Я теж належу до тих, котрі захотіли втекти від світу, але на відміну від інших я той світ полюбив. Я не можу стримати хвилювання, дивлячись, як проростає брунька, і чуючи, як пахнуть дерева, коли по них проходить молодий, весняний сік. Часом аж до наших стін забреде із міста якийсь юнак із дівчиною — я милуюся з їхньої краси, що її запалила взаємна любов їхня. Найвища краса, думається мені, — це і є любов. Світ гине в пристрастях та болячках, але саме в ньому ростуть теплі квіти любові, через що він знову і знову живе. Він і буде жити, поки виростатиме в ньому ця квітка, а коли вона не проросте, він загине. Той час заповіджено у святому письмі — ось що має найжахкіше стрясати людські серця…
Ці думки прийшли до мене, коли я сидів у Теофіловій келії і дивився, як ненастанно він плаче. Я запалив йому в печі вогонь, бо ще було холодно ночами, і мовчки вдивлявсь у хитливе полум'я. Земля підвечір примерзала і ще вкривалася льодком, який і хрупав під чобітьми, коли хтось проходив мимо. Я сприймав тепло, яким віяло від вогню, і м'яка печаль повільно мене колисала. Горіла в келії свічка, в кутку стояв навколішках Теофіл і, поставивши перед собою глека, плакав.
— Мені сьогодні привиділося диво ясне, — раптом сказав Теофіл. — Чи спав, чи й не спав, а навідався до мене гарний юнак.
Я примружився: захотілося мені побачити того гарного юнака, обличчя якого зігріто ласкою.
— Ти гарно молишся, — сказав він мені, — але навіщо печалишся про даремність сліз?
«Сльози недаремні, — думав я, — але тільки ті, що очищають серце від скверни. Є ж сльози, що скверну у душу приносять».
— І мав той юнак посудину більшу за мою, — сказав Теофіл, — і так гарно пахло від неї!
Я таки уявив того юнака. Стояв він і тримав велику золоту посудину.
— Це твої сльози, — сказав юнак Теофілу, — пролиті від серця у молитві до бога, ті, котрі втер ти рукою, чи хусткою, чи одежею, і ті, які на землю впали із очей.
Теофіловий голос звучав у келії притишено й тепло, наче довіряв він мені сокровенну таємницю, його невидюще лице було залите жовтим світлом від свічки. Я слухав, як тріскоче вогонь, пострілюючи іскрами.
— Всі твої сльози за повелінням творця зібрав я і зберіг у цій посудині, — сказав Теофілові той гарний юнак. — їх буде виллято на тіло твоє, коли прийде останній твій час. З пролитих щиро запахущий цвіт проросте, а із пролитих удавано — бур'ян.
Я уявив собі поле, поросле квітом запахущим, густо заросле бур'яном. Хто і коли прийде його прополоти?
— І став він невидимий, — сказав Теофіл так само проникливо. — Ти мудрий, брате Семене, витлумач мені ті слова.
Я дивився на вогонь. Надворі хтось ішов і покашлював. Хрумтів у того перехожого під ногами льодок, а віддих був сипкий. «Там, надворі, — подумалось мені, — ніч спокійна і тиха, і наповнена вона свіжістю весняною…»
— Є сльози, які воздаються, а є сльози порожні, — сказав неквапно я. — Сльози, пролиті у щирому горі, — блаженні, і утіха після них буде; сльози, пролиті з милосердя і співчуття, — ще блаженніші, вони з любові проливаються. — Голос мій мимоволі дужчав, несподіване і високе піднесення я нараз відчув. — Сльози ж, пролиті із жалю до себе, сльози озлобні й сльози про око людське — порожні, отож бур'яном порожнім проростуть.
Я подивився на закостеніле в світлі свічки Теофілове лице.
— Щось таке чудне ти сказав, — мовив він хрипко. Тоді відчув я ще більше піднесення.
— Ти просив у Марка прозріння, брате Теофіле. Я, здається, знаю, як можеш прозріти.
— Як? — повернувся до мене, аж кісточка йому в шиї хрупнула.
— Задля себе проливав ти досі сльози. Пролий хоч одну із них із любові до інших.
Теофіл хрипко засміявся.
— Я вже старий, немічний і сліпий. Біс тебе прислав до мене спокушати й нітити мене. Нема в мене золота, щоб я його роздав, бо всього свого давно я збувся, нема у мене хати, щоб пустив у неї бездомного. Самі сльози мені лишилися, а кому вони треба, крім бога?
Ми не розуміли один одного із Теофілом. В цьому вечорі, з його тишею і весняним духом, ми не дихали однаково.
— Тоді доживай, як тобі поведеться, — сказав я, мимоволі повторивши те, що сказав колись Ісакію той, у кого усмішка, як сонце.
Теофіл важко задихав.
— Ти от про любов до іншого говориш, — сказав він, ледве стримуючи лють. — А сам прийшов мені душу труїти. То що, — він схопив свого глека і простягнув до мене, — може, плакав я цілий вік, щоб з того бур'ян проріс?
Зовсім самотньо мені стало в тому помешканні, ледве освітленому свічкою і біля того вогню, що вже пригасав у печі, адже правду сказав Теофіл: слова мої труту йому в душу вливають.
— Не суджу і не вирішую, — сказав я.
— То не пащекуй! — різко кинув Теофіл, і його обличчя затято засвітилося: — Піди краще скажи ігуменові, що я немічний у тілі і не можу до нього прийти, щоб про чудове видіння розказати. Скажи, що янгол мене навідав і через це може от-от покликати до себе. Скажи, що я угодний богові! Я цілий вік свій проплакав, і повинна мені бути заплата!
Я вийшов за двері і раптом спинився. Весною на мене дихнуло, великою, привільною і всетворящою. Повітря було свіже й запашне, і потекло воно на мене, щедро омиваючи. Я відчув: щось гостре і болюще спалахнуло мені в душі; малий і безсилий, стояв я під цим широким, засипаним зорями небом; був ниций у цьому світі і доєднувався якоюсь мірою до тих, хто лякається його просторіні, а через те ховає в долонях лице.
Розділ VIII, у якому розповідається про Агапіта-лікаря та про вірменина
Коли вдаряло монастирське било, кличучи ченців до сну, Агапіт зводився із вечірньої молитви і задував свічку. Ставало у келії поночі, а він сидів нерушно на ложі, поки очі його не призвичаювалися до темряви. Часто допомагав йому місяць, бо заглядав до віконця, затягнутого воловим пухирем, і проціджувався крізь той пухир блідим, каламутним світлом. Агапіт зводився, відчиняв двері і, висунувши голову, уважно роздивлявся навдокруг. Монастир спав, за винятком Єремії, котрий любив потайки виходити із келії і, сівши в тіні великого дуба, що ріс неподалець, починав чекати й собі. Одної ночі він почув рип Агапітових дверей і побачив, як той визирає й видивляється, але не зрушив із місця. Чекав він довго, однак недаремно. За якийсь час Агапітові двері знову рипнули, і в них з'явився чернець із мішком за плечима. Озирнувся крадьковито і майже побіг туди, де висипали землю копачі печер. Рухи його були зграбні й моторні, ступав по стежці він безшумно, здалося Єремії, що це безшелесна тінь тут блукає. Зрештою двері знову зачинилися, і Єремія дозволив собі навіть придрімнути — був певний, що рип дверей його збудить.
