Артем Чех. Пластик

   – О'кей, – сказав я, викинув половину цигарки і відчув полегшення.
   – До свята готуєшся? – процідила вона крізь цигарку, закручуючи гайки.
   – Та не дуже.
   – А я взагалі не сприймаю цього балагану. Придурки. Це ж п'яні уроди: повискакують на своїх мотоциклах, а потім батьки їхні кінцівки шукатимуть аж до осені.
   Здавалося, що Женя казала кудись крізь мене, не зважаючи на мене, не бачачи в мені об'єкта для діалогу.
   – Козли, – додала вона.
   – А чого ти в кіно не ходиш? – неочікувано для себе запитав я.
   Вона не відповіла.
   – Чуєш?
   – Шо? – з'явилася вона.
   – У кіно чого не ходиш?
   Женя докрутила останню гайку, підтягнула ланцюг і вихопила в мене задок свого мопеда.
   – Чого я там не бачила?
   – Так усе місто ходить, – намагався якось продовжити розмову.
   – А я не все місто, малий. Мене тут взагалі скоро не буде. – І вона, завівши двигун зі штовхача, завернула за ріг будинку.
   Мене огорнув вихлопний дим п старенького мопеда, і я, знайшовши свій недопалений лакістрайк, старанно забичкував його і повернувся на брезент. Брезент невдоволено заскрипів, і я вдарив по ньому кулаком.
   – Не скрипи, зараза!
   Через тиждень наше місто святкуватиме якусь там річницю демократії. Мало хто розумів це свято, але відзначали його завжди гучно, з трепетом і надривом, його відзначали потужніше, ніж відзначають День Незалежності. Це свято завжди збирало тисячі мешканців міста, які гуртувались у геометризовані колони й проходили урочистою ходою центром міста, а потім розбрідалися хаотичними групками та сім'ями, гуляли у міському саду й на території інтернату для людей із проблемами опорно-рухової системи. Це свято запроваджено років десять тому спільним націонал-демократичним проектом «Міста-побратими». Просто наше місто стало містом-побратимом міста Вашингтон, що знаходиться в Сполучених Штатах і безпосередньо є столицею цієї країни. Керівники проекту довго сперечалися, коли ж усе-таки відзначати це визначне свято: четвертого липня чи двадцять четвертого серпня? Гроші на проведення урочистостей давала американська громада, тому день святкування визначився якось сам собою. Перші три роки «Міста-побратими» фінансували святкові заходи, парад, феєрверк та костюми диснеєвських персонажів, а потім щось вони там не поділили, бухгалтер із чиєїсь сторони викрав певну суму грошей і подався до Австрії, і взагалі, не знаю яким чином, але там були замішані корейці – коротше кажучи, проект розвалився, та свято настільки сподобалось мешканцям міста, що вони власними силами продовжили його відзначати, і ось тепер, через тиждень, четвертого липня, мало відбутися свято, до якого за звичкою готувалися не тільки місцеві, а й гості нашого міста.
   Я не готувався, тому що для мене це так зване свято не було якоюсь аж такою подією, точніше, це взагалі не було для мене подією, а навпаки – жалюгідним святкуванням чогось примарного і, швидше за все, неіснуючого. Усі минулі роки цього дня я просидів удома і, чесно кажучи, не збирався порушувати власну традицію і цього року.
   Моєму батькові, можливо, також хотілось посидіти вдома, одначе в такі дні, як цей, йому потрібно було сидіти на касі й продавати квитки, тому що кінотеатр працював безперервно, демонструвалися нові стрічки і черги стояли ледь не до фонтана блаженства, напившись води з якого, за легендами, матимеш вічну чоловічу силу, а як на мене, щонайменше боткіна…
 
   Я піднявся з брезенту й зайшов до будинку з чорного ходу. Удома було прохолодніше, ніж на вулиці, тому до заходу сонця я так нікуди й не виходив…

