мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна рiч плавуча
мiна, особливо вночi, коли треба поспiшати i плисти далi, треба
повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий
пострiл. Дуже капризна рiч плавуча мiна, - кажуть матроси, i вони мають
цiлковиту рацiю, бо ще нi разу не повернувся поганий пароплав, якого не
шкода, до сво?х берегiв. Мiни лежать на палубi й у трюмi, вогню запалювати
не можна, блоками опускають ?х у морську дорогу, вони непевнi. Бувало, що
зiпсу?ться на мiнi ударник або вчиниться хiмiчна реакцiя в гримучiм живiм
срiблi капсуля. Вiзьмуть розриватися тодi мiни на пароплавi. Фе?рична
картина, що на не? пiсля першого ж вибуху вже нiкому дивитись. А то ще -
поставивши мiну, забудеш шлях i на не? ж повернешся. Проклятий "Iсмет"
раптом ударить пароплав прожектором i не зведе його вбiк, доки примiриться
наводчик. Погасне прожектор несподiвано, як i з'явився. Будуть красиво
рватися мiни на пароплавi вiд набо?в крейсера. Розставляти мiни - вiрна
смерть для матроса.
Матрос це зна? й матрос зневажливо свище. Вiн почува? пiд ногою хистку
палубу судна, i йому не треба твердiшо? опори. Вiн може й умерти, та треба
ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю вiдпрошу?ться на берег. Твердий
камiнь естакади, брук на вулицях i лiхтар, що бiля нього почина?ться й
кiнча?ться матроська любов, народжують йому прекрасну думку про матiр I
коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист - чу?те? - ма? в
собi мало певностi. Вiн хова? страх i таму? дрижу. Матрос бо?ться, як
кожна жива iстота.
Негайно ж вiн шука? грошей i шука? жiнки, щоб затулити в сво?му ротi
крик смертi ?? устами. Вiн, як божевiльний, стиска? жiнку, i вона,
злякавшися, вирива?ться з його обiймiв, тiка? геть, зника? в пiтьмi. А
матрос iтиме вiд лiхтаря до лiхтаря. Йому залишилася година стояти на
твердiй землi й жити. Вiн пливе вiд лiхтаря до лiхтаря. Заходить до
потайного салуну i дзвонить кулаком у дверi, йому ще лишилася година
життя. Вiн п'? якусь пахучу рiдину, молочно-бiлу, розведену водою. Затуля?
носа, щоб не занудило його вiд запаху одеколону, що вiн його п'?. (Горiлки
нема? - вiйна). Методично лама? стiльцi, продавлю? пальцем столи, плю? на
долiвку й пробу? розвеселитись пiснею. А час iде. А пароплав гуде. Вимага?
денатурату. Зляканий хазя?н приносить його з усiма приладдями до пиття:
фiльтром, хлiбом, цукром i водою. Але матрос розбива? фiльтр, топче хлiб i
нехту? цукром. Просто в горлянку вилива? вiн пiвпляшки. Часами йому
зда?ться, що вiн уже на тiм свiтi. Уперто натяга? на лоба шапку. Губить
помалу свiдомiсть i чу?, як скажено працю? серце. Зовсiм не вiдчува? рота
й носа. Валиться на долiвку й лиша?ться на нiй.
Матроса витягають iз салуну недбайливо, як пса. Його волочать за ноги.
На бруковi кидають i розбiгаються в рiзнi боки. Матрос лежить, його трясе,
вiн уже бачить десятий фантастичний сон, вiн мучиться неймовiрно, бо кожен
раз виривають кишки з тiла. Тут його знаходить патруль, чита? на шапцi
адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з
нереальною смертю й реальним доктором. Нарештi одужу?. I тодi дiзна?ться,
що пароплав, на якому вiн мав повезти мiни, щасливо полетiв у повiтря бiля
турецьких берегiв.
Вiдтодi матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуля? носа й
цiдить у рот по краплинi. Це в нього ? й тепер, я спостерiг одного разу й
послухав його оповiдання про денатурат.
Як аргонавти в давнину,
Покинемо свiй дiм.
Ту-тум, ту-тум. Ту-гум, ту-тум!
За руном золотим... -
спiваю я, повертаючись до фабрики й несучи конституцiю. Мене зустрiча?
кур'?р: "Швидше до Директора!" Я поспiшаю до ?дальнi, де вiн тепер сидить.
Бiля ворiт фабрики товчуться люди. Актори й авантурники, жебраки й
чеснотники, жiнки, чоловiки й дiти. Вони лагiдно зазирають у вiчi всiм,
хто впевнено ходить, хто твердо ставить ногу й високо несе голову: то,
мабуть, хазя?, службовцi, недосяжнi режисери й всемогутнi помiчники
режисерiв. Тут вони товпляться з ранку до вечора.
?дальня мiститься в бруднiй кiмнатi, де стiни запливли парою й салом,
столи покрито з минулого року папером, так вiн i лежить. Перед дверима
сто?ть напiвгола жебрачка, яка нiчого не просить, а тiльки топчеться по
сво?й одежинi й сумно сповiща? кожному: "Конвертiв бiльш нема?". В холодну
пору мухи сидять на стелi й облiпили електричний шнур, на якому висить
лампа. Шнур зовсiм чорний i дивно кострубатий. Мухи сидять i по однiй
умирають, сиплються на стiл i на похиленi голови. В жарку пору - вони
лiтають i пустують, грацiозно сiдають на хлiб i на руки, злiтаються до
стелi, роблять мертвi петлi i лiзуть до рота й до носа. Ми, лагiдно
посмiхаючись, невпинно женемо ?х i не хочемо дiлити з ними нашо? трапези.
Нам навiть дивно - як може бути ?дальня без мух? До цього ще - пси.
Невiдомо, кого бiльше завсiди в ?дальнi: людей за столами чи псiв пiд
столами. Кожен спiвробiтник ма? свого улюбленця. Деякi - двох i бiльше.
Пси гуляють, жирують, плодяться й поповнюють ?дальню щенятами, блохами й
нудним запахом. Директор сидить окремо й ?сть так швидко, нiби в нього в
руцi двi ложки. Я сiдаю бiля нього й розкладаю на столi конституцiю. Я
йому голосно читаю, а вiн мовчки ?сть. Подають другу страву. Директор да?
шматок м'яса котовi, що сидить поблизу. Це матроська звичка - любити
тварин. Одразу котовi ще перепада? кiлька шматкiв м'яса вiд людей, що
сидять навкруги: та?мна думка, що на них таким чином зверне Директор
увагу. Така увага нi до чого, але людям при?мно навiть погладити ту
тварину, до яко? торкалось начальство. "Як аргонавти в давнину", - спiваю
я сам до себе, закiнчивши читати пункти, навiянi морем. I другу страву вже
з'?дено. Директор мовчки дума?. Пам'ять у нього гарна - кожне слово в
головi.
- Роботи багато, - каже вiн, коли ми виходимо з ?дальнi, - тiльки
розбалувались вони всi. Халтуру розвозять.
Я не можу говорити - менi не да? авторське задоволення. Мого проекта
блискуче прийнято.
- Ти, може, дума?ш, що в рукавичках працюватимеш? - каже вiн далi.
Ми заходимо до зали переглядiв, провадячи далi розмову. Це - невелика
кiмната, в якiй, певно, завiсився не один бiдолаха, бо й тепер вона
навiва? думки про самогубство. Вона з тих кiмнат, до яких нудно заходити й
радiсно виходити. Стiльцiв нема?. Двi-три лави стоять на бруднiй долiвцi.
В кутку пiч, що нiколи не топиться. Ми сiда?мо.
- Лiнi? я одразу не братиму, - кажу я тихо, - бо тут, де справа
торка?ться творчостi, я не можу замiнити собою всiх творцiв фiльму. Я хочу
заслужити в них повагу й авторитет.
