Артем Чех. Рожеві сиропи

Артем Чех
Рожеві сиропи

   Присвячую Хіро

Частина перша
Скарб

Розділ 1

   На дачу його відправили батьки. Після невдалого закінчення дев'ятого класу, коли у табелі стояли одні трійки і бездоганною була лише поведінка, батьки – працівники цукрового заводу – одностайно вирішили покарати Ваню за всі його шкільні гріхи й відправити терміном у два місяці на дачу: «В серпні – ну добре, добре, вмовив – погуляєш у дворі зі своїми пацанами».
   З пацанами Ваня не гуляв, з ними спільна мова не знаходилась, тому він їх уникав, і вони, ті пацани, були далеко не його. Але щоб батьки вважали Ванине покарання достатньо вичерпним, довелося зіграти на публіку. Публіка повірила. Овації не вщухали довго.
   Дача була оптимальним варіантом проведення часу канікул. Два місяці на досліди навколишнього світу, шістдесят днів сонця, кропиви, п'явок та красноперок, які так полюбляють підживитися тими ж п'явками на шлюзі. Ще у Вані був щоденник. У школі вести його було нецікаво. Спостерігати не було за ким, а свій внутрішній світ він паперу не довіряв. Що можна було писати у той щоденник? Цілий жовтень він був закоханий у Аліну Куницьку, в листопаді їздив на екскурсію до Канева, грудень, січень, лютий пройшли непоміченими – навіть снігу порядного не було. У березні він закохався у Настю Печерську. А квітень і травень він якось оминув стороною, немов калюжу, що розстелилася посеред дороги. У селі можна було записувати абсолютно все. Навіть репліки сусіда Івана Кириловича, лісничого.
   А ще у селі були корови, і він любив, як вони пахнуть.
   На дачі вже сьомий рік жила баба Зіна. Ні, вона не була бабою, яка могла днями гнутися над картоплею та помідорами чи, припустімо, квоктати біля курочок. Боже збав. Баба Зіна була швидше лісною феєю, лицарем соснового гаю, грізним феодалом суничних галявин й ожинових заростей, апологетом гігантського макроорганізму з усіма його мурашниками, просіками та корисними травками. Селом ходили чутки, що баба була відьмою. Інакше чого вона весь час у лісі пропадає? Селянам того не зрозуміти. Бабу Зіну розуміли лише дачники. Наприклад, Афанасій. Він всякчас намагався підженитися до баби Зіни, але все обмежувалося лише спільними вилазками до Шилипухського лісництва та походами на Бубликову гору за материнкою. Афанасій залицятися не вмів. Невизнаний інтелігент, усе життя пропрацював на швейній фабриці в товаристві жінок, але ніколи не був одружений. Більше того, ходили чутки про його нереалізований чоловічий потенціал, який так і не вистрелив навіть під кінець життя. Власне, кінець ще не настав, проте потенціал, певно, спустив повітря, наче надувний матрац в кінці пляжного сезону. Афанасій любив Ваню і нерідко робив йому подарунки. Але завжди не влучав. Футбольний м'яч Ваня подарував сусідському Паші, вважаючи футбол грою для дебілів та селюків. Такому луку він би зрадів років п'ять тому. Брат Паші, маленький Женя, на кілька років став Чингачгуком. Мокасини йому купили на місцевому ринку. Мокасини були джинсові, але ж то Америка. Там усе джинсове. Женя був задоволений.
   А от Ваня – не дуже.
   Він поважав Афанасія, але той ну надто вже намагався сподобатися Вані. Ну так уже вихилявся, що чесне слово. Баба все одно свій ліс не проміняє ні на одного дачника.
