весело? пiснi про далекi кра?, про блакитнi високостi неба, про бадьорi
химери оновленого, духу? Так ти дума?ш?
- Тю на тебе - який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. I моряки в нас
були на перших революцiйних барикадах.
- А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти дубка й зовсiм його не
перероблювати? Ти, мабуть, i не бачив зроду парусiв?
- Парус я бачив, - Директор образився, - тiльки щб ми потiм iз тим
кораблем робитимемо? Свiй кiнофлот засну?мо?
- Ми вiддамо навiгацiйнiй школi. Хай i вони мають старого корабля.
- А чому б не взяти нам у школi тимчасово якесь судно i зняти його?
- Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаваннi, та й нема? в них
такого розмiру, як нам потрiбно.
Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось чверть години
до по?зда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспiшив сiсти до авто
й по?хати. Дорогою я пояснив операторам, що ми робитимемо, i написав
записку до лабораторi? про негативи.
День був похмурий. От-от удариться хмара об хмару й пiде краплистий
дощ. Але хмари, як хвилi, перекочувались на небi, пiдпливали одна пiд
одну, руйнували силуети верблюдiв i вимальовували на верблюдах човни, цiлi
кораблi, залишаючи замiсть парусiв синi клаптики неба. З човнiв поставали
башти над рiкою, чиясь велетенська рука i тонкий спис. Я вже хотiв зняти
на плiвку цю верховинну гру, та згадав в останнiй момент, Що це бачу лише
я, а об'?ктив кiноапарата навряд чи побачить щось подiбне. Прийшов по?зд.
Я забув за свого кiнооператора, уп'явшися очима в вагон, з якого мав
вийти той, чи? портрети щодня друкували газети. Мала вийти людина, яка
привезла сюди на побачення з турком якiсь колосальнi плани, приховавши ?х
за спокiйною для газет - усмiшкою i за загальниками офiцiйно? мови. Я
знав, що такi люди, як той, який мав при?хати, живуть на двадцять рокiв
уперед, i хотiв пересвiдчитися, як вони виглядають. З вагона вийшов
комiсар.
Мене шарпнув за плече кiнооператор, бо я саме стояв перед об'?ктивом, i
зараз же почав цокотiти знiмальний апарат. Досить менi було почути цю
музику, як я забув за сво? попереднi прагшгння й розцiнював людину, що
вийшла з вагона, лише як матерiал для кiнознiмання. Я забiгав з оператором
спереду, ставав збоку, вискакував на схiдцi i крутив згори, ставив
оператора на площадку для вантажу i просив його знiмати перон, сам везучи
по асфальтовi цю платформочку.
Комiсар привiтно посмiхався, iдучи пероном, у гуртi людей, що його
зустрiчали. Рокiв йому було за п'ятдесят, нiс довгий, хитрi очi степового
татарина, дуже дисциплiнованi губи: вони могли бути спокiйними або при?мно
- завше однаково - посмiхатись. Гнiв, ненавидь, страх, хвилювання й iншi
властивостi людських губ - цим губам не личили. Вони вiдчували на собi
мiльйони людських доль. Гримаса гнiву, страху або хвилювання завше могла
зрушити терези полiтично? рiвноваги i мирних днiв. Комiсар осмiхався.
Перед вокзалом його чекав кiнооператор хронiки, який зняв комiсара, коли
вiн вийшов до автомобiля. Ми тим часом помчали до особняка, в якому мав
жити вiн, i встигли зняти будинок, напис на дверях i, нарештi, самого
комiсара, коли вiн при?хав з вокзалу. Я взнав у одного з дипломатiв
завтрашнiй порядок денний зустрiчi комiсара з мiнiстром, i на цьому моя
робота закiнчилася. Я по?хав на фабрику, до кiнолабораторi?.
На фабрицi я зустрiв Сева.
- Сев, - захлинувся я, - завтра до гаванi при?здить крейсер "Iсмет".
Уранцi приходить.
- Сьогоднi увечерi продовження наших балачок, - вiдповiв Сев, -
приходьте на старе мiсце.
- А Богдан?
- Його обiцяли випустити. А як не вiдпустять, то поговоримо самi поки
що. Треба вислухати iнших. Треба по?днати... - Сев пiшов, понiсши
закiнчення фрази з собою.
Я розчинив дверi й переступив порiг.
Запах хiмiкалiй та грушево? есенцi? виповнив усе повiтря кiмнат та
коридорiв. Скрiзь, куди не глянеш, - вилиску? плiвка. Вона сушиться на
барабанах - негативна й позитивна, переноситься з проявочно? та фiксажно?
кiмнати до промивочних бакiв на рамах, iде рулонами негативiв до
друкувально? машини, яка працю? з червоним свiтлом. Плiвка лежить по
столах i шухлядах, на моталках монтажних столiв, у металевих круглих
коробках. Безупинне торохтiння моталок, великих барабанiв до сушки плiвки,
безперервний плеск води в промивочнiй - все це утворю? спецiальну
атмосферу в людськiй працi, ?дкий i при?мний запах по?дну?ться з великою
кiлькiстю рiзно? сили звукiв, мертвi малюнки на плiвцi оживають, i ?х
фiксу? око, як знайомi подихи життя.
Я став перебирати руками плiвку у великiй корзинi, доки менi виявляли
плiвку, зняту на вокзалi. Я любив цi шматки людського iснування помацати
пальцями, вдихаючи ?хнiй запах.
I вечiр позапинав вiкна синiм полотном. Тiльки молодiсть ма? таку
повiнь думок. Снуються вони скрiзь, приходять вiд усiх дотикiв, i ледве
встига? за ними дзвiнкий бiгти час. Нiби на стовповiй дорозi летять назад
стовпи, клекоче вгорi степовий орел, розсуваються на боки колосальнi лiнi?
горизонтiв, i вже видко, як у долинi тiнь вiд самiтно? хмарки бродить по
зеленому луговi, по блискучих вiзерунках рiки.
День минав. Я блукав над берегом i лежав на теплому каменi. Цiлком
несподiвано менi довелось почути казку, ?? розповiла золотушному хлопцевi
мала дiвчинка, забавляючи його близько мене за каменем. "Було у мами тро?
синiв, дво? пiшло до школи, а третiй сiв над морем. Дивиться третiй -
летить мартин-птиця. Летить i плаче. Летить i квилить жалiбно. "Чого ти,
мартине, плачеш?" - "Як же менi не плакати, як не тужити, коли я загубив
свою маму, i нiкому менi риби вловити та на хвилi погойдати". - "То ходiмо
зо мною до нашо?!" I рушили вони вдвох - син iде, а мартин летить. Мартин
долiта?, а син доходить. "Кого це ти привiв? - пита? мати. "Мартина з
моря. Хай i я вже до школи ходитиму, а вiн за мене над морем лiтатиме. За
це приймемо його до нас за сина". Заплакала мати з радощiв. "Ходи, сину,
до школи, а мартин хай лiта? над морем". Дiвчина замовкла, побачивши мене,
i повела свого вихованця геть. Хвилi невпинно накочувались на берег. "А
третiй сiв над морем", - згадав я казку.
Хазя?н трамбака й шхуни - це звання давало, крiм права власностi на два
парусники, ще й право висловитись першому з-помiж нашо? компанi?: отамана
рибальсько? ватаги, Стелли, Мухи, Полi, Сева i мене. Хазя?на кав'ярнi
можна не лiчити, бо вiн увесь час бiгав, i рахувати його за постiйного
члена нашо? сiмки важко. Проте його слово ще передбачалося далi.
Вечiр почався з безмежно? веселостi. Кожне слово викликало регiт.
Рибалка смiявся, заплющивши очi i квокчучи, як курка перед тим, як знести
яйце. Хазя?н трамбака брався за живiт i, нiби колишучи його, видобував
такi крикливi й задушливi звуки, що здавалося - вiн сам на собi гра?, як
на гармошцi. Дiвчата скрикували. Ай, - кричала Стелла, ой, - кричала Муха,
iх, - кричала Поля. Пiсля того вони повторювали безлiч шиплячих звукiв,
пищали й витирали сльози смiху. Сев i я... - та про нас можна лише
сказати, що ми смiялися, як iнтелiгенти, боячись безконтрольного прояву
такого надзвичайного стану, як радiсть.
