Бердник Олесь. Законсервована планета (на украинском языке)

   Земля вiдповiла:
   - Через пiвгодини космольот вилетить у простiр!..
   Валерiй полегшено зiтхнув i виключив радiо.
   - Нарештi, можна бути майже спокiйними... Деякий час ми побудемо тут, доки корабель наблизиться - потiм вилетимо. Ми будемо спостерiгати, як ця планета розлетиться на шматки!.. Звичайно, з пристойної вiдстанi... Правда, цiкаве видовище?.. Це ж справжня космiчна катастрофа!..
   - Так! Але тепер уже з волi людей, - додала Вiкторiя.
   - А поки що, - продовжував Валерiй, - ми ознайомимось трохи з планетою. - Може, знайдемо щось цiкаве...
   Почулися сигнали радiо. Валерiй знову включив динамiк. Говорила Земля:
   - Корабель з термоядерним пальним вилетiв у простiр.
   - Повiдомлення прийняв! Контролюйте весь час полiт ракети i повiдомляйте мене!.. - вiдповiв Тригуб.
   Знову виключивши радiо, вiн повернувся до Вiкторiї:
   - Я зроблю невеличку подорож навколо космольота... Ви слiдкуйте за сигналами з Землi i пеленгуйте також менi, щоб я не заблудився...
   - Гаразд!
   Валерiй одягнув скафандр i опустився на поверхню планети.
   - Алло! Вiкторiя! - почувся його голос по радiо, - чи чуєте ви мене?..
   - Чую добре!
   - Я буду пiдтримувати розмову з вами весь час. Не забувайте давати сигнали!..
   Невелика пауза, а потiм Вiкторiя знову почула слова Тригуба:
   - Дивно - Сонце знаходиться на тому ж самому мiсцi, що й ранiше, тодi, як ми прилетiли! Очевидно, ця планета не обертається навколо осi! Недалеко бачу пасмо гiр .. Ряд срiблястих пiкiв! Дуже погано видно. Пiду в напрямку до них, познайомлюся з рельєфом... Може, знайду щось цiкаве.
   - ...Включаю прожектор. Нiчого не бачу, крiм крижаної пустелi. Дивно, дуже дивно - яким чином ця планета стала мандрувати в просторi?!
   Раптом Вiкторiя почула вигук здивовання, якесь бурмотiння.
   - Що там цiкавого, Валья? - запитала вона.
   - Чудеса! - схвильовано вiдповiв Валерiй. - Вiкторiя! Тут в свiтлi прожекторiв я бачу стiну... не кам'яну, не природну стiну... Ось я пiдходжу ближче.. Так! Я не помиляюсь - це, безумовно, витвiр розумних iстот!..
   - Що ви кажете? - вигукнула здивована Вiкторiя.
   - Такi Стiна якась напiвпрозора, рожевого кольору... Безперечно, це робота розумних iстот, якi колись населяли цю планету! Але що ж трапилося з ними?..
   - Валя! - обiзвалася Вiкторiя. - Дивiться далi, може, буде щось цiкавiше!..
   - Йду! - вiдповiв Тригуб. - Йду вздовж стiни. Вона тягнеться метрiв на двадцять... Ага... Ось вона закiнчується!.. Повертає пiд прямим кутом... О! Щось схоже на будiвлю!..
   - А входу не видно? - зацiкавлено спитала Вiкторiя.
   - Не бачу! Е, нi! Ось сходи... з того ж самого матерiалу... Я йду по них вгору. Вийшов на майданчик, який обгороджено бар'єром з трьох бокiв...
   - А нащо тi бар'єри? - спитала Вiкторiя.
   - Не знаю, - задумано вiдповiв Валерiй. - Iстоти, безумовно, були високо розвинутi. Матерiал, з якого побудовано це спорудження, синтетичний. Щось подiбне до нашої пластмаси... Жаль, що доведеться знищувати планету, - а то ми могли б узяти звiдси багато цiнного. Я гадаю, що в руїнах таких споруджень знайдеться немало залишкiв їхньої культури...
   Раптом Вiкторiя насторожилася. Почувся тривожний голос Тригуба:
   - У мене пiд ногами щось затряслось! Треба пове...
   На цьому його голос обiрвався, i бiльше не було чути жодного слова...
