Артур Конан Дойл. Собака Баскервілів

   Холмс вийняв із конверта складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. Посередині сторінки була одна-єдина фраза, складена з наклеєних друкованих слів: «Якщо вам дорогі здоровий глузд і життя, тримайтеся якнайдалі від торф’яних боліт». Слова «торф’яних боліт» були написані від руки, чорнилом.
   – Отже, містере Холмс, – сказав сер Генрі Баскервіль, – можливо, ви розтлумачите мені, що все це означає і хто проявляє такий інтерес до моїх справ?
   – А що скажете ви, докторе Мортімер? Цього разу тут начебто немає нічого надприродного?
   – Так, сер, але, можливо, листа надіслала людина, переконана у надприродності цієї історії.
   – Що за історія? – різко запитав сер Генрі. – Ви, джентльмени, очевидно, інформовані про мої справи значно краще, ніж я сам!
   – Ми вас втаємничимо, сер Генрі. Без цього ви звідси не підете, повірте моєму слову, – сказав Шерлок Холмс. – А зараз візьмімося вивчати цей вельми цікавий документ, якого склали і опустили в поштову скриньку вчора ввечері. Ватсоне, чи є в нас учорашня «Таймс»?
   – Он там, у кутку.
   – Будьте ласкаві, прошу, дайте сторінку з передовицею. – Він швидко пробіг її очима. – «Свобода торгівлі»… Чудова передовиця! Дозвольте мені прочитати вголос один абзац. «Якщо хто-небудь намагатиметься навіяти вам, що та галузь промисловості, в якій зацікавлені ви особисто, перебуває під захистом протекційних тарифів, тримайтеся якнайдалі від таких людей, бо здоровий глузд має вам підказати, що така система зрештою підірве наш імпорт і порушить нормальне життя нашого острова, інтереси якого дорогі усім нам». Що ви про це скажете, Ватсоне? – вигукнув Холмс, радісно потираючи руки. – Блискуча думка, еге ж?
   Доктор Мортімер подивився на Холмса, як дивляться турботливі лікарі на тяжкохворих пацієнтів, а сер Генрі Баскервіль спрямував на мене здивований погляд карих очей.
   – Я не великий знавець у таких питаннях, як тарифна політика, – сказав він, – але мені здається, що ми трохи відхилилися від нашої теми.
   – Аж ніяк! Ми йдемо гарячими слідами, сер Генрі. Ватсон знайомий з моєю методикою краще за вас, але боюся, що зміст прочитаного уривка вислизнув навіть від нього.
   – Так, зізнаюся, я не бачу ніякого зв’язку між ним і листом.
   – А зв’язок, любий мій Ватсоне, такий тісний, що, по суті, одне випливає з іншого. «Якщо», «вам», «тримайтеся якнайдалі від», «здоровий глузд», «життя», «дорогі». Невже ви не здогадуєтеся, звідки було взято ці слова?
   – Дідько забирай! Звичайно, ви маєте рацію! Який блискучий здогад! – вигукнув сер Генрі.
   – Якщо ви досі сумніваєтеся, то погляньте на слова «тримайтеся якнайдалі від» – вони вирізані одне за одним. – Ну ж бо… Так, справді!
   – Знаєте, містере Холмс, я навіть не уявляв собі, що такі речі можливі! – сказав доктор Мортімер, здивовано дивлячись на мого друга. – Здогадатися, що слова вирізано з газетного тексту, це ще дрібниці. Але безпомилково назвати газету, ба навіть більше – вказати статтю, з якої їх узято – це перевершує будь-яку уяву! Як ви здогадалися?
   – Я думаю, докторе, що ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса, чи не так?
   – Звісно, можу.
   – Як?