4

   Надвечір на мого батька завжди накочувалася хвиля планомірного безумства. Я це зрозумів, коли мені було сім років. Прийшов він додому десь о восьмій, абсолютно тверезий, але з маніакальним блиском в очах. Спочатку випив усю воду з акваріума, попередньо переселивши рибок до чайника, потім надів старий пробковий капелюх і став на голову.
   – Хіба так зручно? – запитав я.
   Але відповіді я не почув.
   – Так же ж не зручно! – вже констатував я.
   Але батько, здавалося, принципово ігнорував юну й прекрасну особу. Себто мене.
   На голові він стояв до ранку, від чого його серце ледь не зупинилося назавжди, а мені таки довелося викликати «швидку». Карету довго не відправляли, та і не дивно. Якби я почув дитячий голос, який сповіщає мене про те, що його батько всю ніч стояв на голові і тепер йому так погано, що він намагається почесати череп ізсередини, я б, імовірно, при доброму гуморі поклав слухавку, одначе «швидка» приїхала, сестра виміряла старому тиск, зробила два уколи і сказала, що щось тут не так. Я їй намагався пояснити, що справді, щось не так, що батько простояв на голові он скільки часу, але молода сестра з жовтяничними очима замкнула мене у батьковій кімнаті і сказала, що я ще малий, щоб щось тут говорити, тим більше, я говорю щось зовсім не те.
   – Як це не те! – намагався докричатися я через щілину між дверима й підлогою. – Мій батько з глузду з'їхав.
   Вона, хай їй буде добре, не повірила і все повторювала: «Щось тут не так, щось тут точно не так».
   Я не витримав і закричав:
   – Усе не так! Тьотю, випусти.
   Під вечір мене випустив старий, який, здається, сам зрозумів, що щось тут однозначно не так, і взагалі, якого чорта мій малий замкнений у моїй кімнаті…
   Після того батько весь час поводив себе досить дивно. Більше того, він не вважав свої вчинки чимось надзвичайно чудернацьким, а навпаки, ставився до них із глибоко буденним спокоєм, так, ніби він прийшов і сів слухати радіо або вечеряти, – однак вечеря вечерею, а стригти нашій кішці кігті, класти їх на підвіконня і поливати ті кігті столовим вином – зовсім інша річ. Я знаю, це схоже на погану вигадку, від якої хочеться сховати очі – такою фальшивою вона здається, – але запевняю вас, саме так і було!
   Цього разу батько прийшов весь мокрий і на моє питання, чому він у такому вигляді, відповів, що життя, синку, коротке, і не варто втрачати ані секунди, і що в цьому житті варто спробувати все.
   – І що ж ти спробував? – поцікавився я.
   – Що спробував? – якось недовірливо глянув він. – Життя на смак спробував, ось що.
   Після цього він пішов до своєї кімнати. Він стояв перед дзеркалом і старанно розчісував своє сиве волосся алюмінієвим гребенем, пристрасно рухав бровами, кривлявся, посміхався невідомо кому, після чого влігся на ліжко, де зазвичай мешкали клопи. Іноді батько заходив до них переночувати.
   – Тобі потрібна жінка, – сказав я.
   – Що ти кажеш? – недочув старий із кімнати.
   – Нічого, – відповів я. – Кажу, що ти схуд.
   – А, ну це так, є трохи.
   «Ще образиться», – подумав я.
   Я любив батька, у нас були дивовижна взаємоповага та не менш дивовижне взаєморозуміння. Часом він приносив мені гостинці, і навіть коли мені вже було чотирнадцять, старий все одно не міг утриматись, щоб дорогою не зайти до Якова Мойсейовича Цвібака, власника карамельної крамнички, і не купити мені жменю «рачків». Мені завжди було приємно щось отримувати від батька, тому що я бачив неабияку радість на його обличчі, коли він мені щось давав, чи то були якісь карамельки, чи шматочок празького тістечка, чи якась нова книжка, чи просто чесна батькова любов.
   Його щирі очі завжди усміхалися, і коли я його не соромився, то був готовий годинами дивитись у ті очі – шкода, звичайно, що більше двох хвилин дивитися в них мені не доводилось.
   Іноді я писав вірші. Мені важко було втриматися, щоб не показати їх батькові, і я не втримувався і показував. Читати їх я стидався, тому моєму старому доводилося довго водити очима по аркушу. Він з очевидним роздратуванням розбирав мій почерк, деколи посміювався, а іноді проникливо дивився мені між очей, і мене розбирала нетерплячка: мені конче треба було знати, які слова змусили старого глянути на мене, а які – посміхнутись, і скільки я не просив його сказати, що саме спонукало його на ту чи іншу реакцію, він відвертався і казав, що це мене не обходить.
   – Але ж як це – не обходить? – кричав я. – Це ж я написав, це мої вірші!
   І він якось так замислювався, підіймав догори очі, потім дивився на мене, потім знову догори, потім чухав живіт і розносив мене, неначе досвідчений філолог-літературознавець розносить підозрілого, закомплексованого молодого поета.
   Я ображався і казав, що я ще не вмію, на що батько блискавично реагував:
   – Воно і видно, що не вмієш.
   – Критикувати мої вірші – це те саме, що критикувати зовнішність чужої дитини. Тут треба проявляти делікатність, – видавав я звідкись вичитану фразу.
   Батько важко зітхав, бурчав щось типу «в жопі я бачив твою делікатність» і зникав у тихому напівмороку своєї тихої напівмрячної кімнати.
 