   - Валя! Валя! - закричала Вiкторiя. - Що з вами?..
   Вiдповiдi не було.
   - Валя! Обiзвiться! - без кiнця повторювала дiвчина, розгублено поглядаючи в iлюмiнатор.
   Вiкторiя включила автоматичний пеленгатор, а сама без кiнця говорила в мiкрофон однi i тi ж тривожнi слова:
   - Валя! Валя! Де ви?..
   Тригуб мовчав.
   Клубочок пiдкотився до горла Вiкторiї. її душили сльози, вiдчай i образа проти несправедливої долi! Тодi, коли все так добре склалося i вони були на шляху до повернення - раптом якесь непередбачене лихо спiткало Валерiя!..
   Почулися сигнали радiо. Це викликала Земля...
   - Тригуб! Тригуб! Космольот з термоядерним пальним ми запустили з швидкiстю десяти тисяч кiлометрiв на секунду. Вiн знаходиться на пiвдороги до планети. Вам пора вiдлiтати!..
   Вiкторiя настроїлась на передачу, схилилася до мiкрофона i сказала:
   - Земля! Говорить ракета Тригуба! Чи чуєте ви мене?..
   - Хто це? - запитали з Землi.
   - Це говорить Вiкторiя Денiс. Не дивуйтесь, що я тут! Коротко з'ясовую... Я вилетiла на космольотi Гершера вслiд Тригубу, тому що Гершер хотiв використати зорельот для знищення Тригуба... Космольот росiйського iнженера загинув, менi вдалося врятувати Тригуба i на моєму кораблi долетiти до планети... Тепер стався трагiчний випадок. Тригуб пiшов розвiдати мiсцевiсть навколо апарата i не повернувся... З ним щось трапилося, як вiн сказав по радiо... Я не встигла нiчого розiбрати!.. Що робити?..
   - Iнженер Денiс! - пiсля невеликої паузи вiдповiла Земля. - Говорить Президент Всесвiтньої Академiї. Чекайте - скiльки можна. Викликайте Тригуба по радiо, ждiть! Ми зобов'язанi зробити все можливе для його врятування! Але за пiвгодини до зустрiчi планети з зарядженою ракетою ви вилетите самi! Ви розумiєте?..
   - Гаразд! - тихо вiдповiла дiвчина.
   - Слiдкуйте за годинником i нашими сигналами.
   Земля замовкла. Вiкторiя - блiда i засмучена - невтомно викликала Тригуба по радiо...
   ...Пройшло кiлька годин. По сигналах з Землi Вiкторiя взнала, що космольот, який нiс смерть планетi, знаходиться на вiдстанi кiлькох годин польоту. Треба було готуватися до повернення. Такий був наказ з Землi...
   Вiкторiя ще раз оглянула в iлюмiнатор околицi тьмяної зеленкуватої рiвнини i сiла до пульта управлiння.
   Важка сльоза покотилася по її щоцi. Потiм дiвчина не втрималась i заридала, опустивши голову на пульт. Худенькi плечi здригались вiд плачу...
   ДИВНИЙ СВIТ
   ...Вiд стрiмкого падiння наче щось стиснуло Валерiя за горло, в вухах зник голос Вiкторiї.
   Майданчик, на якому стояв Валерiй, швидко, як клiть в шахтi, опустився вглиб, потiм зупинився i рушив горизонтально. Стало темно. Зачудований Тригуб вiд страху й здивування не встиг i поворухнутися, як майданчик, що на ньому вiн рухався, зупинився... Валерiй включив прожектор. Вiн був у своєрiдному шлюзi. Вiдчувся подих повiтря... Шлюз вiдкрився, знову майданчик рушив уперед, i в ту ж мить навколо спалахнуло слiпуче свiтло. Валерiй закрив вiд несподiванки очi, потiм оглянувся ї застиг вражений.
   Вiн знаходився в якомусь довгастому пiдземному примiщеннi висотою в п'ятдесят-шiстдесят метрiв, стеля якого була зроблена з прозоророжевого матерiалу. Згори лилося яскраве свiтло. Примiщення тягнулося, скiльки сягало око, а по боках його росли блакитнозеленi дерева i казково дивнi плантацiї невiдомих рослин. Майданчик, на якому стояв Валерiй, безумовно, був початком автоматичної саморушiйної дороги...
