Страница:
І тут залишається нез’ясованою одна обставина. Беррімор свідчить: щойно сер Чарльз відійшов від хвіртки, характер його слідів змінився – вочевидь, далі він ступав навшпиньки. У той час болотом, неподалік від алеї, проходив циган-перекупник, якийсь Мерфі. Він чув крики, але не міг визначити, з якого боку вони лунали, тому що, за власним зізнанням, був дуже напідпитку. Жодних слідів насильства на тілі сера Чарльза не виявлено. Щоправда, медична експертиза вказує на сильні зміни обличчя покійного – доктор Мортімер спочатку навіть відмовився вірити, що перед ним лежить його друг і пацієнт, але таке явище нерідко супроводжує смерть від ядухи і спаду серцевої діяльності. Це підтвердилося в результаті розтину, який дав повну картину застарілої органічної вади серця. Ґрунтуючись на даних медичної експертизи, слідство зробило висновок про раптову смерть, що значно полегшує справу, адже бажано, щоб спадкоємець сера Чарльза оселився в Баскервіль-Холі та продовжував шляхетні справи свого попередника, перервані так трагічно.
Якби прозаїчно точні висновки слідчого не поклали кінець романтичним вигадкам у зв’язку зі смертю сера Чарльза, які передавалися по всьому графству з уст в уста, то Баскервіль-Холу важко було б знайти хазяїна. Подейкують, найближчим родичем сера Чарльза є містер Генрі Баскервіль (якщо він живий), син середульшого брата покійного. За останніми відомостями, цей молодий чоловік перебуває в Америці. Нині вжито заходів щодо повідомлення його про отриману ним велику спадщину».
Доктор Мортімер згорнув газету й поклав її до кишені.
– От і все, що повідомлялося про смерть сера Чарльза Баскервіля, містере Холмс.
– Ви ознайомили мене зі справою, яка, безумовно, не позбавлена деякого інтересу, і я вам за це дуже вдячний, – сказав Шерлок Холмс. – Свого часу мені доводилося читати про неї в газетах, але тоді я був такий заклопотаний історією з ватиканськими камеями[4] і так намагався прислужитися Папі, що проґавив кілька цікавих справ у Англії. Виходить, це все, що повідомлялося про смерть сера Чарльза?
– Так.
– Тоді ознайомте мене з тими фактами, які не потрапили до друку. – Він відкинувся на спинку крісла, зімкнув кінчики пальців і набув вигляду суворого й неупередженого судді.
– Мені ще ні з ким не доводилося говорити про це, – почав доктор Мортімер з помітним хвилюванням. – Під час слідства я багато про що змовчав з тієї простої причини, що людині науки не годиться підтримувати чутки, породжені марновірством. І я вважаю, що газетярі мають рацію: обтяжувати й без того похмуру репутацію Баскервіль-Холу – значить приректи його на існування без господаря. Міркуючи так, я вирішив про дещо змовчати, адже зайва відвертість усе одно не принесла б користі, але з вами я можу говорити відверто.
Торф’яні болота – місце доволі безлюдне, тому більш чи менш близькі сусіди намагаються якомога частіше зустрічатися один із одним. Щодо мене, то я проводив досить багато часу в товаристві сера Чарльза Баскервіля. Якщо не зважати на містера Френкленда з Лефтер-Холу та ще натураліста, містера Степлтона, у наших місцях годі шукати освіченої людини. Сер Чарльз любив самотність, але його хвороба зблизила нас, а спільні інтереси лише зміцнили цю близькість. Він привіз надзвичайно цінні наукові матеріали з Південної Африки, і ми з ним провели багато приємних вечорів, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів і готтентотів.[5]
Останнім часом я переконувався, що нерви сера Чарльза напружені до краю. Він вірив у цю легенду, яку я вам тільки-но прочитав, і не зважувався виходити на болота вночі, прогулюючись своїми володіннями.
Вам це здасться нісенітницею, містере Холмс, але сер Чарльз був твердо переконаний, що над його родом тяжіє страшне прокляття, і наведені ним приклади з минулого родини Баскервілів були невтішні. Йому не давала спокою невідчепна ідея про якусь примарну істоту, і він раз у раз запитував мене, чи я, бува, не бачив чогось дивного, коли відвідував хворих, чи не чув собачого гавкання. Останнє запитання сер Чарльз ставив мені особливо часто, і його голос при цьому тремтів від хвилювання.
Як зараз пам’ятаю, за три тижні до трагічної події я під’їхав увечері до Баскервіль-Холу. Сер Чарльз стояв біля дверей будинку. Я підійшов до нього, щойно виліз із шарабана, і раптом помітив, що він дивиться кудись через моє плече з виразом неймовірного переляку в очах. Я різко озирнувся і встиг лише мигцем побачити у самісінькому кінці алеї якусь чорну тварину розміром з велике теля. Сер Чарльз був таким схвильованим і нажаханим, що мені довелося піти туди, де промайнула істота, і подивитися, куди вона поділася. Але там уже нікого не було.
Ця подія справила дуже гнітюче враження на мого друга.
Я провів з ним увесь той вечір, і тоді, вирішивши пояснити мені причину своєї тривоги, він попросив мене взяти на зберігання цей рукопис, з яким я вважав за потрібне передусім ознайомити вас. Я згадав про цей незначний випадок лише тому, що він набув певного значення в трагедії, що незабаром відбулася, але тоді все це здалося мені справжнісінькою нісенітницею, яка ніяк не варта хвилювань мого друга.
Сер Чарльз, за моєю порадою, збирався до Лондона. Серце в нього було хворе, а страх, що не давав йому ані хвилини спокою, позначався на стані його здоров’я, хоча причини цього страху були, на мій погляд, надуманими. Я сподівався, що кілька місяців міського життя трохи освіжать сера Чарльза і він повернеться додому новою людиною.
Такої думки був і містер Степлтон, який постійно піклувався про здоров’я нашого спільного друга. І от останньої хвилини сталося це страшне нещастя.
