Страница:
- Таке-е… Це зовсім добрий бінокль. Крутять…
– Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. - Це Гриць. А дід:
– А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
– Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!…
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
– Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
– Коли ж він неправильний…
– Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. - Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. - А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, - скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…
– Ложись! - скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня - Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очікуючії.
– Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова - Наталчина. Потім - Грицева і так за порядком.
– Стріляємо всі разом чи по черзі? - поцікавився Гриць.
– По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.
– Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'ємо кедрину - кандьор буде. Починаю!… - і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п'ять разів. Швидко.
– Тю-у!… - зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:
– Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об'являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!…
І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.
– Одбив, Грицю!
– Що?
– Гілку.
– Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:
– Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.
А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:
– Мати Божа!… Подуріли!… І що вони виробляють?!
Як на війні, прости, Господи…
Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п'ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”
Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:
– Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
– Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.
Останній стріляв Григорій. До правди, - він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з'їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.
Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, - він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. “А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?” Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну…
Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз…
Вдруге…
Наталка серйозно: “От, бач, як треба…” Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.
Раз по раз він вистрілив п'ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.
За останнім пострілом всі враз схопились - стрільці й собаки - і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:
- Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
– А тепер доганяй, ха-ха-ха!… Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:
– Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! - І сміявся задоволене. То є плем'я Сіркове!
Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.
– Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п'ять дірок, одна біля одної майже.
В Наталчиній мішені - чотири кулі лягли кункою посередині. П'ята ген вгорі влучила в ріг.
– Все-таки не пропала, - потішав батько. - І ріг на щось здасться… Добре… Добре… А Гриць:
– Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!
В Грицевій мішені п'ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.
– Добре. Добре, - бубонів старий Сірко. - Казав, - не спішіть, бісової віри. Пропала куля.
Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п'яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.
– Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. - От це да, так да!
В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, - п'ять куль.
– То да! - похвалив старий Сірко. - Я ж так і знав… лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
– От хто справді спортив дерево!
– Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!… Спасибі Блюхерові! - тішився старий Сірко. - Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище взяло - то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дівка, - треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі - ніщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка - дай Бог здоровля тому Блюхерові.
Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і попросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об'їхав конем навколо змагунів, важно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав команду по-військовому:
– Біго-о-м… Марш! - і махнув рукою.
Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки…
Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, - вона летіла тріумфально попереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.
Ні таки, вона бігає, як коза.
А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:
– Подуріли!… Зовсім подуріли разом з дідом. - Старій було весело дивитись на тих, що “подуріли” та й стрибали по паді, як гурани. - Що то є молодість! - І милувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.
На тому змагання - ця своєрідна Сіркова олімпіяда - не скінчилась. Повернувшись, стрільці почали виробляти ще різні стрілецькі “коники”. На те благословив сам Сірко сентенцією, мовляв: “Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А начиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, - того й рід вийшов стрілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!…”
І вони наробили ще шелесту.
Показували по черзі тріки, розваги для.
Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, - на 50 кроків стріляв її в денце з бойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.
Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно рушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.
Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона “сікла локшину”, так називають мисливці цю оригінальну і трудну вправу.
Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять разів…
Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в дубову підвалину.
Це і називалось на мисливській мові “сікти локшину”. Лише дві кулі вгрузлії ціляком зліва.
Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став показувати, “як він колись стріляв, як був молодим”. Він вийняв з кишені кілька мідяних грошин по три та по п'ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній вгору… Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було, поз'їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, - накуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиводять зід місто на сопку і там влаштують стрільбище, - стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так…
Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після пострілу п'ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.
То було весело. Регіт стояв на подвір'ї, коди старив Сірко після кожного пострілу примовляв зітхаючи:
– Ось так колись і я стріляв, як був молодим.
Ось так Сірки бавились собі знічев'я. Ні, відбували муштру навесело перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий промисел.
П'ятнували.
На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб була вірная.
Розділ шостий
В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЯ
На марші
– Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. - Це Гриць. А дід:
– А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
– Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!…
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
– Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
– Коли ж він неправильний…
– Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. - Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. - А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, - скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…
– Ложись! - скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня - Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очікуючії.
– Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова - Наталчина. Потім - Грицева і так за порядком.
– Стріляємо всі разом чи по черзі? - поцікавився Гриць.
– По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.
– Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'ємо кедрину - кандьор буде. Починаю!… - і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п'ять разів. Швидко.
