Шоу Бернард. Пігмаліон (збірник)

   ПАНІ ПІРС (терпляче). Гадаю, мені краще поговорити з дівчиною сам на сам. Не знаю, чи зможу я взяти на себе відповідальність за неї, і взагалі, чи погоджусь на цей ваш замір. Я певна, ви їй не зичите зла, але якщо вже ви захопитеся чиєюсь вимовою – чи як ви це називаєте – ви забуваєте про все на світі. Ходімо, Елізо.
   ГІҐІНС. От і чудово. Дякую, пані Пірс. Тягніть її у ванну.
   ЕЛІЗА (неохоче підводиться; підозріливо). Чо’ це ви мене лякаєте?! Не підойде мені тут, так піду собі, а товкти себе мітлою не дам! Не просилась я ні в які палаци. Ніяких я діл з поліцією не мала й мать не хочу! Я ж порядна…
   ПАНІ ПІРС. Не сперечайтеся зі старшими, дитя моє. Ви не так зрозуміли цього пана. Ходімо ж. (Веде ЕЛІЗУ до виходу й розчиняє перед нею двері).
   ЕЛІЗА (виходячи). А шо?! Точно вам кажу! Не попрусь я до вашо’о короля, хай хоч голову рубають. Знала б, з ким звяжусь, дзуськи б ви мене тут бачили. Скіки себе помню, я була порядна. Я шо, лізла до ньо’, чи шо?! Чи я йому шось винна?! Та мені й діла до ньо’о нема. Не дам я, шоб він тут вірьовки з мене вив! В мене такі ж почутя, шо й в усіх…
   ПАНІ ПІРС зачиняє двері – й Елізині бідкання стихають. На подив дівчини, її ведуть не вниз на кухню, а на горішній поверх. ПАНІ ПІРС відчиняє двері однієї зі спалень.
   ПАНІ ПІРС. Я поселю вас тут. Це й буде ваша спальня.
   ЕЛІЗА. Ог-го-о… Та я зроду в цім багатстві не засну! Шо ви, добра пані?… Такі розкоші не про мене! Тут на’іть торкнуця до чо’ось страшно – я ж не принцеса якась…
   ПАНІ ПІРС. Якщо будете так само доглянута, як і ця кімната, то швидко до неї звикнете. І звертайтеся до мене не «добра пані», а «пані Пірс». (Відчиняє двері до перевдягальні, перебудованої на ванну кімнату).
   ЕЛІЗА. Шоб я луснула! Це ви тут шо, одежу полоскочете? Ну й здорова миска – зроду такої не бачила!
   ПАНІ ПІРС. Це не миска, Елізо, а ванна. В ній миються. Зараз ми й вас помиємо.
   ЕЛІЗА. Це ви шо, хоч’те, шоб я вся отуди залізла й намокла?! Шоб на мене в цій вашій мисці кінець прийшов? Дзуськи! Знала я одну: по суботах теж отако хлюпалась. І дохлюпалась, шо Богу душу оддала.
   ПАНІ ПІРС. Пан Гіґінс надолі теж приймає ванну – щоранку і в холодній воді.
   ЕЛІЗА. Ти ба! Живучий!
   ПАНІ ПІРС. Якщо ви будете навчатись у товаристві пана Гіґінса й полковника, вам треба брати з них приклад у всьому. Їм може не сподобатися, як від вас пахне. Ось – два крани: тут – гаряча вода, а тут – холодна. Зробіть таку температуру, яка вам сподобається.
   ЕЛІЗА (рюмсаючи). Не буду… Зроду тако’о не робила… Я жити хочу… Я ж уся ніколи не милася…
   ПАНІ ПІРС. Невже вам не хочеться бути чистою та охайною, як справжня леді? Слід мати не лише чисту душу, але й чисте тіло.
   ЕЛІЗА. Ой, нє-є-є…
   ПАНІ ПІРС. Ну, годі плакати. Ідіть до спальні та зніміть із себе брудний одяг. (Бере з вішалочки купальний халат і подає ЕЛІЗІ). Потім накиньте цей халат і вертайтеся сюди. Я тим часом приготую ванну.
