Страница:
– Де це я?! - аж скрикнув Григорій, нагло зводячись.
– Заспокойся, ляж, Бог з тобою! - це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку: - Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, півроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.
Старий:
– Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює - і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва - це ж тут недалечке, - там би ти вмер, і я так і не знав би, хто ти.
– Де це я? - прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.
– Та в нас же, в нас, дома, сину… На стіні рясно карток - дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.
– Який… Який це район?
– Та Київський же, - це дівчина. І так вона сказала те “Київський”, проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, - в них і радість, і жах.
А батько:
– Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?…
– Ні-ні!… - злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: - Ні-ні! - В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця… Київське ОГПУ - НКВД… Отак! Утікав, утікав і потрапив назад… Як же це?… Ні-ні! Він поривається йти: - Пустіть… Пустіть… Я не хочу… Я піду собі… То я так, то я навмисне…
Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт.
“Змилив!”
Стара перехрестилась нишком і шепотіла з сльозою:
– Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже… Що теє лихо з людьми робить!…
“Тікати! Тікати!” - поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого:
– А далеко до міста? Батько:
– Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки? “Сказати чи не сказати?”
– Я?… Теж… Київського району.
– Овва! А з села?
– Та з Трипілля ж…
– Боже мій! - аж скрикнула і сплеснула руками матінка. - Дитино моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України… Мати моя теж із Трипілля… Земляк. А Боже мій!…
І враз так ніби хто попустив страшне гальмо - чорна гора зсунулась… зсунулась… Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім, далекім краєчку землі, після всього жаху - близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григорій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп'я танцювало і било в долоні: “Жив! жив! житимеш!” І хотілося сказати щось хороше-хороше.
– Мамо… - і затнувся, дивлячись на матір: - Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як і моя мати.
– Нічого, нічого, дитино. - заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гартована, його давній гумор:
– Так. кажете, я дома, мамо?
– Дома, дома, синку.
– Чудесно… Привіт вам із Трипілля.
– Спасибі, синку, спасибі. А як там?… Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це сюди?
Григорій засміявся.
– Ну, годі, годі, - втрутився господар. - Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивірко (це до дочки)!…
Дівчина подала Григорієві червону чарочку.
– А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає. Стривай! Давай же й мені щось, дочко!
Дочка метнулась і принесла батькові таку ж чарочку, але вже білу.
– Це однакове, синку, тільки в тебе приготовлене для тебе, а в мене - звичайне, там його цілий туязь, і ми його з тобою вип'ємо десь, еге ж.
– Що це ти, старий, розгомонівся. То все мовчиш, як пень, а це… Швидше вже! У хлопця рука заболіла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дідові…
– Стривай, бабо! Геройське діло не кожен зробить і за це, від'їжджаючи, я хочу для годиться випити… Грицьку! Коні готові?
Чорнявий, високий Грицько стояв поруч і з посмішкою дивився на нього.
– Готові, батьку.
– Добре. Ми поїдемо, а ти будеш лежати собі. Як тебе звати?
– Григорій.
– Чув? - це до сина. - Добре. Зовсім добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач діло трапилось… Нумо ж, сину! - Підніс руку. Цокнулись. - Будьмо!
Григорій пожартував:
– А за віщо ж пити?
– Пий…
Випив Григорій. Спирт, вогненний, та чомусь гіркий. По жилах потік вогонь. Випив дід, витер вуса, а тоді:
- Оце, сину, за дочку, що ти її мені вирятував, і за тебе, що тебе вона вирятувала… Будь же здоров…
Григорій витріщив очі, переводячи їх то на одного, то на другого. “За дочку, що врятував? За яку, де?”
Мати подала рибу на тарелі:
– Їж, їж, синку. Риба тая біла та сита.
– Ну, а нам пора, - обізвався дід до сина, закусивши. Устав із-за столу, перехрестився. Надів шапку.
– Дивися ж мені, стара…
Простояв ще біля порога, подумав, подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав:
– Ти тут, вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата - твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь г о л ь д чи навіть к о р е є ц ь, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий… Гайда!
Відтак вийшов із хати, за ним син.
Десь у дворі зацокали підковами коні. Заскавуліли радісно собаки. “Нерпа! Заливай! А, вражі діти, - добувався знадвору дідів голос. - Вже, вже їдемо…”
Тупіт зірвався з місця, пройшов поза хатою і швидко затих, віддаляючись.
Григорій хотів розпитувати, він хотів про все довідатися, але міцна горілка і те зілля, що в ній, і риба та, що він з'їв - якась чудна та сита, - і всі ті нервові стусани, що пережив сьогодні, - все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон і спокій підступили і збороли його… По короткій боротьбі він здався. Змикаючи очі, бачив лиш, як дівчина ходила по хаті, мов пливла, ставна та горда і заразом насмішкувата…
Сонце залляло стіл і ткало золоті прошви на білій скатертині. На столі сиділо ведмежа і кумедно хапало себе передніми лапами за писок - ловило бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той писок сісти. Малий ласун, що вічно тикав свого носа у солодке, бо бабуня його мизила, мав тепер з того клопіт. Він сердився, бив у повітря лапою, а то так оперіщив себе по носі, що аж запирскав. А бджола дзижчала, вилась між сонячним промінням і не відступала, мов зачарована.
Дзижчання теє, як звук срібної струни, проснувало осяяну сонцем тишу і наче бриніло в серці Григорієві. Він лежав, спершись на лікоть, і дивився просто себе. Чи довго він спав? Здається, вічність. Але тепер усе те страхіття, що пережив, як дивовижне маячіння, відійшло кудись у небуття. Почуття легкості володіло ним. Так, ніби нічого не було, і водночас сталося щось таке, чого він не міг збагнути. Так, як колись у дитинстві, і не так ніби… Ні тривог, ні турбот на душі, такий безмежний сонячний спокій.
