Страница:
кожен намагався закiнчити першим.
Сонце пiдбилося високо, в емтеесiвському дворi запахло розiгрiтим
солiдолом та соляркою, бiля механiчно© майстернi бухкотiв i дуже курiв
димом двигун - крутив широкими й вужчими пасами, якiсь невiдомi нам
верстати крiзь прорубанi у стiнi дiри. За двором МТС починалося поле,
звiдти дихала суша.
В такий час на "теорi©" нам уже хотiлося обiдати, а тут - нi. За
роботою ми забули i про себе, i про ©жу. Згадали про не© лише тодi, коли
майстер оголосив перерву i повiв усiх до майстернi показувати, якi
iнструменти ми скоро будемо робити сво©ми руками. Ми стовпилися навколо
його верстака.
Вiн дiстав iз тумбочки внизу невеличкий дерев'яний сундучок, обкований
по вуглах старою синюватою мiддю, i ледве висадив його нагору. Коли вiн
метушливо, хрипкенько хекаючи, вiдiмкнув дрiбний висячий замок й пiдняв
кришку, ми поторопiли: з сундучка вирвалося на сонце ся во. В аудиторi© з
креслення ми бачили на стендах усi слюсарськi iнструменти i знали, що як
назива ться, бо вони були пiдписанi. Звичайнi чорнi iнструменти, тiльки й
того, що не захватанi i торкнутi ржею.
- Хочеться подержати в руках? - спитав майстер, поклавши волохатi
куценькi брови на круглi окулярики в залiзнiй оправi. Ми закивали: хочемо.
- Нате. Тiльки добренько держiть у руках...-- I вiн почав роздавати
молотки й молоточки, плоскогубцi й плоскогубчики, циркуль, керна, зубила й
зубильця, викрутки й викруточки, ручнi тиски, завбiльшки з сiрникову
коробочку, крон циркулi, внутромiри, крейсмейсер, ножички для тонкого
металу... Всiм хватило: Менi перепали плоскогубцi, i я нiяк не мiг
удержати ©х на долонi: вони ковзалися на нiй, бiгали, як ртуть; я
пiдхоплював ©х з долонi на долоню, аж поки вони не встоялися у пригорщi, i
тодi по них потекли сонячнi променi - як прозорий димок по дзеркалу. З
хлопцями, кому попався iнструмент без ручки, було те ж саме: вони
перекидали його з долонi в долоню, як жарину, i смiялися так, нiби ©х
лоскотали. Майстер i собi смiявся, закинувши голову назад, i в його ротi
було видно маленький тремтячий язичок. А з наших долонь на стелю й на
стiни майстернi розбiгалися сонячнi зайчики. .
- Це iнструмент полiрований, - сказав майстер, пересмiявшись. - Того
вiн i в'юнкий такий.
- А ним можна щось робити? - спитав хтось.
- А я ним i роблю. Навiщо ж я виготовляв би? От прийду вiд вас додому,
буду щось робити. Гратимусь... Ви ж любите гратися, скажiмо, з м'ячем? Ну,
а я - з металом. Старому, як малому - втiхи треба.
- А ви голки вмi те робити? - спитав Iван Пирiг .iз сусiднього з нашим
селом хутора Пироги (вiн вимовляв: "Пирлiг, я з Пирльогiв, а ти?").
- Що, нема голки вдома? - спитав майстер
- Була, та я ненарльоком поламав, а мати б'ються... - I роззявив рота.
У нього не хватало губiв стуляти рот.
Майстер зняв свою пiлотку, вимотав з не© нитку з голкою i простягнув
Пироговi.
- Вiддаси матерi, хай не сердиться. Той узяв i ще дужче роззявив рота;
показуючи, що то вiн усмiха ться.
Хтось iз дитбудинкiвцiв ширнув його пiд бiк i про шепотiв над саме
вухо, але почули всi: "У-у, кугут, уже вициганив!". Пирiг скривився
плакати i промимрив: "Я ж не прльосив..."
- Тихо, - сказав майстер дуже мирно. - У кого ще нема голки, пiднiмiть
руки. Чесно, не соромтесь. Нiхто бiльше не i пiдняв. Майстер покивав
головою.
- Роблю й голки, чого ж. I ниточку можу викувати... срiбну.
- А вушко чим - свердельцем провiнчу те?
- А в мене щипчики такi : угорi зубчик, унизу гнiздечко. Нагрiв товщий
кiнець голки, клац - i вушко. Потiм знову загартовую.
- А розкажiть, як ви кулемети робили.
- Кулемети? А я ©х i не робив. Я тiльки пiдчищав - те, се... Так, щоб
вони були безв©дмовними. - Вiн знiчев'я заозирався. понюхав повiтря i
схопився на ноги. Ми теж заозиралися i побачили трьох наших за бормашиною:
вони швиденько затягалися i передавали один одному недокурок.
- У-ва-га, на гурт! - вигукнув майстер, i не встигли ми й оком
зморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повiтрi i мелькаючи шнурками,
полетiв черевик. Вiн ударився об колесо й упав додолу.
Тi, що курили, кинулися до дверей.
- Назад! - тоненько закричав майстер. - Принести менi черевик! - Вiн
стояв, тримаючись рукою за верстак, i пiдстрибував на однiй нозi, а друга
була в самiй шкарпетцi.
Тi тро боязко, огинаючись, принесли черевик. Майстер узув його,
притупнув ногою, i сказав звичайним голосом:
- Ну от... А то що ж я - на однiй нозi вчитиму вас далi, чи як? - Вiн
вийняв з кишенi ще дово нний "Кiровський" годинник, якийсь час дивився на
нього то зблизька, то здалека i знову крикнув тонким голоском: - Кiнець
перерви!
Ми позносили його iнструменти, але як не намагалися скласти ©х купкою,
вони розсковзувалися. Так i зосталися лежати проти сонця на верстаку,
виграючи срiблом...
Майстер дiстав зi сво © тумбочки жерстяну викройку, наклав ©© на лист
залiза, що ми виправили з гiльз, i обвiв кругом тоненьким шильцем.
Викройка була схожа на невеликий щит, якi малюють у пiдручниках з iсторi©
стародавнього свiту, а вгорi, над щитом - схоже щось на крильця. Хлопцi
вгадували по-всякому. Однi казали, що це для комбайнiв, iншi - що для
сошникiв на сiвалки, тiльки треба ще гнути i зварювати електрозваркою.
- Руба мо по контуру, за мiлiметр од лi-нi-©, - оголосив майстер,
закiнчивши розмiчати. - Тепер уже не до землi, а до плашок на ваших
верстаках. Хто рiвнiше обруба , тому буде легше обробляти свою заготовку
терпугом. До ро-бо-ти!
I знову перепадало нашим пальцям, знову ми сичали й зализували садна.
Але цього разу було iде болячiше, бо ми били себе вдруге у тi ж самiсiнькi
.мiсця, що й до перерви.
Коли ж ми закiнчили врубати i "по контуру" i, затиснувши заготовки у
лещата, взялися за терпуги, то в майстернi розляглося таке гарчання, що в
животi холонуло. Пiд "фронт" нашi "катюшi" й нiмецькi шестиствольнi
мiномети стрiляли тихiше...
За пiвтори години до обiду майстер i Гришуха зiбрали заготовки - хто
добре обпиляв, хто абияк - i понесли до кузнi у протилежний куток
емтеесiвського двору. А нам наказано було прибрати "робочi мiсця" i
вiдпочивати, доки вони повернуться. Ми позмiтали обрубки та ошурки з-пiд
терпугiв (у майстернi закружляв проти вiкон блискучий металевий пилок);
потiм крутили бормашину, хто дiставав до ручки; iншi пробували обточувати
на наждаку шматочки залiза, а в кого був козик - то козик. Одне слово,
проганяли голод.
Емтеесiвський двигун просвистiв на обiд, запахкав повiльнiше,
повiльнiше i зовсiм став. Паси теж зупинилися. У дворi зробилося тихо. Ми
вже нiчим не забавлялися. Сидiли попiд стiною майстернi на сонечку, як
соннi горобцi - рядочком, а перед очима стояла тiльки черга до ©дальнi.
