Артем Чех. Рожеві сиропи

 
   Цілий день він просидів у відділенні. Жодного листа чи газети, навіть квитанції до сплати не було. Він сидів біля касирки Надії Миколаївни, жував її бутерброд з телячим язиком та помідорками й бідкався, що спека незабаром звалить його з ніг.
   – Та йдіть ви вже додому. Поспіть, може, шось на городі шарувать треба.
   Дядя Сергій Валентинович був принципіальним і чесним. В обідню перерву він змазав веломашину, почистив холоші своєї уніформи й сів біля вікна. Вулиця була порожньою, немов Бердичів у період фашистської окупації. Навіть собаки десь поховалися. було видно лише, як парує асфальт і здіймається пузирями смола.
   Листоноша мріяв про виграш. «от виграю», – думав він… й одразу губився. Зарплатні та найденої звечора сотні йому вистачить з головою, а що робити з виграшем – він не знав. «Якщо виграю сорок гривень, – думав він, – куплю новий ланцюжок до свого велоапарата. А якщо більше?» – злякався листоноша. Ця думка почала його непокоїти. «Якщо більше? Що я робитиму? Якщо виграю тисячу? тисячу! Може… може, відкласти? правильно Афанасій казав – на гроб. Відкласти на гроб? тьху мене, про таке думати».
   – Надіє Миколаївно, – звернувся він до касирки, – скажіть, а якби ви виграли в лотерею тисячу гривень, куди б ви їх діли?
   – О-о! – протягла касирка, і стало зрозумілим, що витратити куди їй знайдеться. Син у школі, чоловік вже другий рік як на біржі стоїть, перебивається випадковими шабашами… Ця знайде. У неї матір у Мошнах одна живе, три городи, свині. Для неї ця тисяча – крапля в морі.
 
   Увечері, сидячи перед телевізором, дядя Сергій Валентинович очікував розіграшу. і коли той нарешті почався, серце листоноші чомусь сильно закалатало.
   «Невже тисячу? – подумав він і злякався. – тисяча – то непомірний тягар».
   – Добрий вечір, добрий вечір, шановні телеглядачі, – пропищав голос ведучого, блондинистого телепня з довгими ногами. – Сьогодні у нас ювілейний, семисотий, розіграш лотереї «Супергроші»…
   Дядя Сергій Валентинович схопився зі стільця й вимкнув телевізор.
   – Нерви, – тихенько промовив він.
   Кілька разів глибоко дихнув, почесав лівий вус і знову увімкнув пекельний ящик.
   Лототрон вже накручував свої шалені оберти. Листоноша закусив нижню губу.
   – Перший номер, – прокричав ведучий, – двадцять два!
   Серце листоноші не витримало, й на секунду Сергію Валентиновичу здалося, що він помер, але за якусь мить чорна пелена перед очима зникла і він почув другий номер:
   – Чотири.
   – Ні! – Валентин Сергійович схопився за шлунок, потім за голову і знову за шлунок.
   – Одинадцять, – мовив ведучий.
   – Уже сорок гривень. Ланцюжок.
   Листоноша підвівся зі стільця й заходився ходити з одного кінця кімнати в інший. Він посмикав трохи підім’яту уніформу, що висіла на кімнатних дверях, й уявив, як завтра піде купувати цеп, як дивитимуться на нього продавці й як по-новому поїде його веломашина. Але не встиг він додумати, як голос ведучого пискнув:
   – Тридцять. Шановні глядачі, номер тридцять!
   – Тисяча. Тільки не це! Тисяча гривень, – прошипів Сергій Валентинович і підбіг до екрана телевізора.
   – Передостанній номер… номер п’ятдесят два…
   Дядя Сергій Валентинович відсахнувся від екрана – той чомусь виявився червоним, усе навкруги стало червоним, і листоноша навіть не помітив, як опинився на підлозі. Йому ввижалися чорні сови та дикі лані, але Що саме відбулося, він збагнув лише тоді, коли прийшов до тями.
   Телевізор показував фільм для дорослих, знадвору гавкав сусідський пес, дядя Сергій Валентинович був переможцем п’яти номерів. Він навіть не дивився, скільки ж це грошей, якщо випаде п’ять номерів. П’ять тисяч? Десять? А шостий? Який був шостий номер? він схопив свій білет і глянув на зворот. Руки листоноші гарячково тремтіли. Піт стікав з чола чималими цівками й падав на старий, ще бабин килимок. П’ять номерів – десята частина від джек-поту. Джек-пот-джек-пот… господи. Він кинувся до кухні випити води, але замість води хильнув оцту, чого навіть і не помітив.
