Одного разу, забувши в примiщеннi цигарки, Коцюбинський повернувся
ранiше, нiж завжди. Дiти десь гуляли. Дружина була за стiною в господаря
дачi - купця Тафурова. Беручи зi стола цигарки, вiн побачив свiжо
надписаний конверт i мимоволi прочитав прiзвище адресата: дружина писала
до Василевського. Мiж ним i Коцюбинським були далеко не сердечнi
вiдносини. Але Вiра Iустинiвна поважала Василевського i постiйно
пiдтримувала з ним дружнi стосунки.
Вона ввiйшла до кiмнати, i, побачивши несподiвано чоловiка, невдоволено
здивувалась. Вiн зрозумiв: вона не розраховувала, що вiн побачить лист.
Вiн тiльки мiж iншим зауважив:
- Я б не хотiв, щоб мiж нами i цi ю людиною були, якiсь близькi
вза мини. Вiн схильний до iнтриганства... та й взагалi нам з такими людьми
не по дорозi.
Вiра Iустинiвна спалахнула, але стрималась, як завжди. Забираючи лист,
вона кинула:
- Ми можемо залишитись кожен при сво'©й думцi...
- Але в даному разi краще додержуватись однi ©...
- Що ж, ти хочеш заборонити менi окреме листування?
- Нi, нi, зовсiм нi,- i Коцюбинський виставив уперед долоню, немов
боронився,- навпаки, кожен з нас вiльний вибирати собi товариство... Та
все ж ця людина менi не до серця...
Одягнувши жакет, Вiра Iустинiвна пiшла на пошту. Вона розгнiвано
грюкнула дверима, i в Коцюбинського зiпсувався настрiй. На його щастя,
прийшов сам Тафу-ров i принiс пошту. Вiн уважав за особливу чемнiсть щодо
сво©х дачникiв забирати в поштаря листи i самому приносити до ©х кiмнати.
Коцюбинський вiдразу пiзнав на листi руку Гнатюка. Цього листа вiн
чекав уже бiльше як два тижнi. Тут же, при Тафурову, забувши навiть
запросити його сiсти, Коцюбинський прочитав листа i враз засяяв: Гпатюк
писав, що негайно ви©здить до Криворiвнi, i запрошував туди Коцюбинського.
Вiн враз повеселiшав i навiть почав жартувати з купцем. А Тафуров радiв ще
бiльше, бо принiс поважному пановi дуже при много листа. Коцюбинський
дiстав вино i почастував Тафурова. Розмова з дружиною була вмить забута.
Разом з хазя©ном вiн пив вино i смiявся. Здавалося, був щасливий... через
кiлька днiв можна було кидати Сiме©з.
Ой, чому ти, легiнику, та й не спiва ш?
Де ти сво© спiваночки та й позадiва ш?
Ой, знаю я, товаришу, де я ©х задiю:
Занесу ©х в Чорногору та там i посiю.
А там будуть спiваночки по горах спiвати,
А я буду, товаришу, по свiту блукати.
Макiй Габорак поволi крутить позиченi в сусiдiв жорна. Пан, що ось iз
самого ранку сидить у нього на подвiр'© i дивиться, як вiн меле, пита ,
чому вiн не спiва сво©х спiванок... Вiн i заспiвав йому. А пан щось i
записав собi в книжку... видно, грамотний... Але ж добрий пан: просить
пiсень спiвати або просто балакати... Пiснi божi - вони людям на втiху. А
лихому пановi не до пiсень... А цей пан у дяка, через хату, живе, то й дяк
казав, що добрий чоловiк.
I мисливець Макiй знову заспiвав для пана:
В полонинцi на кедринцi вбив чоловiк сою,
Кликала м'я молодичка пiд зелену фою;
Кликала м'я молодичка, вiйтова донечка,
Щоби вона не видiла свiтлого сонечка!
Щоби го не видiла та й i не бачила,
Що вна мене молодого та й розволочила!
Не я тебе волочила та й не моя ненька,
А чорнi© мо© очi, чiвочка гладенька,
Не я тебе та й волочу, сам же ж си волочиш,
Замiсть iти в полонинку, гуля ш поночi.
Макiй Габорак зна ©х бiльше, нiж умi лiчити. Але ось кросна в жорнах
розхиталися - треба ©х тугiше задовбати.
- Макiю! - пита його чудний пан.- Сам i зладив жорна?
- Де там!.. Я стрiлецтвом займаюся... В мене й ченгерицi сво © нема ...
в мiстi купую, щоби кулешу було ©сти. А жорна Iванюковi. Вiн добрий газда.
Ма чорта,- десь у горах його знайшов, та й пiд коморою трима . Да йому
цукру i молока - не шкоду . Чорта, кажуть, вiн у горах купив за десять
левiв. А вiд цього йому зиск великий: худоба не гине, i сам дужий, i дiти
здоровi....
- А Iванюк теж на жорнах меле?
- Нi, вiн на млин возить .. А жорна людям да ... Потiм за це чого
спита - зробиш...
I вiн знову крутить жорна. Це не легка робота, та вiн дужий i поспiша .
Навiть спiва за роботою, щоправда, не голосно i з перервами.
Посеред колоди вижолоблений круг, в який положено по його формi камiнь.
На ньому лежить i оберта ться другий - верхник, який не зсува ться з
спiдника, бо взятий у залiзну шину, приклепану до колоди. Всерединi
верхника дiрка, в яку потрохи насипають кукурудзи. Верхник оберта ться
погоничем, один кiнець якого вложений у ямку на верхнику, а другий угорi
просунутий крiзь дiрку в кроснах. Макiй оберта погонича за верхнiй кiнець
i так меле кукурудзу.
Габорак приста на цiй роботi i сiда бiля Коцюбинського вiдпочити. Вiн
набива свою люльку з мiдяною протичкою, озлоблену бляшками, з довгим
цибухом. Михайло Михайлович пропону йому добрячу цигарку. Макiй огляда
©© уважно i обережно кладе в кресаню, що лежить бiля нього. Коцюбинський
да йому сiрники. Вiн дивиться на них i не запалю , певне, дума , чи не
можна покласти й ©х у кресаню. Потiм таки запалю i поверта сiрники.
Габорак уже лiтнiй чоловiк. Вiн живе сам. Мав шестеро дiтей, i всi
померли. А пiсля них i жiнку однесли на цвинтар. Пошесть толi блукала
горами. А друго© жiнки Макiй не хоче брати, бо на дiти i "челядинку" йому
не везе - обов'язково вигинуть... А ось до стрiлецтва вiн ма вдачу... Бо
само© добро© пушки не досить. Треба, щоб пiд не© звiр iшов, i треба вмiти
його поцiлити. А цього нiяким майстерством i умiнням не досягти, треба
знати чари. Щоб крiс добре нацiляв, треба пiймати гадину, взяти вiд не©
язика, треба гадячого часнику, ладану i вершкiв iз дев'яти осик,
вiдправити над цим дев'ять божих служб... А щоб крiс не гримiв та марно не
лякав звiра по горах, треба в мартi забити гадину, висушити ©© голову i
розтерти на порох та промовляти до цього: "Остра-с була, як вогонь; кого-с
заразила, не врятувавси б, так аби мiй крiс, кого закрасит, аби не
втiк..." Проти тако© пушки уже нiхто не заворожить...
Довго ще розповiдав вiн про те, що треба, коли пушка розносить шрiт,
або влучить не в звiра, а в пса, або закривавиться, або на стрiльця
звiрина не йде чи пушка чомусь не стрiлить... I на все iснував тiльки
ворожбитський засiб, бо жоден iнший не змiг би зарадити... Коцюбинський
вглядався в Макiя Габорака. Той говорив з таким же виразом обличчя, як
говорив би i про речi реальнi, цiлком перевiренi щоденним життям. Нi в
голосi його, анi в обличчi не було й тiнi страху чи та мничостi - нiякого
вiдтiнку, яким позначають звичайно люди речi мiстичнi, зв'язанi з
вiруванням чи забобонами. Для мисливця Габорака не iснувало рiзницi мiж
реальним i мiстичним - все в однаковiй мiрi було реальне, правдиве.