   ЕЛІЗА (захлинаючись від сліз). Ой, нє-є-є… Я так не можу… Та я зроду… Я ж ніколи не роздягалася, так шоб уся! Я так не можу… Я ж порядна…
   ПАНІ ПІРС. Не кажіть дурниць, дитя моє. Невже ви не роздягаєтеся перед сном?
   ЕЛІЗА (зі щирим подивом). Нє-є!.. А нашо воно мені? Я на той світ не спішу. Спідницю скину – та й годі з вас.
   ПАНІ ПІРС. Цебто, ви спите в тому ж одязі, який носите вдень?
   ЕЛІЗА. Тю! А в чому ж мені спать?
   ПАНІ ПІРС. Допоки ви в цьому домі, ви спатимете як належить – я дам вам нічну сорочку.
   ЕЛІЗА. Це шоб я півночі од холоду зубами клацала? Ви точно мене хоч’те в могилу звести!
   ПАНІ ПІРС. Я хочу зробити з вас, замазушки, елегантну панну, гідну товариства двох шановних джентльменів. Вибирайте самі: або ви робитимете, що я кажу, або вас знову викинуть на вулицю.
   ЕЛІЗА. Ой… Ви ж не знаєте, шо за напасть для мене, той холод! Я ж холоду боюсь більше смерті!
   ПАНІ ПІРС. Повірте, вам тут не буде холодно. Я кластиму вам до ліжка гарячу грілку. (Виштовхуючи дівчину до спальні). Ну ж бо! Перевдягайтеся мерщій!
   ЕЛІЗА. Ох, якщо б знала, скіки оце натерплюся, та ше й мицця, нізашо б у світі не приїхала! І який нечистий мене приніс?! (ПАНІ ПІРС проштовхує ЕЛІЗУ в кімнату, але двері повністю не зачиняє: аби полонянка часом не втекла).
   ПАНІ ПІРС одягає білі гумові нарукавники й напускає воду у ванну, стежачи за температурою води на термометрі. Потім додає жменьку ароматизованої солі та гірчичного порошку, бере чималу щітку з довгою ручкою й рясно її намилює.
   Повертається ЕЛІЗА – з переляку вона майже намертво зав’язалася в халат: жалюгідне видиво зацькованого створіння.
   ПАНІ ПІРС. Ну ж бо, відпустіть халат. Роздягніться.
   ЕЛІЗА. Нє, не тра’ мене роздягать! Я так не можу. Я зроду таке не робила!
   ПАНІ ПІРС (рішуче зриває з дівчини халат і штовхає її у ванну). Від теплої води ще ніхто не вмирав! (Починає орудувати щіткою).
   Чути відчайдушні крики ЕЛІЗИ. Тим часом ГІҐІНС із полковником міркують над подальшою долею дівчини. ПІКЕРИНҐ відходить від каміна й, осідлавши стільця, кладе руки на спинку – немов готуючись до перехресного допиту.
   ПІКЕРИНҐ. Даруйте за відверте запитання, Гіґінсе… Чи ви порядний у стосунках із жінками?
   ГІҐІНС (невесело). А ви стрічали чоловіків, які були б порядні у стосунках із жінками?
   ПІКЕРИНҐ. Так, досить часто.
   ГІҐІНС (зіпершись долонями на рояль, підстрибує і з розгону сідає на кришку). А от я не стрічав. Я помітив, що тільки-но жінка заприязниться зі мною, як одразу стає ревнивою, прискіпливою, підозріливою і до біса надокучливою. Щойно я сам заприязнюся з жінкою, як перетворююсь на тирана та егоїста. Жінка все тобі переставить із ніг на голову. Впусти її в своє життя – й побачиш, що тобі треба одне, а їй – зовсім інше.
   ПІКЕРИНҐ. І що ж, наприклад?
   ГІҐІНС (зістрибує з рояля; нетерпляче). А біс його знає! Гадаю, жінка хоче жити своїм життям, а чоловік своїм; причому кожне намагається звести іншого з правильного шляху. Одне хоче на північ, друге – на південь, а в результаті обоє змушені їхати на схід, хоча нікому з них туди не треба. (Сідає на лавку біля рояля). Отож я – переконаний холостяк. Таким і залишуся.