– Тю-у!… - зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:
– Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об'являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!…
І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.
– Одбив, Грицю!
– Що?
– Гілку.
– Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:
– Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.
А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:
– Мати Божа!… Подуріли!… І що вони виробляють?!
Як на війні, прости, Господи…
Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п'ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”
Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:
– Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
– Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.
Останній стріляв Григорій. До правди, - він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з'їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.
Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, - він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. “А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?” Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну…
Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз…
Вдруге…
Наталка серйозно: “От, бач, як треба…” Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.
Раз по раз він вистрілив п'ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.
За останнім пострілом всі враз схопились - стрільці й собаки - і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:
- Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
– А тепер доганяй, ха-ха-ха!… Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:
– Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! - І сміявся задоволене. То є плем'я Сіркове!
Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.
– Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п'ять дірок, одна біля одної майже.
В Наталчиній мішені - чотири кулі лягли кункою посередині. П'ята ген вгорі влучила в ріг.
– Все-таки не пропала, - потішав батько. - І ріг на щось здасться… Добре… Добре… А Гриць:
– Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!
В Грицевій мішені п'ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.
– Добре. Добре, - бубонів старий Сірко. - Казав, - не спішіть, бісової віри. Пропала куля.
Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п'яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.
– Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. - От це да, так да!
В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, - п'ять куль.
– То да! - похвалив старий Сірко. - Я ж так і знав… лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
– От хто справді спортив дерево!
– Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!… Спасибі Блюхерові! - тішився старий Сірко. - Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище взяло - то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дівка, - треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі - ніщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка - дай Бог здоровля тому Блюхерові.
Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і попросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об'їхав конем навколо змагунів, важно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав команду по-військовому:
– Біго-о-м… Марш! - і махнув рукою.
Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки…
Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, - вона летіла тріумфально попереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.
Ні таки, вона бігає, як коза.
А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:
– Подуріли!… Зовсім подуріли разом з дідом. - Старій було весело дивитись на тих, що “подуріли” та й стрибали по паді, як гурани. - Що то є молодість! - І милувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.
На тому змагання - ця своєрідна Сіркова олімпіяда - не скінчилась. Повернувшись, стрільці почали виробляти ще різні стрілецькі “коники”. На те благословив сам Сірко сентенцією, мовляв: “Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А начиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, - того й рід вийшов стрілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!…”
І вони наробили ще шелесту.
Показували по черзі тріки, розваги для.
Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, - на 50 кроків стріляв її в денце з бойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.
Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно рушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.
Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона “сікла локшину”, так називають мисливці цю оригінальну і трудну вправу.
Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять разів…
Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в дубову підвалину.
Це і називалось на мисливській мові “сікти локшину”. Лише дві кулі вгрузлії ціляком зліва.
Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став показувати, “як він колись стріляв, як був молодим”. Він вийняв з кишені кілька мідяних грошин по три та по п'ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній вгору… Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було, поз'їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, - накуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиводять зід місто на сопку і там влаштують стрільбище, - стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так…
Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після пострілу п'ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.
То було весело. Регіт стояв на подвір'ї, коди старив Сірко після кожного пострілу примовляв зітхаючи:
– Ось так колись і я стріляв, як був молодим.
Ось так Сірки бавились собі знічев'я. Ні, відбували муштру навесело перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий промисел.
П'ятнували.
На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб була вірная.
Розділ шостий
В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЯ
На марші
День лишень перепочили коні, і старий Сірко загадав збиратися в дорогу. На промисел, на пантування. Сам він тільки погейкував та загадував, а все робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба було. Збирали й пакували в мішки, торбинки і торбиночки - борошно, свічки, оселедці, хліб свіжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в сулії олію, спирт, гас, мед… Клали, де треба, сірники, кресало, голки, нитки… Мати все приказувала Наталці:
– Ти ж дивись - те буде там, а те там…
– Добре, добре, мамо, - там розберем. А забудемо, де чай, то горіхом заваримо… Скільки того й діла!
Переглядали намет, вирізували онучі, ремонтували ічаги, одягу промислову… Чистили салдатські “манірки”, саперні лопати… До голки й нитки запакували ще й марлю, - навіщо то вона буде потрібна пантівникам.