За розмовою вони й не помiтили, як у хмарах поховалися гори, як
закурились лiси хмарами i почався набридливий дощ. Коцюбинський пiдвiвся.
Старий мисливець запрошував його заходити, то вiн йому ще розповiсть, що
слiд робити, щоб крiс не розiрвало вибухом, щоб вистрiл не лякав звiра в
горах, щоб вiдрiзнити слiд звiрячий вiд слiду бiсячою, або лiсно©, або
рогатого щезника.
Обiд для Михайла Михайловича готували в Гнатюкiв. Сюди часто заходив ще
дехто з при©жджих дачникiв, що проводили кiлька лiтнiх мiсяцiв у цьому
чудовому гiрському селi. На цей раз таким гостем був добре вiдомий у
рiзних колах укра©нсько© iнтелiгенцi©, близький до лiтератури, але не
письменник, близький i до полiтики, але не полiтичний дiяч Граблянський.
Надворi все ще шумiв дощ, i тому не поспiшали обiдати, а по обiдi не
поспiшали розходитися з привiтно© хати вiдомого етнографа i прекрасного
знавця Гуцулii Володимира Гнатюка. Говорили про свiтогляд гуцулiв.
Михайло Михайлович, що не вперше вже був у Карпатах i пильно вивчав
звича© i свiтогляд тутешнiх людей, проводив рiзку грань мiж поглядами на
дiйснiсть у гуцулiв i мiстикою в свiтоглядi iнтелiгенцi©.
- Символiзм поета Сологуба,- говорив вiн,- це витончений, рафiнований
мiстицизм. Сам поет зна , що вiн мiстик, свiдомо намага ться обгрунтувати
свiй свiтогляд i виступа проти матерiалiзму, що породжу в мистецтвi
реалiзм. А гуцул -язичник. Нiякого уявлення про мiстицизм вiн не ма . З
погляду реальностi в нього нема рiзницi мiж ведмедем i чортом. Його
мiстика - тiльки вiд його некультурностi, чого не можна сказати про
рафiновану мiстику iнтелiгенга.
Тут Граблянський зробив нетерплячий жест азартного опонента. Проте
стримався вiд реплiки, певне, з поваги до Коцюбинського, до якого всi
знайомi, що були в Криворiвнi, ставилися з винятковою пошаною,
Гнатюк з зацiкавленням стежив за всi ю дискусi ю з приводу речей,
найбiльшим знавцем яких був, певне, вiн сам.
Коцюбинський, поволi обмiрковуючи кожне речення, провадив далi:
- Чорт у поета Сологуба зовсiм не той, що в напiвдикого гуцула. В
останнього вiн менш мiстичний. Я певен, якби гуцул знав, що чорта нiхто
нiколи не бачив, вiн перестав би вiрити в його iснування.
- Якi ж з цього висновки?- не без лукавства запитав Граблянський. що
прожив серед диких гiр цiлий тиждень i, за мiцною звичкою, язик його вже
занудьгувався хоч по якiй-небудь суперечцi...
- А висновок такий,- просто i рiшуче вiдповiв Коцюбинський.- Творчiсть
навiть таких некультурних народiв, як гуцули, лемки, бойки, реалiстичнiша,
значить, i бiльш поступова за творчiсть якихось там Сологубiв...
I Михайло Михайлович iронiчно подивився на свого над мiру завзятого
опонента. Вiн навмисне згадав про цього, все ще модного поета, бо знав, що
Граблянський чомусь возить з собою "Мелкого беса".
Опонент Коцюбинського радiсно пiдхопився, немов його скинули з стiльця.
Тако© щасливо© нагоди кинутися в словесну атаку вiн не мав цiлий тиждень.
- Ага-а!.. - вигукнув вiн, пiдходячи до Коцюбинського, немов на рингу,-
значить, ви зовсiм знецiню те Такi зразки словесного мистецтва, як...
- "Мелкий бес"?
- Так, авжеж так... "Мелкий бес"... Ви вважа те, що творчiсть, скажiмо,
Федора Сологуба - це не поступове явище?..
- Авжеж,спокiйно вiдповiв Михайло Михайлович i, щоб змiцнити свою
позицiю, послався на свою розмову з Горьким пiд час останнього перебування
на Капрi.
- Пешков?! - раптом зайшовся Граблянський. - Письменник, що дописався
до таких творiв, як "Мати"! Ви, може, й цей твiр поставите поряд з "Мелким
бесом"
в планi прогресу?
- Нiколи!.. - сказав Коцюбинський, i кров прилила до його обличчя.- Не
тiльки цей твiр,продовжував вiн, розпалюючись,- але й усi твори Сологуба,
все писання подiбних до нього поетiв нiколи не стоятимуть врiвнi з
книжками Горького, якi в нашi днi найбiльшим досягненням велико©
росiйсько© лiтератури.
- Ви перебiльшу те... - вставив Граблянський. Коцюбинський раптом
розсердився.
- Пане,протягнув вiн з такою злiстю i рiшучiстю в голосi, що аж злякав
Гнатюка,- чи ви вважа те на те, що Горький навiть у вигнаннi втiленням
всього найпередовiшого, революцiйного в сучаснiй росiйськiй культурi, що
пiднесення, яке ма мо в лiтературi пiсля пережитих нами чорних рокiв,
очолю ться саме Горьким?..
Граблянський був дещо спантеличений i сполоханий тоном Коцюбинського.
Проте вiн хотiв таки заперечити, але господар, не бажаючи мати в себе в
хатi сварку, втрутився в розмову, вмiло перевiв ©© на iншу тему, а потiм
запропонував прогуля©ись понад бурхливим пiсля зливи Черемошем. I справдi,
крiзь хмари прорвалося сонце, i кругом запарувала земля.
Черемош гримiв i пiнився. Iнодi мчала на його хвилях вирвана з коренем
деревина, раз у раз ховаючись у каламутнiй водi.
Знову на кiлька днiв перервалося сполучення з бiльшою частиною села, що
лежала по той бiк рiчки. Та вже була надiя на добру годину i на подорож
верхи конем у гори на полонини. Гiрський кiнь i провiдник давно були до
послуг Коцюбинського i тiльки ждали ясно© години.
Вночi знову прийшло безсоння, яке мучило його не одну нiч. В однiй
кiмнатi з ним жив студент, i Коцюбинський заздрив йому, що той розкидався
на лiжку i мiцно спав.
Проте перед свiтанком Михайловi Михайловичу пощастило задрiмати. Кiлька
годин сну освiжили його, i вранцi, залишившись в хатi сам, вiн дiстав
папiр i з запалом почав писати.
Вдень довiдався вiд хазя©на хати, дяка, що цi © ночi щось напало було
на Макiя Габорака за селом. Що саме - Макiй не бачив, а тiльки влучено
було йому каменем у плече, що й рукою тепер не двига... Хотiв був iще
розповiсти щось дяк, та Михайло Михайлович зразу вийшов з хати й
переступив через перелаз до Габорака.
Той лежав пiд порожнiм оборогом, пiдмостивши пiд себе стару свою гуню,
i смалив люльку.
Михайло Михайлович спитав:
- Чи правда, Макiю, що вдарено вас?
- Авжеж...
- А дуже?
- Нiчьо... Зажи ... Кровi нема, а плече болить, правицею не рушу...
- У фельдшера не були?
- Не можна... Це не чоловiк кидався, а щезник. Удень, як був на
польованнi та стрiлив козу в смереччi. а потiм, як клав за плече ©©, то
якось закривавилася пушка, а я й витер кров гун ю, щоб не закипiла... А
хiба можна? Треба цiвку крiса вертiти навидлi i лити водою дев'ять разiв
та ще й повiсити ©© на сук... А коза була щезникова, то вiн мстився за
кров.
Вiн був такий упевнений, що годi було доводити йому щось iнше.