Чудно йому. Глянув на себе - він у білій мережаній сорочці. Глянув просто себе - рясно на покутті купчаться святі, прибрані королівськими рушниками, та ще такими, які в його бабусі були, там, у Трипіллі. Там, звідки його вигнано. Там… на тій рідній, але, мабуть, навіки втраченій землі. Вщипнуло за серце, але й минулося враз.
Справжні королівські рушники на покутті! Різьблений мисник. Піч помальовано квітами, межи квітами - два голубії цілуються. Чи два соколи… Два соколи!
Стривай! Кого ж це він вирятував, яку дочку? Де? Коли? І як він взагалі сюди потрапив? Озирнувся: в хаті було порожньо. Біля печі стоять рогачі й кочерги, пахне свіжопеченим хлібом. Все, як дома, тільки долівка не така - мощена з дощок і так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще… Що це? Просто над ним, на білій стіні, висять дві рушниці. Одна - либонь, англійський вінчестер, а друга - японський карабін. Під ними - набійниці, туго напхані патронами. А на третім цвяху висить ніж у піхвах. Його ніж! Дивно, його ніж в такому товаристві! Але раніш там висіла рушниця, бо стіна подряпана в тім місці, де малось бути “мушці”. Це він знав, бо він мисливець змалку. Аж тепер він звернув увагу, що межи вікнами по стінах поприбивані оленячі роги, а на них висять шапки та рушники.
Раптом у сінях зашаруділа хода. Григорій натягнув ковдру і прикинувся, що спить.
В хату щось увійшло. Підійшло до нього і нависло над ним. Чути, як дихає. Розплющив очі: над ним, витягнувшись, як вуж, і випнувши груди, перехилилась дівчина чіпляла на стіну ще одну рушницю. І так витяглась, аж матерія тріщала на грудях. Йому запаморочилось у голові, і він заплющив очі, але не витерпів і знову розплющив, - дівчина глянула згори вниз.
– О, я тебе розбудила…
Відхилилась від стіни і стала, обсмикуючи блузку на грудях. Так, ніби байдуже, але помітно зашарілась і, щоб відвести очі, спитала:
– Ну, як, козаче? Григорій посміхнувся:
– Гарна…
Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите.
– Гарна, кажу, моя пригода. - мовив журливо, кліпаючи очима. - Так як же, чорнява, тебе звуть?
Дівчина зовсім почервоніла, але не відвела очей, дивилась з-під насуплених брів, наче націлялась з рушниці:
– А так… Звуть-звуть та й покличуть. А ти звідки такий-о?
– Який це “такий-о”?
Засміялась:
– Та такий… чудний… Звідки ти?
– Е, це так далеко, що ти й не мрієш.
– Знаю. Що ти з України, це я знаю. Ба більше: знаю навіть, що в тебе там є любка і що звуть її Наталка.
– Дурна, - бовкнув Григорій.
– Чого ж ти лаєшся?
– Що є Наталка, то правда, але то не любка, а сестра… А звідкіля ти все знаєш?
Дівчина зніяковіла:
– Ти б послухав, що ти молов тут п'ять днів, кидаючись, як божевільний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибі матері та батькові… Та ще братові, що тебе підхопили… Коли б не вони, ніякі лікарі тебе б не врятували. А батько знають такі ліки. Та не зводься і не витріщай дуже очей, бо тобі ще не можна… От. Лежи і слухай, бо як знову таке трапиться…
– То що ж я молов?
– Боже мій! Аж страшно. І що то все і до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповідати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе гріхів, мабуть!… І якісь карцери, і трибунали… І смертники… І розстріли… І, - тут вона змінила тон на смутний, насмішкуватий: - “Наталочко, любая…”
Григорій насупився.
– Дурниці. То я так. Колись багато книжок читав страшних.
Наталка дивилась на нього із зле прихованою недовірою, острахом і співчуттям:
– Ой, чи так воно?…
– Так…
Дівчина знизала плечима:
– Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш мені колись. Це цікаво. Все страшне цікаве. Гаразд?
А очі дивляться прижмурено й насмішкувато. Вона не вірить, це ясно.
– Гаразд…
– Ти і в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправді?…
Дівчина загнала його на слизьке, але розповісти правду… Навіщо? По павзі, суплячись, стурбовано:
– Слухай… Наталко…
– Так, мене звуть Наталка, - посміхнулась дівчина.
– А по батькові?
– Денисівна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.
– Добре. Може, скажеш і прізвище?
– В мене прізвище не цікаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки, “хохлацьке”.
– А все ж таки?
– Сірківна, - вимовила дівчина з гордістю. - Мій батько - Сірко, і дід - теж Сірко, і прадід. Всі Сірки. І тут уже розвелося до лиха… А знаєш, що про тебе батько казали?
– Ну?
– Ти щось хотів ще питати. Питай. Бо піду… - роздумала враз. І додала строго: - Ти вже їсти хочеш, ажи?
– Слухай, Наталко… (Завагався). Так… Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Але слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потім сама побачиш. Ну, як би це тобі сказати…
– Ніяк, - обрізала дівчина насмішкувато. - Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті - вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати. Все. А батько в нас… Та от поживеш - побачиш. І Грицько теж. Ого! - і жартома:
– Бог тобі братика дав, і ти не будеш шкодувати…
– Підожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нісенітниця? Чи не тебе? - пожартував Григорій. На серці йому було знову ясно і легко. - Чи не тебе?
– Мене.