Григорій теж мав їхати і чим міг допомагав. Старий Сірко, правда, бурчав:
– Та облиш, синку: то не чоловіцьке діло. На промислі - то вже так, а тут є кому…
Ало Григорієві було приємно брати участь у загальному клопоті, в такому незвичайному готуванні. Збори, як у якусь довготривалу експедицію. Тут тобі і борошно, і цинки з набоями, і рушниці, і вухналі, і якісь накомарники, і сажанки, і сокира, й пилка-ножівка, і багато таких речей, що він їх уперше бачив і не розумів, що воно й до чого, ходив разом з матір'ю то в погрібник, то в комору… Пересипали сіль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт, цідили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали і знову наповнювали сакви. Різали шкіру…
За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу.
На світанку, коли засіріло, коли ще тільки на світ почало благословитися, біля Сіркової хати в'ючили коні. В хаті блимав вогник. Четверо добрих коней - сірий, буланий, вороний і гнідий - пирскали коло ґанку і стояли слухняно, звичні до такої операції, їх спритно нав'ючували, пильнуючи, щоб було порівну.
А коли все було приторочено і припасовано, люди пішли снідати.
Випили по одній і по другій. “Дай, Боже!” І мовчки, наполегливо їли, не марнуючи часу. Стара упадала коло них і журилась.
– Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як мені самій тут нудьгувати.
А Наталка (вона теж їхала):
– То їдьмо!
– Еге, їдьмо. А дома хто буде?…
– Чого це ти, бабо, заквоктала? - обізвався старий Сірко. - Нудно їй. Нічого, понудьгуєш - ліпше нас шануватимеш, як приїдемо.
– Ніби я вас погано шаную… Наїдайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? Їж, дитино. І ти, синку (до Григорія)… - Ти не дивися на них, їж добре… Там, як поїдете, цього вже не буде, там катзна-що їстимете. Таке, що його тут і собаки б не їли.
Грнцько засміявся. А Григорій, щоб догодити матері, їв за трьох. Та й усі їли нівроку. Стіл був застелений скатертиною і заставлений, як на Великдень… Пили наливку і їли оселедці з оцтом. Потім гарячий борщ, локшину з білими пирогами, сите м'ясо з картоплею. Далі: пироги з рижем, з м'ясом, з квасолею. А на закуску солодке - мед і солодку брусничну…
Потім повставали, перехрестились до ікон і стали збиратись. Старий давав жінці накази, при якій нагоді як їй треба повестись та що треба зробити вдома.
На відході посиділи урочисто хвилину, поскидавши шапки.
– Ну, з Богом!
Весело попрощались з матір'ю.
Небо тільки трохи зарожевіло, як із Сіркового подвір'я рушив похід.
Попереду собаки вистрибом. Три здоровенні звірові пси. Потім два Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих ічагах з закоченими вниз халявами (це поки не вступили в росу), в легкім, але добрім мисливськім одязі. Потім двоє нав'ючених коней - сірий і вороний. Потім Наталка в “уніформі”, подібній до літунського комбінезона, зробленій з “чортової шкіри”, але з непокритою головою: вона несе свою шкіряну “динамівку” в руці. Потім ще двоє коней - буланий і гнідий. Всі йдуть черідкою.
А позаду старий Сірко, йде, підпираючись “сажанками”, як костуром. Він, як і всі, в ічагах. На нім засмальцьовані штани, така ж старенька куцина, а на голові - той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стільки літ, скільки й самому Сіркові.
Перейшовши річку, повернулись на схід і пішли нагору стежечкою, підіймаючись помалу навскіс схилами на Сіхоте-Алінь.
А на ґанку стояла Сірчиха і нишком хрестила їх. Проводжала очима, поки видно було…
Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній матері рукою.
В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку. Над паддю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани, підіймаючись помалу-помалу, ніби спросоння.
Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аланя, рожевіло.
– Буде ясний, гарячий день, - обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся.
Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась зігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно - не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом - проводжала. Григорієві спало на думку подібне - з дитинства знане:…ідеш степами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на верхівках або полиню і дзвонить: “Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!”
І це точнісінько так. Григорій посміхнувся на згадку.
А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій нескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби бажала успіху, приказувала щось, навчала.
– Це, щоб ти знав, тутешній соловей, - пояснив Грицько, ідучи попереду. - А знаєш, що вона співає? Ось слухай: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?”
Григорій засміявся:
– Ай справді!
Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?…” Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова виспівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак запитання.
Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти останньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з перших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вопи “кипрей” і що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є тут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі вивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів.
Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней, стрибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі, широкогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а одна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки.
– Ти тямиш щось у собаках? - спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами.
– В путніх дещо тямлю.
– В яких це путніх?
– Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах…
Грицько посміхнувся:
– Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?
– Ні. Це якісь страховища - арештантів водити.
– Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше - таких собак, як оці, то, мабуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди, тунгузи та якути - там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та було де хліборобити, - але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі - Заливай та Рушай - то якутські лайки. А оцей рудий - це Нерпа - гольдячка, лайка теж… Але не в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за “штани” і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім сила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони тигрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці - навпаки. Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім їхня й ціна.
Без них ми - ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь - вони розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! - покликав Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у німецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й мерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько поплескав його по страхітній морді.
– Це Наталчин дружок!
При слові “Наталка” пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню.
– За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона крикнула: “Чужий!” - то було! І ти скажи, яка твар!… Колись його підідрав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, - переломлена була, і черево було розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та панькалась, як із людиною, - от він і звик до неї. І кажу тобі - він, доки й живий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п'ятнадцять тисяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були його продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не розбереш - жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже: “Віддавайте й мене на придачу”.
Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин “динамівський” шолом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо.
– От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він однесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або хто відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти…
– А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій черевик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: “Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй! Шукай!…” Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі боки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них - ватаг, без нього вони, як москалі без генерала.
Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами, бур'янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на голови, мов хто хлюпав крізь решето.
Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту. Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом. Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як геніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали вивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки.
У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах мерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя рожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце, вивірки й радісні луни…
– Ну що, може, перепочинемо? - запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з дірочки чвиркала вода.
– Ні, вже як купатись, то купатись, - сказав старий Сірко. - Поки нема паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.
– Беріть ліворуч! - звелів старий.
– Ага, це на Голубу… - зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду і поясняв: - Голуба - то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько. Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати.
– Ти ліпше поясни, що то таке “солонці” і з чим його їдять, - попросив Григорій.
– А ти хіба не знаєш? - щиро здивувався Грицько. - Хоча правда… Ну, солонці - то така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять.
– А що таке ізюбри?
– Та ізюбри ж… ті, що на них панти.
– А що таке панти?…
Грицько засміявся недовірливо…
Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної трави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях ішли поруч…
- Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок, гусей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але…
– А що то таке - валюшні та дудаки? І оті як їх - кроншни, чи що?
– Ну, от бач, - засміявся й собі Григорій. - Отож не кепкуй, а розповідай мені все доладу, щоб я знав.
– Добре. Солонці - це такі місця на гарях та марях… Ну гарі - це вигорілі нетрі, а марі - багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях пожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов… Отож на марях та біля них на схилах сопок часто буває природна солона земля - це й є солонець. Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді, коли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті солонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше - видно все навколо. І ходять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці дуже цінні, тільки ж панти ізюбрині… Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже майже немає. А ізюбр - це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще дуже багато, а вигляд мав він… Та от побачиш сам.
– І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?
– От, їй-бо! Ну, ось… Ізюбр самець щороку змінює роги. В лютому - березні збиває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на час “реву” або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б'ються за самиць. Поки роги молоді і ще м'які, вони мають у собі якусь велику силу, як ліки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх і збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І стріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м'ясо, ні на шкіру, тільки на панти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вміє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра всі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну, тепер уторопав?… Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно. Потроху сам побачиш і все узнаєш.
– Стривай! Ти кажеш, що солонці - то природна солона земля. А мати та й Наталка казали, що ви їх солите…
– Авжеж. Земля виснажується ж. Був це, скажімо, прекрасний солонець, що його добре знали і відвідували звірі, ще й до того ж добре припасований і зручний для пантівки. Бо новий солонець хоч і знайдеш, та пантувати на цім скоро не будеш… Бач, пантувати - це значить стріляти ізюбрів ради пантів, але лише самців, бо в жінок та дівчат роги не ростуть… Отож, щоб було зручно, треба на новім солонці навести свій лад, пристосувати його. Будують добре заличковану халупу, щоб у ній сидіти, виглядати і звідти стріляти. А що пантують лише вночі, то треба, щоб халупа була десь дуже близько. Але ізюбр такий хитрий звір, що його трудно одурити. Оце заличкуєш наче й добре ту халупу, а він все одно і близько спочатку не підійде. І так рік, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не викликатиме вже ніякої підозри. Тож найкраще, як є старі, “безпечні” солонці. А щоб звір ходив завжди, їх підсолюють. Цю весну ми завезли на одну тільки Голубу півтонни соли… І посолили… Ну, тепер ясно?