   - Що це? - прошепотiв Тригуб, не вiдриваючись вiд чудес пiдземного свiту. - Чи це сниться менi!..
   "Нi! Такий реальний сон не може приснитися!- подумав вiн.- Безумовно, це сховища розумних iстот. Механiзми дiють, значить, я їх скоро побачу... Як дивно, як дивно..."
   Ледве вiн встиг подумати це, як з бокового коридора вийшли двi фiгури, подiбнi до людей. Вони мали руки i ноги, людиноподiбне обличчя блiдого кольору, на якому дуже видiлялися великi пронизливi очi з неймовiрно розширеними зiницями... Лиця були сухi, м'язистi, череп широкий, з високим чолом, покритий рудуватим волоссям. Iстоти були одягненi в комбiнезони з м'якого сiрого матерiалу.
   Вони пiдiйшли до Тригуба, кiлька хвилин дивилися на нього, жваво жестикулюючи i про щось розмовляючи. Потiм автоматична дорога рушила, i плантацiї рослин понеслися мимо...
   Дорога зупинилася. Один з господарiв жестом запросив гостя у дверi, якi безшумно вiдкрилися в боковiй стiнi цього незвичайного пiдземного примiщення. Валерiй, який ще цiлком не отямився, зайшов до невеликої кiмнати, що була освiтлена тим же приємним промiнням, як i головне пiдземелля. Попiд стiнами стояли прозорi шафи. Всерединi їх були виднi невiдомi прилади. Валерiю запропонували роздягнутися. Вiн скинув скафандр. Господарi з цiкавiстю, але стримано, розглядали гостя. До примiщення зайшло ще декiлька iстот. Всi вони були схвильованi i урочистi. Один з господарiв старий, в зморшках, владно кивнув рукою. Погасло свiтле
   Тодi Старий зупинився бiля стола, що стояв посерединi, i запросив гостя. Валерiй пiдiйшов, все ще зачарований незвичайнiстю оточення. Але ж це не галюцинацiя, не сон! Вiн жадiбно вдихає в груди повiтря чужого свiту, знаходиться серед людиноподiбних iстот з iншої системи, якi чудом попали в цей куток свiтового простору... Незрозумiло!..
   Прозора поверхня стола спалахнула зеленкуватим свiтлом, потiм потемнiшала. На темному тлi посерединi засяяв жовтий диск. Навколо диска з'явилися блискучi кульки, якi поволi рухалися.
   Тригуб скрикнув. Потiм глухо промовив:
   - Це ж наша система...
   Старий показав на кульку, третю вiд центра, навколо якої оберталась ще одна - менша. Це були Земля i Мiсяць. Валя ствердно кивнув головою:
   - Так! Ми прилетiли звiдти!..
   I знову все зникло. Стiни засяяли м'яким промiнням.
   Старий про щось порадився з своїми товаришами. Потiм вийняв з шафи два прилади, подiбнi до шоломiв древнiх рицарiв. Один шолом надiв на голову Старий, другий подали Валерiю. Вiн покрутив його в руках.
   - Доведеться одягнути, - усмiхнувся Тригуб. - Подивимось, що з того вийде!..
   I одягнув шолом. Вiн м'яко охопив голову Валерiя... На очi впав темний екран. В ушах м'яко задзижчало. Валерiя охопило почуття чарiвної невагомостi. А з дивного незримого свiту, з повної тьми неслися стрункими рядами чiткi образи i шикувалися в свiдомостi послiдовними рядами. Що це?..
   Через мить Тригуб збагнув, що йому передаються зоровi зображення думок, якi виникали в головi спiвбесiдника, з допомогою цього шолома. Образи ставали все яснiшими, з'єднувалися в комбiнацiях, якi породжували зв'язанi залiзною логiкою думки... I Валерiй все зрозумiв...
   Старий передав:
   - В недалекiй сусiднiй системi наша планета оберталася навколо центральної зiрки. Iснуючи мiльярди рокiв, ми добилися величезних успiхiв у вивченнi таємниць свiту, створили справедливе суспiльство для всiх жителiв...
   - Але поволi почало погасати центральне свiтило. Вимирали тварини, зникали рослини... Ми поступово перейшли пiд землю, на протязi мiльйонiв рокiв створили грандiозну сiтку пiдземних мiст i оранжерей. Та таким життям ми не могли бути задоволеними...