   ПІКЕРИНҐ (встає, підходить до нього й починає серйозно). Годі, Гіґінсе. Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Я погодився на цей експеримент і відтак узяв на себе відповідальність за долю дівчини. Сподіваюся, ви не зловживатимете своїм становищем.
   ГІҐІНС. А! Он ви про що. Тут будьте певні: для мене це святе! (Встає й пояснює). Адже вона буде моєю ученицею, а навчити когось можна тільки за умови, що вчитель глибоко шанує особистість учня. Я навчив правильної вимови купу американських мільйонерш, а це найзвабливіші жінки у світі. Я – людина гартована. На уроці жінка для мене – все одно, що шмат дерева. Тоді я й сам стаю, наче дерев’яний. Розумієте…
   У дверях з’являється ПАНІ ПІРС. В руках у неї Елізин капелюх. ПІКЕРИНҐ сідає в крісло перед каміном.
   ГІҐІНС (бадьоро). Ну, як, пані Пірс? Усе гаразд?
   ПАНІ ПІРС (у дверях). З вашого дозволу, я б хотіла дещо вам сказати, пане Гіґінс.
   ГІҐІНС. Так, звичайно, пані Пірс. Заходьте. (Вона заходить). Не спалюйте цей предмет, пані Пірс. Я залишу його як антикварну рідкість. (Він бере капелюха).
   ПАНІ ПІРС. Тільки обережніше, пане Гіґінс. Мені довелося пообіцяти дівчині, що я його не спалю. Проте, як на мене, його не завадило б потримати над вогнем.
   ГІҐІНС (поспіхом поклавши капелюха на рояль). Дякую за попередження. То що ж ви хотіли мені сказати?
   ПІКЕРИНҐ. Я вам не заважатиму?
   ПАНІ ПІРС. Ні-ні, в жодному разі, полковнику. Пане Гіґінс, я дуже прошу вас зважати на те, що ви говорите при дівчині.
   ГІҐІНС (суворо). Звісно! Я завжди зважаю на те, що говорю. А в чому річ?
   ПАНІ ПІРС (незворушно). Ні, пане Гіґінс. Ви зовсім не зважаєте, а надто, коли не можете чогось знайти або втрачаєте терпець. Для мене це вже байдуже. Я звикла. Але ж при дівчині вам не слід лаятись.
   ГІҐІНС (обурено). Я лаюся?! (З притиском). Я ніколи не лаюся. Терпіти не можу лихослів’я. Про що, в біса, йдеться?
   ПАНІ ПІРС (терпляче). Саме про це, пане Гіґінс. Ви надуживаєте лайливих слів. З вашими «в біса», «до біса», «якого біса» я ще ладна змиритися…
   ГІҐІНС. Пані Пірс!.. Чути таке від вас?! Ну, знаєте…
   ПАНІ ПІРС (не відхиляючись від теми)…але є одне слово, яке я просила б вас не вживати. Дівчина щойно сама сказала його, перекинувши повидло на простирадло. До речі, воно закінчується так само, як повидло та простирадло. Їй можна дарувати. Змалечку вона іншого й не чула. Проте з ваших уст вона такого чути не повинна.
   ГІҐІНС (зверхньо). Не пригадую, щоб я вживав бодай якесь лайливе слово. (ПАНІ ПІРС пильно на нього дивиться. ГІҐІНС змушений додати, приховуючи ніяковість за менторським тоном). Хіба що в рідкісні миті крайнього і слушного обурення.
   ПАНІ ПІРС. Допіру вранці ви пом’янули цим словом пантофлі, печиво й поштаря.
   ГІҐІНС. А, то ви про це! Але ж то звичайна алітерація, яку полюбляють усі поети.
   ПАНІ ПІРС. Як би воно не називалося, при дівчині прошу вас цього слова не повторювати.
   ГІҐІНС. Гаразд, гаразд, не буду. У вас до мене все?
   ПАНІ ПІРС. Ні, пане Гіґінс. Присутність дівчини зобов’язує нас ретельніше дбати про охайність і чистоту.