Дворецький Беррімор, який знайшов уночі тіло сера Чарльза, негайно послав до мене конюха Перкінса. Я засидівся допізна за роботою, тому дістався до Баскервіль-Холу швидко, якнайбільше через годину. Всі факти, які згадувалися на слідстві, були перевірені та зіставлені мною. Я пройшов слідами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те саме місце біля хвіртки, де він, очевидно, зупинявся, звернув увагу на змінений характер його слідів, переконався, що крім них на м’якому гравії помітно лише Берріморові сліди, і, нарешті, ретельно обстежив тіло, до якого ніхто не торкався, поки я не приїхав.
Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями у землю, і корчі так спотворили його обличчя, що я не одразу міг упізнати труп.
Фізичних ушкоджень на ньому не виявилося. Але Беррімор дав неточні свідчення на слідстві. За його словами, на землі біля тіла не було нічиїх слідів. Він просто не помітив їх, а я помітив. На невеликій відстані від сера Чарльза виднілися зовсім свіжі й чіткі…
– Сліди?
– Сліди.
– Чоловічі чи жіночі?
Доктор Мортімер якось дивно подивився на нас і відповів майже пошепки:
– Містере Холмс, це були відбитки лап величезного собаки!
Розділ III
Зізнаюся, що по цих словах у мене пробіг мороз по шкірі.
Судячи з того, як тремтів голос у доктора, його самого глибоко схвилювала та розповідь. Холмс усім тілом посунувся вперед, і в його очах спалахнули сухі, колючі іскорки – беззаперечна ознака зацікавлення.
– Ви самі їх бачили?
– Достеменно, як бачу вас.
– І нічого про це не сказали!
– А навіщо?
– Невже, крім вас, їх ніхто не бачив?
– Вони були приблизно за тридцять кроків від тіла. Імовірно, на них просто не звернули уваги. Я б і сам нічого не помітив, якби не згадав про легенду.
– На болотах, мабуть, багато вівчарок?
– Так, звичайно. Але це була не вівчарка.
– Кажете, сліди дуже великі?
– Величезні!
– Але від тіла сера Чарльза вони були далеко?
– Так.
– Яка тоді була погода?
– Вогка, холодна.
– Але дощу не було?
– Ні.
– А яка ця алея?
– З боків висока зелена огорожа з густо порослими старими тисами. Посередині – стежка завширшки футів із вісім.
– А між чагарником і доріжкою є що-небудь?
– Так, обабіч неї іде смужка дерну завширшки близько шести футів.
– Якщо я правильно вас зрозумів, в алеї є хвіртка?
– Так, і вона веде на болота.
– А інших виходів туди немає?
– Ні.
– Отже, на тисову алею можна потрапити або прямо з будинку, або через хвіртку, що веде на болота?
– Є ще один вихід – через альтанку, але віддалік.
– Сер Чарльз туди дійшов?
– Ні, він лежав кроків за п’ятдесят від неї.
– Тепер, докторе Мортімер, будьте ласкаві відповісти мені на одне дуже важливе запитання: ви помітили сліди, але вони були не на траві, а на стежці?
– На траві слідів зазвичай не видно.
– Вони були по той бік стежки, що й хвіртка?
– Так, на самому краї, ближче до хвіртки.
– Надзвичайно цікаво! Ще одне запитання: хвіртка була зачинена?
– Не тільки зачинена, але й замкнена на навісний замок.
– Яка вона заввишки?
– Приблизно футів з чотири.
– Виходить, через неї можна перелізти?
– Так.
– А біля самої хвіртки що-небудь знайшли?
– Ні, нічого особливого.
– Боже мій! Невже там не подивилися?
– Чому ж? Я сам дивився.
– І нічого не знайшли?
– Там важко було що-небудь розібрати. Сер Чарльз, очевидно, простояв біля хвіртки хвилин п’ять-десять.
– Чому ви так вважаєте?
– Тому що попіл двічі впав з його сигари.
– Чудово! Оце помічник! Чи не так, Ватсоне? Ну, а сліди?
– Гравій було поцятковано його слідами. Інших я не помітив.
Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе долонею по коліну.
– Ех, якби я сам там був! – вигукнув він. – Це, певно, надзвичайно цікава справа. Які багаті можливості для серйозного наукового розслідування! Гравій – це така сторінка, на якій я міг би стільки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерів… Ех, докторе Мортімер, докторе Мортімер! Чому ж ви одразу мене не покликали? Який гріх на вашій совісті!
– Я не міг звернутися до вас, містере Холмс: адже тоді мені довелося оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене втримувало від такого кроку. До того ж, до того…
– Чому ж ви вагаєтеся?
– Є певна царина, де безсилий навіть найпроникливіший і найдосвідченіший детектив.
– Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?
– Я цього не кажу.
– Не «кажу», але «думаю»?
– Відтоді як сталося це нещастя, містере Холмс, мені розповіли про кілька випадків, які важко пов’язати з природним плином справ.
– Наприклад?
– Я з’ясував, що дехто з місцевих жителів ще до трагічної смерті сера Чарльза бачив на болотах дивну істоту, яка достоту відповідає описам Баскервільського демона й не схожа на жодну іншу тварину, відому науці. Усі, хто її бачив, стверджували в один голос: це страшна, неймовірно велика примара, що світиться. Я опитав цих людей. Їх було троє: наш сусід, людина досить тверезих поглядів на речі, місцевий коваль і один фермер. Усі розповідають про дивовижу, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого згадується в легенді. Повірте мені, містере Холмс: у всій нашій окрузі панує жах, виходити на болото вночі не наважується ніхто, хіба що найсміливіші відчайдухи.
– І ви, людина науки, вірите, що це явище – надприродне?
– Я сам не знаю, чому вірити.
Холмс знизав плечима.
– Досі моя діяльність не витікала за межі цього світу, – сказав він. – Я борюся зі злом у міру своїх скромних сил і можливостей, але повстати проти самого прабатька зла буде, мабуть, надто самовпевнено з мого боку. Однак ви не заперечуватимете, що сліди на гравії – річ досить реальна?
– Собаці, про якого мовиться в легенді, не можна відмовити в реальності, якщо він зміг загризти людину. І все-таки в ньому було щось демонічне.
– Я бачу, ви остаточно перейшли на бік містиків, докторе Мортімер. Тоді скажіть мені от що. Якщо ви маєте такі погляди, для чого тоді вам знадобився я? Ви кажете мені, що марно розслідувати обставини смерті сера Чарльза, і водночас просите мене взятися за це.