Саме в цей час якогось сiрого гуртового онiмiння з-за механiчно©
майстернi, де кузня, вийшли майстер i Гришуха. Обидва вони несли по двi
в'язки нанизаних на дротиння готових - готовiсiньких... лопат: з
продовгуватими горбиками посерединi, з рунками, заклепанi, з дiрочками для
цвяхiв, щоб держак прибивать - ну все, як у справжньо© лопати! Ми
попiдхоплювалися з-пiд стiни, стовпилися.
- От... - сказав майстер, поклавши в'язки на землю i втираючи пiлоткою
мокре чоло. - Перша ваша продукцiя. I - першого сорту! Лопати вашi не
гнуться й не ламаються! Отже... - Вiн раптом випростався, знову, як i
вранцi, коли його привiв директор, ударив правим черевиком об лiвий так,
що аж похитнувся i, приклавши долоню до вуха, як те роблять старi, коли
недочувають, крикнув:
- Вiтаю вас, товаришi, з першою лопатою!!!
Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в
груди, легенько так, звiсно, не боляче, ляскали долонями по плечах,
смiялися, перепитували один одного: "Як тебе звати? Iван?! Диви, i мене
Йван!.." Я теж когось штовхав i допитувався, як його звати, i казав, що я
- Павло...
Йшли до училища не через мiсто, а навпростець, вирубаним парком - самi
пеньки та пагiння од колишнiх дерев. Не стро м iшли, а так. I в кожного в
руцi - по лопатi, i кожен хоче впiзнати, де ж та, що в i н робив. А вони
всi однаковi: сiрi пiсля вогню, трохи в сажi. Тридцять двi лопати!
Тридцять наших i двi майстрових.
Були вже i пiдлабузники. Я знаю ще зi школи ©х - отi, що до вчительшi
лащаться. Вони терлися бiля майстра. А Пирiг iз Пирогiв навiть iти йому
заважав - забiгав наперед, зазирав в очi та допитувався:
- А пiслязавтра будемо ще рлюбати метал?
- Нi, не будемо, - одказував майстер голосно, всiм, - бо пiслязавтра ви
нi зубила не вдержите, нi молотка. Хай вавки позагоюються, руки
вiдпочинуть, тодi знову рубатимемо. Ще навтiша тесь...
- А iнтерл сно рлюбать! Наче матерлiю ножем рлiжеш!..
Хтось таки знайшовся, вiдтер Пирога вiд майстра, i вiн iшов збоку,
зобиджено роззявивши рота.
Обiдала наша група останньою, бо ще ж лопати на склад здавали. На перше
був борщ, на друге - пшоняна каша, прилита зверху пересмаженим, аж чорним,
борошном з цибулею, на трет - чай. Дитбудинкiвцям видали пайки по триста
грамiв, бо ©м же й на вечiр по двiстi грамiв залишали, а нам, кому йти
додому, то п'ятсот - вечеряти ми не залишалися. Нашу вечерю, квасоляний
суп або кулiш, дитбудинкiвцi дiлили на гурт, менш як по пiвпорцi© на
брата.
©ли вперше за цi п'ять днiв навчання мирно, не гиркалися, якщо хтось
там комусь пiдбив ненароком ложку чи зачепив ногою пiд столом. Кусали
чорний, важкий, аж вогкий, хлiб з обранених рук (вони пахли старим кислим
пороховим димом од гiльз) та посмiювалися, що ложка в кожного телiпа ться
у наморених пальцях- борщу до рота не донесеш.
Ця перша практика зробила нас однаковiшими, - може, тому так мирно ми й
обiдали. "Якби ще не Пирiг з отою голкою сво ю, то й ще краще було б, -_
думав я сам собi. - А то наче тiльки в нього нема голки! У нас теж нема ,
позичками живемо".
Пiсля обiду оголосили: знову буде лiнiйка. Ми дивувалися - чому це?
Нiколи ж не було лiнiйки вдень. Вишикувалися на плацу, вирiвнялися, гудемо
веселенько, наобiдавшись. У кишенi в мене пiвпайки хлiба, двiстi п'ятдесят
грамiв: буде нам з тiткою Ялосоветою на вечерю. Першого дня принiс, а той
шматочок злежався у кишенi, сплескався, зробився схожий на чорненький
такий гаманець; поклав на стiл, а тiтка: "О боже! Де це ти взяв?" -
"Пайок, - одказую. - Од пайка зосталося, ©жте, це я вам". Одщипнула
крихту, жу помаленьку, слуха на смак, а тодi: "До-обрий!" - I очима
клiп-клiп. О, знову плакать заходжу ться! От звичка! I пiшов на грядки
картоплиння згрiбати.
- Гр-рупи, р-рiвняйсь! Стр-рунко! - скомандував старший во нрук Бушний.
Вiн завжди команду лiнiйкою i дуже красиво козиря , як нап'ята струна
ввесь.
Лiнiйка затихла: на плац виходили директор, майстри, викладачi - всi
тi, що й зранку. В однiй руцi директор тримав свiй цiпок, а в другiй...
нашу лопату. Вiн щось промовив до Бушного, i той, узявшись пiд козирок,
скомандував:
- Училищ-е... рiвняйсь! Стр-рунко-о-о! П'ята група! Десять крокiв
уперед... маарш!
Ми вiдстукали десять крокiв i опинилися перед лiнiйкою.
- Кр-ругом! Увага всiм!
- Товаришi ремiсники! - голоснiше i урочистiше, нiж завжди, промовив
директор. - Сьогоднi п'ята група на чолi зi сво©м майстром Федором
Демидовичем Снопом (наш майстер покивав головою) проявила себе
наполегливою як у навчаннi, так i в працi... Можна сказати, по-геройськи
проявила себе. За чотири години практичних занять вона виготовила для
народного господарства перше замовлення: тридцять двi ось такi лопати. -
Директор пiдняв над головою лопату. Лiнiйка загула, заколивалася: то заднi
ряди почали пробиватися наперед, щоб подивитися на нашу лопату.
Директор говорив довго: про вiйну, про тяжкий рiк, про велику надiю
держави на нас - трудовi резерви. I закiнчив так:
- Замiсть трьохсот комбiнезонiв, що ми ма мо одержати незабаром для
всiх вас, до складу надiйшло поки п'ятдесят. Наказую: нагородити п'яту
групу комбiнезонами!
Бiля училищного двору мене ждали Василi. Ми швиденько вийшли за
райцентр, i там, у полi, де нiкогiсiнько, - усi по черзi примiряли
комбiнезон, - чорний, як галка, блискучий, з цупкого хебе. Красивий
комбiнезон, ще й з великими кишенями вище колiн - майстер сказав, що то
для найпотрiбнiшого слюсарного iнструменту, щоб завжди пiд рукою був.
Як пiдходили вже до села. Василь Силка попросив мене:
- Дай я пройдуся в комбiнезонi до тво © хати, а там пiд мостом знiму.
Так ми i ввiйшли у село: Василь Силка у чорному, як _танкiст, а ми тро
в зеленому.
Осiнь того року була суха, як i лiто, - анi дощинки. Земля на шляху
порепалася, трава обабiч нього вигорiла - не трава, а руде прядiвце;
навiть деревiй, нащо вже терплячий, i той поiржавiв, поламався. Самi
перепини в землi кругом чорнiють, i, зда ться, нiби й вони гарячим дишуть.
Лише вiд Писаревого лiсу, як дiйдеш навпроти нього, вологiстю повiва : там
у гущавинi по яругах джерел багацько та потокiв, бiльших i менших. На
тернах понад лiсом павутина блищить, вона висить i на дротах i мiж
телеграфними стовпами. Голо кругом - лише де-не-де у полi маленьку
приземкувату скирту соломи видно. Та павутиння. Навiть зайцi кудись
повтiкали. Скiльки ходимо, ще й разу не бачили.
Якось ми з Василями, йдучи з училища, сiли перепочити на пожухлiй
травi, i котромусь iз нас спало на думку: скiльки ж то кiлометрiв треба
пройти нам за два роки навчання, якщо вiдкинути од них недiлi та канiкули?