- Граждани, - сказав хазя?н трамбака, лоскочучи пiд столом мою руку
замiсть Полино?, - той парняга, що був без документа, зупинився на тому,
як вiн проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, при?днуюсь до слiв
попереднього оратора. Да, дiйсно, - страшний суд i пекло.
Ми засмiялися з того, як вiн грався мо?ю рукою, лоскотав ??, нiжно
пророблював усi лiтери любовно? абетки, не помiчаючи того, що рука не
Полина. А промовець вiд тако? нашо?, як йому здавалось, чулостi до його
майбутнiх дотепiв - зовсiм розквiтнув, ведучи мову далi.
- Нехай менi хто скаже, що я не був колись молодий! Що я не знав,
звiдки вшиля?ться нитка в дiвочу голку. Нехай хто менi спробу? сказати, що
я тiльки хазя?н трамбака й нiчого бiльше! Я намну вуха тому, слово честi,
намну вуха! Ви обiйдiть усе узбережжя: i Козлов, i Кафу, i турецькi
береги, ба навiть i Олешки - i запитайте в кожного: хто був на березi
паном рокiв так... iз тридцять тому? Побожуся, що це буде мо? iм'я. Я тодi
не чув жодно? пiд собою землi, нiби скрiзь був пух або саме повiтря.
Молодий, веселий, я любив по?сти, поспати i пропонувати сво? кучерi кожнiй
красивiй дiвчинi узбережжя для розчiсування, куйовдження й iнших дурниць.
Мене завше цiлували в очi, щоб я загубив дорогу до iншого серця, яке мене
ще не цiлувало зовсiм. Та я потакав кожнiй, пануючи над усiма.
Ви самi розумi?те, що таке становище не могло тривати довго. (Налий
менi склянку "Кровi", хазя?не). Я пiдсковзнувся саме тодi, коли не то, щоб
сковзалки, а й путнього шматка холоду не було - шелестiло скрiзь листя,
каторжнi соловейки один перед одним пурхали й спiвали. Вона була статна
краля, трохи косоока, в мiру весела i в мiру сумна. Ми з нею сiдали на
шаланду i, ви?хавши в море, лягали поруч на пайоли, щоб лежати так до
ранково? зорi або до застережливого сигналу пароплава. Це був такий час,
який бува? в кожного, хто вперше полюбить. Його нiколи потiм не можна
вiдновити, хоч би ви зцiлували всi губи i пройшли б усi школи любовно?
науки.
Я бачу, що ви не розумi?те, до чого цi мо? зiзнання? Дайте спокiй, я
пам'ятаю про корабель i про повернення на батькiвщину. Тiльки дозвольте
вже менi самому розповiдати далi, а ви слухайте, бо я можу збитися.
Стiльки любовi розхлюпали ми на хвилях моря, що вона й досi горить у
тих мiсцях, як фосфор. Коротко кажучи, я був божевiльний. Посварившись з
усiма мо?ми родичами, я цiлими днями блукав за мiстом. Було весняне
зворушливе повiтря, вiтер здiймав хмари пилу i котив ?х по дорогах i ярах.
Пил набивався менi до рота й до носа, пiт проступав i крiзь сорочку, ноги
наче були прив'язанi до мiшкiв iз землею. Проблукавши день, я надвечiр ще
бiльш запалювався вогнем i силою. Море обмивало мiй бруд i пил, коли я
сторч головою летiв iз пристанi. Разом iз цим мене охоплювала така туга за
нею, за ?? руками й голосом, що я не мав чим дихати i не мав у головi
мозку, а якусь розтоплену iскристу масу.
Одного разу моя дiвчина не вийшла. Я почекав з годину. Ще почекав i
помiтив, що мiсяць потьмарився. Тодi я бiгом помчав до ?? будинку. Вiкна
не свiтилися, вiн був темний. Я завмер бiля дверей. Дверi вiдчинилися,
ледве не збивши мене з нiг. "А, це ти? - сказала якась жiнка, злякавшись.
- Ну, то йди вже, заходь". Це була ?? мати. Я не знайшов жодного слова для
питання. "Iди, дурачок, - сказала ?? мати, втираючи сльози, - а я оце йду
за фельдшером". Вона пiшла. Я прихилився до одвiрка, як п'яний. З дверей
вийшов мужчина - ?? батько - з мокрим ганчiр'ям у руках. Я почув важкий
запах кровi. "Що це ви?" - запитав я, холонучи. "Несу десь закопати оце
шмаття", - вiдповiв вiн глухо. Я зайшов до хати. Мево свiчки на столi
хитнулося менi назустрiч. В хатi було напiвтемне. Осво?вшися з темнотою, я
побачив, що вона лежала на лавi. "Пiдiйди", - почув я ?? тихий голос. Нас
було тiльки дво?. "Ти мене любиш?" - запитала вона. Я став бiля лави на
колiна. "Обережно. Менi болить", - прошепотiла вона. "Що з тобою
трапилось?" - "Дурницi. Я вмираю. Не будемо губити хвилини. Я тебе дуже,
дуже... - спазма здушила ?й горло, - люблю", - осмiхнулася вона болiсно.
"Розказуй менi, - сказала вона, - про море i про нашу шаланду. Нiколи в
життi я не була щасливiша. Помолися, щоб я не вмирала. Я буду до тебе
приходити завжди. Обнiму тебе й не випущу. Молись". Я молився, припадаючи
до долiвки, лайку й прокльони повторював я в молитовних псалмах, молився,
просив, клявся, богохульничав, i моя молитва не допомогла. Вона вмерла в
ту ж нiч. Я взнав, що вона з батьком ?здила по контрабанду й ?? пiдстрелив
хтось уночi, очевидячки, сторожа.
Хазя?н трамбака промовчав, попиваючи вино i важко зiтхаючи.
- Як ви добре розповiда?те, - вимовила Поля.
- У кожно? людини ? випадок у життi, який вона завше вiдчува? i може
розповiсти краще за все на свiтi.
Вiд кого прийшла така сентенцiя - ми так i не добрали. Можливо, що ??
кожний з нас подумав. Ми мовчали, даючи змогу хазя?новi трамбака
продовжувати розповiдь.
- Подався я до монастиря, - нарештi почули ми його голос, - нiчого в
свiтi я бiльше не хотiв i нi про що не думав. Монастир стояв у горах,
оточений лiсами й скелями. Невеличке подвiр'я, церковка, дзвiниця окремо,
келi? просто в скелях, де пороблено вiконечка й прикрашено ?х бiлою
глиною. Через подвiр'я бiг струмiнь iз гiрського холодного джерела. Вода
дзюркотiла лiто й зиму, коли вiтер дмухав на схилах i коли стояла жарка
пора зеленого лiта. Цей ручай гомiнкий - в долинi внизу ставав справжньою
рiчкою, що бiгла по камiнцях, падала водоспадами i нiколи не вгавала,
розростаючись iнодi й грiзно шумуючи. Ручай був ?диною живою душею в
монастирi. Я кидав у нього трiсочки, i вони пливли вниз до грiшних земель.
Монастир був бiдний, i жили в ньому самi дiди. Раз на мiсяць сюди
привозили продуктiв знизу, з фiлiй цi?? свято? обителi. Нижчi монастирi,
кажуть, були багатшi, мали багато землi й безплатних робiтникiв i жили з
тi?? благодатi, що заробляв ?м наш горiшнiй монастир - бiдний, але
побожний i святий. Разом iз продуктами до нас привозили цiлi вози
граматок, якi ми мусили перечитати, молячись за грiхи рiвнин. Прийшлi люди
зникали, i знову ми залишалися самi високо над землею. в прозорiм повiтрi,
серед зелених лiсiв i скель. Зранку благовiстили до церкви, ми всi
задихалися в пахощах ладану, що ним виповнювалася низенька церква. Потiм
ми ?ли й вiдпочивали. Знову дзвонили нашi невеликi дзвони до молитви, i
звуки пливли в повiтрi над лiсами, як позолоченi кораблi, i в долинах люди
знiмали шапки, кажучи: "Солодко дзвонить дзвонар у Горньому монастирi".