Але в ту ніч рип дверей не збудив його. Збудило його те, що двері задовго не відчинялися. Єремія встав і підійшов до келії. Приклав вухо до щілини біля віконця і довго наслухав. Було у келії тихо. Тоді він натис на двері, але так обережно, що відчинилися вони майже без рипу. Агапіта в келії не було, натомість у тому місці, де стояла у нього скриня, виднілася яма. Єремія зазирнув у ту яму, але в неї не поліз.
Пізніше, бувши на смертному ложі, Агапіт розкриє свою таємницю, її знатимуть Єремія, ігумен, Полікарп та я, раб божий Семен, — оповість мені про те Єремія із особливої, як він скаже, любові до мене, взявши, однак, у мене клятву мовчати, як риба.
Тієї ночі Агапіт таки справді виніс лише один лантух землі, коли накладав другий, рискаль пробив дірку по той бік монастирської огорожі — решту землі Агапіт виніс за монастир. Сховав рискаля і мішка у підземний хід, а сам швидко подався, оминаючи хати, що стояли насупроти монастирських воріт, до лісу, що підступав упритул до хат.
Він ішов швидко. Піт висіювався в нього на чолі, і він мусив змахувати його рукавом. Ліс темно шумів над головою, інколи неподалець гухала пронизливо сова, тоді Агапіт спинявся й хрестився. Хмиз потріскував у нього під ногами, зусібіч витиналося гілля, наче простягувало до нього руки і хотіло схопити; вряди-годи він озирався — боявся за собою погоні. За кілька хвиль вийшов на лісову галявину, серед якої стояла мала, дерев'яна, покладена зрубом хатка.
На порозі хати бовваніла темна постать. Почувши кроки, постать заворушилася.
— Хто це там ходить поночі? — гукнула старечим, несильним голосом.
— Це я, тату, — сказав Агапіт. — Прийшов до вас, як обіцяв. Постать шумливо звелася.
— Слава богам, — сказала вона. — Вони таки почули мене і привели тебе до мене.
— Це любов моя привела мене до вас, — сказав смиренно Агапіт.
— А що тебе від мене відвело? — спитав гостро батько. — Що кинуло тебе за той сірий паркан?
— Годі про це, тату, — сказав м'яко Агапіт. — Так воно є, і так мусить бути.
— Заходь же, сину! — обізвався батько.
У хатині ледве миготів каганчик, ґнотик плавав у олії і висяював кволб жовтаве світло. Від нього снували по хаті важкі тіні; батько поклав на стіл хліб, шматок засмаженого м'яса і пироги.
— Сідай поїси, бо вже світишся від тих монастирських харчів. Слава богам, мене люди не забувають і за поміч, що їм несу, настачають і хліба й до хліба. Жили б ми тут із тобою вдвох і горя б не знали.
Агапіт поспішно сів за стіл, вкраяв хліба й м'яса і почав пожадливо їсти.
— Га, який ситий! — озвався батько, сумно зирячи на сина, — А я тут, на самотині, голову собі сушу: що привабило тебе за ті сірі стіни? Чому покинув ти волю, а обрав неволю.
— Я забоявся, тату, глушини, в якій ми з вами жили, — спокійно відказав Агапіт, все ще поспішно жуючи. — До людей мені захотілося.
— То пішов би собі до міста.
— А що я робив би в тому місті? Ні до купцювання, ні до ремесел, ні до вправи вояцької не маю інтересу. Маю інтерес до книг учених, а їх читати можна тільки в монастирі…
— Став би писцем у князя, — сказав батько.
— Писцем у князя бути — слава невелика! — сказав Агапіт, ковтаючи пережоване. — Самі-бо знаєте, скільки ходить чудесних оповідань про ченців, про ті чуда, які вони творять, і про чародійну силу, якою володіють.
— І то правда? — суворо спитав батько. — Як на мене, давні боги були людині пожиточніші. Я це через зілля знаю. Кожна билина, дерево і травина божі якості в собі тримає: добре і лихе, цілюще й смертне. Одна рослина віджпвлює, друга вбиває, і знати про це все-таки можна людині. Цей же новий бог, що його запровадили князі, не дається людині, його не відчуєш і не побачиш.
— Але все-таки він панує в світі!
— Панує, бо його запровадили ті, що панують. Навіщо були князям наші добрі старі боги? Не приносять вони страху і занадто домашні. Спершу князі хотіли Перуна звисити, хоч він не сильніший Сварога чи Лади — Перун заслабий став для них: його все-таки можна було побачити і відчути. їм же треба було бога страху, і вони знайшли його. Того, якого не побачиш і не відчуєш!
— Я не хочу з тобою сперечатися, батьку, — сказав Агапіт. — Одне діло розмисел старого, самотнього мудрака, а друге — життя, яке кипить навкруги. А воно таке: одні в ньому возносяться, інші упадають, одні слави несмертельної заживають, а інші погноєм стають для нових поколінь. Що з моєї мудрості, батьку, коли я загубився б у цьому лісі? Якої слави зажив би, коли признавався б до старих богів — крамолою страшною це в світі вважається. Отак пропав би я в глушині, а там, за тими сірими стінами, літописи складаються у пам'ять нащадкам. Там пишуть книги і плекають мудрість сьогосвітню. Саме туди зійшлися найрозумніші люди нашої землі, а не тільки темні й забобонні. Не був темний, батьку, ні Феодосій, ні Никін, він же Іларіон. Вони світло мудроти несли, і до їхнього голосу не раз князі дослухалися. Іларіон ховався у печерці на Берестовому, але тільки для того, щоб потім написати «Слово про закон та благодать». Та й тепер дітей учать у Києві писати й читати не хто, а ченці. Для цього і в город ходять, і збирають дітей біля монастиря. Недаремно й князі до нас прихильні, вони від нас світла й мудрості набираються — не лише слави у війну шукаючи, але й напиваючись ученості світової, — хто з князів мудріший, той біля себе учених ченців тримає, сприяє їм і вчиться від них. Це від учених залежить, що скажуть нащадки про славу й честь князівську: чи возвисять її, чи ганьбою покриють. Ім'я Нестора та до нього подібних навіки запишеться у книгу пам'яті землі нашої, і ніде інде не зміг би вчинити свого великого діла Нестор, як за тими стінами. Знову-таки є поміж нас такі, які, подібно тобі, до природи-матінки приглядаються, на те вони й усамітнилися, щоб мати змогу це чинити, водночас і від людей та світу не бувши відірвані. Вони пестують бджіл та ростять дерева, і їхнє ім'я так само запишеться в книгу слави, як і ймення книжників-мудреців.