– Ні, будем говорити серйозно. Ніколи в світі я тебе не бачив і не рятував, так що не мороч голови. І чого це ви, змовились, чи що? Я пам'ятаю - це було недавно… Я й не рятував, а так вийшло… Якийсь дивак розмахував прикладом рушниці у щілині… Але ж я не п'яний був і роздивився, що то був якийсь бузувір у штанях…
Дівчина почервоніла. Супилась, супилась. А далі, як зарегочеться…
– Чого ти?
– Так, кажеш, бузувір? Ха-ха-ха! Чудне слово.
– Авжеж. На нього насідав сатана чорна та здоровенна, а він її товче прикладом…
Наталка раптом перемінила розмову:
– Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобі!… Ведмежаті набридло сидіти на столі, воно перелізло на ослін, сп'ялось до стіни і почало “порядкувати”: поздирало лапою, скільки дістало, всі фотографії і пробує на зуб, лиже їх, пирскає - не смачні! А далі давай змітати їх додолу. Дівчина схопила ведмежа за карк і пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток і заскімлило, мов дитина.
– Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!
– Цікаво, що то там за народ? То все ваш рід?
– Атож…
Подала всі жужмом і ще кілька зняла зі стіни. А заразом говорила до ведмежати.
– Заскімлило… Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!…
А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорій тим часом розглядав фотографії. Дівчина взяла ведмежа на руки, підсунула стільця до ліжка і сіла, посадивши ведмежа на коліна. Пестила його. Ведмежа притихло і цікаво пряло очима, пхало носа і собі до фотографій.
Цікаві світлини. Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні. Молодиці - групами і по одній. А ось - ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки, - чоловіка з сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду. Діти рядочками стояли обабіч діда й баби, у парадних кашкетиках і чобітках… І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне… Ось хлопці верхи - чоловік з дванадцять - цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це козацький загін. А таки козацький, бо це ж уссурійські козаки.
Ось окремі фотографії, теж дореволюційні: козацькі осавули, хорунжі, отамани… В формі уссурійських та амурських козаків. Та все вусаті, з шаблюками, декотрі з медалями. Всі з лампасами… Це все давні світлини.
А ось нові… Інші вбрання, інший зміст… Але все такі ж расові обличчя. Одна… Друга… Дівчата, хлопці, червоноармійці… А ось проста, але не зовсім звичайна світлина.
Сіється сніг. В дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушниці. Один старий мисливець і три молодих. Всі в чуднім одязі - в шкіряних штанях, химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійнищями. Три в шапочках, один - без. І той “без” - Наталка! Так, Наталка! Стоїть, спершись на вінчестер, дивиться насмішкувато. Вуста міцно стулені, очі примружені, голова непокрита, і на неї падають сніжинки…
Серце Григорієві чомусь застрибало, мов дурне. Він нишком глянув на Наталку - бавиться з ведмежам - і крадькома поклав світлину наспід. Ясно… А серце здуріло, чого й що? Це ж той “бузувір”, що кричав у розколині. Точна копія. Взявся пильно розглядати різних козаків та дівчат стародавніх. Наталка посадила ведмежа на ліжко.
– На, це ж твій дружок. І це ти його посиротив. Забавляй.
– Тобто як посиротив?
– Ти ж його мамку вбив.
– Хіба?… Так ото… А подібне, таке ж білогруде.
– Отож, ото… Чи ти придурюєшся, чи справді тоді таки не вповні розуму був?
– Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповні розуму був, то звідки мені знати було, що то його мамка? А ти б мені краще сама дещо розповіла. А головне - як я сюди потрапив?
– Дуже просто. От… - дівчина взяла ведмежа на руки і, пестячи його, розповіла все коротко:
– Були ми на Зміїній паді - солили солонці для пантовки… Ось скоро поїдемо пантувати, і тоді взнаєш, що то таке… Це далеко звідси. От я й пішла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема… І ось замість рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє, то мов сатана робиться. Утікати!… Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думає, що дитинча за мною дереться… Я: “Гриньку! Гриньку!” Е, де там, далеко… Вперше на віку я перелякалась - смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущів… Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала - другий ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, - і всторч на ведмедя!… Я думала, він голіруч… А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочила та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий… Одвернула трохи - а під ним хлопець - і теж мертвий… Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане, руки, ноги, голова - цілі, а мертвий…
Ну, потім ми забрали всіх - ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе. Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони тямущі!). “Е, - кажуть, - пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо пропаде”. А вдома є чим рятувати в них.
Цілу ніч їхали-летіли… А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір і Наталку свою. Батько послухають: “Це, - кажуть, - наш! Наш, - кажуть. - Бо говорить по-нашому”. І по конях… Ну і все. Отже, тепер все знаєш…
– Тепер розумію…
– От. І ведмежа привезли… Тобі на забавку, - закінчила глузливо.
Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.
– Стривай, - спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав Наталці. - А це що таке?
– Як що? Це ми з к і ш к о ю, - промовила байдуже.
– А чого це ви з кішкою?
– Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…
Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте, відоме всюди фотокіно.
– Як же це вам пощастило? І чого це ти тут? Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, - насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!
– Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!
– Як з нього?
– Та з кішки ж.
Дівчина насупилась точнісінько так, як на картці, зневажливо, і пальцем по картках недбало:
– Оце торік піймали. Це позаторік і оце… А це ще позаторік… А це давніш - це батько з Миколою та з дядьками. Микола - брат, що загинув… А оце - давні… Якби їх усіх познімав, що ще батько з дядьками та з дідом половили, то й ліпити ніде було б. Це ж тільки кішки, а рисів та росомах!… І це не ми здіймали - ми собі здаємо на базу за умовою, - а це вже ті пани нас здіймають. Диво, бач! “Хохли” тигрів живцем ловлять! - перекривила уїдливо та зневажливо тих “панів”, тих, що звуть Наталку з її родом “хохлами”.
