Артем Чех. Пластик

   – А ви, Леоніде Григоровичу, – дзвоніть. Цирки, зоопарки, аматорські об'єднання, фольклор. Не забудьте про спілку національних гомосексуалістів.
   У Ніколаєвського закололо в серці.
   На поміч прийшла Валя.
   – Останнім зателефоную я. У мене там є знайомі.
   Кілька непритомних мух, завившись у повітрі приреченим серпантином, впало на подертий лінолеум.

6

   На східцях пахло перилами.
   Культурний, піднімаючись на другий поверх, з приємністю відмітив для себе, що його у такому віці зовсім не мучить задишка.
   – Приємно, – відзначив він і опинився біля дверей до приймальні в ректорат.
   У приймальні сиділа стара як світ секретарка Арина Родіонівна. Усе, навіть її ім'я, вказувало на те, що була вона з кріпосних.
   Олександр Миколайович сухо привітався і питальним поглядом указав на двері. Секретарка, що цілий рік носила синтетичну шубу під леопарда, ствердно кивнула, після чого Культурний постукав у двері.
   За дверима пролунав справедливий голос:
   – Прошу.
   Зайшовши до світлої кімнати, Культурний не одразу побачив Власову. Вона зливалася з гірським пейзажем що був розміщений на стінці у вигляді фотошпалер.
   – Доброго дня, сідайте.
   Культурний сів.
   – Чаю?
   – Я віддаю перевагу віскі.
   – Ви не в тому положенні, щоб віддавати перевагу віскі.
   – Я пожартував, – зізнався Культурний.
   – Я теж, – і вона істерично розсміялася. – Але тепер не до жартів, – різко посерйознішала Власова. – Ви знаєте, у якому становищі перебуває наш університет?
   – Здогадуюся, – ввічливо сказав Культурний і подумав, що він-то якраз на цю тему і хоче поговорити.
   – Не перебивайте мене. По-перше, я ваш начальник, а по-друге, я жінка.
   – Звичайно-звичайно, – схилив свою сиву голову Культурний.
   – Отже, наш університет у загальному міському рейтингу університетів на останньому місці. І причин на то є безліч. Але найголовніша – ваша кафедра.
   Олександр Миколайович опустив очі. Дивитися на Галину Вікторівну, а тим більше виправдовуватися перед нею, у нього не було моральних сил.
   – Ваша кафедра веде дві третини курсів, а це – дві третини студентів. Переважно треті, четверті, п'яті курси. Скільки ви набрали першокурсників за останні два роки?
   – Здається, вісімнадцять…
   – Ваша кафедра має окремий факультет, і за два роки ви набрали всього вісімнадцять абітурієнтів! Це ганьба. Лекції з філософії, культурології та соціології абсолютно не популярні. Студенти тікають на мистецький факультет до звукорежисерів та хореографів. Це загрожує повному зриву навчального процесу. Більше того, це загрожує звільненням половині викладачів з вашої кафедри і зняттям вас як завідуючого зі свого місця…
   – Власне, я ж про це й хотів поговорити.
   – Ви хотіли поговорити?
   – Так, я хотів поговорити з вами про фінансову допомогу.
   – Про що? – у Власової, здавалось, округлились очі. У такому стані вони могли навіть висушити світовий океан.
   – Власне, у нас із Леонідом Григоровичем виникла непогана думка…
   – А де були ваші думки два роки тому?
   – Я старався…
   – Він старався, – не зрозуміло до кого звернулась Галина Вікторівна. – Я не розумію вас, Олександре Миколайовичу. Часом мені здається, що ви Аферист і Шарлатан.
   Культурному здалося, що це прізвища ізраїльських чиновників.
   Культурний подумки перелічив усіх ізраїльських чиновників, але на думку прийшов лише араб Арафат та єврей Шарон.
   Культурний зашарівся.
   У Культурного з'явилося лише одне бажання: напитися і розревітися на плечі Ніколаєвського.
   – Я не шарлатан.
   – Справді? – афектовано примружила очі Власова.
   – Чесне ленінське.
   – Годі вам, богами присягаєтесь!
   – У нас план… – тихенько промовив Культурний.
   – У вас план, – перекривила його Галина Вікторівна.
   – Так, у нас план з Ніколаєвським…
   – Ви зі своїм другом наче два шкідники: Ява Рень та Павлуша Завгородній, – і вона істерично зареготала.
   – Ну вислухайте мене, ради всього святого. Витримавши паузу, Власова промовила голосом Немезиди:
   – Кажіть!
   Культурний вирішив одразу заінтригувати Власову, щоби та більше не перебивала його своїми зауваженнями:
