------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I. СОНЦЕПОКЛОННИК
"Сонце! Я тобi вдячний. Ти сi ш у мою
душу золотий засiв - хто зна , що вийде
з того насiння? може, вогнi?"
М. Коцюбинський. "Intermezzo".
Наче пiсня в степу - самотнiй. I степу кругом - без берегiв... Жита...
Пшеницi... Ячменi. Хiба де озерце прича©лося в хлiбах наче острiв.
Попереду на один крок - рухлива тiнь вiд бриля. Та хiба схова шся вiд
нього, сонця, пiд солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?..
Близько - нi душi. Було десь село i потонуло за шовковим вiвсяним
обрi м. Одну мить обвiва вiтер духом раннiх гречок - цвiтуть десь далеко,
в долинi. Потiм - сумiш чебрецю, полину, бур'янiв... А над головою
дзвенить i не пада жайворонок.
Вiн раптом спиня ться. Навкруги нiкого, але звиклим вухом вiн чу
вдалинi шум, су ту. I вiдразу помiча : за кiлька гонiв пливуть щосили у
ячменях до нього три бiлi клубки. А-а... знайшли!.. Сьогоднi, iдучи в
поле, вiн не гукнув ©х, як завжди, © ось вони самi знайшли його - три
великi пухнастi вiвчарки. I ось уже вони бiля нього, припадають, розпаленi
i знеможенi вiд спеки, до обнiжка. Найбiльший - Оверко - кача ться по
травi, iншi два засмалюють на сонцi довгi тонкi язики.
Хвилину вiн дивиться мовчки на собак. Потiм руша далi обнiжком,
захований по груди в колосся. I його бiлi невтомнi супутники раптом
зриваються, забiгають наперед, мчать знову навперегiн i поринають у хвилях
запашного прибою.
Так вони продовжують свiй щоденний польовий обхiд.
Десь про нього згаду родина, з докором хитають головою друзi,
хвилю ться чи сь чуле серце, думаючи про нього, шука випадку для iнтриги
чернiгiвський губернатор. А до восьмого дiловодства департаменту полiцi©
мчить термiнове донесення начальника губернського жандармського
управлiння: "Состоящий под негласным наблюдением сын титулярного советника
Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908 года отбыл в неизвестном
направлении".
"Отбыл в неизвестном..." Ха-ха-ха...
Сонце ще високо, i вони нескоро закiнчать сво© щоденнi мандри безмежним
полтавським морем.
В кононiвському ма тку Чикаленка - нiкого з господарiв. Сам вiн у
Ки вi, в справах, родина - за кордоном. Гостевi повна свобода залишатись
на самотi.
Коцюбинський радий.
Цей рiк урожайний на рiзнi прикростi. Вони злiтались без кiнця-краю,
щоб позбавляти його спокою, рiвноваги i не дозволяти сiсти за роботу. Люди
теж чимало йому надокучили. Вони заслужили на те, щоб йому заманулось на
самотi вiдпочити вiд ©х пiсень...
В ма тку економка, що досить справно, хоч i не зовсiм дi тично, году
гостя, та ще якась далека стара родичка Чикаленкова, що заступа
господарiв. Вiн ©х майже не зустрiча i не почува у тiм потреби. Серед
низин, ланiв i в величезному старовинному парку, посадженому ще руками
крiпакiв, стiльки спокою i тишини, що Михайло Михайлович часто спиня ться
зачарований i довгими хвилинами не руша з мiсця. А коли ввечерi,
вiдгулявши з сво©ми одчайдушними супутниками вiсiм годин серед ланiв, вiн
поверта ться до ма тку, почува себе майже юнаком. Вiя вбира в себе дикi
запахи полiв i пройма ться сонячним настро м. Нiхто йому не потрiбен; вiн
рано вклада ться спати - один у величезному будинку серед парку - i
пiдводиться рано, лише з-за обрiю вихоплю ться сонце. П' молоко, з'©да
снiданок i кличе супутникiв.
Вони починають свою щоденну мандрiвку серед ланiв.
За часiв крiпацтва кононiвська садиба належала вiдомому пановi
Лукашевичу. До нього не раз при©здив Шевченко, що гостював верст за
тридцять звiдси в Р пнiних.
Часто, заходячи до будинку, Коцюбинський з якимось особливим почуттям
шаноби думав про те, що, певно, крiзь цi дверi проходив колись великий
Шевченко...
Першi днi вiн страждав вiд утоми, яку привiз сюди з собою.
Тепер вистачало вiльних годин, але бракувало снаги, щоб сiсти за роботу
чи бодай читати книжки, ©х було тут немало. I тiльки нашвидку проглядав
газети. А проте сили вiдновлювались
Незабаром вiн писав сво©м друзям: "Тут, живучи природою, навчаючись у
не©, я й сам стаю спокiйнiший i чистiший..." До того ж - вiн був певен -
тут нiхто не здiйсню за ним гласною чи негласного "надзору".. Вiн може
почувати себе вiльно!..
Коли Чикаленко повiдомив, що сам не зможе цей час жити в сво му ма тку,
Коцюбинський охоче погодився при©хати сюди в гостину. Тут йому нiхто не
заважатиме. Була й ще одна причина, що примусила при©хати сюди -
нереальнiсть його намiрiв вiдпочити на пiвднi. Ось уже скiльки рокiв вiн
збира ться за порадою лiкарiв до пiвденного моря ремонтувати сво давно
зламане здоров'я. Даремнi мрi©! Зараз вiн не ма в кишенi й кiлькох
карбованцiв, щоб купити новi калошi: старi розлiзлись i в них небезпечно
ходити. Хочеш чи не хочеш, а доводиться задовольнятися й цим...
Одного разу - вiн писав листа до не©, сво © чудесно© подруги, що з нею
листувався потай вiд усiх,- хтось наближався до нього. В парку затрiщали
кущi, i через хвилину бiля альтанки стала постать. Вона нагадала
Коцюбинському знайомi образи. Це був високий селянин у дранiй сорочцi й
коротких полотняних штанях, колись давно фарбованих фiолетовим чорнилом.
- Що ви хочете, друже?
- Шукаю панночку...
Його босi ноги привернули увагу Коцюбинського. Вони були в синцях,
подряпанi, бруднi. Ревматичнi пухлини робили ступнi майже такими ж
широкими, якими вони були завдовжки. На праву п'яту вiн не ступав: мабуть,
проколов у кущах.
- Панночки нема ... Зараз нема . Вона ви©хала. Селянин винувато
всмiхнувся. Вiн бачив, що невiдомий пан пише, отже - не слiд йому
заважати.
- Ось!.. - показав вiн.
- А-а... розумiю...
Селянин принiс розкiшний букет польових квiтiв, щоб продати панночцi.
Михайло Михайлович узяв iз його зашкарублих, схожих на картоплини,
пальцiв квiти i раптом вiдчув себе серед запашних польових вiтрiв. У
кишенi знайшов дрiбне срiбло. Пошкодував, що бiльше не мав чого дати.
Селянин, дякуючи i хитрувато всмiхаючись, пiшов.
- Заждiть...
Той обернувся на мiсцi i ждав.
- Куди поспiшати... Розповiдайте, як живете... Селянин знов хитрувато
усмiхнувся. Може, пан щось випиту ...
- Заходьте, як будете на селi, подивитесь...