Другого дня в селi було храмове свято. Коцюбинський з Гнатюком та
iншими приятелями ходили селом, гуляли понад Черемошем, що вже вгамувався
трохи пiсля дощiв, i селяни перепливали його на маленькiй дарябi.
Розцвiтала народом вулиця.
Зайшли гуляючи на кладовище. Воно ряснiло мальовничим убранням гуцулiв.
Було весело i шумно, бо гуцули не сумують навiть на могилках. Ряз у раз
Михайло Михайлович зустрiчав знайомих селян. Вiн бiльшу частину свого часу
бував серед селян, ходив у гори, ©здив на полонини, сiдав бiля рибалок над
Черемошем, стежив, як ловили форель. Чомусь трапилось так, що за все сво
перебування тут вiн i разу не був на кладовищi. Тепер приглядався
зацiкавлено до могилок, людей, хрестiв i оздоб на похованнях. Ось йому
впало в око, що на всiх могилках були занадто мiзернi хрести. Тимчасом у
матерiалi на хрест гуцул нiколи не ма нестачi: треба лише вийти за
околицю i в розкiшному лiсi вибрати собi ялину до вподоби... Певне, в
цьому теж був якийсь народний звичай... Зразу нiхто iз знайомих не мiг
цього пояснити.
Михайло Михайлович не заспокоювався. Коли вже перед ним постало якесь
питання, вiн мусив знайти вiдповiдь. Один iз знайомих Гна©юковi селян
вiдповiв:
- А то нащо йому добрий хрест?.. Хiба воно чого хоче?..
Подумали, що пiдпилий гуцул жарту . В розмовi з священиком Коцюбинський
звернув його увагу на це явище. I той пояснив.
- Гуцул уважа ,- сказав вiн,- що в людини тiльки земне життя прекрасне,
тiльки це життя можна любити повним почуттям. Плохий, нiкчемний хрест на
могилi - це символ мiзерi© смертi, мiзерi© кiнця людини.
Михайло Михайлович насторожився.
Але священик бiльш нiчого не мiг пояснити з цього приводу та й, певне,
не бажав, бо в явищi, про яке його запитали, вiн убачав залишки
поганського духу. А Коцюбинський був схвильований почутим i пiд час
прогулянки не раз повертався до цi © теми. Його цiкавило ставлення ще
незiпсутих цивiлiзацi ю гуцулiв до життя, i тут вiн почув дещо важливе для
цього питання.
Хтось iз знайомих пообiцяв повести Коцюбинського до "бога" - мiсцевого
ворожбита. Тепер Михайло Михайлович згадав про це, i вони пiшли, ©м не
пощастило: в цей святковий день бiля двору ворожбита було сила народу i
пiдвiд. Люди при©здили до нього навiть з дальнiх сiл, розпрягали конi бiля
ворiт i з ранку чекали сво © черги. Коцюбинському пропонували зайти без
черги, але вiн вiдмовився. Вiй хотiв говорити з ворожбитом не поспiшаючи,
на дозвiллi, i кiлька хвилин "прийому" в цi © поважно© персони його не
задовольняли.
Потiм, у буденнi днi, вiн не раз заходив до цi © людини, просто©, без
нiяких зовнiшнiх ознак чаклуна, ©х розмови часом були досить тривалi.
Коцюбинському не пошасiило переконатися - свiдомо дурить ворожбит людей чи
й сам вiрить у те, що пророку людям. Вiн лише допевнився, що в жиггi
гуцулiв вiн був не якоюсь особливою, дивною людиною, а буденною, постiйною
потребою, як i крамар, як i пiп.
Коцюбинський знав ще силу якихось темних людей - маклерiв i агентiв, що
живилися все сво життя бiля селян. Щодо цих набридливих людей, рiзних
спекулянтiв, перекупникiв, просго злодi©в, то вони не цiкавили
Коцюбинського, але роль ©х у життi гуцулiв була остiльки значна, що вiн
довiдувався про них бiльше, нiж хотiв. Вони обступали гуцула на кожному
кроцi. В них вiн дiставав потрiбнi йому в скругну хвилину грошi пiд
величезнi проценти. Вiдробляв ©м без кiнця сво© позики i, зрештою, так
заплутувався, що вже не мав можливостi сам продати вiвцi чи теля, а мусив
збувати все цим людям за пiвцiни. Без них гуцул уже не мiг зробити жодного
кроку. Вони обсiдали його, як мухи, годувалися з його працi i темряви. А
коли хто й пробував протестувати проти них, порушувати встановлений ними
режим гуцула, тому об'являлася вiйна.
Коцюбинський сам якось спостерiгав з свого вiкна, як Макiй Габорак,
ухопивши пiстоля, гнав з свого двору одного з таких суб' ктiв. Той утiкав,
але обертався й погрожував.
Коцюбинський вийшов з хати.
- Макiю! - запитав вiн.- За що ти чоловiка ляка ш?
- Ах, ти ж, гаспидська твоя душа! - лаявся той услiд сво му
супротивниковi, хоч того i слiду вже не було.- Най би тебе щезник узяв!..
I, вже розпалюючи свою оздоблену бронзовими прикрасами люльку,
хвилюючись, говорив:
- Пронюхав, що в Макiя з десяток лисiв. Що Макiй хоче в мiстi на
базарi продати сво©х лисiв i приперся:
"Не можна на бязар возити, мусиш менi продати... Я тобi цiну дам".
Диявол!.. Зна мо твою цiну!.. Мо© лиси, сам наловив у зазуб, сам де схочу
й продам. Газда ©х не потребу . Газда сам з усiм упора ться. Так нi ж, усе
©м збувай, вони нашим трудом харчуються, а газда, поки й живе, на кулешi
сидить...
Увечерi Макiй прийшов до дяково© хати й сiв на призьбi пiд вiкном. Вiн
довго смоктав, свою люльку, когось лаяв про себе i навiть наспiвував
яко©сь пiснi. Потiм не втримався.
- Пане, пане, га? Ви тут?..
Коцюбинський вийшов з хати i сiв поряд Макiя.
- Адже, пане, на них нема й суду,- сказав Габорак.
Коцюбинський догадався, що вiн говорить все ще про сво©х супротивникiв,
одного з яких вiн гнав удень з двору.
- А то чому? - запитав вiн.
- Бо вони вiйта залякують, щоби вiн боявся проти них судити... А коли
не збо©ться, то вони його стрiнуть у лiсi та на гiлляку й пiдсмикнуть.
Вiн довго сидiв на призьбi, раз у раз згадуючи про ворогiв... Вони
розтривожили його, i вiн довго не мiг угамувати сво©х почуттiв.
Нарештi при©хав Iван Франко, його ждали довго. Кiлька днiв тому
при©хали Франковi сини i пiдготували для нього примiщення. Вiн при©хав
уранцi. Поки вiдпочивав з дороги, чутка про нього пiшла селом, i знайомi
прийшли привiтати старого i хворого письменника.
Михайло Михайлович у цей час, не знаючи про при©зд Франка, поволi
повертався верхи з провiдником з полонини. Стрункий i досвiдчений
гуцульський кiнь швидко видряпувався на скелi, поволi й обережно сходив
униз, сам обходив небезпечнi мiсця, ©хати ним було зручно i безпечно.
Коцюбинський був вдоволений з сво © подорожi на полонину. Вiн прожив
там три днi, разом з вiвчарами спав, ©в, блукав з ©х отарами, прислухався
до ©х розмов i пiсень, слухав ©х казки i легенди. Уже який ряз вiн бува
на полонинi i кожного разу, сидячи в сiдлi, радiсно прислуха ться довгими
годинами, як шумлять довкола смереки i, наче обелiски, мовчазно
протистоять вiтрам могутнi ялицi.
Ледве помiтна стежка м'яко поступа ться пiд копитом коня, але пружний
грунт, встелений давньою глицею, майже не держить слiду пiсля верхiвця.