— І ти хочеш, щоб там було записано й твоє ім'я? — спитав іронічно батько.
— Авжеж хочу, тату, бо страшно мені подумати про безвість забуття, яке чекає нас по смерті. Всі ми гості в цьому світі.
— Так, усі ми гості в цьому світі. Але яка буде наша ціна, коли ми замість узнавати його втікатимемо? Коли ми замість добра земного шукатимемо добра дочасного?
— Добро земне нівечить людську душу, — сказав Агапіт.
— Коли його споживати, а не створювати…
Агапіт уже поїв і розмлоєно відкинувся на стільця.
— Велика сила є в ваших словах, тату. І там, за сірими стінами, як ви кажете, я все-таки сумую за вашим віщим словом.
— У наші часи, — сказав старий, — і волхви переводяться. Замість пізнавати землю, річки й рослини вони в даремне гадання пускаються, дурять себе і світ, пророкують те, що не в силі людина пізнати, забуваючи про велику злуку людини із землею. Як це ти поясниш, мій учений сину, що та чи інша рослина хвороби живих істот лікує, притому кожна рослина хворобу іншу? Як ти поясниш оцю чудовну залежність живого тіла зі світом і чим є людина без рослин, води та вогню, що їх творять земля і небо? Велику науку волхвування звели тепер до жебрацтва й ошуканства. Тому я кажу тепер: старі боги вмирають, а нових не побачиш і не відчуєш. Нові боги тільки в умислах людських існують.
— Я знаю, батьку, ви останній великий волхв землі полянської. Я сам хотів піти вашим слідом і пізнати вашу науку. Але в мене немає такої могутньої сили, як у вас, і немає в мене такого розуму. Через це я й покинув ліс і пішов до людей, бо хочу прославитись між них у легший спосіб.
— Як же ти хочеш прославитися? — зимно спитав батько.
— Я довго придивлявся до своєї братії там, за сірими стінами, до життя тих, кого звуть у цьому житті славетними. 1 знаєте, що я побачив, батьку? Кожен із них робить себе славетним сам. Кожен свою славу творить у скритний від інших спосіб і міцно береже таємницю, як він оте чинить. Йому треба тільки вразити людей, але так, щоб ті ж таки люди не знали, як це вдіяно. Відтак починають говорити про чудо, а хто чудотворний, той уже не є людиною тлуму.
— Мені чужі ці думки, — сказав так само зимно батько. — Мені чуже це змагання і це ошуканство.
— Зате не чужі ці думки мені, — мовив Агапіт. — Я хотів би, щоб у цьому ви мені посприяли.
— А чи не принесе це комусь зла?
— Яке там зло! — засміявся Агапіт. — Яке там зло, коли я цілителем хочу прославитися. Це, правда, може статися тільки за вашої допомоги…
Батько дивився якийсь час на сина: тримали вони зіткнутими погляди довго. Зрештою тінь перебігла по батьковому лиці, а що був він близько до каганця, Агапіт це побачив.
— То ви допоможете мені, тату? — спитав із тремом у голосі.
— Я бачу, що ти не облудно зі мною говориш, — сказав зрештою той. — Слава мені й справді ні до чого, але коли ти хочеш чинити у цьому світі добро… Так, — сказав він, — добро є добро!
Тоді ж таки захворів Святоша, колишній князь чернігівський. Великий князь, прочувши про це, прислав до нього лікаря, дуже вправного у лікарюванні, вірменина родом та вірою. Була тоді у Святоші люта гарячка, і запав він у безпам'ятство. Коли ж прибув лікар, ченці разом із ігуменом пішли до Святошиної келії, а з усіма пішов Агапіт.
Вірменин підступив до ліжка хворого, приклав йому до грудей вухо, тоді взяв Святошу за руку і звів очі до стелі. Запала велика тиша, ченці стояли колом уздовж стін і дивилися на дійство вірменина насмішкувато, бо найліпшою поміччю у хворобах, вважали вони, була все-таки молитва. Сталося це в холодний літній ранок, і дощ глухо стукотів у затягнуте воловим пухирем віконечко. Двері відчинили через надуміру важке повітря в келії — хвилі вологого, холодного вітру вривалися вряди-годи в помешкання.
— Йому недовго лишилося жити, — сказав вірменин. — За тиждень і відійде.
— То ти не даватимеш йому ніяких ліків? — спитав Агапіт.
— Йому вже не потрібні ліки, — мовив лікар і раптом здригнувся: проти нього стояли палкі Агапітові очі.
— А я кажу, — голосно й різко сказав Агапіт, — що він устане! Коли, отче ігумене, дозволите, я залишуся біля хворого і буду ним опікуватися.
— Чим ти збираєшся його гоїти? — зверхньо спитав вірменин. — Та наука, що її пізнав, не дає ліку цьому чоловікові.
— А та наука, що я її пізнав, — так само різко сказав Агапіт, — лік цьому чоловікові дасть.
— Що саме? — зігнув брови вірменин.
— Молитва господня, — сказав Агапіт, і ченці схвально загули. Між цих ченців був тоді і я, смиренний Семен, ще тоді молодий.
Тоді ще не знав Агапітової таємниці, тому почудувався, як і вся братія, на сміливість, з якою порвався супроти знаменитого лікаря Агапіт. Досі ніхто не знав його як цілителя, але така впевненість подіяла й на ігумена, і він дозволив Агапітові опікуватися Святошею.
— Я буду щасливий, — сказав вірменин, — коли ти його вилікуєш. Ще, правда, ніколи не було, щоб я помилявся, призначаючи час смерті хворому… Коли він не помре через тиждень, я тобі вклонюся…
Він вклонився й зараз найчемніше, і на вустах його заграла посмішка.
— Ось як ти лікарюєш! — сказав Агапіт, і від обурення в нього аж ніздрі затремтіли. — Смерть передрікаєш, а допомогти не допоможеш! Коли такий управний, дай йому життя, а коли цього не можеш зробити, іди тою дорогою, якою прийшов.
— Я таки й піду, — вже сердито відказав вірменин. — Але тобі це слави не дасть. Через тиждень надвечір він помре.
— Заклинаюся богом, що він житиме! — змахнув рукою, наче сокирою вдарив, Агапіт.
Братія зашуміла схвильовано, адже надпосильне клав собі на плечі Агапіт.