Вiн сказав, як його прозивали. Потiм занурив руку глибоко в кишеню
вузьких штанiв з сирового полотна, аж перехилився вбiк, i дiстав щiпку
тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з нього крихiтки смiття i затис
тютюн у сво©й величезнiй жменi. Так i пiшов з затиснутою жменею, пасучи по
сторонах очима - чи нема якого занесеного вiтром папiрця на цигарку. В
пана на столi - газети i папiр, але вiн остерiгся просити. Квiтiв вiн
принесе ще: певне, в пана кому дарувати цю дурницю, нарвану, до речi, на
панських ланах.
А далi його не стало видно. Тiльки трiщав чагарник понад ровом за
штахетами парку. Потiм оддаля розiтнувся його веселий свист. Вiн
досконало, по-парубоцькому, навiть з деякими фокусами, висвистував спiвану
в тутешнiх селах пiсню "Ти, дiвчино-калино..."
Михайло Михайлович засмiявся сам до себе. В нього промайнула думка:
вони обидва старцi, але кожен жебрачить по-сво му...
Вiн повернувся до альтанки й дописав листа "Менi зда ться, що я не
прощався з тобою, що бажання тво©х пестощiв, твого поцiлунку ще не
згасло". I далi вiн писав, що допiру придбав величезного букета для не© i
в думках переда цi квiти ©й. "Нехай дивитимусь на них у себе на столi i
нехай захоплю менi вiддих у грудях при самiй згадцi про тебе". I
пiдписався, як у багатьох листах до не©, "Твiй комiк". Як не хотiлося йому
в ту хвилину думати про щось iнше!..
Селянина, що принiс квiти, вiн не зустрiчав бiльше. Квiти давно зiв'яли
й посохли в альтанцi. Потiм хтось ©х викинув звiдти. Але намiр пiти на
село, замiсть щоденно© подорожi ланами, в нього залишився. Вiн хотiв
бачити цього селянина i розмовляти з ним. Така нагода випала незабаром,
хоч i в занадто важких обставинах.
Одного разу серед ланiв його розшукав хлопець, що завжди ходив для всiх
на пошту. Його надiслала економка. "При©хав якийсь пан i чека на нього.
Просив розшукати гостя. Вiн теж спинився в ма тку.
На обличчi Михайла Михайловича невдоволення. Нiхто йому зараз не
потрiбний. Вiн бажа бути сам... Але вiн - тiльки гiсть. Коли гукають,
треба йти.
- Зараз прийду.
I таки не втримався - ще з годину блукав ланами i тiльки тодi, коли
переконався, що настала обiдня пора, рушив назад.
На нього дивився мiцно збудований чоловiк середнього росту, з розкiшною
бородою; обличчя - з глибокими ясносiрими очима i стриманою усмiшкою.
Це був Грiнченко.
Тут же у вiтальнi звучно й якось недоречно смiялася стара господарева
родичка, що чомусь чекала вiд вiзиту Грiнченка радiсного сюрпризу для
Михайла Михайловича.
Вони давно не бачилися.
- Що - молитесь тут на сонце? - спитав Грiнченко.
- Звичайно.
Грiнченко всмiхався так, як тiльки вiн умiв - з нахмуреними бровами. З
властивою йому впертiстю в манерi розмовляти, говорив:
- Ну, менi зараз не до молитов. Вирвався з Ки ва на яких два тижнi i -
на Полтавщину. Тут що не село, що не хутiр, то безодня роботи для
кожного... Ось дивiться...
Вiн показав на сво© великi чемодани.
- Тут повно...
- Що ж тут - фольклор, етнографiя?
- Тут,гоноровито всмiхнувся Грiнченко,- фольклор, етнографiя,
антропологiя, кустарнi майстерства, фiлологiя, дiалектологiя - все життя
народу тут... в мо©х чемоданах...
Розмовляв вiн захоплено, як певна себе людина. Багато було в життi
такого, на чому схрещували мечi цi дво широко вiдомих в кра©нi людей.
Кожен з них засуджував iншого за погляди на речi, на якi кожен дивився
по-сво му, ©хнiм суперечкам було принаймнi п'ятнадцять рокiв.
Перед обiдом вони вийшли до парку. Змiнили тему розмови, весь час
уникаючи дискусi©. Розмовляли про дерева, квiти, на яких обидва добре
зналися. Коцюбинський добре знався на квiтникарствi. Грiнченко чудесно
знав народну термiнологiю по квiтникарству.
Iнодi таки прохоплювалось:
- Що ви тут чита те?
Коцюбинський намага ться не всмiхнутись, вiдповiдаючи.
- Оце прочитав статтю Плеханова про "Ворогiв"
Горького. Ви часом не читали ©©? "Психология рабочего движения".
Грiнченко зробив зневажливий порух губами.
- Подiбну лiтературу я зневажаю. О!.. А цю квiточку ви зна те, зна те,
як вона в народi назива ться?
- Не маю уявлення...
- На Полтавщинi ©© звуть...- I Грiнченко подав назву квiтки. Назва була
соромiцька.А на Волинi вона ма назву таку...
Але й на Волинi цiй квiтцi так само не пощастило...
- Бiдна рослина,- зауважив Коцюбинський i занотував обидвi назви до
сво © записно© книжки.
- Що ж,- i Грiнченко з хитрою посмiшкою погладив свою пишну бороду,-
народ наш неписьменний... Часто вiн припуска ться неделiкатностi. Народ
треба вчити, йому потрiбна школа рiдною мовою...
- Я теж вважаю.- i Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку.
- Тут, певне, багато дичини,- промовив Грiнченко.- Допiру зовсiм низько
пролетiли качки.
- Це крижнi. Мiсцевiсть тут низька. Дичини сила.
- Цей повiт я мало знаю... Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не
заперечу те проти рiдно© школи, то не слiд вам виступати проти нашого
проекту клопотання перед Державною думою... Не забули? Щоб Дума дозволила
укра©нську мову в школах... Зда ться, знову пролетiли качки, чи то пак...
крижнi...
Коцюбинський раптом спинився. Чорнi очi його вогко блищали i все
обличчя порожевiло.
- Борисе Дмитровичу, я можу тiльки повторити вам ще раз, що при
теперiшньому складi Державно© думи нема нiяко© надi© на задоволення
демократичних вимог укра©нського народу. Хто поважа себе, той не
звертатиметься з будь-якими проханнями до подiбно© iнституцi©... Це
принижу нас i не да нiяко© користi народовi.
Вони пiшли далi.
- Давно менi кортить,- продовжував Грiнченко,- зiбрати всю народну
термiнологiю з ботанiки, поки ця змога не втрачена назавжди, i видати
такий народний словничок. Вiзьмiмо квiтки: в ©х назви народ вклав i свою
поезiю. Мертва латинь, кiнець кiнцем, повинна буде поступитись мiсцем
живiй i прекраснiй народнiй термiнологi©.
- Пiдтримую, Борисе Дмитровичу. Потiм можна було б видати народний
словник з птахiвництва...
- Теж потрiбна й цiкава рiч,- вiдгукнувся той, нахилившись над
криницею, щоб долонею зачерпнути холодно© води.
До обiду, хоч крiм двох гостей присутня була тiльки Чикаленкова
родичка, з'явилися прихованi на всякий випадок пляшки з химерними
iноземними етикетками. I стiл був багатший проти звичайного.
Стара жiнка розпитувала Грiнченка про Ки©в, в якому давно не була. Вiн
методично, в незмiнно повiльному темпi пережовував i ковтав ©жу, потiм
мiркував ще хвилину-двi i лише по тому вiдповiдав, ©в вiн небагато i
зовсiм не пив вина. Ще не любив, коли бiля нього палили цигарки.
