------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
_Роман_
Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в суровое,
ожесточающее мужество, - забирайте с собою все человеческие движения, не
оставляйте их на дороге: не подымете потом!...
Н. В. Гоголь
Nеin! hiег hаt еs kеinе Not:
Schwarze Madchen, weibes Brot!
Morgen in ein ander Stadtchen:
Schwarzes Brot und weibe Madchen.
J.W. Goethe
But the standing toast that pleased me most
Was, "The wind that blows, the ship that goes,
And the lass that loves a sailor!"
C. Dibdin
O navis, referent in mare te novi Fluctus?
Horatius
I
Сиве волосся до чогось зобов'язу?. Старечi ноги йдуть уже просто до
могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рель?фна мапа[1] мо??
Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений
юнак, окунувся в життя! Зараз менi - за сiмдесят, мене термосить iнодi
ломота, руки дрижать, i на очi набiга? сльоза. Тодi я наказую розтопити
кану, кладу на пiдставку ноги i стежу вогники над деревом. Це такий
арха?зм тепер - топити дровами, але не нарiкайте на мене - я згадую свою
давню юнiсть. Дивлюся, як перебiга? прекрасний вогник, символ вiчного
переходу енергi? й розкладу матерi?, простягаю до нього руки, i вiн грi?
мо? долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть до чогось
зобов'язу?.
Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну "Бiлу Пустелю". Молодий кiнорежисер
iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. "Вiн не може
висловити всi?? радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить
мене здоровим, i запрошу? до себе в атель?. Вiн за мо?ми книжками вивчав
кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це я)
ущасливить ?х вiзитом". Аж утомив комплiментами. Я ще раз потиснув йому
руку й лишився на самотi.
"Бiла Пустеля" дiйсно шедевр. Такi картини з'являлися в нас раз на
десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ята?те, певно, "Народе, встань!",
"Останнiй Клич" та "Китайське Сонце"? Що дiялося в пресi з приводу
"Повiсьте прапор над морями!"? I, нарештi, передостаннiй велетень
славетного Семпера Травицi - "Народження iнтернацi?". Була спецiальна
демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i плакати по вулицях, вигукуючи
Травицi: "Спа-си-бi, дя-дю Сем-пере! Вi-та-?-мо дядька Семпера!" Мiкрофони
збирали всi привiтання й доносили ?х до вух Травицi, що саме сидiв бiля
кани в мо?й кiмнатi.
Тепер я знову мав щастя побачити на екранi новий крок наперед.
Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори його на
зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити мiж собою питання:
"Мистецтво кiно чи нi". Ви бачите, якi ми були по-дитячому нерозумнi й
яким дурницям вiддавалися.
Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки нашi
винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю пристосували до фiксування руху.
Вiддрукувавши позитиви, ми рухали ?х перед щiлиною в картонi. Завдяки
тому, що око ма? властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те,
що воно бачить, - ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп
або ще з десяток назв, якими це приладдя називали рiзнi винахiдники.
Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi. Апарат знiмальний вiдповiдно
реконструювався, винайдено було плiвку, i з'явилися першi метри
величезного мистецтва, що його звемо тепер - Мас-Кiно-Мистецтво.
Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi
почина? болiти серце. В цьому нема? нiчого дивного: повертаючи до молодих
рокiв, i сам ста?ш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно ж
- стара калоша, мо? серце. Гей, однолiтки, чи й вам так болить часом
серце? Та де! - Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважно?
старостi.
Менi нема чого ховатися з тим, що було. Старiсть не може казати
неправду. Нащо вона ?й здалася? Кого ?й треба задобрити або перед ким
замовчати? Вже видно край дороги й неминучiсть. Проживши життя, можна мати
мужнiсть нарештi подивитися всiм у вiчi.
Я затулююсь рукою й дзвоню до фiльмотеки. Я тепер дуже поважна людина,
i до мо?х послуг завжди цiла фiльмотека кра?ни. Я кажу в мiкрофон декiлька
слiв майстровi фiльмотеки. Вiн умовля?ться з братом циклу iсторiй.
"Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кi, - чую я голос майстра, - електричнi розряди
тепер заважають передавати фiльм. Але з метеорологiчно? станцi? передають:
насува?ться повiтряна вiльгiсть. Приготуйте ваш екран". То-Ма-Кi - це
звуть так мене - Товариш Майстер Кiно - найвище звання для
кiнематографiста. Я устаю вiд кани, одсуваю завiсу перед невеличким
екраном i заземлюю один дрiт. Ставлю довжину хвилi 725 i спокiйно
повертаюсь до вогню кани.
Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетiлися всi по свiтi, розiйшлися.
Тепер старший син вiдбува? повiтрянi рейси Оде - Iндiя. Я iнодi дiстаю вiд
нього привiтання з дороги. I разом з його голосом чую плескiт океану пiд
його безшумним самольотом. "Тату, - гука? вiн менi, - я бачу хвилi, що
посивiли, як тво? волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височiнь. Ось
мене вкрила росою хмара. Привiт тобi, тату!"
Дружина моя була з чужого гнiзда. Коли я носив ?? на руках по мо?й
тiснiй халупi, я мрiяв про синiв-соколiв, ?дине, ради чого треба жити. Я
?х маю - цих синiв. I хто менi дужче радiсний чи любий - не знаю.
У мене в стiнi ? нiша. Там сто?ть урна з прахом дружини. Раз на рiк я
ставлю дорогий попiл на стiл i розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей
колишнiй народний звичай я перейняв цiлком. Потiм я дiстаю звiстку вiд
мого молодшого сина, чи? народження щiльно зв'язалося iз смертю матерi. У
мене нема? до нього гiркостi. Я люблю його. Вiн подiбний до покiйно?
дружини.
Професiя мого сина - писання книжок. Це визнало кiлька авторитетiв у
цiй справi. Я посмiхаюся сам до себе. Як усе змiнилося на свiтi! Колись,
за мо?х молодих часiв, люди, що писали книжки, прагнули комфорту,
розкiшно? кiмнати i спокiйного сидячого життя. Дивно чути за такий
арха?зм? Справдi, так було.
Тепер, звичайно, нема? нiчого похожого. Мiй син цiлий рiк перебува? не
знати де. Його кiмната в будинковi сто?ть замкнена через увесь цей час.
Несподiвано вiн з'явля?ться з повiтря чи з електропотягу й оселя?ться в
кiмнатi на якийсь час. Вiн розбира? й сорту? матерiали i сво? записки
перед виданням. Пише вiн - де його притулить дорога: на морi, на повiтрi,
в лiсi й в снiгах, на екваторi, в пiщанiй пустелi, де нинi заводять воду.
Його твори завсiди легкi, бадьорi, i вони звучать, як пiсня птаха.
Щаслива вона - молодiсть! Сьогоднiшня кiнокартина "Бiла Пустеля" й ??
режисер спали менi на думку. Перед початком демонстрування сидiв я в сво?й
кабiнi. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядiв розподiлена
на кабiни, i в кожнiй сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять
годин. Стереоекран був майже прозорий i свiтився сам. У мене завмерло
серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумiв пропелер
вентилятора, розiклалось автоматичне крiсло, запрошуючи сiдати зручно, i
засвiтилися збоку невеликi склянi гудзики з лiтерами. Я мiг, натиснувши
гудзика, мати все потрiбне автоматично.