Коли спочива вiтер, у горах така тиша, що чути, як десь далеко-далеко
випадково вигукне рiдкий тепер птах готур i нiжно вiдгукнеться до нього
бiля сво©х курчат готка.
I коли пада зламана бiлкою суха галузка, або чичиркне без дiла якийсь
пташок, звуки вмить завмирають, приглушенi могутньою тишею. Десь у
гущавинi крадеться по м'якiй глицi лис, куниця, або пробiжить хижа
ласиця,- i пiд кiгтявою лапою не лусне жодна галузка, жоден зашерхлий лист
не зрадить звiрину.
Тиша навiва думи, i згадуються йому оповiдання вiвчарського ватага
уночi бiля ватри на полонинi про давнiх, забутих опришкiв. Вiками сплять
вони, похованi братами-товаришами на гiрських шпилях, у вкритих смерековим
лiсом ущелинах, щоб людське - панське - око не знайшло ©х кам'яно©
домовини i не потривожило давнього спокою геро©в. Тому й тиша така в
горах, щоб не збудити опришка, бо ще не час, не пора Довбушевi вставати й
гукати гуцула до пушки й пiстоля.
... Прийшовши до Гнатюкiв обiдати, вiн довiдався про при©зд Франка.
Хотiлося йому швидше обняти старого товариша, але Гнатюк уже був у Франка
i повiдомив, що вiн вiдпочиватиме до вечора.
- Але як ся ма старий?
Гнатюк сумно махнув рукою.
- Трохи немов краще, та це, певне, тiльки короткий перепочинок.
Хвороби не покидали Франка. Страждання, що зазнавав ©х за молодих
рокiв, нагадали про себе й на схилi його вiку. Вони довершували руйнування
його колись могутнього органiзму.
Вони зустрiлися ввечерi за досить сво рiдних обставин. Господар хати -
дяк, повернувшись з вечiрньо© вiдправи, повiдомив Коцюбинського, що бiля
церкви об'явився "дiд", якого давно вже не було в цiй мiсцевостi.
Коцюбинський давно бажав подивитись i послухати гуцульського "дiда", якого
не часто вже можна було зустрiти. Вiн надягнув легке пальто i пiшов до
церкви.
Ще здаля побачив вiн гурт людей, що оточили "дiда". Коцюбинський
пiдiйшов ближче. Дехто з селян поштиво поступилися йому мiсцем, i вiн
опинився в натовпi. Перед ним стояв слiпий гуцул з величезною палицею в
руцi i спiвав то церковних, то свiтських народних пiсень. Поводир поряд
нього тримав невеличку бляшанку, в яку селяни кидали грошi. В його пiснях
не було нiчого цiкавого, вартого особливо© уваги, та й голос "дiд" мав
хрипкий. Але народ слухав уважно, i нiхто не розходився.
Коцюбинський з сумним подивом дивився на старого. Вiн знав, що "дiди"
не бувають слiпими з народження, що в "дiдiвськiй" родинi iсну звичай
позбавляти зору старшого сина, який обов'язково мусить посiсти батькову
професiю. I ось перед ним ця людина, що охоче дала себе ослiпити, щоб мати
традицiйне право на жебрацтво. Можливо, поводир - це син "дiда" i його
теж, можливо, позбавлять зору. I щоб цiною зречення свiту, чарiвно© краси
сво©х казкових гiр, цiною зречення усього, що найкращого в життi людей,
здобути собi право на виблаганий пiд церквою чи на цвинтарi шмат вiвсяного
коржа або черствого хлiба, люди йдуть на самокалiчення?..
Коцюбинський вiдчув, що почина хвилюватись. Жебрак перейшов на веселi,
навiть дещо маснi пiснi, i Коцюбинському важко було слухати з уст людини,
що позбавила себе зору, жарти i веселощi, якими хотiв той розважити такий
же злиденний, як i сам спiвець, народ. Вiн проштовхався мiж людей, вийшов
з натовпу i раптом побачив за кiлька крокiв Франка, що стояв самiтно позад
усiх i, немов байдуже, слухав "дiда". Вже поночiло i Коцюбинський з
хвилину приглядався: вiн усього рiк не бачив свого друга i все ж боявся
помилитися. Франко за рiк багато змiнився. Ще бiльш виснажена зробилася
його постать; неуважний погляд короткозорих очей, нервовий вигляд обличчя
- це слiди тяжко© хвороби. Це був вiн, Франко. Когюбинський, ще дужче
хвилюючись, швидко пiдiйшов до старого i мiцно обняв його. Зустрiч
схвилювала обох, i вони одiйшли далi вiд натовпу i посiдали на сухому,
зложеному на вигонi, деревi. Так вони сидiли кiлька хвилин мовчки, пiд
враженням "дiдового" спiвання i сво © зустрiчi. Скiльки дозволяла темрява,
Коцюбинський вдивлявся в обличчя свого товариша i вчителя. Той про щось
думав. Запаленi очi його вперто дивилися в одну точку. Потiм тихо
промовив:
- Чи не такий i весь наш народ - темний, убогий, що позбавля себе
всього, щоб тiльки здобути насущний шматок...
Оддаля ховався в темрявi народ, i вiтер приносив звiдти уривки
"дiдових" пiсень.
Вони сидiли поряд - обидва як пiдбитi в борнi гiрський i степовий орли,
обидва тяжко хворi, обидва з палким непоборним серцем, обидва з однаковими
мрiями i одним щастям-долею.
- Друже мiй, друже мiй!.. - шептав Франко Михайловi Михайловичу.
Але той не мiг зразу збагнути, що сталося з його товаришем.
I тiльки тодi, коли трохи вгамувався у Франка порив раптового
хвилювання, вiн сказав несподiвано твердим, рiшучим голосом:
- Друже мiй, брате... так i треба показувати, як ви, пане мiй, все те
показали... Ще вернеться на село Марко Гуща, i страшний Хома Гудзь теж
прийде, i висiтимуть на гiлляках, висолопивши язики, як пси, усi
Пiдпари... Та я ж, пане мiй, мiсця собi не знаходив од радостi й
хвилювання, коли прочiтав сторiнки вашо©, дорогий мiй, правди, справжньо©
людсько© правди!.. Та чи зна те ви, що дали ви нашому народовi? Ви дали
йому золоту мужицьку правду... Ви дали те, чого не спромоглися ми зробити
за цiлих п'ятдесят лiт!
Коцюбинський почував себе нiяково. Вiн цiнив кожну Франкову думку, але
тут, схвильований таким щирим емоцiйним признанням, не знав, що
вiдповiсти.
Вже розiйшовся народ, i "дiд" з поводирем зникли. Вечiрня вогкiсть
пiдкралася до них, та вони не вважали: не так часто доводилось ©м
зустрiчатися.
Згодом прийшли Франковi сини, що шукали батька. I справдi, йому не
можна було залишатись на вогкому й холодному вже повiтрi.
Минали днi i наближався кiнець вiдпочинку Коцюбинського. I хоч вiн був
тепер вiльний вiд усяких службових обов'язкiв, але поки що статбюро в
Чернiговi ще ждало його. Вiн мав здати справи сво му наступниковi i тодi
буде нарештi вiльний.
Застав якось у себе листа вiд Марини, ©й вiн писав майже регулярно
двiчi на тиждень. Розпечатав конверт.
"Мiй любий! - читав вiн схвильовано.- Ти, певне, i не уявля ш, як менi
важко тут самiй, коло хворо© матерi. Усе менi нагаду Надiю. Я повиносила
всi речi, що могли викликати спогади про не©, а проте забути про не© хоч
на годину - неможлива рiч. Порожнеча, що залишилася пiсля не© в хатi i в
серцi, непереможно нагаду про не©. Я би прихилилась до тебе, обняла тебе
щиро, i наполовину зменшився б мiй сум. Та де ж тебе взяти!.. Дорогий мiй,
хороший!"
Лист несподiвано наблизив його до покинутих тимчасово мiсць i людей.