   У той спітнілий, задушливий вечір, коли стомлене червоне сонце сідало за сосновий ліс, що розкинувся за сусідніми будинками, а дітвора з захватом бігала вздовж безкінечної галереї аптек, я сидів біля замащених багатолітнім брудом вікон за столом і читав. Коли з'явився мій старий, я вирішив піти прогулятися, щоб зайвий раз не бути свідком чудернацьких проявів його неповторної особистості, але тільки-но я взявся взувати кеди, як він став посеред коридору і, випрямляючи свою помірну шию, сказав:
   – Якщо все життя проведеш серед книжок, тоді побачиш, що з тебе виросте.
   – А що? – не зрозумів я.
   – Як що? Монстр! Справжній монстр, який так і не бачив у цьому житті нічого справжнього. Монстр, жадібний до реальних відчуттів, гострих відчуттів, якщо хочеш…
   – Не хочу.
   – Тоді частіше вилазь надвір і менше читай.
   – Я ж саме й збираюсь надвір.
   – Мало збираєшся.
   – Нормально збираюся!
   – Ну добре, просто я тебе попередив. І ще: які плани на свята?
   – Ніяких, – знизив я плечима. – Буду вдома сидіти, – простогнав я: взуттєва ложка застрягла між п'яткою й задником кеда.
   – Тоді допоможеш мені в одній нехитрій справі.
   – Сподіваюсь, що твоя нехитра справа не змусить мене виходити з будинку, – вистрелив я, збираючись виходити з будинку.
   – Ага, думаєш моя нехитра справа полягає у твоєму читанні?
   – Ну, я не знаю…
   – Я знаю, – похитав головою старий. – Директор «Миру», Валєра Попов, відчиняє другу касу, і мені треба знайти людину, яка б допомогла мені продавати квитки на сеанси.
   – Може не я, може хтось інший? А?
   – Хто інший?
   – Ну, не знаю, у тебе ж є знайомі, у цей день усе місто не працює, крім тебе. Чому б тобі не звернутися до твоїх друзів-євреїв?
   Батько почорнів і став схожим на дикого гуцула.
   – До кого?
   – Ну, не знаю, до Сінявського або Терца – вони ж начебто твої друзі, а я, сам знаєш, терпіти не можу це свято…
   – Ти мені допоможеш? – батько наче й не чув моїх пропозицій.
   – Боря Парамонов? – з надією простогнав я.
   – Ти мені допоможеш чи мені розірватись?
   – Допоможу, – сказав я і відчув, як неприємно залоскотало в ногах. Я терпіти не міг масових свят, завжди уникав пляжів та парків культури, де збирається п'яна молодь та інші неосвічені міщанські дупи.
   – Допоможу, – ще раз відказав я, й попрямував до виходу.
   Якби я тоді тільки знав, що свою обіцянку так і не виконаю…
   Мокрий та очужілий батько, обмотавши голову погризеним мишами дротом, сів у позу лотоса й зник у серпанку своєї перемоги над егоїстичним сином. Принаймні це він міг робити, і, заставши його у такому вигляді, я б, очевидно, не кашляв делікатно в кулачок, а сприйняв би все як належне.
 