– Ні про що таке я вас не просив.
– Тоді чим я можу вам допомогти?
– Порадою. Скажіть мені, як мені слід поводитися з сером Генрі Баскервілем, який приїде на вокзал Ватерлоо, – доктор Мортімер подивився на годинника, – рівно за годину з чвертю.
– Це і є спадкоємець?
– Так. Після смерті сера Чарльза ми з’ясували, що він господарює у себе на фермі, в Канаді. З огляду на відгуки, це чудовий молодий чоловік. Я зараз кажу не як лікар, а як довірена особа й виконавець духівниці сера Чарльза.
– Інших претендентів на спадщину немає?
– Ні. Єдиний інший родич, про якого нам удалося дещо дізнатися, це Роджер Баскервіль – молодший брат нещасного сера Чарльза. Всього братів було троє. Середульший (це й був батько Генрі) помер замолоду.
Молодший, Роджер, уважався в родині паршивою вівцею. Він успадкував Баскервілівську деспотичність і був як дві краплі води схожий на фамільний портрет того самого Гуго Баскервіля. В Англії Роджер не прижився і змушений був тікати до Центральної Америки, де й помер у 1876 році від жовтої лихоманки. Генрі – останній нащадок роду Баскервілів. За годину і п’ять хвилин я маю зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Він сповістив мене телеграмою, що сьогодні вранці приїжджає до Саутґемптона. Отже, містере Холмс, порадьте, як мені з ним учинити?
– А чом би йому одразу не поїхати до свого родового маєтку?
– Так, це рішення напрошується саме собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, які жили там, трагічно гинули. Я певен, якби сер Чарльз мав можливість із мною поговорити перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка давнього роду в це страшне місце.
І водночас не можна заперечувати, що спокій усієї нашої бідолашної округи залежить від того, погодиться сер Генрі жити у своєму маєтку чи ні. Якщо Баскервіль-Хол стоятиме пусткою, всі починання сера Чарльза зведуться нанівець. Я боюся, що моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах візьме гору над здоровим глуздом, і тому звертаюся до вас по пораду.
Холмс замислився.
– Двома словами, справа така, – сказав він нарешті. – Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Чи правильно я вас зрозумів?
– У всякому разі, є підстави думати саме так.
– Так. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони здатні згубити цього молодого чоловіка не тільки в Девонширі, але й у Лондоні. Важко уявити собі диявола з територіально обмеженою владою. Адже це не якийсь там член парафіяльного управління.
– Якби вам довелося стикнутися з усім цим самому, містере Холмс, ви б так не жартували. Виходить, по-вашому, серові Генрі байдуже, де бути – у Лондоні чи Девонширі? Він приїде через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що мені робити?
– Я раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанієля, який шкребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал по сера Генрі Баскервіля.
– А потім?
– Потім ви почекаєте, поки я обміркую план подальших дій, а доти нічого йому не розповідайте.
– Скільки часу вам знадобиться на це?
– Доба. Я буду вам дуже вдячний, докторе Мортімер, якщо ви з’явитеся тут завтра о десятій годині ранку й приведете з собою сера Генрі Баскервіля. Мені потрібно познайомитися з ним.
– Гаразд, містере Холмс.
Доктор Мортімер записав дату й годину побачення на манжеті й, так само розгублено озираючись навсібіч, швидко вийшов із кімнати.
Холмс гукнув його зі сходового майданчика:
– Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви стверджуєте, що примару й раніше зустрічали на болотах?
– Так, про це свідчать троє.
– А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?
– Не знаю. Не чув.
– Дякую вам. На все добре.
Холмс сів на улюблене місце в кутку дивана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною усмішкою, що завжди з’являлася в нього на обличчі, коли перед ним поставало завдання, варте його уваги.
– Ідете, Ватсоне?
– Так, якщо я нічим не можу часу вам допомогти.
– Ні, друже мій, я звертаюся до вас по допомогу, коли треба діяти. Але яка чудова справа! З різних поглядів просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, зайдіть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Заздалегідь вам вдячний.
Постарайтеся до вечора не повертатися. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавого завдання, яке ми отримали сьогодні вранці.
Під час напруженої розумової роботи мій друг потребував самоти і спокою, коли він зважував усі, навіть найдрібніші деталі справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, які відомості вагомі, а якими можна зневажити. Тому я увесь день провів у клубі й повернувся на Бейкер-Стріт тільки увечері, близько дев’ятої години.
Я прочинив двері до вітальні й перелякався – чи не пожежа в нас? У кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве світився вогонь лампи. Але мої побоювання були даремними: я відчув їдкий запах найміцнішого дешевого тютюну, від чого у мене одразу ж задряпало в горлі. Крізь димову завісу я ледве роздивився Холмса, який зручно вмостився у кріслі. Він був у халаті й тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові сувої.
– Застудилися, Ватсоне? – запитав він.
– Ні, просто перехопило дух від цих отруйних фіміамів.
– Так, здається, ви праві: тут трохи накурено.
– Яке там «трохи»?! Дихати нічим!
– Тоді прочиняйте вікно. Я бачу, ви цілісінький день просиділи у клубі?
– Холмсе, любий мій!
– Правильно?
– Безсумнівно, але як ви…
Він засміявся, дивлячись на мою розгублену фізіономію.
– Ваша простодушність, Ватсоне, воістину дивовижна! Якби ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні сили! Джентльмен іде з дому в мерзенну, дощову погоду. Увечері він повертається чистенький, без єдиної плямочки на одязі. Циліндр і черевики на ньому блищать як і раніше.
Отже, він увесь день десь сиднем сидів. Близьких друзів у нього немає. Тоді де він був? Хіба це не очевидно?
– Так, цілком очевидно.
– Світ сповнений таких очевидностей, але їх ніхто не помічає. Як ви думаєте, де був я?
– Теж весь день просиділи сиднем?
– От і ні, я встиг побувати в Девонширі.
– Подумки?
– Цілком правильно. Моє тіло залишалося тут, у кріслі й, як це не сумно, встигло випити за день два великих кавники й викурити неймовірну кількість тютюну. Тільки-но ви пішли, я послав мій дух до Стенфорда за картою дартмурських боліт, і блукав ними весь день. Тішу себе надією, що я тепер як слід освоївся з цими місцями.