Довго не засинаючи, вiн думав про них, думав про те, що тепер менше житиме
ранiше, нiж завжди. Дiти десь гуляли. Дружина була за стiною в господаря
дачi - купця Тафурова. Беручи зi стола цигарки, вiн побачив свiжо
надписаний конверт i мимоволi прочитав прiзвище адресата: дружина писала
до Василевського. Мiж ним i Коцюбинським були далеко не сердечнi
вiдносини. Але Вiра Iустинiвна поважала Василевського i постiйно
пiдтримувала з ним дружнi стосунки.
Вона ввiйшла до кiмнати, i, побачивши несподiвано чоловiка, невдоволено
здивувалась. Вiн зрозумiв: вона не розраховувала, що вiн побачить лист.
Вiн тiльки мiж iншим зауважив:
- Я б не хотiв, щоб мiж нами i цi ю людиною були, якiсь близькi
вза мини. Вiн схильний до iнтриганства... та й взагалi нам з такими людьми
не по дорозi.
Вiра Iустинiвна спалахнула, але стрималась, як завжди. Забираючи лист,
вона кинула:
- Ми можемо залишитись кожен при сво'©й думцi...
- Але в даному разi краще додержуватись однi ©...
- Що ж, ти хочеш заборонити менi окреме листування?
- Нi, нi, зовсiм нi,- i Коцюбинський виставив уперед долоню, немов
боронився,- навпаки, кожен з нас вiльний вибирати собi товариство... Та
все ж ця людина менi не до серця...
Одягнувши жакет, Вiра Iустинiвна пiшла на пошту. Вона розгнiвано
грюкнула дверима, i в Коцюбинського зiпсувався настрiй. На його щастя,
прийшов сам Тафу-ров i принiс пошту. Вiн уважав за особливу чемнiсть щодо
сво©х дачникiв забирати в поштаря листи i самому приносити до ©х кiмнати.
Коцюбинський вiдразу пiзнав на листi руку Гнатюка. Цього листа вiн
чекав уже бiльше як два тижнi. Тут же, при Тафурову, забувши навiть
запросити його сiсти, Коцюбинський прочитав листа i враз засяяв: Гпатюк
писав, що негайно ви©здить до Криворiвнi, i запрошував туди Коцюбинського.
Вiн враз повеселiшав i навiть почав жартувати з купцем. А Тафуров радiв ще
бiльше, бо принiс поважному пановi дуже при много листа. Коцюбинський
дiстав вино i почастував Тафурова. Розмова з дружиною була вмить забута.
Разом з хазя©ном вiн пив вино i смiявся. Здавалося, був щасливий... через
кiлька днiв можна було кидати Сiме©з.
Ой, чому ти, легiнику, та й не спiва ш?
Де ти сво© спiваночки та й позадiва ш?
Ой, знаю я, товаришу, де я ©х задiю:
Занесу ©х в Чорногору та там i посiю.
А там будуть спiваночки по горах спiвати,
А я буду, товаришу, по свiту блукати.
Макiй Габорак поволi крутить позиченi в сусiдiв жорна. Пан, що ось iз
самого ранку сидить у нього на подвiр'© i дивиться, як вiн меле, пита ,
чому вiн не спiва сво©х спiванок... Вiн i заспiвав йому. А пан щось i
записав собi в книжку... видно, грамотний... Але ж добрий пан: просить
пiсень спiвати або просто балакати... Пiснi божi - вони людям на втiху. А
лихому пановi не до пiсень... А цей пан у дяка, через хату, живе, то й дяк
казав, що добрий чоловiк.
I мисливець Макiй знову заспiвав для пана:
В полонинцi на кедринцi вбив чоловiк сою,
Кликала м'я молодичка пiд зелену фою;
Кликала м'я молодичка, вiйтова донечка,
Щоби вона не видiла свiтлого сонечка!
Щоби го не видiла та й i не бачила,
Що вна мене молодого та й розволочила!
Не я тебе волочила та й не моя ненька,
А чорнi© мо© очi, чiвочка гладенька,
Не я тебе та й волочу, сам же ж си волочиш,
Замiсть iти в полонинку, гуля ш поночi.
Макiй Габорак зна ©х бiльше, нiж умi лiчити. Але ось кросна в жорнах
розхиталися - треба ©х тугiше задовбати.
- Макiю! - пита його чудний пан.- Сам i зладив жорна?
- Де там!.. Я стрiлецтвом займаюся... В мене й ченгерицi сво © нема ...
в мiстi купую, щоби кулешу було ©сти. А жорна Iванюковi. Вiн добрий газда.
Ма чорта,- десь у горах його знайшов, та й пiд коморою трима . Да йому
цукру i молока - не шкоду . Чорта, кажуть, вiн у горах купив за десять
левiв. А вiд цього йому зиск великий: худоба не гине, i сам дужий, i дiти
здоровi....
- А Iванюк теж на жорнах меле?
- Нi, вiн на млин возить .. А жорна людям да ... Потiм за це чого
спита - зробиш...
I вiн знову крутить жорна. Це не легка робота, та вiн дужий i поспiша .
Навiть спiва за роботою, щоправда, не голосно i з перервами.
Посеред колоди вижолоблений круг, в який положено по його формi камiнь.
На ньому лежить i оберта ться другий - верхник, який не зсува ться з
спiдника, бо взятий у залiзну шину, приклепану до колоди. Всерединi
верхника дiрка, в яку потрохи насипають кукурудзи. Верхник оберта ться
погоничем, один кiнець якого вложений у ямку на верхнику, а другий угорi
просунутий крiзь дiрку в кроснах. Макiй оберта погонича за верхнiй кiнець
i так меле кукурудзу.
Габорак приста на цiй роботi i сiда бiля Коцюбинського вiдпочити. Вiн
набива свою люльку з мiдяною протичкою, озлоблену бляшками, з довгим
цибухом. Михайло Михайлович пропону йому добрячу цигарку. Макiй огляда
©© уважно i обережно кладе в кресаню, що лежить бiля нього. Коцюбинський
да йому сiрники. Вiн дивиться на них i не запалю , певне, дума , чи не
можна покласти й ©х у кресаню. Потiм таки запалю i поверта сiрники.
Габорак уже лiтнiй чоловiк. Вiн живе сам. Мав шестеро дiтей, i всi
померли. А пiсля них i жiнку однесли на цвинтар. Пошесть толi блукала
горами. А друго© жiнки Макiй не хоче брати, бо на дiти i "челядинку" йому
не везе - обов'язково вигинуть... А ось до стрiлецтва вiн ма вдачу... Бо
само© добро© пушки не досить. Треба, щоб пiд не© звiр iшов, i треба вмiти
його поцiлити. А цього нiяким майстерством i умiнням не досягти, треба
знати чари. Щоб крiс добре нацiляв, треба пiймати гадину, взяти вiд не©
язика, треба гадячого часнику, ладану i вершкiв iз дев'яти осик,
вiдправити над цим дев'ять божих служб... А щоб крiс не гримiв та марно не
лякав звiра по горах, треба в мартi забити гадину, висушити ©© голову i
розтерти на порох та промовляти до цього: "Остра-с була, як вогонь; кого-с
заразила, не врятувавси б, так аби мiй крiс, кого закрасит, аби не
втiк..." Проти тако© пушки уже нiхто не заворожить...
Довго ще розповiдав вiн про те, що треба, коли пушка розносить шрiт,
або влучить не в звiра, а в пса, або закривавиться, або на стрiльця
звiрина не йде чи пушка чомусь не стрiлить... I на все iснував тiльки
ворожбитський засiб, бо жоден iнший не змiг би зарадити... Коцюбинський
вглядався в Макiя Габорака. Той говорив з таким же виразом обличчя, як
говорив би i про речi реальнi, цiлком перевiренi щоденним життям. Нi в
голосi його, анi в обличчi не було й тiнi страху чи та мничостi - нiякого
вiдтiнку, яким позначають звичайно люди речi мiстичнi, зв'язанi з
вiруванням чи забобонами. Для мисливця Габорака не iснувало рiзницi мiж
реальним i мiстичним - все в однаковiй мiрi було реальне, правдиве.