   – Ми піднімемо авторитет Третього університету і нашої кафедри.
   – Не вірю! – академічно виголосила проректор, однак Культурний попер крізь колюче теренове гілля:
   – Повірте. Четвертого липня відбудеться Свято Демократії, буде парад, люди на вулиці, багато людей – усе місто, до нас з'їдуться тисячі охочих поглянути на таке дійство – і ми з Ніколаєвським вирішили зробити КАРНАВАЛ!
   – Що-о? – недовірливо і гидливо протягнула Власова.
   – Карнавал… – уже не так впевнено проговорив Культурний.
   – Який ще карнавал? Не морочте мені голови…
   – От побачите, це буде грандіозне дійство, це буде парад, феєрія, виступи циркових артистів, мітинг сексуальних меншин… ну, молодь таке любить, розумієте? Будуть представлені роботи художників, радикальні поети, самба, румба, розумієте, весела карнавальна музика, міми.
   – Хто?
   – Міми, – пояснив Культурний. – Це такі…
   – Я знаю, хто такі міми.
   – Так от, міми, гімнасти, акробати, спортсмени… І все це, – мрійливо затягнув Культурний, – на тлі постійних реплік, що це все, мовляв, завдяки Третьому університету, а особливо кафедрі суспільних наук. І повірте, в наступному навчальному році доведеться будувати ще один гуртожиток.
   Власова осміхнулась, однак якась недовіра все ще була в її обличчі.
   – Два! Два гуртожитки! – стямився Олександр Миколайович.
   – Можливо, – з більшим задоволенням прокоментувала Власова.
   – Так ось нам на це потрібен зовсім скромний бюджет. Кафедра таких капіталів не має. У принципі, це і не гроші зовсім, так лише…
   – А на голому ентузіазмі? – запитала Власова. – Як це дуже часто відбувається…
   – А на ентузіазмі не вийде. Пам'ятаєте, минулого року Перший університет організував парад зірок і його очолював цей, як його, дай бог пам'яті…
   – Малишев?
   – Точно, Малишев. Потім цей Малишев учинив скандал і вимагав від ректорату, щоб його портрети розмістили в усіх куточках університету. Ви уявляєте собі, на що б це було схоже: усі куточки заставлені лисим поп-співаком? Ректорат не міг піти на такі вимоги з боку Валерія, тому обмежились одним портретом у дівчачому гуртожитку та студентською газетою, присвяченою цьому порожньому, марнославному Малишеву.
   – Але ж це в будь-якому випадку неабияк підняло авторитет університету.
   – Підняло. Проте у нас, вибачте, розмах! Якщо кожний гомосексуаліст і кожна танцівниця – ці всі кляті муді… пробачте, артисти, захочуть висловлювати свої думки, відстоювати свої позиції, закликати до дій, виголошувати свої ідеологічні гасла та вимагати розміщення їхніх портретів, – страшно подумати, що буде, – хаос! Ми не впораємося з усім цим нашестям, нас з'їдять, затягають по судах. Особливо сексуальні та етнічні меншини. Вони нас звинуватять у ксенофобії, шовінізмі, расизмі, гомофобії, я навіть не знаю, у чому вони ще можуть нас звинуватити…
   – У націонал-соціалізмі, – додала Власова.
   – І в цьому теж. Це страшна сила – демократія…
   – Яз вами згодна, а тому можу виділити вам певну суму. Половину спишемо на міносвіти.
   – Я дуже вам вдячний, господи, як же я вам вдячний…
   – Та годі вам, ви проявили ініціативу, а з нашого боку – невеличка фінансова підтримка. Але!
   – Прошу?
   – Але якщо затрачені кошти, сили, апарат…
   – Телефонний? – вирішив пожартувати Культурний.
   – Апарат, – суворо продовжила Власова, – людський ресурс… буде втрачено, ви залишаєте своє місце.
   – Людський ресурс залишиться цілий у будь-якому випадку…
   – Сподіваюся… Отже, ви згодні з моєю пропозицією?
   Олександр Миколайович спітнів. У своєму задумі стовідсоткової впевненості він не мав (він знав лише те, що Малишева запрошувати він не буде), однак і задню вмикати, виставляти себе боягузом перед Власовою теж не хотілося.
   – Згоден, – сказав Культурний, відчуваючи, як піт підступними цівками спускається до його куприка.
   – Тоді… Щасти.
   Власова підвелася з місця, за нею піднявся Культурний.
   – На все добре, – відкланявся Олександр Миколайович.
   – Бережіть себе, – з холодним, неначе зимове скло, спокоєм промовила Власова і розчинилася в гірському пейзажі…
 