Механiк за стiною пуска? апарата. Апарат деренчить i шумить, заглушаючи
розмову. На екранi миготять шматки чергових знiмань яко?сь режисерсько?
групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це
ноту?. Я мовчу, дивлячись на екран. Я вступаю до смуги повсякденних
iнтересiв, при?здiв на фабрику ранком, переглядiв, розмов, директив,
сварок, монтажiв - усього того, з чого склада?ться цiле наше життя, коли
викреслити з нього недiлi та весни.
V
- Любий Сев, - хочеться менi почати, - нарештi й про вас iтиме мова. У
мене на стiнi висить портрет - ваш дiд у бiлiй полотнянiй сорочцi й в
полотняних штанях, босий i без шапки. Вiн сто?ть у садку, спираючись на
палицю. йому не менше дев'яноста. Але вiн сто?ть так, як ви стояли колись
у Мiстi, у нього буйне волосся й рiвнi плечi. Вiн з однаковою гордiстю
стоятиме серед велетенських машин, вiн стоятиме на палубi океанського
корабля, що йде в невiдомi кра?ни, вiн стоятиме з однаковою гордiстю й
серед немiряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому ? одвiчне обличчя
Людини, суворi риси завойовника, серце мандрiвника i творця.
- Любий Сев, - кортить менi казати, - я пам'ятаю й досi ваше сприймання
життя. Жiнку треба вмiти понести на руках. Не боятися нiколи помилок, бо
той, хто бо?ться, швидко старi?, i в нього холоне голова. Йому годi шукати
повноти життя, йому досить то? молодостi, що залишилася в нього позаду, а
то? молодостi, що е попереду й ? навкруги, - вiн не бачить.
- Любий Сев, - хочеться менi казати ще далi, але я стримую себе й
переводжу думку на iнше. Менi не личить користатися прийомами романiста,
щоб прив'язати увагу читача. Романiст обов'язково вже повiдомив би, що
"Iсмет" у нього буде дiяти ще раз, що дванадцять весел матиме шлюпка, яка
привезе до берега турецького мiнiстра. Вiн побожився б, що герой не
любитиме балерини, i потiм показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч i
кортить менi сказати кiлька та?мниць i кiлька фраз, що. ?х можна рiзно
розумiти. Замiсть цього я просто перейду до дальших сторiнок розповiдi,
щоб продовжити обiцянi мемуари старо? людини, яка, проте, вважа? себе
здатною жити iще пiвсотнi рокiв.
Менi непри?мно, що я написав останнi слова фрази. Але тому, що я ?х
подумав, я не маю права та?ти. Чи ж не обiцяв я казати тiльки правду?
Мо? перебування в Мiстi вступало до ново? фази. Менi сьогоднi сказали,
що при?хав Сев. Я його не бачив. Художник Сев - мiй перший друг. Прийшовши
режисером до кiно, вiн поставив невеличку комедiю й блискуче провалився.
За це вiн дозволив собi вiдпустку на кiлька мiсяцiв. Тепер вiн знову
повернувся до Мiста й буде ставити ще одну картину.
Я виходив схiдцями на третiй поверх готелю. Горiли електричнi лампи.
Був вечiр, що не вiщував менi нiчого Особливого, нiяких подiй. Весело
пiдскакуючи, я майже вибiг нагору й там раптом зупинився, пригадуючи, до
кого йду.
- До високого режисера, - вiдповiв я сам собi, поновлюючи рух по
паркету коридорiв третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти
увечерi про сценарiй - той, що вiн почав ставити. Отже, я йшов, як веселий
журавель. Моя печiнка почувала себе добре, i жовч не виливалась, куди ?й
не треба. Я був розiгрiтий, як вiск, сво?ми планами, майбутнiми успiхами,
романтичнiстю натури, тишею коридора, вiдбиток чужих пальцiв залишився б
на мо?й шкiрi, коли б хтось спробував узяти мене за руку.
Постукав до кiмнати. Тиша. Ще постукав. Дво? голосiв - жiночий i
чоловiчий - вiдповiли разом: "Можна". Я переступив порiг кiмнати й одразу
нiкого не побачив. Праворуч пiд стiною на столi стояла лампа з абажуром i
темною матерi?ю на ньому. Вiд цього вся кiмната була темною, задушливою i
чужою, як вулиця незнайомого мiста. Крiзь одчиненi вiкна долiтала музика
ресторану, перериваючись i глухнучи, коли там раптом зачиняли дверi. Потiм
знов лунала, вирвавшись в щiлину. Пахощi жiнки примусили мене глибше
зiтхнути, набираючи повiтря.
- Добривечiр, - сказав я.
Менi вiдповiли не зразу, певно, чекаючи когось iншого замiсть мене.
Хтось бiля вiкна палив цигарку, i вогник ?? раптом збiльшився, зробивши
потiм у темрявi тра?кторiю яскраво? зiрки. З лiжка до мене озвався високий
режисер:
- Засвiтiть, будь ласка, горiшн? свiтло.
Я повернувся до дверей i, доки намацував рукою вимикач, подумав, що я
прийшов невчасно й менi краще пiти, не перешкоджаючи людям заповняти
вечiрнiй присмерк розмовами. Пахощi жiнки знову долинули до мене. Я
запалив свiтло.
Високий режисер лежав на лiжковi, що стояло лiворуч, упирався головою в
стiну й ноги звiсив на долiвку. Бiля вiкна сидiла жiнка - бiлоголова,
стрижена, в англiйськiй блузцi, поклавши довгi ноги на стiлець перед
собою. Вона палила, дмухаючи в вiкно, i ледве подивилася на мене.
Режисер одразу скочив з лiжка й простяг руку: "Дуже радий бачити. Уже
гадав, що не прийдете. Сiдайте, будь ласка, знiмайте вашу куртку й
почувайте себе вiльно".
Я роздягатися вiдмовився.
- Дякую, - сказав я, - але ми сьогоднi, зда?ться, не встигнемо
поговорити, я ще маю побачення з мо?м товаришем, що вчора при?хав до
Мiста.
- Iз Севом? - запитала жiнка.
- Дозвольте вас познайомити, - заметушився високий режисер, - це, так
би мовити, мо? начальство з фабрики - редактор, а це моя приятелька й
землячка.
Землячка, не встаючи з мiсця, простягла менi руку. Я ?? взяв -
безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жiнка менi рiшуче не сподобалась.
Менi стало чомусь досадно. - 3 Севом, - вiдповiв я, - а ви його хiба
зна?те?
- Я Сева знаю, - жiнка викинула у вiкно сигарету i встала з стiльця, -
учора мене ось вiн познайомив.
Вона почала ходити по хатi. Я одразу став забувати сво? незадоволення.
З нею менi захотiлося погуляти по вулицях, мiцно притиснувши до себе ??
лiкоть. Вона трималася так, нiби ?й шлейф несли пажi. Розмовляючи з
високим режисером, я вiдчував на собi погляд, крайки мо?х вух червонiли.
- До побачення, - закiнчив я розмову, - завтра умовимось. До побачення,
товаришко. - Я вийшов з кiмнати, почувши за собою, коли зачиняв дверi:
"Хочете чаю, Тайах?" Це мене вразило, i я навiть не в той бiк коридора
вiдразу повернув. Потiм я почав згадувати, перебираючи прiзвища й
знайомих. Замислившись, я набрiв на Сева, що мешкав за кiлька номерiв далi
в коридорi i виходив кудись iз сво?? кiмнати.
- Сев, Сев, - закричав я, - ви це чи не ви?
- Це я, - вiдповiв Сев, простягаючи менi долоню.
Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять ? вороги, i друзi.
Першi - щоб замаскувати ворожiсть, а другi - щоб заховати дружню теплоту.
- От ми й зустрiлися, - кажу я, - а наче зовсiм недавно ми з вами жили
в однiй кiмнатi. Скiльки це вже часу пройшло?