Перший час я почував себе так, нiби менi було проколото вуха. Дзвiнка
тиша гiр здавалася менi вiчною мовчанкою пекла. Мо? спiвмешканцi прийняли
мене добре. Наймолодшому з них було за сiмдесят. Навiть той, що куховарив,
прив'язував довгу бiлу бороду до ши?, схиляючись над апетитними казанами.
Менi запропонували самому собi вибити в скелi житло. Я довго працював,
увiходячи в той же час потроху до спiльного життя пiвсотнi ченцiв. Вони
часто приходили до мене по одному, по дво? i сiдали осторонь, читаючи
молитви. ?хнi очi з заздрiстю спинялися на мо?х м'язах, на мо?му рожевому
вiд роботи обличчi, i дедалi частiш зiтхання переривали тодi нитку ?хнiх
молитов. Вони заздрили молодостi, мо?й силi або згадували сво? грiхи, такi
солодкi зараз.
Я вирубав собi келiю, оселився там i, прокинувшися раз мiсячно? ночi,
помiтив, що вона подiбна до каюти. Навiть на стелi я несвiдомо залишив
щось, подiбне до сволока в каютах. Стеля була пiвкругла. Вiкно я зробив
собi, як iлюмiнатор. Лiжко нагадувало койку - таке воно було затишне й
високе. Цi?? ночi я не спав зовсiм. Я так занудьгував за морем, що провiв
половину ночi, сидячи бiля вiкна й уявляючи собi море в молочнiм туманi
заснулих улоговин. Над ранок я заснув. I снилися менi надзвичайнi сни.
Забув вам сказати, що мене, як молодого, навантажили всi?ю тяжкою
роботою. Ранками й вечорами я дзвонив на дзвiницi, слухаючи зiтхання
старого дзвонаря. Я ходив по лiсi i збирав дрова для куховарнi. Пiдмiтав i
прибирав келi? разом з дурником-ченцем, що давно вже загубив був розум.
Наносив воду до келiй, замiтав подвiр'я, доглядав наш ручай i гробки.
Неймовiрно попливло мо? життя. Всi ченцi були хворi, донiсши з земного
минулого наслiдки грiхiв. Багато хворiло на геморой i готувалося до
чергово? акцi? свого людського органiзму, як до страшних мук пекла.
Ревматизм ламав у негоду старi костi, у декотрих було залiзо на голому
тiлi i жахливi язви корости пiд залiзом, iншi мучилися бiсiвськими
видiннями голих юнакiв, i я бачив тодi у вiкнi в себе розпаленi ?хнi очi.
Менi монастир нагадував лiкарню, де всi себе змушували чекати з радiстю
виписки на "волю". I "волею" цi?ю був той свiт - смерть.
Я втрачав потроху любов i розпач, життя бринiло менi з долин, я, наче
вiдповiдаючи йому, дзвонив з усi?? сили, стоячи на дзвiницi. I я почав
марити морем. Скрiзь я вбачав його. Зануривши руки в ручай, я раптом
пiдносив ?х до рота, нiби чекаючи, що вода мусить зробитися солоною. Раз,
блукаючи по лiсi за дровами, я зайшов далеченько вiд монастиря. Просто
передо мною здiймався голий шпиль гори. На вершечку росла сосна. Я й тепер
бачу це чарiвне по?днання. Мене якась сила потягла нагору, я майже
плазував по камiннях, наближаючись до сосни. Бiля не? я одпочив трохи,
дивлячись на син? близьке небо. Потiм я пiдвiвся i закричав вiд радостi:
далеко внизу був берег, а - скiльки око мо? сягало - вилискувало син?
море. Це здавалося менi за щасливу ознаку. I тi?? ж ночi я втiк з
монастиря.
За батькiвщину ми звикли вважати землю, де нас народила мати, де ми
виростали в гнiвi чи в радостi, осягали великий свiт. У мене ж батькiвщина
- море, i ви розумi?те, як я летiв з гiр до морського берега - стежками й
хащами! I я не знаю, куди записали мене в монастирi: до тих, що ?х
розiрвали вовки, чи до тих, що ?х поглинула су?та землi!
На березi я знайшов шаланду без жодного весла й парусiв. Я бiля не?
прожив iз тиждень, вiдчуваючи насолоду з новознайденого життя. Тепер - я
вважаю, що кожний корабель може прийняти на себе радiсть людей, якi
стремлять до батькiвщини.
100
Настала мовчанка. Ми з Севом чекали, щоб ще хтось додав сво?х думок до
наших планiв. Ми помiтили, що Поля хоче говорити. Вона почервонiла i
безпомiчно оглянула нас усiх, проте пiднести свiй голос не наважувалась.
Сев ?? пiдбадьорив, i вона розповiла свою коротку iсторiю, якою хотiла
освiтити не зачеплений ще бiк нашого питання.
- Коли я була дiвчина, - вiдмовила Поля i зашарi-лася, - у мене був
ухажор з во?нноплiнних. Вiн був красивий мальчик, i я тодi була дуже
молода. Ми почали зустрiчатися. Менi д?вочки казали, щоб я одскочила, бо
вiн, певно, жонатий у себе вдома. Я нiкого не послухала, i вони всi з мене
смiялися. Ми всi хотiли повиходити замiж i колисати дiтей, щоб дитячi руки
хватали нас за груди, вимагаючи молока. Любилася я з мо?м так, що швидко
вже почала сподiватися на вагiтнiсть, бо я вже не допускала iнших мужчин,
Вiн мене все називав сво?ю "лiбхен". Удень вiн працював на якiйсь роботi,
бо вiн був iнтелiгент i аристократ. Коли я навчилася його трохи розумiти,
я почула, що вiн у себе в вiтчизнi сидiв у в'язницi, а до полону пiшов
добровiльно. Я сидiла й шила цiлий день, як цариця.
Поля виглядала дiйсно принцесою з казки. Вона була хупава, тонка i
блiда. Нагадувала вона рослину з ясною блакитною квiткою. Лише голос у не?
був хрипкий вiд горiлки й тютюну. Ми слухали всi уважно.
- Я помiтила, що мiй мужчина не спить по ночах. Вiн тяжко зiтха? й цiлу
нiч не може вгомонитися на лiжковi. "Гаймат! - стогне вiн. - О Гаймат!"
Спочатку я думала, що це його жiнка, а потiм вiн сказав, що то
батькiвщина. Вiн мучився, i я мучилась разом iз ним. Щохвилини вiн уставав
i пив воду, заглядав у темне вiкно, ходив босий по кiмнатi, потiм пiдходив
до мене й щось довго говорив. Я удавала, що сплю. Тодi вiн обережно лягав
поруч, щоб не розбудити мене, клав мо? руки собi на шию. Я починала
плакати. Я знала, що це недобрим пахне. I одного дня вiн не повернувся до
мене, .утiк на свою далеку гаймат.
Поля схилила голову на руки й не пiдносила ??, закiнчуючи говорити.
- Повертатися на батькiвщину боляче, бо вiн загубив мене. Чи не можна
зовсiм вiдмiнити всi батькiвщини? Щоб випекти залiзом той бiль i поробити
веселими людей по свiтi? Я думаю, що яе треба пускати назад тих, що
зрадили раз сво?м братам.
- А коли вони тонуть у морi? - запитав хтось.
- Тодi ?х рятувати, як утопленикiв. Бо люди людей не можуть не жалiти.
Хто i кому дав право на смерть такого ж, як i вiн сам?
Рибалка засмiявся iронiчно й зневажливо.