"Бiла Пустеля" - майже безфабульна рiч, з погляду критика тридцятих
рокiв. Ми вже забули ту "Liпе оf bеаutу"[2], що нею хотiв у 18-му вiцi
художник Гогарт вiдкрити закони краси. Наскiльки можливо, ми узаконили ту
безлiч винаходiв, що ?х дода? кожен талант, творячи мистецькi цiнностi, -
дода? до законiв майстерностi й побудови.
Страшно слухати, коли заведе нинi хто мову про фабулу, як нитку, про
геро?в, що не мiняють характеру, i про автора, що бо?ться пересягнути
через безоднi людських умовностей. Роint de depart[3] "Бiло? Пустелi" -
неймовiрний пейзаж. Смiливо взято дерева, вкритi снiгом, вони стоять над
головою глядача, обсипаючи снiг в об'?ктив. Гола людина вийшла з-поза
дерева i, страхiтно вирiсши, заступила цiлий екран голими грудьми. Пiсля
не? не лишилося жодних слiдiв на снiгу. Знiмали, очевидно, вдосконаленою
методою Шюфтана - на знятий пейзаж знiмаючи окремо людину. Пiсля цього ми
побачили, як родить жiнка, ?? ноги, посинiлi вiд болю, тремтять, i
тремтить повний живiт. Ось що в нас ? ще незмiнного з перших рокiв
людського розвитку - його нiколи нiхто не перейде й не полегшить.
Повсякчасне нагадування тих колосальних просторiв, що ?х перейшло людство.
Жiнка почина? родити. О найсвященнiша радосте народження дитини! О
глибока поваго до мук матерi! О радiсть життя!
Я замислився, нагрiваючи руки. Тепер вони мерзнуть менi повсякчас.
Розповiсти "Бiлу Пустелю" - я безсилий. Логiчно вона не вклада?ться в
рамки людсько? послiдовностi. Я й досi ще здригаюся вiд бадьоростi й сили,
що ?х вiдчув я, переглядаючи картину.
Майстер фiльмотеки виконав обiцянку, його голос почув я з репродуктора
мого телефону. "То-Ма-Кi, - сказав вiн - ми да?мо на хвилi 200". Я
знаходжу цифру 200 i зручнiше вмощуюся в крiслi.
Дожити до глибоко? старостi я раджу всiм. Тiльки не несiть iз собою
недуг. Коли трохи недобачати - це не шкодить: позаду великий перейдений
пейзаж лишився, i зовсiм не треба очей, щоб його бачити.
Бiльше докучають шлунок i серце. Весь час я мушу бути в курсi справ
мого черева. Я чую, як бере моя рiдка, як сукровиця, кров ?жу для клiтин.
Мо? серце набiгалось за життя й тепер помалу стиску?ться й випросту?ться.
Я, наче стороннiй обсерватор, стежу завмирання колiщат механiзму.
Мо?х рокiв людина живе мозком. Це довершена жива iстота, яку я
ототожнюю з собою. Я тiльки стежу за тим, щоб мiй мозок отримував належну
йому частку ?жi i щоб жили нормально його клiтини. Почуття в мене вельми
умовнi: я тiльки по звичцi люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю
певний учинок. Менi нема чого перецiнювати те, з чим я жив. Мало часу.
Менi не хочеться тепер бути не тим, чим я ?: нi президентом, нi
Наполеоном, нi Колумбом. Я тепер усвiдомив сво? мiсце серед мiльярдiв лiт
людства, серед астрономiчно? кiлькостi людських створiнь i на
мiкроскопiчнiй планетi. Молодi, я звик уже до небуття.
Тепер мiй мозок працю? нормально, я чую пульсацiю кровi там.
Я не знаю жалощiв, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль -
недостойне почуття, воно зневажа? того, кого ми жалi?мо. Воно привча?
декого, щоб ?х так зневажали. Менi ж - однаково, що про мене скажуть.
Мозок працю? тепер нормально, скепсис мiй розтанув у розумiннi
вселюдського. Я не можу гнiватись, бо нема? людини, яка могла б заподiяти
щось достойне мого гнiву. Менi iнодi ста? страшно ввi снi, коли я на
секунду старечого сну вiдчую себе не старим. Я стою на високому щаблi, i
мо? роки дають менi можливiсть iз неприступно? гори оглядати мiсцевiсть.
Без захоплення дрiбницями. Без гнiву. Без жалощiв. Без страху. Без
особливих переживань i ненавистi. В холоднiй старечiй любовi до
найпрекрасного (о, повiрте менi), що я знав у свiтi, - до Життя.
Екран залива? густа течiя свiтла. Воно вiбру? якусь частку секунди,
мiниться, пливе - i я вже гублю з очей екран. Розчинилися передi мною
дверi в прекрасний вечiрнiй присмерк. Я немов чую повiтря крiзь цi дверi,
повiтря саду i квiтiв яблунi. Менi роблять при?мнiсть - показують сад, де
я лiтую лiто. Я дякую майстровi фiльмотеки - вони такi добрi до мо??
старостi. Я не смiю запiдозрити iнших причин ?хньо? добростi до мене-
Даруйте, коли ви юнак i вам кортить скорiше в усьому доходити краю.
Правда, друже (коли ви менi рiвня), - помилку робить той, хто поспiша??
Вiн, не доцiлувавши однi уста, летить уже до iнших. Не долюбивши одного
тiла, вiн тягнеться до другого. Воно краще? Нi, це тiльки так йому
зда?ться. I здаватиметься, i летiтиме вiн, не знаючи, що все на свiтi ?
перебiжне й нема? нiде чудес i тайн.
Дозвольте менi бути досвiдченiшим за вас, мiй шановний. Ви бачите, менi
однаково при?мно говорити про кiно, про "Бiлу Пустелю", про мою юнiсть i
старiсть, про справи iнтимнi i справи громадськi. Нема? на свiтi рiзностi
мiж усiм цим, нема? важливого й мiзернiшого. Все менi близьке, i повiрте,
що я не стану витрачати дорогоцiнно? крихти часу на зайве. Я випиваю
останнi роки, як краплi старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому
вийде край.
Ось перша картина, як перше слово, видряпане дикою людиною на корi
дерева, на стiнi печери. Вона ма? кiлька метрiв довжини. По?зд пiдходить
до перону. Метушаться, заглядаючи в об'?ктив, люди. I все. У залi цiла
панiка - так вплинула ця перша картина. Нескiнченна хронiка. Гори й озера,
море й снiги. Перегони, паради, царi з жiнками й дiтьми (не смiшне вам це
слово цар?), свята й бенкети. Б'? Велика революцiя. Вона почува?ться ще
ранiш у тривожних кiнокореспонденщ-ях з фронтiв, ?? подих чути в вiтрi, що
колише трупи на колючому дротi перед окопами. Б'? революцiя, i завмира?
кiно, фiксуючи лиш випадковi моменти на випадковiй плiвцi випадковими
апаратами й операторами.
I, нарештi, починають iти картини, що в ?хньому твореннi я брав
неабияку участь. Я впiзнаю декорацi?, я знаю, як вони виглядають iз
противного боку, i я знаю, скiльки разiв сварився за них архiтект з
режисером. Я нiби переживаю все. Я можу, заплющивши очi, описувати кожне
мiсце цих чотирьох десяткiв картин,
Мiй розум хоче згадувати! Але я хитрую з ним, я - стара людина. Менi
цього тiльки й треба, та я ще трохи не поспiшаю. Потiм я вимикаю екран,
вимикаю телефон, свiтло над головою i вiддаюся думкам, повернувшись до
кани.