   Ще була веломашина. То був не велосипед, і не ровер, як казали місцеві, і навіть не лісапєд, як казали ну вже дуже місцеві. То була веломашина. Так свою роздовбану «Україну» називав листоноша дядя Сергій Валентинович. Дядя Сергій Валентинович поважав свою роботу, поважав себе і поважав той транспорт, на якому доводилося пересуватися селом. Він був не поштар і, тим більше, не почтальйон. Він був листоноша. А його велосипед був не велосипедом, а веломашиною. В цьому слові була сила і міць. Це слово сльозилося шаною до свого транспорту. Навіть більше – пихою. Якщо хто не знає, всім працівникам пошти, які розносять листи та газети, квитанції та повістки, видається формений одяг. Його ніколи ніхто не одягав. Ніхто, крім дяді Сергія Валентиновича, який постійно випрасовував його до здубеніння. Він накрохмалював не тільки свою темно-синю форму, але й коричневу щіточку своїх вусиків. Коли дядя Сергій Валентинович заходив до подвір'я, Ваня вибігав назустріч, аби подивитися на це бездоганно комічне шоу. Штани защеплені прищіпкою, аби не дай бог холоші не втрапили до промасленого цепу, вичищені туфлі, вилизана веломашина, видовжений ніс, хоч і плюгава, але горда постава. Гучний голос.
   – Вам лист! – казав дядя Сергій Валентинович і протягував квитанцію за використану електроенергію.
   Затим сідав на свою веломашину, проїжджав три метри і зупинявся біля сусідньої хвіртки. Свій велосипед Ваня теж називав виключно веломашиною. Спочатку він називав його жартома, перекривлюючи листоношу, але згодом це увійшло у звичку. Він вже і сам забув, чому саме веломашина. Це слово проросло крізь міський бетон і стало звичним. Нормальним.
   Ваня любив і свою дачу, і село, посеред якого містилася їхня ділянка. Багато літніх та весняних днів він провів на землі. І пов'язано у нього з цим селом було, певно, більше, ніж з містом. Пам'ять відбирає найсвітліше.
   Смола прилипала до підошов, пахло свинями та скошеною травою. Біля бару «Фаворит» товклися кілька місцевих мужичків. Кожен з них тримав у руках пластиковий півлітровий стакан з розливним пивом.
   Навколо дохлого вужа роїлися мухи.
   Ваня оминув сільську школу, зелений сквер з гіпсовим, фарбованим серебрянкою невідомим солдатом і вийшов до городів. Понад ставком, через покинуті хліви він дістався свого будинку. Цей зелений дах він упізнає у будь-якому стані.
   Біля літньої кухні сиділа баба Зіна. Вона перебирала полуниці, з самої кухні долинав запах варення.
   – Ваню! – зраділа баба Зіна. – А я тобі вже першої полуниці назбирала. І черешня вже.
   – Привіт, – махнув він наплічником, і той упав біля винограду, що накривав весь майданчик між хатою та літньою кухнею.
   – Стомився?
   – Нє, – посміхнувся Ваня і зняв сорочку.
   – Дощ буде, – подивилася баба угору, але окрім виноградного листя нічого не побачила. – Парить.
   – Ага.
   – Поїж, може?
   – Потім, – відмахнувся Ваня.
   – До хлівів поїдеш? – стримуючи очевидне розчарування, запитала баба.
   – Ага.
   Ваня відніс речі до хати, перевдягся у дачне – старі шорти та вицвілу футболку, – зазирнув до всіх кімнат і куточків, зробив умовний перепис інструментів у майстерні, навіщось поплював на холодний паяльник і вискочив на вулицю.
   – А де ключі від сараю? – запитав він у баби.
   – Там відкрито.
   Одразу біля дверей стояв його вороний. Точніше ворона. Веломашина «Україна». Позашляховик, вірний друг та надійний товариш. Осідлавши веломашину, Ваня, зумисне наїжджаючи на розплавлену смолу, понісся на інший бік села, туди, ближче до штучного озера з коропами та вічнозеленого вигону.
   Дача… На дачі догуджують свої останні серенади хрущі, розриваються в агонічних гавкотах сусідські собаки, на небі – сонце, особливе сонце, такого у місті не зустрінеш. Дача… Його дача – це не сільський клуб і не місцеві мешканці. Його дача – це незорана стерня, літня кухня, витоптана стежинка від будинку до туалету. Його дача – це вицвілий килимок над ліжком, різні предмети, які вже десятиліттями припадають пилом у шухлядах комодів та шаф. Веранда, колодязь, ковбаня в кінці городу, сливи, порічки, паяльник, веломашина, гамак. Горище, на якому так солодко спати після обіду, горіх, в затінку якого так приємно читати.