   ГІҐІНС. Безперечно. Цілком згодний. Це дуже важливо.
   ПАНІ ПІРС. Слід привчити її бути охайною в одязі й не розкидати скрізь свої речі.
   ГІҐІНС (підходить до неї; поважно). Золоті слова, пані Пірс. Я й сам хотів звернути на це вашу увагу. (Відходить до ПІКЕРИНҐА, якому ця розмова явно до вподоби). Ось, Пікеринґ: саме такі дрібниці й мають велике значення. Бережи пенси, а фунти самі збережуться. І так не лише з грішми, але й з усіма нашими звичками. (Відходить і стає на килимку біля каміна з виглядом неприступності).
   ПАНІ ПІРС. Авжеж, пане Гіґінс. У такому разі прошу вас не виходити до сніданку в халаті або принаймні не так часто вживати його замість серветки. А якби ви – з вашої ласки – ще й перестали їсти все з тієї самої тарілки і запам’ятали, що каструлю з вівсянкою не ставлять на чисту скатертину, то дівчина мала б додатковий корисний приклад. До речі, лише минулого тижня ви мало не вдавилися риб’ячою кісткою, що якимось дивом потрапила у ваше варення.
   ГІҐІНС (знявшись із якоря, знову бере курс до рояля). Іноді таке може трапитись через мою неуважливість. Але ж це буває так рідко… (Розізлившись). До речі, мій халат до біса відгонить бензином!
   ПАНІ ПІРС. Авжеж, пане Гіґінс. Проте, якщо не витирати об нього руки…
   ГІҐІНС (гарикає). Все! Добре, згода! Витиратиму об волосся.
   ПАНІ ПІРС. Сподіваюся, я нічим не образила вас, пане Гіґінс?
   ГІҐІНС (занепокоївшись, що його могли запідозрити у надмірній вразливості). Як ви могли подумати, пані Пірс? Ви маєте абсолютну рацію. Я буду надзвичайно обачним при дівчині. У вас до мене все?
   ПАНІ ПІРС. Ще ні, пане Гіґінс. Чи можу я наразі дати дівчині один із японських халатів, що ви привезли з-за кордону? Я просто не наважуся вдягти її знов у те, в чому вона прийшла.
   ГІҐІНС. Звичайно. Беріть усе, що схочете. Тепер усе?
   ПАНІ ПІРС. Так, пане Гіґінс. Тепер усе. (Виходить).
   ГІҐІНС. Знаєте, Пікеринґ, у цієї жінки склалося про мене зовсім помилкове враження. Погляньте: я скромна сором’язлива людина. Мені навіть здається, що я й досі не подорослішав. А проте, вона глибоко переконана, що я деспот, домашній тиран і самодур. Чому – не розумію.
   Повертається ПАНІ ПІРС.
   ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, неприємності вже починаються. Прийшов сміттяр Елфрид Дулітл. Каже, що тут його дочка.
   ПІКЕРИНҐ (встає). Оце так-так…
   ГІҐІНС (швидко). Впустіть цього пройдисвіта.
   ПАНІ ПІРС. Гаразд, пане Гіґінс.
   ПІКЕРИНҐ. А може, він не пройдисвіт?…
   ГІҐІНС. Дурниці. Звичайно ж, пройдисвіт!
   ПІКЕРИНҐ. Пройдисвіт він чи ні, а неприємності в нас із ним, боюсь, таки будуть.
   ГІҐІНС. О, ні. Не думаю. Якщо й будуть неприємності, то це він їх матиме – не я. І, певна річ, ми почуємо від нього щось цікаве.
   ПІКЕРИНҐ. Про дівчину?
   ГІҐІНС. Ні, я маю на увазі вимову.
   ПІКЕРИНҐ. А!..
   ПАНІ ПІРС (у дверях). Дулітл, пане Гіґінс. (Впускає ДУЛІТЛА й іде).