   – Та це взагалі мій коник! Різниця між ними очевидна. Надбрівні дуги, лицьовий кут, будова щелепи…
   – А в мене теж є свій коник. На мій погляд, різниця між боргесом на шпонах^[6], яким набираються передовиці «Таймс», і сліпим шрифтом дешевеньких вечірніх аркушів не менш очевидна, ніж різниця між вашими неграми й ескімосами. Знання шрифтів – одна з найелементарніших вимог до детектива, хоча мушу зізнатися, що в дні своєї юності я якось сплутав «Лідського Меркурія» з «Ранковими вістями». Але передовицю «Таймс» не сплутаєш ні з чим, і ці слова могли бути вирізані тільки звідти. А оскільки лист відправили вчора, усе свідчить про те, що нам варто було насамперед зазирнути у вчорашній номер.
   – Виходить, містере Холмс, – сказав сер Генрі Баскервіль, – хтось склав цього листа, вирізавши ножицями…
   – Манікюрними ножицями, – перебив його Холмс. – Ви звернули увагу, які в них короткі кінці? Для того щоб вирізати слова «тримайтеся якнайдалі від», довелося зробити два надрізи.
   – Цілком правильно. Хтось вирізав ці слова ножицями з короткими кінцями і наклеїв їх…
   – Гуміарабіком, – підказав Холмс.
   – …і наклеїв їх гуміарабіком на папір. Але чому тоді слова «торф’яних боліт» написані від руки?
   – Автор листа не знайшов їх у газеті. Всі інші слова досить звичайні, їх можна зустріти в будь-якому тексті, а ці трапляються порівняно рідко.
   – Досить правдоподібне пояснення. А що ще вам удалося тут вичитати, містере Холмс?
   – Дещо вдалося, хоча автор доклав усіх зусиль для того, щоб знищити найменші докази. Як ви самі можете переконатися, адресу написано великими друкованими літерами. Але така газета, як «Таймс», рідко потрапляє до рук простих людей. Отже, можемо зробити висновок, що листа склала людина освічена, яка намагалася видати себе за неосвічену і навмисно змінила почерк, очевидно, побоюючись, що ви можете її викрити – якщо не зараз, то згодом. Окрім того, зверніть увагу на те, що слова наклеєні нерівно, деякі з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсім не на місці. Це вказує на недбалість автора листа, а можливо, і на хвилювання або поспіх. Я, мабуть, схильний думати, що причина саме у хвилюванні й поспіхові, адже навряд чи ця людина виявила б недбалість у такій серйозній для неї справі. Якщо вона справді квапилася, то чому? Адже листа відправили вчора, і сер Генрі так чи інакше мав отримати його ще в готелі. Можливо, автор листа боявся якихось перешкод. Але з чийого боку?
   – Здається, ми вступили в царину здогадів, – зауважив доктор Мортімер.
   – Скажіть краще – в царину, де зважуються всі можливості для того, аби вибрати з них найбільш правдоподібну. Це наукове використання сили уяви, що у фахівців завжди працює на твердій матеріальній основі. Ви, звичайно, назвете це чистим здогадом, але я майже певен, що адресу писали в якомусь готелі.
   – Чому ви так думаєте?
   – Огляньте уважніше конверт, і ви побачите, що автору листа не пощастило з письмовим приладдям. Перо двічі перечепилося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже чорнила було мало, лише на самісінькому дні. Власне перо й чорнильницю рідко доводять до такого стану, а щоб і те, й інше відмовлялося служити – це випадок непересічний. Але, як ви знаєте, в готелях інших пер та інших чорнильниць майже не буває. Так, я майже без вагань скажу, що якби нам удалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу від Черінґ-Кросса й виявити там залишки порізаної передовиці «Таймс», ми одразу знайшли б автора цього дивного послання… Стривайте! Стривайте! Що це?
   Він почав уважно вдивлятися в аркуш, на який було наклеєно слова, тримаючи його на відстані одного-двох дюймів від очей.
   – Ну що?
   – Ні, нічого, – сказав Холмс і поклав листа на стіл. – Папір зовсім гладенький, навіть без водяних знаків. Ні, ми вичавили з цього цікавого листа все, що можна було.