Коцюбинський не раз протягом обiду наповнював свiй келишок.
Грiнченко пильно, хоч i непомiтно для iнших, приглядався до Михайла
Михайловича i трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче пив вино,
хоч i був хворий на серце i шлунок.
Грiнченковi були добре вiдомi чернiгiвськi подi©. Вiн знав, що
Коцюбинському довелось зазнати стiльки прикростей, яких на його здоров'я
було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу i повно© байдужостi до
©жi. Вiн думав зустрiти тут мiзантропа, а насправдi побачив iнше...
Колись, рокiв сiм тому, в Ки вi, в примiщеннi Антоновича, будучи
письменником з молодою ще славою, Коцюбинський завзято засперечався з
увiнчаним уже популярнiстю Грiнченком. Сперечалися довго, уперто про
методи роботи серед укра©нського народу. Грiнченко не забув про це. Щодалi
з бiльшою тривогою приглядався вiн до свого давнього приятеля. I зовсiм не
здивувався, а тiльки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось iз
приятелiв розповiв, як Коцюбинський висловився про критикiв i редакторiв
"Ново© громади", цебто й про нього, Грiнченка. Це було прикро. Адже вiн
приписав його колегам з "Ново© громади", а значить i йому, Грiнченковi,
безпросвiтню тупiсть i сморiд гнилля. Про це вiн намагався не пам'ятати...
Але не минав нагоди iронiзувати бодай з модного галстука Коцюбинського,
називаючи його за очi укра©нцем у вропейськiй личинi.
До ма тку Чикаленка Грiнченко за©хав на якийсь день чи два i скоро мав
далi продовжувати свою подорож. Нiякi вмовляння на нього не впливали:
сво©х намiрiв вiн нiколи не мiняв.
Увечерi обидва ходили ланами за парком. При©зд Грiнченка вдерся
несподiваним вiтром у спокiйну i тиху самотнiсть Коцюбинського. Але
Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободеннi теми.
Вiн сам розпочав дискусiю, прохопившись необережно в розмовi кiлькома
словами про те, що не раз давав селянам читати Горького.
- Горький справля на них сильне i глибоке враження.
Грiнченко нахмурився.
- Це погано,- сердито зауважив вiн.
- Люди захоплюються письменником, та ще великим письменником, а вас,
Борисе Дмитровичу, це обурю ...
- Звичайно. Для даного випадку це зрозумiло, шановний мiй добродiю...
- А для мене - нi. Цебто, я розумiю, але не можу з вами погодитися.
- Нi, якраз ви, шановний мiй добродiю, не розумi те... Не розумi те, що
для росiйського народу, можливо, Горький i корисний. Вiн вiдповiда його
духовi. А для укра©нського народу, для нашого селянина-гречкосiя цей
письменник непотрiбний i, коли хочете, шановний мiй добродiю, шкiдливий
навiть. Можливо, росiйський народ i приведуть до перемоги люди, подiбнi до
Павла, але на укра©нському чорноземi, де все багатство в родючiй землi, в
запашних, як оцi, луках,- тут важко собi уявити горьковського Павла. Для
цього треба спочатку вiдiрвати наш народ вiд його прадiдiвсько© землi.
Треба забрати в нього землю...
- А хiба ©© ще не забрано?..
- Чекайте... Далi - треба привести нашого одвiчного ратая, що вiками
опоетизовував свiй труд, на чугунку, до верстата, а цього вiн сам не хоче,
всупереч вашому Андрi вi Волику...
- Справа складнiша,- заперечив Коцюбинський.- Але, якщо хочете...
- Не так, неправильно, шановний добродiю, не туди ви дивитесь.
Непотрiбний нам Павло, i укра©нську жiнку неможливо уявити в образi
Нилiвни. Вiн, народ, i сам упора ться з ворогами, сам розбереться, хто
його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, i вiд землi нашому
рата вi - жодного кроку... Забраний вiд землi, зведений з не©, вiн
загине...
- Але ж росiйськi робiтники не загинули...
- Росiяни!.. У них не та земля, невдячна, неродюча. В них не виробився
вiками чорноземний дух... Укра©нцi ж, вiдiрванi вiд сво © ниви, загинуть
як нацiя. Невже незрозумiле i непереконливо?..
- Звичайно, непереконливо. Ви, Борисе Дмитровичу, не бажа те для
Укра©ни того, чого вже домоглися всi культурнi, передовi нацi©. Ви хочете,
щоб колосальнi багатства лежали собi невикористанi в надрах Укра©ни, щоб
волами возили банатку i укра©нку до портiв Чорного моря, бо чугунка
смердить?..
- Ех, ви, шановний добродiю,- розвiв безпорадно руками Грiнченко,- та
ми не проти чугунки, та тiльки не ©й дано вести наш народ до кращо© долi.
М'яка поетична вдача укра©нського ратая мiня ться, як тiльки до рук йому
потрапить шахтарський обушок, i змiна ця - на зле. I навiть мова наша в
устах тако© людини вже не та... I людина ста на шлях вiрно© загибелi.
- В чому ви це бачите?
- В розпустi цих людей, в деморалiзацi©... Наш хлiбороб сам знайде
шляхи до сво © долi. I не сумнiвайтеся - це буде путь милосердiя i любовi,
а не насильства.
Михяйло Михайлович згадав розправу вихвостiвських куркулiв з бiднотою.
Ось уже кiлька рокiв тягнеться ця справа по царських судах, i нiяк не
знайдуть понiвеченi вихвостiвськi злидарi у царського суду свого права.
Коцюбинському хотiлось нагадати сво му опонентовi цi ще зовсiм не забутi
епiзоди, але хiба цим можна було його переконати?.. Коцюбинський не бажав
доводити дискусiю до можливо© сварки, розумiючи, що Грiнченко однаково
нiколи не визна хибним свiй шлях. I щоб покiнчити з цим i повернутися до
розпочато© теми, Михайло Михайлович промовив:
- Горький очолю зараз, принаймнi в лiтературi, все, що кращого,
справдi революцiйного.
Грiнченко враз спинився. Вiн нахмурився, примружив очi i, зневажливо
розтягуючи кожне слово, гостро, дошкульним тоном вимовив:
- Дякую... Красно дякую, добродiю укра©нський письменнику!.. Наша нацiя
нещасна тому, що в нiй обдарованi справжнiм талантом саме такi люди, як
ви... Вибачайте...
I вiн рвучко повернувся до будинку i незабаром зник у парку, не
оглянувшись i разу.
Михайло Михайлович стояв на мiсцi, здивований i вражений. Вiн
схаменувся, коли Грiнченко вже зник за деревами.
Прикро й образливо було Коцюбинському. Вiдчув вiн, немов знову
прокинулося в ньому його невгамовне серце, з такими труднощами © такою
дорогою цiною заспоко не до цього. Серце, що завжди тримало його в сво©х
ненависних путах. I почував, що треба, i не мiг рушити з мiсця, щоб пiти i
скласти пробачення перед сво©м опонентом, якого мiг вважати тут за гостя.
Вiн хвилювався i гнiвався на себе, що за довгi роки виховав у собi
мiцну звичку бути завжди делiкатним i лагiдним з людьми. Ця звичка немовби
неволила його, наказувала, незважаючи на думки й бажання. I вiн не мiг
поводитись з людьми так, як пiдказувала його невгамовна душа.
Серце й на хвилину не пускало його з сво©х пут...
Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись i карало
жорстоко за неслухнянiсть.