   – П’ять номерів. Десята частина. Не може бути. Ніяким чином. Чудасія! – закричав він і впав посеред кухні на коліна.
   Листоноша був власником ста двадцяти семи тисяч гривень.
   – А який шостий номер? Я прослухав. Який шостий номер? – шепотів він, швидше звертаючись до лотерейного білета, ніж до себе.
   Він вискочив на вулицю й на все горло прокричав:
   – Який шостий номер?!?! Василь, Василь, – кинувся він через паркан до сусіда, – Василь!
   Загавкала найда, у кімнаті Василя загорілося світло.
   – Чого кричиш? Що? – перелякано запитав Василь.
   – Що там, Вась? – запитала Галя, Василева жінка.
   – Сергій щось єрепенить. Ти чого єрепениш?
   – Василь, Вась, сусідушко… Який номер? Який шостий номер? Сто двадцять тисяч… двадцять сім… Який шостий номер?
   – Ти шо, Сергій, напився? ти ж не п’єш!
   – П’ю, тобто не п’ю! Який номер?
   – Іди проспись, бушиян! – крикнув Василь і зачинився у будинку.
   – Проспишся тут, – зітхнув дядя Сергій Валентинович, сів на землю у дворі Василя й обхопив руками голі коліна. Дядя Сергій Валентинович відчував себе єдиним у цілому світі, єдиним і самотнім. Він сидів посеред двору в самих трусах та майці, безперестану схлипував і звертався до вищих сил:
   – Вищі сили, що ж ви робите, навіщо ж це мені? За що ж така кара? невже ж я провинився перед вами… Чим нагрішив вам?
   Підбігла найда. Листоноша притулив до себе сучку й заговорив до неї сухим стомленим голосом.
   – Хороший шобака, шобака ти мій, – гладив він найду, не помічаючи, як трясуться його руки. – тільки ти і я. і хазяїн твій – дурак. За що ж це мені, а?
   Проте найда не відповіла. Лизнула Сергію Валентиновичу коліно й всілася на зелену росяну траву.
 
   Дядя Сергій Валентинович йшов селом майже вдосвіта. Ні з ким не вітаючись, заглиблений у свої думки, він плівся до відділення. Він хотів прийти першим, ще до відкриття пошти. Навіть веломашину свою залишив удома.
   – Вона мені більше не потрібна, – сказав він Надії Миколаївні.
   – Як не потрібна? Зламалася?
   – Який шостий номер?
   – Га?
   – Вчора розіграш був. Лотереї. Який шостий номер?
   – А, зараз глянемо. У вас мішки під очима. Ви не спали?
   Листоноша промовчав. Його очі, дійсно обрамлені синіми колами, ліниво світилися.
   Касирка увімкнула факс, і звідти одразу полізла стрічка з останніми новинами, в тому числі й з результатами ювілейного розіграшу «Супергроші».
   – Ось. Дивись. Щось виграв?
   Шостим номером було число тридцять шість.
   – Не знаєте, коли Степан народився? – запитав Сергій Валентинович тривожним голосом.
   – Який Степан?
   – Мерчинський. Дід Оліньки.
   – У червні. Минулого тижня п’яним ходив. Відмічали, – спокійно відповіла Надія Миколаївна.
   – Ні-ні, рік. Рік скажіть.
   – Здається, він тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моїм в одному класі навчалися.
   – Дякую. А коли Олінька прийде? – зловісно запитав листоноша.
   – Та от уже має бути.
   За кілька хвилин до зали влетіла розчервоніла Олінька.
   – Всім привіт, – радісно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерії.
   – Олінька, стій!
   – А? – розвернулася вона.
   – Бе, – сказав дядя Сергій Валентинович, з усієї дурі ляснув дівчину по щоці, потім мовчки дістав аркуш паперу й написав заяву про звільнення.
   Надія Миколаївна оторопіло дивилася то на Сергія Валентиновича, то на Оліньку, чия ліва щока вкрилася кривавим відтінком.
   – І бутерброди у вас – паршиві, – звернувся дядя Сергій Валентинович до Надії Миколаївни.