– Ясно.
– Бо воно таке, що не зразу його й зрозумієш. Ми тут звикли, повиростали, і все нам здається таким звичайним і простим, а тобі, мабуть, тут багато чого невтямки. Та я й сам іноді дивуюсь… От, скажімо, мар… Вода ж тече згори вниз, а от маєш: високо в сопках - і багно. Та яке багно! Буває по двадцять верстов завдовжки і таке, прости Господи, що, не знавши, як шурхнеш, то вже назад довіку не вилізеш… Раз ціла експедиція загинула, - загналася вночі на мар… Лихий їх поніс! А от чого вона буває?…
Тут уже Григорій почав роз'яснювати здивованому Грицькові, чому буває така мар. Про вічну мерзлоту та інші чинники, що спричинюють це химерне явище… Грицько слухав, дивувався і ніяковів:
– От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, - сам знаєш, а розпитуєш.
– Ні, ти ж сам сказав, що мені багато чого невтямки. І таки невтямки, мов китайська грамота.
Так хлопці йшли і гомоніли собі. Григорій про все розпитував, а Грицько охоче розповідав, виказуючи величезну, своєрідну обізнаність мисливця-натураліста в усіх питаннях: топографії, географії, рістні й звірні, техніки мисливської і рибальства, стрілецької справи і траперства. Це - дитя нетрів. І він, далебі, і сам не знав, як би він почував себе десь в інших умовах.
– Ти ж дивись - те буде там, а те там…
– Добре, добре, мамо, - там розберем. А забудемо, де чай, то горіхом заваримо… Скільки того й діла!
Переглядали намет, вирізували онучі, ремонтували ічаги, одягу промислову… Чистили салдатські “манірки”, саперні лопати… До голки й нитки запакували ще й марлю, - навіщо то вона буде потрібна пантівникам.
Григорій теж мав їхати і чим міг допомагав. Старий Сірко, правда, бурчав:
– Та облиш, синку: то не чоловіцьке діло. На промислі - то вже так, а тут є кому…
Ало Григорієві було приємно брати участь у загальному клопоті, в такому незвичайному готуванні. Збори, як у якусь довготривалу експедицію. Тут тобі і борошно, і цинки з набоями, і рушниці, і вухналі, і якісь накомарники, і сажанки, і сокира, й пилка-ножівка, і багато таких речей, що він їх уперше бачив і не розумів, що воно й до чого, ходив разом з матір'ю то в погрібник, то в комору… Пересипали сіль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт, цідили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали і знову наповнювали сакви. Різали шкіру…
За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу.
На світанку, коли засіріло, коли ще тільки на світ почало благословитися, біля Сіркової хати в'ючили коні. В хаті блимав вогник. Четверо добрих коней - сірий, буланий, вороний і гнідий - пирскали коло ґанку і стояли слухняно, звичні до такої операції, їх спритно нав'ючували, пильнуючи, щоб було порівну.
А коли все було приторочено і припасовано, люди пішли снідати.
Випили по одній і по другій. “Дай, Боже!” І мовчки, наполегливо їли, не марнуючи часу. Стара упадала коло них і журилась.
– Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як мені самій тут нудьгувати.
А Наталка (вона теж їхала):
– То їдьмо!
– Еге, їдьмо. А дома хто буде?…
– Чого це ти, бабо, заквоктала? - обізвався старий Сірко. - Нудно їй. Нічого, понудьгуєш - ліпше нас шануватимеш, як приїдемо.
– Ніби я вас погано шаную… Наїдайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? Їж, дитино. І ти, синку (до Григорія)… - Ти не дивися на них, їж добре… Там, як поїдете, цього вже не буде, там катзна-що їстимете. Таке, що його тут і собаки б не їли.