- Всяка тобi дiвка буде закони встановлювати! Ти краще знай, як хлопцiв
задовольняти. А може, в мене син десь там пропада?? То я йому хiба посуди
пожалкую? Тебе, шлюху, поволочили всi, хто хотiв, а тепер ти голос ма?ш? Я
б тобi закотив спiдницю та й вивчив би тебе, як треба розмовляти! Любов
згадала, во?нноплiнного, сльози пуска?ш?
Та тут устав iз свого мiсця Сев. Вiн крикнув так, що хазя?н кав'ярнi
впустив додолу склянку, а рибалка подавився сво?м останнiм словом.
Настала мовчанка. Тодi Сев спокiйно й тихо наказав рибалцi попросити
вибачення за його останнi слова.
- Нiзащо! - спалахнув рибалка. Тут устав з мiсця й хазя?н трамбака. Я
зайшов iз-боку й узяв з-пiд рибалки стiлець.
- Положив я на вас! - крикнув рибалка. Сев пiдняв руку, закликаючи
мовчати.
- Ми готу?мо корабля зовсiм не для твого сина, милий. Це корабель для
картини i для навiгацiйно? школи. Для молодих, вiрних юнакiв. Вони,
правда, не побояться кинути рятувальнi пояси кiльком людям таким, як твiй
син, бо юнаки пливуть на кораблi й вони можуть показати свою добрiсть i
силу кiльком уламкам старого, вони пливтимуть на новому кораблi! Та тебе
це мало обходить. Ти образив людину зараз. Твiй брудний рот плював на не?,
як на щось огидне. Зараз же хай вона почу? тво? вибачення!
- А оце ви бачили?
Хазя?н трамбака ударив перший. Потiм пiдскочив Сев. Вони вдвох молотили
до тих пiр, доки рибалка мав силу вiдбиватися. Стола було поламано,
стiльцi розкидано по кiмнатi, дiвчата верещали, стоячи бiля дверей, а я
стежив, чи не доведеться й менi встряти до бiйки. Нарештi рибалка здався.
Ми його взяли втрьох i викинули за дверi.
- Вiн менi давно не подобався, - сказав хазя?н трамбака, - я радий, що
я йому виказав це як слiд. Корабля, звичайно, треба брати - не брига, а е
такий шхуна-бриг. Вiн вiдрiзня?ться тим, що у брига обидвi щогли з реями,
а у цього фок-мачта з реями, а грот-мачта з гафелем. Це дасть бiльшу красу
кораблевi й навчить юнакiв мати справу з реями i гафелем. На мою думку,
найкраще вигляда? в морi тримачтовий шхуна-барк або двомачтовий
шхуна-бриг. Коли в мене був трамбак i двомачтова шхуна, то я обов'язково
хотiв переробити останню на шхуну-бриг, цебто на фок-мачту поставити ре?.
- А хiба у вас тепер нема? шхуни? - запитав я. - Нам сказали, що ви
хазя?н шхуни й трамбака?
- Трамбак у мене ще ?, але це стара вже калоша, хоч я його й люблю, а
шхуну менi потопили й спалили у вiйнi.
- Одначе дозвольте нам i надалi називати вас хазя?ном шхуни.
Моряк мовчки переждав час, потрiбний для вiдповiдi на мо? запитання, i
розповiдав далi.
- У мене ? на примiтi дубок "Тамара". Це було колись прекрасне судно.
Та йому попався поганий хазя?н. Вiн сидить нинi за iсторiю з дiтьми.
"Тамару" робив першорядний майстер, ?? можна легко перебудувати,
впорядкувати трюм, зробити кiль, поставити новi щогли - двi, як личить
кожнiй поряднiй двомачтовiй шхунi-бриговi.
- Ви дума?те, що саме таке судно потрiбне нам? - запитав задумливо Сев,
оддихуючись пiсля бiйки з рибалкою.
- Тiльки шхуна-бриг. Ми його завтра й оглянемо - той дубок. Тiльки
дозвольте менi бути близько до ремонту й вiдбудови.
Ми пiдняли склянки з вином: хазя?н шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха i я.
Кав'ярня нагадувала чомусь кузню, в якiй мусив був ворожити казковий
коваль. Хазя?н кав'ярнi сказав слово, що його всi чекали:
- Я п'ю за кров i вогонь. За заморських дiвчат. За шхуну-бриг i чорну
пахучу турецьку каву.
Всi ми випили й поцiлувалися. Потiм повиходили з кав'ярнi. Пiд дверима
лежала людина й солодко спала. Ми переступили через не? i не здивувалися,
думаючи, що то рибалка. Але, присвiтивши, ми впiзнали Богдана, п'яного до
непритомностi. Дiвчата принесли дво? вiдер води.
- Фух! Це ви? - сказав Богдан. - А мене випустили, i я з радощiв ледве
долiз сюди. Мiж iншим - при?хала вже ваша рижа видра, бо вона ввесь час
ходила тут по вулицi, розшукуючи вас.
Богдан знову сп'янiв i лiг безсило на землю.
XIII
Комiсар закордонних справ стояв на березi й дивився в синю морську
далечiнь. Вiн був одягнутий у сiру армiйську шинель, на якiй вилискували
ознаки командарма. Його оточувала купка людей - представники уряду, Мiста,
вiйськовi i журналiсти. Мовчанки комiсара нiхто не насмiлювався порушити.
Над головами шарудiли прапори на арцi, крiзь яку мав ступити на берег
очiкуваний гiсть. За пiвсотнi крокiв мовчки снував натовп за шерегами
варти. Збоку вилискували на скупому сонцi литаври оркестру й випиналися
барабани. За оркестром вишикувався почесний караул.
Комiсар задумливо сто?ть, заклавши руки в кишенi шинелi. Вiн почува?
легку втому пiсля погано спане? ночi - старiсть його вже наздоганя?.
Тiльки розум - одвiчний володар - викону? безперервну роботу. По-перше -
треба одiбрати потрiбний комплекс слiв, що ?х можна говорити турецькому
мiнiстровi: "Шановний пане", "нашi сусiдськi кра?ни", "загальнi кордони",
"економiчнi iнтереси", "радий вiтати дорогого й шановного гостя". Комiсар
пригадав, як вiн уже зустрiчався з турком у Швейцарi?. Вони мали нiби
випадкове побачення, влаштоване послужливим хазя?ном готелю. Побачення
тривало кiлька хвилин, бо треба було боятися повсюди сущих репортерiв та
?хнiх фотоапаратiв. Проте мiнiстр i комiсар встигли заглянути один одному
в вiчi. Велике значення ма? зовнiшнiсть людини, навiть у дипломатiв.
Тепер, пiсля кiлькох рокiв роботи одного й другого, комiсар i мiнiстр
мають зустрiтися надовше.
Той час, що роз'?днував дво? побачень дипломатiв, допомiг комiсаровi
високо поставити iм'я сво?? кра?ни на полiтичних сторiнках. Але мiнiстр
тим часом теж не гаяв часу: вiн виграв кiлька справ у двох бiльших i
сильнiших держав. Та самий факт при?зду його до комiсара показував
перевагу останнього.
Очi комiсара - гострi, як очi хижака, - побачили на морi дим. Комiсар
почав ходити вздовж естакади, струнко ступаючи ногами в чоботях i дзвонячи
острогами. Почет мовчки захвилювався. Кiноапарат знiмав далечiнь i знiмав
комiсара. Пiд берегом у водi плавали рiзнi покидьки. Мартини лiтали й
кигикали, сiдаючи на воду. Комiсар згадав, що в цiй водi багато потоплено
людей, i вони, здалося йому, стоять шерегами на днi. Комiсар посмiхнувся.
З ним посмiхнулися й тi, хто стояв бiля нього, канонерка вийшла з гаванi,
поминула маяк, рушивши назустрiч крейсеровi, а сонце порозсувало хмари
блакитними руками i впало на землю великою зливою свiтла.
Крейсер виплив уже на поверхню моря з-за горизонту, i чорний дим за ним
линув, як хвiст. Канонерка пливла назустрiч, пiднiмаючи на щоглу безлiч
рiзних прапорiв. Дочекавшися вiдповiдi з крейсера, канонерка вивiсила
химери оновленого, духу? Так ти дума?ш?