 
   За два дні, вже не листоноша дядя Сергій Валентинович, зібравши валізу речей, зник у невідомому напрямку. Веломашину він подарував Василю.

Розділ 4

   – О, то Валера майстер. Він вчився у покійного Іллі Петровича. Чув, може? Як кому піч треба або грубу – він перший у нас в селі. Каміни, конєшно, у кого як. Де получається, а де нє. Хоча в послєднє врємя він воду баламутить. Гроші великі просить. бо ото один майстер на все село.
   – Ну, гроші не проблема.
   – Він багато бере. А вам, Афанасій Вікентійович, півхати перероблять треба. Тисяч на десять це вам обійдеться.
   – Я ж кажу, Стьопа, що гроші – не проблема. Це я на так питаю, на потім.
   Афоня повзав уздовж і впоперек своєї ділянки з рулеткою, вимірював, примічав. Іноді зупинявся навпроти одного зі своїх численних розвалених сараїв та міркував уголос:
   – Знесу к ляшій матері. І басейн поставлю.
   Сусіди час від часу зазирали у двір Афанасія, але нічого втямити не могли. Одні казали, що Афанасій десь викопав скарб і тепер зробить тут собі парадіс. Інші шепталися, що до Афанасія приїхав його чоловік з Америки, дуже багатий мужчина, і наче хтось навіть бачив якогось чудного джентльмена у білому фраку, і що той джентльмен прогулювався по центру, гордовито вистукуючи горіховим ціпком. Так чи інакше, але Афанасій затіяв щось надзвичайне. Грандіозне.
   Коли ж Афоня випадково довідався про несподіваний від'їзд дяді Сергія Валентиновича, він, сидячи на веранді й п'ючи гіркий настій з безсмертника та полині, дістав свій камінець, любовно протер його хустиною й тихенько, тихше, ніж пошепки, промовив:
   – Якщо та децелина змусила Сергія поїхати з села, то скільки ж потягне цей камінь!
   Афоня вистрибнув зі свого пильного розламаного крісла й побіг до Ваниної баби питатися, чи, бува, не хоче Зінка продати йому свою ділянку.
   – Поле для гольфа. Ви уявляєте, яке поле для гольфа тут можна зробити! – аргументував він своє бажання викупити ділянку.
   – Ти придурок, Афоня?
   – Зінуля, Зінчик, разом заживемо! Ти уяви собі, побудуємо особнячок! Шикарний, басейн, поле для гольфа, корт тенісний.
   – Та на хріна мені твій корт!
   – Треба у Вані спитати. Де Ваня?
   – На рибалку поїхав. Узяв книжок повен рюкзак – і на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.
   – Нічого я не виграв. Я тепер, між іншим, людина номер один.
   – Да? – Баба Зіна недовірливо глянула на Афанасія, закрила останню банку полуниці й витерла руки об передник.
   – Да! – мовив Афоня, наче це «да» було найвагомішим аргументом серед усіх інших.
   – Не мороч мені голову. Іди давай.
   Найвагоміший аргумент, вочевидь, не подіяв. Афоня добре знав бабу Зіну, знав її принциповість та непідкупність, а тому і пішов. Подумки він уже уявляв, як викупить шматок землі у держави. Зараз же продають землі? А якщо і не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять років. А ще можна буде санаторій побудувати для пенсіонерів… або ні, краще для заможних людей, ну добре, і один корпус для пенсіонерів – пільговий. А ще… а ще, – Афанасій знову схопив рулетку й заходився вимірювати відстань від туалету до колишнього свинарника, – альпійський парк. З ірисами. І гладіолуси. І рожу тут таку, сибірську, темно-червону…
   Сонце сідало за сосни, десь розривався пес, мукала сусідська Майка. Скрипнула хвіртка, й думки Афанасія перервав зичний голос.
   – Афанасію Вікентійовичу! Агов, ви вдома?
   – Тут я! – відгукнувся Афоня.
   Перед ним стояв бородатий здоровань у широких полотняних штанях та заплямованій чимось синім майці.
   – Афанасію Вікентійовичу, доброго вечора.
   – А, Коля! Привіт.
   Вони потисли один одному руки. Колю Афанасій знав ще з міста – до вісімдесят третього були сусідами, жили у гуртожитку на одному поверсі. Афоня запропонував гостю сісти.