   ЕЛФРИД ДУЛІТЛ – літній, проте ще міцний сміттяр. На ньому робочий одяг і крислатий капелюх, що закриває шию та плечі. Він має карбовані й досить цікаві риси обличчя: один із тих, кому однаково чужі і страх, і совість. Голос у нього напрочуд виразний – внаслідок звички давати волю почуттям. У цю мить він усім своїм виглядом демонструє ображену гідність і цілковиту рішучість.
   ДУЛІТЛ (зупиняється у дверях, вагаючись, до кого звернутися). Прохвесор Гіґінс?
   ГІҐІНС. Це я. Доброго ранку. Сідайте.
   ДУЛІТЛ. Добро’о ранку, хазяїне. (Поважно опускається на стілець). В мене до вас невідкладне діло.
   ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Зріс у Гонслоу, мати, гадаю, з Вельса. (ДУЛІТЛ від подиву роззявляє рота). Чого вам треба, Дулітле?
   ДУЛІТЛ (погрозливо). Мені потрібна моя дочка! Ясно?!
   ГІҐІНС. Ще б пак. Адже ви її батько. Кому ж іще, крім вас, вона потрібна? Радий, що у вас іще жевріє батьківське почуття. Вона нагорі. Забирайте хоч зараз.
   ДУЛІТЛ (підводиться, збентежений). Як це?!
   ГІҐІНС. Забирайте! Не думаєте ж ви, що я панькатимусь із нею замість вас?!
   ДУЛІТЛ (протестуючи). Чекайте! Як же це так, хазяїне. Хіба ж мона отак-о зобижать чесну людину? Дівчина – моя. Ви її в мене забрали. А я ж із чим зостанусь?
   ГІҐІНС. У вашої дочки вистачило нахабства прийти в мій дім і вимагати, щоб я давав їй уроки, бо їй закортіло працювати в магазині. Цей пан і моя економка можуть підтвердити. (Наступаючи на нього). Як ви сміли прийти, щоб мене шантажувати?! Ви її навмисне сюди підіслали!
   ДУЛІТЛ. Та ну шо ви, хазяїне!
   ГІҐІНС. А я кажу, підіслали! Звідки-бо ви довідалися, що вона тут?
   ДУЛІТЛ. Ну, шо ж ви людину отак-о зразу до стінки приперли?
   ГІҐІНС. Дивіться, аби вас не приперла поліція! Це чис тої води здирництво! І ви ще мені погрожуєте! Я дзвоню в поліцію. (Рішуче прямує до телефону й розгортає довідник).
   ДУЛІТЛ. Та хіба ж я у вас хоч мідяка попрохав? Нехай оцей добродій скаже: чи я хоч заїкнувся за гроші?
   ГІҐІНС (кидає довідника й підходить до ДУЛІТЛА). Чого тоді ви прийшли?
   ДУЛ ІТЛ (улесливо). А то’о, шо кожен би прийшов сюди на моїм місці. Ну, хазяїне… Людина ви чи хто?
   ГІҐІНС (обеззброєний). Скажіть, це ви намовили Елізу прийти до мене?
   ДУЛІТЛ. Та не намовляв я, хазяїне, не намовляв! Хоч на Біблії вам присягну! Вже два місяці як дитину не бачив.
   ГІҐІНС. Як же ви дізналися, що вона тут?
   ДУЛ ІТЛ (із медом у голосі). Зара’, хазяїне, я все вам оповім. Дайте лишень слово мовити. Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати…
   ГІҐІНС. Пікеринґ, ви чули? Цей чолов’яга – природжений оратор. Зверніть увагу на інстинктивну ритміку його фрази: «Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати». Сентиментальна риторика. Ось що значить валійська кров! Ошуканство й жебрання теж звідти.
   ПІКЕРИНҐ. На Бога, Гіґінсе: я сам із тих місць… (До ДУЛІТЛА). Як же ви дізналися, що дівчина тут?
   ДУЛІТЛ. А от як, хазяїне. Дочка, як до вас їхала, так взялась прокатать на таксі хлопчину, синка хазяйки її фартири. Він думав, вона йо’о назад додом’ повезе, а ви візьми та й затримай її в себе. Так вона йо’о послала по свої пожитки. А я вгледів пацана на Ендел-стріт, у кінці фарталу.
