святоша з Петром спустилися за останньою колодою.
— Тепер, Петре, ми й побалакаємо, поки є час до вечірні, — сказав Святоша, важко дихаючи. Очі в нього від зусилля вирячилися, а обличчя виблідло. Я придивився до цього чоловіка пильніше і побачив у тих його вибалушених очах біль притамований — це миттю знайшло відгук у моєму серці, адже хто біль у собі тамує, той гідний благословення.
3
— Сумно мені, князю, бачити, як упосліджуєш себе, — казав Петро. — І братам твоїм благочестивим кладеться зневага від твоєї надмірної вбогості. Дивуються і твоєму шлункові: колись солодка їжа його не вдовольняла, а тепер терпить він суворе зілля та сухий хліб. Бережися, князю, хвороби впадуть на тебе, і, не маючи снаги в тілі, позбудешся життя, а я не зможу тобі допомогти.
Вони сиділи біля поварні на сухій вербовій колоді. Святоша відколупував патичком присохле до чобіт багно, здавалося, він і не слухає отрока, та й мав той жалюгідно-смішний вигляд, немов у бійці великій побував і геть у болоті вивалявся. Обличчя його було печальне, і це обличчя побіч із зеленим димом, що ним покрився недалекий Григорієвий садок, виглядало в сутінку химерно-смутно. Він скинув наголовник — збите і змокле волосся прилипло до голови. Великі чорні вуса спустилися кінцями до підборіддя — так сиділи вони якийсь час, чи тишу весняну слухаючи, чи про щось невеселе згадували.
— Зваж, — сказав Святоша, — чи не правий я був: жона моя вже не шукає зустрічі зі мною і не відмовляє від мого рішення, а дітей у мене як не було.
— Втратила вона надію, — сказав, не міняючи пози, Петро. — А діти ще малі, щоб самим пуститись у дорогу.
— От бачиш, тут я вже звільнився. А бояри, що ти їх так розхвалював? З них усіх тільки ти мені й вірний.
— Досить одного. Братам своїм ти не можеш закинути байдужості.
— До мене приходить часом великий князь, — так само повільно, розтягуючи слова, казав Святоша, очі його незмигно дивилися кудись перед себе. — Приїздив раз, перебуваючи у Києві, другий мій брат. Але мені не милі їхні візити: це смиренну братію мою спокушає. Що це за убогий старець, що його відвідує сам великий князь?
— Не як великий князь він тебе відвідує, а як брат. І ти не можеш йому заборонити віддавати братівський обов'язок.
— На жаль, — протяг Святоша, відкидаючи патичок гидливим порухом. — Зрештою, хоч і брати ми, а говорити нам немає про що: його справи не цікавлять мене, а мої його. Та й немає у мене ніяких справ, окрім цієї смиренної служби. На поварні.
Він повернувся у мій бік (а сидів я в того-таки мого приятеля, брата Спиридона), і навіть із вікна примітив, які пласкі, порожні й випиті його очи.
Дивилися один на одного колишній князь та його отрок, і перший не витримав Петро.
— Коли виходжу за браму монастиря, — сказав він так тихо, що ледве я розчув, хоч слух маю напрочуд тонкий, — здається мені, князю, що важка хвороба посіла твій дух. А от коли балакаю з тобою, то й правди тобі відмовити не можу… Однак сидіти на цьому звалиську…
Святоша сухо засміявся.
— Я зубожів заради бога, щоб його віднайти, — сказав він. — Вмерти мені за нього — знахідка, а сидіти на звалиську, як Йову, — царювання.
— Йов на відміну від тебе на бога нарікав, — сказав отрок. — Окрім того, жоден князь не робив, як ти.
— Хай буду їм у приклад, — всміхнувся Святоша. — Можливо, хтось позаздрить мені і піде у слід мій. До всього іншого тобі з тими, що послали тебе до мене, нема діла…
Я здивувався на тон, яким було промовлено останні слова: жорстокий, немилосердний і навіть грубий, начебто хотів якнайшвидше спекатися мимовільного співрозмовника. «Ось де золота нива для Полікарпа», — подумав я. Пізніше він і справді зробив з того повість, яка уславила Святошу, зробив він це при моїй допомозі, вклавши це оповідання в послання смиренного єпископа Володимирського і Суздальського Симона, яке начебто послав той Симон до нього ж таки, віднаджуючи Полікарпа від бажання і собі стати єпископом. В такий спосіб Полікарп зголосив світові це своє бажання, і всі почудувалися з його великої самовідваги — проти себе ж бо писав! Це, мабуть, допоможе йому пізніше таки стати єпископом, а сам Симон про своє «послання» так і не довідався, був-бо він благий і з письмом не дружив, а цілковита глухість не давала йому почути недоброзичливих до Полікарпа нашіптувань. Я ж, раб божий Семен, не маючи прагнення вивищитись у цьому світі, можу оповісти цю історію, якою вона була насправді, — з'являю тут те, що бачило моє власне око, а чуло власне вухо. Кухар же Спиридон, в якого я в той вечір гостив, дав мені призволитися смаженою дніпровською рибою, що увіч повернуло мене в те чудове передвечір'я з рибалками, їхньою піснею і з розлитим по воді золотом.