   – Постою. Тим більше перед начальством… – І на устах Колі заграла багатообіцяюча посмішка.
   – Яке начальство? – не зрозумів Афоня. – Хто начальство?
   – Ви начальство.
   – Я? Чого ж це?
   – Тут таке дєло, Афанасію Вікентійовичу. Щепетільне дєло. Ви живете тут, у Софіївці, а ми там, у Станіславчику, – бородань махнув рукою на захід.
   – Ну?
   – Так ви дачник, і у нас там дачний кооператив. У нас Ігор Іванович, прєдсєдатєль, того місяця під комбайн попав, як кажуть, тепер з Богом балакає, і ми совєтом кооперативу рішили, що тепер ви наш прєдсєдатєль.
   – Та як же? Я ж до вашої організації ніяк не відношусь. У вас свої там, кооператори. – І Афоня, вважаючи свій жарт вдалим, посміхнувся. – Як же ж я можу бути прєдсєдатєлєм?
   – Так рішили на раді. Сотня будинків – це вже майже село – тепер у вашому розпорядженні.
   – Я тепер що, поміщик?
   – Чому ж поміщик? Прєдсєдатєль. Єслі де який спор, хтось ділянки не поділив, або кому які паї – кооператив росте… ну і відповідальність, конєшно. Вивіз сміття, озеро зривати будемо, охота, знову ж таки. У нас куріпки є, лисицю того року бачили.
   – Чекайте, а що мені за резон?
   – Власть, – підлесливо посміхнувся Коля й поклонився у пояс.
   – Ну-ну, Коля, це зайве.
   – Жартую, Афанасію Вікентійовичу. То як?
   Афанасій на мить задумався, але лише на мить.
   – Ну, можна спробувати!
   – От і ладушкі, – пробасив Коля, поплескав Афоню по спині, розвернувся і зник за парканом.
   – Власть! – пошепки промовив Афанасій і підтягнув животик. – Власть – це ладушкі. А басейн? Корт?
   Усе літо Афоня працював на благо кооперативу «Станіславчик». На бабу Зіну образився – велика пава, теж мені. Кілька разів перетинався з Ванею, але той весь час був чимось заклопотаний, бігав, возився з книжками. Здавалося, малий навіть подорослішав. З басейном та тенісним кортом, не кажучи вже про галявину для гольфа, довелося зачекати. Вирішив Афоня все це громіздке діло відкласти на наступний рік. Та й камінь треба ще продати. Можливо, розпиляти та частинами переправити за кордон, а це діло серйозне, тут треба мати і час, і терпіння.
   Думка про багатство, власником якого він став, неабияк надихала Афоню на працю. Кооператив виділив шановному Афанасію Вікентійовичу моторолер, а тому три кілометри до «Станіславчика» не були вже такими недоступними. Десь тричі на день Афоня їздив до кооперативу, курсував між двома селами, сільрадами та лісництвами, часом залишався ночувати в дачному посьолку. Дачники були різними. Траплялися й люди досить заможні, а тому при добрій організаційній роботі Афанасія ніхто грошей не жалів. Давали і на озеро, і на вивіз сміття, і навіть на лісні угіддя, де Афанасій розвів живність для полювання.
   Дехто заздрив – переважно місцева влада. Заважала працювати, всіляко шкодила та пхала палки в колеса, але Афанасій завжди знаходив лазівки та обхідні шляхи для досягнення своїх та кооперативних цілей. За два місяці «Станіславчик» зацвів так, як жодний дачний кооператив в усій області. Приїздили зі столиці – дивитися на таке чудо, про Афанасія навіть колонку надрукували у районній газеті. «Голова кооперативу «Станіславчик» не зупиниться ні перед чим». Подейкували, що односільчани Афанасія пропонували прописатися в Софіївці та стати головою сільради, але Афанасій побоявся виписуватися з київської квартири. Влада – діло хитке та непевне.
   У кінці серпня до кооперативу навідалась податкова служба. Багато хто з пайщиків занепокоївся – чи не відбере держава їхні ділянки через нечисту роботу Афанасія Вікентійовича, чи все в його паперах бездоганно? Хто знає, що там Афанасій нахімічив, але Коля, головний помічник Афоні, запевняв, що все чисто – комар носа не підточить, так шо нема чого сєять, як то кажуть, паніку.