   ГІҐІНС. У пивниці, мабуть?
   ДУЛІТЛ. У ній! Пивниця – то ж клуб для бідної людини.
   ПІКЕРИНҐ. Дайте йому договорити, Гіґінсе.
   ДУЛІТЛ. Він і розказав мені, шо до чо’о. От я вас і питаю, як батько: шо мені було робить і шо я мав відчувать? Я й кажу пацану: тягни, кажу, її манатки сюди…
   ПІКЕРИНҐ А чому ви самі не пішли по її речі?
   ДУЛІТЛ. Де там! Хазяйка б зроду їх мені не дала! Бувають, знаєте, такі недовірливі баби… Пацан, так і той пені вициганив: не хтів мені вірить, свинтус. А я такий, шо радий помогти. Взяв та й приніс усі пожитки осюди. Отак…
   ГІҐІНС. Що ж ви принесли?
   ДУЛІТЛ. Музичний струмент, з пару хвотокарток, якісь там її витребеньки та пташину клітку. Одежу казала не брать – так шо ж я міг на таке подумать?! Шо я, як батько, міг подумать?!
   ГІҐІНС. Отже, ви прийшли рятувати її від того, що страшніше за смерть?
   ДУЛ ІТЛ (задоволений, що його зрозуміли; з полегкістю). Ви мене пойняли, хазяїне. Так точно.
   ПІКЕРИНҐ. Навіщо ж ви принесли речі, якщо хочете її забрати?
   ДУЛІТЛ. А хто говоре, шо забрать? Я нічо’ тако’о не говорив.
   ГІҐІНС (рішуче). Ви її заберете – і негайно! (Підходить до каміна і смикає за шворку дзвінка).
   ДУЛІТЛ (підводиться). Нє, хазяїне, не говоріть таке! Я не з тих, шо власній дитині дорогу заступають. Тут, мона ск’ать, перед нею кур’єра відкриваєця, то хіба ж я…
   У дверях з’являється ПАНІ ПІРС і жде розпоряджень.
   ГІҐІНС. Пані Пірс, це Елізин батько. Видайте йому дівчину. (Вертається до рояля з виглядом людини, що вмиває руки).
   ДУЛІТЛ. Та нє! Ви ж не так мене пойняли. Послухайте…
   ПАНІ ПІРС. Він не може її забрати. Їй нема в чому йти, адже ви самі звеліли спалити її сукню.
   ДУЛІТЛ. Пра’ільно! Не понесу ж я дівчину по вулиці гольцем, як ту мавпу. Ну самі подумайте!
   ГІҐІНС. Ви щойно вимагали повернути вам дитину. Так забирайте її. А якщо вона сидить без одягу, то підіть і купіть.
   ДУЛІТЛ (відчайдушно). А де те платя, шо вона сюди прийшла? Хто йо’о палив – я чи ваша мадам?
   ПАНІ ПІРС. У цьому домі я, з вашого дозволу, не «мадам», а економка. Я вже послала по одяг для вашої дочки. Тільки-но його принесуть, ви зможете її забрати. А наразі зачекайте на кухні. Сюди, будь ласка.
   Знервований ДУЛІТЛ іде за нею до дверей. Потім зупиняється й після деякого вагання запобігливо звертається до ГІҐІНСА.
   ДУЛІТЛ. Послухайте, хазяїне. Ми ж із вами інтілігентні люди.
   ГІҐІНС. Он як! Інтелігентні люди, кажете. Пані Пірс, поки що можете бути вільні.
   ПАНІ ПІРС. І я так думаю, пане Гіґінс. (З гідністю виходить).
   ПІКЕРИНҐ. Ми вас слухаємо, пане Дулітл.
   ДУЛІТЛ (до ПІКЕРИНҐА). Пасибі, хазяїне. (До ГІҐІНСА, що втікає до рояля, чимдалі від гостя, який поширює притаманний його професії запах). А знаєте, хазяїне, по правді, так ви мені зразу до серця припали. Коли вам так сильно вже тра’ моя Еліза – забирайте. Тіки давайте, шоб усе ж почесному. Дівка вона гарна й вродлива – шо й казать. А дочка, так зразу вам кажу, така, шо й не прогодуєш. Одне просю: не забувайте моїх батьківських прав. Ви, я бачу, людина честі. Не схоч’те ж ви, шоб я віддав вам дитину за так. Шо для вас п’ять фунтів, хазяїне. І шо для мене Еліза! (Вертається на своє місце й поважно сідає).