Грнцько засміявся. А Григорій, щоб догодити матері, їв за трьох. Та й усі їли нівроку. Стіл був застелений скатертиною і заставлений, як на Великдень… Пили наливку і їли оселедці з оцтом. Потім гарячий борщ, локшину з білими пирогами, сите м'ясо з картоплею. Далі: пироги з рижем, з м'ясом, з квасолею. А на закуску солодке - мед і солодку брусничну…
Потім повставали, перехрестились до ікон і стали збиратись. Старий давав жінці накази, при якій нагоді як їй треба повестись та що треба зробити вдома.
На відході посиділи урочисто хвилину, поскидавши шапки.
– Ну, з Богом!
Весело попрощались з матір'ю.
Небо тільки трохи зарожевіло, як із Сіркового подвір'я рушив похід.
Попереду собаки вистрибом. Три здоровенні звірові пси. Потім два Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих ічагах з закоченими вниз халявами (це поки не вступили в росу), в легкім, але добрім мисливськім одязі. Потім двоє нав'ючених коней - сірий і вороний. Потім Наталка в “уніформі”, подібній до літунського комбінезона, зробленій з “чортової шкіри”, але з непокритою головою: вона несе свою шкіряну “динамівку” в руці. Потім ще двоє коней - буланий і гнідий. Всі йдуть черідкою.
А позаду старий Сірко, йде, підпираючись “сажанками”, як костуром. Він, як і всі, в ічагах. На нім засмальцьовані штани, така ж старенька куцина, а на голові - той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стільки літ, скільки й самому Сіркові.
Перейшовши річку, повернулись на схід і пішли нагору стежечкою, підіймаючись помалу навскіс схилами на Сіхоте-Алінь.
А на ґанку стояла Сірчиха і нишком хрестила їх. Проводжала очима, поки видно було…
Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній матері рукою.
В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку. Над паддю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани, підіймаючись помалу-помалу, ніби спросоння.
Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аланя, рожевіло.
– Буде ясний, гарячий день, - обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся.
Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась зігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно - не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом - проводжала. Григорієві спало на думку подібне - з дитинства знане:…ідеш степами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на верхівках або полиню і дзвонить: “Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!”
І це точнісінько так. Григорій посміхнувся на згадку.
А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій нескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби бажала успіху, приказувала щось, навчала.
– Це, щоб ти знав, тутешній соловей, - пояснив Грицько, ідучи попереду. - А знаєш, що вона співає? Ось слухай: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?”
Григорій засміявся:
– Ай справді!
Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?…” Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова виспівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак запитання.
Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти останньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з перших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вопи “кипрей” і що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є тут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі вивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів.
Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней, стрибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі, широкогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а одна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки.
– Ти тямиш щось у собаках? - спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами.
– В путніх дещо тямлю.
– В яких це путніх?
– Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах…
Грицько посміхнувся:
– Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?
– Ні. Це якісь страховища - арештантів водити.
– Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше - таких собак, як оці, то, мабуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди, тунгузи та якути - там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та було де хліборобити, - але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі - Заливай та Рушай - то якутські лайки. А оцей рудий - це Нерпа - гольдячка, лайка теж… Але не в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за “штани” і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім сила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони тигрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці - навпаки. Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім їхня й ціна.
Без них ми - ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь - вони розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! - покликав Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у німецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й мерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько поплескав його по страхітній морді.
– Це Наталчин дружок!
При слові “Наталка” пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню.
– За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона крикнула: “Чужий!” - то було! І ти скажи, яка твар!… Колись його підідрав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, - переломлена була, і черево було розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та панькалась, як із людиною, - от він і звик до неї. І кажу тобі - він, доки й живий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п'ятнадцять тисяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були його продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не розбереш - жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже: “Віддавайте й мене на придачу”.
Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин “динамівський” шолом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо.
– От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він однесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або хто відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти…
– А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій черевик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: “Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй! Шукай!…” Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі боки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них - ватаг, без нього вони, як москалі без генерала.
Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами, бур'янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на голови, мов хто хлюпав крізь решето.
Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту. Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом. Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як геніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали вивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки.
У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах мерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя рожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце, вивірки й радісні луни…
– Ну що, може, перепочинемо? - запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з дірочки чвиркала вода.
– Ні, вже як купатись, то купатись, - сказав старий Сірко. - Поки нема паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.