Вони стояли один супроти одного: розгнівані й розпашілі, напружені й схвильовані. Знаменитий лікар був огрядний і великого зросту. Агапіт же — хирлявий. Коло них важко дихав хворий; за вікном дощ стукотів і плескав, наче балакаючи про щось і передрікаючи. Перший не витримав вірменин, змахнув плащем, закидаючи його на плече, і ступив через поріг у розчинені двері — дощ пройняв його й покрив. Ми всі схвильовано заговорили, обступивши брата Агапіта й переконуючи, що надто велику ношу він на себе поклав, бо, коли не врятує Святошу, чекає його неслава. Він же стояв серед нас із піднесеним та надихнутим лицем, а коли всі виговорилися й замовкли, почули ми його голос, що височувався майже зі стулених вуст.
— Братіє моя! — сказав він. — Велику силу нині відчув я в собі. Спустився до мене янгол і звістив, що я повинен за це діло взятися. Звістив він мені, що житиме брат наш Микола, йому ще не пора вмирати…
Я під той час подумав: чи нема між нас іншого святого, щоб також побачив янгола, який тут перебував.
Відтак виступив наперед Єремія, той, до кого видива найчастіше з'являлися.
— Він каже правду, братіє, — урочисто проголосив він. — Я теж чув шелест крил.
Я ж чув тільки шелест дощу, а може, принагідно подумав: шелест дощу теж може стати шелестом крил; був я тоді юний і наївний і ще вірив у все, про що говорилося, не підозрюючи того великого світу думок і почуттів, що сокровенно в людині ховаються.
— Боже тобі допоможи, брате, — сказав ігумен і благословив Агапіта; той же смиренно вклонився й поцілував в отця ігумена руку.
Ми почали виходити в дощ один по одному, і вітер кидав нам в обличчя жмені крапель. Ішли з мокрими обличчями, простіші із нас думали, що перед новим чудом постають, а мудрі зрозуміли, що вивищитися захотів брат Агапіт. Я ж був на той час серед простіших, тому йшов схвильований, не помічаючи мрячки: душа моя під той час по-справжньому бажала чуда. Вітер збивав із дерева зелені листки, і кілька їх налетіло й на мене; тоді я звів до неба лице і дозволив дощу литись на нього. І здалося мені на мент, що бачу й розумію велетенське безмежжя, яке розкривається переді мною, і, хоч було те небо ущерть заслонене хмарами, ясним воно мені уздрілося.
Агапіт залишився біля Святоші, а брат Єремія, підійшовши до мене, поклав на плече руку.
— Виглядаєш із моря погоди? — спитав і засміявся, як тоді мені здалося, не знати й чому.
Агапіт біг через ліс. Шумів у нього над головою вітер, — гойдаючи кронами, які губили на голову бігунові великі краплини; вряди-годи вскакував він у калюжу і вилітав з неї. Хоч було прохолодно, густий піт разом з дощем покрив йому обличчя; темінь колотилася довкола, бо неба під ту хвилю не було, як і місяця в ньому. Замість неба товклося щось чорне й насумрене, і він раптом злякався, що збочить зі стежки і навіки пропаде в темені. Стишив хід; довкола сірими привидами витиналися стовбури; гілля сплелося, наче стискало з'єднані руки: стежка стала ковзка, бо почалися глини, в обув'ї хляпало і чвакало, а мокрий поділ мантії ліпився до ніг. Часом злітав йому з голови кукіль, і він, рачкуючи, шукав його в наповненій дощем траві. Коли ж ударяли краплі об його стрижену голову, здавалося, що це чорний птах клював йому мозок; він хрестився нашвидкуруч і знову кидався бігти. Не раз ноги роз'їж-джалися, і він падав; чув тоді запах мокрого зела й розквашеної землі. Зело ж буяло навколо нього: в ногах, обабіч і над головою — топивсь у ньому і раптом почав розуміти, що воно таки живе, дихало й хиталося, розмовляло поміж себе: густий, оновлений дощем, сік втікав у жили його від п'ючких, жадібних ротів-коріння. Квіти хиталися, неначе слізьми засліплені, і їхній плач ставав віщий: вістив про народження та смерть. Комарі сідали на обличчя Агапітові й пекли його, часом натикався на сонних і пересичених жаб — вони кавкали розпачливо під його підошвою. Лякався тоді ще більше, бо здавалося йому під той мент: 'земля живу плоть має, і їй від його кроків болить. Подумав, що батько в цьому лісі не зазнає такого нікчемного забобонного страху: для нього не існує цієї безіменно-навальної юрби трав та зілля, а кожна бадилина знайома, як сестра.
Зовсім зморився від цього стріму, власне, товксь у темряві, наче потрапив у яму, з якої ніяк не міг вибитися. Сів на пенька й почав утирати піт. Перепалене повітря виривалось із грудей, а за мить йому здалося: все, що замислив, наче видиво, непевне. Через тиждень Святоша помре, а він потрапить на пострі шпильки кпинів: був уже не один такий, що хотів чудотворити і якого обсміяли. Стиснув зуби, аж хрумкнули вони йому, і вуста його стали тонкі й болющі, а очі запалилися навіть у темряві.
Ці палахкі вогники й побачив Єремія, який ішов тої ночі слідцем за Агапітом; йому здалося, що це дивиться із хащі на нього вовк чи рись. Тоді позадкував Єремія з того лісу, а потім побіг, аж йому серце ледве з грудей не вискочило: був Єремія вже в похилих літах.
Агапіт же перепочив, устав, і вже зовсім повільно почвалав у той бік, де безпремінно мала бути батьківська хата. Сидів на порозі тої хати старий, сивий дід і надчікував, чи прийде до нього його марнотравний син.
Я не можу напевне сказати, що думав вірменин, коли покинув Святошину келію; та знаю, що поніс він у дощ саркастичну посмішку і ту посмішку побачив слуга, який надчікував його біля воріт з кіньми.
— Ці ченці майже вижилі з ума, — сказав, мабуть, вірменин, а слуга притакнув, як звикли притакувати своїм панам усі слуги. Сідаючи на коня, вірменин, здається, думав: чи засмучувати князя сумною новиною про близьку смерть Святоші (адже великий князь його послав сюди), чи завбачливо промовчати про свій смертний засуд — знайшовся-бо на білому світі такий, що посмів зневажити його лікарську повагу…
Вернувшись додому, він мав стояти, той вірменин, біля вікна, і те вікно мало бути не воловим пухирем затягнене, а склом, і мав він дивитися на дощ, який шурхотить і ляпає об шибки. Від того звужувалися й розширювалися очі у вірменина, бо він ніяк не міг забути палахкотливого й нахабного Агапітового погляду…
«Він щось знає!» — гадатиме вірменин, і ця думка їстиме його проздовж усього тижня, який позначений його реченцем.