   ПІКЕРИНҐ. Мушу вам сказати, Дулітле, що пан Гіґінс має благородні наміри.
   ДУЛІТЛ. Аякже! Ясно, шо благородні. А то б я всі пядесять запросив!
   ГІҐІНС (обурено). Цебто, ви здатні продати власну дочку за п’ятдесят фунтів?!
   ДУЛІТЛ. Ну, не так, шоб уже прямо продавать. Друге діло – прислужить такому жинтільмену, як ви. Так шо мо’ете буть спокойні.
   ГІҐІНС. Ви взагалі маєте хоч якісь моральні принципи?
   ДУЛ ІТЛ (відверто). Такі розкоші не про мене, хазяїне. Подивився б я на вас у моїй шкурі! Та й шо ж таке? Як Елізі шось перепало, то чо’ ж би їй зо мною не поділицця?
   ГІҐІНС (стурбовано). Не знаю, що й робити, Пікеринґ. З погляду моралі дати цьому чолов’язі хоч монету – уже злочин. Втім, його вимоги мають якусь первісну справедливість.
   ДУЛІТЛ. Отож-бо й воно, хазяїне. Як не кажи, а батьківське серце – то батьківське серце.
   ПІКЕРИНҐ. Я поділяю ваші почуття. Проте, як на мене, не певен, що це буде правильно…
   ДУЛІТЛ. Не тра’ таке казать, хазяїне. Гляньте лишень з другого боку. Хто я такий, скажіть ви мені?! Бідний, недостойний чоловік, от хто! А подумайте тіки, шо це значить! Це значить, шо буржуазна мораль проти нашо’о брата. І якшо я колись і захтів узять хоч шось від житя, так мені кругом говорилося: «Не мона тобі, ти не достойний!» А потреби ж у мене такі, шо й в самої найдостойнішої вдови. Тіки ж їй кожний тиждень зразу шість жертводайних товариств грошики дають. І все за смерть одного й того ж чоловіка. А мені ж то тра’ не менш, чим достойному. А то й більш! Їм я не менш за нього, а п’ю так точно більш. Мені тра’ й розважиця, бо я ж такий, шо й подумать люблю. Я й зажартувать люблю, й пісню заспівать, а бува, й музику послухать, як зажурюся. А деруть же ж з мене так само, як з отих достойних! То шо ж воно таке, оця ваша буржуазна мораль? Просто прикривка, шоб нічо’ мені не дать! Так шо, жинтільмени, враховуючи вишшепригадане, я просю чесної гри. Я ж з вами в відкриту граю, не прикидаюся якимось там достойником. Був я собі недостойний, таким і зостанусь. І якшо хоч’те знать, мені так на’іть лучче. Не обманіть же чесну людину і оцініть по справедливості труд батька, шо в поті лиця ростив, годував і вдягав дитину, доки вона не виросла й не заінтересувала зразу двох жинтільменів, як ви. Шо таке пять фунтів, питаю я вас, і жду на сприятне рішення.
   ГІҐІНС (встає й підходить до ПІКЕРИНҐА). А знаєте, Пікеринґ, коли б ми за нього взялися, то місяці через три він міг би вже обирати між кабінетом міністрів і церковною кафедрою у Вельсі.
   ПІКЕРИНҐ. Дулітле, а що ви про це скажете?
   ДУЛІТЛ. Е, нє, хазяїне. Красненько дякую, та не для мене це. Слухав я й проповідників, і міністрів… Кажу ж вам, я такий, шо люблю подумать: так шо політика, релігія та різні там соціальні рехворми для мене теж розвага. Тіки я одно вам скажу: собаче це житя, як на ньо’о не глянь. Так шо буду я вже лучче недостойним бідняком. Як понадивисся на те все ваше суспільство, як понапорівнюєсся, так їй-бо, в нашо’о брата хоч зюминка якась єсть.