   А тепер, сер Генрі, розповідайте: чи не трапилося з вами чогось неймовірного відтоді, як ви приїхали до Лондона?
   – Та ні, містере Холмс, начебто нічого такого не трапилося.
   – Ніхто вас не підстерігав, не вистежував?
   – Я, здається, потрапив у якийсь детективний роман, – сказав наш гість. – Кому може спасти на думку встановлювати за мною стеження?
   – Трохи згодом ми поговоримо й про це. А поки подумайте: невже вам і справді нема чого нам розповісти?
   – Це вже залежить від того, що ви вважаєте гідним вашої уваги.
   – Усе, що так чи так виходить за рамки звичайного плину життя.
   Сер Генрі всміхнувся:
   – Майже все моє дитинство і юність минули в Сполучених Штатах і в Канаді, тому англійський спосіб життя для мене поки що незвичний. Але навряд чи у вас вважається нормальним, якщо в людини раптом зникає черевик.
   – Ви втратили одного черевика?
   – Друже мій, – вигукнув доктор Мортімер, – то вашого черевика просто кудись заховали! Він знайдеться. Чи варто турбувати містера Холмса через такі дрібниці!
   – Але ж він запитує, чи не трапилося зі мною чогось незвичайного.
   – Цілком резонно, – сказав Холмс. – Мене цікавить кожна подробиця, якою безглуздою ви б її не вважали. То у вас зник черевик?
   – Так, але, можливо, його справді кудись заховали. Учора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там виявився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися чіткої відповіді. А найприкріше те, що цю пару я придбав недавно, на Стренді, і навіть не встиг обновити її.
   – Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо?
   – Вони світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.
   – То після приїзду до Лондона ви одразу ж вирушили купувати черевики?
   – Я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Річ у тім, що коли вже людині випадає стати власником великого маєтку, то слід відповідно і вдягатися, а я, живучи на Заході, дещо занедбав свій гардероб. Поміж іншим я купив і ці черевики – вартістю шість доларів! – а от узутися в них так і не встиг.
   – Якщо це крадіжка, то досить безглузда, – сказав Шерлок Холмс. – Зізнаюсь, я згоден з доктором Мортімером: ваш черевик незабаром знайдеться.
   – А тепер, джентльмени, – рішуче заговорив баронет, – годі мені міркувати над тим, що мені невідомо. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого ви ведете.
   – Законна вимога, – погодився Холмс. – Докторе Мортімер, мені здається, ви самі маєте розповісти серові Генрі про все, про що розповідали нам.
   Підбадьорений цим проханням, наш учений друг вийняв із кишені рукопис і газету й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, іноді перериваючи доктора здивованими вигуками.
   – Та-ак, чудова ж мені дісталася спадщина! – сказав він, коли тривале оповідання скінчилося. – Про собаку я, звичайно, ще з дитинства чув. Легенду розповідали в нашій родині, хоча досі я не надавав їй ніякого значення. Що ж до дядькової смерті, то в мене так усе переплуталося в голові, що я нічого не можу зрозуміти. Як на мене, ви самі не знаєте, до кого тут треба було звертатися – до священика чи до полісмена.
   – Істинна правда.
   – А тепер ще цей лист, якого я отримав. Він, вочевидь, якось пов’язаний із загальним перебігом подій.
   – Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, – сказав доктор Мортімер.
   – І цей «хтось», очевидно, прихильний до вас, – сказав Холмс, – якщо попереджає про небезпеку.
   – А може навпаки – комусь вигідно віджахнути мене від Баскервіль-Холу?
   – Це теж цілком імовірно… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що ви запропонували мені таке цікаве, складне завдання. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати, можна вам їхати до Баскервіль-Холу чи ні.
   – А чому б мені туди не поїхати?
   – Очевидно, це небезпечно.
   – Звідки ж ця небезпека – від нашого сімейного страховиська чи від людей?