II
До кiнофабрики я при?хав молодий i простий, як солдат з булавою маршала
в ранцi. Я, пiдскакуючи, ходив до мiсту, дивувався на море й забивав
голову рiзною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником
громадськостi, i громадськiсть я малював Фемiдою з терезами в руках. На
одну з шаль менi нiяк не терпiлось покласти хоч морського камiнця на мою
користь.
Ви нiколи не жили бiля моря? Ви не зна?те пахощiв порту й не ловили
бичкiв на хвилерiзi? Вам чужi такi слова, як "клiвер" або "грецький" та
"очакiвський" паруси? Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо
змiнилося все вiдтодi, як я вперше довiрив себе морськiй водi. Тепер того
не побачиш, - брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що
виходить на море. Тепер цемент, асфальт i машини. Тепер не стають
пароплави пiд дамбою просто, а заходять у спецiальнi ангари.
Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису мiста, що в
ньому менi доля судила стати щiльно до виробництва кiнокартин. Це я зроблю
для тих, що зачитуються романтикою старого моря. Люди ж поважнi, що не
люблять бiльше одного разу на рiк ви?здити за мiсто, почувши мою обiцянку
за силу цiкавих речей, про якi мова буде далi, можуть тим часом почитати
пообiдню газету й узятись до мемуарiв тодi, коли я вiддам належну увагу
молодим читачам.
Оселився я в готелi. Це - досить великий будинок, розподiлений
поверхами, коридорами, стiнами й дверима на окремi кiмнати. Будинок сто?ть
на розi людно? вулицi й прекрасно резону? звуки. Зразу вам непри?мно, ви
зачиня?те все, що можна зачинити, але звуки залишаються в кiмнатi, як
меблi, i ви уоiепв-поiепз звика?те до них. Вони створюють навiть деяку
Gemutlichkeit[4]. В нашi теперiшнi часи таких готелiв нема?, ?х
позачиняли, пам'ята?те, пiсля славетного виступу доктора Боя в палатi
депутатiв. Вiн довiв, що готелi спричиняють травми в мозкових центрах
людини, i через цi травми зростають такi контингенти злочинцiв, як
батьковбивцi, ру?нники родинних основ, песимiсти й iстерики.
Коли ви хочете хоч приблизно уявити собi готель - ви свою тиху
санаторiю, де спочива?те два мiсяцi на рiк, перенесiть на рiг Центрального
Кiльця та одного з Радiусiв. Там лiтають i грюкочуть пiд вiкнами по?зди.
Ви виходите з будинку й переходите вулицю. Коли ви живете на одному з
Радiусiв, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радiуса. Коли
ви живете на одному з Кiлець - ви знову ж таки опинитесь на бульварi -
ширшому й затишнiшому. А нам, щоб побачити дерево, доводилось трамва?м
?хати далеко за мiсто. Щоб понюхати квiтку - треба було виростити ?? в
кiмнатi. Довгi вулицi розрослися в ширину - ними прийшов до мiста степ i
зустрiвся з морем.
Мене вражала настирливiсть моря. Де б ви не йшли, воно завжди синiло
мiж будинками в кiнцi вулицi. Тротуари - з квадратових плит чорного
каменю. По ньому ковзко ходити. Я з пiвроку зневажливо топтав тротуари,
поки взнав вiд Професора, що цей камiнь привезено з Iталi? i що це -
закам'янiла лава Везувiю.
Тепер менi видно нiкчемнiсть мешканцiв мiста. За них я мовчатиму...
Вони тiльки бруднили берег. Друге дiло - вантажники, моряки й рибалки. А
надто останнi. Скiльки прекрасних вечорiв проговорили вони зi мною за
четвертю горiлки, огiрками й скумбрi?ю! Скiльки разiв вивертав я шлунок,
перехилившися через борт шаланди, коли вiтер бив у парус, аж над клiвером
опинявся раптом обрiй, а за шаландою волочилася нитка хазяйського
"самодура". Це значило - "ходити на скумбрiю".
Опинившися бiля моря, почина?ш вiдчувати нудьгу. Хочеться лаятись i
ходити без шапки. Кортить почухатись ногою й подивитись у бiнокль, чи гра?
скумбрiя. Навiть у справах негайних i цiлком конфiденцiйних хочеться зайти
до берегово? печери - темно? й вогко?.
Мене приваблював порт. В його порожнечi й пустельному виглядi я бачив
мовчазне змагання двох свiтiв. Нас i не нас. Це був час блокади
Республiки. Холодний i безстороннiй мозок зверта? мою увагу на те, що
тепер у тому порту повно кораблiв. Але я й нинi стенаюся весь, згадавши
тодiшню пустелю.
Ремонтують пароплав. Вiн сто?ть порожнiй високо на водi бiля причалу.
Каменем обрива?ться в море пристань. Внизу блищить каламутна вода. Тут
досить глибоко. Декiлька гав - i мiж ними я - сто?мо, дивлячись на корму.
Прив'язавши дошку до борту, сидить на нiй i похиту?ться маляр. Вiн п'яний
украй i вда? з себе митця. Пензлем вiн кладе задумливо мазки, примружуючи
око i спiваючи пiснi. Спiвати вiн не вмi? й пiснi зовсiм не зна?. Але це
не заважа? йому тягти й без кiнця повторювати два рядки пiснi. Два рядки -
i довга мелодiя без слiв закритим ротом. Знов два рядки - i мелодiя.
А сколькi пришилося мiне пережить
За етi п'ять лет iд?ала.. -
спiва? маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далi не йде i все запевня?
нас про сво? "п'ять лет iд?ала", фарбуючи корму.
Цю iдилiю порушу? сам спiвець. Вiн хоче дiстати фарби, що висить коло
нього на дротинцi, перехиля?ться бiльше, нiж можна, i раптом летить iз
пензлем у воду. Ми пiдходимо ближче. Маляр вирина? з води мiж каменем
берега й пароплавом. Там глибоченько, вода холодна й нема? за що
вхопитися. Нам смiшно дивитися, як бiля самого берега тоне маляр. Вiн ще
не зовсiм протверезився, мовчки борса?ться в водi й не просить нашо?
допомоги. Ось вiн уже разiв зо два упiрнув, знесилившись. Тодi нас раптом
пройма? страх - людина тоне. Ми вибира?мо з-помiж нас найвищого, беремо
його за ноги, а вiн сво?ю чергою ловить бiдолаху маляра, що продовжу?
бовтати пензлем воду-Маляр лежить на дамбi. Вiн блiдий i мертвий. Ми не
зна?мо, що з ним робити. В цей час чу?мо поспiшнi кроки, по трапу збiга?
товариш маляра i, як коршун, налiта? на невдаху.
"Качати його! - кричить вiн. - Качати!" Несподiвано мрець схоплю?ться
на ноги. "Кого качать? Мене качать? Та я зараз танцювати буду!" Вiн
справдi почина? п'яний танок. Притопу? ногами, б'? об поли руками. Потiм
пада? на землю i плю?ться фонтаном морсько? води. Маляра бере попiд руки
товариш, i вони довго топчуться на траповi.
За кiлька хвилин маляр знову лiзе фарбувати корму. Вiн похмурий, мокрий
i ввесь час мовчить.
Я пiдкидаю до кани дров. Вони поволi розгораються, ?х лижуть вогники,
потрiскують i пирскають димом. Дiстаю з шафи плед i кутаюся в нього. Я
наче сам-один на великому свiтi. За вiкнами темно й тихо, електрики нема,
i зда?ться менi, що я серед тишi ловлю останнi кроки життя.