   ГІҐІНС. Гадаю, ми дамо йому п’ять фунтів.
   ПІКЕРИНҐ. Навряд чи він їх використає розсудливо.
   ДУЛІТЛ. Це я нерозсудливо? Та хай мені грець! Мо’ боїтесь, шо я їх відкладу та й буду на них дивиця? Е, нє, не такого натрапили: до понеділка од їх вже нічо’ не зостанеця. Все одно ходитиму на свою роботу, буцімто в мене їх і не було. Ледарем не стану, будьте спокойні. Хильнемо трохи зі старою, душу одведем, ше й другим дамо заробить. А вам і самому приємно буде, шо не на вітер гроші спустили. Розумніше ви б ними й самі б не розпорядилися.
   ГІҐІНС (діставши портмоне, підходить до ДУЛІТЛА). Перед таким просто не встоїш! Дамо йому десятку. (Простягає сміттяреві дві банкноти).
   ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. В старої рука не піднімеця аж десять потратить. Та я б і сам не зміг. Це ж купа грошей! Заведеця в тебе зразу стіки – так одразу скнарою станеш, а тоді – нема людині шастя! Так шо дайте вже скіки просив – не більше, але й не менше.
   ПІКЕРИНҐ. А чому ви не хочете одружитися з вашою… приятелькою? Я особисто не схвалюю таких аморальних відносин.
   ДУЛІТЛ. О! То ви їй скажіть! То ж вона не хоче, а не я, а я ше через неї й потерпаю! Ніяк не можу цю бабу до рук прибрать! В усьому їй догоджаю: подарунки їй приношу, платя там різні… Ой, гріх, та й годі! Я ж наче в рабстві у неї! А був би я їй законним чоловіком – то вона б уже на мені так не їздила! Вона й сама це знає, от і не йде за мене. Не така вона дурна, шоб самій в ярмо влазить. Послухайте мене, хазяїне: женіть на собі Елізу, поки молода й зелена. Бо як не жените – ви ж самі потім пошкодуєте. Та, як на мене, то хай уже лучче вона пошкодує – так шо, женіця, бо ви мужчина, а вона ж тільки жінка – їй і так то’о шастя не бачить.
   ГІҐІНС. Пікеринґ, якщо ми ще трохи послухаємо цього чолов’ягу, боюсь, у нас у самих не залишиться жодних принципів. (До ДУЛІТЛА). То ви кажете, п’ять фунтів, чи не так?
   ДУЛІТЛ. Авжеж, хазяїне. Красненько дякую.
   ГІҐІНС. Ви певні, що не хочете десяти?
   ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. Колись другим разом.
   ГІҐІНС (простягає йому п’ятифунтову банкноту). Ось, тримайте.
   ДУЛІТЛ. Пасибі вам, хазяїне. Бувайте здорові. (По спішає до дверей, щоб мерщій забратися зі своїми дармовими грішми. Відчинивши двері, він мало не наштовхується на тендітну, чарівну й чистеньку ЯПОНОЧКУ в скромному блакитному кімоно, майстерно оздобленому білими квітами жасмину. Її супроводжує ПАНІ ПІРС. ДУЛІТЛ шанобливо відступає, даючи панянці дорогу, і вибачається). Прошу пробачення, панянко.
   ЯПОНКА. Тю! Це ми шо вже, своє дитя не взнаєм?
   ДУЛІТЛ, ГІҐІНС, ПІКЕРИНҐ (в один голос) Хай мені грець! / Еліза! Невже це вона?! / Боже праведний!
   ЕЛІЗА. От і я кажу: я в цьому, як дурнувата!
   ГІҐІНС. Що ви, Елізо!.. Ви дуже помиляєтесь!
   ПАНІ ПІРС (біля дверей). Прошу вас, пане Гіґінс, не кажіть зайвого. Дівчина бозна-що про себе подумає.
   ГІҐІНС (спохопившись). Так-так. Звичайно, пані Пірс. (До ЕЛІЗИ). Справді, як дурнувата!