- Тю на тебе - який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. I моряки в нас
були на перших революцiйних барикадах.
- А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти дубка й зовсiм його не
перероблювати? Ти, мабуть, i не бачив зроду парусiв?
- Парус я бачив, - Директор образився, - тiльки щб ми потiм iз тим
кораблем робитимемо? Свiй кiнофлот засну?мо?
- Ми вiддамо навiгацiйнiй школi. Хай i вони мають старого корабля.
- А чому б не взяти нам у школi тимчасово якесь судно i зняти його?
- Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаваннi, та й нема? в них
такого розмiру, як нам потрiбно.
Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось чверть години
до по?зда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспiшив сiсти до авто
й по?хати. Дорогою я пояснив операторам, що ми робитимемо, i написав
записку до лабораторi? про негативи.
День був похмурий. От-от удариться хмара об хмару й пiде краплистий
дощ. Але хмари, як хвилi, перекочувались на небi, пiдпливали одна пiд
одну, руйнували силуети верблюдiв i вимальовували на верблюдах човни, цiлi
кораблi, залишаючи замiсть парусiв синi клаптики неба. З човнiв поставали
башти над рiкою, чиясь велетенська рука i тонкий спис. Я вже хотiв зняти
на плiвку цю верховинну гру, та згадав в останнiй момент, Що це бачу лише
я, а об'?ктив кiноапарата навряд чи побачить щось подiбне. Прийшов по?зд.
Я забув за свого кiнооператора, уп'явшися очима в вагон, з якого мав
вийти той, чи? портрети щодня друкували газети. Мала вийти людина, яка
привезла сюди на побачення з турком якiсь колосальнi плани, приховавши ?х
за спокiйною для газет - усмiшкою i за загальниками офiцiйно? мови. Я
знав, що такi люди, як той, який мав при?хати, живуть на двадцять рокiв
уперед, i хотiв пересвiдчитися, як вони виглядають. З вагона вийшов
комiсар.
Мене шарпнув за плече кiнооператор, бо я саме стояв перед об'?ктивом, i
зараз же почав цокотiти знiмальний апарат. Досить менi було почути цю
музику, як я забув за сво? попереднi прагшгння й розцiнював людину, що
вийшла з вагона, лише як матерiал для кiнознiмання. Я забiгав з оператором
спереду, ставав збоку, вискакував на схiдцi i крутив згори, ставив
оператора на площадку для вантажу i просив його знiмати перон, сам везучи
по асфальтовi цю платформочку.
Комiсар привiтно посмiхався, iдучи пероном, у гуртi людей, що його
зустрiчали. Рокiв йому було за п'ятдесят, нiс довгий, хитрi очi степового
татарина, дуже дисциплiнованi губи: вони могли бути спокiйними або при?мно
- завше однаково - посмiхатись. Гнiв, ненавидь, страх, хвилювання й iншi
властивостi людських губ - цим губам не личили. Вони вiдчували на собi
мiльйони людських доль. Гримаса гнiву, страху або хвилювання завше могла
зрушити терези полiтично? рiвноваги i мирних днiв. Комiсар осмiхався.
Перед вокзалом його чекав кiнооператор хронiки, який зняв комiсара, коли
вiн вийшов до автомобiля. Ми тим часом помчали до особняка, в якому мав
жити вiн, i встигли зняти будинок, напис на дверях i, нарештi, самого
комiсара, коли вiн при?хав з вокзалу. Я взнав у одного з дипломатiв
завтрашнiй порядок денний зустрiчi комiсара з мiнiстром, i на цьому моя
робота закiнчилася. Я по?хав на фабрику, до кiнолабораторi?.
На фабрицi я зустрiв Сева.
- Сев, - захлинувся я, - завтра до гаванi при?здить крейсер "Iсмет".
Уранцi приходить.
- Сьогоднi увечерi продовження наших балачок, - вiдповiв Сев, -
приходьте на старе мiсце.
- А Богдан?
- Його обiцяли випустити. А як не вiдпустять, то поговоримо самi поки
що. Треба вислухати iнших. Треба по?днати... - Сев пiшов, понiсши
закiнчення фрази з собою.
Я розчинив дверi й переступив порiг.
Запах хiмiкалiй та грушево? есенцi? виповнив усе повiтря кiмнат та
коридорiв. Скрiзь, куди не глянеш, - вилиску? плiвка. Вона сушиться на
барабанах - негативна й позитивна, переноситься з проявочно? та фiксажно?
кiмнати до промивочних бакiв на рамах, iде рулонами негативiв до
друкувально? машини, яка працю? з червоним свiтлом. Плiвка лежить по
столах i шухлядах, на моталках монтажних столiв, у металевих круглих
коробках. Безупинне торохтiння моталок, великих барабанiв до сушки плiвки,
безперервний плеск води в промивочнiй - все це утворю? спецiальну
атмосферу в людськiй працi, ?дкий i при?мний запах по?дну?ться з великою
кiлькiстю рiзно? сили звукiв, мертвi малюнки на плiвцi оживають, i ?х
фiксу? око, як знайомi подихи життя.
Я став перебирати руками плiвку у великiй корзинi, доки менi виявляли
плiвку, зняту на вокзалi. Я любив цi шматки людського iснування помацати
пальцями, вдихаючи ?хнiй запах.
I вечiр позапинав вiкна синiм полотном. Тiльки молодiсть ма? таку
повiнь думок. Снуються вони скрiзь, приходять вiд усiх дотикiв, i ледве
встига? за ними дзвiнкий бiгти час. Нiби на стовповiй дорозi летять назад
стовпи, клекоче вгорi степовий орел, розсуваються на боки колосальнi лiнi?
горизонтiв, i вже видко, як у долинi тiнь вiд самiтно? хмарки бродить по
зеленому луговi, по блискучих вiзерунках рiки.
День минав. Я блукав над берегом i лежав на теплому каменi. Цiлком
несподiвано менi довелось почути казку, ?? розповiла золотушному хлопцевi
мала дiвчинка, забавляючи його близько мене за каменем. "Було у мами тро?
синiв, дво? пiшло до школи, а третiй сiв над морем. Дивиться третiй -
летить мартин-птиця. Летить i плаче. Летить i квилить жалiбно. "Чого ти,
мартине, плачеш?" - "Як же менi не плакати, як не тужити, коли я загубив
свою маму, i нiкому менi риби вловити та на хвилi погойдати". - "То ходiмо
зо мною до нашо?!" I рушили вони вдвох - син iде, а мартин летить. Мартин
долiта?, а син доходить. "Кого це ти привiв? - пита? мати. "Мартина з
моря. Хай i я вже до школи ходитиму, а вiн за мене над морем лiтатиме. За
це приймемо його до нас за сина". Заплакала мати з радощiв. "Ходи, сину,
до школи, а мартин хай лiта? над морем". Дiвчина замовкла, побачивши мене,
i повела свого вихованця геть. Хвилi невпинно накочувались на берег. "А
третiй сiв над морем", - згадав я казку.
Хазя?н трамбака й шхуни - це звання давало, крiм права власностi на два
парусники, ще й право висловитись першому з-помiж нашо? компанi?: отамана
рибальсько? ватаги, Стелли, Мухи, Полi, Сева i мене. Хазя?на кав'ярнi
можна не лiчити, бо вiн увесь час бiгав, i рахувати його за постiйного
члена нашо? сiмки важко. Проте його слово ще передбачалося далi.
Вечiр почався з безмежно? веселостi. Кожне слово викликало регiт.
Рибалка смiявся, заплющивши очi i квокчучи, як курка перед тим, як знести
яйце. Хазя?н трамбака брався за живiт i, нiби колишучи його, видобував
такi крикливi й задушливi звуки, що здавалося - вiн сам на собi гра?, як
на гармошцi. Дiвчата скрикували. Ай, - кричала Стелла, ой, - кричала Муха,
iх, - кричала Поля. Пiсля того вони повторювали безлiч шиплячих звукiв,
пищали й витирали сльози смiху. Сев i я... - та про нас можна лише
сказати, що ми смiялися, як iнтелiгенти, боячись безконтрольного прояву
такого надзвичайного стану, як радiсть.