Вiн не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися досить
гаряче i нестримно в кабiнетi у чернiгiвського полiцмейстера. Вiн вимагав,
лаявся, погрожував ославити полiцмейстера на всю Росiю,- вiн не пiзнавав
сам себе. I перед всесильним полiца м вiн здобув перемогу i домiгся
дозволу на лекцiю, потрiбну для "Просвiти". Два днi пiсля того вiн не мiг
звестися з лiжка, стогнучи вiд болю. Серце карало його за непокiрнiсть.
"Ну, заспокойся, заспокойся",- в думках промовляв вiн, притискаючи
долоню до грудей, i повертався поволi до ма тку.
Ледве рухаючись, вiн зайшов до великого будинку посеред парку, де йому
вiдведено було поко©, i, виснажений, упав на лiжко. Будинок був порожнiй.
В десяти кiмнатах вiн жив сам.
I нiкому тепер було запалити йому свiтло й подати склянку води.
Уночi, не заплющивши очей i на хвилину, вiн прислухався до стривоженого
серця i думав про те, що все життя вiн примушений буде пристосовуватись до
нього i немов жити для нього.
А може, вiн помиля ться? Може, вiн занадто закопався в свою самотнiсть
i не помiча справжнього життя? Може, помиля ться вiн, влаштовуючи собi з
пансько© ласки тут вiдпочинок?.. Ну, що ж, вiн пiде до людей i сам
говоритиме з ними...
Так настав ранок...
Коли прийшла економка, Коцюбинський довiдався, що Грiнченко ви©хав ще
вночi, щоб встигнути до нiчного по©зда... Але вiн певнiше за економку знав
причину несподiваного ви©зду несподiваного гостя.
Того дня Коцюбинський не пiдводився з лiжка. По лiкаря було далеко
©хати, i Михайло Михайлович просив не турбуватися ним. Вiн завжди мав при
собi на такий випадок краплi i пiсля них лежав годинами, мовчки, нерухомо,
з заплющеними очима, немов у глибокому снi, хоч i не засинав. А коли через
два днi пiдвiвся, в нього вистигло рiшення.
До обiду вiн сидiв у парку на ослонi. Не виходив у поле, хоч почував
себе знову при силi, i не гукав сво©х постiйних супутникiв.
По обiдi пiшов на село. Була недiля. Село розважалось на вулицi. На
Коцюбинського звертали увагу, бо ще не знали його. Вiн не бував ще на
селi. Цiлих два тижнi прожив у ма тку i не приходив до людей. Почував на
собi зацiкавленi погляди. Тепер вiн щодня ходитиме до них! Тепер!..
Але в нього не було тут знайомих. Вiн ще пам'ятав iм'я селянина, в
якого купив квiти. Ну, що ж, пiде спочатку до нього. Розпитався дорогу i
рiшуче скерував туди сво© кроки.
Ще здаля помiтив, як люди через лiсу зазирають у двiр знайомого йому
селянина. Тi, що проходили поблизу, спинялися, заглядали туди й собi.
"Щось трапилось,- подумав Коцюбинський.- А може, в нього весiлля?.. Ото
якраз потрапив на свято й на люди... А проте ще далеко до весiльних
мiсяцiв".
Здаля приглянувся до хати. Маленька, об однiм вiкнi на вулицю,
кособока, вона була пiдперта двома сохами, а збита набакир стрiха була без
жалю обсмикана.
Бiльш нi до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився якраз
бiля ворiт, серед немало здивованих його появою людей. Вiн вiдсунув
планицю, що правила за ворота, i спинився вражений. У дворi на призьбi
сидiв знайомий селянин все в тих же вузьких полотняних штанях i перелякано
затуляв обличчя руками. Урядник стояв бiля нього i бив навiдлiг селянина
по обличчю. Тут же метушилася вагiтна змучена жiнка i, не перестаючи,
вигукувала:
- А боже ж мiй!.. А людоньки!.. Що ж це буде з нами!..
Побачивши раптом по-панському вдягненого чоловiка, залементувала дужче.
Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але урядник, стурбований
появою пана, якого вiн зустрiчав у ма тку, сам покинув знущатися. Вiн
побачив розгнiване i люте в цю хвилину обличчя Коцюбинського, виструнчився
i, певне вважаючи його через вiйськовi вуса за офiцера, доповiв:
- Казну обманю , ваше благородi ...
Вражений Коцюбинський оглянувся на людей, що за ним i собi зайшли до
двору. Хтось iз людей пояснив йому:
- У дядька за недо©мку вчора ялiвку забрано i розписку дано, що
недо©мки сплатив... А корова нiч перестояла у волостi та й дуба дала.
Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав урядниковi
одiбрати назад розписку.
- Людоньки, рятуйте!.. - знову заголосила жiнка.
- Ваше благородi ,- гарячився урядник,- за збиток казнi хтось же
повинен одвiчати...
- Суд розбере,- похмуро i з тихою злiстю вiдповiв Михайло Михайлович.-
А про вас я доповiдатиму, де слiд, за бiйку,- глянув вiн на урядника i
тихо пiшов.
Iдучи з двору, почував, як знову стривожилось його серце.
I довго ще чув дедалi глухiше розпачливе жiноче голосiння: "А
людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?.."
Того ж дня Коцюбинський склав речi i вже зiбрався був замовляти коней.
Вiдпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом розчинилися дверi i з
шумом та вигуками, трохи напiдпитку - певне, з нагоди недiлi - увiйшов сам
Чикаленко.
- Не сподiвалися?.. - загукав з порога i потiм, вхопивши обома вогкими
вiд поту руками холодну руку Коцюбинського, потягнув його через парк до
сво©х поко©в.
Нiчого не лишалось, як продовжувати "вiдпочинок", З Ки ва Чикаленко
повернувся не сам. В залi на Коцюбинського чекали двi дорослi панночки:
Чикален-кова небога i ©© подруга по гiмназi©. Ще в дорозi вони нахвалялися
Чикаленковi, що обов'язково визволять Коцюбинського з його дивно©
самiтностi. Незабаром ©м довелося вiдмовитись вiд свого намiру: Михайло
Михайлович заявив, що йому бiльш до вподоби ходити на прогулянку самому,
йому дали спокiй. Навiть Чикаленко бiльше не набридав сво©ми занадто
одноманiтними розмовами. Дiвчата казали, що вони не вiд того, щоб хоч
вечорами розважатись розмовою, але Коцюбинський делiкатно вiдмовився. Сама
присутнiсть зайвих людей у ма тку заважала йому, нервувала, i вiн думав
про те, щоб по©хати до Леонтовича, який не раз запрошував до свого ма iку.
Леонтовкч був багатий землевласник i капiталiст. З самого початку
Коцюбинський не по©хав до нього, бо не хотiв опинитися серед су ти i
людей, що могли бути в його ма тку. Крiм того, Леонтович, якому був
заборгований Коцюбинський, допоминався вiд нього закладно©, а вона не була
ще складена, ©хати без не© тепер було йому незручно.
Тодi Михайло Михайлович остаточно зважився: вiн залиша ться в Чикаленка
аж до кiнця мiсяця i навiть бiльше - разом з господарем вiн побува в
довколишнiх повiтах.
Бракувало тiльки грошей. Вiн написав дружинi до Чернiгова, щоб вислала
карбованцiв з десять. Щодо грошей, то хоч i був вiн акуратний та
ощадливий, але нiколи не мав ©х на сво© навiть найпершi потреби.