– І як же ви їх ловите? Стріляєте, а тоді вже?
– Навіщо? Стріляного нікому й дурно не треба, хіба що китайцям на мило. За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого і щоб без найменшого ганжу - 12 - 15 тисяч карбованців, та все крамом. Ми з того й живем. То який же дурень його стрілятиме, - треба живцем.
– І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?
– А ловила.
– Тенетами б то?
– Та ні ж, руками…
– Сама?
– Ні, вчотирьох - з батьком, з Грицьком та з Миколою.
– І як?
– Піймали, як бачиш…
Григорій ніяк не міг приховати свого здивування перед неймовірним, але ж, далебі, незаперечним фактом.
Отака-о дівчина і отакі-о діла! Що вона правду говорить, це без сумніву, але це не містилось у голові. Або ж тут кішки ці домашні, або тут люди незвичайні.
– Так як ви їх ловите?
– А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько візьмуть і тебе, то тоді я й подивлюся, який ти герой і чи не покличеш ти на поміч… - І по хвилині журно: - Торік брат загинув на такім ділі… Микола… Орел був.
– То навіщо ж ви їх чіпаєте, хай їм чорт?
– От… Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! І як же інакше?! Тут всюди однаково чигає смерть. Навіть на печі. То ж виходь перший. “Бог не без милості, козак не без щастя”, - казав наш дідусь, а ми його онуки.
Ось вона, козача кров! І ось вона - найвищий вияв не тільки жінки, а й взагалі людини його крові. Така юна й квітуча - і така сувора, гартована і гонориста. Та він думав одне, милувався нею з дивним почуттям, а язик вимовляв інше, дражнив, либонь, як звик дражнити дівчат, та й охота погомоніти з цим дивом.
– А навіщо ж так важити життям? Ви б сіяли хліб, годували свиней, курчат. Адже сіють інші.
– А сіють… А сіяти - то не ризикувати хіба? Сіють, але з одного хліба не проживеш, тож і ті, що сіють, мусять ще й промишляти. Ми ж хліба не сіємо зовсім, лише овес та гречку для коней. Хліб вродить чи ні, а звіра в нетрях повно, навіть “свиней та курчат”. Ми так увесь вік промишляєм, бо так і вигідніше, та й цікавіше, та ще тепер. Але кішок оцих тільки ми ловимо. Та ще там одні. Інші бояться.
– Я думаю!…
Григорій дивився на дівчину і думав трохи не з острахом. пригадавши ведмедя: “Отак цюю красу звір розметає десь нагло…” Аж шкода було, а язик промовляв насмішкувато, як до малої:
– Десь тебе отака кішка з'їсть…
Дівчина, що до цього говорила щиро, враз насупилась, розгнівалась. Замкнула вуста і так глянула - стрельнула очима. Аж шпигнула наче. Чуйна збіса, як не знати що! Її образила ця мова, як до дитини, тон зверхності. Це-бо було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутись до нього рукою.
Насупилась. Але нічого не сказала, чємність для неї така ж вроджена риса, як і краса. Мовчки взяла ведмежа і зсадила додолу. Потім зібрала світлини, а збираючи, промовила по довгій павзі, незадоволена з себе, ніби з каяттям:
– Отак… Я сьогодні набалакалась, аж язик мені спух з незвички. Ніколи так багато не говорила…
– А чи не пора вже обідати? - почулось з другої половини хати.
– Пора! Пора, мамо!
І суворість дівчині мов вітром здмухнуло. Безтурботна, моторна схопила картки.
– Давно пора!… Ой час і пора… Буде мене мати бити… Приспівуючи насмішкувато, розвішала картки на стіні і подалась на другу половину, до хатини.
По хвилі двері широко відчинились. Тримаючи перед собою табурет з наставленими тарілками і з незмінною червоною чарочкою, увійшла мати й поставила табурет перед ліжком.
– Їж на здоров'я, синку!
– Спасибі, мамо…
– Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть наші солі, та поїдете на промисел. На тій Україні такого не бува, як у нас.
Зраділе ведмежа, вхопившись зубами за пілку спідниці, сіпало її з радісним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, і теж просило їсти.
Бабуся його любила і мизила, як дитину.
Перед хатою цвітуть гвоздики. Насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками, - червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу до річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів в морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи, - повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишались, заквітчані. Стережуть невеличкий город і пасіку - десятків зо два вуликів.
Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квіти. Всюди квіти, на землі і вгорі. І всюди є діло для робочих, золотих працівничок, для цих сонячних комах. І над річкою он цвітуть черемхи, видивляються в бистру воду, слухають, як бтгаькає вона по камінцях. Це там, унизу.
Перед хатою плай. Двір не двір - вибитий плай. Не обгороджений ніяким тином і без ніяких воріт. Бо тут усе це двір і все це господа - всі ці нетрі, що розіллялись навколо ген сизого високого пасма гір, яке обійшло здалеку хату дугою.
Стара, але дебела ще хата, рублена з доброго дерева, з різьбленим ґанком і такими ж наличниками коло вікон, крита ґонтом, стоїть на схилі сопки і дивиться всіма чотирма вікнами на річечку, що тече внизу, і далі - на синє бескеття Сіхоте-Аліня.
Праворуч - дебела комора з омшаником, повітка для коней, корівник, стіжок сіна, обгороджений латами, ще якісь будівлі. Ліворуч - город, теж обгороджений в одну лату. ще й глечик стирчить на ближнім стовпці. В городі картопля і соняшники, а просто над самою річечкою - якась комірчина: то лазня “по-чорному”.