Мою появу на фабрицi мало хто помiтив. Хiба що щирi читачi
директорських наказiв прочитали другого дня, що "такого-то зарахову?ться
на посаду художнього редактора фабрики". Моя скромна фiгура в шкiрянiй
куртцi, без рогових окулярiв та перiсто? кепi - справила враження лише на
той легiон псiв, що обсипав блохами всю фабрику. Пси мене обнюхали,
поклали, що я свiй, i лащилися до мене, не знаючи, що набули заклятого
ворога. По павiльйонах, по цехах, по монтажних кiмнатах, у ?дальнi -
скрiзь на всi способи чухалось, скавучало й гавкало це плем'я.
В кiно я не був новий. Я знав уже всi та?мницi кiновиробництва ще до
мого при?зду на фабрику. Я придивлявся й оцiнював людей, з якими менi
доводилося спiльно йти. Про Директора я розповiм далi докладнiш. Вiн
зробився потiм мо?м приятелем. Вiн працював на фабрицi, доки не пiшов
командувати полком проти полякiв. Це було в час вiйн сорокових рокiв. Тодi
ж вiн i полiг пiд Варшавою, поклавши всiх бiйцiв пiд час штурму. Дехто
казав, що його врятували, але чому ж вiн не написав менi нiчого? Я не можу
цьому вiрити. його, певно, пригрiла земля Варшави.
- Ти вiзьми ?х усiх до рук, - сказав вiн менi, зирка' ючи на мене
спiдлоба, - так вiзьми, щоб i не пискнули. Розбалувались, гади!
Розмова йшла за режисерiв, яких я мусив узяти, ?х було семеро. Вони
були за тих часiв диктаторами фабрики. Вони ними лишилися й до наших днiв,
незважаючи на всi дотепнi мiркування про колективне ставлення фiльму, про
колективне оформлення кадрiв та про колективний монтаж.
- Значить, ти редактор. Пiди сiдай, напиши собi конституцiю й принеси,
побалака?мо. Михайль тепер не хоче нiчого, - почув я вiд Директора.
Михайль - мiй колишнiй метр. А загалом - вiн ватажок лiвих поетiв нашо?
Кра?ни. Футурист, що йому завше бракувало яко?сь дрiбницi, щоб бути
повним. Я його любив, коли когось цiкавить мо? ставлення до нього. Вiн
приходив щодня на фабрику, викурював незмiнну люльку, iшов подивитись на
море i зникав, залишаючи пах "kарstеn'а" з люльки. Незабаром вiн по?хав у
вiдпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши мене самого на всi
режисерськi групи. Я пiшов писати конституцiю й писав ?? з тиждень.
III
Зала першого в Республiцi оперового театру вся в червоному оксамитi.
М'якi крiсла стоять трохи на пiдвищеннi, мiж ними проходи, встеленi
килимами. Ложi бенуара, бельетажа й ярусiв червонiють оксамитом i сяють
електрикою. Амфiтеатр поважно сидить, чекаючи на початок. Тут дрiбна
iнтелiгенцiя, юнаки з подругами, з якими вже сказано всi слова. Вони тихо
й iнтимно сидять. Лише галерея не вгава?: ходять, розмовляють,
перехиляються через бильця, перегукуються iз знайомими й нетерпляче
пiдiймають хвилi оплескiв, вимагаючи початку. В залi гасне свiтло. Завiса
блищить пишним золотом розшивки, ?? освiтлюють прожектори з бокових лож i
рампа.
- Мамо, де вони танцюватимуть? - несподiвано чути серед тишi дитячий
голос.
Завiса пiдiйма?ться, в залу вi? холодом сцени, старими фарбами й тим
особливим запахом кулiс, що завше ? незмiнний у кожному театрi. Глядачi
знають цi пахощi змалку й одразу захоплюються ними. ?хнi очi блищать.
Порожня сцена, темiнь. Променi двох прожекторiв. Речитативну мелодiю
почина? оркестр. Гобо? м'яко тремтять, ?х пiдтримують кларнети й покрива?,
вiбруючи, звуками поважна труба - баритон. Я починаю любити людину, яка,
стоячи поперед мене, керу? чудесними звуками. Мелодiя самотностi,
пустельного вiтру, нездiйснених жадань i кочово? романтики. Летить вона на
темну сцену вiд оркестру й заплива? до всiх куткiв. Звуки пливуть i
хитаються. Тодi в цi звуки вбiга? лю-Дина. Вона бiжить, пiдносячи якусь
дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, якi я
чую. Людина танцю?, легко пересуваючись по сценi, рiдна цим звукам i
слухняна. Це Йосиф Прекрасний.
Вiн сiда? на згористу землю й гра? ще, тримаючи дудку. Наче дзвенить у
пустелi навколо нього вiтер, перекочу?ться пiсок, i вiвцi десь пасуться,
подаючи голос з-пiд гори.
Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе зворушеним. Менi доводиться
пiдносити голос на захист балету як видовища здорового й потрiбного. Сором
сказати, що нинi фiзкультура зовсiм знищила балет, усi танцюють спортивних
танкiв, а балет, як галузь мистецтва, перейшов до законсервованого
вигляду. Рiдко можна тепер бачити балетнi вистави, а тi, що бувають, такi
жахливi, без смаку й органiзацi?, без живо? думки. Те, що ми в свiй час
починали, бачите, пiшло без слiду.
Вистава йде далi. Йосифа знаходять брати. Вiтання й лагiднiсть до
меншого брата, нiжнiсть рук i розмов. Але це не заважа? ?м продати Йосифа
?гиптянам, коли тi з'являються з-за кулiс. Продаж закiнчено. Йосиф
пруча?ться, просить милосердя у братiв i з болем бачить, як потроху
одвертаються брати. Сцена порожнi?. Пробiгають одна за одною неспокiйнi
тiнi. Вони бiжать пустелею й чують, як женуться за ними любов до брата й
совiсть. Стрiла летить лiниво - джа-а-iрр! Тьма. Бiгають прожектори, нема?
братiв, й сто?ть над сценою розпачливий зойк оркестру.
Я видихаю повiтря. Завiса. Оплески й вигуки. Зала почина? жити,
кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крiсла, де я сиджу, i
передчуваю щось надзвичайне, що ма? зi мною трапитись. От бува? так iнодi,
коли серце повне ущерть i чека? уст, що надпили б трохи його радостi.
Зна?ш, що в тво?му життi ма? статись - якась змiна, близько бiля тебе
пройшла жiнка й десь ходить, ти диха?ш ?? повiтрям. Чутливе чекання висить
у повiтрi, як димок або серпанок. Я посмiхаюся тепер сам до себе, дiйшовши
до цього мiсця спогадiв. Над каною сто?ть у мене побiльшена картка жiнки в
купальному костюмi. Жiнка сидить на чорному каменi. Через рiжок iде напис:
"Милому, iдеальному друговi з Gеnоvа". Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро
(це вам, молодi, зда?ться, що мудро) посмiхаюся, бо я знаю бiльше, нiж
скажу, бiльше, нiж ви знатимете. I повертаюся до зали оперового театру, де
вже пройшов антракт i знов погасло свiтло. Танки при дворi фараона. Менi
ввижаються маси, що носять важке камiння на будову, колосся гойда?ться на
сонцi i, наче жовта сонячна ласкавiсть, - цi звуки. Знайома йосифова
мелодiя виходить над усе, та ось вiн i сам почина? цнотливий танок. Його
бачить Тайах - фараонова дружина. Тайах придивля?ться до вродливого юнака.
Тайах виходить iз групою наперед. Танцюють усi, але ?? одну бачить око.