Множили паличкою на землi (в умi-бо спробуй помножити!): 250 днiв на
вiсiмнадцять кiлометрiв - дев'ять вiд села до училища та дев'ять назад.
Вийшло рiвно чотири тисячi п'ятсот кiлометрiв.
Зразу ми потетерiли. Сидiли i дивилися один на одного мовчки. Тодi
Василь Силка Чи-це-я-чи-не-я (так ми його прозвали пiсля того перевдягання
в училищi) пiдхопився на ноги i вигукнув - як лоша проiржав крiзь широкi
рiдкi зуби.
- Хi-гi-гi! Пiдождiть! Це ж як за два роки разом, то багато, а як щодня
потроху, то й не багато!
- А й справдi! -здивувалися i порадiли ми. -То ж як разом!
I потупцяли далi.
Усiм нам зробилося весело, ноги враз полегшали. А Василь Обора,
наймовчакуватiший i найдужчий серед нас, проказав на радощах, затинаючись:
- А'а менi брат В'олодя на весну т'апочки з Харкова при'везе! На цiй...
резиновiй пiдошвi iз ската. - Обора коли дуже сердився або радiв, то
говорив отакою коротенькою спотикачкою.
Я теж не втримався - розказав про те, як повеличав себе у заявi до
училища не Павлом, а Павлентi м, i ми розсмiялися гуртом.
Та найдужче зрадiв зi свого вiдкриття Василь Чи-це-я-чи-не-я. Вiн не
вмовкав аж до села, гордо чвиркав крiзь зуби, смiявся-повискував та одно
допитувався:
- А ви злякалися, що чотири тисячi з половиною, еге ж?
- Коли б...
- А я дивлюся, злякалися мо© хлопцi! I думаю собi: стiй! Це ж як разом,
то багато, а як щодня потроху...
Дорогу вiд села до райцентру ми подiлили на станцi©. Перша, одразу за
селом, - Провалля, або Млин (за проваллям на горi стояв вiтряк). До цi ©
станцi© дорога була крута, але брукована, а далi йшла грунтова, аж до
райцентру. Друга станцiя звалася Ли - це два телеграфнi стовпи, що
пiдпирають один одного. Третя А, такi ж самi два стовпи, як в Ли, тiльки з
поперечиною посерединi. Четверта - Осика, п'ята - Вербичка, далi Мiсток,
Олiйниця... I так аж до училища. З цими станцiями нам стало ходити
веселiше: не встигнеш дiйти до першо©, а вже й другу видно.
- Оце якщо комусь далеко ходить, - розмiрковував уголос
Чи-це-я-чи-не-я, - треба сказать йому, хай придума собi станцi©: ближче
буде, еге ж, хло'?
- Або купить самокатку, - мляво докинув третiй наш Василь, Кiбкало. Вiн
i в ходi, i в рухах, iз лиця млявий, аж кислий. I весь якийсь видовжений:
руки довгi, ноги довгi, обличчя довге, навiть лоб не можна сказати, щоб
високий, а розтягнутий угору i звужений, де почина ться чуб; брови над
перенiссям двома клинчиками, теж угору пнуться, майже сторчма, i не
розбереш, чи то вiн дуже здивований, чи ось-ось заплаче. Коли Кiбкало
мовчить i нiчого не жу , губи йому завжди одвисають куточками вниз - аж
нудьга вiд них, як тлянеш. А може, то вiн тiльки менi таким зда ться, бо
вiн же менi (чи я йому?), той... суперник!
Ми тро iдемо босi, а черевики, зв'язанi шнурками, несемо через плече -
на них ще зима буде. Тiльки Кiбкало ходить узутий, бо в нього про зиму
чоботи i валянки шитi з калошами. Ще в нього офiцерська польова сумка.
Ми носимо сво© зошити в руках або в пазусi, а вiн - у сумцi на вузенькому
блискучому ремiнцi. З не© Кiбкало усе щось тяга вранцi, як iдемо до
училища, i ©сть. Ми ще й разу не бачили що. Навiть коли витяга , не
бачимо, бо вiн, як надума ©сти, випереджа нас крокiв на три, перекида
сумку з-за спини наперед i длуба ться в нiй, по-курячому нахиливши до не©
голову, потiм знову пересува за спину, i нам ззаду видно, як у нього
починають ворушитися жовна... Тодi й нам почина канудити пiд ложечкою.
- Ти, В'асилю, якщо ж'ереш, так iди п'озаду нас, - глухо каже Василь
Обора i тодi вже мовчатиме, поки i до училища дiйдемо. Брови у нього над
самими очима, густi i чорнi, плечi похитуються при ходьбi вгору-вниз,
угору-вниз, а ноги товстi i коротшi, нiж тулуб.
Кiбкало вiдста i йде позаду.
Понуро, мовчки йдемо всi. I раптом Василь Силка, наче прокинувшись
тiльки що, вигуку :
- А менi сю нiч снилася Австралiя! Наче йду я по Австралi©, а кругом
жовто-прежовто, i сонце пече...
Силка любить географiю i розповiда про кожну кра©ну так, наче вiн там
був. Вiд старших двох братiв, якi пiшли на вiйну i не повернулися,
Василевi зостались ©хнi пiдручники, географiчний атлас i книжка про Дерсу
Узала. Ми чита мо ©© по черзi: то вiн, то я. Уже разiв по десять
прочитали. А Обора i Кiбкало й разу - вони не люблять читати.
- ...Так жовто, як у Штокаловому садку од абрикос. Банани. Банани,
апельсини, ананаси...
Нiхто з нас не куштував абрикос, бо нi в кого в селi вони не ростуть,
тiльки в Штокала на горi, бiля провалля. Старий Штокало стереже ©х удень i
вночi, а як не вiн, то його жiнка - Штокалка, страх яка криклива i гугнява
баба. Вона як скаже посеред двору увечерi "Га?" -- то скрiзь у селi чути,
i собаки починають гавкати.
Тепер щодня, пiсля Силчино© оповiдi про абрикосову Австралiю, iдучи в
училище й назад, ми дивимося на Штокаловi абрикоси такими очима, що дiд
кам'янi посеред садка - довгий, сухий, сивий - i свариться на нас
пальцем. Тодi ми одверта мося, вдаючи, що й не думали дивитися на його
абрикоси.
Спуска мося з гори кам'янкою. Сонце вже низько, хова ться за вiтряк над
проваллям. Кам'янка ще трохи тепла, усипана пiдгорiлим покарьоженим листям
з кленiв над дорогою - воно лускотить пiд босими ногами, лама ться. Не
доходячи до Штокала, сiда мо взуватися, щоб селом iти при повнiй формi.
Зав'язу мо шнурки, а самi зоримо спiдлоба на абрикоси, ©х ще багато, аж
гiлля гнеться, i вони сяють у низькому довгому сонячному промiннi, горять
жовтогарячим багаттям i пахнуть. "Дз-з-з", - гудуть оси та бджоли попiд
тим багаттям.
Нi Штокала, нi баби не видно у садку.
- А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! - шепоче Силка. - Тiльки
не дивiться туди... Пiдождемо, поки смеркне i... Хоч по жменi.
- Ну да, ми накрадемо, а вiн в училище докаже? I виженуть, - кисло
пророчить Кiбкало.
- Та хiба ж це крадiжка, як по жменi? - диву ться з нього
Чи-це-я-чи-не-я. Щоки у нього повнi, червонi вiд хвилювання i в дрiбному
пушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пiлотка над ним
стирчить, поставлена руба - мала. На Силчину голову усi нашi пiлотки малi.
А на Кiбкалову - великi, бо в нього гостра голова. Мати вшила йому
пiлотку, i вона смiшно стирчить ззаду курячим гребенем.
- Ви - як хочете, а я пiшов. - Кiбкало плаксиво наставля вгору сво©
кiлочки-брови i йде геть, пiдкидаючи худими кульшами польову сумку.
- Ну й хай iде! - втiша Силка мене та Обору. - Ми й самi, еге ж, хло'?