Чудесна була подорож степом кiлометрiв за двадцять до одного слiпого
дивака-пана, ©хали фаетоном без панночок: тi побоялися спеки. Михайло
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I. СОНЦЕПОКЛОННИК
"Сонце! Я тобi вдячний. Ти сi ш у мою
душу золотий засiв - хто зна , що вийде
з того насiння? може, вогнi?"
М. Коцюбинський. "Intermezzo".
Наче пiсня в степу - самотнiй. I степу кругом - без берегiв... Жита...
Пшеницi... Ячменi. Хiба де озерце прича©лося в хлiбах наче острiв.
Попереду на один крок - рухлива тiнь вiд бриля. Та хiба схова шся вiд
нього, сонця, пiд солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?..
Близько - нi душi. Було десь село i потонуло за шовковим вiвсяним
обрi м. Одну мить обвiва вiтер духом раннiх гречок - цвiтуть десь далеко,
в долинi. Потiм - сумiш чебрецю, полину, бур'янiв... А над головою
дзвенить i не пада жайворонок.
Вiн раптом спиня ться. Навкруги нiкого, але звиклим вухом вiн чу
вдалинi шум, су ту. I вiдразу помiча : за кiлька гонiв пливуть щосили у
ячменях до нього три бiлi клубки. А-а... знайшли!.. Сьогоднi, iдучи в
поле, вiн не гукнув ©х, як завжди, © ось вони самi знайшли його - три
великi пухнастi вiвчарки. I ось уже вони бiля нього, припадають, розпаленi
i знеможенi вiд спеки, до обнiжка. Найбiльший - Оверко - кача ться по
травi, iншi два засмалюють на сонцi довгi тонкi язики.
Хвилину вiн дивиться мовчки на собак. Потiм руша далi обнiжком,
захований по груди в колосся. I його бiлi невтомнi супутники раптом
зриваються, забiгають наперед, мчать знову навперегiн i поринають у хвилях
запашного прибою.
Так вони продовжують свiй щоденний польовий обхiд.
Десь про нього згаду родина, з докором хитають головою друзi,
хвилю ться чи сь чуле серце, думаючи про нього, шука випадку для iнтриги
чернiгiвський губернатор. А до восьмого дiловодства департаменту полiцi©
мчить термiнове донесення начальника губернського жандармського
управлiння: "Состоящий под негласным наблюдением сын титулярного советника
Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908 года отбыл в неизвестном
направлении".
"Отбыл в неизвестном..." Ха-ха-ха...
Сонце ще високо, i вони нескоро закiнчать сво© щоденнi мандри безмежним
полтавським морем.
В кононiвському ма тку Чикаленка - нiкого з господарiв. Сам вiн у
Ки вi, в справах, родина - за кордоном. Гостевi повна свобода залишатись
на самотi.
Коцюбинський радий.
Цей рiк урожайний на рiзнi прикростi. Вони злiтались без кiнця-краю,
щоб позбавляти його спокою, рiвноваги i не дозволяти сiсти за роботу. Люди
теж чимало йому надокучили. Вони заслужили на те, щоб йому заманулось на
самотi вiдпочити вiд ©х пiсень...
В ма тку економка, що досить справно, хоч i не зовсiм дi тично, году
гостя, та ще якась далека стара родичка Чикаленкова, що заступа
господарiв. Вiн ©х майже не зустрiча i не почува у тiм потреби. Серед
низин, ланiв i в величезному старовинному парку, посадженому ще руками
крiпакiв, стiльки спокою i тишини, що Михайло Михайлович часто спиня ться
зачарований i довгими хвилинами не руша з мiсця. А коли ввечерi,
вiдгулявши з сво©ми одчайдушними супутниками вiсiм годин серед ланiв, вiн
поверта ться до ма тку, почува себе майже юнаком. Вiя вбира в себе дикi
запахи полiв i пройма ться сонячним настро м. Нiхто йому не потрiбен; вiн
рано вклада ться спати - один у величезному будинку серед парку - i
пiдводиться рано, лише з-за обрiю вихоплю ться сонце. П' молоко, з'©да
снiданок i кличе супутникiв.
Вони починають свою щоденну мандрiвку серед ланiв.
За часiв крiпацтва кононiвська садиба належала вiдомому пановi
Лукашевичу. До нього не раз при©здив Шевченко, що гостював верст за
тридцять звiдси в Р пнiних.
Часто, заходячи до будинку, Коцюбинський з якимось особливим почуттям
шаноби думав про те, що, певно, крiзь цi дверi проходив колись великий
Шевченко...
Першi днi вiн страждав вiд утоми, яку привiз сюди з собою.
Тепер вистачало вiльних годин, але бракувало снаги, щоб сiсти за роботу
чи бодай читати книжки, ©х було тут немало. I тiльки нашвидку проглядав
газети. А проте сили вiдновлювались
Незабаром вiн писав сво©м друзям: "Тут, живучи природою, навчаючись у
не©, я й сам стаю спокiйнiший i чистiший..." До того ж - вiн був певен -
тут нiхто не здiйсню за ним гласною чи негласного "надзору".. Вiн може
почувати себе вiльно!..
Коли Чикаленко повiдомив, що сам не зможе цей час жити в сво му ма тку,
Коцюбинський охоче погодився при©хати сюди в гостину. Тут йому нiхто не
заважатиме. Була й ще одна причина, що примусила при©хати сюди -
нереальнiсть його намiрiв вiдпочити на пiвднi. Ось уже скiльки рокiв вiн
збира ться за порадою лiкарiв до пiвденного моря ремонтувати сво давно
зламане здоров'я. Даремнi мрi©! Зараз вiн не ма в кишенi й кiлькох
карбованцiв, щоб купити новi калошi: старi розлiзлись i в них небезпечно
ходити. Хочеш чи не хочеш, а доводиться задовольнятися й цим...
Одного разу - вiн писав листа до не©, сво © чудесно© подруги, що з нею
листувався потай вiд усiх,- хтось наближався до нього. В парку затрiщали
кущi, i через хвилину бiля альтанки стала постать. Вона нагадала
Коцюбинському знайомi образи. Це був високий селянин у дранiй сорочцi й
коротких полотняних штанях, колись давно фарбованих фiолетовим чорнилом.
- Що ви хочете, друже?
- Шукаю панночку...
Його босi ноги привернули увагу Коцюбинського. Вони були в синцях,
подряпанi, бруднi. Ревматичнi пухлини робили ступнi майже такими ж
широкими, якими вони були завдовжки. На праву п'яту вiн не ступав: мабуть,
проколов у кущах.
- Панночки нема ... Зараз нема . Вона ви©хала. Селянин винувато
всмiхнувся. Вiн бачив, що невiдомий пан пише, отже - не слiд йому
заважати.
- Ось!.. - показав вiн.
- А-а... розумiю...
Селянин принiс розкiшний букет польових квiтiв, щоб продати панночцi.
Михайло Михайлович узяв iз його зашкарублих, схожих на картоплини,
пальцiв квiти i раптом вiдчув себе серед запашних польових вiтрiв. У
кишенi знайшов дрiбне срiбло. Пошкодував, що бiльше не мав чого дати.
Селянин, дякуючи i хитрувато всмiхаючись, пiшов.
- Заждiть...
Той обернувся на мiсцi i ждав.
- Куди поспiшати... Розповiдайте, як живете... Селянин знов хитрувато
усмiхнувся. Може, пан щось випиту ...
- Заходьте, як будете на селi, подивитесь...