За розмовою вони й не помiтили, як у хмарах поховалися гори, як
закурились лiси хмарами i почався набридливий дощ. Коцюбинський пiдвiвся.
Старий мисливець запрошував його заходити, то вiн йому ще розповiсть, що
слiд робити, щоб крiс не розiрвало вибухом, щоб вистрiл не лякав звiра в
горах, щоб вiдрiзнити слiд звiрячий вiд слiду бiсячою, або лiсно©, або
рогатого щезника.
Обiд для Михайла Михайловича готували в Гнатюкiв. Сюди часто заходив ще
дехто з при©жджих дачникiв, що проводили кiлька лiтнiх мiсяцiв у цьому
чудовому гiрському селi. На цей раз таким гостем був добре вiдомий у
рiзних колах укра©нсько© iнтелiгенцi©, близький до лiтератури, але не
письменник, близький i до полiтики, але не полiтичний дiяч Граблянський.
Надворi все ще шумiв дощ, i тому не поспiшали обiдати, а по обiдi не
поспiшали розходитися з привiтно© хати вiдомого етнографа i прекрасного
знавця Гуцулii Володимира Гнатюка. Говорили про свiтогляд гуцулiв.
Михайло Михайлович, що не вперше вже був у Карпатах i пильно вивчав
звича© i свiтогляд тутешнiх людей, проводив рiзку грань мiж поглядами на
дiйснiсть у гуцулiв i мiстикою в свiтоглядi iнтелiгенцi©.
- Символiзм поета Сологуба,- говорив вiн,- це витончений, рафiнований
мiстицизм. Сам поет зна , що вiн мiстик, свiдомо намага ться обгрунтувати
свiй свiтогляд i виступа проти матерiалiзму, що породжу в мистецтвi
реалiзм. А гуцул -язичник. Нiякого уявлення про мiстицизм вiн не ма . З
погляду реальностi в нього нема рiзницi мiж ведмедем i чортом. Його
мiстика - тiльки вiд його некультурностi, чого не можна сказати про
рафiновану мiстику iнтелiгенга.
Тут Граблянський зробив нетерплячий жест азартного опонента. Проте
стримався вiд реплiки, певне, з поваги до Коцюбинського, до якого всi
знайомi, що були в Криворiвнi, ставилися з винятковою пошаною,
Гнатюк з зацiкавленням стежив за всi ю дискусi ю з приводу речей,
найбiльшим знавцем яких був, певне, вiн сам.
Коцюбинський, поволi обмiрковуючи кожне речення, провадив далi:
- Чорт у поета Сологуба зовсiм не той, що в напiвдикого гуцула. В
останнього вiн менш мiстичний. Я певен, якби гуцул знав, що чорта нiхто
нiколи не бачив, вiн перестав би вiрити в його iснування.
- Якi ж з цього висновки?- не без лукавства запитав Граблянський. що
прожив серед диких гiр цiлий тиждень i, за мiцною звичкою, язик його вже
занудьгувався хоч по якiй-небудь суперечцi...
- А висновок такий,- просто i рiшуче вiдповiв Коцюбинський.- Творчiсть
навiть таких некультурних народiв, як гуцули, лемки, бойки, реалiстичнiша,
значить, i бiльш поступова за творчiсть якихось там Сологубiв...
I Михайло Михайлович iронiчно подивився на свого над мiру завзятого
опонента. Вiн навмисне згадав про цього, все ще модного поета, бо знав, що
Граблянський чомусь возить з собою "Мелкого беса".
Опонент Коцюбинського радiсно пiдхопився, немов його скинули з стiльця.
Тако© щасливо© нагоди кинутися в словесну атаку вiн не мав цiлий тиждень.
- Ага-а!.. - вигукнув вiн, пiдходячи до Коцюбинського, немов на рингу,-
значить, ви зовсiм знецiню те Такi зразки словесного мистецтва, як...
- "Мелкий бес"?
- Так, авжеж так... "Мелкий бес"... Ви вважа те, що творчiсть, скажiмо,
Федора Сологуба - це не поступове явище?..
- Авжеж,спокiйно вiдповiв Михайло Михайлович i, щоб змiцнити свою
позицiю, послався на свою розмову з Горьким пiд час останнього перебування
на Капрi.
- Пешков?! - раптом зайшовся Граблянський. - Письменник, що дописався
до таких творiв, як "Мати"! Ви, може, й цей твiр поставите поряд з "Мелким
бесом"
в планi прогресу?
- Нiколи!.. - сказав Коцюбинський, i кров прилила до його обличчя.- Не
тiльки цей твiр,продовжував вiн, розпалюючись,- але й усi твори Сологуба,
все писання подiбних до нього поетiв нiколи не стоятимуть врiвнi з
книжками Горького, якi в нашi днi найбiльшим досягненням велико©
росiйсько© лiтератури.
- Ви перебiльшу те... - вставив Граблянський. Коцюбинський раптом
розсердився.
- Пане,протягнув вiн з такою злiстю i рiшучiстю в голосi, що аж злякав
Гнатюка,- чи ви вважа те на те, що Горький навiть у вигнаннi втiленням
всього найпередовiшого, революцiйного в сучаснiй росiйськiй культурi, що
пiднесення, яке ма мо в лiтературi пiсля пережитих нами чорних рокiв,
очолю ться саме Горьким?..
Граблянський був дещо спантеличений i сполоханий тоном Коцюбинського.
Проте вiн хотiв таки заперечити, але господар, не бажаючи мати в себе в
хатi сварку, втрутився в розмову, вмiло перевiв ©© на iншу тему, а потiм
запропонував прогуля©ись понад бурхливим пiсля зливи Черемошем. I справдi,
крiзь хмари прорвалося сонце, i кругом запарувала земля.
Черемош гримiв i пiнився. Iнодi мчала на його хвилях вирвана з коренем
деревина, раз у раз ховаючись у каламутнiй водi.
Знову на кiлька днiв перервалося сполучення з бiльшою частиною села, що
лежала по той бiк рiчки. Та вже була надiя на добру годину i на подорож
верхи конем у гори на полонини. Гiрський кiнь i провiдник давно були до
послуг Коцюбинського i тiльки ждали ясно© години.
Вночi знову прийшло безсоння, яке мучило його не одну нiч. В однiй
кiмнатi з ним жив студент, i Коцюбинський заздрив йому, що той розкидався
на лiжку i мiцно спав.
Проте перед свiтанком Михайловi Михайловичу пощастило задрiмати. Кiлька
годин сну освiжили його, i вранцi, залишившись в хатi сам, вiн дiстав
папiр i з запалом почав писати.
Вдень довiдався вiд хазя©на хати, дяка, що цi © ночi щось напало було
на Макiя Габорака за селом. Що саме - Макiй не бачив, а тiльки влучено
було йому каменем у плече, що й рукою тепер не двига... Хотiв був iще
розповiсти щось дяк, та Михайло Михайлович зразу вийшов з хати й
переступив через перелаз до Габорака.
Той лежав пiд порожнiм оборогом, пiдмостивши пiд себе стару свою гуню,
i смалив люльку.
Михайло Михайлович спитав:
- Чи правда, Макiю, що вдарено вас?
- Авжеж...
- А дуже?
- Нiчьо... Зажи ... Кровi нема, а плече болить, правицею не рушу...
- У фельдшера не були?
- Не можна... Це не чоловiк кидався, а щезник. Удень, як був на
польованнi та стрiлив козу в смереччi. а потiм, як клав за плече ©©, то
якось закривавилася пушка, а я й витер кров гун ю, щоб не закипiла... А
хiба можна? Треба цiвку крiса вертiти навидлi i лити водою дев'ять разiв
та ще й повiсити ©© на сук... А коза була щезникова, то вiн мстився за
кров.
Вiн був такий упевнений, що годi було доводити йому щось iнше.