– Заспокойся, ляж, Бог з тобою! - це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку: - Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, півроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.
Старий:
– Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює - і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва - це ж тут недалечке, - там би ти вмер, і я так і не знав би, хто ти.
– Де це я? - прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.
– Та в нас же, в нас, дома, сину… На стіні рясно карток - дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.
– Який… Який це район?
– Та Київський же, - це дівчина. І так вона сказала те “Київський”, проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, - в них і радість, і жах.
А батько:
– Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?…
– Ні-ні!… - злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: - Ні-ні! - В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця… Київське ОГПУ - НКВД… Отак! Утікав, утікав і потрапив назад… Як же це?… Ні-ні! Він поривається йти: - Пустіть… Пустіть… Я не хочу… Я піду собі… То я так, то я навмисне…
Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт.
“Змилив!”
Стара перехрестилась нишком і шепотіла з сльозою:
– Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже… Що теє лихо з людьми робить!…
“Тікати! Тікати!” - поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого:
– А далеко до міста? Батько:
– Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки? “Сказати чи не сказати?”
– Я?… Теж… Київського району.
– Овва! А з села?
– Та з Трипілля ж…
– Боже мій! - аж скрикнула і сплеснула руками матінка. - Дитино моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України… Мати моя теж із Трипілля… Земляк. А Боже мій!…
І враз так ніби хто попустив страшне гальмо - чорна гора зсунулась… зсунулась… Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім, далекім краєчку землі, після всього жаху - близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григорій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп'я танцювало і било в долоні: “Жив! жив! житимеш!” І хотілося сказати щось хороше-хороше.
– Мамо… - і затнувся, дивлячись на матір: - Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як і моя мати.
– Нічого, нічого, дитино. - заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гартована, його давній гумор:
– Так. кажете, я дома, мамо?
– Дома, дома, синку.
– Чудесно… Привіт вам із Трипілля.
– Спасибі, синку, спасибі. А як там?… Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це сюди?
Григорій засміявся.
– Ну, годі, годі, - втрутився господар. - Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивірко (це до дочки)!…
Дівчина подала Григорієві червону чарочку.
– А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає. Стривай! Давай же й мені щось, дочко!
Дочка метнулась і принесла батькові таку ж чарочку, але вже білу.
– Це однакове, синку, тільки в тебе приготовлене для тебе, а в мене - звичайне, там його цілий туязь, і ми його з тобою вип'ємо десь, еге ж.
– Що це ти, старий, розгомонівся. То все мовчиш, як пень, а це… Швидше вже! У хлопця рука заболіла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дідові…
– Стривай, бабо! Геройське діло не кожен зробить і за це, від'їжджаючи, я хочу для годиться випити… Грицьку! Коні готові?
Чорнявий, високий Грицько стояв поруч і з посмішкою дивився на нього.
– Готові, батьку.
– Добре. Ми поїдемо, а ти будеш лежати собі. Як тебе звати?
– Григорій.
– Чув? - це до сина. - Добре. Зовсім добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач діло трапилось… Нумо ж, сину! - Підніс руку. Цокнулись. - Будьмо!
Григорій пожартував:
– А за віщо ж пити?
– Пий…
Випив Григорій. Спирт, вогненний, та чомусь гіркий. По жилах потік вогонь. Випив дід, витер вуса, а тоді:
- Оце, сину, за дочку, що ти її мені вирятував, і за тебе, що тебе вона вирятувала… Будь же здоров…
Григорій витріщив очі, переводячи їх то на одного, то на другого. “За дочку, що врятував? За яку, де?”
Мати подала рибу на тарелі:
– Їж, їж, синку. Риба тая біла та сита.
– Ну, а нам пора, - обізвався дід до сина, закусивши. Устав із-за столу, перехрестився. Надів шапку.
– Дивися ж мені, стара…
Простояв ще біля порога, подумав, подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав:
– Ти тут, вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата - твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь г о л ь д чи навіть к о р е є ц ь, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий… Гайда!
Відтак вийшов із хати, за ним син.
Десь у дворі зацокали підковами коні. Заскавуліли радісно собаки. “Нерпа! Заливай! А, вражі діти, - добувався знадвору дідів голос. - Вже, вже їдемо…”
Тупіт зірвався з місця, пройшов поза хатою і швидко затих, віддаляючись.
Григорій хотів розпитувати, він хотів про все довідатися, але міцна горілка і те зілля, що в ній, і риба та, що він з'їв - якась чудна та сита, - і всі ті нервові стусани, що пережив сьогодні, - все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон і спокій підступили і збороли його… По короткій боротьбі він здався. Змикаючи очі, бачив лиш, як дівчина ходила по хаті, мов пливла, ставна та горда і заразом насмішкувата…
* * *
Сонце залляло стіл і ткало золоті прошви на білій скатертині. На столі сиділо ведмежа і кумедно хапало себе передніми лапами за писок - ловило бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той писок сісти. Малий ласун, що вічно тикав свого носа у солодке, бо бабуня його мизила, мав тепер з того клопіт. Він сердився, бив у повітря лапою, а то так оперіщив себе по носі, що аж запирскав. А бджола дзижчала, вилась між сонячним промінням і не відступала, мов зачарована.
Дзижчання теє, як звук срібної струни, проснувало осяяну сонцем тишу і наче бриніло в серці Григорієві. Він лежав, спершись на лікоть, і дивився просто себе. Чи довго він спав? Здається, вічність. Але тепер усе те страхіття, що пережив, як дивовижне маячіння, відійшло кудись у небуття. Почуття легкості володіло ним. Так, ніби нічого не було, і водночас сталося щось таке, чого він не міг збагнути. Так, як колись у дитинстві, і не так ніби… Ні тривог, ні турбот на душі, такий безмежний сонячний спокій.