– Мапа великого масштабу?
– Так, дуже великого. – Він розгорнув один сектор цієї карти і поклав на коліна. – Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Посередині неї – Баскервіль-Хол.
– Оточений лісом?
– Цілком правильно. Тисова алея тут не позначена, але я думаю, що вона йде праворуч, паралельно до боліт. Ось ця маленька група будівель – те саме сільце Ґрімпен, де розташована штаб-квартира нашого друга, доктора Мортімера. Як бачите, у радіусі п’яти миль житло трапляється дуже рідко. Ось це Лефтер-Хол, про який згадував доктор.
Тут, очевидно, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прізвище. Ось це – дві ферми: «Кам’яні стовпи» і «Гниле болото». За чотирнадцять миль від них – прінстаунська каторжна в’язниця. А між цими окремими точками й навколо них розстеляються сумні, позбавлені ознак життя болота. От вам сцена, на якій розігралася ця трагедія і, можливо, розіграється ще одна у нас на очах.
– Так, місця дикі.
– Сцена обставлена надзвичайно вдало. Якщо диявол справді захотів втрутитися в людські справи…
– Виходить, ви теж схиляєтеся до версії про щось надприродне?
– А хіба дияволові посіпаки не можуть бути з плоті та крові?
Спочатку нам доведеться вирішити два питання. Перше: чи й справді тут було скоєно саме злочин? Друге: в чому цей злочин полягає і як його було скоєно? Зрозуміло, якщо доктор Мортімер має рацію у своїх здогадках і ми маємо тут справу з силами, які перебувають поза законами природи, тоді нам доведеться скласти зброю. Але перш ніж зупинитися на цьому, треба остаточно перевірити всі інші гіпотези. Зачинімо вікно, якщо ви не заперечуєте. Як це не дивно, але я вважаю, що концентрація тютюнового диму сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб лізти в труну під час своїх міркувань, але логічний висновок з моєї теорії саме такий. Ну як, ви встигли подумати над цією справою?
– Вона не виходила в мене з голови увесь день.
– І якого висновку ви дійшли?
– Заплутана історія.
– Так, досить своєрідна. Особливо в окремих деталях. Наприклад, змінився характер слідів. Як ви це пояснюєте?
– Мортімер говорив, нібито сер Чарльз пройшов цю частину алеї навшпиньки.
– Він тільки повторив слова якогось ідіота, сказані під час слідства. Навіщо людині може знадобитися йти алеєю навшпиньки?
– Тоді в чому тут річ?
– Він біг, Ватсоне. Біг щодуху – рятувався, Так біг, що серце в нього не витримало і він упав мертвим.
– Рятувався? Але від кого?
– У тому-то й заковика. За деякими свідченнями, Чарльз Баскервіль збожеволів від страху, перш ніж кинутися навтьоки.
– Чому ви так думаєте?
– Те, що його так налякало, рухалося до нього з боліт. Якщо я не помиляюся – а очевидно, все так і було, як я припускаю, – то бігти не до будинку, а від будинку міг тільки божевільний. Циган посвідчив на слідстві, що сер Чарльз кликав на допомогу, але біг він у тому напрямку, де найменше можна було на неї розраховувати. Потім ще одна загадка: кого він чекав у той вечір і чому побачення мало відбутися у тисовій алеї, а не в будинку?
– Ви думаєте, що він когось чекав?
– Поміркуйте самі: хвора літня людина вирушила ввечері на прогулянку – нічого дивного в цьому немає. Але того дня було вогко, холодно. Навіщо тоді серові Чарльзу знадобилося марнувати біля хвіртки п’ять, а то й десять хвилин, як запевняє доктор Мортімер, який звернув увагу на сигарний попіл? Між іншим, як це не дивно, але в спостережливості йому не відмовиш.
– Сер Чарльз робив такі прогулянки щовечора.
– І щовечора зупинявся біля хвіртки? Навряд чи. Навпаки, є відомості, що сер Чарльз намагався триматися від боліт подалі. А тієї ночі він когось там чекав. І це було напередодні його запланованого від’їзду до Лондона. Бачите, Ватсоне, як усе складається – ланка до ланки! А тепер, будь ласка, подайте мені скрипку, і ми відкладемо будь-які турботи з приводу цієї справи в надії на те, що завтрашній візит доктора Мортімера й сера Генрі Баскервіля дасть нам нову поживу для міркувань.
Розділ IV
Ми поснідали рано, і Холмс, одягнений у халат, приготувався до прийому відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися й на секунду – щойно годинник пробив десяту, доктор Мортімер зайшов до кабінету в супроводі молодого баронета. Останньому було років тридцять. Невисокий, кремезний, міцний, він справляв враження досить жвавої, здорової людини. Вираз його обличчя видався мені впертим; карі очі сміливо дивилися на нас з-під густих темних брів. Коричневий костюм спортивного покрою і смаглява обвітрена шкіра свідчили про те, що ця людина аж ніяк не сидень і не білоручка, і водночас спокійна, впевнена постава виказувала в ньому щирого джентльмена.
– Сер Генрі Баскервіль, – представив нам його доктор Мортімер.
– Так, це я, – сказав баронет. – І найцікавіше те, містере Холмс, що якби мій друг не запропонував мені вас відвідати, я прийшов би до вас із власної ініціативи. Ви, кажуть, умієте розгадувати різні ребуси, а я сьогодні вранці зіткнувся з таким, який мені не до снаги.
– Сідайте, сер Генрі. Якщо я правильно вас зрозумів, то після приїзду до Лондона з вами сталося щось не зовсім звичайне?
– Я не надаю цьому особливого значення, містере Холмс. Очевидно, хтось трохи пожартував наді мною. Але сьогодні вранці я одержав ось цього листа, якщо тільки він заслуговує на увагу.
Він поклав на стіл конверта, і ми почали розглядати його. Конверт виявився звичайнісіньким, із сірого паперу. Адресу – «Готель „Нортумберленд”, серові Генрі Баскервілю» – було написано великими друкованими літерами; на поштовому штемпелі стояло: «Черінґ-Кросс» і час відправлення – вечір попереднього дня.