Ми установили точно, скiльки пройшло часу, i це нас анi порадувало, анi
засмутило. Що нам час, коли його ? пiд нами й вище нас цiлi гори?
- Провалили картинку, Сев? - смiюся я.
- Iще й як провалив! З музикою й барабанами, - регочеться мiй друг, i
луна йде коридорами, як у лiсi. - Зате я тепер не провалю й не злякаюсь.
Сто?мо ми в коридорi довго, заходимо до кiмнати й там знову сто?мо.
Розмова наша мало ма? змiсту, але хiба не досить того, що ми чу?мо одне
одного, бачимо й смi?мось, як малi, не знати з чого?
- Сев, а хороше море, чорт його забери!
- Коли б тiльки його не змальовували синьою фарбою i красивими
епiтетами. Обов'язково над ним мусить лiтати чайка, що квилить-проквиля?,
буревiсники, Що чують бурю, i кораблi з бiлими лоскутами парусiв. Iдуть
вони обов'язково вперед, море тодi уявля?ш калюжею, яка гордиться з того,
що по нiй плава? бiлогрудий корабель.
- А матрос бронзовий i делiкатний, - кажу я в тон, - вiн возить
обов'язково привiти й закоху?ться десь у смагляву дочку Iндi?, нудьгуючи
за нею й простоюючи вахту мрiйним чудаком. Керманичi всi бадьорi й
смiливi, бачать рифи, як акули...
- Дайте ж менi договорити, - сердиться Сев, - я вiдповiдаю на ваше
запитання про море. Вiн запалив цигарку й став бiля трюмо.
- Море - це розпутна красива жiнка, яка хвилю? бiльше за всiх цнотливих
голубок. Ця жiнка лише збуджу? жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша
знана жiнка, вона ввижа?ться вдень i вночi. Задовольня? один подув
пристрастi, але виклика? два iнших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша
любов, вона iнодi дурна й жорстока, але нiяка красуня в свiтi не дасть вам
стiльки насолоди, бо вона ? й залишиться першою жiнкою, першою любов'ю.
Вiн промовчав.
- Море зовсiм не син?, i чайка квилить над ним тому, що хоче ?сти, а не
тужить за кимось. На кораблях бруднi, сiрi, обвiтренi паруси, i саме цей
факт менi хвилю? кров. Кораблi на морi поспiшають перебiгти свiй шлях, щоб
?х не захватив у дорозi шторм. Вони бояться моря, i ?хнiй гордий вигляд
походить вiд поспiшностi. Вони жагуче бояться, а ходять, бовтаються,
перелiтають з хвилi на хвилю, вiрнiш - хвиля пiдкочу? пiд них сво? пiнявi
боки. Навкруги чорне страшне море, безодня води й гнiву. Воно iнодi
поманить ласкавою синьою фарбою, iнодi воно з небом зiйдеться й почне
чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора.
Я хочу теж докласти сво?х мiркувань.
- Матрос возить не привiти лише, - кажу я, - а й важуще золоте зерно,
багатство й ситiсть, руду й метал. Обважнi? трюм, як шлунок бджоли, коли
вона поверта?ться з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмi
пересипа?ться зерно, гурчить метал, i чути, як за iлюмiнатором проноситься
вода. На вахтi хочеться спати, i обважнiли пiсля робочого дня руки. Море,
Сев, не забавка.
Сев одходить вiд трюмо. Виявля?ться, що вiн одягав там комiрця й
поправляв на собi краватку. Це мене зацiкавлю?, бо в нас нiколи не бувало
люстерка, i ми все робили помацки. Мушу признатися, що це був перший i
останнiй раз, коли Сев користався трюмо для таких дрiбниць, як комiрець i
краватка.
- Де ви були? - раптом згадав вiн про нашу зустрiч в коридорi. Я
сказав.
- То чого ж ви звiдти втекли так швидко?
- Там якась дiвчина, i вона менi не... подоба?ться. А взагалi я не хочу
?м перешкоджати.
- Тайах ?? звуть?
- Я чув це iм'я, але при чому тут "Йосиф Прекрасний"? Там ? така
цариця, що спокуша?.
- Оце вона там i ?.
Я здивувався i схвилювався. Перше почуття я висловив, а друге спробував
заховати навiть вiд себе. Мо? ж серце - цей одвiчний зрадник - нагнало на
обличчя зайво? кровi, я зробився червоний. Сев це помiтив. Вiн нiчого не
сказав i почав проглядати журнал. Iнодi вiн дивився на мене. Знову ховався
за журналом. Ми розпочали розмову, провадили ?? з пiвгодини i сказали дуже
мало слiв. Я взагалi люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всiх
слiв.
- Сценарiй морський думаю. (Коли Сев говорить иро свою якусь акцiю,
його слово, що визнача? акцiю, вiн вимовля? нiби з велико? лiгери, як щось
важливе та пiдкреслене). Море, корабель, нашi матроси й нудьга за
батькiвщиною.
Я лише слухаю, бо в мене нема? нахилу до бесiди. Це вiн швидко помiча?
й непомiтно змiню? тему. I, нарештi, несподiвано каже:
- Ходiмо туди.
- Куди? - дивуюся я.
- До то? кiмнати, звiдки ви втекли.
Ми сидимо всi гуртом на лiжковi: я, Тайах i Сев. Навпроти нас ходить
високий режисер, а на канапi сидить кiнооператор в окулярах.
Я вiдчуваю бiля себе тепле плече жiнки, вона чудово пахне - якийсь
солодкий, тремтячий запах, як звук вiолiни. Менi хочеться сказати ?й якусь
при?мнiсть, показати себе веселим i цiкавим, i... красивим.
- Ви танцювали, як ?гиптянка - наче жагуча пристрасть текла в вас.
Тайах весело смi?ться й лукаво погляда? на мене й на Сева. Вона дуже
стримана й холодна взагалi, а коли смi?ться - робиться близькою. Для всiх
людей в не? холодний погляд i професiйна усмiшка балерини - одним ротом,
бiлими зубами.
- А взагалi ви нагаду?те прекрасну мавпочку, - дода? Сев серйозно, -
вона гризе горiшок на деревi й влуча? звiдти горiшком.
- Монкi (Mоnkеу), - iнформую я, - так звучить це англiйською мовою.
Так розмовляючи, ми не помiчали часу, що поспiшно крутив стрiлки на
годинниках i засипав синiй дах неба цiлими мiшками свiтлякiв. Високий
режисер мочив хустку рiдиною зi склянки (то був чай) i клав собi на очi,
шо були навдивовижу червонi й запаленi. Вiн з нудьгою поглядав на горiшню
лампу, доки ми догадались ?? погасити. Високий режисер попiк очi свiтлом
прожекторiв.
Iнтимна темiнь обгорнула кiмнату. Оператор присунув ближче до нас
канапу. Високий режисер сiв i собi.
- Ви якiсь дивнi люди, - сказала Тайах, - нiчого подiбного я не бачила
в себе на пiвночi. Я почуваю вашу молодiсть, як морське повiтря.
На мою руку обережно лягла ?? рука й так залишилась. Я почав ворушити
пальцями, помалу пестити жiночу руку. Тайах нахилилася до мене, й я
нахилявся до не?. ?? волосся лоскотало менi вухо.
Я люблю людськi руки. Вони менi здаються живими додатками до людського
розуму. Руки менi розповiдають про труд i людське горе. Я бачу творчi
пальцi - тремтячi й нервовi. Руки жорстокi й хижацькi, руки працьовитi й
ледарськi, руки мужчини й жiнки! Вас я люблю спостерiгати, коли ви берете
й вiдда?те, коли ви хова?те в одежi ножа, коли ви пестите нiжну шкiру
жiнки, коли ви боляче любите ?? й не хочете нiкому вiддати. Найбiльше менi
до вподоби руки творцiв. Перо i пензель, нiж i сокира, талановитий
молоток! Чи зна?те ви, що рука, яка вас трима?, переда? через вас вогонь
життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори ?? житимуть. Вона
поспiша?, викону? волю людини, що, пiдiймаючися з небуття, ледве встига?