Другого дня в селi було храмове свято. Коцюбинський з Гнатюком та
iншими приятелями ходили селом, гуляли понад Черемошем, що вже вгамувався
трохи пiсля дощiв, i селяни перепливали його на маленькiй дарябi.
Розцвiтала народом вулиця.
Зайшли гуляючи на кладовище. Воно ряснiло мальовничим убранням гуцулiв.
Було весело i шумно, бо гуцули не сумують навiть на могилках. Ряз у раз
Михайло Михайлович зустрiчав знайомих селян. Вiн бiльшу частину свого часу
бував серед селян, ходив у гори, ©здив на полонини, сiдав бiля рибалок над
Черемошем, стежив, як ловили форель. Чомусь трапилось так, що за все сво
перебування тут вiн i разу не був на кладовищi. Тепер приглядався
зацiкавлено до могилок, людей, хрестiв i оздоб на похованнях. Ось йому
впало в око, що на всiх могилках були занадто мiзернi хрести. Тимчасом у
матерiалi на хрест гуцул нiколи не ма нестачi: треба лише вийти за
околицю i в розкiшному лiсi вибрати собi ялину до вподоби... Певне, в
цьому теж був якийсь народний звичай... Зразу нiхто iз знайомих не мiг
цього пояснити.
Михайло Михайлович не заспокоювався. Коли вже перед ним постало якесь
питання, вiн мусив знайти вiдповiдь. Один iз знайомих Гна©юковi селян
вiдповiв:
- А то нащо йому добрий хрест?.. Хiба воно чого хоче?..
Подумали, що пiдпилий гуцул жарту . В розмовi з священиком Коцюбинський
звернув його увагу на це явище. I той пояснив.
- Гуцул уважа ,- сказав вiн,- що в людини тiльки земне життя прекрасне,
тiльки це життя можна любити повним почуттям. Плохий, нiкчемний хрест на
могилi - це символ мiзерi© смертi, мiзерi© кiнця людини.
Михайло Михайлович насторожився.
Але священик бiльш нiчого не мiг пояснити з цього приводу та й, певне,
не бажав, бо в явищi, про яке його запитали, вiн убачав залишки
поганського духу. А Коцюбинський був схвильований почутим i пiд час
прогулянки не раз повертався до цi © теми. Його цiкавило ставлення ще
незiпсутих цивiлiзацi ю гуцулiв до життя, i тут вiн почув дещо важливе для
цього питання.
Хтось iз знайомих пообiцяв повести Коцюбинського до "бога" - мiсцевого
ворожбита. Тепер Михайло Михайлович згадав про це, i вони пiшли, ©м не
пощастило: в цей святковий день бiля двору ворожбита було сила народу i
пiдвiд. Люди при©здили до нього навiть з дальнiх сiл, розпрягали конi бiля
ворiт i з ранку чекали сво © черги. Коцюбинському пропонували зайти без
черги, але вiн вiдмовився. Вiй хотiв говорити з ворожбитом не поспiшаючи,
на дозвiллi, i кiлька хвилин "прийому" в цi © поважно© персони його не
задовольняли.
Потiм, у буденнi днi, вiн не раз заходив до цi © людини, просто©, без
нiяких зовнiшнiх ознак чаклуна, ©х розмови часом були досить тривалi.
Коцюбинському не пошасiило переконатися - свiдомо дурить ворожбит людей чи
й сам вiрить у те, що пророку людям. Вiн лише допевнився, що в жиггi
гуцулiв вiн був не якоюсь особливою, дивною людиною, а буденною, постiйною
потребою, як i крамар, як i пiп.
Коцюбинський знав ще силу якихось темних людей - маклерiв i агентiв, що
живилися все сво життя бiля селян. Щодо цих набридливих людей, рiзних
спекулянтiв, перекупникiв, просго злодi©в, то вони не цiкавили
Коцюбинського, але роль ©х у життi гуцулiв була остiльки значна, що вiн
довiдувався про них бiльше, нiж хотiв. Вони обступали гуцула на кожному
кроцi. В них вiн дiставав потрiбнi йому в скругну хвилину грошi пiд
величезнi проценти. Вiдробляв ©м без кiнця сво© позики i, зрештою, так
заплутувався, що вже не мав можливостi сам продати вiвцi чи теля, а мусив
збувати все цим людям за пiвцiни. Без них гуцул уже не мiг зробити жодного
кроку. Вони обсiдали його, як мухи, годувалися з його працi i темряви. А
коли хто й пробував протестувати проти них, порушувати встановлений ними
режим гуцула, тому об'являлася вiйна.
Коцюбинський сам якось спостерiгав з свого вiкна, як Макiй Габорак,
ухопивши пiстоля, гнав з свого двору одного з таких суб' ктiв. Той утiкав,
але обертався й погрожував.
Коцюбинський вийшов з хати.
- Макiю! - запитав вiн.- За що ти чоловiка ляка ш?
- Ах, ти ж, гаспидська твоя душа! - лаявся той услiд сво му
супротивниковi, хоч того i слiду вже не було.- Най би тебе щезник узяв!..
I, вже розпалюючи свою оздоблену бронзовими прикрасами люльку,
хвилюючись, говорив:
- Пронюхав, що в Макiя з десяток лисiв. Що Макiй хоче в мiстi на
базарi продати сво©х лисiв i приперся:
"Не можна на бязар возити, мусиш менi продати... Я тобi цiну дам".
Диявол!.. Зна мо твою цiну!.. Мо© лиси, сам наловив у зазуб, сам де схочу
й продам. Газда ©х не потребу . Газда сам з усiм упора ться. Так нi ж, усе
©м збувай, вони нашим трудом харчуються, а газда, поки й живе, на кулешi
сидить...
Увечерi Макiй прийшов до дяково© хати й сiв на призьбi пiд вiкном. Вiн
довго смоктав, свою люльку, когось лаяв про себе i навiть наспiвував
яко©сь пiснi. Потiм не втримався.
- Пане, пане, га? Ви тут?..
Коцюбинський вийшов з хати i сiв поряд Макiя.
- Адже, пане, на них нема й суду,- сказав Габорак.
Коцюбинський догадався, що вiн говорить все ще про сво©х супротивникiв,
одного з яких вiн гнав удень з двору.
- А то чому? - запитав вiн.
- Бо вони вiйта залякують, щоби вiн боявся проти них судити... А коли
не збо©ться, то вони його стрiнуть у лiсi та на гiлляку й пiдсмикнуть.
Вiн довго сидiв на призьбi, раз у раз згадуючи про ворогiв... Вони
розтривожили його, i вiн довго не мiг угамувати сво©х почуттiв.
Нарештi при©хав Iван Франко, його ждали довго. Кiлька днiв тому
при©хали Франковi сини i пiдготували для нього примiщення. Вiн при©хав
уранцi. Поки вiдпочивав з дороги, чутка про нього пiшла селом, i знайомi
прийшли привiтати старого i хворого письменника.
Михайло Михайлович у цей час, не знаючи про при©зд Франка, поволi
повертався верхи з провiдником з полонини. Стрункий i досвiдчений
гуцульський кiнь швидко видряпувався на скелi, поволi й обережно сходив
униз, сам обходив небезпечнi мiсця, ©хати ним було зручно i безпечно.
Коцюбинський був вдоволений з сво © подорожi на полонину. Вiн прожив
там три днi, разом з вiвчарами спав, ©в, блукав з ©х отарами, прислухався
до ©х розмов i пiсень, слухав ©х казки i легенди. Уже який ряз вiн бува
на полонинi i кожного разу, сидячи в сiдлi, радiсно прислуха ться довгими
годинами, як шумлять довкола смереки i, наче обелiски, мовчазно
протистоять вiтрам могутнi ялицi.
Ледве помiтна стежка м'яко поступа ться пiд копитом коня, але пружний
грунт, встелений давньою глицею, майже не держить слiду пiсля верхiвця.