Отак, згадуючи палкий погляд того малого і сірого на вигляд ченця, відчує, напевне, вірменин, як до нього крізь шиби пролазить дитина дощова — сумнів, і подумає печальну думку про те, що покинув він батьківщину задля того, щоб бути тут першим. Там, на рідній землі, були вправніші за нього й мудріші: про це почав забувати вірменин тільки тут, де не один рік він старшував. Можливо, через те звужувались і розширювалися задумливо лікареві очі; він знав, що через тиждень вирішиться це остаточно: бути йому на цій землі неперевершеним чи ні. Зрештою, завжди того боявся; йому навіть снилося, що вже знайшовся такий, хто його упослідить.
Ці думки прийшли до мене, коли я сидів у Теофіловій келії і дивився, як ненастанно він плаче. Я запалив йому в печі вогонь, бо ще було холодно ночами, і мовчки вдивлявсь у хитливе полум'я. Земля підвечір примерзала і ще вкривалася льодком, який і хрупав під чобітьми, коли хтось проходив мимо. Я сприймав тепло, яким віяло від вогню, і м'яка печаль повільно мене колисала. Горіла в келії свічка, в кутку стояв навколішках Теофіл і, поставивши перед собою глека, плакав.
— Мені сьогодні привиділося диво ясне, — раптом сказав Теофіл. — Чи спав, чи й не спав, а навідався до мене гарний юнак.
Я примружився: захотілося мені побачити того гарного юнака, обличчя якого зігріто ласкою.
— Ти гарно молишся, — сказав він мені, — але навіщо печалишся про даремність сліз?
«Сльози недаремні, — думав я, — але тільки ті, що очищають серце від скверни. Є ж сльози, що скверну у душу приносять».
— І мав той юнак посудину більшу за мою, — сказав Теофіл, — і так гарно пахло від неї!
Я таки уявив того юнака. Стояв він і тримав велику золоту посудину.
— Це твої сльози, — сказав юнак Теофілу, — пролиті від серця у молитві до бога, ті, котрі втер ти рукою, чи хусткою, чи одежею, і ті, які на землю впали із очей.
Теофіловий голос звучав у келії притишено й тепло, наче довіряв він мені сокровенну таємницю, його невидюще лице було залите жовтим світлом від свічки. Я слухав, як тріскоче вогонь, пострілюючи іскрами.
— Всі твої сльози за повелінням творця зібрав я і зберіг у цій посудині, — сказав Теофілові той гарний юнак. — їх буде виллято на тіло твоє, коли прийде останній твій час. З пролитих щиро запахущий цвіт проросте, а із пролитих удавано — бур'ян.
Я уявив собі поле, поросле квітом запахущим, густо заросле бур'яном. Хто і коли прийде його прополоти?
— І став він невидимий, — сказав Теофіл так само проникливо. — Ти мудрий, брате Семене, витлумач мені ті слова.
Я дивився на вогонь. Надворі хтось ішов і покашлював. Хрумтів у того перехожого під ногами льодок, а віддих був сипкий. «Там, надворі, — подумалось мені, — ніч спокійна і тиха, і наповнена вона свіжістю весняною…»
— Є сльози, які воздаються, а є сльози порожні, — сказав неквапно я. — Сльози, пролиті у щирому горі, — блаженні, і утіха після них буде; сльози, пролиті з милосердя і співчуття, — ще блаженніші, вони з любові проливаються. — Голос мій мимоволі дужчав, несподіване і високе піднесення я нараз відчув. — Сльози ж, пролиті із жалю до себе, сльози озлобні й сльози про око людське — порожні, отож бур'яном порожнім проростуть.
Я подивився на закостеніле в світлі свічки Теофілове лице.
— Щось таке чудне ти сказав, — мовив він хрипко. Тоді відчув я ще більше піднесення.
— Ти просив у Марка прозріння, брате Теофіле. Я, здається, знаю, як можеш прозріти.
— Як? — повернувся до мене, аж кісточка йому в шиї хрупнула.
— Задля себе проливав ти досі сльози. Пролий хоч одну із них із любові до інших.
Теофіл хрипко засміявся.
— Я вже старий, немічний і сліпий. Біс тебе прислав до мене спокушати й нітити мене. Нема в мене золота, щоб я його роздав, бо всього свого давно я збувся, нема у мене хати, щоб пустив у неї бездомного. Самі сльози мені лишилися, а кому вони треба, крім бога?
Ми не розуміли один одного із Теофілом. В цьому вечорі, з його тишею і весняним духом, ми не дихали однаково.
— Тоді доживай, як тобі поведеться, — сказав я, мимоволі повторивши те, що сказав колись Ісакію той, у кого усмішка, як сонце.
Теофіл важко задихав.
— Ти от про любов до іншого говориш, — сказав він, ледве стримуючи лють. — А сам прийшов мені душу труїти. То що, — він схопив свого глека і простягнув до мене, — може, плакав я цілий вік, щоб з того бур'ян проріс?
Зовсім самотньо мені стало в тому помешканні, ледве освітленому свічкою і біля того вогню, що вже пригасав у печі, адже правду сказав Теофіл: слова мої труту йому в душу вливають.
— Не суджу і не вирішую, — сказав я.
— То не пащекуй! — різко кинув Теофіл, і його обличчя затято засвітилося: — Піди краще скажи ігуменові, що я немічний у тілі і не можу до нього прийти, щоб про чудове видіння розказати. Скажи, що янгол мене навідав і через це може от-от покликати до себе. Скажи, що я угодний богові! Я цілий вік свій проплакав, і повинна мені бути заплата!
Я вийшов за двері і раптом спинився. Весною на мене дихнуло, великою, привільною і всетворящою. Повітря було свіже й запашне, і потекло воно на мене, щедро омиваючи. Я відчув: щось гостре і болюще спалахнуло мені в душі; малий і безсилий, стояв я під цим широким, засипаним зорями небом; був ниций у цьому світі і доєднувався якоюсь мірою до тих, хто лякається його просторіні, а через те ховає в долонях лице.
Розділ VIII, у якому розповідається про Агапіта-лікаря та про вірменина
1
Коли вдаряло монастирське било, кличучи ченців до сну, Агапіт зводився із вечірньої молитви і задував свічку. Ставало у келії поночі, а він сидів нерушно на ложі, поки очі його не призвичаювалися до темряви. Часто допомагав йому місяць, бо заглядав до віконця, затягнутого воловим пухирем, і проціджувався крізь той пухир блідим, каламутним світлом. Агапіт зводився, відчиняв двері і, висунувши голову, уважно роздивлявся навдокруг. Монастир спав, за винятком Єремії, котрий любив потайки виходити із келії і, сівши в тіні великого дуба, що ріс неподалець, починав чекати й собі. Одної ночі він почув рип Агапітових дверей і побачив, як той визирає й видивляється, але не зрушив із місця. Чекав він довго, однак недаремно. За якийсь час Агапітові двері знову рипнули, і в них з'явився чернець із мішком за плечима. Озирнувся крадьковито і майже побіг туди, де висипали землю копачі печер. Рухи його були зграбні й моторні, ступав по стежці він безшумно, здалося Єремії, що це безшелесна тінь тут блукає. Зрештою двері знову зачинилися, і Єремія дозволив собі навіть придрімнути — був певний, що рип дверей його збудить.