– Хтось знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? – запитав Холмс, кинувши допитливий погляд на гостя.
– Ніхто не знав. Я вирішив, де зупинитися, тільки після зустрічі з доктором Мортімером.
– Але доктор Мортімер, мабуть, сам там зупинився?
– Ні, я живу в знайомих, – сказав доктор. – Ніхто не міг знати, що ми поїдемо саме в цей готель.
– Гм! Виходить, вашим пересуванням хтось дуже цікавиться.
Якби прозаїчно точні висновки слідчого не поклали кінець романтичним вигадкам у зв’язку зі смертю сера Чарльза, які передавалися по всьому графству з уст в уста, то Баскервіль-Холу важко було б знайти хазяїна. Подейкують, найближчим родичем сера Чарльза є містер Генрі Баскервіль (якщо він живий), син середульшого брата покійного. За останніми відомостями, цей молодий чоловік перебуває в Америці. Нині вжито заходів щодо повідомлення його про отриману ним велику спадщину».
Доктор Мортімер згорнув газету й поклав її до кишені.
– От і все, що повідомлялося про смерть сера Чарльза Баскервіля, містере Холмс.
– Ви ознайомили мене зі справою, яка, безумовно, не позбавлена деякого інтересу, і я вам за це дуже вдячний, – сказав Шерлок Холмс. – Свого часу мені доводилося читати про неї в газетах, але тоді я був такий заклопотаний історією з ватиканськими камеями[4] і так намагався прислужитися Папі, що проґавив кілька цікавих справ у Англії. Виходить, це все, що повідомлялося про смерть сера Чарльза?
– Так.
– Тоді ознайомте мене з тими фактами, які не потрапили до друку. – Він відкинувся на спинку крісла, зімкнув кінчики пальців і набув вигляду суворого й неупередженого судді.
– Мені ще ні з ким не доводилося говорити про це, – почав доктор Мортімер з помітним хвилюванням. – Під час слідства я багато про що змовчав з тієї простої причини, що людині науки не годиться підтримувати чутки, породжені марновірством. І я вважаю, що газетярі мають рацію: обтяжувати й без того похмуру репутацію Баскервіль-Холу – значить приректи його на існування без господаря. Міркуючи так, я вирішив про дещо змовчати, адже зайва відвертість усе одно не принесла б користі, але з вами я можу говорити відверто.
Торф’яні болота – місце доволі безлюдне, тому більш чи менш близькі сусіди намагаються якомога частіше зустрічатися один із одним. Щодо мене, то я проводив досить багато часу в товаристві сера Чарльза Баскервіля. Якщо не зважати на містера Френкленда з Лефтер-Холу та ще натураліста, містера Степлтона, у наших місцях годі шукати освіченої людини. Сер Чарльз любив самотність, але його хвороба зблизила нас, а спільні інтереси лише зміцнили цю близькість. Він привіз надзвичайно цінні наукові матеріали з Південної Африки, і ми з ним провели багато приємних вечорів, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів і готтентотів.[5]
Останнім часом я переконувався, що нерви сера Чарльза напружені до краю. Він вірив у цю легенду, яку я вам тільки-но прочитав, і не зважувався виходити на болота вночі, прогулюючись своїми володіннями.
Вам це здасться нісенітницею, містере Холмс, але сер Чарльз був твердо переконаний, що над його родом тяжіє страшне прокляття, і наведені ним приклади з минулого родини Баскервілів були невтішні. Йому не давала спокою невідчепна ідея про якусь примарну істоту, і він раз у раз запитував мене, чи я, бува, не бачив чогось дивного, коли відвідував хворих, чи не чув собачого гавкання. Останнє запитання сер Чарльз ставив мені особливо часто, і його голос при цьому тремтів від хвилювання.
Як зараз пам’ятаю, за три тижні до трагічної події я під’їхав увечері до Баскервіль-Холу. Сер Чарльз стояв біля дверей будинку. Я підійшов до нього, щойно виліз із шарабана, і раптом помітив, що він дивиться кудись через моє плече з виразом неймовірного переляку в очах. Я різко озирнувся і встиг лише мигцем побачити у самісінькому кінці алеї якусь чорну тварину розміром з велике теля. Сер Чарльз був таким схвильованим і нажаханим, що мені довелося піти туди, де промайнула істота, і подивитися, куди вона поділася. Але там уже нікого не було.
Ця подія справила дуже гнітюче враження на мого друга.
Я провів з ним увесь той вечір, і тоді, вирішивши пояснити мені причину своєї тривоги, він попросив мене взяти на зберігання цей рукопис, з яким я вважав за потрібне передусім ознайомити вас. Я згадав про цей незначний випадок лише тому, що він набув певного значення в трагедії, що незабаром відбулася, але тоді все це здалося мені справжнісінькою нісенітницею, яка ніяк не варта хвилювань мого друга.
Сер Чарльз, за моєю порадою, збирався до Лондона. Серце в нього було хворе, а страх, що не давав йому ані хвилини спокою, позначався на стані його здоров’я, хоча причини цього страху були, на мій погляд, надуманими. Я сподівався, що кілька місяців міського життя трохи освіжать сера Чарльза і він повернеться додому новою людиною.
Такої думки був і містер Степлтон, який постійно піклувався про здоров’я нашого спільного друга. І от останньої хвилини сталося це страшне нещастя.
Дворецький Беррімор, який знайшов уночі тіло сера Чарльза, негайно послав до мене конюха Перкінса. Я засидівся допізна за роботою, тому дістався до Баскервіль-Холу швидко, якнайбільше через годину. Всі факти, які згадувалися на слідстві, були перевірені та зіставлені мною. Я пройшов слідами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те саме місце біля хвіртки, де він, очевидно, зупинявся, звернув увагу на змінений характер його слідів, переконався, що крім них на м’якому гравії помітно лише Берріморові сліди, і, нарешті, ретельно обстежив тіло, до якого ніхто не торкався, поки я не приїхав.
Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями у землю, і корчі так спотворили його обличчя, що я не одразу міг упізнати труп.