дати життя дiтям i виконати долю творчого труда. Я люблю ?? - вiчну
людську руку, незвичайний символ, i розумiю велич то? хвилини, коли друг
да? руку друговi: цим вiн переда? самого себе, сво? серце й розум, дихання
дiтей. Двi людських руки вкупi - це кiльце, за яке, ухопившися, можна
зрушити землю.
Моя кана виплива? раптом перед очима, я перегортаю червоний жар i
вiдчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах i пiдкладаю дров до
кани. Кров не хоче вже мене грiти так, як пiвсотнi рокiв тому. Поги в
колiнах i кiсточках ниють i тремтять, доки розгоряються дрова. Поступово
тепло збiльшу?ться. Дрова охоплю? полумiнь. Червоне й гаряче листя його
росте й в'яне. Раптом iз листя вироблюються червонi чоловiчки, вони сидять
на дровах, махаючи синiми хустками. Мо? холодне тiло набира? тепла. Я
нахиляюся до кани, i гарячий вiтер дише менi в обличчя. Наче йду я в
пекучий день степом, щоки мо? горять вiд кровi. Далi я хвилинку тихо
плачу. Очi в мене розплющенi, я нiчого не бачу, i на плед падають рясними
краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що менi боляче й що я щось
втратив. Мо? сльози так само, як i смiх, - це фiзiологiчнi процеси, що ?х
звикли збуджувати в менi певнi обставини. Але мозок у мене сто?ть над
фiзiологi?ю. Вiн зна?, що сльози й радiсть - це невiд'?мнi частки
людського щастя. Я дивлюся на руки, пiдставляючи ?х ласцi вогню. Мо? любi,
грiйтеся. Ваша кров тече в синах: пiлотовi й письменниковi. Ви не висли
безсило вiд розпачу та невдачi, ви завжди чесно служили менi. Ви першi
дали вiдчути нiжнiсть жiночого тiла й вiдповiли ласкою на ласку. Дрова
розгорiлися добре. За вiкнами негода. Тiло молодi? вiд тепла. На руки
стриба? вогонь i тече по жилах. Я заплющую очi. Неси мене, часе, назад.
- Чи довго ми так сидiтимемо? - пита? наче з далекого далека голос
оператора.
- Менi непогано, - каже Сев, - та мене вдома чека? вже, певно,
помiчник, з яким я розробляю сценарiй.
Я нахиляюся до Сева й пропоную йому сво? послуги. А через те, що мiж
нами сидить Тайах, вона вiдхиля?ться трохи назад, коли я розмовляю з Севом
над ?? колiньми. Я пiд сурдинку кажу Севу кiлька зайвих слiв, що не мають
зв'язку з мо?ю пропозицi?ю. Вони передають мо? сприймання Тайах. Вона й
собi хоче слухати й нахиля?ться до наших голiв, ?? груди торкаються тодi
мо?? руки. Я не ворушу лiктем, щоб залишити враження випадковостi. Я чую
пульсацiю кровi на шкiрi руки.
Тро? голiв укупi, три перемiшаних дихання, тро? рук разом (Сев поклав i
свою руку на нашi), сутiнь кiмнати, дружба, до яко? увiйшла жiнка
повноправною серединою. Цю групу можна вирiзьбиги на пiрамiдi, бо вона е
синтез i натхнення. Тишу перекласти на камiнь, i вона буде тремтiти в
напруженнi. На не? падатимуть тiнi подiй, але вона вiчна. Тро? голiв
укупi!
VI
Сонце ще далеко за обрi?м. Його дотики до хмар ледве-ледве можна
розпiзнати. Це навiть ще не дотики. Це погляд здалеку, вiд якого голубi?
небо на тiм мiсцi, де зiйде сонце. Море спокiйне й темне. Повiтря вночi
чорне, а тепер - сiре, i можна бачити за хвилерiзом, за маяком - тiнi
парусiв трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я й актор-тубiлець. Вулиця
мокра вiд роси. Блiдо горить лiхтар, вiн зблiд, як жiнка пiсля пристрасно?
ночi. Перед готелем невеликий бульвар, що обрива?ться до порту. Маяк уже
погашено. Пароплав з чорним димарем i трьома червоними на ньому смугами
видушу? з себе дим, що помалу сота?ться в повiтрi й заволiка?: портовий
вокзал, портовi будiвлi i склепи, будiвлi зерноперевантажувачiв,
залiзничнi вагони на естакадi. Пароплав iз жовтим димарем помалу пiдносить
на грот-мачту прапор: темний квадрат на бiлому полi. Капiтан заявля? цим,
що вiн сьогоднi вiдплива? з нашого Мiста до сво?? кра?ни за море.
Ми йдемо серединою бульвару в напрямку до схiдцiв у порт. Бульвар
нагаду? клiтку зоологiчного саду, з яко? вивезли звiрiв i лагодяться ??
почистити. Ще не повиходили пiдмiтальники, поливальники й чепурi? - люди,
що мають повне право зневажати нас: вони знають нашi грiхи i бруд. Бiля
пам'ятника французькому герцоговi стеляться вниз широкi схiдцi. Герцог
показу? рукою сво? задоволення з моря й торговельно? гаванi, що лежить
просто перед нами. Вiн не дивиться лiворуч, де вiйськова гавань, ще
лiворуч, де нафтова, праворуч - де тепер царство зерна й шкiр, ще
праворуч, де за будiвлями на молу - ? море й на високому березi - рештки
старовинно? турецько? фортецi.
По схiдцях ми бiжимо вниз, як школярi. Схiдцiв ? сот за двi. Добiга?мо
до вулички, нею йдемо лiворуч, мина?мо торговельну гавань, де до берега
причалили дубки й великi шаланди, похитуються в ранiшньому сн? цi
дерев'янi будиночки, похиту?ться сiно на деяких з них, i розноситься важке
хропiння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинутi з шаланд на берег. У
вiйськовiй гаванi попритулювалися човни рибалок. Ми пiдходимо до них i
зазира?мо згори, з естакади. Наш актор почина? бiгати й шукати свого
знайомого рибалку, вiддаля?ться вiд нас i десь зника?. Море тихе й
блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Пiд нами шаланди, розпустивши паруси,
похляскавши ними на тихому вiтрi, одна за одною вiдриваються вiд берега,
набравши вiтру в парус. Вони довго сновигають у гаванi, як нiчнi птахи,
лавiрують, хитрять iз вiтром i врештi, як гуси, випливають за хвилерiз.
Голос нашого актора десь луна? в ранковiй тишi.
- Ей, на яхт-клубi!
Яхт-клуб уперго мовчить. Там нема? нi душi. Актор надрива?ться; нiби
через усю вiйськову гавань розтягся його голос. Нам набрида? стояти на
мiсцi, i ми йдемо в напрямку голосу нашого актора. Наближа?мось до
спорудження на бгрезi. Це - старий моторний човен вiйськового призначення.
Вiн сто?ть на березi, пiдпертий з усiх бокiв. Ми приклада?мо долонi до
залiзних його бортiв. Досередини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо
штовха?мо ногами iржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вiсь гвинта, вона
злегка гудить, резонуючи в порожнiй серединi. Погнутi борти, дряпини вiд
куль i порвана сталь зруйновано? башти. Ми врештi пройнялися повагою до
цього жертовника, на якому було принесено в жертву людськi тiла. Коли,
кому, скiльки? Ми не ма?мо вiдповiдi. Якi передсмертнi рухи бачила ця
сталь, про що плакали сини чи?сь, розкиданi в тобi, збитi до бортiв
ворожим набо?м? Тебе пестило море. Ти занурявся в хвилю, човне. Тепер ти
сто?ш на березi, i ми не бачимо на тобi гордих слiв.