Вiн сказав, як його прозивали. Потiм занурив руку глибоко в кишеню
вузьких штанiв з сирового полотна, аж перехилився вбiк, i дiстав щiпку
тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з нього крихiтки смiття i затис
тютюн у сво©й величезнiй жменi. Так i пiшов з затиснутою жменею, пасучи по
сторонах очима - чи нема якого занесеного вiтром папiрця на цигарку. В
пана на столi - газети i папiр, але вiн остерiгся просити. Квiтiв вiн
принесе ще: певне, в пана кому дарувати цю дурницю, нарвану, до речi, на
панських ланах.
А далi його не стало видно. Тiльки трiщав чагарник понад ровом за
штахетами парку. Потiм оддаля розiтнувся його веселий свист. Вiн
досконало, по-парубоцькому, навiть з деякими фокусами, висвистував спiвану
в тутешнiх селах пiсню "Ти, дiвчино-калино..."
Михайло Михайлович засмiявся сам до себе. В нього промайнула думка:
вони обидва старцi, але кожен жебрачить по-сво му...
Вiн повернувся до альтанки й дописав листа "Менi зда ться, що я не
прощався з тобою, що бажання тво©х пестощiв, твого поцiлунку ще не
згасло". I далi вiн писав, що допiру придбав величезного букета для не© i
в думках переда цi квiти ©й. "Нехай дивитимусь на них у себе на столi i
нехай захоплю менi вiддих у грудях при самiй згадцi про тебе". I
пiдписався, як у багатьох листах до не©, "Твiй комiк". Як не хотiлося йому
в ту хвилину думати про щось iнше!..
Селянина, що принiс квiти, вiн не зустрiчав бiльше. Квiти давно зiв'яли
й посохли в альтанцi. Потiм хтось ©х викинув звiдти. Але намiр пiти на
село, замiсть щоденно© подорожi ланами, в нього залишився. Вiн хотiв
бачити цього селянина i розмовляти з ним. Така нагода випала незабаром,
хоч i в занадто важких обставинах.
Одного разу серед ланiв його розшукав хлопець, що завжди ходив для всiх
на пошту. Його надiслала економка. "При©хав якийсь пан i чека на нього.
Просив розшукати гостя. Вiн теж спинився в ма тку.
На обличчi Михайла Михайловича невдоволення. Нiхто йому зараз не
потрiбний. Вiн бажа бути сам... Але вiн - тiльки гiсть. Коли гукають,
треба йти.
- Зараз прийду.
I таки не втримався - ще з годину блукав ланами i тiльки тодi, коли
переконався, що настала обiдня пора, рушив назад.
На нього дивився мiцно збудований чоловiк середнього росту, з розкiшною
бородою; обличчя - з глибокими ясносiрими очима i стриманою усмiшкою.
Це був Грiнченко.
Тут же у вiтальнi звучно й якось недоречно смiялася стара господарева
родичка, що чомусь чекала вiд вiзиту Грiнченка радiсного сюрпризу для
Михайла Михайловича.
Вони давно не бачилися.
- Що - молитесь тут на сонце? - спитав Грiнченко.
- Звичайно.
Грiнченко всмiхався так, як тiльки вiн умiв - з нахмуреними бровами. З
властивою йому впертiстю в манерi розмовляти, говорив:
- Ну, менi зараз не до молитов. Вирвався з Ки ва на яких два тижнi i -
на Полтавщину. Тут що не село, що не хутiр, то безодня роботи для
кожного... Ось дивiться...
Вiн показав на сво© великi чемодани.
- Тут повно...
- Що ж тут - фольклор, етнографiя?
- Тут,гоноровито всмiхнувся Грiнченко,- фольклор, етнографiя,
антропологiя, кустарнi майстерства, фiлологiя, дiалектологiя - все життя
народу тут... в мо©х чемоданах...
Розмовляв вiн захоплено, як певна себе людина. Багато було в життi
такого, на чому схрещували мечi цi дво широко вiдомих в кра©нi людей.
Кожен з них засуджував iншого за погляди на речi, на якi кожен дивився
по-сво му, ©хнiм суперечкам було принаймнi п'ятнадцять рокiв.
Перед обiдом вони вийшли до парку. Змiнили тему розмови, весь час
уникаючи дискусi©. Розмовляли про дерева, квiти, на яких обидва добре
зналися. Коцюбинський добре знався на квiтникарствi. Грiнченко чудесно
знав народну термiнологiю по квiтникарству.
Iнодi таки прохоплювалось:
- Що ви тут чита те?
Коцюбинський намага ться не всмiхнутись, вiдповiдаючи.
- Оце прочитав статтю Плеханова про "Ворогiв"
Горького. Ви часом не читали ©©? "Психология рабочего движения".
Грiнченко зробив зневажливий порух губами.
- Подiбну лiтературу я зневажаю. О!.. А цю квiточку ви зна те, зна те,
як вона в народi назива ться?
- Не маю уявлення...
- На Полтавщинi ©© звуть...- I Грiнченко подав назву квiтки. Назва була
соромiцька.А на Волинi вона ма назву таку...
Але й на Волинi цiй квiтцi так само не пощастило...
- Бiдна рослина,- зауважив Коцюбинський i занотував обидвi назви до
сво © записно© книжки.
- Що ж,- i Грiнченко з хитрою посмiшкою погладив свою пишну бороду,-
народ наш неписьменний... Часто вiн припуска ться неделiкатностi. Народ
треба вчити, йому потрiбна школа рiдною мовою...
- Я теж вважаю.- i Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку.
- Тут, певне, багато дичини,- промовив Грiнченко.- Допiру зовсiм низько
пролетiли качки.
- Це крижнi. Мiсцевiсть тут низька. Дичини сила.
- Цей повiт я мало знаю... Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не
заперечу те проти рiдно© школи, то не слiд вам виступати проти нашого
проекту клопотання перед Державною думою... Не забули? Щоб Дума дозволила
укра©нську мову в школах... Зда ться, знову пролетiли качки, чи то пак...
крижнi...
Коцюбинський раптом спинився. Чорнi очi його вогко блищали i все
обличчя порожевiло.
- Борисе Дмитровичу, я можу тiльки повторити вам ще раз, що при
теперiшньому складi Державно© думи нема нiяко© надi© на задоволення
демократичних вимог укра©нського народу. Хто поважа себе, той не
звертатиметься з будь-якими проханнями до подiбно© iнституцi©... Це
принижу нас i не да нiяко© користi народовi.
Вони пiшли далi.
- Давно менi кортить,- продовжував Грiнченко,- зiбрати всю народну
термiнологiю з ботанiки, поки ця змога не втрачена назавжди, i видати
такий народний словничок. Вiзьмiмо квiтки: в ©х назви народ вклав i свою
поезiю. Мертва латинь, кiнець кiнцем, повинна буде поступитись мiсцем
живiй i прекраснiй народнiй термiнологi©.
- Пiдтримую, Борисе Дмитровичу. Потiм можна було б видати народний
словник з птахiвництва...
- Теж потрiбна й цiкава рiч,- вiдгукнувся той, нахилившись над
криницею, щоб долонею зачерпнути холодно© води.
До обiду, хоч крiм двох гостей присутня була тiльки Чикаленкова
родичка, з'явилися прихованi на всякий випадок пляшки з химерними
iноземними етикетками. I стiл був багатший проти звичайного.
Стара жiнка розпитувала Грiнченка про Ки©в, в якому давно не була. Вiн
методично, в незмiнно повiльному темпi пережовував i ковтав ©жу, потiм
мiркував ще хвилину-двi i лише по тому вiдповiдав, ©в вiн небагато i
зовсiм не пив вина. Ще не любив, коли бiля нього палили цигарки.