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
_Роман_
Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в суровое,
ожесточающее мужество, - забирайте с собою все человеческие движения, не
оставляйте их на дороге: не подымете потом!...
Н. В. Гоголь
Nеin! hiег hаt еs kеinе Not:
Schwarze Madchen, weibes Brot!
Morgen in ein ander Stadtchen:
Schwarzes Brot und weibe Madchen.
J.W. Goethe
But the standing toast that pleased me most
Was, "The wind that blows, the ship that goes,
And the lass that loves a sailor!"
C. Dibdin
O navis, referent in mare te novi Fluctus?
Horatius
I
Сиве волосся до чогось зобов'язу?. Старечi ноги йдуть уже просто до
могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рель?фна мапа[1] мо??
Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений
юнак, окунувся в життя! Зараз менi - за сiмдесят, мене термосить iнодi
ломота, руки дрижать, i на очi набiга? сльоза. Тодi я наказую розтопити
кану, кладу на пiдставку ноги i стежу вогники над деревом. Це такий
арха?зм тепер - топити дровами, але не нарiкайте на мене - я згадую свою
давню юнiсть. Дивлюся, як перебiга? прекрасний вогник, символ вiчного
переходу енергi? й розкладу матерi?, простягаю до нього руки, i вiн грi?
мо? долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть до чогось
зобов'язу?.
Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну "Бiлу Пустелю". Молодий кiнорежисер
iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. "Вiн не може
висловити всi?? радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить
мене здоровим, i запрошу? до себе в атель?. Вiн за мо?ми книжками вивчав
кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це я)
ущасливить ?х вiзитом". Аж утомив комплiментами. Я ще раз потиснув йому
руку й лишився на самотi.
"Бiла Пустеля" дiйсно шедевр. Такi картини з'являлися в нас раз на
десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ята?те, певно, "Народе, встань!",
"Останнiй Клич" та "Китайське Сонце"? Що дiялося в пресi з приводу
"Повiсьте прапор над морями!"? I, нарештi, передостаннiй велетень
славетного Семпера Травицi - "Народження iнтернацi?". Була спецiальна
демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i плакати по вулицях, вигукуючи
Травицi: "Спа-си-бi, дя-дю Сем-пере! Вi-та-?-мо дядька Семпера!" Мiкрофони
збирали всi привiтання й доносили ?х до вух Травицi, що саме сидiв бiля
кани в мо?й кiмнатi.
Тепер я знову мав щастя побачити на екранi новий крок наперед.
Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори його на
зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити мiж собою питання:
"Мистецтво кiно чи нi". Ви бачите, якi ми були по-дитячому нерозумнi й
яким дурницям вiддавалися.
Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки нашi
винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю пристосували до фiксування руху.
Вiддрукувавши позитиви, ми рухали ?х перед щiлиною в картонi. Завдяки
тому, що око ма? властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те,
що воно бачить, - ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп
або ще з десяток назв, якими це приладдя називали рiзнi винахiдники.
Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi. Апарат знiмальний вiдповiдно
реконструювався, винайдено було плiвку, i з'явилися першi метри
величезного мистецтва, що його звемо тепер - Мас-Кiно-Мистецтво.
Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi
почина? болiти серце. В цьому нема? нiчого дивного: повертаючи до молодих
рокiв, i сам ста?ш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно ж
- стара калоша, мо? серце. Гей, однолiтки, чи й вам так болить часом
серце? Та де! - Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважно?
старостi.
Менi нема чого ховатися з тим, що було. Старiсть не може казати
неправду. Нащо вона ?й здалася? Кого ?й треба задобрити або перед ким
замовчати? Вже видно край дороги й неминучiсть. Проживши життя, можна мати
мужнiсть нарештi подивитися всiм у вiчi.
Я затулююсь рукою й дзвоню до фiльмотеки. Я тепер дуже поважна людина,
i до мо?х послуг завжди цiла фiльмотека кра?ни. Я кажу в мiкрофон декiлька
слiв майстровi фiльмотеки. Вiн умовля?ться з братом циклу iсторiй.
"Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кi, - чую я голос майстра, - електричнi розряди
тепер заважають передавати фiльм. Але з метеорологiчно? станцi? передають:
насува?ться повiтряна вiльгiсть. Приготуйте ваш екран". То-Ма-Кi - це
звуть так мене - Товариш Майстер Кiно - найвище звання для
кiнематографiста. Я устаю вiд кани, одсуваю завiсу перед невеличким
екраном i заземлюю один дрiт. Ставлю довжину хвилi 725 i спокiйно
повертаюсь до вогню кани.
Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетiлися всi по свiтi, розiйшлися.
Тепер старший син вiдбува? повiтрянi рейси Оде - Iндiя. Я iнодi дiстаю вiд
нього привiтання з дороги. I разом з його голосом чую плескiт океану пiд
його безшумним самольотом. "Тату, - гука? вiн менi, - я бачу хвилi, що
посивiли, як тво? волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височiнь. Ось
мене вкрила росою хмара. Привiт тобi, тату!"
Дружина моя була з чужого гнiзда. Коли я носив ?? на руках по мо?й
тiснiй халупi, я мрiяв про синiв-соколiв, ?дине, ради чого треба жити. Я
?х маю - цих синiв. I хто менi дужче радiсний чи любий - не знаю.
У мене в стiнi ? нiша. Там сто?ть урна з прахом дружини. Раз на рiк я
ставлю дорогий попiл на стiл i розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей
колишнiй народний звичай я перейняв цiлком. Потiм я дiстаю звiстку вiд
мого молодшого сина, чи? народження щiльно зв'язалося iз смертю матерi. У
мене нема? до нього гiркостi. Я люблю його. Вiн подiбний до покiйно?
дружини.
Професiя мого сина - писання книжок. Це визнало кiлька авторитетiв у
цiй справi. Я посмiхаюся сам до себе. Як усе змiнилося на свiтi! Колись,
за мо?х молодих часiв, люди, що писали книжки, прагнули комфорту,
розкiшно? кiмнати i спокiйного сидячого життя. Дивно чути за такий
арха?зм? Справдi, так було.
Тепер, звичайно, нема? нiчого похожого. Мiй син цiлий рiк перебува? не
знати де. Його кiмната в будинковi сто?ть замкнена через увесь цей час.
Несподiвано вiн з'явля?ться з повiтря чи з електропотягу й оселя?ться в
кiмнатi на якийсь час. Вiн розбира? й сорту? матерiали i сво? записки
перед виданням. Пише вiн - де його притулить дорога: на морi, на повiтрi,
в лiсi й в снiгах, на екваторi, в пiщанiй пустелi, де нинi заводять воду.
Його твори завсiди легкi, бадьорi, i вони звучать, як пiсня птаха.
Щаслива вона - молодiсть! Сьогоднiшня кiнокартина "Бiла Пустеля" й ??
режисер спали менi на думку. Перед початком демонстрування сидiв я в сво?й
кабiнi. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядiв розподiлена
на кабiни, i в кожнiй сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять
годин. Стереоекран був майже прозорий i свiтився сам. У мене завмерло
серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумiв пропелер
вентилятора, розiклалось автоматичне крiсло, запрошуючи сiдати зручно, i
засвiтилися збоку невеликi склянi гудзики з лiтерами. Я мiг, натиснувши
гудзика, мати все потрiбне автоматично.