– Беріть ліворуч! - звелів старий.
– Ага, це на Голубу… - зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду і поясняв: - Голуба - то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько. Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати.
– Ти ліпше поясни, що то таке “солонці” і з чим його їдять, - попросив Григорій.
– А ти хіба не знаєш? - щиро здивувався Грицько. - Хоча правда… Ну, солонці - то така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять.
– А що таке ізюбри?
– Та ізюбри ж… ті, що на них панти.
– А що таке панти?…
Грицько засміявся недовірливо…
Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної трави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях ішли поруч…
- Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок, гусей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але…
– А що то таке - валюшні та дудаки? І оті як їх - кроншни, чи що?
– Ну, от бач, - засміявся й собі Григорій. - Отож не кепкуй, а розповідай мені все доладу, щоб я знав.
– Добре. Солонці - це такі місця на гарях та марях… Ну гарі - це вигорілі нетрі, а марі - багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях пожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов… Отож на марях та біля них на схилах сопок часто буває природна солона земля - це й є солонець. Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді, коли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті солонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше - видно все навколо. І ходять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці дуже цінні, тільки ж панти ізюбрині… Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже майже немає. А ізюбр - це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще дуже багато, а вигляд мав він… Та от побачиш сам.
– І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?
– От, їй-бо! Ну, ось… Ізюбр самець щороку змінює роги. В лютому - березні збиває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на час “реву” або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б'ються за самиць. Поки роги молоді і ще м'які, вони мають у собі якусь велику силу, як ліки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх і збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І стріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м'ясо, ні на шкіру, тільки на панти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вміє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра всі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну, тепер уторопав?… Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно. Потроху сам побачиш і все узнаєш.
– Стривай! Ти кажеш, що солонці - то природна солона земля. А мати та й Наталка казали, що ви їх солите…
– Авжеж. Земля виснажується ж. Був це, скажімо, прекрасний солонець, що його добре знали і відвідували звірі, ще й до того ж добре припасований і зручний для пантівки. Бо новий солонець хоч і знайдеш, та пантувати на цім скоро не будеш… Бач, пантувати - це значить стріляти ізюбрів ради пантів, але лише самців, бо в жінок та дівчат роги не ростуть… Отож, щоб було зручно, треба на новім солонці навести свій лад, пристосувати його. Будують добре заличковану халупу, щоб у ній сидіти, виглядати і звідти стріляти. А що пантують лише вночі, то треба, щоб халупа була десь дуже близько. Але ізюбр такий хитрий звір, що його трудно одурити. Оце заличкуєш наче й добре ту халупу, а він все одно і близько спочатку не підійде. І так рік, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не викликатиме вже ніякої підозри. Тож найкраще, як є старі, “безпечні” солонці. А щоб звір ходив завжди, їх підсолюють. Цю весну ми завезли на одну тільки Голубу півтонни соли… І посолили… Ну, тепер ясно?
– Ясно.
– Бо воно таке, що не зразу його й зрозумієш. Ми тут звикли, повиростали, і все нам здається таким звичайним і простим, а тобі, мабуть, тут багато чого невтямки. Та я й сам іноді дивуюсь… От, скажімо, мар… Вода ж тече згори вниз, а от маєш: високо в сопках - і багно. Та яке багно! Буває по двадцять верстов завдовжки і таке, прости Господи, що, не знавши, як шурхнеш, то вже назад довіку не вилізеш… Раз ціла експедиція загинула, - загналася вночі на мар… Лихий їх поніс! А от чого вона буває?…
Тут уже Григорій почав роз'яснювати здивованому Грицькові, чому буває така мар. Про вічну мерзлоту та інші чинники, що спричинюють це химерне явище… Грицько слухав, дивувався і ніяковів:
– От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, - сам знаєш, а розпитуєш.
– Ні, ти ж сам сказав, що мені багато чого невтямки. І таки невтямки, мов китайська грамота.
Так хлопці йшли і гомоніли собі. Григорій про все розпитував, а Грицько охоче розповідав, виказуючи величезну, своєрідну обізнаність мисливця-натураліста в усіх питаннях: топографії, географії, рістні й звірні, техніки мисливської і рибальства, стрілецької справи і траперства. Це - дитя нетрів. І він, далебі, і сам не знав, як би він почував себе десь в інших умовах.