   Але за сидінням у позі лотоса мені старого застукати не довелось, і не тому, що я вирішив не бачити цього з якихось своїх мотивів – Господи, які взагалі можуть бути мотиви у бідняків, крім наживи? – а тому, що я, вискочивши на вулицю, яку майже поглинула соковита темрява, вирішив податися не куди-небудь, а саме до лісу. І це не тільки через любов до природи, хоча це – в першу чергу, а ще й через те, що там-то я неодмінно знайду собі заняття, відповідне своїм нахилам та енергії, що фонтанує через усі мої чоловічі дірки. Наприклад, напісяю до ховрашкової нірки або підпалю мурашник. Візьмусь до розв'язання суто сублімаційних питань своєї сексуальної жаги.
   Тоді мене поїдало статеве дозрівання, яке було в зеніті свого розквіту, і не дивно, що мене збуджували такі речі, як підпал мурашника. Я був недобрим хлопчиком, часто навіть жорстоким. Усяка нечисть так і лізла через прищі, відлюдькуватість та стан постійного сексуального збудження, адже збуджувало мене тоді все живе й неживе. Навіть пісок на пляжі завдав мені прямого удару нижче пояса.
   Півночі я таки провів у лісі. Було затишно і прохолодно…

5

   Олександр Миколайович Культурний ішов під руку з Леонідом Григоровичем Ніколаєвським уздовж вимощеної гранітними плитами алеї, по обидва боки якої були висаджені охайні кущі ялиць. Іти такою алеєю було навдивовижу приємно. Естетичне задоволення так і сочилося з усіх старечих пор двох професорів. Позаду дрібцювала Валентина Гафтівна Патлань. Вона теж насолоджувалась, однак й насолода була ледь помітною, та мабуть-таки, сумнівною: нести попереду свої неосяжні груди. Зрідка поглядаючи на професорів, Валя намагалася розчинитися в їхній тихій розмові, однак до неї долітали лише окремі фрази, з яких уторопати хоч щось було майже нереально.
   А професори спілкувалися про якісь свої, іноді чужі, іноді взагалі відсторонені речі, такі як навчальний план або нові видання соціологічної літератури, можливо, навіть про студентські гуртожитки та події, що відбуваються за стінами тих гуртожитків. Коли зміст прогулянки був визнаний безпредметним, Культурний з Ніколаєвським безапеляційно вирішили направитись назад, тобто до свого університетського корпусу. Розмова набула дещо напруженого характеру.
   – Мені здається, що влаштувати нашу грандіозну задумку варто на свята, а саме четвертого числа, а в нас, як ви самі бачите, залишилось менше тижня. Час летить, неначе світло крізь лінзи окулярів, тим самим звужуючи промені наших можливостей. Тому пропоную до діла взятись організовано і, бажано, сьогодні. Як ви на це, Леоніде Григоровичу?
 
   Григорович непомітно поморщився. Йому відверто не подобалась ідея влаштовувати щось грандіозне організовано і, бажано, сьогодні, адже нещадне сонце випарювало з нього всю вологу, аж до сухого залишку старечих лінощів та недолікованих серцево-судинних хвороб. Але опиратися та запевняти Культурного в тому, що ідея у надто короткий час влаштовувати таке дійство йому не подобається, сил і бажання було ще менше. Більше того, йому взагалі перестала подобатися ідея влаштувати будь-яку акцію, адже від неї неприємно відгонило буржуазно-імперським спіднім з вульгарною облямівкою.
   Як не дивно, завжди імпульсивний Ніколаєвський спасував, віддавши роль першої скрипки желатиновому та повільному Олександрові Миколайовичу.
 