"Бiла Пустеля" - майже безфабульна рiч, з погляду критика тридцятих
рокiв. Ми вже забули ту "Liпе оf bеаutу"[2], що нею хотiв у 18-му вiцi
художник Гогарт вiдкрити закони краси. Наскiльки можливо, ми узаконили ту
безлiч винаходiв, що ?х дода? кожен талант, творячи мистецькi цiнностi, -
дода? до законiв майстерностi й побудови.
Страшно слухати, коли заведе нинi хто мову про фабулу, як нитку, про
геро?в, що не мiняють характеру, i про автора, що бо?ться пересягнути
через безоднi людських умовностей. Роint de depart[3] "Бiло? Пустелi" -
неймовiрний пейзаж. Смiливо взято дерева, вкритi снiгом, вони стоять над
головою глядача, обсипаючи снiг в об'?ктив. Гола людина вийшла з-поза
дерева i, страхiтно вирiсши, заступила цiлий екран голими грудьми. Пiсля
не? не лишилося жодних слiдiв на снiгу. Знiмали, очевидно, вдосконаленою
методою Шюфтана - на знятий пейзаж знiмаючи окремо людину. Пiсля цього ми
побачили, як родить жiнка, ?? ноги, посинiлi вiд болю, тремтять, i
тремтить повний живiт. Ось що в нас ? ще незмiнного з перших рокiв
людського розвитку - його нiколи нiхто не перейде й не полегшить.
Повсякчасне нагадування тих колосальних просторiв, що ?х перейшло людство.
Жiнка почина? родити. О найсвященнiша радосте народження дитини! О
глибока поваго до мук матерi! О радiсть життя!
Я замислився, нагрiваючи руки. Тепер вони мерзнуть менi повсякчас.
Розповiсти "Бiлу Пустелю" - я безсилий. Логiчно вона не вклада?ться в
рамки людсько? послiдовностi. Я й досi ще здригаюся вiд бадьоростi й сили,
що ?х вiдчув я, переглядаючи картину.
Майстер фiльмотеки виконав обiцянку, його голос почув я з репродуктора
мого телефону. "То-Ма-Кi, - сказав вiн - ми да?мо на хвилi 200". Я
знаходжу цифру 200 i зручнiше вмощуюся в крiслi.
Дожити до глибоко? старостi я раджу всiм. Тiльки не несiть iз собою
недуг. Коли трохи недобачати - це не шкодить: позаду великий перейдений
пейзаж лишився, i зовсiм не треба очей, щоб його бачити.
Бiльше докучають шлунок i серце. Весь час я мушу бути в курсi справ
мого черева. Я чую, як бере моя рiдка, як сукровиця, кров ?жу для клiтин.
Мо? серце набiгалось за життя й тепер помалу стиску?ться й випросту?ться.
Я, наче стороннiй обсерватор, стежу завмирання колiщат механiзму.
Мо?х рокiв людина живе мозком. Це довершена жива iстота, яку я
ототожнюю з собою. Я тiльки стежу за тим, щоб мiй мозок отримував належну
йому частку ?жi i щоб жили нормально його клiтини. Почуття в мене вельми
умовнi: я тiльки по звичцi люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю
певний учинок. Менi нема чого перецiнювати те, з чим я жив. Мало часу.
Менi не хочеться тепер бути не тим, чим я ?: нi президентом, нi
Наполеоном, нi Колумбом. Я тепер усвiдомив сво? мiсце серед мiльярдiв лiт
людства, серед астрономiчно? кiлькостi людських створiнь i на
мiкроскопiчнiй планетi. Молодi, я звик уже до небуття.
Тепер мiй мозок працю? нормально, я чую пульсацiю кровi там.
Я не знаю жалощiв, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль -
недостойне почуття, воно зневажа? того, кого ми жалi?мо. Воно привча?
декого, щоб ?х так зневажали. Менi ж - однаково, що про мене скажуть.
Мозок працю? тепер нормально, скепсис мiй розтанув у розумiннi
вселюдського. Я не можу гнiватись, бо нема? людини, яка могла б заподiяти
щось достойне мого гнiву. Менi iнодi ста? страшно ввi снi, коли я на
секунду старечого сну вiдчую себе не старим. Я стою на високому щаблi, i
мо? роки дають менi можливiсть iз неприступно? гори оглядати мiсцевiсть.
Без захоплення дрiбницями. Без гнiву. Без жалощiв. Без страху. Без
особливих переживань i ненавистi. В холоднiй старечiй любовi до
найпрекрасного (о, повiрте менi), що я знав у свiтi, - до Життя.
Екран залива? густа течiя свiтла. Воно вiбру? якусь частку секунди,
мiниться, пливе - i я вже гублю з очей екран. Розчинилися передi мною
дверi в прекрасний вечiрнiй присмерк. Я немов чую повiтря крiзь цi дверi,
повiтря саду i квiтiв яблунi. Менi роблять при?мнiсть - показують сад, де
я лiтую лiто. Я дякую майстровi фiльмотеки - вони такi добрi до мо??
старостi. Я не смiю запiдозрити iнших причин ?хньо? добростi до мене-
Даруйте, коли ви юнак i вам кортить скорiше в усьому доходити краю.
Правда, друже (коли ви менi рiвня), - помилку робить той, хто поспiша??
Вiн, не доцiлувавши однi уста, летить уже до iнших. Не долюбивши одного
тiла, вiн тягнеться до другого. Воно краще? Нi, це тiльки так йому
зда?ться. I здаватиметься, i летiтиме вiн, не знаючи, що все на свiтi ?
перебiжне й нема? нiде чудес i тайн.
Дозвольте менi бути досвiдченiшим за вас, мiй шановний. Ви бачите, менi
однаково при?мно говорити про кiно, про "Бiлу Пустелю", про мою юнiсть i
старiсть, про справи iнтимнi i справи громадськi. Нема? на свiтi рiзностi
мiж усiм цим, нема? важливого й мiзернiшого. Все менi близьке, i повiрте,
що я не стану витрачати дорогоцiнно? крихти часу на зайве. Я випиваю
останнi роки, як краплi старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому
вийде край.
Ось перша картина, як перше слово, видряпане дикою людиною на корi
дерева, на стiнi печери. Вона ма? кiлька метрiв довжини. По?зд пiдходить
до перону. Метушаться, заглядаючи в об'?ктив, люди. I все. У залi цiла
панiка - так вплинула ця перша картина. Нескiнченна хронiка. Гори й озера,
море й снiги. Перегони, паради, царi з жiнками й дiтьми (не смiшне вам це
слово цар?), свята й бенкети. Б'? Велика революцiя. Вона почува?ться ще
ранiш у тривожних кiнокореспонденщ-ях з фронтiв, ?? подих чути в вiтрi, що
колише трупи на колючому дротi перед окопами. Б'? революцiя, i завмира?
кiно, фiксуючи лиш випадковi моменти на випадковiй плiвцi випадковими
апаратами й операторами.
I, нарештi, починають iти картини, що в ?хньому твореннi я брав
неабияку участь. Я впiзнаю декорацi?, я знаю, як вони виглядають iз
противного боку, i я знаю, скiльки разiв сварився за них архiтект з
режисером. Я нiби переживаю все. Я можу, заплющивши очi, описувати кожне
мiсце цих чотирьох десяткiв картин,
Мiй розум хоче згадувати! Але я хитрую з ним, я - стара людина. Менi
цього тiльки й треба, та я ще трохи не поспiшаю. Потiм я вимикаю екран,
вимикаю телефон, свiтло над головою i вiддаюся думкам, повернувшись до
кани.