- Граждани, - сказав хазя?н трамбака, лоскочучи пiд столом мою руку
замiсть Полино?, - той парняга, що був без документа, зупинився на тому,
як вiн проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, при?днуюсь до слiв
попереднього оратора. Да, дiйсно, - страшний суд i пекло.
Ми засмiялися з того, як вiн грався мо?ю рукою, лоскотав ??, нiжно
пророблював усi лiтери любовно? абетки, не помiчаючи того, що рука не
Полина. А промовець вiд тако? нашо?, як йому здавалось, чулостi до його
майбутнiх дотепiв - зовсiм розквiтнув, ведучи мову далi.
- Нехай менi хто скаже, що я не був колись молодий! Що я не знав,
звiдки вшиля?ться нитка в дiвочу голку. Нехай хто менi спробу? сказати, що
я тiльки хазя?н трамбака й нiчого бiльше! Я намну вуха тому, слово честi,
намну вуха! Ви обiйдiть усе узбережжя: i Козлов, i Кафу, i турецькi
береги, ба навiть i Олешки - i запитайте в кожного: хто був на березi
паном рокiв так... iз тридцять тому? Побожуся, що це буде мо? iм'я. Я тодi
не чув жодно? пiд собою землi, нiби скрiзь був пух або саме повiтря.
Молодий, веселий, я любив по?сти, поспати i пропонувати сво? кучерi кожнiй
красивiй дiвчинi узбережжя для розчiсування, куйовдження й iнших дурниць.
Мене завше цiлували в очi, щоб я загубив дорогу до iншого серця, яке мене
ще не цiлувало зовсiм. Та я потакав кожнiй, пануючи над усiма.
Ви самi розумi?те, що таке становище не могло тривати довго. (Налий
менi склянку "Кровi", хазя?не). Я пiдсковзнувся саме тодi, коли не то, щоб
сковзалки, а й путнього шматка холоду не було - шелестiло скрiзь листя,
каторжнi соловейки один перед одним пурхали й спiвали. Вона була статна
краля, трохи косоока, в мiру весела i в мiру сумна. Ми з нею сiдали на
шаланду i, ви?хавши в море, лягали поруч на пайоли, щоб лежати так до
ранково? зорi або до застережливого сигналу пароплава. Це був такий час,
який бува? в кожного, хто вперше полюбить. Його нiколи потiм не можна
вiдновити, хоч би ви зцiлували всi губи i пройшли б усi школи любовно?
науки.
Я бачу, що ви не розумi?те, до чого цi мо? зiзнання? Дайте спокiй, я
пам'ятаю про корабель i про повернення на батькiвщину. Тiльки дозвольте
вже менi самому розповiдати далi, а ви слухайте, бо я можу збитися.
Стiльки любовi розхлюпали ми на хвилях моря, що вона й досi горить у
тих мiсцях, як фосфор. Коротко кажучи, я був божевiльний. Посварившись з
усiма мо?ми родичами, я цiлими днями блукав за мiстом. Було весняне
зворушливе повiтря, вiтер здiймав хмари пилу i котив ?х по дорогах i ярах.
Пил набивався менi до рота й до носа, пiт проступав i крiзь сорочку, ноги
наче були прив'язанi до мiшкiв iз землею. Проблукавши день, я надвечiр ще
бiльш запалювався вогнем i силою. Море обмивало мiй бруд i пил, коли я
сторч головою летiв iз пристанi. Разом iз цим мене охоплювала така туга за
нею, за ?? руками й голосом, що я не мав чим дихати i не мав у головi
мозку, а якусь розтоплену iскристу масу.
Одного разу моя дiвчина не вийшла. Я почекав з годину. Ще почекав i
помiтив, що мiсяць потьмарився. Тодi я бiгом помчав до ?? будинку. Вiкна
не свiтилися, вiн був темний. Я завмер бiля дверей. Дверi вiдчинилися,
ледве не збивши мене з нiг. "А, це ти? - сказала якась жiнка, злякавшись.
- Ну, то йди вже, заходь". Це була ?? мати. Я не знайшов жодного слова для
питання. "Iди, дурачок, - сказала ?? мати, втираючи сльози, - а я оце йду
за фельдшером". Вона пiшла. Я прихилився до одвiрка, як п'яний. З дверей
вийшов мужчина - ?? батько - з мокрим ганчiр'ям у руках. Я почув важкий
запах кровi. "Що це ви?" - запитав я, холонучи. "Несу десь закопати оце
шмаття", - вiдповiв вiн глухо. Я зайшов до хати. Мево свiчки на столi
хитнулося менi назустрiч. В хатi було напiвтемне. Осво?вшися з темнотою, я
побачив, що вона лежала на лавi. "Пiдiйди", - почув я ?? тихий голос. Нас
було тiльки дво?. "Ти мене любиш?" - запитала вона. Я став бiля лави на
колiна. "Обережно. Менi болить", - прошепотiла вона. "Що з тобою
трапилось?" - "Дурницi. Я вмираю. Не будемо губити хвилини. Я тебе дуже,
дуже... - спазма здушила ?й горло, - люблю", - осмiхнулася вона болiсно.
"Розказуй менi, - сказала вона, - про море i про нашу шаланду. Нiколи в
життi я не була щасливiша. Помолися, щоб я не вмирала. Я буду до тебе
приходити завжди. Обнiму тебе й не випущу. Молись". Я молився, припадаючи
до долiвки, лайку й прокльони повторював я в молитовних псалмах, молився,
просив, клявся, богохульничав, i моя молитва не допомогла. Вона вмерла в
ту ж нiч. Я взнав, що вона з батьком ?здила по контрабанду й ?? пiдстрелив
хтось уночi, очевидячки, сторожа.
Хазя?н трамбака промовчав, попиваючи вино i важко зiтхаючи.
- Як ви добре розповiда?те, - вимовила Поля.
- У кожно? людини ? випадок у життi, який вона завше вiдчува? i може
розповiсти краще за все на свiтi.
Вiд кого прийшла така сентенцiя - ми так i не добрали. Можливо, що ??
кожний з нас подумав. Ми мовчали, даючи змогу хазя?новi трамбака
продовжувати розповiдь.
- Подався я до монастиря, - нарештi почули ми його голос, - нiчого в
свiтi я бiльше не хотiв i нi про що не думав. Монастир стояв у горах,
оточений лiсами й скелями. Невеличке подвiр'я, церковка, дзвiниця окремо,
келi? просто в скелях, де пороблено вiконечка й прикрашено ?х бiлою
глиною. Через подвiр'я бiг струмiнь iз гiрського холодного джерела. Вода
дзюркотiла лiто й зиму, коли вiтер дмухав на схилах i коли стояла жарка
пора зеленого лiта. Цей ручай гомiнкий - в долинi внизу ставав справжньою
рiчкою, що бiгла по камiнцях, падала водоспадами i нiколи не вгавала,
розростаючись iнодi й грiзно шумуючи. Ручай був ?диною живою душею в
монастирi. Я кидав у нього трiсочки, i вони пливли вниз до грiшних земель.
Монастир був бiдний, i жили в ньому самi дiди. Раз на мiсяць сюди
привозили продуктiв знизу, з фiлiй цi?? свято? обителi. Нижчi монастирi,
кажуть, були багатшi, мали багато землi й безплатних робiтникiв i жили з
тi?? благодатi, що заробляв ?м наш горiшнiй монастир - бiдний, але
побожний i святий. Разом iз продуктами до нас привозили цiлi вози
граматок, якi ми мусили перечитати, молячись за грiхи рiвнин. Прийшлi люди
зникали, i знову ми залишалися самi високо над землею. в прозорiм повiтрi,
серед зелених лiсiв i скель. Зранку благовiстили до церкви, ми всi
задихалися в пахощах ладану, що ним виповнювалася низенька церква. Потiм
ми ?ли й вiдпочивали. Знову дзвонили нашi невеликi дзвони до молитви, i
звуки пливли в повiтрi над лiсами, як позолоченi кораблi, i в долинах люди
знiмали шапки, кажучи: "Солодко дзвонить дзвонар у Горньому монастирi".