Чудно йому. Глянув на себе - він у білій мережаній сорочці. Глянув просто себе - рясно на покутті купчаться святі, прибрані королівськими рушниками, та ще такими, які в його бабусі були, там, у Трипіллі. Там, звідки його вигнано. Там… на тій рідній, але, мабуть, навіки втраченій землі. Вщипнуло за серце, але й минулося враз.
Справжні королівські рушники на покутті! Різьблений мисник. Піч помальовано квітами, межи квітами - два голубії цілуються. Чи два соколи… Два соколи!
Стривай! Кого ж це він вирятував, яку дочку? Де? Коли? І як він взагалі сюди потрапив? Озирнувся: в хаті було порожньо. Біля печі стоять рогачі й кочерги, пахне свіжопеченим хлібом. Все, як дома, тільки долівка не така - мощена з дощок і так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще… Що це? Просто над ним, на білій стіні, висять дві рушниці. Одна - либонь, англійський вінчестер, а друга - японський карабін. Під ними - набійниці, туго напхані патронами. А на третім цвяху висить ніж у піхвах. Його ніж! Дивно, його ніж в такому товаристві! Але раніш там висіла рушниця, бо стіна подряпана в тім місці, де малось бути “мушці”. Це він знав, бо він мисливець змалку. Аж тепер він звернув увагу, що межи вікнами по стінах поприбивані оленячі роги, а на них висять шапки та рушники.
Раптом у сінях зашаруділа хода. Григорій натягнув ковдру і прикинувся, що спить.
В хату щось увійшло. Підійшло до нього і нависло над ним. Чути, як дихає. Розплющив очі: над ним, витягнувшись, як вуж, і випнувши груди, перехилилась дівчина чіпляла на стіну ще одну рушницю. І так витяглась, аж матерія тріщала на грудях. Йому запаморочилось у голові, і він заплющив очі, але не витерпів і знову розплющив, - дівчина глянула згори вниз.
– О, я тебе розбудила…
Відхилилась від стіни і стала, обсмикуючи блузку на грудях. Так, ніби байдуже, але помітно зашарілась і, щоб відвести очі, спитала:
– Ну, як, козаче? Григорій посміхнувся:
– Гарна…
Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите.
– Гарна, кажу, моя пригода. - мовив журливо, кліпаючи очима. - Так як же, чорнява, тебе звуть?
Дівчина зовсім почервоніла, але не відвела очей, дивилась з-під насуплених брів, наче націлялась з рушниці:
– А так… Звуть-звуть та й покличуть. А ти звідки такий-о?
– Який це “такий-о”?
Засміялась:
– Та такий… чудний… Звідки ти?
– Е, це так далеко, що ти й не мрієш.
– Знаю. Що ти з України, це я знаю. Ба більше: знаю навіть, що в тебе там є любка і що звуть її Наталка.
– Дурна, - бовкнув Григорій.
– Чого ж ти лаєшся?
– Що є Наталка, то правда, але то не любка, а сестра… А звідкіля ти все знаєш?
Дівчина зніяковіла:
– Ти б послухав, що ти молов тут п'ять днів, кидаючись, як божевільний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибі матері та батькові… Та ще братові, що тебе підхопили… Коли б не вони, ніякі лікарі тебе б не врятували. А батько знають такі ліки. Та не зводься і не витріщай дуже очей, бо тобі ще не можна… От. Лежи і слухай, бо як знову таке трапиться…
– То що ж я молов?
– Боже мій! Аж страшно. І що то все і до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповідати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе гріхів, мабуть!… І якісь карцери, і трибунали… І смертники… І розстріли… І, - тут вона змінила тон на смутний, насмішкуватий: - “Наталочко, любая…”
Григорій насупився.
– Дурниці. То я так. Колись багато книжок читав страшних.
Наталка дивилась на нього із зле прихованою недовірою, острахом і співчуттям:
– Ой, чи так воно?…
– Так…
Дівчина знизала плечима:
– Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш мені колись. Це цікаво. Все страшне цікаве. Гаразд?
А очі дивляться прижмурено й насмішкувато. Вона не вірить, це ясно.
– Гаразд…
– Ти і в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправді?…
Дівчина загнала його на слизьке, але розповісти правду… Навіщо? По павзі, суплячись, стурбовано:
– Слухай… Наталко…
– Так, мене звуть Наталка, - посміхнулась дівчина.
– А по батькові?
– Денисівна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.
– Добре. Може, скажеш і прізвище?
– В мене прізвище не цікаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки, “хохлацьке”.
– А все ж таки?
– Сірківна, - вимовила дівчина з гордістю. - Мій батько - Сірко, і дід - теж Сірко, і прадід. Всі Сірки. І тут уже розвелося до лиха… А знаєш, що про тебе батько казали?
– Ну?
– Ти щось хотів ще питати. Питай. Бо піду… - роздумала враз. І додала строго: - Ти вже їсти хочеш, ажи?
– Слухай, Наталко… (Завагався). Так… Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Але слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потім сама побачиш. Ну, як би це тобі сказати…
– Ніяк, - обрізала дівчина насмішкувато. - Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті - вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати. Все. А батько в нас… Та от поживеш - побачиш. І Грицько теж. Ого! - і жартома:
– Бог тобі братика дав, і ти не будеш шкодувати…
– Підожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нісенітниця? Чи не тебе? - пожартував Григорій. На серці йому було знову ясно і легко. - Чи не тебе?
– Мене.