Але в ту ніч рип дверей не збудив його. Збудило його те, що двері задовго не відчинялися. Єремія встав і підійшов до келії. Приклав вухо до щілини біля віконця і довго наслухав. Було у келії тихо. Тоді він натис на двері, але так обережно, що відчинилися вони майже без рипу. Агапіта в келії не було, натомість у тому місці, де стояла у нього скриня, виднілася яма. Єремія зазирнув у ту яму, але в неї не поліз.
Пізніше, бувши на смертному ложі, Агапіт розкриє свою таємницю, її знатимуть Єремія, ігумен, Полікарп та я, раб божий Семен, — оповість мені про те Єремія із особливої, як він скаже, любові до мене, взявши, однак, у мене клятву мовчати, як риба.
Тієї ночі Агапіт таки справді виніс лише один лантух землі, коли накладав другий, рискаль пробив дірку по той бік монастирської огорожі — решту землі Агапіт виніс за монастир. Сховав рискаля і мішка у підземний хід, а сам швидко подався, оминаючи хати, що стояли насупроти монастирських воріт, до лісу, що підступав упритул до хат.
Він ішов швидко. Піт висіювався в нього на чолі, і він мусив змахувати його рукавом. Ліс темно шумів над головою, інколи неподалець гухала пронизливо сова, тоді Агапіт спинявся й хрестився. Хмиз потріскував у нього під ногами, зусібіч витиналося гілля, наче простягувало до нього руки і хотіло схопити; вряди-годи він озирався — боявся за собою погоні. За кілька хвиль вийшов на лісову галявину, серед якої стояла мала, дерев'яна, покладена зрубом хатка.
На порозі хати бовваніла темна постать. Почувши кроки, постать заворушилася.
— Хто це там ходить поночі? — гукнула старечим, несильним голосом.
— Це я, тату, — сказав Агапіт. — Прийшов до вас, як обіцяв. Постать шумливо звелася.
— Слава богам, — сказала вона. — Вони таки почули мене і привели тебе до мене.
— Це любов моя привела мене до вас, — сказав смиренно Агапіт.
— А що тебе від мене відвело? — спитав гостро батько. — Що кинуло тебе за той сірий паркан?
— Годі про це, тату, — сказав м'яко Агапіт. — Так воно є, і так мусить бути.
— Заходь же, сину! — обізвався батько.
У хатині ледве миготів каганчик, ґнотик плавав у олії і висяював кволб жовтаве світло. Від нього снували по хаті важкі тіні; батько поклав на стіл хліб, шматок засмаженого м'яса і пироги.
— Сідай поїси, бо вже світишся від тих монастирських харчів. Слава богам, мене люди не забувають і за поміч, що їм несу, настачають і хліба й до хліба. Жили б ми тут із тобою вдвох і горя б не знали.
Агапіт поспішно сів за стіл, вкраяв хліба й м'яса і почав пожадливо їсти.
— Га, який ситий! — озвався батько, сумно зирячи на сина, — А я тут, на самотині, голову собі сушу: що привабило тебе за ті сірі стіни? Чому покинув ти волю, а обрав неволю.
— Я забоявся, тату, глушини, в якій ми з вами жили, — спокійно відказав Агапіт, все ще поспішно жуючи. — До людей мені захотілося.
— То пішов би собі до міста.
— А що я робив би в тому місті? Ні до купцювання, ні до ремесел, ні до вправи вояцької не маю інтересу. Маю інтерес до книг учених, а їх читати можна тільки в монастирі…
— Став би писцем у князя, — сказав батько.
— Писцем у князя бути — слава невелика! — сказав Агапіт, ковтаючи пережоване. — Самі-бо знаєте, скільки ходить чудесних оповідань про ченців, про ті чуда, які вони творять, і про чародійну силу, якою володіють.
— І то правда? — суворо спитав батько. — Як на мене, давні боги були людині пожиточніші. Я це через зілля знаю. Кожна билина, дерево і травина божі якості в собі тримає: добре і лихе, цілюще й смертне. Одна рослина віджпвлює, друга вбиває, і знати про це все-таки можна людині. Цей же новий бог, що його запровадили князі, не дається людині, його не відчуєш і не побачиш.
— Але все-таки він панує в світі!
— Панує, бо його запровадили ті, що панують. Навіщо були князям наші добрі старі боги? Не приносять вони страху і занадто домашні. Спершу князі хотіли Перуна звисити, хоч він не сильніший Сварога чи Лади — Перун заслабий став для них: його все-таки можна було побачити і відчути. їм же треба було бога страху, і вони знайшли його. Того, якого не побачиш і не відчуєш!
— Я не хочу з тобою сперечатися, батьку, — сказав Агапіт. — Одне діло розмисел старого, самотнього мудрака, а друге — життя, яке кипить навкруги. А воно таке: одні в ньому возносяться, інші упадають, одні слави несмертельної заживають, а інші погноєм стають для нових поколінь. Що з моєї мудрості, батьку, коли я загубився б у цьому лісі? Якої слави зажив би, коли признавався б до старих богів — крамолою страшною це в світі вважається. Отак пропав би я в глушині, а там, за тими сірими стінами, літописи складаються у пам'ять нащадкам. Там пишуть книги і плекають мудрість сьогосвітню. Саме туди зійшлися найрозумніші люди нашої землі, а не тільки темні й забобонні. Не був темний, батьку, ні Феодосій, ні Никін, він же Іларіон. Вони світло мудроти несли, і до їхнього голосу не раз князі дослухалися. Іларіон ховався у печерці на Берестовому, але тільки для того, щоб потім написати «Слово про закон та благодать». Та й тепер дітей учать у Києві писати й читати не хто, а ченці. Для цього і в город ходять, і збирають дітей біля монастиря. Недаремно й князі до нас прихильні, вони від нас світла й мудрості набираються — не лише слави у війну шукаючи, але й напиваючись ученості світової, — хто з князів мудріший, той біля себе учених ченців тримає, сприяє їм і вчиться від них. Це від учених залежить, що скажуть нащадки про славу й честь князівську: чи возвисять її, чи ганьбою покриють. Ім'я Нестора та до нього подібних навіки запишеться у книгу пам'яті землі нашої, і ніде інде не зміг би вчинити свого великого діла Нестор, як за тими стінами. Знову-таки є поміж нас такі, які, подібно тобі, до природи-матінки приглядаються, на те вони й усамітнилися, щоб мати змогу це чинити, водночас і від людей та світу не бувши відірвані. Вони пестують бджіл та ростять дерева, і їхнє ім'я так само запишеться в книгу слави, як і ймення книжників-мудреців.
— І ти хочеш, щоб там було записано й твоє ім'я? — спитав іронічно батько.