Iдемо далi й доходимо до краю молу. Вже зовсiм свiта?. Над водою сидять
мiна, особливо вночi, коли треба поспiшати i плисти далi, треба
повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий
пострiл. Дуже капризна рiч плавуча мiна, - кажуть матроси, i вони мають
цiлковиту рацiю, бо ще нi разу не повернувся поганий пароплав, якого не
шкода, до сво?х берегiв. Мiни лежать на палубi й у трюмi, вогню запалювати
не можна, блоками опускають ?х у морську дорогу, вони непевнi. Бувало, що
зiпсу?ться на мiнi ударник або вчиниться хiмiчна реакцiя в гримучiм живiм
срiблi капсуля. Вiзьмуть розриватися тодi мiни на пароплавi. Фе?рична
картина, що на не? пiсля першого ж вибуху вже нiкому дивитись. А то ще -
поставивши мiну, забудеш шлях i на не? ж повернешся. Проклятий "Iсмет"
раптом ударить пароплав прожектором i не зведе його вбiк, доки примiриться
наводчик. Погасне прожектор несподiвано, як i з'явився. Будуть красиво
рватися мiни на пароплавi вiд набо?в крейсера. Розставляти мiни - вiрна
смерть для матроса.
Матрос це зна? й матрос зневажливо свище. Вiн почува? пiд ногою хистку
палубу судна, i йому не треба твердiшо? опори. Вiн може й умерти, та треба
ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю вiдпрошу?ться на берег. Твердий
камiнь естакади, брук на вулицях i лiхтар, що бiля нього почина?ться й
кiнча?ться матроська любов, народжують йому прекрасну думку про матiр I
коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист - чу?те? - ма? в
собi мало певностi. Вiн хова? страх i таму? дрижу. Матрос бо?ться, як
кожна жива iстота.
Негайно ж вiн шука? грошей i шука? жiнки, щоб затулити в сво?му ротi
крик смертi ?? устами. Вiн, як божевiльний, стиска? жiнку, i вона,
злякавшися, вирива?ться з його обiймiв, тiка? геть, зника? в пiтьмi. А
матрос iтиме вiд лiхтаря до лiхтаря. Йому залишилася година стояти на
твердiй землi й жити. Вiн пливе вiд лiхтаря до лiхтаря. Заходить до
потайного салуну i дзвонить кулаком у дверi, йому ще лишилася година
життя. Вiн п'? якусь пахучу рiдину, молочно-бiлу, розведену водою. Затуля?
носа, щоб не занудило його вiд запаху одеколону, що вiн його п'?. (Горiлки
нема? - вiйна). Методично лама? стiльцi, продавлю? пальцем столи, плю? на
долiвку й пробу? розвеселитись пiснею. А час iде. А пароплав гуде. Вимага?
денатурату. Зляканий хазя?н приносить його з усiма приладдями до пиття:
фiльтром, хлiбом, цукром i водою. Але матрос розбива? фiльтр, топче хлiб i
нехту? цукром. Просто в горлянку вилива? вiн пiвпляшки. Часами йому
зда?ться, що вiн уже на тiм свiтi. Уперто натяга? на лоба шапку. Губить
помалу свiдомiсть i чу?, як скажено працю? серце. Зовсiм не вiдчува? рота
й носа. Валиться на долiвку й лиша?ться на нiй.
Матроса витягають iз салуну недбайливо, як пса. Його волочать за ноги.
На бруковi кидають i розбiгаються в рiзнi боки. Матрос лежить, його трясе,
вiн уже бачить десятий фантастичний сон, вiн мучиться неймовiрно, бо кожен
раз виривають кишки з тiла. Тут його знаходить патруль, чита? на шапцi
адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з
нереальною смертю й реальним доктором. Нарештi одужу?. I тодi дiзна?ться,
що пароплав, на якому вiн мав повезти мiни, щасливо полетiв у повiтря бiля
турецьких берегiв.
Вiдтодi матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуля? носа й
цiдить у рот по краплинi. Це в нього ? й тепер, я спостерiг одного разу й
послухав його оповiдання про денатурат.
Як аргонавти в давнину,
Покинемо свiй дiм.
Ту-тум, ту-тум. Ту-гум, ту-тум!
За руном золотим... -
спiваю я, повертаючись до фабрики й несучи конституцiю. Мене зустрiча?
кур'?р: "Швидше до Директора!" Я поспiшаю до ?дальнi, де вiн тепер сидить.
Бiля ворiт фабрики товчуться люди. Актори й авантурники, жебраки й
чеснотники, жiнки, чоловiки й дiти. Вони лагiдно зазирають у вiчi всiм,
хто впевнено ходить, хто твердо ставить ногу й високо несе голову: то,
мабуть, хазя?, службовцi, недосяжнi режисери й всемогутнi помiчники
режисерiв. Тут вони товпляться з ранку до вечора.
?дальня мiститься в бруднiй кiмнатi, де стiни запливли парою й салом,
столи покрито з минулого року папером, так вiн i лежить. Перед дверима
сто?ть напiвгола жебрачка, яка нiчого не просить, а тiльки топчеться по
сво?й одежинi й сумно сповiща? кожному: "Конвертiв бiльш нема?". В холодну
пору мухи сидять на стелi й облiпили електричний шнур, на якому висить
лампа. Шнур зовсiм чорний i дивно кострубатий. Мухи сидять i по однiй
умирають, сиплються на стiл i на похиленi голови. В жарку пору - вони
лiтають i пустують, грацiозно сiдають на хлiб i на руки, злiтаються до
стелi, роблять мертвi петлi i лiзуть до рота й до носа. Ми, лагiдно
посмiхаючись, невпинно женемо ?х i не хочемо дiлити з ними нашо? трапези.
Нам навiть дивно - як може бути ?дальня без мух? До цього ще - пси.
Невiдомо, кого бiльше завсiди в ?дальнi: людей за столами чи псiв пiд
столами. Кожен спiвробiтник ма? свого улюбленця. Деякi - двох i бiльше.
Пси гуляють, жирують, плодяться й поповнюють ?дальню щенятами, блохами й
нудним запахом. Директор сидить окремо й ?сть так швидко, нiби в нього в
руцi двi ложки. Я сiдаю бiля нього й розкладаю на столi конституцiю. Я
йому голосно читаю, а вiн мовчки ?сть. Подають другу страву. Директор да?
шматок м'яса котовi, що сидить поблизу. Це матроська звичка - любити
тварин. Одразу котовi ще перепада? кiлька шматкiв м'яса вiд людей, що
сидять навкруги: та?мна думка, що на них таким чином зверне Директор
увагу. Така увага нi до чого, але людям при?мно навiть погладити ту
тварину, до яко? торкалось начальство. "Як аргонавти в давнину", - спiваю
я сам до себе, закiнчивши читати пункти, навiянi морем. I другу страву вже
з'?дено. Директор мовчки дума?. Пам'ять у нього гарна - кожне слово в
головi.
- Роботи багато, - каже вiн, коли ми виходимо з ?дальнi, - тiльки
розбалувались вони всi. Халтуру розвозять.
Я не можу говорити - менi не да? авторське задоволення. Мого проекта
блискуче прийнято.
- Ти, може, дума?ш, що в рукавичках працюватимеш? - каже вiн далi.
Ми заходимо до зали переглядiв, провадячи далi розмову. Це - невелика
кiмната, в якiй, певно, завiсився не один бiдолаха, бо й тепер вона
навiва? думки про самогубство. Вона з тих кiмнат, до яких нудно заходити й
радiсно виходити. Стiльцiв нема?. Двi-три лави стоять на бруднiй долiвцi.
В кутку пiч, що нiколи не топиться. Ми сiда?мо.
- Лiнi? я одразу не братиму, - кажу я тихо, - бо тут, де справа
торка?ться творчостi, я не можу замiнити собою всiх творцiв фiльму. Я хочу
заслужити в них повагу й авторитет.