Обходимо стороною Штокалiв садок, сторожко оглядаючись, а чи нiхто нас
iзвiдти не бачить, i, придержуючи зошити за пазухою, сунемося навсидячки в
провалля аж до дна. Щурики вилiтають зi сво©х нiр у червонiй глинянiй
стiнi над нашими головами i зчиняють переляканий лемент, ширяючи над
проваллям. У нас його звуть ще "стiнкою", бо дуже крутосхиле: потоки з
Писаревого лiсу прорили. У проваллi холоднiше, нiж там, на горi. Тихо
шумить вода, чиста, з лiсових джерел. Напилися, лежачи i вмочаючи носи у
воду, - холодна, аж зуби ломить. Сидимо тихо.
Щурики потроху змовкають i знову зi швидкого лету, стрiлами влiтають у
сво© нори-гнiзда. I як вони ото влучають? Жодна й крильцем не зачепить
глини. Складе ©х, зведе хвостик-ножички докупи i - фiть - уже в норi.
Над проваллям ще видно, а внизу, довкола нас, уже сутенi , вода
чорнiша i шепотить-шепотить... Ми мовчимо i водимо очима, як справжнi
злодi©.
Хлiб мiй у кишенi, двiстi п'ятдесят грамiв, аж до матерi© прилип. Як же
це тiтка Ялосовета вечерятиме без хлiба?... Нiчого, скоро, казано,
даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще: варили б цiлу зиму
кулiшi. Кулiш, якщо густенький, можна i без хлiба ©сти... А втiм - чого ж
без хлiба? Я ж носитиму потроху. Нiчого, тепер, як я в училищi, не
пропадем. Одежа , сiмсот грамiв хлiба щодня. Дров на саму хатину небагато
треба. То як велика хата, тодi не настачиш.
- Вовкiв за вiйну розвелося, як чортви, - шепоче Василь Силка. - Вчора
на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлiвчику стiну i забрали
козеня. Плакала баба - страх. Вона плаче, а коза й собi: ме-ке-ке,
ме-ке-ке, теж плаче за козеням, дитина ж.
- А я не боюсь в'овкiв, - каже Василь Обора. - Я, як упiймаю хоч
одного, то задушу - i все.
Ще б! Обора такий сильний, що... Вiн брав колись в обидвi руки по двi
нiмецькi протитанкових мiни i виважував поперед себе.
Поночi вже. Зорi над проваллям блимають. Звiдси вони бiльшi i
яскравiшi. Недарма кажуть, що з колодязя i вдень можна зорю побачити.
Холодненько. Вже i дрижаки у тiло вступили. Сидимо-сидимо, тодi то у
Силки, то в мене плечi смик-смик! Самi. В Обори нi, а в нас.
- П'омерзли?-пита ться Обора. - А менi байдужеч-ки. Ту зиму сиджу в
хатi б'осий, бо мати кудись п'iшла i ч'оботи взула. Т'ак я в'искочив на
к'алюжу, наковзався б'осяка досхочу - i в хату. Так i зашпорiв не б'уло...
У мене шкура б'ичача.
Прислуха мося. Чути: дзелень-дзелень... Напружилися, випросталися
сидячи. Дзеленькання - далi, далi. Стихло А-а, то мiрошник з млина пiшов,
ключем подзеленчав
- Так, - ляснув себе долонею по колiну Василь Силка, - ти, Па, сиди
тут, а ми з Оборою на розвiдку.
Василi подралися вгору, покотилося груддя з-пiд ©хнiх черевикiв i
забулькало в струмок.
I тiльки-но за ними стихло, чую:
- У-У-У-У...десь за млином.
Здригнувся увесь, а холод аж у п'яти шпигнув: що воно? I знову:
- У-У-У...жалiбно-моторошно так.
"Вовк? Вi-iн, вовчик-братик!"
Видно, голодний... Бо таки дуже жалiбно ви . Вгорi хекають Василi,
сунуться разом з груддям де мене.
- Вовкулаку чув? - питають.
- Чув. Ну, що там?
- Швендя по садку... Блиска цигаркою i кашля , аж у грудях реве. I ти
скажи, не спиться ж йому! Уже по селу нiде й вогника.
I знову сидимо, слуха мо воду в струмку та вовка за млином.
- Чого вiн тож-то коло млина тиня ться? Там же _нi кошари, нi
свинарника.
- Вiн не тиня ться, а сидить на заднiх лапах, закинув голову i плаче з
голоду, - каже Силка. - Жде глупо© ночi, поки люди поснуть.
- Як оце ми ждемо...
- Все одно н'аша вiзьме! - вигукнув Василь Обора. - Брехня, до ранку не
виходить.
Цi Штокали, дiд Прокiп i баба Ганна (©© дражнять Гендзя за гугнявiсть),
мабуть, найскупiшi в свiтi. У сорок п'ятому, як поприходили нашi з вiйни,
хто зостався живий i не пропав безвiсти, в колгоспнiй конторi були гульби.
Дещо з комори виписали, дещо люди поприносили у складчину. Штокалам
загадали киселю принести, бо в них найкращий у селi садок. I з усiх - по
чвертцi горiлки. Штокали принесли i кисiль, i чвертку. Почали гуляти,
пiсень завели, три лампи дванадцятилiнiйнi горять - теж у складчину
принесенi. Спiвали, спiвали, дiйшла черга i до "Гандзi". Цi © пiснi у нас
найкраще вмiли ще до вiйни. Весело так, що хоч танцюй пiд не©. Проспiвали
перший куплет, починають другий, а баба Гандзя Штокалка встала i голосно
прогугнявила до свого дiда: "Хедiм вiццiля, Прекопе, бо нас тут дрежнять!"
Кинулись ©© вмовляти: що це ж - пiсня, що не тiльки ж вона - Гандзя, а
i в пiснi Гандзя... Де там! Витягла дiда з-за столу - i до дверей. Тодi
обернулася та:
- Оддайте наш кисiль!
Усi зареготали i вiддали ©й кисiль. А голова колгоспу Осадчий
вiдкоркував чвертку з горiлкою, розлив по склянках i сурйозно, без
посмiшки, сказав:
- Доженiть ©х та оддайте i оцю чвертку, хоч вона й порожня!.. Догнали.
Вiддали. Взяла й порожню...
- На олiю буде, - сказала.
А Штокало мовчки телiпався за нею. Пiсню таки доспiвали, але вимовляли
вже не "Гандзя", як треба, а "Гендзя":
Гендзя цяця,
Гендзя птиця,
Гендзя гарна молодиця!..
Угорi почало виднiшати - мiсяць зiйшов. Вiн освiтив край провалля з
одного боку i в нори щуриковi заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже
не пересмикували плечима, а дрижали. Менi було чути, як пiд гiмнастеркою
виступили на тiлi сироти.
- Д'авайте вогонь розкладемо, - сказав Обора, - бо жалько на вас
дивицця.
Наламали бур'яну понад струмком, назбирали сяких-таких паличок i
запалили. Коли пригрiло в груди, пiдставляли спини, держали руки над
полум'ям, доки в долонi припече, i ховали ©х попiд пахвами: коли там
тепло, то i всьому тiловi тепло.
- Як на екваторi! - радiв Чи-це-я-чи-не-я, зогрiвшись. На його обличчi,
осяяному полум'ям, блищав золотенький пушок. - екватор, - пояснив вiн, -
це така умовна лiнiя, що дiлить земну кулю пополам. I Еквадор - це
кра©на, ©х не треба плутати...
- Як вивчусь на м'еханiка, не пiду в механiки, - сказав Василь Обора, -
сяду на трактор. Механiк - що? У моторах колупатися та запчастини
дiставать... А то сам за рулем. Я колись орав уночi, як прицепщиком був.
Л'овко - страх. Фара свiтить, скиби попереду блищать, тракторист пiд
скиртою спить, а я сам. Стану, прочищу плуги од бур'яну - i далi погнав...
- А я пiду вчитися на географiю, - сказав Силка.
- Так пiсля училища одробляти ж три роки треба...
- То й що? Одроблю i пiду на географiю.
- А цi абрикоси i в с'ерединi жовтi, чи тiльки зверху?
- Хтозна. Я тiльки кiсточку бачив: гостренька така з одного боку, а з
другого тупiша...
- Менi зда ться, що вони гарячi. Оце нiч, а вони гарячi...