   – Мені? – насупився Ніколаєвський. – Як мені це все? Ну, що я можу сказати… – Він намагався якось делікатно натякнути, що тиждень – це малувато і не виключено, що всі їхні потрачені сили можуть піти намарне, що все, як часто буває в цій державі, зазнає фіаско в неочікуваніший момент, але сказати все це прямо йому не вистачило мужності, тому він майже лаконічно пробубнів: – Давайте спробуємо, – і, з тонкою фальцетиною в голосі, додав: – Пташечко моя.
   До розпашілих, неначе свіжі баварські сардельки, професорів підбігла Валя і запропонувала зганяти в гальюн, щоб придбати для шановних по склянці лимонаду.
   – Хороша ідея, – заявив Культурний.
   – Так, Валюшо, будь ласкава…
   І Валюша, обпікаючи грудьми простір, кинулася до найближчої крамнички «Води – Соки».
   У «Води – Соки» господарював миролюбний та безмірно дотепний єврей Валерій Марков, якого мало хто любив. Насправді, Марков сам мало кого любив, – він уже давно мріяв переладнати свою крамничку у фотоательє, але сили волі, характеру й ощадливості йому катастрофічно не вистачало, тому він робив багато аматорських знімків відвідувачів своєї крамнички, й вивішував їх (не відвідувачів, звичайно) на стінах. Дехто не бажав, щоб його світлини висіли на стінах «Води – Соки», і викупав їх у Маркова за невелику платню, дехто погрожував побиттям, якщо Валєра не зніме їхнє фото, дехто бив одразу.
   Колись Валєра зробив серію фотографій «ню» Валі Патлань. Він вправно заретушував деякі й прищики та синці, підрихтував й вирлоокість, деякі знімки виготовив сепією, на зразок дореволюційних листівок, а тому Валя було вдячна Валєрі за його неоціненну роботу. Свої фотографії Валя надсилала до деяких чоловічих журналів, однак редактори щоразу відмовляли нещасній, посилаючись на і без того велику базу оголених методисток. Валя з цього не робила трагедії і сміливо виставляла свої фото у мережі, попередньо переробивши своє обличчя на комп'ютерні пікселі до невпізнання.
   Історія Маркова й Валі на цьому не завершилась. Якось вони прожили один з одним близко місяця. Валя, щоправда, згадувала це з прикрістю й болем у голосі. Вона казала, що Валєра безпробудно пив і пускав до них у ліжко інших жінок. Валєра стверджував, що жінок він не пускав, а ту блядь він і в розрахунок не бере. Ще він щиросердно хизувався спільним життям із Валею, адже вона мала найоб'ємніший бюст в усій окрузі, а можливо, і в усьому районі. Відлякували мужчин від Валі лише сильно вирячені очі, тому вона заприсяглася, що віддасться тільки тому мужчині, який полюбить у ній не тільки й груди, але й очі. Через місяць вона пошкодувала про це, адже таких мужчин так і не з'явилось. Тому вона вела безладне статеве життя і навіть не намагалася це приховати. Приховувати доводилось лише один зв'язок, але про нього пізніше.
   Вилучити з мережі світлини й змусив ректорат. Як-ніяк вона, Валя, методист кафедри суспільних наук.
   – Вы же, в самом-то деле, не блядь какая-то, – критично зауважив їй ректор Третього університету Василь Гнатович Монах.
   Його батьками були непохитні славісти з Петербурга.
 