   – Це нам і слід з’ясувати.
   – Хай там що, але моя відповідь буде такою: ні пекельні сили, ні людська підступність мене тут не втримають. Я поїду до будинку своїх прародичів. Це остаточне рішення. – Його темні брови зійшлися в одну лінію, по смаглявому обличчю розлилася фарба. Баскервілівська неприборканість явно давала про себе знати й у цьому останньому нащадкові їхнього роду. – Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося від вас почути. Не так-то просто одразу все засвоїти й вирішити, що робити далі. Мені хотілося б годинку побути на самоті й усе обміркувати. Знаєте що, містере Холмс? Зараз пів на дванадцяту, і я вирушаю до себе в готель. Що, коли ви й ваш друг доктор Ватсон прийдете до нас на обід годині о другій? На той час я щось надумаю.
   – Вас це влаштовує, Ватсоне?
   – Цілком.
   – Тоді ми приїдемо. Викликати для вас кеб?
   – Ні, я краще прогуляюся, трохи прийду до тями після наших розмов.
   – Я залюбки до вас приєднаюся, – сказав його супутник.
   – То побачимося о другій. До зустрічі, щасти вам.
   Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами і зачинили за собою вхідні двері. Холмс миттєво змінився – від його млявості не залишилося й сліду, він знову став людиною дії.
   – Одягайтеся, Ватсоне, швидше. Не можна втрачати ані секунди.
   Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і за дві-три хвилини повернувся вже в сюртуку.
   Ми помчали на вулицю. Докторів Мортімера і Баскервіля ще можна було побачити приблизно за двісті кроків від нас. Вони йшли в напрямку до Оксфорд-Стріт.
   – Наздогнати їх?
   – В жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не сумуватимете, то я з вами й поготів. Наші друзі таки праві: прогулятися в такий ранок – справжнє задоволення.
   Він пришвидшив ходу, і відстань між нами й нашими недавніми відвідувачами потроху скоротилася наполовину. Зберігаючи цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-Стріт, потім – на Ріджент-Стріт.
   Біля однієї з крамниць сер Генрі й доктор Мортімер зупинилися, роздивляючись вітрину, і Холмс зупинився також. За секунду він раптом задоволено мугикнув і, простеживши напрямок його пильного погляду, я побачив, що на протилежному боці вулиці стоїть кеб, у вікні якого було видно людину. Кеб повільно рушив.
   – От його нам і треба, Ватсоне! Ходімо. Постараємося хоча б роздивитися цю людину.
   Тієї ж хвилини переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Одразу прочинилося верхнє віконечко, пасажир щось гукнув кебменові, і кеб стрімко помчав по Ріджент-Стріт. Холмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно – вільних не було. Тоді він кинувся в самісіньку гущавину вуличного руху за кебом, що швидко зникав удалині.
   – Дідько! – блідий від розчарування, ледве вимовив він, випірнувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо ви маєте хоч краплю порядності, ви занесете до своїх анналів цю мою прикру помилку нарівні з моїми успіхами.
   – Хто це?
   – І гадки не маю.
   – Спостерігач?
   – Так, очевидно, за Баскервілем хтось стежить від самого його приїзду до Лондона. А інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я подумав: якщо його вистежували першого дня, то вистежуватимуть і надалі. Ви, напевне, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?
   – Так, пам’ятаю.
   – Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але ніяких підозрілих осіб я не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені ще й досі незрозуміло, які тут діють сили – добрі або злі, – проте я постійно відчуваю чиєсь втручання, чийсь точний розрахунок.
   Коли наші нові друзі пішли, я одразу ж кинувся за ними, сподіваючись, що от-от я натраплю на їхню невловиму тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки і найняв кеба, щоб за потреби тягнутися позаду або ж обганяти їх, залишаючись непомітним. Його прийом має ще одну вигоду: якби вони також сіли в кеб, він би все одно не загубив їх із поля зору.