- По-мо му, вони в пушку, еге ж?
Сонце пiдбилося високо, в емтеесiвському дворi запахло розiгрiтим
солiдолом та соляркою, бiля механiчно© майстернi бухкотiв i дуже курiв
димом двигун - крутив широкими й вужчими пасами, якiсь невiдомi нам
верстати крiзь прорубанi у стiнi дiри. За двором МТС починалося поле,
звiдти дихала суша.
В такий час на "теорi©" нам уже хотiлося обiдати, а тут - нi. За
роботою ми забули i про себе, i про ©жу. Згадали про не© лише тодi, коли
майстер оголосив перерву i повiв усiх до майстернi показувати, якi
iнструменти ми скоро будемо робити сво©ми руками. Ми стовпилися навколо
його верстака.
Вiн дiстав iз тумбочки внизу невеличкий дерев'яний сундучок, обкований
по вуглах старою синюватою мiддю, i ледве висадив його нагору. Коли вiн
метушливо, хрипкенько хекаючи, вiдiмкнув дрiбний висячий замок й пiдняв
кришку, ми поторопiли: з сундучка вирвалося на сонце ся во. В аудиторi© з
креслення ми бачили на стендах усi слюсарськi iнструменти i знали, що як
назива ться, бо вони були пiдписанi. Звичайнi чорнi iнструменти, тiльки й
того, що не захватанi i торкнутi ржею.
- Хочеться подержати в руках? - спитав майстер, поклавши волохатi
куценькi брови на круглi окулярики в залiзнiй оправi. Ми закивали: хочемо.
- Нате. Тiльки добренько держiть у руках...-- I вiн почав роздавати
молотки й молоточки, плоскогубцi й плоскогубчики, циркуль, керна, зубила й
зубильця, викрутки й викруточки, ручнi тиски, завбiльшки з сiрникову
коробочку, крон циркулi, внутромiри, крейсмейсер, ножички для тонкого
металу... Всiм хватило: Менi перепали плоскогубцi, i я нiяк не мiг
удержати ©х на долонi: вони ковзалися на нiй, бiгали, як ртуть; я
пiдхоплював ©х з долонi на долоню, аж поки вони не встоялися у пригорщi, i
тодi по них потекли сонячнi променi - як прозорий димок по дзеркалу. З
хлопцями, кому попався iнструмент без ручки, було те ж саме: вони
перекидали його з долонi в долоню, як жарину, i смiялися так, нiби ©х
лоскотали. Майстер i собi смiявся, закинувши голову назад, i в його ротi
було видно маленький тремтячий язичок. А з наших долонь на стелю й на
стiни майстернi розбiгалися сонячнi зайчики. .
- Це iнструмент полiрований, - сказав майстер, пересмiявшись. - Того
вiн i в'юнкий такий.
- А ним можна щось робити? - спитав хтось.
- А я ним i роблю. Навiщо ж я виготовляв би? От прийду вiд вас додому,
буду щось робити. Гратимусь... Ви ж любите гратися, скажiмо, з м'ячем? Ну,
а я - з металом. Старому, як малому - втiхи треба.
- А ви голки вмi те робити? - спитав Iван Пирiг .iз сусiднього з нашим
селом хутора Пироги (вiн вимовляв: "Пирлiг, я з Пирльогiв, а ти?").
- Що, нема голки вдома? - спитав майстер
- Була, та я ненарльоком поламав, а мати б'ються... - I роззявив рота.
У нього не хватало губiв стуляти рот.
Майстер зняв свою пiлотку, вимотав з не© нитку з голкою i простягнув
Пироговi.
- Вiддаси матерi, хай не сердиться. Той узяв i ще дужче роззявив рота;
показуючи, що то вiн усмiха ться.
Хтось iз дитбудинкiвцiв ширнув його пiд бiк i про шепотiв над саме
вухо, але почули всi: "У-у, кугут, уже вициганив!". Пирiг скривився
плакати i промимрив: "Я ж не прльосив..."
- Тихо, - сказав майстер дуже мирно. - У кого ще нема голки, пiднiмiть
руки. Чесно, не соромтесь. Нiхто бiльше не i пiдняв. Майстер покивав
головою.
- Роблю й голки, чого ж. I ниточку можу викувати... срiбну.
- А вушко чим - свердельцем провiнчу те?
- А в мене щипчики такi : угорi зубчик, унизу гнiздечко. Нагрiв товщий
кiнець голки, клац - i вушко. Потiм знову загартовую.
- А розкажiть, як ви кулемети робили.
- Кулемети? А я ©х i не робив. Я тiльки пiдчищав - те, се... Так, щоб
вони були безв©дмовними. - Вiн знiчев'я заозирався. понюхав повiтря i
схопився на ноги. Ми теж заозиралися i побачили трьох наших за бормашиною:
вони швиденько затягалися i передавали один одному недокурок.
- У-ва-га, на гурт! - вигукнув майстер, i не встигли ми й оком
зморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повiтрi i мелькаючи шнурками,
полетiв черевик. Вiн ударився об колесо й упав додолу.
Тi, що курили, кинулися до дверей.
- Назад! - тоненько закричав майстер. - Принести менi черевик! - Вiн
стояв, тримаючись рукою за верстак, i пiдстрибував на однiй нозi, а друга
була в самiй шкарпетцi.
Тi тро боязко, огинаючись, принесли черевик. Майстер узув його,
притупнув ногою, i сказав звичайним голосом:
- Ну от... А то що ж я - на однiй нозi вчитиму вас далi, чи як? - Вiн
вийняв з кишенi ще дово нний "Кiровський" годинник, якийсь час дивився на
нього то зблизька, то здалека i знову крикнув тонким голоском: - Кiнець
перерви!
Ми позносили його iнструменти, але як не намагалися скласти ©х купкою,
вони розсковзувалися. Так i зосталися лежати проти сонця на верстаку,
виграючи срiблом...
Майстер дiстав зi сво © тумбочки жерстяну викройку, наклав ©© на лист
залiза, що ми виправили з гiльз, i обвiв кругом тоненьким шильцем.
Викройка була схожа на невеликий щит, якi малюють у пiдручниках з iсторi©
стародавнього свiту, а вгорi, над щитом - схоже щось на крильця. Хлопцi
вгадували по-всякому. Однi казали, що це для комбайнiв, iншi - що для
сошникiв на сiвалки, тiльки треба ще гнути i зварювати електрозваркою.
- Руба мо по контуру, за мiлiметр од лi-нi-©, - оголосив майстер,
закiнчивши розмiчати. - Тепер уже не до землi, а до плашок на ваших
верстаках. Хто рiвнiше обруба , тому буде легше обробляти свою заготовку
терпугом. До ро-бо-ти!
I знову перепадало нашим пальцям, знову ми сичали й зализували садна.
Але цього разу було iде болячiше, бо ми били себе вдруге у тi ж самiсiнькi
.мiсця, що й до перерви.
Коли ж ми закiнчили врубати i "по контуру" i, затиснувши заготовки у
лещата, взялися за терпуги, то в майстернi розляглося таке гарчання, що в
животi холонуло. Пiд "фронт" нашi "катюшi" й нiмецькi шестиствольнi
мiномети стрiляли тихiше...
За пiвтори години до обiду майстер i Гришуха зiбрали заготовки - хто
добре обпиляв, хто абияк - i понесли до кузнi у протилежний куток
емтеесiвського двору. А нам наказано було прибрати "робочi мiсця" i
вiдпочивати, доки вони повернуться. Ми позмiтали обрубки та ошурки з-пiд
терпугiв (у майстернi закружляв проти вiкон блискучий металевий пилок);
потiм крутили бормашину, хто дiставав до ручки; iншi пробували обточувати
на наждаку шматочки залiза, а в кого був козик - то козик. Одне слово,
проганяли голод.
Емтеесiвський двигун просвистiв на обiд, запахкав повiльнiше,
повiльнiше i зовсiм став. Паси теж зупинилися. У дворi зробилося тихо. Ми
вже нiчим не забавлялися. Сидiли попiд стiною майстернi на сонечку, як
соннi горобцi - рядочком, а перед очима стояла тiльки черга до ©дальнi.