Фізичних ушкоджень на ньому не виявилося. Але Беррімор дав неточні свідчення на слідстві. За його словами, на землі біля тіла не було нічиїх слідів. Він просто не помітив їх, а я помітив. На невеликій відстані від сера Чарльза виднілися зовсім свіжі й чіткі…
– Сліди?
– Сліди.
– Чоловічі чи жіночі?
Доктор Мортімер якось дивно подивився на нас і відповів майже пошепки:
– Містере Холмс, це були відбитки лап величезного собаки!
Розділ III
Завдання
Зізнаюся, що по цих словах у мене пробіг мороз по шкірі.
Судячи з того, як тремтів голос у доктора, його самого глибоко схвилювала та розповідь. Холмс усім тілом посунувся вперед, і в його очах спалахнули сухі, колючі іскорки – беззаперечна ознака зацікавлення.
– Ви самі їх бачили?
– Достеменно, як бачу вас.
– І нічого про це не сказали!
– А навіщо?
– Невже, крім вас, їх ніхто не бачив?
– Вони були приблизно за тридцять кроків від тіла. Імовірно, на них просто не звернули уваги. Я б і сам нічого не помітив, якби не згадав про легенду.
– На болотах, мабуть, багато вівчарок?
– Так, звичайно. Але це була не вівчарка.
– Кажете, сліди дуже великі?
– Величезні!
– Але від тіла сера Чарльза вони були далеко?
– Так.
– Яка тоді була погода?
– Вогка, холодна.
– Але дощу не було?
– Ні.
– А яка ця алея?
– З боків висока зелена огорожа з густо порослими старими тисами. Посередині – стежка завширшки футів із вісім.
– А між чагарником і доріжкою є що-небудь?
– Так, обабіч неї іде смужка дерну завширшки близько шести футів.
– Якщо я правильно вас зрозумів, в алеї є хвіртка?
– Так, і вона веде на болота.
– А інших виходів туди немає?
– Ні.
– Отже, на тисову алею можна потрапити або прямо з будинку, або через хвіртку, що веде на болота?
– Є ще один вихід – через альтанку, але віддалік.
– Сер Чарльз туди дійшов?
– Ні, він лежав кроків за п’ятдесят від неї.
– Тепер, докторе Мортімер, будьте ласкаві відповісти мені на одне дуже важливе запитання: ви помітили сліди, але вони були не на траві, а на стежці?
– На траві слідів зазвичай не видно.
– Вони були по той бік стежки, що й хвіртка?
– Так, на самому краї, ближче до хвіртки.
– Надзвичайно цікаво! Ще одне запитання: хвіртка була зачинена?
– Не тільки зачинена, але й замкнена на навісний замок.
– Яка вона заввишки?
– Приблизно футів з чотири.
– Виходить, через неї можна перелізти?
– Так.
– А біля самої хвіртки що-небудь знайшли?
– Ні, нічого особливого.
– Боже мій! Невже там не подивилися?
– Чому ж? Я сам дивився.
– І нічого не знайшли?
– Там важко було що-небудь розібрати. Сер Чарльз, очевидно, простояв біля хвіртки хвилин п’ять-десять.
– Чому ви так вважаєте?
– Тому що попіл двічі впав з його сигари.
– Чудово! Оце помічник! Чи не так, Ватсоне? Ну, а сліди?
– Гравій було поцятковано його слідами. Інших я не помітив.
Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе долонею по коліну.
– Ех, якби я сам там був! – вигукнув він. – Це, певно, надзвичайно цікава справа. Які багаті можливості для серйозного наукового розслідування! Гравій – це така сторінка, на якій я міг би стільки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерів… Ех, докторе Мортімер, докторе Мортімер! Чому ж ви одразу мене не покликали? Який гріх на вашій совісті!
– Я не міг звернутися до вас, містере Холмс: адже тоді мені довелося оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене втримувало від такого кроку. До того ж, до того…
– Чому ж ви вагаєтеся?
– Є певна царина, де безсилий навіть найпроникливіший і найдосвідченіший детектив.
– Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?
– Я цього не кажу.
– Не «кажу», але «думаю»?
– Відтоді як сталося це нещастя, містере Холмс, мені розповіли про кілька випадків, які важко пов’язати з природним плином справ.
– Наприклад?
– Я з’ясував, що дехто з місцевих жителів ще до трагічної смерті сера Чарльза бачив на болотах дивну істоту, яка достоту відповідає описам Баскервільського демона й не схожа на жодну іншу тварину, відому науці. Усі, хто її бачив, стверджували в один голос: це страшна, неймовірно велика примара, що світиться. Я опитав цих людей. Їх було троє: наш сусід, людина досить тверезих поглядів на речі, місцевий коваль і один фермер. Усі розповідають про дивовижу, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого згадується в легенді. Повірте мені, містере Холмс: у всій нашій окрузі панує жах, виходити на болото вночі не наважується ніхто, хіба що найсміливіші відчайдухи.
– І ви, людина науки, вірите, що це явище – надприродне?
– Я сам не знаю, чому вірити.
Холмс знизав плечима.
– Досі моя діяльність не витікала за межі цього світу, – сказав він. – Я борюся зі злом у міру своїх скромних сил і можливостей, але повстати проти самого прабатька зла буде, мабуть, надто самовпевнено з мого боку. Однак ви не заперечуватимете, що сліди на гравії – річ досить реальна?
– Собаці, про якого мовиться в легенді, не можна відмовити в реальності, якщо він зміг загризти людину. І все-таки в ньому було щось демонічне.
– Я бачу, ви остаточно перейшли на бік містиків, докторе Мортімер. Тоді скажіть мені от що. Якщо ви маєте такі погляди, для чого тоді вам знадобився я? Ви кажете мені, що марно розслідувати обставини смерті сера Чарльза, і водночас просите мене взятися за це.
– Ні про що таке я вас не просив.
– Тоді чим я можу вам допомогти?
– Порадою. Скажіть мені, як мені слід поводитися з сером Генрі Баскервілем, який приїде на вокзал Ватерлоо, – доктор Мортімер подивився на годинника, – рівно за годину з чвертю.
– Це і є спадкоємець?
– Так. Після смерті сера Чарльза ми з’ясували, що він господарює у себе на фермі, в Канаді. З огляду на відгуки, це чудовий молодий чоловік. Я зараз кажу не як лікар, а як довірена особа й виконавець духівниці сера Чарльза.