Перший час я почував себе так, нiби менi було проколото вуха. Дзвiнка
тиша гiр здавалася менi вiчною мовчанкою пекла. Мо? спiвмешканцi прийняли
мене добре. Наймолодшому з них було за сiмдесят. Навiть той, що куховарив,
прив'язував довгу бiлу бороду до ши?, схиляючись над апетитними казанами.
Менi запропонували самому собi вибити в скелi житло. Я довго працював,
увiходячи в той же час потроху до спiльного життя пiвсотнi ченцiв. Вони
часто приходили до мене по одному, по дво? i сiдали осторонь, читаючи
молитви. ?хнi очi з заздрiстю спинялися на мо?х м'язах, на мо?му рожевому
вiд роботи обличчi, i дедалi частiш зiтхання переривали тодi нитку ?хнiх
молитов. Вони заздрили молодостi, мо?й силi або згадували сво? грiхи, такi
солодкi зараз.
Я вирубав собi келiю, оселився там i, прокинувшися раз мiсячно? ночi,
помiтив, що вона подiбна до каюти. Навiть на стелi я несвiдомо залишив
щось, подiбне до сволока в каютах. Стеля була пiвкругла. Вiкно я зробив
собi, як iлюмiнатор. Лiжко нагадувало койку - таке воно було затишне й
високе. Цi?? ночi я не спав зовсiм. Я так занудьгував за морем, що провiв
половину ночi, сидячи бiля вiкна й уявляючи собi море в молочнiм туманi
заснулих улоговин. Над ранок я заснув. I снилися менi надзвичайнi сни.
Забув вам сказати, що мене, як молодого, навантажили всi?ю тяжкою
роботою. Ранками й вечорами я дзвонив на дзвiницi, слухаючи зiтхання
старого дзвонаря. Я ходив по лiсi i збирав дрова для куховарнi. Пiдмiтав i
прибирав келi? разом з дурником-ченцем, що давно вже загубив був розум.
Наносив воду до келiй, замiтав подвiр'я, доглядав наш ручай i гробки.
Неймовiрно попливло мо? життя. Всi ченцi були хворi, донiсши з земного
минулого наслiдки грiхiв. Багато хворiло на геморой i готувалося до
чергово? акцi? свого людського органiзму, як до страшних мук пекла.
Ревматизм ламав у негоду старi костi, у декотрих було залiзо на голому
тiлi i жахливi язви корости пiд залiзом, iншi мучилися бiсiвськими
видiннями голих юнакiв, i я бачив тодi у вiкнi в себе розпаленi ?хнi очi.
Менi монастир нагадував лiкарню, де всi себе змушували чекати з радiстю
виписки на "волю". I "волею" цi?ю був той свiт - смерть.
Я втрачав потроху любов i розпач, життя бринiло менi з долин, я, наче
вiдповiдаючи йому, дзвонив з усi?? сили, стоячи на дзвiницi. I я почав
марити морем. Скрiзь я вбачав його. Зануривши руки в ручай, я раптом
пiдносив ?х до рота, нiби чекаючи, що вода мусить зробитися солоною. Раз,
блукаючи по лiсi за дровами, я зайшов далеченько вiд монастиря. Просто
передо мною здiймався голий шпиль гори. На вершечку росла сосна. Я й тепер
бачу це чарiвне по?днання. Мене якась сила потягла нагору, я майже
плазував по камiннях, наближаючись до сосни. Бiля не? я одпочив трохи,
дивлячись на син? близьке небо. Потiм я пiдвiвся i закричав вiд радостi:
далеко внизу був берег, а - скiльки око мо? сягало - вилискувало син?
море. Це здавалося менi за щасливу ознаку. I тi?? ж ночi я втiк з
монастиря.
За батькiвщину ми звикли вважати землю, де нас народила мати, де ми
виростали в гнiвi чи в радостi, осягали великий свiт. У мене ж батькiвщина
- море, i ви розумi?те, як я летiв з гiр до морського берега - стежками й
хащами! I я не знаю, куди записали мене в монастирi: до тих, що ?х
розiрвали вовки, чи до тих, що ?х поглинула су?та землi!
На березi я знайшов шаланду без жодного весла й парусiв. Я бiля не?
прожив iз тиждень, вiдчуваючи насолоду з новознайденого життя. Тепер - я
вважаю, що кожний корабель може прийняти на себе радiсть людей, якi
стремлять до батькiвщини.
100
Настала мовчанка. Ми з Севом чекали, щоб ще хтось додав сво?х думок до
наших планiв. Ми помiтили, що Поля хоче говорити. Вона почервонiла i
безпомiчно оглянула нас усiх, проте пiднести свiй голос не наважувалась.
Сев ?? пiдбадьорив, i вона розповiла свою коротку iсторiю, якою хотiла
освiтити не зачеплений ще бiк нашого питання.
- Коли я була дiвчина, - вiдмовила Поля i зашарi-лася, - у мене був
ухажор з во?нноплiнних. Вiн був красивий мальчик, i я тодi була дуже
молода. Ми почали зустрiчатися. Менi д?вочки казали, щоб я одскочила, бо
вiн, певно, жонатий у себе вдома. Я нiкого не послухала, i вони всi з мене
смiялися. Ми всi хотiли повиходити замiж i колисати дiтей, щоб дитячi руки
хватали нас за груди, вимагаючи молока. Любилася я з мо?м так, що швидко
вже почала сподiватися на вагiтнiсть, бо я вже не допускала iнших мужчин,
Вiн мене все називав сво?ю "лiбхен". Удень вiн працював на якiйсь роботi,
бо вiн був iнтелiгент i аристократ. Коли я навчилася його трохи розумiти,
я почула, що вiн у себе в вiтчизнi сидiв у в'язницi, а до полону пiшов
добровiльно. Я сидiла й шила цiлий день, як цариця.
Поля виглядала дiйсно принцесою з казки. Вона була хупава, тонка i
блiда. Нагадувала вона рослину з ясною блакитною квiткою. Лише голос у не?
був хрипкий вiд горiлки й тютюну. Ми слухали всi уважно.
- Я помiтила, що мiй мужчина не спить по ночах. Вiн тяжко зiтха? й цiлу
нiч не може вгомонитися на лiжковi. "Гаймат! - стогне вiн. - О Гаймат!"
Спочатку я думала, що це його жiнка, а потiм вiн сказав, що то
батькiвщина. Вiн мучився, i я мучилась разом iз ним. Щохвилини вiн уставав
i пив воду, заглядав у темне вiкно, ходив босий по кiмнатi, потiм пiдходив
до мене й щось довго говорив. Я удавала, що сплю. Тодi вiн обережно лягав
поруч, щоб не розбудити мене, клав мо? руки собi на шию. Я починала
плакати. Я знала, що це недобрим пахне. I одного дня вiн не повернувся до
мене, .утiк на свою далеку гаймат.
Поля схилила голову на руки й не пiдносила ??, закiнчуючи говорити.
- Повертатися на батькiвщину боляче, бо вiн загубив мене. Чи не можна
зовсiм вiдмiнити всi батькiвщини? Щоб випекти залiзом той бiль i поробити
веселими людей по свiтi? Я думаю, що яе треба пускати назад тих, що
зрадили раз сво?м братам.
- А коли вони тонуть у морi? - запитав хтось.
- Тодi ?х рятувати, як утопленикiв. Бо люди людей не можуть не жалiти.
Хто i кому дав право на смерть такого ж, як i вiн сам?
Рибалка засмiявся iронiчно й зневажливо.