Коли спочива вiтер, у горах така тиша, що чути, як десь далеко-далеко
випадково вигукне рiдкий тепер птах готур i нiжно вiдгукнеться до нього
бiля сво©х курчат готка.
I коли пада зламана бiлкою суха галузка, або чичиркне без дiла якийсь
пташок, звуки вмить завмирають, приглушенi могутньою тишею. Десь у
гущавинi крадеться по м'якiй глицi лис, куниця, або пробiжить хижа
ласиця,- i пiд кiгтявою лапою не лусне жодна галузка, жоден зашерхлий лист
не зрадить звiрину.
Тиша навiва думи, i згадуються йому оповiдання вiвчарського ватага
уночi бiля ватри на полонинi про давнiх, забутих опришкiв. Вiками сплять
вони, похованi братами-товаришами на гiрських шпилях, у вкритих смерековим
лiсом ущелинах, щоб людське - панське - око не знайшло ©х кам'яно©
домовини i не потривожило давнього спокою геро©в. Тому й тиша така в
горах, щоб не збудити опришка, бо ще не час, не пора Довбушевi вставати й
гукати гуцула до пушки й пiстоля.
... Прийшовши до Гнатюкiв обiдати, вiн довiдався про при©зд Франка.
Хотiлося йому швидше обняти старого товариша, але Гнатюк уже був у Франка
i повiдомив, що вiн вiдпочиватиме до вечора.
- Але як ся ма старий?
Гнатюк сумно махнув рукою.
- Трохи немов краще, та це, певне, тiльки короткий перепочинок.
Хвороби не покидали Франка. Страждання, що зазнавав ©х за молодих
рокiв, нагадали про себе й на схилi його вiку. Вони довершували руйнування
його колись могутнього органiзму.
Вони зустрiлися ввечерi за досить сво рiдних обставин. Господар хати -
дяк, повернувшись з вечiрньо© вiдправи, повiдомив Коцюбинського, що бiля
церкви об'явився "дiд", якого давно вже не було в цiй мiсцевостi.
Коцюбинський давно бажав подивитись i послухати гуцульського "дiда", якого
не часто вже можна було зустрiти. Вiн надягнув легке пальто i пiшов до
церкви.
Ще здаля побачив вiн гурт людей, що оточили "дiда". Коцюбинський
пiдiйшов ближче. Дехто з селян поштиво поступилися йому мiсцем, i вiн
опинився в натовпi. Перед ним стояв слiпий гуцул з величезною палицею в
руцi i спiвав то церковних, то свiтських народних пiсень. Поводир поряд
нього тримав невеличку бляшанку, в яку селяни кидали грошi. В його пiснях
не було нiчого цiкавого, вартого особливо© уваги, та й голос "дiд" мав
хрипкий. Але народ слухав уважно, i нiхто не розходився.
Коцюбинський з сумним подивом дивився на старого. Вiн знав, що "дiди"
не бувають слiпими з народження, що в "дiдiвськiй" родинi iсну звичай
позбавляти зору старшого сина, який обов'язково мусить посiсти батькову
професiю. I ось перед ним ця людина, що охоче дала себе ослiпити, щоб мати
традицiйне право на жебрацтво. Можливо, поводир - це син "дiда" i його
теж, можливо, позбавлять зору. I щоб цiною зречення свiту, чарiвно© краси
сво©х казкових гiр, цiною зречення усього, що найкращого в життi людей,
здобути собi право на виблаганий пiд церквою чи на цвинтарi шмат вiвсяного
коржа або черствого хлiба, люди йдуть на самокалiчення?..
Коцюбинський вiдчув, що почина хвилюватись. Жебрак перейшов на веселi,
навiть дещо маснi пiснi, i Коцюбинському важко було слухати з уст людини,
що позбавила себе зору, жарти i веселощi, якими хотiв той розважити такий
же злиденний, як i сам спiвець, народ. Вiн проштовхався мiж людей, вийшов
з натовпу i раптом побачив за кiлька крокiв Франка, що стояв самiтно позад
усiх i, немов байдуже, слухав "дiда". Вже поночiло i Коцюбинський з
хвилину приглядався: вiн усього рiк не бачив свого друга i все ж боявся
помилитися. Франко за рiк багато змiнився. Ще бiльш виснажена зробилася
його постать; неуважний погляд короткозорих очей, нервовий вигляд обличчя
- це слiди тяжко© хвороби. Це був вiн, Франко. Когюбинський, ще дужче
хвилюючись, швидко пiдiйшов до старого i мiцно обняв його. Зустрiч
схвилювала обох, i вони одiйшли далi вiд натовпу i посiдали на сухому,
зложеному на вигонi, деревi. Так вони сидiли кiлька хвилин мовчки, пiд
враженням "дiдового" спiвання i сво © зустрiчi. Скiльки дозволяла темрява,
Коцюбинський вдивлявся в обличчя свого товариша i вчителя. Той про щось
думав. Запаленi очi його вперто дивилися в одну точку. Потiм тихо
промовив:
- Чи не такий i весь наш народ - темний, убогий, що позбавля себе
всього, щоб тiльки здобути насущний шматок...
Оддаля ховався в темрявi народ, i вiтер приносив звiдти уривки
"дiдових" пiсень.
Вони сидiли поряд - обидва як пiдбитi в борнi гiрський i степовий орли,
обидва тяжко хворi, обидва з палким непоборним серцем, обидва з однаковими
мрiями i одним щастям-долею.
- Друже мiй, друже мiй!.. - шептав Франко Михайловi Михайловичу.
Але той не мiг зразу збагнути, що сталося з його товаришем.
I тiльки тодi, коли трохи вгамувався у Франка порив раптового
хвилювання, вiн сказав несподiвано твердим, рiшучим голосом:
- Друже мiй, брате... так i треба показувати, як ви, пане мiй, все те
показали... Ще вернеться на село Марко Гуща, i страшний Хома Гудзь теж
прийде, i висiтимуть на гiлляках, висолопивши язики, як пси, усi
Пiдпари... Та я ж, пане мiй, мiсця собi не знаходив од радостi й
хвилювання, коли прочiтав сторiнки вашо©, дорогий мiй, правди, справжньо©
людсько© правди!.. Та чи зна те ви, що дали ви нашому народовi? Ви дали
йому золоту мужицьку правду... Ви дали те, чого не спромоглися ми зробити
за цiлих п'ятдесят лiт!
Коцюбинський почував себе нiяково. Вiн цiнив кожну Франкову думку, але
тут, схвильований таким щирим емоцiйним признанням, не знав, що
вiдповiсти.
Вже розiйшовся народ, i "дiд" з поводирем зникли. Вечiрня вогкiсть
пiдкралася до них, та вони не вважали: не так часто доводилось ©м
зустрiчатися.
Згодом прийшли Франковi сини, що шукали батька. I справдi, йому не
можна було залишатись на вогкому й холодному вже повiтрi.
Минали днi i наближався кiнець вiдпочинку Коцюбинського. I хоч вiн був
тепер вiльний вiд усяких службових обов'язкiв, але поки що статбюро в
Чернiговi ще ждало його. Вiн мав здати справи сво му наступниковi i тодi
буде нарештi вiльний.
Застав якось у себе листа вiд Марини, ©й вiн писав майже регулярно
двiчi на тиждень. Розпечатав конверт.
"Мiй любий! - читав вiн схвильовано.- Ти, певне, i не уявля ш, як менi
важко тут самiй, коло хворо© матерi. Усе менi нагаду Надiю. Я повиносила
всi речi, що могли викликати спогади про не©, а проте забути про не© хоч
на годину - неможлива рiч. Порожнеча, що залишилася пiсля не© в хатi i в
серцi, непереможно нагаду про не©. Я би прихилилась до тебе, обняла тебе
щиро, i наполовину зменшився б мiй сум. Та де ж тебе взяти!.. Дорогий мiй,
хороший!"
Лист несподiвано наблизив його до покинутих тимчасово мiсць i людей.
Довго не засинаючи, вiн думав про них, думав про те, що тепер менше житиме