– Інших претендентів на спадщину немає?
– Ні. Єдиний інший родич, про якого нам удалося дещо дізнатися, це Роджер Баскервіль – молодший брат нещасного сера Чарльза. Всього братів було троє. Середульший (це й був батько Генрі) помер замолоду.
Молодший, Роджер, уважався в родині паршивою вівцею. Він успадкував Баскервілівську деспотичність і був як дві краплі води схожий на фамільний портрет того самого Гуго Баскервіля. В Англії Роджер не прижився і змушений був тікати до Центральної Америки, де й помер у 1876 році від жовтої лихоманки. Генрі – останній нащадок роду Баскервілів. За годину і п’ять хвилин я маю зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Він сповістив мене телеграмою, що сьогодні вранці приїжджає до Саутґемптона. Отже, містере Холмс, порадьте, як мені з ним учинити?
– А чом би йому одразу не поїхати до свого родового маєтку?
– Так, це рішення напрошується саме собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, які жили там, трагічно гинули. Я певен, якби сер Чарльз мав можливість із мною поговорити перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка давнього роду в це страшне місце.
І водночас не можна заперечувати, що спокій усієї нашої бідолашної округи залежить від того, погодиться сер Генрі жити у своєму маєтку чи ні. Якщо Баскервіль-Хол стоятиме пусткою, всі починання сера Чарльза зведуться нанівець. Я боюся, що моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах візьме гору над здоровим глуздом, і тому звертаюся до вас по пораду.
Холмс замислився.
– Двома словами, справа така, – сказав він нарешті. – Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Чи правильно я вас зрозумів?
– У всякому разі, є підстави думати саме так.
– Так. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони здатні згубити цього молодого чоловіка не тільки в Девонширі, але й у Лондоні. Важко уявити собі диявола з територіально обмеженою владою. Адже це не якийсь там член парафіяльного управління.
– Якби вам довелося стикнутися з усім цим самому, містере Холмс, ви б так не жартували. Виходить, по-вашому, серові Генрі байдуже, де бути – у Лондоні чи Девонширі? Він приїде через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що мені робити?
– Я раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанієля, який шкребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал по сера Генрі Баскервіля.
– А потім?
– Потім ви почекаєте, поки я обміркую план подальших дій, а доти нічого йому не розповідайте.
– Скільки часу вам знадобиться на це?
– Доба. Я буду вам дуже вдячний, докторе Мортімер, якщо ви з’явитеся тут завтра о десятій годині ранку й приведете з собою сера Генрі Баскервіля. Мені потрібно познайомитися з ним.
– Гаразд, містере Холмс.
Доктор Мортімер записав дату й годину побачення на манжеті й, так само розгублено озираючись навсібіч, швидко вийшов із кімнати.
Холмс гукнув його зі сходового майданчика:
– Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви стверджуєте, що примару й раніше зустрічали на болотах?
– Так, про це свідчать троє.
– А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?
– Не знаю. Не чув.
– Дякую вам. На все добре.
Холмс сів на улюблене місце в кутку дивана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною усмішкою, що завжди з’являлася в нього на обличчі, коли перед ним поставало завдання, варте його уваги.
– Ідете, Ватсоне?
– Так, якщо я нічим не можу часу вам допомогти.
– Ні, друже мій, я звертаюся до вас по допомогу, коли треба діяти. Але яка чудова справа! З різних поглядів просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, зайдіть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Заздалегідь вам вдячний.
Постарайтеся до вечора не повертатися. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавого завдання, яке ми отримали сьогодні вранці.
Під час напруженої розумової роботи мій друг потребував самоти і спокою, коли він зважував усі, навіть найдрібніші деталі справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, які відомості вагомі, а якими можна зневажити. Тому я увесь день провів у клубі й повернувся на Бейкер-Стріт тільки увечері, близько дев’ятої години.
Я прочинив двері до вітальні й перелякався – чи не пожежа в нас? У кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве світився вогонь лампи. Але мої побоювання були даремними: я відчув їдкий запах найміцнішого дешевого тютюну, від чого у мене одразу ж задряпало в горлі. Крізь димову завісу я ледве роздивився Холмса, який зручно вмостився у кріслі. Він був у халаті й тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові сувої.
– Застудилися, Ватсоне? – запитав він.
– Ні, просто перехопило дух від цих отруйних фіміамів.
– Так, здається, ви праві: тут трохи накурено.
– Яке там «трохи»?! Дихати нічим!
– Тоді прочиняйте вікно. Я бачу, ви цілісінький день просиділи у клубі?
– Холмсе, любий мій!
– Правильно?
– Безсумнівно, але як ви…
Він засміявся, дивлячись на мою розгублену фізіономію.
– Ваша простодушність, Ватсоне, воістину дивовижна! Якби ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні сили! Джентльмен іде з дому в мерзенну, дощову погоду. Увечері він повертається чистенький, без єдиної плямочки на одязі. Циліндр і черевики на ньому блищать як і раніше.
Отже, він увесь день десь сиднем сидів. Близьких друзів у нього немає. Тоді де він був? Хіба це не очевидно?
– Так, цілком очевидно.
– Світ сповнений таких очевидностей, але їх ніхто не помічає. Як ви думаєте, де був я?
– Теж весь день просиділи сиднем?
– От і ні, я встиг побувати в Девонширі.
– Подумки?
– Цілком правильно. Моє тіло залишалося тут, у кріслі й, як це не сумно, встигло випити за день два великих кавники й викурити неймовірну кількість тютюну. Тільки-но ви пішли, я послав мій дух до Стенфорда за картою дартмурських боліт, і блукав ними весь день. Тішу себе надією, що я тепер як слід освоївся з цими місцями.
– Мапа великого масштабу?
– Так, дуже великого. – Він розгорнув один сектор цієї карти і поклав на коліна. – Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Посередині неї – Баскервіль-Хол.
– Оточений лісом?
– Цілком правильно. Тисова алея тут не позначена, але я думаю, що вона йде праворуч, паралельно до боліт. Ось ця маленька група будівель – те саме сільце Ґрімпен, де розташована штаб-квартира нашого друга, доктора Мортімера. Як бачите, у радіусі п’яти миль житло трапляється дуже рідко. Ось це Лефтер-Хол, про який згадував доктор.