- Всяка тобi дiвка буде закони встановлювати! Ти краще знай, як хлопцiв
задовольняти. А може, в мене син десь там пропада?? То я йому хiба посуди
пожалкую? Тебе, шлюху, поволочили всi, хто хотiв, а тепер ти голос ма?ш? Я
б тобi закотив спiдницю та й вивчив би тебе, як треба розмовляти! Любов
згадала, во?нноплiнного, сльози пуска?ш?
Та тут устав iз свого мiсця Сев. Вiн крикнув так, що хазя?н кав'ярнi
впустив додолу склянку, а рибалка подавився сво?м останнiм словом.
Настала мовчанка. Тодi Сев спокiйно й тихо наказав рибалцi попросити
вибачення за його останнi слова.
- Нiзащо! - спалахнув рибалка. Тут устав з мiсця й хазя?н трамбака. Я
зайшов iз-боку й узяв з-пiд рибалки стiлець.
- Положив я на вас! - крикнув рибалка. Сев пiдняв руку, закликаючи
мовчати.
- Ми готу?мо корабля зовсiм не для твого сина, милий. Це корабель для
картини i для навiгацiйно? школи. Для молодих, вiрних юнакiв. Вони,
правда, не побояться кинути рятувальнi пояси кiльком людям таким, як твiй
син, бо юнаки пливуть на кораблi й вони можуть показати свою добрiсть i
силу кiльком уламкам старого, вони пливтимуть на новому кораблi! Та тебе
це мало обходить. Ти образив людину зараз. Твiй брудний рот плював на не?,
як на щось огидне. Зараз же хай вона почу? тво? вибачення!
- А оце ви бачили?
Хазя?н трамбака ударив перший. Потiм пiдскочив Сев. Вони вдвох молотили
до тих пiр, доки рибалка мав силу вiдбиватися. Стола було поламано,
стiльцi розкидано по кiмнатi, дiвчата верещали, стоячи бiля дверей, а я
стежив, чи не доведеться й менi встряти до бiйки. Нарештi рибалка здався.
Ми його взяли втрьох i викинули за дверi.
- Вiн менi давно не подобався, - сказав хазя?н трамбака, - я радий, що
я йому виказав це як слiд. Корабля, звичайно, треба брати - не брига, а е
такий шхуна-бриг. Вiн вiдрiзня?ться тим, що у брига обидвi щогли з реями,
а у цього фок-мачта з реями, а грот-мачта з гафелем. Це дасть бiльшу красу
кораблевi й навчить юнакiв мати справу з реями i гафелем. На мою думку,
найкраще вигляда? в морi тримачтовий шхуна-барк або двомачтовий
шхуна-бриг. Коли в мене був трамбак i двомачтова шхуна, то я обов'язково
хотiв переробити останню на шхуну-бриг, цебто на фок-мачту поставити ре?.
- А хiба у вас тепер нема? шхуни? - запитав я. - Нам сказали, що ви
хазя?н шхуни й трамбака?
- Трамбак у мене ще ?, але це стара вже калоша, хоч я його й люблю, а
шхуну менi потопили й спалили у вiйнi.
- Одначе дозвольте нам i надалi називати вас хазя?ном шхуни.
Моряк мовчки переждав час, потрiбний для вiдповiдi на мо? запитання, i
розповiдав далi.
- У мене ? на примiтi дубок "Тамара". Це було колись прекрасне судно.
Та йому попався поганий хазя?н. Вiн сидить нинi за iсторiю з дiтьми.
"Тамару" робив першорядний майстер, ?? можна легко перебудувати,
впорядкувати трюм, зробити кiль, поставити новi щогли - двi, як личить
кожнiй поряднiй двомачтовiй шхунi-бриговi.
- Ви дума?те, що саме таке судно потрiбне нам? - запитав задумливо Сев,
оддихуючись пiсля бiйки з рибалкою.
- Тiльки шхуна-бриг. Ми його завтра й оглянемо - той дубок. Тiльки
дозвольте менi бути близько до ремонту й вiдбудови.
Ми пiдняли склянки з вином: хазя?н шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха i я.
Кав'ярня нагадувала чомусь кузню, в якiй мусив був ворожити казковий
коваль. Хазя?н кав'ярнi сказав слово, що його всi чекали:
- Я п'ю за кров i вогонь. За заморських дiвчат. За шхуну-бриг i чорну
пахучу турецьку каву.
Всi ми випили й поцiлувалися. Потiм повиходили з кав'ярнi. Пiд дверима
лежала людина й солодко спала. Ми переступили через не? i не здивувалися,
думаючи, що то рибалка. Але, присвiтивши, ми впiзнали Богдана, п'яного до
непритомностi. Дiвчата принесли дво? вiдер води.
- Фух! Це ви? - сказав Богдан. - А мене випустили, i я з радощiв ледве
долiз сюди. Мiж iншим - при?хала вже ваша рижа видра, бо вона ввесь час
ходила тут по вулицi, розшукуючи вас.
Богдан знову сп'янiв i лiг безсило на землю.
XIII
Комiсар закордонних справ стояв на березi й дивився в синю морську
далечiнь. Вiн був одягнутий у сiру армiйську шинель, на якiй вилискували
ознаки командарма. Його оточувала купка людей - представники уряду, Мiста,
вiйськовi i журналiсти. Мовчанки комiсара нiхто не насмiлювався порушити.
Над головами шарудiли прапори на арцi, крiзь яку мав ступити на берег
очiкуваний гiсть. За пiвсотнi крокiв мовчки снував натовп за шерегами
варти. Збоку вилискували на скупому сонцi литаври оркестру й випиналися
барабани. За оркестром вишикувався почесний караул.
Комiсар задумливо сто?ть, заклавши руки в кишенi шинелi. Вiн почува?
легку втому пiсля погано спане? ночi - старiсть його вже наздоганя?.
Тiльки розум - одвiчний володар - викону? безперервну роботу. По-перше -
треба одiбрати потрiбний комплекс слiв, що ?х можна говорити турецькому
мiнiстровi: "Шановний пане", "нашi сусiдськi кра?ни", "загальнi кордони",
"економiчнi iнтереси", "радий вiтати дорогого й шановного гостя". Комiсар
пригадав, як вiн уже зустрiчався з турком у Швейцарi?. Вони мали нiби
випадкове побачення, влаштоване послужливим хазя?ном готелю. Побачення
тривало кiлька хвилин, бо треба було боятися повсюди сущих репортерiв та
?хнiх фотоапаратiв. Проте мiнiстр i комiсар встигли заглянути один одному
в вiчi. Велике значення ма? зовнiшнiсть людини, навiть у дипломатiв.
Тепер, пiсля кiлькох рокiв роботи одного й другого, комiсар i мiнiстр
мають зустрiтися надовше.
Той час, що роз'?днував дво? побачень дипломатiв, допомiг комiсаровi
високо поставити iм'я сво?? кра?ни на полiтичних сторiнках. Але мiнiстр
тим часом теж не гаяв часу: вiн виграв кiлька справ у двох бiльших i
сильнiших держав. Та самий факт при?зду його до комiсара показував
перевагу останнього.
Очi комiсара - гострi, як очi хижака, - побачили на морi дим. Комiсар
почав ходити вздовж естакади, струнко ступаючи ногами в чоботях i дзвонячи
острогами. Почет мовчки захвилювався. Кiноапарат знiмав далечiнь i знiмав
комiсара. Пiд берегом у водi плавали рiзнi покидьки. Мартини лiтали й
кигикали, сiдаючи на воду. Комiсар згадав, що в цiй водi багато потоплено
людей, i вони, здалося йому, стоять шерегами на днi. Комiсар посмiхнувся.
З ним посмiхнулися й тi, хто стояв бiля нього, канонерка вийшла з гаванi,
поминула маяк, рушивши назустрiч крейсеровi, а сонце порозсувало хмари
блакитними руками i впало на землю великою зливою свiтла.
Крейсер виплив уже на поверхню моря з-за горизонту, i чорний дим за ним
линув, як хвiст. Канонерка пливла назустрiч, пiднiмаючи на щоглу безлiч
рiзних прапорiв. Дочекавшися вiдповiдi з крейсера, канонерка вивiсила