– Ні, будем говорити серйозно. Ніколи в світі я тебе не бачив і не рятував, так що не мороч голови. І чого це ви, змовились, чи що? Я пам'ятаю - це було недавно… Я й не рятував, а так вийшло… Якийсь дивак розмахував прикладом рушниці у щілині… Але ж я не п'яний був і роздивився, що то був якийсь бузувір у штанях…
Дівчина почервоніла. Супилась, супилась. А далі, як зарегочеться…
– Чого ти?
– Так, кажеш, бузувір? Ха-ха-ха! Чудне слово.
– Авжеж. На нього насідав сатана чорна та здоровенна, а він її товче прикладом…
Наталка раптом перемінила розмову:
– Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобі!… Ведмежаті набридло сидіти на столі, воно перелізло на ослін, сп'ялось до стіни і почало “порядкувати”: поздирало лапою, скільки дістало, всі фотографії і пробує на зуб, лиже їх, пирскає - не смачні! А далі давай змітати їх додолу. Дівчина схопила ведмежа за карк і пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток і заскімлило, мов дитина.
– Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!
– Цікаво, що то там за народ? То все ваш рід?
– Атож…
Подала всі жужмом і ще кілька зняла зі стіни. А заразом говорила до ведмежати.
– Заскімлило… Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!…
А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорій тим часом розглядав фотографії. Дівчина взяла ведмежа на руки, підсунула стільця до ліжка і сіла, посадивши ведмежа на коліна. Пестила його. Ведмежа притихло і цікаво пряло очима, пхало носа і собі до фотографій.
Цікаві світлини. Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні. Молодиці - групами і по одній. А ось - ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки, - чоловіка з сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду. Діти рядочками стояли обабіч діда й баби, у парадних кашкетиках і чобітках… І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне… Ось хлопці верхи - чоловік з дванадцять - цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це козацький загін. А таки козацький, бо це ж уссурійські козаки.
Ось окремі фотографії, теж дореволюційні: козацькі осавули, хорунжі, отамани… В формі уссурійських та амурських козаків. Та все вусаті, з шаблюками, декотрі з медалями. Всі з лампасами… Це все давні світлини.
А ось нові… Інші вбрання, інший зміст… Але все такі ж расові обличчя. Одна… Друга… Дівчата, хлопці, червоноармійці… А ось проста, але не зовсім звичайна світлина.
Сіється сніг. В дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушниці. Один старий мисливець і три молодих. Всі в чуднім одязі - в шкіряних штанях, химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійнищями. Три в шапочках, один - без. І той “без” - Наталка! Так, Наталка! Стоїть, спершись на вінчестер, дивиться насмішкувато. Вуста міцно стулені, очі примружені, голова непокрита, і на неї падають сніжинки…
Серце Григорієві чомусь застрибало, мов дурне. Він нишком глянув на Наталку - бавиться з ведмежам - і крадькома поклав світлину наспід. Ясно… А серце здуріло, чого й що? Це ж той “бузувір”, що кричав у розколині. Точна копія. Взявся пильно розглядати різних козаків та дівчат стародавніх. Наталка посадила ведмежа на ліжко.
– На, це ж твій дружок. І це ти його посиротив. Забавляй.
– Тобто як посиротив?
– Ти ж його мамку вбив.
– Хіба?… Так ото… А подібне, таке ж білогруде.
– Отож, ото… Чи ти придурюєшся, чи справді тоді таки не вповні розуму був?
– Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповні розуму був, то звідки мені знати було, що то його мамка? А ти б мені краще сама дещо розповіла. А головне - як я сюди потрапив?
– Дуже просто. От… - дівчина взяла ведмежа на руки і, пестячи його, розповіла все коротко:
– Були ми на Зміїній паді - солили солонці для пантовки… Ось скоро поїдемо пантувати, і тоді взнаєш, що то таке… Це далеко звідси. От я й пішла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема… І ось замість рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє, то мов сатана робиться. Утікати!… Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думає, що дитинча за мною дереться… Я: “Гриньку! Гриньку!” Е, де там, далеко… Вперше на віку я перелякалась - смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущів… Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала - другий ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, - і всторч на ведмедя!… Я думала, він голіруч… А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочила та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий… Одвернула трохи - а під ним хлопець - і теж мертвий… Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане, руки, ноги, голова - цілі, а мертвий…
Ну, потім ми забрали всіх - ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе. Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони тямущі!). “Е, - кажуть, - пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо пропаде”. А вдома є чим рятувати в них.
Цілу ніч їхали-летіли… А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір і Наталку свою. Батько послухають: “Це, - кажуть, - наш! Наш, - кажуть. - Бо говорить по-нашому”. І по конях… Ну і все. Отже, тепер все знаєш…
– Тепер розумію…
– От. І ведмежа привезли… Тобі на забавку, - закінчила глузливо.
Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.
– Стривай, - спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав Наталці. - А це що таке?
– Як що? Це ми з к і ш к о ю, - промовила байдуже.
– А чого це ви з кішкою?
– Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…
Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте, відоме всюди фотокіно.
– Як же це вам пощастило? І чого це ти тут? Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, - насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!
– Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!
– Як з нього?
– Та з кішки ж.
Дівчина насупилась точнісінько так, як на картці, зневажливо, і пальцем по картках недбало:
– Оце торік піймали. Це позаторік і оце… А це ще позаторік… А це давніш - це батько з Миколою та з дядьками. Микола - брат, що загинув… А оце - давні… Якби їх усіх познімав, що ще батько з дядьками та з дідом половили, то й ліпити ніде було б. Це ж тільки кішки, а рисів та росомах!… І це не ми здіймали - ми собі здаємо на базу за умовою, - а це вже ті пани нас здіймають. Диво, бач! “Хохли” тигрів живцем ловлять! - перекривила уїдливо та зневажливо тих “панів”, тих, що звуть Наталку з її родом “хохлами”.