   Його дача – це Борис Полєвой, Нестайко, Трублаїні, Биков, Симонов і чомусь Брем Стокер.
 
   Ваня сидів на лавці й клював полуниці. Дехто у селі називав їх трускавками, але це слово здавалося Вані якимось мертвим: «трускавка» асоціювалася у нього зі словом «смерть». А полуниці – полуниці були округлі, соковиті, повні пузатої гостинності. Трускавка – то жебрак при дорозі, сліпий, з прогнилими очницями, жовтошкірий, одягнений у мішковину. Він сидить голодний, його обліпили мухи, з ніздрів сочиться гній. І цей жебрак сильно-сильно хоче їсти, але йому ніхто не дає. Тому що навкруги розруха, голод, моровиця, чума і холера.
   А от полуниця – то така приємна тітонька. Новенька плахта, білосніжна сорочка, рум'яні щічки. Вона виходить з хати, у руках тримає величезного глиняного тареля з варениками або пампушками. Вона всіх пригощає, посміхається, а потім кличе у свої кімнати – любитися.
   – Полуниці краще, – буркнув Ваня собі під ніс.
   – Ніж що? – почув він за спиною.
   Біля хвіртки стояв Афоня.
   – А баби немає. Вона в травах. Тобто в лісі.
   – Я знаю. Дай мені, Ванюта, дрель.
   – Дрель?
   – Треба дірок насвердлить, буду карниз вішать.
   – А ви вмієте?
   – Карниз вішать?
   – Дірки робити!
   Афоня не вмів нічого. Це був дачник-білоручка. Казали, що його троюрідний брат був Віталій Білоножко, але то були лише чутки. У сусідніх Кумейках оно типу Іра Білик жила. Ваня їздив, перевіряв, хату шукав – не знайшов. Чутки. А от Афанасій таки був безрукий. Можливо, вам хтось ще скаже і про Безрукова – ви теж не вірте.
   – Якщо руки ростуть не з того місця, то це не руки, а ноги, – розважливо сказав Афоня. – Поможеш?
   – Поможеш, – важко зітхнув Ваня, взяв у майстерні дриль, ключ та кілька свердел і поплівся за Афанасієм.
   – Ти не бійся, я заплачу.
   – Та ну, – відмахнувся Ваня.
   Афанасій і не вмовляв – нема чого робити ще комусь за дірки платить. Подарую йому два олімпійських рублі. В кишені старого ватника знайшов. Він же, здається, нумізмат.
   – Ти ж нумізмат, Ваню?
   – Трохи є.
   – От і добре. У мене є два рублі совєцькі. Олімпійські.
   Будинок Афоні був бідненький. Власне, як і подвір'я. Не вмів він працювати руками. Все начиння залишилося від старих господарів, які продали ділянку з будинком ще наприкінці вісімдесятих. Паркан, немов дозрілі соняхи, хилився до землі, старі цебра перетворилися на безформні шматки іржі, дах на веранді підпирали граблі. Дачу Афанасій тримав через любов до природи та хворі легені. Городом його користувалася тьотя Галя. У неї троє синів
   і чоловік, а у Афанасія крім хворих легенів – лише квіти. Квіти Афанасій не просто любив – обожнював. Ними він засаджував усе подвір'я. Починаючи від незабудок і закінчуючи гліциніями. Самих ірисів зо двадцять сортів, навіть громовиця – дуже дорога. За корінець громовиці Афанасій віддав п'яту частину пенсії. Це, зауважте, за одну квітку. А були ще насичена журавлина, штормова, юнона, ксифіум. І багато інших. Були і звичайні, просто білі або просто сині іриси, так тих – як гною. Ще у Афанасія росло багато тюльпанів, але вони вже відцвіли, зосталося хіба кілька пізніх. Маки, центаврії – це з дворових, собачих квітів. Півонії. І ще з десяток назв, яких Ваня не в силах не те що запам'ятати – вимовити навіть. І це тільки червень!