   Та все-таки одне вразливе місце в цьому прийомі є.
   – Кебмен?
   – Саме так.
   – Яка прикрість, що ми не помітили його номера!
   – Любий мій Ватсоне! Мені, звісно, цього разу нема чим хизуватися, але невже ви припускаєте бодай на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.
   – Не знаю, що ви могли ще зробити.
   – Побачивши його, я мав негайно повернути в протилежний бік, не кваплячись узяти кеб і на достатній відстані прямувати за першим. А ще краще було б поїхати просто до готелю й чекати там розвитку подій. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник неймовірно спритно скористався моєю недоречною квапливістю, що видала нас із головою і збила мене зі сліду.
   Під час цієї розмови ми повільно йшли по Ріджент-Стріт. Доктора Мортімера і його супутника вже не було видно.
   – Тепер немає ніякого сенсу стежити за ними, – сказав Холмс. – Їхня тінь зникла й більше не з’явиться. Треба подивитися, які козирі в нас на руках, і сміливо ними бити. Ви добре роздивилися обличчя цієї людини в кебі?
   – Обличчя ні, а бороду роздивився.
   – Я теж… А звідси випливає, що борода, мабуть, була фальшивою. Коли розумна людина йде на таку ризиковану справу, яка потребує особливої обережності, їй потрібна борода для маскування. Ходімо сюди, Ватсоне.
   Холмс завернув у одну з розсильних контор цього району, начальник якої зустрів його з розкритими обіймами.
   – О, Вілсоне, я бачу, ви не забули, як мені пощастило допомогти вам у тій маленькій справі!
   – Що ви, сер, хіба це забудеш? Я зобов’язаний вам своїм чесним ім’ям, а може, й життям.
   – Ви перебільшуєте, друже мій! До речі, Вілсоне, пам’ятаю, у вас був один хлопчина на ім’я Картрайт, який виявив неабияку кмітливість під час розслідування вашої справи.
   – Так, сер, він і зараз у мене працює.
   – Чи не можна його викликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язні розміняти мені ось ці п’ять фунтів.
   На поклик начальника з’явився чотирнадцятилітній підліток зі жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами, з благоговінням дивлячись на уславленого детектива.
   – Дайте мені «Путівник по готелях», – сказав Холмс. – Дякую. Дивися, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелів у районі Черінґ-Кросса. Бачиш?
   – Так, сер.
   – Ти обійдеш їх усі по черзі.
   – Слухаюся, сер.
   – І спершу даватимеш швейцарам по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.
   – Слухаюся, сер.
   – Ти скажеш, що тобі потрібно подивитися сміття, викинуте вчора з кошиків. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму помилково доправили не на ту адресу, і тобі звеліли її розшукати. Зрозуміло?
   – Так, сер.
   – Але насправді ти шукатимеш сторінку газети «Таймс», у кількох місцях порізану ножицями. Ось номер «Таймс», а сторінка потрібна ось ця. Ти зможеш відрізнити її від інших?
   – Так, сер.
   – Швейцари, звичайно, будуть відсилати тебе до коридорних, і їм теж ти даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, імовірно, виявиться, що сміття з кошиків викинули або спалили. Але в трьох інших готелях тобі покажуть купу паперів, серед яких ти і пошукаєш цю сторінку. Шансів на удачу дуже мало. Про всяк випадок даю тобі ще десять шилінгів. До вечора телеграфуй мені про свої справи на Бейкер-Стріт… А тепер, Ватсоне, нам з вами залишилося тільки дати запит по телеграфу про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого ми зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-Стріт і решту часу, що залишився до обіду, проведемо там.