Механiк за стiною пуска? апарата. Апарат деренчить i шумить, заглушаючи
розмову. На екранi миготять шматки чергових знiмань яко?сь режисерсько?
групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це
ноту?. Я мовчу, дивлячись на екран. Я вступаю до смуги повсякденних
iнтересiв, при?здiв на фабрику ранком, переглядiв, розмов, директив,
сварок, монтажiв - усього того, з чого склада?ться цiле наше життя, коли
викреслити з нього недiлi та весни.
V
- Любий Сев, - хочеться менi почати, - нарештi й про вас iтиме мова. У
мене на стiнi висить портрет - ваш дiд у бiлiй полотнянiй сорочцi й в
полотняних штанях, босий i без шапки. Вiн сто?ть у садку, спираючись на
палицю. йому не менше дев'яноста. Але вiн сто?ть так, як ви стояли колись
у Мiстi, у нього буйне волосся й рiвнi плечi. Вiн з однаковою гордiстю
стоятиме серед велетенських машин, вiн стоятиме на палубi океанського
корабля, що йде в невiдомi кра?ни, вiн стоятиме з однаковою гордiстю й
серед немiряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому ? одвiчне обличчя
Людини, суворi риси завойовника, серце мандрiвника i творця.
- Любий Сев, - кортить менi казати, - я пам'ятаю й досi ваше сприймання
життя. Жiнку треба вмiти понести на руках. Не боятися нiколи помилок, бо
той, хто бо?ться, швидко старi?, i в нього холоне голова. Йому годi шукати
повноти життя, йому досить то? молодостi, що залишилася в нього позаду, а
то? молодостi, що е попереду й ? навкруги, - вiн не бачить.
- Любий Сев, - хочеться менi казати ще далi, але я стримую себе й
переводжу думку на iнше. Менi не личить користатися прийомами романiста,
щоб прив'язати увагу читача. Романiст обов'язково вже повiдомив би, що
"Iсмет" у нього буде дiяти ще раз, що дванадцять весел матиме шлюпка, яка
привезе до берега турецького мiнiстра. Вiн побожився б, що герой не
любитиме балерини, i потiм показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч i
кортить менi сказати кiлька та?мниць i кiлька фраз, що. ?х можна рiзно
розумiти. Замiсть цього я просто перейду до дальших сторiнок розповiдi,
щоб продовжити обiцянi мемуари старо? людини, яка, проте, вважа? себе
здатною жити iще пiвсотнi рокiв.
Менi непри?мно, що я написав останнi слова фрази. Але тому, що я ?х
подумав, я не маю права та?ти. Чи ж не обiцяв я казати тiльки правду?
Мо? перебування в Мiстi вступало до ново? фази. Менi сьогоднi сказали,
що при?хав Сев. Я його не бачив. Художник Сев - мiй перший друг. Прийшовши
режисером до кiно, вiн поставив невеличку комедiю й блискуче провалився.
За це вiн дозволив собi вiдпустку на кiлька мiсяцiв. Тепер вiн знову
повернувся до Мiста й буде ставити ще одну картину.
Я виходив схiдцями на третiй поверх готелю. Горiли електричнi лампи.
Був вечiр, що не вiщував менi нiчого Особливого, нiяких подiй. Весело
пiдскакуючи, я майже вибiг нагору й там раптом зупинився, пригадуючи, до
кого йду.
- До високого режисера, - вiдповiв я сам собi, поновлюючи рух по
паркету коридорiв третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти
увечерi про сценарiй - той, що вiн почав ставити. Отже, я йшов, як веселий
журавель. Моя печiнка почувала себе добре, i жовч не виливалась, куди ?й
не треба. Я був розiгрiтий, як вiск, сво?ми планами, майбутнiми успiхами,
романтичнiстю натури, тишею коридора, вiдбиток чужих пальцiв залишився б
на мо?й шкiрi, коли б хтось спробував узяти мене за руку.
Постукав до кiмнати. Тиша. Ще постукав. Дво? голосiв - жiночий i
чоловiчий - вiдповiли разом: "Можна". Я переступив порiг кiмнати й одразу
нiкого не побачив. Праворуч пiд стiною на столi стояла лампа з абажуром i
темною матерi?ю на ньому. Вiд цього вся кiмната була темною, задушливою i
чужою, як вулиця незнайомого мiста. Крiзь одчиненi вiкна долiтала музика
ресторану, перериваючись i глухнучи, коли там раптом зачиняли дверi. Потiм
знов лунала, вирвавшись в щiлину. Пахощi жiнки примусили мене глибше
зiтхнути, набираючи повiтря.
- Добривечiр, - сказав я.
Менi вiдповiли не зразу, певно, чекаючи когось iншого замiсть мене.
Хтось бiля вiкна палив цигарку, i вогник ?? раптом збiльшився, зробивши
потiм у темрявi тра?кторiю яскраво? зiрки. З лiжка до мене озвався високий
режисер:
- Засвiтiть, будь ласка, горiшн? свiтло.
Я повернувся до дверей i, доки намацував рукою вимикач, подумав, що я
прийшов невчасно й менi краще пiти, не перешкоджаючи людям заповняти
вечiрнiй присмерк розмовами. Пахощi жiнки знову долинули до мене. Я
запалив свiтло.
Високий режисер лежав на лiжковi, що стояло лiворуч, упирався головою в
стiну й ноги звiсив на долiвку. Бiля вiкна сидiла жiнка - бiлоголова,
стрижена, в англiйськiй блузцi, поклавши довгi ноги на стiлець перед
собою. Вона палила, дмухаючи в вiкно, i ледве подивилася на мене.
Режисер одразу скочив з лiжка й простяг руку: "Дуже радий бачити. Уже
гадав, що не прийдете. Сiдайте, будь ласка, знiмайте вашу куртку й
почувайте себе вiльно".
Я роздягатися вiдмовився.
- Дякую, - сказав я, - але ми сьогоднi, зда?ться, не встигнемо
поговорити, я ще маю побачення з мо?м товаришем, що вчора при?хав до
Мiста.
- Iз Севом? - запитала жiнка.
- Дозвольте вас познайомити, - заметушився високий режисер, - це, так
би мовити, мо? начальство з фабрики - редактор, а це моя приятелька й
землячка.
Землячка, не встаючи з мiсця, простягла менi руку. Я ?? взяв -
безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жiнка менi рiшуче не сподобалась.
Менi стало чомусь досадно. - 3 Севом, - вiдповiв я, - а ви його хiба
зна?те?
- Я Сева знаю, - жiнка викинула у вiкно сигарету i встала з стiльця, -
учора мене ось вiн познайомив.
Вона почала ходити по хатi. Я одразу став забувати сво? незадоволення.
З нею менi захотiлося погуляти по вулицях, мiцно притиснувши до себе ??
лiкоть. Вона трималася так, нiби ?й шлейф несли пажi. Розмовляючи з
високим режисером, я вiдчував на собi погляд, крайки мо?х вух червонiли.
- До побачення, - закiнчив я розмову, - завтра умовимось. До побачення,
товаришко. - Я вийшов з кiмнати, почувши за собою, коли зачиняв дверi:
"Хочете чаю, Тайах?" Це мене вразило, i я навiть не в той бiк коридора
вiдразу повернув. Потiм я почав згадувати, перебираючи прiзвища й
знайомих. Замислившись, я набрiв на Сева, що мешкав за кiлька номерiв далi
в коридорi i виходив кудись iз сво?? кiмнати.
- Сев, Сев, - закричав я, - ви це чи не ви?
- Це я, - вiдповiв Сев, простягаючи менi долоню.
Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять ? вороги, i друзi.
Першi - щоб замаскувати ворожiсть, а другi - щоб заховати дружню теплоту.
- От ми й зустрiлися, - кажу я, - а наче зовсiм недавно ми з вами жили
в однiй кiмнатi. Скiльки це вже часу пройшло?
Ми установили точно, скiльки пройшло часу, i це нас анi порадувало, анi
засмутило. Що нам час, коли його ? пiд нами й вище нас цiлi гори?