   – Побачиш, що тут за місяць буде! – не без гордості сказав Афанасій.
   Зовні він був схожий на російського актора Олександра Балуєва. Тільки старше. І все село свого часу ледь не пересварилося через Афоню. Одні стверджували, що як чоловік – він ні на що не здатен. Аргументувати це їм було важко, але як пояснити те, що він один, без дружини?
   – А так! – кричала друга половина села, яка стояла на тому, що Афанасій легко обходиться без дружини, тому що дружина йому і не потрібна зовсім. На Балуєва схожий – раз, стільки квітів – два. Навіщо йому стільки квітів? Це відхилення від норми. Не можна ж так. Явно у нього не все гаразд.

Розділ 2

   – О'кей, – сказав Ваня. – Де дрилять?
   Афанасій посміхнувся – слово «дрилять» йому, очевидно, сподобалося.
   – Над цим вікном. І над тим. Тільки над тим візьми ототуточки трохи правіше.
   – Може, вам штори не потрібні, Афанасій? – запитав Ваня, струшуючи з підвіконня торішніх ос. – В антураж не впишуться. У вас так по-холостяцькому, а тут штори. Не приший кобилі хвіст.
   – Дриляй давай! Базікала! Зараз я тобі хвоста пришию.
   Ваня задриляв. Хата була старою. Товсті глиняні стіни кришилися, немов зуби у матроса. Штукатурка разом із глиною розліталася навсібіч. Ваня мружився, намагався вберегти зіниці від небезпечних уламків, діяв майже наосліп, проте дриль входив плавно і справно, немов ложка у сметану.
   – Одна дірка є, Афанасій! Можете мене поздоровити.
   – Поздоровляю, – мовив Афоня, потираючи пухкенькою долонею щетинисту щоку. – Тепер тут давай.
   Ваня увійшов у раж. Друга дірка була зроблена майстерніше. Штукатурка не розліталася, хіба на підлогу посипалося трохи бежевого борошна.
   – Тепер над цим вікном, – діловито мовив Афанасій.
   – Тут?
   – Лівіше.
   – Тут?
   – Ще трохи вгору. Ага. Дриляй.
   Ваня задриляв.
   – Ж-жу-у! – обережненько сказав дриль, пробуючи структуру стінки. – Ж-ж-ж-жу-у-у-у-у! – набрався він сміливості. – Дж… цинь! Дуж!
   – Шо трапилося, Ванют?
   Ваня витирав обличчя від сухого бруду. Щось не клеїлося.
   – Щось не клеїться.
   Він показав дриль Афанасію. Свердло було зламане.
   – Зламав?
   – У вас стіни якісь залізні.
   – Може, проводка?
   – Якби проводка, то йшли б ви вже до моєї баби з похоронкою. Не знаю.
   Афоня збігав за компотом. Сіли. Випили. Задумалися.
   – Треба свердло витягати. Інакше криво карниз сидітиме, – сказав Ваня, витираючи губи.
   – Умієш?
   – Плоскогубці треба.
   – Десь були, – задумливо рік Афоня.
   У двері постукали, й за секунду в кімнату заглянула вусата морда.
   – Доброго дня, – привіталася морда. – Я вам приніс листа.
   – Сергію Валентиновичу! – привітався Афанасій і взяв у вусаня якийсь продовгуватий папірець. – Руки у тебе стоять?
   – А? – здивувався дядя Сергій Валентинович. – Не знаю.
   – А що в тебе взагалі стоїть? – запитав Афанасій, не вкладаючи у запитання потойбічної суті.
   Ваня цій двозначності посміхнувся. Дядя Сергій Валентинович зашарівся.
   – У нас тут біда, розумієш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стінці тепер стирчить.
   – Так плоскогубцями, – спокійно промовив листоноша. – Подивитися можна?