II
До кiнофабрики я при?хав молодий i простий, як солдат з булавою маршала
в ранцi. Я, пiдскакуючи, ходив до мiсту, дивувався на море й забивав
голову рiзною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником
громадськостi, i громадськiсть я малював Фемiдою з терезами в руках. На
одну з шаль менi нiяк не терпiлось покласти хоч морського камiнця на мою
користь.
Ви нiколи не жили бiля моря? Ви не зна?те пахощiв порту й не ловили
бичкiв на хвилерiзi? Вам чужi такi слова, як "клiвер" або "грецький" та
"очакiвський" паруси? Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо
змiнилося все вiдтодi, як я вперше довiрив себе морськiй водi. Тепер того
не побачиш, - брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що
виходить на море. Тепер цемент, асфальт i машини. Тепер не стають
пароплави пiд дамбою просто, а заходять у спецiальнi ангари.
Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису мiста, що в
ньому менi доля судила стати щiльно до виробництва кiнокартин. Це я зроблю
для тих, що зачитуються романтикою старого моря. Люди ж поважнi, що не
люблять бiльше одного разу на рiк ви?здити за мiсто, почувши мою обiцянку
за силу цiкавих речей, про якi мова буде далi, можуть тим часом почитати
пообiдню газету й узятись до мемуарiв тодi, коли я вiддам належну увагу
молодим читачам.
Оселився я в готелi. Це - досить великий будинок, розподiлений
поверхами, коридорами, стiнами й дверима на окремi кiмнати. Будинок сто?ть
на розi людно? вулицi й прекрасно резону? звуки. Зразу вам непри?мно, ви
зачиня?те все, що можна зачинити, але звуки залишаються в кiмнатi, як
меблi, i ви уоiепв-поiепз звика?те до них. Вони створюють навiть деяку
Gemutlichkeit[4]. В нашi теперiшнi часи таких готелiв нема?, ?х
позачиняли, пам'ята?те, пiсля славетного виступу доктора Боя в палатi
депутатiв. Вiн довiв, що готелi спричиняють травми в мозкових центрах
людини, i через цi травми зростають такi контингенти злочинцiв, як
батьковбивцi, ру?нники родинних основ, песимiсти й iстерики.
Коли ви хочете хоч приблизно уявити собi готель - ви свою тиху
санаторiю, де спочива?те два мiсяцi на рiк, перенесiть на рiг Центрального
Кiльця та одного з Радiусiв. Там лiтають i грюкочуть пiд вiкнами по?зди.
Ви виходите з будинку й переходите вулицю. Коли ви живете на одному з
Радiусiв, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радiуса. Коли
ви живете на одному з Кiлець - ви знову ж таки опинитесь на бульварi -
ширшому й затишнiшому. А нам, щоб побачити дерево, доводилось трамва?м
?хати далеко за мiсто. Щоб понюхати квiтку - треба було виростити ?? в
кiмнатi. Довгi вулицi розрослися в ширину - ними прийшов до мiста степ i
зустрiвся з морем.
Мене вражала настирливiсть моря. Де б ви не йшли, воно завжди синiло
мiж будинками в кiнцi вулицi. Тротуари - з квадратових плит чорного
каменю. По ньому ковзко ходити. Я з пiвроку зневажливо топтав тротуари,
поки взнав вiд Професора, що цей камiнь привезено з Iталi? i що це -
закам'янiла лава Везувiю.
Тепер менi видно нiкчемнiсть мешканцiв мiста. За них я мовчатиму...
Вони тiльки бруднили берег. Друге дiло - вантажники, моряки й рибалки. А
надто останнi. Скiльки прекрасних вечорiв проговорили вони зi мною за
четвертю горiлки, огiрками й скумбрi?ю! Скiльки разiв вивертав я шлунок,
перехилившися через борт шаланди, коли вiтер бив у парус, аж над клiвером
опинявся раптом обрiй, а за шаландою волочилася нитка хазяйського
"самодура". Це значило - "ходити на скумбрiю".
Опинившися бiля моря, почина?ш вiдчувати нудьгу. Хочеться лаятись i
ходити без шапки. Кортить почухатись ногою й подивитись у бiнокль, чи гра?
скумбрiя. Навiть у справах негайних i цiлком конфiденцiйних хочеться зайти
до берегово? печери - темно? й вогко?.
Мене приваблював порт. В його порожнечi й пустельному виглядi я бачив
мовчазне змагання двох свiтiв. Нас i не нас. Це був час блокади
Республiки. Холодний i безстороннiй мозок зверта? мою увагу на те, що
тепер у тому порту повно кораблiв. Але я й нинi стенаюся весь, згадавши
тодiшню пустелю.
Ремонтують пароплав. Вiн сто?ть порожнiй високо на водi бiля причалу.
Каменем обрива?ться в море пристань. Внизу блищить каламутна вода. Тут
досить глибоко. Декiлька гав - i мiж ними я - сто?мо, дивлячись на корму.
Прив'язавши дошку до борту, сидить на нiй i похиту?ться маляр. Вiн п'яний
украй i вда? з себе митця. Пензлем вiн кладе задумливо мазки, примружуючи
око i спiваючи пiснi. Спiвати вiн не вмi? й пiснi зовсiм не зна?. Але це
не заважа? йому тягти й без кiнця повторювати два рядки пiснi. Два рядки -
i довга мелодiя без слiв закритим ротом. Знов два рядки - i мелодiя.
А сколькi пришилося мiне пережить
За етi п'ять лет iд?ала.. -
спiва? маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далi не йде i все запевня?
нас про сво? "п'ять лет iд?ала", фарбуючи корму.
Цю iдилiю порушу? сам спiвець. Вiн хоче дiстати фарби, що висить коло
нього на дротинцi, перехиля?ться бiльше, нiж можна, i раптом летить iз
пензлем у воду. Ми пiдходимо ближче. Маляр вирина? з води мiж каменем
берега й пароплавом. Там глибоченько, вода холодна й нема? за що
вхопитися. Нам смiшно дивитися, як бiля самого берега тоне маляр. Вiн ще
не зовсiм протверезився, мовчки борса?ться в водi й не просить нашо?
допомоги. Ось вiн уже разiв зо два упiрнув, знесилившись. Тодi нас раптом
пройма? страх - людина тоне. Ми вибира?мо з-помiж нас найвищого, беремо
його за ноги, а вiн сво?ю чергою ловить бiдолаху маляра, що продовжу?
бовтати пензлем воду-Маляр лежить на дамбi. Вiн блiдий i мертвий. Ми не
зна?мо, що з ним робити. В цей час чу?мо поспiшнi кроки, по трапу збiга?
товариш маляра i, як коршун, налiта? на невдаху.
"Качати його! - кричить вiн. - Качати!" Несподiвано мрець схоплю?ться
на ноги. "Кого качать? Мене качать? Та я зараз танцювати буду!" Вiн
справдi почина? п'яний танок. Притопу? ногами, б'? об поли руками. Потiм
пада? на землю i плю?ться фонтаном морсько? води. Маляра бере попiд руки
товариш, i вони довго топчуться на траповi.
За кiлька хвилин маляр знову лiзе фарбувати корму. Вiн похмурий, мокрий
i ввесь час мовчить.
Я пiдкидаю до кани дров. Вони поволi розгораються, ?х лижуть вогники,
потрiскують i пирскають димом. Дiстаю з шафи плед i кутаюся в нього. Я
наче сам-один на великому свiтi. За вiкнами темно й тихо, електрики нема,
i зда?ться менi, що я серед тишi ловлю останнi кроки життя.