   - Кiлька десяткiв рокiв тому рада Вчених вирiшила перетворити планету в космольот ї перелетiти, користуючись могутнiм розпадом матерiї, до вашої системи! Ми вивчили, що найпридатнiшим мiсцем у вас є орбiта вашої планети, i вирiшили запустити свою планету по цiй же орбiтi, тiльки з iншого боку центрального свiтила... Це надзвичайно тяжке завдання, але ми його виконаємо!..
   - Ми хочемо знати лише одне - чи згодиться населення вашої планети, щоб ми увiйшли у вашу систему!..
   Рiй образiв зник. Старий напевне ждав вiдповiдi.
   Тригуб сконцентрував думку i згадав подiї останнiх днiв. Вони пролiтали в його головi, мов осiннє листя. Та, очевидно, Старий все розумiв, бо вiн залишався спокiйним i непорушним...
   Раптом Валя розгублено зупинив потiк думок... Вiн згадав, що в свiтовому просторi з божевiльною швидкiстю мчить назустрiч цiй планетi космiчний крейсер з страшним зарядом, який мусив розбити на шматки небесного гостя Але ж тепер в цьому немає потреби! Треба негайно телеграфувати на Землю!
   Тригуб схопив Старого за руку, на хвилину зосередився, сконцентрував свої думки i викликав у свiдомостi картину:
   ...В темному просторi пливе планета... Назустрiч їй - ракета... Вони зустрiчаються, вибух... I планета розлiтається на безлiч осколкiв...
   Старий через хвилю зрозумiв, що загрожує їхнiй планетi! Вiн передав таке:
   - Ваш план був би правильним, якби наша планета летiла наослiп! Заспокойте Землю i скажiть, що нiякої небезпеки нема! Ми летимо як брати!..
   Валерiй зняв шолом. Старий перемовлявся з товаришами, очевидно, розповiдаючи про те, що взнав...
   Тригуб хутко одягнув скафандр. Його вивели на саморушiйну дорогу. Старий i ще один з господарiв теж одягнули щось подiбне до скафандрiв з балонами для дихання. Стрiчка дороги здригнулася пiд ногами, попливла... Вона зупинилася тодi, коли Валерiй i два господарi опинилися в шлюзi. Шлюз закрився... Стало темно. Над головою вiдкрився отвiр, i майданчик, на якому вони стояли, миттю пiднявся нагору, туди, де Тригуб опускався в пiдземелля ранiше. Сяяло вдалинi холодне Сонце; на темному обрiї, на тлi зiрок вирiзьблювався силует зорельота.
   Всi троє хутко рушили вниз. Через кiлька хвилин вони були бiля корабля i пiднялися по схiдцях до люка Господарi планети з незвичайною цiкавiстю i повагою розглядали велетенський апарат. Вони по своїй iсторiї знали, якої мужностi i смiливостi потрiбно, щоб летiти в свiтовий простiр - геть вiд рiдної планети...
   Валерiй натиснув автоматичний замок. Дверi не вiдчинялися. Що трапилося? Де Вiкторiя? Чому герметично зачинений люк?..
   Вiн поспiшно включив радiо, про яке зовсiм забув по дорозi, i промовив:
   - Вiкторiя! Що з вами трапилося! Я жду вас бiля входу!
   В ушах пролунало не то зiтхання, не то ридання. За люком щось загуркотiло, вiдкрився вхiд, i Вiкторiя, одягнена в незграбний скафандр, впала в обiйми Валерiя.
   - Боже мiй, - плачучи, хлипала вона. - Я думала, що ви загинули, i вже збиралася вилiтати!
   - Бачте, яка ви,- пожартував Валерiй.-Мене не так легко поховати...
   - А це що таке? - здивовано вигукнула Вiкторiя, нарештi, побачивши господарiв планети, якi вийшли з-за спини Тригуба.
   - Це розумнi iстоти, тутешнi люди! Ви все зрозумiєте! Я буду зараз говорити з Землею! Треба поспiшати - ракета з зарядом незабаром буде тут!..
   Коли всi зайшли до каюти, Тригуб зняв шолом i включив радiо. Земля через десять хвилин вiдгукнулася.