 

Розділ V
Три обірвані нитки

 

 
   Шерлок Холмс мав дивовижну здатність звільнятися від думок про справи. Він увесь поринув у споглядання полотен сучасних бельгійських художників і за дві години, вочевидь, жодного разу не згадав про дивну історію, в яку силою обставин затягнуло й нас. Усю дорогу від картинної галереї до готелю «Нортумберленд» він говорив тільки про живопис, незважаючи на те, що його знання в цій галузі вирізнялися крайньою примітивністю.
   – Сер Генрі Баскервіль очікує вас нагорі, – сказав нам черговий по вестибюлю. – Він просив одразу ж провести до нього гостей.
   – Чи не дозволите мені подивитися списки ваших постояльців? – запитав Холмс.
   – Будь ласка, сер.
   Після прізвища «Баскервіль» у книзі були ще два записи:
   «Теофіліус Джонсон з родиною, з Ньюкасла» і «місіс Олдмор з покоївкою, з Елтона».
   – Чи не той це Джонсон, якого я колись знав? – запитав Холмс чергового. – Він адвокат, сивий і трохи накульгує?
   – Ні, сер, містер Джонсон – власник вугільних копалень, ще не старий джентльмен, вашого віку.
   – Ви впевнені, що він не адвокат?
   – Упевнений, сер. Містер Джонсон наш частий гість, ми його знаємо не перший рік.
   – Справді? Ну, не буду сперечатися. Місіс Олдмор… Я десь чув це прізвище. Даруйте мені за цікавість, але так буває, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.
   – Місіс Олдмор має слабке здоров’я, сер. Її чоловік був колись мером Глостера. Коли вона приїжджає в місто, то зупиняється лише в нас.
   – Дякую вам. Імовірно, я сплутав її з іншою леді… Ці питання допомогли нам установити один дуже важливий факт, Ватсоне, – вів далі Холмс упівголоса, поки ми піднімалися сходами. – Тепер нам зрозуміло, що люди, які так цікавляться нашим другом, зупинились не тут. Це означає, що старанно спостерігаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потикатися йому на очі. А це багато про що свідчить.
   – Наприклад, про що?
   – Ну, хоча б про те… Овва! Друже мій, що трапилося?
   Ми вийшли на верхній поверх і зіштовхнулися там із сером Генрі Баскервілем. Він вибіг на сходи весь червоний від гніву, тримаючи в руках старого, запилюженого черевика. У сера Генрі навіть язик заплітався з люті, і коли до нього нарешті повернувся дар мовлення, то одразу збився на явний американський акцент, якого вранці ми не помітили.
   – За кого мене мають у цьому готелі – за дурника, чи що? – закричав сер Генрі. – Не дозволю над собою жартувати! Якщо цей дурень не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також є почуття гумору, містере Холмс, але цього разу місцеві жартівники трохи переборщили.
   – Усе ще розшукуєте свою пропажу?
   – Так, розшукую! І не заспокоюся, доки не знайду!
   – Але мені здається, ви говорили про новий світло-коричневий черевик?
   – Так, сер. А тепер та сама історія з чорним.
   – Як! Невже ви хотіли взутися й…
   – Саме так! Я маю всього-на-всього три пари взуття – нові світло-коричневі, старі чорні й лаковані туфлі, які зараз на мені. Учора ввечері зник один коричневий черевик, а сьогодні поцупили й чорного… Ну, знайшли? Відповідайте ж! Що ви на мене так витріщилися?
   На сходах з’явився схвильований коридорний-німець:
   – Ні, сер. Я всіх розпитував, ніхто нічого не знає.
   – Отож слухайте: або ви відшукаєте до вечора мого черевика, або я піду до управителя і заявлю йому, що негайно виїжджаю звідси.
   – Черевик знайдеться, сер… Обіцяю вам, що знайдеться… Хвилинку терпіння, сер.
   – Майте на увазі, це востаннє. Я більше не допущу, щоб мене обкрадали у вашому злочинницькому кублі!.. Містере Холмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрібницями…
   – Ці дрібниці заслуговують на те, щоб через них хвилюватися.
   – Ви дуже серйозно до них ставитеся!