Мою появу на фабрицi мало хто помiтив. Хiба що щирi читачi
директорських наказiв прочитали другого дня, що "такого-то зарахову?ться
на посаду художнього редактора фабрики". Моя скромна фiгура в шкiрянiй
куртцi, без рогових окулярiв та перiсто? кепi - справила враження лише на
той легiон псiв, що обсипав блохами всю фабрику. Пси мене обнюхали,
поклали, що я свiй, i лащилися до мене, не знаючи, що набули заклятого
ворога. По павiльйонах, по цехах, по монтажних кiмнатах, у ?дальнi -
скрiзь на всi способи чухалось, скавучало й гавкало це плем'я.
В кiно я не був новий. Я знав уже всi та?мницi кiновиробництва ще до
мого при?зду на фабрику. Я придивлявся й оцiнював людей, з якими менi
доводилося спiльно йти. Про Директора я розповiм далi докладнiш. Вiн
зробився потiм мо?м приятелем. Вiн працював на фабрицi, доки не пiшов
командувати полком проти полякiв. Це було в час вiйн сорокових рокiв. Тодi
ж вiн i полiг пiд Варшавою, поклавши всiх бiйцiв пiд час штурму. Дехто
казав, що його врятували, але чому ж вiн не написав менi нiчого? Я не можу
цьому вiрити. його, певно, пригрiла земля Варшави.
- Ти вiзьми ?х усiх до рук, - сказав вiн менi, зирка' ючи на мене
спiдлоба, - так вiзьми, щоб i не пискнули. Розбалувались, гади!
Розмова йшла за режисерiв, яких я мусив узяти, ?х було семеро. Вони
були за тих часiв диктаторами фабрики. Вони ними лишилися й до наших днiв,
незважаючи на всi дотепнi мiркування про колективне ставлення фiльму, про
колективне оформлення кадрiв та про колективний монтаж.
- Значить, ти редактор. Пiди сiдай, напиши собi конституцiю й принеси,
побалака?мо. Михайль тепер не хоче нiчого, - почув я вiд Директора.
Михайль - мiй колишнiй метр. А загалом - вiн ватажок лiвих поетiв нашо?
Кра?ни. Футурист, що йому завше бракувало яко?сь дрiбницi, щоб бути
повним. Я його любив, коли когось цiкавить мо? ставлення до нього. Вiн
приходив щодня на фабрику, викурював незмiнну люльку, iшов подивитись на
море i зникав, залишаючи пах "kарstеn'а" з люльки. Незабаром вiн по?хав у
вiдпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши мене самого на всi
режисерськi групи. Я пiшов писати конституцiю й писав ?? з тиждень.
III
Зала першого в Республiцi оперового театру вся в червоному оксамитi.
М'якi крiсла стоять трохи на пiдвищеннi, мiж ними проходи, встеленi
килимами. Ложi бенуара, бельетажа й ярусiв червонiють оксамитом i сяють
електрикою. Амфiтеатр поважно сидить, чекаючи на початок. Тут дрiбна
iнтелiгенцiя, юнаки з подругами, з якими вже сказано всi слова. Вони тихо
й iнтимно сидять. Лише галерея не вгава?: ходять, розмовляють,
перехиляються через бильця, перегукуються iз знайомими й нетерпляче
пiдiймають хвилi оплескiв, вимагаючи початку. В залi гасне свiтло. Завiса
блищить пишним золотом розшивки, ?? освiтлюють прожектори з бокових лож i
рампа.
- Мамо, де вони танцюватимуть? - несподiвано чути серед тишi дитячий
голос.
Завiса пiдiйма?ться, в залу вi? холодом сцени, старими фарбами й тим
особливим запахом кулiс, що завше ? незмiнний у кожному театрi. Глядачi
знають цi пахощi змалку й одразу захоплюються ними. ?хнi очi блищать.
Порожня сцена, темiнь. Променi двох прожекторiв. Речитативну мелодiю
почина? оркестр. Гобо? м'яко тремтять, ?х пiдтримують кларнети й покрива?,
вiбруючи, звуками поважна труба - баритон. Я починаю любити людину, яка,
стоячи поперед мене, керу? чудесними звуками. Мелодiя самотностi,
пустельного вiтру, нездiйснених жадань i кочово? романтики. Летить вона на
темну сцену вiд оркестру й заплива? до всiх куткiв. Звуки пливуть i
хитаються. Тодi в цi звуки вбiга? лю-Дина. Вона бiжить, пiдносячи якусь
дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, якi я
чую. Людина танцю?, легко пересуваючись по сценi, рiдна цим звукам i
слухняна. Це Йосиф Прекрасний.
Вiн сiда? на згористу землю й гра? ще, тримаючи дудку. Наче дзвенить у
пустелi навколо нього вiтер, перекочу?ться пiсок, i вiвцi десь пасуться,
подаючи голос з-пiд гори.
Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе зворушеним. Менi доводиться
пiдносити голос на захист балету як видовища здорового й потрiбного. Сором
сказати, що нинi фiзкультура зовсiм знищила балет, усi танцюють спортивних
танкiв, а балет, як галузь мистецтва, перейшов до законсервованого
вигляду. Рiдко можна тепер бачити балетнi вистави, а тi, що бувають, такi
жахливi, без смаку й органiзацi?, без живо? думки. Те, що ми в свiй час
починали, бачите, пiшло без слiду.
Вистава йде далi. Йосифа знаходять брати. Вiтання й лагiднiсть до
меншого брата, нiжнiсть рук i розмов. Але це не заважа? ?м продати Йосифа
?гиптянам, коли тi з'являються з-за кулiс. Продаж закiнчено. Йосиф
пруча?ться, просить милосердя у братiв i з болем бачить, як потроху
одвертаються брати. Сцена порожнi?. Пробiгають одна за одною неспокiйнi
тiнi. Вони бiжать пустелею й чують, як женуться за ними любов до брата й
совiсть. Стрiла летить лiниво - джа-а-iрр! Тьма. Бiгають прожектори, нема?
братiв, й сто?ть над сценою розпачливий зойк оркестру.
Я видихаю повiтря. Завiса. Оплески й вигуки. Зала почина? жити,
кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крiсла, де я сиджу, i
передчуваю щось надзвичайне, що ма? зi мною трапитись. От бува? так iнодi,
коли серце повне ущерть i чека? уст, що надпили б трохи його радостi.
Зна?ш, що в тво?му життi ма? статись - якась змiна, близько бiля тебе
пройшла жiнка й десь ходить, ти диха?ш ?? повiтрям. Чутливе чекання висить
у повiтрi, як димок або серпанок. Я посмiхаюся тепер сам до себе, дiйшовши
до цього мiсця спогадiв. Над каною сто?ть у мене побiльшена картка жiнки в
купальному костюмi. Жiнка сидить на чорному каменi. Через рiжок iде напис:
"Милому, iдеальному друговi з Gеnоvа". Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро
(це вам, молодi, зда?ться, що мудро) посмiхаюся, бо я знаю бiльше, нiж
скажу, бiльше, нiж ви знатимете. I повертаюся до зали оперового театру, де
вже пройшов антракт i знов погасло свiтло. Танки при дворi фараона. Менi
ввижаються маси, що носять важке камiння на будову, колосся гойда?ться на
сонцi i, наче жовта сонячна ласкавiсть, - цi звуки. Знайома йосифова
мелодiя виходить над усе, та ось вiн i сам почина? цнотливий танок. Його
бачить Тайах - фараонова дружина. Тайах придивля?ться до вродливого юнака.
Тайах виходить iз групою наперед. Танцюють усi, але ?? одну бачить око.