Саме в цей час якогось сiрого гуртового онiмiння з-за механiчно©
майстернi, де кузня, вийшли майстер i Гришуха. Обидва вони несли по двi
в'язки нанизаних на дротиння готових - готовiсiньких... лопат: з
продовгуватими горбиками посерединi, з рунками, заклепанi, з дiрочками для
цвяхiв, щоб держак прибивать - ну все, як у справжньо© лопати! Ми
попiдхоплювалися з-пiд стiни, стовпилися.
- От... - сказав майстер, поклавши в'язки на землю i втираючи пiлоткою
мокре чоло. - Перша ваша продукцiя. I - першого сорту! Лопати вашi не
гнуться й не ламаються! Отже... - Вiн раптом випростався, знову, як i
вранцi, коли його привiв директор, ударив правим черевиком об лiвий так,
що аж похитнувся i, приклавши долоню до вуха, як те роблять старi, коли
недочувають, крикнув:
- Вiтаю вас, товаришi, з першою лопатою!!!
Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в
груди, легенько так, звiсно, не боляче, ляскали долонями по плечах,
смiялися, перепитували один одного: "Як тебе звати? Iван?! Диви, i мене
Йван!.." Я теж когось штовхав i допитувався, як його звати, i казав, що я
- Павло...
Йшли до училища не через мiсто, а навпростець, вирубаним парком - самi
пеньки та пагiння од колишнiх дерев. Не стро м iшли, а так. I в кожного в
руцi - по лопатi, i кожен хоче впiзнати, де ж та, що в i н робив. А вони
всi однаковi: сiрi пiсля вогню, трохи в сажi. Тридцять двi лопати!
Тридцять наших i двi майстрових.
Були вже i пiдлабузники. Я знаю ще зi школи ©х - отi, що до вчительшi
лащаться. Вони терлися бiля майстра. А Пирiг iз Пирогiв навiть iти йому
заважав - забiгав наперед, зазирав в очi та допитувався:
- А пiслязавтра будемо ще рлюбати метал?
- Нi, не будемо, - одказував майстер голосно, всiм, - бо пiслязавтра ви
нi зубила не вдержите, нi молотка. Хай вавки позагоюються, руки
вiдпочинуть, тодi знову рубатимемо. Ще навтiша тесь...
- А iнтерл сно рлюбать! Наче матерлiю ножем рлiжеш!..
Хтось таки знайшовся, вiдтер Пирога вiд майстра, i вiн iшов збоку,
зобиджено роззявивши рота.
Обiдала наша група останньою, бо ще ж лопати на склад здавали. На перше
був борщ, на друге - пшоняна каша, прилита зверху пересмаженим, аж чорним,
борошном з цибулею, на трет - чай. Дитбудинкiвцям видали пайки по триста
грамiв, бо ©м же й на вечiр по двiстi грамiв залишали, а нам, кому йти
додому, то п'ятсот - вечеряти ми не залишалися. Нашу вечерю, квасоляний
суп або кулiш, дитбудинкiвцi дiлили на гурт, менш як по пiвпорцi© на
брата.
©ли вперше за цi п'ять днiв навчання мирно, не гиркалися, якщо хтось
там комусь пiдбив ненароком ложку чи зачепив ногою пiд столом. Кусали
чорний, важкий, аж вогкий, хлiб з обранених рук (вони пахли старим кислим
пороховим димом од гiльз) та посмiювалися, що ложка в кожного телiпа ться
у наморених пальцях- борщу до рота не донесеш.
Ця перша практика зробила нас однаковiшими, - може, тому так мирно ми й
обiдали. "Якби ще не Пирiг з отою голкою сво ю, то й ще краще було б, -_
думав я сам собi. - А то наче тiльки в нього нема голки! У нас теж нема ,
позичками живемо".
Пiсля обiду оголосили: знову буде лiнiйка. Ми дивувалися - чому це?
Нiколи ж не було лiнiйки вдень. Вишикувалися на плацу, вирiвнялися, гудемо
веселенько, наобiдавшись. У кишенi в мене пiвпайки хлiба, двiстi п'ятдесят
грамiв: буде нам з тiткою Ялосоветою на вечерю. Першого дня принiс, а той
шматочок злежався у кишенi, сплескався, зробився схожий на чорненький
такий гаманець; поклав на стiл, а тiтка: "О боже! Де це ти взяв?" -
"Пайок, - одказую. - Од пайка зосталося, ©жте, це я вам". Одщипнула
крихту, жу помаленьку, слуха на смак, а тодi: "До-обрий!" - I очима
клiп-клiп. О, знову плакать заходжу ться! От звичка! I пiшов на грядки
картоплиння згрiбати.
- Гр-рупи, р-рiвняйсь! Стр-рунко! - скомандував старший во нрук Бушний.
Вiн завжди команду лiнiйкою i дуже красиво козиря , як нап'ята струна
ввесь.
Лiнiйка затихла: на плац виходили директор, майстри, викладачi - всi
тi, що й зранку. В однiй руцi директор тримав свiй цiпок, а в другiй...
нашу лопату. Вiн щось промовив до Бушного, i той, узявшись пiд козирок,
скомандував:
- Училищ-е... рiвняйсь! Стр-рунко-о-о! П'ята група! Десять крокiв
уперед... маарш!
Ми вiдстукали десять крокiв i опинилися перед лiнiйкою.
- Кр-ругом! Увага всiм!
- Товаришi ремiсники! - голоснiше i урочистiше, нiж завжди, промовив
директор. - Сьогоднi п'ята група на чолi зi сво©м майстром Федором
Демидовичем Снопом (наш майстер покивав головою) проявила себе
наполегливою як у навчаннi, так i в працi... Можна сказати, по-геройськи
проявила себе. За чотири години практичних занять вона виготовила для
народного господарства перше замовлення: тридцять двi ось такi лопати. -
Директор пiдняв над головою лопату. Лiнiйка загула, заколивалася: то заднi
ряди почали пробиватися наперед, щоб подивитися на нашу лопату.
Директор говорив довго: про вiйну, про тяжкий рiк, про велику надiю
держави на нас - трудовi резерви. I закiнчив так:
- Замiсть трьохсот комбiнезонiв, що ми ма мо одержати незабаром для
всiх вас, до складу надiйшло поки п'ятдесят. Наказую: нагородити п'яту
групу комбiнезонами!
Бiля училищного двору мене ждали Василi. Ми швиденько вийшли за
райцентр, i там, у полi, де нiкогiсiнько, - усi по черзi примiряли
комбiнезон, - чорний, як галка, блискучий, з цупкого хебе. Красивий
комбiнезон, ще й з великими кишенями вище колiн - майстер сказав, що то
для найпотрiбнiшого слюсарного iнструменту, щоб завжди пiд рукою був.
Як пiдходили вже до села. Василь Силка попросив мене:
- Дай я пройдуся в комбiнезонi до тво © хати, а там пiд мостом знiму.
Так ми i ввiйшли у село: Василь Силка у чорному, як _танкiст, а ми тро
в зеленому.
Осiнь того року була суха, як i лiто, - анi дощинки. Земля на шляху
порепалася, трава обабiч нього вигорiла - не трава, а руде прядiвце;
навiть деревiй, нащо вже терплячий, i той поiржавiв, поламався. Самi
перепини в землi кругом чорнiють, i, зда ться, нiби й вони гарячим дишуть.
Лише вiд Писаревого лiсу, як дiйдеш навпроти нього, вологiстю повiва : там
у гущавинi по яругах джерел багацько та потокiв, бiльших i менших. На
тернах понад лiсом павутина блищить, вона висить i на дротах i мiж
телеграфними стовпами. Голо кругом - лише де-не-де у полi маленьку
приземкувату скирту соломи видно. Та павутиння. Навiть зайцi кудись
повтiкали. Скiльки ходимо, ще й разу не бачили.
Якось ми з Василями, йдучи з училища, сiли перепочити на пожухлiй
травi, i котромусь iз нас спало на думку: скiльки ж то кiлометрiв треба
пройти нам за два роки навчання, якщо вiдкинути од них недiлi та канiкули?