   – Не жінка – сталь, – промовив Культурний вже в приймальні.
   Біля вікна сиділа нетвереза Арина Родіонівна і, не звертаючи уваги на Олександра Миколайовича, тихенько співала:
   – Где же кружка, где же кружка бедной юности моей, выпьем с горя, выпьем с горя – сердцу будет веселей…
   «Перебріхує поета», – подумав Культурний.

7

   Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.
   Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.
   Його погляди на релігію за останнє десятиліття змінювались ледь не щороку. Виходячи з того, що церква у містечку була одна і релігійний діяч також був один, мешканцям нічого не залишалось, як наслідувати Лємкусу.
   Батьки Лємкуса, латвійські націоналісти, свято вірили, що Латвія в недалекому майбутньому перетвориться на справжню європейську державу, і, маючи змогу стати емігрантами і перебратись до Сполучених Штатів – ще наприкінці сімдесятих, вони, проте, зволіли залишитися у Ризі й виховати з сина справжнього патріота та національно свідомого громадянина Латвії. Так, у принципі, й було. До вісімдесят дев'ятого року Леопольд мешкав у Ризі, ненавидів совєтів і працював наглядачем ризького слідчого ізолятора, але Лємкус був людиною тонких душевних настроїв і високих матерій, писав римовані словосполучення, називаючи це поезією, ходив у кіно тверезий, а виходив п'яний і заплаканий, нервував кожного разу, коли повз нього проходила невродлива жінка – він взагалі любив лише невродливих жінок, казав, що у них знаходить «успокоєніє душі».
   У дев'яностому році, невідомо через які причини, Лємкус перебрався до, в принципі, братньої України, став до лав національного руху, вивчив українську мову й пішов працювати помічником попа. Піп був людиною освіченою, а тому його фінансове становище поліпшувалося з кожною годиною, аж поки на нього не наїхали молодчики в куртках із шкірозамінника, які (не куртки, звичайно), наїжджали тоді на всіх живих, мертвих і на дружин мертвих. Піп утік у Лубни Полтавської області, а Леопольд Лємкус, довірена особа попа, – до нашого містечка. Тут він заснував свою церкву адвентистів. Довелося кинути палити. Це його засмутило, і півтори сотні адвентистів було розпущено, натомість він організував церкву баптистів і перехрестив половину населення містечка, а коли і це йому набридло, звузив свій світогляд до вчень Рона Хаббарда. На цю вудочку купилися всі віруючі: і баптисти, і протестанти разом з адвентистами та кальвіністами. Саєнтологія набрала таких обертів, що наше містечко стало Меккою для всіх тих, хто належав до цієї секти, а число віруючих саєнтологів на один квадратний метр стало найбільшим у Східній Європі. У кінці дев'яностих, після катастрофічного провалу фільму «Поле битви – Земля», сценаристом якого був Ісус Христос церкви саєнтології Рон Хаббард, Лємкус відрікся від цього вчення і запив. Два роки у місті не було Бога. Люди приходили до Лємкуса, що спав на вівтарі, і благали його відновити богослужіння, причому служити їм було байдуже кому.
   – Та хоч самому нечистому. Задихнемося ж без віри, Господи Ісусє.
   Тоді Леопольд відкрив одне око, подивився на зачумлених без віри громадян, закурив і гучно, на всю церкву, промовив: – Да?
   – Да, панотче, да! Без віри, Господи Ісусє, хоч самому нечистому, Господи Ісусє.
   – Так нечистому чи Господу Ісусє?
   Люди стривожено мовчали.