   - Алло! - сказав Валерiй. - Негайно зберiть засiдання Академiї. Необхiдно її рiшення!..
   З Землi через п'ять хвилин сповiстили, що Всесвiтня Академiя якраз проводить засiдання, телевiзор включений, i Тригуб може починати. Валерiй включив телепередачу...
   На Землi, в гiгантському залi Академiї, на телеекранi з'явилося чiтке зображення Тригуба, який стояв з вiдкритою головою, в скафандрi, бiля нього - Вiкторiя, а поряд - двi чудернацькi постатi незнайомих iстот...
   Весь зал здивовано зашумiв. Що таке? Що за видiння?..
   - Увага! - почав Валерiй.- Я вам все з'ясую! Планета, на яку прилетiли ми, не загрожує Землi! Ця планета заселена розумними iстотами, подiбними до людей, якi живуть в пiдземних мiстах. Двох з них ви бачите на екранi!..
   Тригуб показав на господарiв, тi злегка вклонилися...
   - Планета направлена в нашу систему їхньою волею з допомогою могутньої енергiї атома. В системi, де вони жили, свiтило погасло, i вони вирiшили переселитися в нашу планетну сiм'ю! Вони просять дозволу в людей Землi ввести свою планету на орбiту Землi з iншого боку.
   Весь зал, вся Земля, що слухала Тригуба, полегшено зiтхнула. I хоч все це було неймовiрним, казковим - сотнi старих i молодих вчених закричали:
   - Дозволити!!!
   Тригуб продовжував:
   - Нехай уряди держав негайно затримають будiвництво в Гренландiї i перешкодять злочинному плану Гершера...
   - Заспокойтеся, Тригуб, - вiдповiв президент Академiї. - Вчора вiйськовi сили великих держав за проханням Академiї примусили Гершера припинити будiвництво. Всесвiтня Академiя нинi контролює всi запаси ядерного пального в свiтi...
   - Чудово! - вигукнув Тригуб i додав: - Тепер головне! Треба негайно викликати вибух на кораблi, який летить до планети. Повертати його на такiй швидкостi назад - неможливо!
   - Ми зараз же дамо вказiвки на контрольний пункт, звiдки здiйснюється керiвництво по радiо. Слiдкуйте! Через п'ять хвилин корабель вибухне... вiдповiв президент.
   Валерiй виключив радiо. Вiн запросив господарiв планети до iлюмiнатора. Всi пiдiйшли i почали дивитися в напрямку Сонця. Хвилина. Двi...
   I ось... в темному просторi - недалеко вiд Сонця спалахнув пучок полум'я, охопив пiвнеба темними клубами диму, який моментально розсiявся в Космосi... Цей страшний вибух на мить осяяв навколишнiй краєвид блакитним промiнням...
   Все було закiнчено. Тепер нi Землi, нi цiй планетi не загрожувала бiльше нiяка небезпека...
   ЗАКОНСЕРВОВАНА ПЛАНЕТА
   ...Через годину Валерiй i Вiкторiя в супроводi господарiв планети спустилися тiєю ж дорогою в пiдземелля i, скинувши скафандри, поїхали саморушiйною дорогою знайомитися з дивним пiдземним свiтом. Той самий Старий, що говорив з Тригубом, тепер теж був поряд i давав необхiднi пояснення...
   Знову Валерiю одягнули шолом, а коли було необхiдно говорити, на очi спадали чорнi екрани, i Старий передавав Валерiю зоровi зображення думок, якi пояснювали все, що хотiлося космонавтам. Тригуб передавав змiст розмови Вiкторiї...
   Велетенська печера, яка починалася вiд вхiдного шлюзу, незабаром перехрещувалася з iншими печерами таких же масштабiв. Все разом, як пояснив Старий, створювало гiгантську сiтку пiдземель по всiй планетi. На перехрестях печер були широчезнi - до кiлькох кiлометрiв у дiаметрi - площi з куполоподiбною стелею, яка здiймалася на п'ятсот метрiв вгору. Стiни пiдземних вулиць i площ, а також куполи, були створенi з синтетичних плит рожевого кольору. Джерела холодного свiтла ядерною походження були схованi за тими плитами i давали рiвне яскраве освiтлення. Без кiнця тягнулися в пiдземеллi, де їхали мандрiвники, ряди небачених рослин.