   – На що ти зібрався дивитися?
   – На те, як будете витягати.
   – Ну подивись.
   Афанасій приніс старі, вкриті іржею плоскогубці. Поколупавшись з хвилину у стінці, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.
   – А це не зламається? – справедливо запитав листоноша.
   – Не знаю. Може, свердло було гівняне, – припустив Ваня. – Зараз спробуємо.
   І він спробував.
   – Ж-ж-ж-жу-у-у-у! – завив дриль. – Жим, цвік, хряцццц.
   – Не йде?
   – Не хоче.
   – Свердло ціле?
   – Та ціле.
   Дядя Сергій Валентинович як корінний мешканець сільської місцевості зацікавився не на жарт.
   – Мда-а-а, – протягнув він. – Може, там щось вмонтоване? Кевларова пластина, наприклад. Ну, на випадок війни? – припустив він.
   – Цей будинок побудували у чотирнадцятому році, Сергій Валентинович. Які кевларові пластини?
   – Ну, так, може, під час громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.
   – Слухай, Денікін, – почав дратуватися Афоня. – Сідлай свою веломашину і їдь у справах.
   Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.
   – А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.
   – Не мішай! Без тебе тошно! – закричав він на листоношу.
   Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.
   Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?
   – Не знаю, – знизав плечима Ваня.
   – Може, сковирнуть? – вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.
   – Зараз я тебе сковирну!
   – Так що робити? – Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.
   – Давай сковирнем, – сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.
   Останній допивав Ванин компот.
   Афанасій приніс стамеску та викрутку.
   – Що краще? – В лівій руці він тримав стамеску, в правій – викрутку.
   Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.
   – Давайте поки викрутку.
   Афанасій дав.
   Ваня колупав стіну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кінського навозу з легкістю відпадали. Афанасій ледь чутно скрикував, наче на прийомі у дантиста. Дядя Сергій Валентинович потирав вуса.
   – Стамеску, – наказав Ваня голосом зосередженого хірурга.
   Афанасій з покірністю асистента протягнув стамеску.
   Ваня колупав.
   – Є, – мовив він.
   – Що там?
   – Якийсь ящик.
   – Ящик?
   – Залізна коробка, здається.
   Листоноша підвівся. Афанасій напружився.
   – Діставати? – запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.
   – А вона велика?
   – Нормальна. Так діставати?
   – Ти ж мені півстіни розковиряєш.
   – Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.
   – Ну давай.
   Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.
   – Скарб! – в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.
   – Можливо, – майже індиферентно промовив Ваня.
   – Дай! Дай мені, що це? Дай! – У Афанасія затрусилися руки.
   – Чудасія! – запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.
 
   З хвилину помовчали. Уражені загальним оціпенінням, мужички не могли не те що сказати щось – рота відкрити.
   – Моє! – раптом викрикнув Афанасій.
   – Та ваше, Афанасій, ваше, – скривився Ваня.
   – Може, відкриєш, Афонь? – запропонував листоноша.
   Сіли. Старезний стіл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйозність ситуації. В сусідній кімнаті гуділа муха. Ваня хотів нарешті глянути, що ж там у ящику, й побігти собі на шлюз ловити красноперок. Дядя Сергій Валентинович закусив нижню губу і став схожим на вусату жінку. Афанасій тремтів, немов осиковий листок під штормовим вітром. Він зблід, фазендна майка вмить змокла.
   – Тільки це моє, – ще раз попередив Афанасій.
   А він жлоб, виявляється, першої гільдії, – подумав Ваня, і його настрій зіпсувався.
   Відкрили.
 
   – Давай так, або ти віддаєш все государству, або ми ділимо все по-чесному, – спокійно мовив листоноша.
   Його очі світилися, немов фосфоричний поплавець у нічній непрогляді плеса.
   – Твоє «по-чесному», вибач, ні в які ворота. Це моє, – відповів йому Афанасій.
   – Я ні на що не претендую, – висловився Ваня.
   Він і не претендував.