   – Як вам останнім часом наша Валентина Гафтівна? – запитав Культурний.
   – Патєшна пташечка. Расцвела! Ви знаєте, коли вона до нас прийшла, я спочатку думав, що ця жидовочка – підла особистість, що вона, як би це точніше… гніда, розумієте? Однак придивившись, я зробив інший логічний висновок зі своїх міркувань. Ніяка вона не жидовочка і, хочу сказати, далеко піде. У ній гармонійно поєднані такі якості, як працелюбство, беззастережна відданість, навіть покірність, якщо хочете…
   – Я теж так думаю, – перебив Леоніда Григоровича Культурний, – але… здається мені, все це не є головним. Груди!
   – Що? – Ніколаєвському здалося, що він щось не те почув, а якщо і те, то що це було?
   – Ви все правильно почули, безцінний мій, я мав на увазі саме п груди. Цими грудьми можна пробити собі шлях на гору. Шкода, звичайно, що личком підгуляла: пробачте, личко, кажу, гм-гм, як би… так би… не вийшло трішки…
   Ніколаєвський не вірив власним вухам.
   – Та повірте вже. Я старий збочений професор, мені, якщо хочете, вже так осточортіли ці програми навчальних планів, анкети опитуваних культурологів та кафедральні міжусобиці, що я від нудьги ладен з'їсти власні ноги. Зрозумійте, жінки мене ніколи не цікавили, я завжди був у якомусь підвішеному стані, доля кидала мене від однієї дисертації до іншої, у мене були захисти, академічні відрядження, викладання на кафедрах, виклики до ГБ, я стукав… та не дивіться так на мене – і ви стукали. Стукали ж?
   – Стукав, – потупив очі Ніколаєвський.
   – От бачите, це все прикриття, ці всі професорські штучки, виховання молоді! Я їх розумію – молодих, сильних, напористих, я розумію їхню відданість своїм поривам, своїм прагненням до цілей. А я старий – я знаю, як нудьгують студенти на моїх парах, як їм важко даються мої вистраждані монотонні лекції, і я не прагну змінюватися, мої цілі ясні, немов небо над полями Сіверщини, пробачте: підім'яти під себе якомога більше душ, їхню свідомість, пустити й накатаними коліями консерваторської залізниці, щоб вони стали такими, як я, щоб читали мої книжки з культурології та мистецтвознавства. Й один з найголовніших моїх обов'язків – утоптувати в затхле, нафталінове багно радикальні ідеї, висмоктувати потужним пилососом свіже дихання науки. Я старий заздрісний професор і все зроблю, щоб таким залишитися, інакше наступить хаос, а це для навчального процесу – катастрофа. І не дарма я заговорив про Валюшчині груди. Хочеться перед обличчям смерті скуштувати плоди наївної покірності та глянути смерті в очі й сказати: ти бачиш, падла, чим я займаюся? Ну, бери мене, давай…
   – Олександре Миколайовичу, але ж ви!.. – застогнав Ніколаєвський.
   – Ну, ну… Я з вами зараз відвертий настільки, наскільки ніколи не був відвертим навіть зі своїм сумлінням. Я знаю, ви вірний друг і ви мене зрозумієте, як ніхто інший. І в мене до вас одне прохання. Посприяйте мені в моїх старечих прагненнях. Так, як мужчина я вже ні на що не здатний, але ми з Валютою змогли б просто полежати голенькі під ковдрочкою…
   – Ви помиляєтесь, пташечко, – важко, з видихом глянув Леонід Григорович на Культурного, – я не сваха, я професор, я…
   – Та годі! Може, і вам щось перепаде.
   – Ну, – очі Ніколаєвського заіскрились, – у такому разі я згоден. Тільки давайте це відкладемо на осінь. Чи відложимо? Відкладемо чи відложимо? – розчинився Ніколаєвський у самому собі. – Відкладемо! Відложимо! Ця спека зводить мене з розуму. На осінь.
   – Осінь? Ні, мій любчику. Ніяких відкладемо. Зараз. Я не дотягну до осені… Бачте, я і це дійство підігнав якраз до Свята Демократії, хоча міг почекати до вересня, до дня міста. Після нашої з вами акції підійдемо до цього питання впритул. Я на вас розраховую, – і Культурний поцілував Ніколаєвського в губи.
 