Множили паличкою на землi (в умi-бо спробуй помножити!): 250 днiв на
вiсiмнадцять кiлометрiв - дев'ять вiд села до училища та дев'ять назад.
Вийшло рiвно чотири тисячi п'ятсот кiлометрiв.
Зразу ми потетерiли. Сидiли i дивилися один на одного мовчки. Тодi
Василь Силка Чи-це-я-чи-не-я (так ми його прозвали пiсля того перевдягання
в училищi) пiдхопився на ноги i вигукнув - як лоша проiржав крiзь широкi
рiдкi зуби.
- Хi-гi-гi! Пiдождiть! Це ж як за два роки разом, то багато, а як щодня
потроху, то й не багато!
- А й справдi! -здивувалися i порадiли ми. -То ж як разом!
I потупцяли далi.
Усiм нам зробилося весело, ноги враз полегшали. А Василь Обора,
наймовчакуватiший i найдужчий серед нас, проказав на радощах, затинаючись:
- А'а менi брат В'олодя на весну т'апочки з Харкова при'везе! На цiй...
резиновiй пiдошвi iз ската. - Обора коли дуже сердився або радiв, то
говорив отакою коротенькою спотикачкою.
Я теж не втримався - розказав про те, як повеличав себе у заявi до
училища не Павлом, а Павлентi м, i ми розсмiялися гуртом.
Та найдужче зрадiв зi свого вiдкриття Василь Чи-це-я-чи-не-я. Вiн не
вмовкав аж до села, гордо чвиркав крiзь зуби, смiявся-повискував та одно
допитувався:
- А ви злякалися, що чотири тисячi з половиною, еге ж?
- Коли б...
- А я дивлюся, злякалися мо© хлопцi! I думаю собi: стiй! Це ж як разом,
то багато, а як щодня потроху...
Дорогу вiд села до райцентру ми подiлили на станцi©. Перша, одразу за
селом, - Провалля, або Млин (за проваллям на горi стояв вiтряк). До цi ©
станцi© дорога була крута, але брукована, а далi йшла грунтова, аж до
райцентру. Друга станцiя звалася Ли - це два телеграфнi стовпи, що
пiдпирають один одного. Третя А, такi ж самi два стовпи, як в Ли, тiльки з
поперечиною посерединi. Четверта - Осика, п'ята - Вербичка, далi Мiсток,
Олiйниця... I так аж до училища. З цими станцiями нам стало ходити
веселiше: не встигнеш дiйти до першо©, а вже й другу видно.
- Оце якщо комусь далеко ходить, - розмiрковував уголос
Чи-це-я-чи-не-я, - треба сказать йому, хай придума собi станцi©: ближче
буде, еге ж, хло'?
- Або купить самокатку, - мляво докинув третiй наш Василь, Кiбкало. Вiн
i в ходi, i в рухах, iз лиця млявий, аж кислий. I весь якийсь видовжений:
руки довгi, ноги довгi, обличчя довге, навiть лоб не можна сказати, щоб
високий, а розтягнутий угору i звужений, де почина ться чуб; брови над
перенiссям двома клинчиками, теж угору пнуться, майже сторчма, i не
розбереш, чи то вiн дуже здивований, чи ось-ось заплаче. Коли Кiбкало
мовчить i нiчого не жу , губи йому завжди одвисають куточками вниз - аж
нудьга вiд них, як тлянеш. А може, то вiн тiльки менi таким зда ться, бо
вiн же менi (чи я йому?), той... суперник!
Ми тро iдемо босi, а черевики, зв'язанi шнурками, несемо через плече -
на них ще зима буде. Тiльки Кiбкало ходить узутий, бо в нього про зиму
чоботи i валянки шитi з калошами. Ще в нього офiцерська польова сумка.
Ми носимо сво© зошити в руках або в пазусi, а вiн - у сумцi на вузенькому
блискучому ремiнцi. З не© Кiбкало усе щось тяга вранцi, як iдемо до
училища, i ©сть. Ми ще й разу не бачили що. Навiть коли витяга , не
бачимо, бо вiн, як надума ©сти, випереджа нас крокiв на три, перекида
сумку з-за спини наперед i длуба ться в нiй, по-курячому нахиливши до не©
голову, потiм знову пересува за спину, i нам ззаду видно, як у нього
починають ворушитися жовна... Тодi й нам почина канудити пiд ложечкою.
- Ти, В'асилю, якщо ж'ереш, так iди п'озаду нас, - глухо каже Василь
Обора i тодi вже мовчатиме, поки i до училища дiйдемо. Брови у нього над
самими очима, густi i чорнi, плечi похитуються при ходьбi вгору-вниз,
угору-вниз, а ноги товстi i коротшi, нiж тулуб.
Кiбкало вiдста i йде позаду.
Понуро, мовчки йдемо всi. I раптом Василь Силка, наче прокинувшись
тiльки що, вигуку :
- А менi сю нiч снилася Австралiя! Наче йду я по Австралi©, а кругом
жовто-прежовто, i сонце пече...
Силка любить географiю i розповiда про кожну кра©ну так, наче вiн там
був. Вiд старших двох братiв, якi пiшли на вiйну i не повернулися,
Василевi зостались ©хнi пiдручники, географiчний атлас i книжка про Дерсу
Узала. Ми чита мо ©© по черзi: то вiн, то я. Уже разiв по десять
прочитали. А Обора i Кiбкало й разу - вони не люблять читати.
- ...Так жовто, як у Штокаловому садку од абрикос. Банани. Банани,
апельсини, ананаси...
Нiхто з нас не куштував абрикос, бо нi в кого в селi вони не ростуть,
тiльки в Штокала на горi, бiля провалля. Старий Штокало стереже ©х удень i
вночi, а як не вiн, то його жiнка - Штокалка, страх яка криклива i гугнява
баба. Вона як скаже посеред двору увечерi "Га?" -- то скрiзь у селi чути,
i собаки починають гавкати.
Тепер щодня, пiсля Силчино© оповiдi про абрикосову Австралiю, iдучи в
училище й назад, ми дивимося на Штокаловi абрикоси такими очима, що дiд
кам'янi посеред садка - довгий, сухий, сивий - i свариться на нас
пальцем. Тодi ми одверта мося, вдаючи, що й не думали дивитися на його
абрикоси.
Спуска мося з гори кам'янкою. Сонце вже низько, хова ться за вiтряк над
проваллям. Кам'янка ще трохи тепла, усипана пiдгорiлим покарьоженим листям
з кленiв над дорогою - воно лускотить пiд босими ногами, лама ться. Не
доходячи до Штокала, сiда мо взуватися, щоб селом iти при повнiй формi.
Зав'язу мо шнурки, а самi зоримо спiдлоба на абрикоси, ©х ще багато, аж
гiлля гнеться, i вони сяють у низькому довгому сонячному промiннi, горять
жовтогарячим багаттям i пахнуть. "Дз-з-з", - гудуть оси та бджоли попiд
тим багаттям.
Нi Штокала, нi баби не видно у садку.
- А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! - шепоче Силка. - Тiльки
не дивiться туди... Пiдождемо, поки смеркне i... Хоч по жменi.
- Ну да, ми накрадемо, а вiн в училище докаже? I виженуть, - кисло
пророчить Кiбкало.
- Та хiба ж це крадiжка, як по жменi? - диву ться з нього
Чи-це-я-чи-не-я. Щоки у нього повнi, червонi вiд хвилювання i в дрiбному
пушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пiлотка над ним
стирчить, поставлена руба - мала. На Силчину голову усi нашi пiлотки малi.
А на Кiбкалову - великi, бо в нього гостра голова. Мати вшила йому
пiлотку, i вона смiшно стирчить ззаду курячим гребенем.
- Ви - як хочете, а я пiшов. - Кiбкало плаксиво наставля вгору сво©
кiлочки-брови i йде геть, пiдкидаючи худими кульшами польову сумку.
- Ну й хай iде! - втiша Силка мене та Обору. - Ми й самi, еге ж, хло'?