   – З тобою я поділюсь, – дружньо промовив Афанасій. – З тобою, Ванют, я якраз і поділюся. Ти дриляв, ти діставав, ти один з нас, а він… – Афоня вказав на дядю Сергія Валентиновича, – він сидів і задницю чухав. Тепер з ним ще і ділитися!
   – Тоді государству, – спокійно сказав листоноша, потираючи вусики. – Государство розбереться. Тут же цілий статок, тут, їби його мать, вибачте, бога душу, довічна пенсія.
   – От я на пенсії, мені і нада, а ти, Сергій, ще працюєш, ти ще заробиш на свій гроб.
   Суперечка тривала більше години. Ящик зі скарбом стояв на столі, на нього дивилися, але торкнутися боялися. Чи то від усвідомлення своєї безправності, чи то від того, що руки були немиті… Афанасій стояв, схилившись на фанерну шафку, що її змайстрували ще у п'ятдесятих у славному місті Богодухів. Дядя Сергій Валентинович сидів усе на тому ж стільці. Ваня дивився у вікно.
   – Моє, Сергій, розумієш, це – моє. Ти не отримаєш ні копієчки.
   – Тоді я піду до сільради. Ігнатович, думаю, зрадіє. У нас колись був випадок, знаєш, хороший був випадок. У нас секиру якось з шлемом старинними виловили в Росі, і той, хто виловив, хотів собі оставить, та люди чесні попались, куди треба доложили. А хто треба все по закону оформив і в музей віддав.
   – І ти, наївний, думаєш, що ота твоя секира в музеї лежить? Ти її там бачив?
   – Не бачив, та директор музею сказав, що вона в запаснику.
   – Дурак ти! В запаснику вона. Та її вивезли вже триста років як. В Штати її вивезли. Або в Германію.
   – Та хто її вивезе?
   – А от твій директор і вивіз. В запаснику. Скаже таке. Іди краще, Сєрьож, додому і не мороч мені голову.
   – Я піду, – голос листоноші помітно тремтів, – я піду, Афанасій, але знай, що і ти ні копійки не виручиш. Бо до біди то.
   Дядя Сергій Валентинович підвівся й подався до виходу. Він ще раз промовив «до біди» й відчинив двері.
   З сіней пахнуло гнилим ганчір'ям.
   – Ану стій! – закричав Афоня.
   – А? – розвернувся дядя Сергій Валентинович.
   – Стій. Ти нікуди не підеш.
   Й Афоня, немов пантера, кинувся на листоношу.
   Зчинилася метушня. Спочатку Ваня не міг розібрати, хто зверху, а хто знизу, де чия нога, а де чиє вухо. Але коли він вловив ритм боротьби, то йому вдалося відстежувати розвиток подій.
   – Ах ти ж хряк! – кричав листоноша, намагаючись вкусити Афоню за бліде пузо.
   Афанасій вправно вивернувся, й дяді Сергію Валентиновичу вдалося вкусити лише за коліно. Причому самого себе.
   Афанасій, намагаючись наслідувати великих борців греко-римської боротьби, схопив листоношу за руку й почав її викручувати. Рука не піддавалася.
   – Ти ж худий! – дивувався Афанасій.
   – Худий, та не слабенький, – кректав дядя Сергій Валентинович, але раптом розслабив кінцівки й вигукнув: – Здаюся!
   Афанасій відпустив, проте було видно, що ситуацію він контролював.
   – Весь костюм мені ізгавнякав, – ледь не плакав листоноша.
   Ваня заскучав. Він хотів уже піти, але залишити двох ідіотів напризволяще він не міг.
   – Ну що? – запитав Ваня.
   – Давай ділити, – зітхнув Афоня. – Все честь честю. Згоден. Тільки мені найбільший!
   В ящичку, загорнуті у темно-зелений вицвілий та зогнилий оксамит, лежали три камінці. Один пурпурний, великий, розміром з волоський горіх, другий – менший, бірюзового відтінку, і третій – найменший. Найменший камінець мав жовтуватий відтінок і був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, аніж на камінець. Але Валентин погодився і на нього. Принаймні хоч якихось грошей він вартий.