Коцюбинський не раз протягом обiду наповнював свiй келишок.
Грiнченко пильно, хоч i непомiтно для iнших, приглядався до Михайла
Михайловича i трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче пив вино,
хоч i був хворий на серце i шлунок.
Грiнченковi були добре вiдомi чернiгiвськi подi©. Вiн знав, що
Коцюбинському довелось зазнати стiльки прикростей, яких на його здоров'я
було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу i повно© байдужостi до
©жi. Вiн думав зустрiти тут мiзантропа, а насправдi побачив iнше...
Колись, рокiв сiм тому, в Ки вi, в примiщеннi Антоновича, будучи
письменником з молодою ще славою, Коцюбинський завзято засперечався з
увiнчаним уже популярнiстю Грiнченком. Сперечалися довго, уперто про
методи роботи серед укра©нського народу. Грiнченко не забув про це. Щодалi
з бiльшою тривогою приглядався вiн до свого давнього приятеля. I зовсiм не
здивувався, а тiльки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось iз
приятелiв розповiв, як Коцюбинський висловився про критикiв i редакторiв
"Ново© громади", цебто й про нього, Грiнченка. Це було прикро. Адже вiн
приписав його колегам з "Ново© громади", а значить i йому, Грiнченковi,
безпросвiтню тупiсть i сморiд гнилля. Про це вiн намагався не пам'ятати...
Але не минав нагоди iронiзувати бодай з модного галстука Коцюбинського,
називаючи його за очi укра©нцем у вропейськiй личинi.
До ма тку Чикаленка Грiнченко за©хав на якийсь день чи два i скоро мав
далi продовжувати свою подорож. Нiякi вмовляння на нього не впливали:
сво©х намiрiв вiн нiколи не мiняв.
Увечерi обидва ходили ланами за парком. При©зд Грiнченка вдерся
несподiваним вiтром у спокiйну i тиху самотнiсть Коцюбинського. Але
Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободеннi теми.
Вiн сам розпочав дискусiю, прохопившись необережно в розмовi кiлькома
словами про те, що не раз давав селянам читати Горького.
- Горький справля на них сильне i глибоке враження.
Грiнченко нахмурився.
- Це погано,- сердито зауважив вiн.
- Люди захоплюються письменником, та ще великим письменником, а вас,
Борисе Дмитровичу, це обурю ...
- Звичайно. Для даного випадку це зрозумiло, шановний мiй добродiю...
- А для мене - нi. Цебто, я розумiю, але не можу з вами погодитися.
- Нi, якраз ви, шановний мiй добродiю, не розумi те... Не розумi те, що
для росiйського народу, можливо, Горький i корисний. Вiн вiдповiда його
духовi. А для укра©нського народу, для нашого селянина-гречкосiя цей
письменник непотрiбний i, коли хочете, шановний мiй добродiю, шкiдливий
навiть. Можливо, росiйський народ i приведуть до перемоги люди, подiбнi до
Павла, але на укра©нському чорноземi, де все багатство в родючiй землi, в
запашних, як оцi, луках,- тут важко собi уявити горьковського Павла. Для
цього треба спочатку вiдiрвати наш народ вiд його прадiдiвсько© землi.
Треба забрати в нього землю...
- А хiба ©© ще не забрано?..
- Чекайте... Далi - треба привести нашого одвiчного ратая, що вiками
опоетизовував свiй труд, на чугунку, до верстата, а цього вiн сам не хоче,
всупереч вашому Андрi вi Волику...
- Справа складнiша,- заперечив Коцюбинський.- Але, якщо хочете...
- Не так, неправильно, шановний добродiю, не туди ви дивитесь.
Непотрiбний нам Павло, i укра©нську жiнку неможливо уявити в образi
Нилiвни. Вiн, народ, i сам упора ться з ворогами, сам розбереться, хто
його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, i вiд землi нашому
рата вi - жодного кроку... Забраний вiд землi, зведений з не©, вiн
загине...
- Але ж росiйськi робiтники не загинули...
- Росiяни!.. У них не та земля, невдячна, неродюча. В них не виробився
вiками чорноземний дух... Укра©нцi ж, вiдiрванi вiд сво © ниви, загинуть
як нацiя. Невже незрозумiле i непереконливо?..
- Звичайно, непереконливо. Ви, Борисе Дмитровичу, не бажа те для
Укра©ни того, чого вже домоглися всi культурнi, передовi нацi©. Ви хочете,
щоб колосальнi багатства лежали собi невикористанi в надрах Укра©ни, щоб
волами возили банатку i укра©нку до портiв Чорного моря, бо чугунка
смердить?..
- Ех, ви, шановний добродiю,- розвiв безпорадно руками Грiнченко,- та
ми не проти чугунки, та тiльки не ©й дано вести наш народ до кращо© долi.
М'яка поетична вдача укра©нського ратая мiня ться, як тiльки до рук йому
потрапить шахтарський обушок, i змiна ця - на зле. I навiть мова наша в
устах тако© людини вже не та... I людина ста на шлях вiрно© загибелi.
- В чому ви це бачите?
- В розпустi цих людей, в деморалiзацi©... Наш хлiбороб сам знайде
шляхи до сво © долi. I не сумнiвайтеся - це буде путь милосердiя i любовi,
а не насильства.
Михяйло Михайлович згадав розправу вихвостiвських куркулiв з бiднотою.
Ось уже кiлька рокiв тягнеться ця справа по царських судах, i нiяк не
знайдуть понiвеченi вихвостiвськi злидарi у царського суду свого права.
Коцюбинському хотiлось нагадати сво му опонентовi цi ще зовсiм не забутi
епiзоди, але хiба цим можна було його переконати?.. Коцюбинський не бажав
доводити дискусiю до можливо© сварки, розумiючи, що Грiнченко однаково
нiколи не визна хибним свiй шлях. I щоб покiнчити з цим i повернутися до
розпочато© теми, Михайло Михайлович промовив:
- Горький очолю зараз, принаймнi в лiтературi, все, що кращого,
справдi революцiйного.
Грiнченко враз спинився. Вiн нахмурився, примружив очi i, зневажливо
розтягуючи кожне слово, гостро, дошкульним тоном вимовив:
- Дякую... Красно дякую, добродiю укра©нський письменнику!.. Наша нацiя
нещасна тому, що в нiй обдарованi справжнiм талантом саме такi люди, як
ви... Вибачайте...
I вiн рвучко повернувся до будинку i незабаром зник у парку, не
оглянувшись i разу.
Михайло Михайлович стояв на мiсцi, здивований i вражений. Вiн
схаменувся, коли Грiнченко вже зник за деревами.
Прикро й образливо було Коцюбинському. Вiдчув вiн, немов знову
прокинулося в ньому його невгамовне серце, з такими труднощами © такою
дорогою цiною заспоко не до цього. Серце, що завжди тримало його в сво©х
ненависних путах. I почував, що треба, i не мiг рушити з мiсця, щоб пiти i
скласти пробачення перед сво©м опонентом, якого мiг вважати тут за гостя.
Вiн хвилювався i гнiвався на себе, що за довгi роки виховав у собi
мiцну звичку бути завжди делiкатним i лагiдним з людьми. Ця звичка немовби
неволила його, наказувала, незважаючи на думки й бажання. I вiн не мiг
поводитись з людьми так, як пiдказувала його невгамовна душа.
Серце й на хвилину не пускало його з сво©х пут...
Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись i карало
жорстоко за неслухнянiсть.