- Провалили картинку, Сев? - смiюся я.
- Iще й як провалив! З музикою й барабанами, - регочеться мiй друг, i
луна йде коридорами, як у лiсi. - Зате я тепер не провалю й не злякаюсь.
Сто?мо ми в коридорi довго, заходимо до кiмнати й там знову сто?мо.
Розмова наша мало ма? змiсту, але хiба не досить того, що ми чу?мо одне
одного, бачимо й смi?мось, як малi, не знати з чого?
- Сев, а хороше море, чорт його забери!
- Коли б тiльки його не змальовували синьою фарбою i красивими
епiтетами. Обов'язково над ним мусить лiтати чайка, що квилить-проквиля?,
буревiсники, Що чують бурю, i кораблi з бiлими лоскутами парусiв. Iдуть
вони обов'язково вперед, море тодi уявля?ш калюжею, яка гордиться з того,
що по нiй плава? бiлогрудий корабель.
- А матрос бронзовий i делiкатний, - кажу я в тон, - вiн возить
обов'язково привiти й закоху?ться десь у смагляву дочку Iндi?, нудьгуючи
за нею й простоюючи вахту мрiйним чудаком. Керманичi всi бадьорi й
смiливi, бачать рифи, як акули...
- Дайте ж менi договорити, - сердиться Сев, - я вiдповiдаю на ваше
запитання про море. Вiн запалив цигарку й став бiля трюмо.
- Море - це розпутна красива жiнка, яка хвилю? бiльше за всiх цнотливих
голубок. Ця жiнка лише збуджу? жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша
знана жiнка, вона ввижа?ться вдень i вночi. Задовольня? один подув
пристрастi, але виклика? два iнших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша
любов, вона iнодi дурна й жорстока, але нiяка красуня в свiтi не дасть вам
стiльки насолоди, бо вона ? й залишиться першою жiнкою, першою любов'ю.
Вiн промовчав.
- Море зовсiм не син?, i чайка квилить над ним тому, що хоче ?сти, а не
тужить за кимось. На кораблях бруднi, сiрi, обвiтренi паруси, i саме цей
факт менi хвилю? кров. Кораблi на морi поспiшають перебiгти свiй шлях, щоб
?х не захватив у дорозi шторм. Вони бояться моря, i ?хнiй гордий вигляд
походить вiд поспiшностi. Вони жагуче бояться, а ходять, бовтаються,
перелiтають з хвилi на хвилю, вiрнiш - хвиля пiдкочу? пiд них сво? пiнявi
боки. Навкруги чорне страшне море, безодня води й гнiву. Воно iнодi
поманить ласкавою синьою фарбою, iнодi воно з небом зiйдеться й почне
чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора.
Я хочу теж докласти сво?х мiркувань.
- Матрос возить не привiти лише, - кажу я, - а й важуще золоте зерно,
багатство й ситiсть, руду й метал. Обважнi? трюм, як шлунок бджоли, коли
вона поверта?ться з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмi
пересипа?ться зерно, гурчить метал, i чути, як за iлюмiнатором проноситься
вода. На вахтi хочеться спати, i обважнiли пiсля робочого дня руки. Море,
Сев, не забавка.
Сев одходить вiд трюмо. Виявля?ться, що вiн одягав там комiрця й
поправляв на собi краватку. Це мене зацiкавлю?, бо в нас нiколи не бувало
люстерка, i ми все робили помацки. Мушу признатися, що це був перший i
останнiй раз, коли Сев користався трюмо для таких дрiбниць, як комiрець i
краватка.
- Де ви були? - раптом згадав вiн про нашу зустрiч в коридорi. Я
сказав.
- То чого ж ви звiдти втекли так швидко?
- Там якась дiвчина, i вона менi не... подоба?ться. А взагалi я не хочу
?м перешкоджати.
- Тайах ?? звуть?
- Я чув це iм'я, але при чому тут "Йосиф Прекрасний"? Там ? така
цариця, що спокуша?.
- Оце вона там i ?.
Я здивувався i схвилювався. Перше почуття я висловив, а друге спробував
заховати навiть вiд себе. Мо? ж серце - цей одвiчний зрадник - нагнало на
обличчя зайво? кровi, я зробився червоний. Сев це помiтив. Вiн нiчого не
сказав i почав проглядати журнал. Iнодi вiн дивився на мене. Знову ховався
за журналом. Ми розпочали розмову, провадили ?? з пiвгодини i сказали дуже
мало слiв. Я взагалi люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всiх
слiв.
- Сценарiй морський думаю. (Коли Сев говорить иро свою якусь акцiю,
його слово, що визнача? акцiю, вiн вимовля? нiби з велико? лiгери, як щось
важливе та пiдкреслене). Море, корабель, нашi матроси й нудьга за
батькiвщиною.
Я лише слухаю, бо в мене нема? нахилу до бесiди. Це вiн швидко помiча?
й непомiтно змiню? тему. I, нарештi, несподiвано каже:
- Ходiмо туди.
- Куди? - дивуюся я.
- До то? кiмнати, звiдки ви втекли.
Ми сидимо всi гуртом на лiжковi: я, Тайах i Сев. Навпроти нас ходить
високий режисер, а на канапi сидить кiнооператор в окулярах.
Я вiдчуваю бiля себе тепле плече жiнки, вона чудово пахне - якийсь
солодкий, тремтячий запах, як звук вiолiни. Менi хочеться сказати ?й якусь
при?мнiсть, показати себе веселим i цiкавим, i... красивим.
- Ви танцювали, як ?гиптянка - наче жагуча пристрасть текла в вас.
Тайах весело смi?ться й лукаво погляда? на мене й на Сева. Вона дуже
стримана й холодна взагалi, а коли смi?ться - робиться близькою. Для всiх
людей в не? холодний погляд i професiйна усмiшка балерини - одним ротом,
бiлими зубами.
- А взагалi ви нагаду?те прекрасну мавпочку, - дода? Сев серйозно, -
вона гризе горiшок на деревi й влуча? звiдти горiшком.
- Монкi (Mоnkеу), - iнформую я, - так звучить це англiйською мовою.
Так розмовляючи, ми не помiчали часу, що поспiшно крутив стрiлки на
годинниках i засипав синiй дах неба цiлими мiшками свiтлякiв. Високий
режисер мочив хустку рiдиною зi склянки (то був чай) i клав собi на очi,
шо були навдивовижу червонi й запаленi. Вiн з нудьгою поглядав на горiшню
лампу, доки ми догадались ?? погасити. Високий режисер попiк очi свiтлом
прожекторiв.
Iнтимна темiнь обгорнула кiмнату. Оператор присунув ближче до нас
канапу. Високий режисер сiв i собi.
- Ви якiсь дивнi люди, - сказала Тайах, - нiчого подiбного я не бачила
в себе на пiвночi. Я почуваю вашу молодiсть, як морське повiтря.
На мою руку обережно лягла ?? рука й так залишилась. Я почав ворушити
пальцями, помалу пестити жiночу руку. Тайах нахилилася до мене, й я
нахилявся до не?. ?? волосся лоскотало менi вухо.
Я люблю людськi руки. Вони менi здаються живими додатками до людського
розуму. Руки менi розповiдають про труд i людське горе. Я бачу творчi
пальцi - тремтячi й нервовi. Руки жорстокi й хижацькi, руки працьовитi й
ледарськi, руки мужчини й жiнки! Вас я люблю спостерiгати, коли ви берете
й вiдда?те, коли ви хова?те в одежi ножа, коли ви пестите нiжну шкiру
жiнки, коли ви боляче любите ?? й не хочете нiкому вiддати. Найбiльше менi
до вподоби руки творцiв. Перо i пензель, нiж i сокира, талановитий
молоток! Чи зна?те ви, що рука, яка вас трима?, переда? через вас вогонь
життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори ?? житимуть. Вона
поспiша?, викону? волю людини, що, пiдiймаючися з небуття, ледве встига?