   – Добре, щось придумаю, – важко зітхнув Лємкус.
   «Хоч самому нечистому, – думав Леопольд, – а-а, ти диви, суча кров! нє-є, таких, мать їх, треба наставлять… до Бога, до Бога! З руками і ногами! Кров'ю і потом! Наставлять!»
   І Лємкус наставляв. Хто сам приходив, а кого і по хребту бив. Часом, навіть ногами. Батько казав, що це він з похмелюги, Леопольд наш.
   Потім дух горілчаний з тіла його вивітрився, і з того часу в нашому місті сповідували таку протестантську течію, як лютеранство. Лємкусу подобалася така релігія. Передусім, йому подобалася назва. Не знати для чого, але у його так званій келії, себто почивальні, над ліжком висіла фотографія Мартіна Лютера Кінга, якого, вважав Леопольд, уже давно треба зачислити до святих. Меланхтона та безпосередньо Мартіна Лютера, засновників лютеранства, він не визнавав. У церкві співали госпел, водили хороводи навколо багать, поклонялися язичницьким ідолам, приносили в жертву щурів, відзначали суботу, дотримувалися постів, носили довгі бороди та крислаті капелюхи, отримували гуманітарку з Фінляндії, читали Біблію справа наліво, при цьому нічого не розуміючи, пекли паски, не дотримувалися тайни сповіді, хрестилися лівою рукою і все це називали «лютеранством».
   При всьому цьому сам Леопольд Лємкус читав учення святих, визнавав єдність Господа, дотримувався деяких православних обрядів, яких його навчив київський піп, і безперестанку палив, немов герої фільмів Джармуша. Іноді Лємкуса розбивав параліч. Це траплялося з ним через якусь недосліджену хворобу. У нього віднімався язик, сліпнули очі, глухли вуха. На ці довгі години атрофувалися всі його рецептори та нервові клітини. Лємкус умирав, але свідомість його працювала більш ніж блискуче. У ці моменти він вирішував складні рівняння, розгадував метафізичні проблеми буття, подумки писав фантастичні поеми. Годин через двадцять його відпускало, він геть-чисто забував свої розумові досягнення і брався за роботу. Церква приносила досить багато грошей, однак Лємкус їх майже не витрачав. Він їх збирав у чимале дерев'яне цебро, що було за іконостасом. Усі знали, що там гроші, але ніхто не наважувався навіть подумати про те, щоб привласнити їх. Навіщо Лємкус їх збирає – це була одна з найбільших загадок нашого міста…
   До церкви ходили переважно люди малограмотні й грішні. Професура дотримувалася більш матеріальних форм спокутування своїх гріхів та отримання блаженства. Вона, тобто професура, пила. У принципі, як і все місто.
   Пили тут навіть діти. Починаючи з п'яти років. Щоправда, переважно пиво. У десять – біле, червоне вино. У п'ятнадцять, крім горілки, одеколон та самогон. У сорок вони помирали. Це я, звичайно, перебільшую. Насправді, пили, але не до білих чортиків, а так, аби життя не здавалося таким паскудним. Чи навпаки…
 
   У ту неділю, як і завжди, йшла служба. Лємкус весь час викрикував незрозумілі слова, які перетворювались у незрозумілі фрази. Усе це складало недосяжний для звичайного міщанського розуму монолог. Леопольд умовно виокремлював абзаци, закінчуючи кожний викриками «Алілуя» та «Ін гад ві траст».
   Лємкус передрікав. Він передрікав, майстерно вказуючи на подорожчання товарів широкого вжитку, деякі продукти харчування та пришестя диких левів, себто семи янголів з сімома сурмами, які затрублять в одній тональності, і на місто впаде кара.