Тут, очевидно, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прізвище. Ось це – дві ферми: «Кам’яні стовпи» і «Гниле болото». За чотирнадцять миль від них – прінстаунська каторжна в’язниця. А між цими окремими точками й навколо них розстеляються сумні, позбавлені ознак життя болота. От вам сцена, на якій розігралася ця трагедія і, можливо, розіграється ще одна у нас на очах.
– Так, місця дикі.
– Сцена обставлена надзвичайно вдало. Якщо диявол справді захотів втрутитися в людські справи…
– Виходить, ви теж схиляєтеся до версії про щось надприродне?
– А хіба дияволові посіпаки не можуть бути з плоті та крові?
Спочатку нам доведеться вирішити два питання. Перше: чи й справді тут було скоєно саме злочин? Друге: в чому цей злочин полягає і як його було скоєно? Зрозуміло, якщо доктор Мортімер має рацію у своїх здогадках і ми маємо тут справу з силами, які перебувають поза законами природи, тоді нам доведеться скласти зброю. Але перш ніж зупинитися на цьому, треба остаточно перевірити всі інші гіпотези. Зачинімо вікно, якщо ви не заперечуєте. Як це не дивно, але я вважаю, що концентрація тютюнового диму сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб лізти в труну під час своїх міркувань, але логічний висновок з моєї теорії саме такий. Ну як, ви встигли подумати над цією справою?
– Вона не виходила в мене з голови увесь день.
– І якого висновку ви дійшли?
– Заплутана історія.
– Так, досить своєрідна. Особливо в окремих деталях. Наприклад, змінився характер слідів. Як ви це пояснюєте?
– Мортімер говорив, нібито сер Чарльз пройшов цю частину алеї навшпиньки.
– Він тільки повторив слова якогось ідіота, сказані під час слідства. Навіщо людині може знадобитися йти алеєю навшпиньки?
– Тоді в чому тут річ?
– Він біг, Ватсоне. Біг щодуху – рятувався, Так біг, що серце в нього не витримало і він упав мертвим.
– Рятувався? Але від кого?
– У тому-то й заковика. За деякими свідченнями, Чарльз Баскервіль збожеволів від страху, перш ніж кинутися навтьоки.
– Чому ви так думаєте?
– Те, що його так налякало, рухалося до нього з боліт. Якщо я не помиляюся – а очевидно, все так і було, як я припускаю, – то бігти не до будинку, а від будинку міг тільки божевільний. Циган посвідчив на слідстві, що сер Чарльз кликав на допомогу, але біг він у тому напрямку, де найменше можна було на неї розраховувати. Потім ще одна загадка: кого він чекав у той вечір і чому побачення мало відбутися у тисовій алеї, а не в будинку?
– Ви думаєте, що він когось чекав?
– Поміркуйте самі: хвора літня людина вирушила ввечері на прогулянку – нічого дивного в цьому немає. Але того дня було вогко, холодно. Навіщо тоді серові Чарльзу знадобилося марнувати біля хвіртки п’ять, а то й десять хвилин, як запевняє доктор Мортімер, який звернув увагу на сигарний попіл? Між іншим, як це не дивно, але в спостережливості йому не відмовиш.
– Сер Чарльз робив такі прогулянки щовечора.
– І щовечора зупинявся біля хвіртки? Навряд чи. Навпаки, є відомості, що сер Чарльз намагався триматися від боліт подалі. А тієї ночі він когось там чекав. І це було напередодні його запланованого від’їзду до Лондона. Бачите, Ватсоне, як усе складається – ланка до ланки! А тепер, будь ласка, подайте мені скрипку, і ми відкладемо будь-які турботи з приводу цієї справи в надії на те, що завтрашній візит доктора Мортімера й сера Генрі Баскервіля дасть нам нову поживу для міркувань.
Розділ IV
Сер Генрі Баскервіль
Ми поснідали рано, і Холмс, одягнений у халат, приготувався до прийому відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися й на секунду – щойно годинник пробив десяту, доктор Мортімер зайшов до кабінету в супроводі молодого баронета. Останньому було років тридцять. Невисокий, кремезний, міцний, він справляв враження досить жвавої, здорової людини. Вираз його обличчя видався мені впертим; карі очі сміливо дивилися на нас з-під густих темних брів. Коричневий костюм спортивного покрою і смаглява обвітрена шкіра свідчили про те, що ця людина аж ніяк не сидень і не білоручка, і водночас спокійна, впевнена постава виказувала в ньому щирого джентльмена.
– Сер Генрі Баскервіль, – представив нам його доктор Мортімер.
– Так, це я, – сказав баронет. – І найцікавіше те, містере Холмс, що якби мій друг не запропонував мені вас відвідати, я прийшов би до вас із власної ініціативи. Ви, кажуть, умієте розгадувати різні ребуси, а я сьогодні вранці зіткнувся з таким, який мені не до снаги.
– Сідайте, сер Генрі. Якщо я правильно вас зрозумів, то після приїзду до Лондона з вами сталося щось не зовсім звичайне?
– Я не надаю цьому особливого значення, містере Холмс. Очевидно, хтось трохи пожартував наді мною. Але сьогодні вранці я одержав ось цього листа, якщо тільки він заслуговує на увагу.
Він поклав на стіл конверта, і ми почали розглядати його. Конверт виявився звичайнісіньким, із сірого паперу. Адресу – «Готель „Нортумберленд”, серові Генрі Баскервілю» – було написано великими друкованими літерами; на поштовому штемпелі стояло: «Черінґ-Кросс» і час відправлення – вечір попереднього дня.
– Хтось знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? – запитав Холмс, кинувши допитливий погляд на гостя.
– Ніхто не знав. Я вирішив, де зупинитися, тільки після зустрічі з доктором Мортімером.
– Але доктор Мортімер, мабуть, сам там зупинився?
– Ні, я живу в знайомих, – сказав доктор. – Ніхто не міг знати, що ми поїдемо саме в цей готель.
– Гм! Виходить, вашим пересуванням хтось дуже цікавиться.