дати життя дiтям i виконати долю творчого труда. Я люблю ?? - вiчну
людську руку, незвичайний символ, i розумiю велич то? хвилини, коли друг
да? руку друговi: цим вiн переда? самого себе, сво? серце й розум, дихання
дiтей. Двi людських руки вкупi - це кiльце, за яке, ухопившися, можна
зрушити землю.
Моя кана виплива? раптом перед очима, я перегортаю червоний жар i
вiдчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах i пiдкладаю дров до
кани. Кров не хоче вже мене грiти так, як пiвсотнi рокiв тому. Поги в
колiнах i кiсточках ниють i тремтять, доки розгоряються дрова. Поступово
тепло збiльшу?ться. Дрова охоплю? полумiнь. Червоне й гаряче листя його
росте й в'яне. Раптом iз листя вироблюються червонi чоловiчки, вони сидять
на дровах, махаючи синiми хустками. Мо? холодне тiло набира? тепла. Я
нахиляюся до кани, i гарячий вiтер дише менi в обличчя. Наче йду я в
пекучий день степом, щоки мо? горять вiд кровi. Далi я хвилинку тихо
плачу. Очi в мене розплющенi, я нiчого не бачу, i на плед падають рясними
краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що менi боляче й що я щось
втратив. Мо? сльози так само, як i смiх, - це фiзiологiчнi процеси, що ?х
звикли збуджувати в менi певнi обставини. Але мозок у мене сто?ть над
фiзiологi?ю. Вiн зна?, що сльози й радiсть - це невiд'?мнi частки
людського щастя. Я дивлюся на руки, пiдставляючи ?х ласцi вогню. Мо? любi,
грiйтеся. Ваша кров тече в синах: пiлотовi й письменниковi. Ви не висли
безсило вiд розпачу та невдачi, ви завжди чесно служили менi. Ви першi
дали вiдчути нiжнiсть жiночого тiла й вiдповiли ласкою на ласку. Дрова
розгорiлися добре. За вiкнами негода. Тiло молодi? вiд тепла. На руки
стриба? вогонь i тече по жилах. Я заплющую очi. Неси мене, часе, назад.
- Чи довго ми так сидiтимемо? - пита? наче з далекого далека голос
оператора.
- Менi непогано, - каже Сев, - та мене вдома чека? вже, певно,
помiчник, з яким я розробляю сценарiй.
Я нахиляюся до Сева й пропоную йому сво? послуги. А через те, що мiж
нами сидить Тайах, вона вiдхиля?ться трохи назад, коли я розмовляю з Севом
над ?? колiньми. Я пiд сурдинку кажу Севу кiлька зайвих слiв, що не мають
зв'язку з мо?ю пропозицi?ю. Вони передають мо? сприймання Тайах. Вона й
собi хоче слухати й нахиля?ться до наших голiв, ?? груди торкаються тодi
мо?? руки. Я не ворушу лiктем, щоб залишити враження випадковостi. Я чую
пульсацiю кровi на шкiрi руки.
Тро? голiв укупi, три перемiшаних дихання, тро? рук разом (Сев поклав i
свою руку на нашi), сутiнь кiмнати, дружба, до яко? увiйшла жiнка
повноправною серединою. Цю групу можна вирiзьбиги на пiрамiдi, бо вона е
синтез i натхнення. Тишу перекласти на камiнь, i вона буде тремтiти в
напруженнi. На не? падатимуть тiнi подiй, але вона вiчна. Тро? голiв
укупi!
VI
Сонце ще далеко за обрi?м. Його дотики до хмар ледве-ледве можна
розпiзнати. Це навiть ще не дотики. Це погляд здалеку, вiд якого голубi?
небо на тiм мiсцi, де зiйде сонце. Море спокiйне й темне. Повiтря вночi
чорне, а тепер - сiре, i можна бачити за хвилерiзом, за маяком - тiнi
парусiв трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я й актор-тубiлець. Вулиця
мокра вiд роси. Блiдо горить лiхтар, вiн зблiд, як жiнка пiсля пристрасно?
ночi. Перед готелем невеликий бульвар, що обрива?ться до порту. Маяк уже
погашено. Пароплав з чорним димарем i трьома червоними на ньому смугами
видушу? з себе дим, що помалу сота?ться в повiтрi й заволiка?: портовий
вокзал, портовi будiвлi i склепи, будiвлi зерноперевантажувачiв,
залiзничнi вагони на естакадi. Пароплав iз жовтим димарем помалу пiдносить
на грот-мачту прапор: темний квадрат на бiлому полi. Капiтан заявля? цим,
що вiн сьогоднi вiдплива? з нашого Мiста до сво?? кра?ни за море.
Ми йдемо серединою бульвару в напрямку до схiдцiв у порт. Бульвар
нагаду? клiтку зоологiчного саду, з яко? вивезли звiрiв i лагодяться ??
почистити. Ще не повиходили пiдмiтальники, поливальники й чепурi? - люди,
що мають повне право зневажати нас: вони знають нашi грiхи i бруд. Бiля
пам'ятника французькому герцоговi стеляться вниз широкi схiдцi. Герцог
показу? рукою сво? задоволення з моря й торговельно? гаванi, що лежить
просто перед нами. Вiн не дивиться лiворуч, де вiйськова гавань, ще
лiворуч, де нафтова, праворуч - де тепер царство зерна й шкiр, ще
праворуч, де за будiвлями на молу - ? море й на високому березi - рештки
старовинно? турецько? фортецi.
По схiдцях ми бiжимо вниз, як школярi. Схiдцiв ? сот за двi. Добiга?мо
до вулички, нею йдемо лiворуч, мина?мо торговельну гавань, де до берега
причалили дубки й великi шаланди, похитуються в ранiшньому сн? цi
дерев'янi будиночки, похиту?ться сiно на деяких з них, i розноситься важке
хропiння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинутi з шаланд на берег. У
вiйськовiй гаванi попритулювалися човни рибалок. Ми пiдходимо до них i
зазира?мо згори, з естакади. Наш актор почина? бiгати й шукати свого
знайомого рибалку, вiддаля?ться вiд нас i десь зника?. Море тихе й
блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Пiд нами шаланди, розпустивши паруси,
похляскавши ними на тихому вiтрi, одна за одною вiдриваються вiд берега,
набравши вiтру в парус. Вони довго сновигають у гаванi, як нiчнi птахи,
лавiрують, хитрять iз вiтром i врештi, як гуси, випливають за хвилерiз.
Голос нашого актора десь луна? в ранковiй тишi.
- Ей, на яхт-клубi!
Яхт-клуб уперго мовчить. Там нема? нi душi. Актор надрива?ться; нiби
через усю вiйськову гавань розтягся його голос. Нам набрида? стояти на
мiсцi, i ми йдемо в напрямку голосу нашого актора. Наближа?мось до
спорудження на бгрезi. Це - старий моторний човен вiйськового призначення.
Вiн сто?ть на березi, пiдпертий з усiх бокiв. Ми приклада?мо долонi до
залiзних його бортiв. Досередини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо
штовха?мо ногами iржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вiсь гвинта, вона
злегка гудить, резонуючи в порожнiй серединi. Погнутi борти, дряпини вiд
куль i порвана сталь зруйновано? башти. Ми врештi пройнялися повагою до
цього жертовника, на якому було принесено в жертву людськi тiла. Коли,
кому, скiльки? Ми не ма?мо вiдповiдi. Якi передсмертнi рухи бачила ця
сталь, про що плакали сини чи?сь, розкиданi в тобi, збитi до бортiв
ворожим набо?м? Тебе пестило море. Ти занурявся в хвилю, човне. Тепер ти
сто?ш на березi, i ми не бачимо на тобi гордих слiв.
Iдемо далi й доходимо до краю молу. Вже зовсiм свiта?. Над водою сидять