   Прибігла Валя.
   З двома стаканчиками газованої рідини і майже бутафорським бюстом вона водночас мала безглуздий і чарівний вигляд.
   – Дякую, – висловив свою вдячність Культурний.
   Ніколаєвський загадково промовчав.
   – Не сумуйте, Леоніде Григоровичу, все буде добре, зараз повернемося на кафедру, зробимо десяток дзвінків, домовимося про все і, повірте мені, нічого страшного не станеться. Ну, ну, не плачте, жалюгідне ж видовище, що люди подумають, Валя?
   – Та нічого я не подумаю. Плачте, плачте скільки завгодно, Леоніде Григоровичу, тут усі свої, – усміхнулася Валя і злизала діамантову сльозу професора.
   – Ну, як хочете, – занервував Олександр Миколайович. – Я бачу, що вас щось гнітить, щось покусює вашу жопку. Що вас так непокоїть, друже?
   – Ні-ні, пташечко моя білокрила, – опам'ятався Ніколаєвський, – все добре. Це я плачу від щастя.
   – Ну, дай бог, дай бог, – прокоментував Культурний. – А я вже грішним ділом подумав, що вас наші задумки обтяжують, а це, виявляється, сльози щастя. Ну, дай бог, дай бог, – повторив він.
   – Ну що, стариганьчики, ходімо? – проявила свою активність Валя.
   – Р-р-р-р-р, – хтиво заричав Культурний на Валю, – звичайно, – погодився він і продовжив: – Отже, у нас є невеличкі фінансові проблеми, які, я думаю, ми зможемо вдовольнити з допомогою нашого люб'язного ректора Василя Гнатовича. Він людина розуміюча, це і в його інтересах. Організаційні питання владнаємо з кафедрою. У нас є апарат…
   – Телефонний? – не зрозумів Леонід Григорович.
   – Ну, і телефонний, і, так би мовити, адміністративний, навіть політичний, якщо можна нашу діяльність вважати політикою. Дивіться, у нас є люди, у нас є бажання, у нас будуть гроші, у нас, он, подивіться, Валюша яка чудова є.
   – Я з вами повністю погоджуюся і готовий підписатися під будь-яким вашим словом, але мене непокоять терміни. Чи встигнемо?
   – Якщо прикладемо максимум зусиль, то все ми встигнемо.
   Ніколаєвський застогнав.
   – Вам погано?
   – Спека, – виправдався Леонід Григорович. – Спека…
   – Спека наступить тоді, мій пухнастий, коли доведеться просити у мера дозвіл на проведення нашої акції. Ви ж знаєте, як він ставиться до вас і до вашого сина.
   – Ох, знаю, – відповів Ніколаєвський і його обличчя потонуло в трясовині душевних мук.
   На кафедрі навколо лампи кружляли мухи, під стелею від задушливої безвиході відклеювалися шпалери. Безперестанно дзвонив телефон.
   Культурний підбіг до апарата і зняв слухавку.
   – Алєу! – прохрипів він. – Так. Так. Так. Справді? Так. Ну, тоді якщо ви хочете зі мною поговорити. Я, власне, сам збирався до нього, але, думаю, краще до вас. Ні, нічого надзвичайного, все рухається гармонійно, згідно з планом… Так, і вам. До побачення.
   Останню фразу він вимовив у короткогудочну недосяжність.
   – Власова, – пошепки промовив він.
   Усі з розумінням закивали, пускаючи в бік Культурного співчутливі погляди.
   Галина Власова була проректором Третього університету і, здається, найінтелігентнішою людиною з усього професорсько-викладацького складу. її незмінно вугільно-чорне волосся під каре та холодний гестапівський погляд змушували схилятися перед п стоїчною та врівноваженою фігурою найзавзятішого хама. Одним поглядом Власова зрушувала гори й випалювала вологі ліси. Це була жінка гранітного, непохитного характеру, міцної волі та снобістської чемності. Фактично, вона вершила долю університету та долі її підопічних. Ректор був – конституційний монарх.
 
   – Викликають, – ще тихіше промовив Культурний.
   Погляди набули відтінку приреченості. Це Олександру Миколайовичу не сподобалося, і він, подумки відмахнувшись, попрямував до виходу.