Вiн не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися досить
гаряче i нестримно в кабiнетi у чернiгiвського полiцмейстера. Вiн вимагав,
лаявся, погрожував ославити полiцмейстера на всю Росiю,- вiн не пiзнавав
сам себе. I перед всесильним полiца м вiн здобув перемогу i домiгся
дозволу на лекцiю, потрiбну для "Просвiти". Два днi пiсля того вiн не мiг
звестися з лiжка, стогнучи вiд болю. Серце карало його за непокiрнiсть.
"Ну, заспокойся, заспокойся",- в думках промовляв вiн, притискаючи
долоню до грудей, i повертався поволi до ма тку.
Ледве рухаючись, вiн зайшов до великого будинку посеред парку, де йому
вiдведено було поко©, i, виснажений, упав на лiжко. Будинок був порожнiй.
В десяти кiмнатах вiн жив сам.
I нiкому тепер було запалити йому свiтло й подати склянку води.
Уночi, не заплющивши очей i на хвилину, вiн прислухався до стривоженого
серця i думав про те, що все життя вiн примушений буде пристосовуватись до
нього i немов жити для нього.
А може, вiн помиля ться? Може, вiн занадто закопався в свою самотнiсть
i не помiча справжнього життя? Може, помиля ться вiн, влаштовуючи собi з
пансько© ласки тут вiдпочинок?.. Ну, що ж, вiн пiде до людей i сам
говоритиме з ними...
Так настав ранок...
Коли прийшла економка, Коцюбинський довiдався, що Грiнченко ви©хав ще
вночi, щоб встигнути до нiчного по©зда... Але вiн певнiше за економку знав
причину несподiваного ви©зду несподiваного гостя.
Того дня Коцюбинський не пiдводився з лiжка. По лiкаря було далеко
©хати, i Михайло Михайлович просив не турбуватися ним. Вiн завжди мав при
собi на такий випадок краплi i пiсля них лежав годинами, мовчки, нерухомо,
з заплющеними очима, немов у глибокому снi, хоч i не засинав. А коли через
два днi пiдвiвся, в нього вистигло рiшення.
До обiду вiн сидiв у парку на ослонi. Не виходив у поле, хоч почував
себе знову при силi, i не гукав сво©х постiйних супутникiв.
По обiдi пiшов на село. Була недiля. Село розважалось на вулицi. На
Коцюбинського звертали увагу, бо ще не знали його. Вiн не бував ще на
селi. Цiлих два тижнi прожив у ма тку i не приходив до людей. Почував на
собi зацiкавленi погляди. Тепер вiн щодня ходитиме до них! Тепер!..
Але в нього не було тут знайомих. Вiн ще пам'ятав iм'я селянина, в
якого купив квiти. Ну, що ж, пiде спочатку до нього. Розпитався дорогу i
рiшуче скерував туди сво© кроки.
Ще здаля помiтив, як люди через лiсу зазирають у двiр знайомого йому
селянина. Тi, що проходили поблизу, спинялися, заглядали туди й собi.
"Щось трапилось,- подумав Коцюбинський.- А може, в нього весiлля?.. Ото
якраз потрапив на свято й на люди... А проте ще далеко до весiльних
мiсяцiв".
Здаля приглянувся до хати. Маленька, об однiм вiкнi на вулицю,
кособока, вона була пiдперта двома сохами, а збита набакир стрiха була без
жалю обсмикана.
Бiльш нi до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився якраз
бiля ворiт, серед немало здивованих його появою людей. Вiн вiдсунув
планицю, що правила за ворота, i спинився вражений. У дворi на призьбi
сидiв знайомий селянин все в тих же вузьких полотняних штанях i перелякано
затуляв обличчя руками. Урядник стояв бiля нього i бив навiдлiг селянина
по обличчю. Тут же метушилася вагiтна змучена жiнка i, не перестаючи,
вигукувала:
- А боже ж мiй!.. А людоньки!.. Що ж це буде з нами!..
Побачивши раптом по-панському вдягненого чоловiка, залементувала дужче.
Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але урядник, стурбований
появою пана, якого вiн зустрiчав у ма тку, сам покинув знущатися. Вiн
побачив розгнiване i люте в цю хвилину обличчя Коцюбинського, виструнчився
i, певне вважаючи його через вiйськовi вуса за офiцера, доповiв:
- Казну обманю , ваше благородi ...
Вражений Коцюбинський оглянувся на людей, що за ним i собi зайшли до
двору. Хтось iз людей пояснив йому:
- У дядька за недо©мку вчора ялiвку забрано i розписку дано, що
недо©мки сплатив... А корова нiч перестояла у волостi та й дуба дала.
Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав урядниковi
одiбрати назад розписку.
- Людоньки, рятуйте!.. - знову заголосила жiнка.
- Ваше благородi ,- гарячився урядник,- за збиток казнi хтось же
повинен одвiчати...
- Суд розбере,- похмуро i з тихою злiстю вiдповiв Михайло Михайлович.-
А про вас я доповiдатиму, де слiд, за бiйку,- глянув вiн на урядника i
тихо пiшов.
Iдучи з двору, почував, як знову стривожилось його серце.
I довго ще чув дедалi глухiше розпачливе жiноче голосiння: "А
людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?.."
Того ж дня Коцюбинський склав речi i вже зiбрався був замовляти коней.
Вiдпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом розчинилися дверi i з
шумом та вигуками, трохи напiдпитку - певне, з нагоди недiлi - увiйшов сам
Чикаленко.
- Не сподiвалися?.. - загукав з порога i потiм, вхопивши обома вогкими
вiд поту руками холодну руку Коцюбинського, потягнув його через парк до
сво©х поко©в.
Нiчого не лишалось, як продовжувати "вiдпочинок", З Ки ва Чикаленко
повернувся не сам. В залi на Коцюбинського чекали двi дорослi панночки:
Чикален-кова небога i ©© подруга по гiмназi©. Ще в дорозi вони нахвалялися
Чикаленковi, що обов'язково визволять Коцюбинського з його дивно©
самiтностi. Незабаром ©м довелося вiдмовитись вiд свого намiру: Михайло
Михайлович заявив, що йому бiльш до вподоби ходити на прогулянку самому,
йому дали спокiй. Навiть Чикаленко бiльше не набридав сво©ми занадто
одноманiтними розмовами. Дiвчата казали, що вони не вiд того, щоб хоч
вечорами розважатись розмовою, але Коцюбинський делiкатно вiдмовився. Сама
присутнiсть зайвих людей у ма тку заважала йому, нервувала, i вiн думав
про те, щоб по©хати до Леонтовича, який не раз запрошував до свого ма iку.
Леонтовкч був багатий землевласник i капiталiст. З самого початку
Коцюбинський не по©хав до нього, бо не хотiв опинитися серед су ти i
людей, що могли бути в його ма тку. Крiм того, Леонтович, якому був
заборгований Коцюбинський, допоминався вiд нього закладно©, а вона не була
ще складена, ©хати без не© тепер було йому незручно.
Тодi Михайло Михайлович остаточно зважився: вiн залиша ться в Чикаленка
аж до кiнця мiсяця i навiть бiльше - разом з господарем вiн побува в
довколишнiх повiтах.
Бракувало тiльки грошей. Вiн написав дружинi до Чернiгова, щоб вислала
карбованцiв з десять. Щодо грошей, то хоч i був вiн акуратний та
ощадливий, але нiколи не мав ©х на сво© навiть найпершi потреби.
Чудесна була подорож степом кiлометрiв за двадцять до одного слiпого
дивака-пана, ©хали фаетоном без панночок: тi побоялися спеки. Михайло