– І як же ви їх ловите? Стріляєте, а тоді вже?
– Навіщо? Стріляного нікому й дурно не треба, хіба що китайцям на мило. За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого і щоб без найменшого ганжу - 12 - 15 тисяч карбованців, та все крамом. Ми з того й живем. То який же дурень його стрілятиме, - треба живцем.
– І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?
– А ловила.
– Тенетами б то?
– Та ні ж, руками…
– Сама?
– Ні, вчотирьох - з батьком, з Грицьком та з Миколою.
– І як?
– Піймали, як бачиш…
Григорій ніяк не міг приховати свого здивування перед неймовірним, але ж, далебі, незаперечним фактом.
Отака-о дівчина і отакі-о діла! Що вона правду говорить, це без сумніву, але це не містилось у голові. Або ж тут кішки ці домашні, або тут люди незвичайні.
– Так як ви їх ловите?
– А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько візьмуть і тебе, то тоді я й подивлюся, який ти герой і чи не покличеш ти на поміч… - І по хвилині журно: - Торік брат загинув на такім ділі… Микола… Орел був.
– То навіщо ж ви їх чіпаєте, хай їм чорт?
– От… Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! І як же інакше?! Тут всюди однаково чигає смерть. Навіть на печі. То ж виходь перший. “Бог не без милості, козак не без щастя”, - казав наш дідусь, а ми його онуки.
Ось вона, козача кров! І ось вона - найвищий вияв не тільки жінки, а й взагалі людини його крові. Така юна й квітуча - і така сувора, гартована і гонориста. Та він думав одне, милувався нею з дивним почуттям, а язик вимовляв інше, дражнив, либонь, як звик дражнити дівчат, та й охота погомоніти з цим дивом.
– А навіщо ж так важити життям? Ви б сіяли хліб, годували свиней, курчат. Адже сіють інші.
– А сіють… А сіяти - то не ризикувати хіба? Сіють, але з одного хліба не проживеш, тож і ті, що сіють, мусять ще й промишляти. Ми ж хліба не сіємо зовсім, лише овес та гречку для коней. Хліб вродить чи ні, а звіра в нетрях повно, навіть “свиней та курчат”. Ми так увесь вік промишляєм, бо так і вигідніше, та й цікавіше, та ще тепер. Але кішок оцих тільки ми ловимо. Та ще там одні. Інші бояться.
– Я думаю!…
Григорій дивився на дівчину і думав трохи не з острахом. пригадавши ведмедя: “Отак цюю красу звір розметає десь нагло…” Аж шкода було, а язик промовляв насмішкувато, як до малої:
– Десь тебе отака кішка з'їсть…
Дівчина, що до цього говорила щиро, враз насупилась, розгнівалась. Замкнула вуста і так глянула - стрельнула очима. Аж шпигнула наче. Чуйна збіса, як не знати що! Її образила ця мова, як до дитини, тон зверхності. Це-бо було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутись до нього рукою.
Насупилась. Але нічого не сказала, чємність для неї така ж вроджена риса, як і краса. Мовчки взяла ведмежа і зсадила додолу. Потім зібрала світлини, а збираючи, промовила по довгій павзі, незадоволена з себе, ніби з каяттям:
– Отак… Я сьогодні набалакалась, аж язик мені спух з незвички. Ніколи так багато не говорила…
– А чи не пора вже обідати? - почулось з другої половини хати.
– Пора! Пора, мамо!
І суворість дівчині мов вітром здмухнуло. Безтурботна, моторна схопила картки.
– Давно пора!… Ой час і пора… Буде мене мати бити… Приспівуючи насмішкувато, розвішала картки на стіні і подалась на другу половину, до хатини.
По хвилі двері широко відчинились. Тримаючи перед собою табурет з наставленими тарілками і з незмінною червоною чарочкою, увійшла мати й поставила табурет перед ліжком.
– Їж на здоров'я, синку!
– Спасибі, мамо…
– Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть наші солі, та поїдете на промисел. На тій Україні такого не бува, як у нас.
Зраділе ведмежа, вхопившись зубами за пілку спідниці, сіпало її з радісним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, і теж просило їсти.
Бабуся його любила і мизила, як дитину.
* * *
Перед хатою цвітуть гвоздики. Насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками, - червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу до річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів в морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи, - повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишались, заквітчані. Стережуть невеличкий город і пасіку - десятків зо два вуликів.
Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квіти. Всюди квіти, на землі і вгорі. І всюди є діло для робочих, золотих працівничок, для цих сонячних комах. І над річкою он цвітуть черемхи, видивляються в бистру воду, слухають, як бтгаькає вона по камінцях. Це там, унизу.
Перед хатою плай. Двір не двір - вибитий плай. Не обгороджений ніяким тином і без ніяких воріт. Бо тут усе це двір і все це господа - всі ці нетрі, що розіллялись навколо ген сизого високого пасма гір, яке обійшло здалеку хату дугою.
Стара, але дебела ще хата, рублена з доброго дерева, з різьбленим ґанком і такими ж наличниками коло вікон, крита ґонтом, стоїть на схилі сопки і дивиться всіма чотирма вікнами на річечку, що тече внизу, і далі - на синє бескеття Сіхоте-Аліня.
Праворуч - дебела комора з омшаником, повітка для коней, корівник, стіжок сіна, обгороджений латами, ще якісь будівлі. Ліворуч - город, теж обгороджений в одну лату. ще й глечик стирчить на ближнім стовпці. В городі картопля і соняшники, а просто над самою річечкою - якась комірчина: то лазня “по-чорному”.