Обходимо стороною Штокалiв садок, сторожко оглядаючись, а чи нiхто нас
iзвiдти не бачить, i, придержуючи зошити за пазухою, сунемося навсидячки в
провалля аж до дна. Щурики вилiтають зi сво©х нiр у червонiй глинянiй
стiнi над нашими головами i зчиняють переляканий лемент, ширяючи над
проваллям. У нас його звуть ще "стiнкою", бо дуже крутосхиле: потоки з
Писаревого лiсу прорили. У проваллi холоднiше, нiж там, на горi. Тихо
шумить вода, чиста, з лiсових джерел. Напилися, лежачи i вмочаючи носи у
воду, - холодна, аж зуби ломить. Сидимо тихо.
Щурики потроху змовкають i знову зi швидкого лету, стрiлами влiтають у
сво© нори-гнiзда. I як вони ото влучають? Жодна й крильцем не зачепить
глини. Складе ©х, зведе хвостик-ножички докупи i - фiть - уже в норi.
Над проваллям ще видно, а внизу, довкола нас, уже сутенi , вода
чорнiша i шепотить-шепотить... Ми мовчимо i водимо очима, як справжнi
злодi©.
Хлiб мiй у кишенi, двiстi п'ятдесят грамiв, аж до матерi© прилип. Як же
це тiтка Ялосовета вечерятиме без хлiба?... Нiчого, скоро, казано,
даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще: варили б цiлу зиму
кулiшi. Кулiш, якщо густенький, можна i без хлiба ©сти... А втiм - чого ж
без хлiба? Я ж носитиму потроху. Нiчого, тепер, як я в училищi, не
пропадем. Одежа , сiмсот грамiв хлiба щодня. Дров на саму хатину небагато
треба. То як велика хата, тодi не настачиш.
- Вовкiв за вiйну розвелося, як чортви, - шепоче Василь Силка. - Вчора
на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлiвчику стiну i забрали
козеня. Плакала баба - страх. Вона плаче, а коза й собi: ме-ке-ке,
ме-ке-ке, теж плаче за козеням, дитина ж.
- А я не боюсь в'овкiв, - каже Василь Обора. - Я, як упiймаю хоч
одного, то задушу - i все.
Ще б! Обора такий сильний, що... Вiн брав колись в обидвi руки по двi
нiмецькi протитанкових мiни i виважував поперед себе.
Поночi вже. Зорi над проваллям блимають. Звiдси вони бiльшi i
яскравiшi. Недарма кажуть, що з колодязя i вдень можна зорю побачити.
Холодненько. Вже i дрижаки у тiло вступили. Сидимо-сидимо, тодi то у
Силки, то в мене плечi смик-смик! Самi. В Обори нi, а в нас.
- П'омерзли?-пита ться Обора. - А менi байдужеч-ки. Ту зиму сиджу в
хатi б'осий, бо мати кудись п'iшла i ч'оботи взула. Т'ак я в'искочив на
к'алюжу, наковзався б'осяка досхочу - i в хату. Так i зашпорiв не б'уло...
У мене шкура б'ичача.
Прислуха мося. Чути: дзелень-дзелень... Напружилися, випросталися
сидячи. Дзеленькання - далi, далi. Стихло А-а, то мiрошник з млина пiшов,
ключем подзеленчав
- Так, - ляснув себе долонею по колiну Василь Силка, - ти, Па, сиди
тут, а ми з Оборою на розвiдку.
Василi подралися вгору, покотилося груддя з-пiд ©хнiх черевикiв i
забулькало в струмок.
I тiльки-но за ними стихло, чую:
- У-У-У-У...десь за млином.
Здригнувся увесь, а холод аж у п'яти шпигнув: що воно? I знову:
- У-У-У...жалiбно-моторошно так.
"Вовк? Вi-iн, вовчик-братик!"
Видно, голодний... Бо таки дуже жалiбно ви . Вгорi хекають Василi,
сунуться разом з груддям де мене.
- Вовкулаку чув? - питають.
- Чув. Ну, що там?
- Швендя по садку... Блиска цигаркою i кашля , аж у грудях реве. I ти
скажи, не спиться ж йому! Уже по селу нiде й вогника.
I знову сидимо, слуха мо воду в струмку та вовка за млином.
- Чого вiн тож-то коло млина тиня ться? Там же _нi кошари, нi
свинарника.
- Вiн не тиня ться, а сидить на заднiх лапах, закинув голову i плаче з
голоду, - каже Силка. - Жде глупо© ночi, поки люди поснуть.
- Як оце ми ждемо...
- Все одно н'аша вiзьме! - вигукнув Василь Обора. - Брехня, до ранку не
виходить.
Цi Штокали, дiд Прокiп i баба Ганна (©© дражнять Гендзя за гугнявiсть),
мабуть, найскупiшi в свiтi. У сорок п'ятому, як поприходили нашi з вiйни,
хто зостався живий i не пропав безвiсти, в колгоспнiй конторi були гульби.
Дещо з комори виписали, дещо люди поприносили у складчину. Штокалам
загадали киселю принести, бо в них найкращий у селi садок. I з усiх - по
чвертцi горiлки. Штокали принесли i кисiль, i чвертку. Почали гуляти,
пiсень завели, три лампи дванадцятилiнiйнi горять - теж у складчину
принесенi. Спiвали, спiвали, дiйшла черга i до "Гандзi". Цi © пiснi у нас
найкраще вмiли ще до вiйни. Весело так, що хоч танцюй пiд не©. Проспiвали
перший куплет, починають другий, а баба Гандзя Штокалка встала i голосно
прогугнявила до свого дiда: "Хедiм вiццiля, Прекопе, бо нас тут дрежнять!"
Кинулись ©© вмовляти: що це ж - пiсня, що не тiльки ж вона - Гандзя, а
i в пiснi Гандзя... Де там! Витягла дiда з-за столу - i до дверей. Тодi
обернулася та:
- Оддайте наш кисiль!
Усi зареготали i вiддали ©й кисiль. А голова колгоспу Осадчий
вiдкоркував чвертку з горiлкою, розлив по склянках i сурйозно, без
посмiшки, сказав:
- Доженiть ©х та оддайте i оцю чвертку, хоч вона й порожня!.. Догнали.
Вiддали. Взяла й порожню...
- На олiю буде, - сказала.
А Штокало мовчки телiпався за нею. Пiсню таки доспiвали, але вимовляли
вже не "Гандзя", як треба, а "Гендзя":
Гендзя цяця,
Гендзя птиця,
Гендзя гарна молодиця!..
Угорi почало виднiшати - мiсяць зiйшов. Вiн освiтив край провалля з
одного боку i в нори щуриковi заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже
не пересмикували плечима, а дрижали. Менi було чути, як пiд гiмнастеркою
виступили на тiлi сироти.
- Д'авайте вогонь розкладемо, - сказав Обора, - бо жалько на вас
дивицця.
Наламали бур'яну понад струмком, назбирали сяких-таких паличок i
запалили. Коли пригрiло в груди, пiдставляли спини, держали руки над
полум'ям, доки в долонi припече, i ховали ©х попiд пахвами: коли там
тепло, то i всьому тiловi тепло.
- Як на екваторi! - радiв Чи-це-я-чи-не-я, зогрiвшись. На його обличчi,
осяяному полум'ям, блищав золотенький пушок. - екватор, - пояснив вiн, -
це така умовна лiнiя, що дiлить земну кулю пополам. I Еквадор - це
кра©на, ©х не треба плутати...
- Як вивчусь на м'еханiка, не пiду в механiки, - сказав Василь Обора, -
сяду на трактор. Механiк - що? У моторах колупатися та запчастини
дiставать... А то сам за рулем. Я колись орав уночi, як прицепщиком був.
Л'овко - страх. Фара свiтить, скиби попереду блищать, тракторист пiд
скиртою спить, а я сам. Стану, прочищу плуги од бур'яну - i далi погнав...
- А я пiду вчитися на географiю, - сказав Силка.
- Так пiсля училища одробляти ж три роки треба...
- То й що? Одроблю i пiду на географiю.
- А цi абрикоси i в с'ерединi жовтi, чи тiльки зверху?
- Хтозна. Я тiльки кiсточку бачив: гостренька така з одного боку, а з
другого тупiша...
- Менi зда ться, що вони гарячi. Оце нiч, а вони гарячi...
- По-мо му, вони в пушку, еге ж?