   Ваня отримав середній камінець, прозорий і напрочуд легкий, так що спочатку навіть подумав про його плексигласове єство, але єство було природним. Це був справді камінь – Ваня відчув сильну енергетику, яку він випромінював. Плексиглас на таке не здатен.
   Афоня ж залишив собі найбільший – темно-червоний, певно рубін.
   Він опустив голову, підраховуючи, скільки ж приблизно може коштувати цей камінь. Якщо рубін – то Афоня зможе дозволити собі отой ірис, який він бачив у журналі, – одну луковицю цієї квітки продавали на мадридському аукціоні за ціну катастрофічно велику. Більше того, грошей вистачило б ще й на трикімнатну та новенький «опель». Та й веранду варто було б підремонтувати. Й парник для квітів. Й карнизи. Ні, не ці дешеві алюмінієві, а дорогі, з мореного дуба. Й штори вже ж напевно не такі штопані. І ручку «Паркер», як у Демидича, що йому син з Америки привіз. І люстру нову. І оті черевики за сімсот гривень, кожані, на блискавці…
   – Ну шо, Сергію, тепер можеш іти. Рильце і у тебе в пушку. Зайшов один, називається, на огоньок. А назад з повною кишенею грошей.
   – Повною кишенею? – образився листоноша. – Та він же не більше горошини. Топаз якийсь, він і на сто гривень не потягне.
   Дорогою додому дядя Сергій Валентинович наскочив переднім колесом на уламок шпали й ледь не впав. Але зупинився. Прямо перед ним лежала сотня. Кобзар усміхнувся й пірнув до кишені уніформи працівника пошти.

Розділ 3

   Дядя Сергій Валентинович йшов на роботу усміхнений. Сьогодні мали видати зарплату, до того ж приємний осад від найденої вчора сотні досі залишався.
   У відділенні пошти він побажав усім доброго ранку й одразу попрямував до бухгалтерії.
   – Сергію Валентиновичу, – посміхнулася Олінька, повненька дівчина з білим кобилячим хвостом замість волосся, – за грошима?
   – Так і є, – сказав листоноша, – так і є.
   Олінька з хвилину копирсалася у шухляді, щось бубніла, здмухувала тонке неслухняне волосся, яке так і лізло у спітніле обличчя.
   – Ось, будь ласка, – Олінька нарешті витягла жовтий аркуш відомості та продовгуватий конверт без марки. – Розпишіться.
   Дядя Сергій Валентинович перерахував, скривився, заглянув у відомість, потім знову перерахував і на мить зблід.
   – Не розпишуся.
   – Ні?
   – Ні. Тут не вистачає чотирьох гривень.
   – Немає, – білявка поправила куценьку зачіску. – Візьміть от білетом. Лотерейним. Надія Миколаївна того місяця взяла і виграла сорок гривень.
   Смачно цмокнувши язиком, листоноша махнув рукою й погодився. била-нє-била!
   – Що тут треба заповнювати?
   – Закресліть шість цифр і давайте, я погашу.
   Листоноша замислився. Його очі забігали стелею, перейшли на бюст Оліньки й зупинилися на календарі. З останнього на дядю Сергія Валентиновича зосереджено дивилося щеня спанієля.
   – Коли там у мене день народження? – поцікавився листоноша сам у себе, схилившись над білетом. – так, двадцять другого одинадцятого п’ятдесят другого. Це три цифри. А у тебе, Олінька, коли?
   – Що коли? – відволіклася Олінька від розважальної щотижневої газетки.
   – Коли у тебе день народження?
   – Тридцятого квітня.
   – А рік?
   – Вісімдесят шостий.
   – Не підходить. Тут усього п’ятдесят чотири. А дід твій, Степан, якого року?
   – Тридцять сьомого, – злякано прошепотіла Олінька й закліпала безбарвними очима. – Здається…
   – Угу, дякую. На, гаси, – і Сергій Валентинович простягнув білет.