— Авжеж хочу, тату, бо страшно мені подумати про безвість забуття, яке чекає нас по смерті. Всі ми гості в цьому світі.
— Так, усі ми гості в цьому світі. Але яка буде наша ціна, коли ми замість узнавати його втікатимемо? Коли ми замість добра земного шукатимемо добра дочасного?
— Добро земне нівечить людську душу, — сказав Агапіт.
— Коли його споживати, а не створювати…
Агапіт уже поїв і розмлоєно відкинувся на стільця.
— Велика сила є в ваших словах, тату. І там, за сірими стінами, як ви кажете, я все-таки сумую за вашим віщим словом.
— У наші часи, — сказав старий, — і волхви переводяться. Замість пізнавати землю, річки й рослини вони в даремне гадання пускаються, дурять себе і світ, пророкують те, що не в силі людина пізнати, забуваючи про велику злуку людини із землею. Як це ти поясниш, мій учений сину, що та чи інша рослина хвороби живих істот лікує, притому кожна рослина хворобу іншу? Як ти поясниш оцю чудовну залежність живого тіла зі світом і чим є людина без рослин, води та вогню, що їх творять земля і небо? Велику науку волхвування звели тепер до жебрацтва й ошуканства. Тому я кажу тепер: старі боги вмирають, а нових не побачиш і не відчуєш. Нові боги тільки в умислах людських існують.
— Я знаю, батьку, ви останній великий волхв землі полянської. Я сам хотів піти вашим слідом і пізнати вашу науку. Але в мене немає такої могутньої сили, як у вас, і немає в мене такого розуму. Через це я й покинув ліс і пішов до людей, бо хочу прославитись між них у легший спосіб.
— Як же ти хочеш прославитися? — зимно спитав батько.
— Я довго придивлявся до своєї братії там, за сірими стінами, до життя тих, кого звуть у цьому житті славетними. 1 знаєте, що я побачив, батьку? Кожен із них робить себе славетним сам. Кожен свою славу творить у скритний від інших спосіб і міцно береже таємницю, як він оте чинить. Йому треба тільки вразити людей, але так, щоб ті ж таки люди не знали, як це вдіяно. Відтак починають говорити про чудо, а хто чудотворний, той уже не є людиною тлуму.
— Мені чужі ці думки, — сказав так само зимно батько. — Мені чуже це змагання і це ошуканство.
— Зате не чужі ці думки мені, — мовив Агапіт. — Я хотів би, щоб у цьому ви мені посприяли.
— А чи не принесе це комусь зла?
— Яке там зло! — засміявся Агапіт. — Яке там зло, коли я цілителем хочу прославитися. Це, правда, може статися тільки за вашої допомоги…
Батько дивився якийсь час на сина: тримали вони зіткнутими погляди довго. Зрештою тінь перебігла по батьковому лиці, а що був він близько до каганця, Агапіт це побачив.
— То ви допоможете мені, тату? — спитав із тремом у голосі.
— Я бачу, що ти не облудно зі мною говориш, — сказав зрештою той. — Слава мені й справді ні до чого, але коли ти хочеш чинити у цьому світі добро… Так, — сказав він, — добро є добро!
2
Тоді ж таки захворів Святоша, колишній князь чернігівський. Великий князь, прочувши про це, прислав до нього лікаря, дуже вправного у лікарюванні, вірменина родом та вірою. Була тоді у Святоші люта гарячка, і запав він у безпам'ятство. Коли ж прибув лікар, ченці разом із ігуменом пішли до Святошиної келії, а з усіма пішов Агапіт.
Вірменин підступив до ліжка хворого, приклав йому до грудей вухо, тоді взяв Святошу за руку і звів очі до стелі. Запала велика тиша, ченці стояли колом уздовж стін і дивилися на дійство вірменина насмішкувато, бо найліпшою поміччю у хворобах, вважали вони, була все-таки молитва. Сталося це в холодний літній ранок, і дощ глухо стукотів у затягнуте воловим пухирем віконечко. Двері відчинили через надуміру важке повітря в келії — хвилі вологого, холодного вітру вривалися вряди-годи в помешкання.
— Йому недовго лишилося жити, — сказав вірменин. — За тиждень і відійде.
— То ти не даватимеш йому ніяких ліків? — спитав Агапіт.
— Йому вже не потрібні ліки, — мовив лікар і раптом здригнувся: проти нього стояли палкі Агапітові очі.
— А я кажу, — голосно й різко сказав Агапіт, — що він устане! Коли, отче ігумене, дозволите, я залишуся біля хворого і буду ним опікуватися.
— Чим ти збираєшся його гоїти? — зверхньо спитав вірменин. — Та наука, що її пізнав, не дає ліку цьому чоловікові.
— А та наука, що я її пізнав, — так само різко сказав Агапіт, — лік цьому чоловікові дасть.
— Що саме? — зігнув брови вірменин.
— Молитва господня, — сказав Агапіт, і ченці схвально загули. Між цих ченців був тоді і я, смиренний Семен, ще тоді молодий.
Тоді ще не знав Агапітової таємниці, тому почудувався, як і вся братія, на сміливість, з якою порвався супроти знаменитого лікаря Агапіт. Досі ніхто не знав його як цілителя, але така впевненість подіяла й на ігумена, і він дозволив Агапітові опікуватися Святошею.
— Я буду щасливий, — сказав вірменин, — коли ти його вилікуєш. Ще, правда, ніколи не було, щоб я помилявся, призначаючи час смерті хворому… Коли він не помре через тиждень, я тобі вклонюся…
Він вклонився й зараз найчемніше, і на вустах його заграла посмішка.
— Ось як ти лікарюєш! — сказав Агапіт, і від обурення в нього аж ніздрі затремтіли. — Смерть передрікаєш, а допомогти не допоможеш! Коли такий управний, дай йому життя, а коли цього не можеш зробити, іди тою дорогою, якою прийшов.
— Я таки й піду, — вже сердито відказав вірменин. — Але тобі це слави не дасть. Через тиждень надвечір він помре.
— Заклинаюся богом, що він житиме! — змахнув рукою, наче сокирою вдарив, Агапіт.
Братія зашуміла схвильовано, адже надпосильне клав собі на плечі Агапіт.
Вони стояли один супроти одного: розгнівані й розпашілі, напружені й схвильовані. Знаменитий лікар був огрядний і великого зросту. Агапіт же — хирлявий. Коло них важко дихав хворий; за вікном дощ стукотів і плескав, наче балакаючи про щось і передрікаючи. Перший не витримав вірменин, змахнув плащем, закидаючи його на плече, і ступив через поріг у розчинені двері — дощ пройняв його й покрив. Ми всі схвильовано заговорили, обступивши брата Агапіта й переконуючи, що надто велику ношу він на себе поклав, бо, коли не врятує Святошу, чекає його неслава. Він же стояв серед нас із піднесеним та надихнутим лицем, а коли всі виговорилися й замовкли, почули ми його голос, що височувався майже зі стулених вуст.
— Братіє моя! — сказав він. — Велику силу нині відчув я в собі. Спустився до мене янгол і звістив, що я повинен за це діло взятися. Звістив він мені, що житиме брат наш Микола, йому ще не пора вмирати…
Я під той час подумав: чи нема між нас іншого святого, щоб також побачив янгола, який тут перебував.
Відтак виступив наперед Єремія, той, до кого видива найчастіше з'являлися.
— Він каже правду, братіє, — урочисто проголосив він. — Я теж чув шелест крил.
Я ж чув тільки шелест дощу, а може, принагідно подумав: шелест дощу теж може стати шелестом крил; був я тоді юний і наївний і ще вірив у все, про що говорилося, не підозрюючи того великого світу думок і почуттів, що сокровенно в людині ховаються.
— Боже тобі допоможи, брате, — сказав ігумен і благословив Агапіта; той же смиренно вклонився й поцілував в отця ігумена руку.
Ми почали виходити в дощ один по одному, і вітер кидав нам в обличчя жмені крапель. Ішли з мокрими обличчями, простіші із нас думали, що перед новим чудом постають, а мудрі зрозуміли, що вивищитися захотів брат Агапіт. Я ж був на той час серед простіших, тому йшов схвильований, не помічаючи мрячки: душа моя під той час по-справжньому бажала чуда. Вітер збивав із дерева зелені листки, і кілька їх налетіло й на мене; тоді я звів до неба лице і дозволив дощу литись на нього. І здалося мені на мент, що бачу й розумію велетенське безмежжя, яке розкривається переді мною, і, хоч було те небо ущерть заслонене хмарами, ясним воно мені уздрілося.
Агапіт залишився біля Святоші, а брат Єремія, підійшовши до мене, поклав на плече руку.
— Виглядаєш із моря погоди? — спитав і засміявся, як тоді мені здалося, не знати й чому.
3
Агапіт біг через ліс. Шумів у нього над головою вітер, — гойдаючи кронами, які губили на голову бігунові великі краплини; вряди-годи вскакував він у калюжу і вилітав з неї. Хоч було прохолодно, густий піт разом з дощем покрив йому обличчя; темінь колотилася довкола, бо неба під ту хвилю не було, як і місяця в ньому. Замість неба товклося щось чорне й насумрене, і він раптом злякався, що збочить зі стежки і навіки пропаде в темені. Стишив хід; довкола сірими привидами витиналися стовбури; гілля сплелося, наче стискало з'єднані руки: стежка стала ковзка, бо почалися глини, в обув'ї хляпало і чвакало, а мокрий поділ мантії ліпився до ніг. Часом злітав йому з голови кукіль, і він, рачкуючи, шукав його в наповненій дощем траві. Коли ж ударяли краплі об його стрижену голову, здавалося, що це чорний птах клював йому мозок; він хрестився нашвидкуруч і знову кидався бігти. Не раз ноги роз'їж-джалися, і він падав; чув тоді запах мокрого зела й розквашеної землі. Зело ж буяло навколо нього: в ногах, обабіч і над головою — топивсь у ньому і раптом почав розуміти, що воно таки живе, дихало й хиталося, розмовляло поміж себе: густий, оновлений дощем, сік втікав у жили його від п'ючких, жадібних ротів-коріння. Квіти хиталися, неначе слізьми засліплені, і їхній плач ставав віщий: вістив про народження та смерть. Комарі сідали на обличчя Агапітові й пекли його, часом натикався на сонних і пересичених жаб — вони кавкали розпачливо під його підошвою. Лякався тоді ще більше, бо здавалося йому під той мент: 'земля живу плоть має, і їй від його кроків болить. Подумав, що батько в цьому лісі не зазнає такого нікчемного забобонного страху: для нього не існує цієї безіменно-навальної юрби трав та зілля, а кожна бадилина знайома, як сестра.
Зовсім зморився від цього стріму, власне, товксь у темряві, наче потрапив у яму, з якої ніяк не міг вибитися. Сів на пенька й почав утирати піт. Перепалене повітря виривалось із грудей, а за мить йому здалося: все, що замислив, наче видиво, непевне. Через тиждень Святоша помре, а він потрапить на пострі шпильки кпинів: був уже не один такий, що хотів чудотворити і якого обсміяли. Стиснув зуби, аж хрумкнули вони йому, і вуста його стали тонкі й болющі, а очі запалилися навіть у темряві.
Ці палахкі вогники й побачив Єремія, який ішов тої ночі слідцем за Агапітом; йому здалося, що це дивиться із хащі на нього вовк чи рись. Тоді позадкував Єремія з того лісу, а потім побіг, аж йому серце ледве з грудей не вискочило: був Єремія вже в похилих літах.
Агапіт же перепочив, устав, і вже зовсім повільно почвалав у той бік, де безпремінно мала бути батьківська хата. Сидів на порозі тої хати старий, сивий дід і надчікував, чи прийде до нього його марнотравний син.
4
Я не можу напевне сказати, що думав вірменин, коли покинув Святошину келію; та знаю, що поніс він у дощ саркастичну посмішку і ту посмішку побачив слуга, який надчікував його біля воріт з кіньми.
— Ці ченці майже вижилі з ума, — сказав, мабуть, вірменин, а слуга притакнув, як звикли притакувати своїм панам усі слуги. Сідаючи на коня, вірменин, здається, думав: чи засмучувати князя сумною новиною про близьку смерть Святоші (адже великий князь його послав сюди), чи завбачливо промовчати про свій смертний засуд — знайшовся-бо на білому світі такий, що посмів зневажити його лікарську повагу…
Вернувшись додому, він мав стояти, той вірменин, біля вікна, і те вікно мало бути не воловим пухирем затягнене, а склом, і мав він дивитися на дощ, який шурхотить і ляпає об шибки. Від того звужувалися й розширювалися очі у вірменина, бо він ніяк не міг забути палахкотливого й нахабного Агапітового погляду…
«Він щось знає!» — гадатиме вірменин, і ця думка їстиме його проздовж усього тижня, який позначений його реченцем.
Отак, згадуючи палкий погляд того малого і сірого на вигляд ченця, відчує, напевне, вірменин, як до нього крізь шиби пролазить дитина дощова — сумнів, і подумає печальну думку про те, що покинув він батьківщину задля того, щоб бути тут першим. Там, на рідній землі, були вправніші за нього й мудріші: про це почав забувати вірменин тільки тут, де не один рік він старшував. Можливо, через те звужувались і розширювалися задумливо лікареві очі; він знав, що через тиждень вирішиться це остаточно: бути йому на цій землі неперевершеним чи ні. Зрештою, завжди того боявся; йому навіть снилося, що вже знайшовся такий, хто його упослідить.