   Вiкторiя торкнула Валерiя за рукав:
   - Попросiть, щоб дорога зупинилася! Я хочу побачити їхнi плантацiї...
   Валерiй зробив знак. Старий зупинив дорогу, i всi разом вийшли на грунт - справжнiй земний грунт. Вздовж вузенького каналу, по якому швидко мчалася вода, розстилалися по землi повзучi рослини. Вони були всiянi синiми квiтами, пуп'янками плодiв i жовтогарячими плодами, подiбними до динь. Старий зiрвав один з плодiв i подав Вiкторiї. Дiвчина розломила його, i солодко-задушливий запах ударив у нiздрi мандрiвникам. Валерiй узяв половинку i поглянув запитливо на Старого.
   - Це дуже цiкавi плоди,- передав той,- нашi землероби вирощували їх на протязi багатьох тисяч рокiв. З кожним поколiнням в плодах з'являлися новi ознаки, необхiднi дослiдникам. Тепер ця робота майже закiнчена, i рослини вирощуються на плантацiях всiєї планети...
   - Що ж це за плоди i яке їх значення? - не стрималась Вiкторiя. Старий посмiхнувся, зрозумiвши запитання дiвчини. Вiн опустив на очi екран, те ж саме зробив Валерiй, i мандрiвники взнали таке:
   - Я не можу з'ясувати вам всього процесу, пiдбору необхiдних ознак, але скажу лише одне: цi плоди стимулюють всi фiзiологiчнi процеси в органiзмi, активiзують мозок i на сотнi рокiв продовжують життя iндивiдiв, якi систематично вживають плоди.
   - Ну, раз так... - почала Вiкторiя i, не закiнчивши, вп'ялася зубами в м'який соковитий плiд. Валерiй, пiднявши екран, зробив те ж саме. Приємний холодок м'якушки плода освiжив пiднебiння, i хвиля оп'янiння вдарила в голови мандрiвникам. Потiм, через хвилю, це почуття пройшло, i Вiкторiя та Валерiй вiдчули, як мозок їх працює чiткiше, все тiло стає легшим i в свiдомостi виникає казкове почуття блаженства.
   - Справдi, якi чудеснi плоди, - отямившись вiд подиву, промовив Валерiй. - Треба буде на Землi культивувати такi ж! Це набагато скоротить нашi роботи по продовженню життя...
   Вiн звернувся з цим же запитанням до Старого. Той ствердно закивав головою i додав:
   - Ми з радiстю вiддамо вам всi свої надбання в будь-яких галузях науки. Це наш обов'язок! До цього зобов'язує солiдарнiсть, яка мусить зв'язувати розумних iстот рiзних свiтiв...
   Пiсля цього Старий запропонував мандрiвникам їхати далi. Вiкторiя жартiвливо захопила в жменi води:
   - Цiкаво, чи така, як у нас... - i випила. Вода була на смак, як дощова, - очевидно, дистильована.
   Валерiй подивився на безкiнечну перспективу казкових плантацiй.
   - Невже пiд всiєю планетою тягнуться такi печери? Яка ж праця потрiбна, щоб створити все це, скiльки часу?..
   - Все це створювалося за мiльйони рокiв - не дивуйтесь! - вiдповiв Старий...
   I знову автоматична дорога повезла мандрiвникiв мiж двома рядами буйних дерев. Вона зупинилася на величезнiй площi. В усi боки вiд неї розбiгалися печери з такими ж дорогами, плантацiями i рядами дерев.
   Посерединi площi здiймався до самого купола будинок з блiдоблакитного матерiалу. Характерною особливiстю його була незвичайно нiжна округлiсть лiнiй. Вiкон не було, тому що джерела свiтла будiвники заховали всюди в стiнах. В цьому будинку, як сказав Старий, розмiщувалось управлiння автономної областi планети. Таких областей - кiлька тисяч. Всi вони об'єднувались в єдину планетну сiм'ю, якою керувала Рада Вчених. Освiта тутешнiх iстот унiверсальна, i кожен iндивiд, який досягав певного освiтнього цензу, був зобов'язаний кiлька рокiв входити в комiтети по управлiнню областями. Економiчнi, адмiнiстративнi та культурнi зусилля областей координувались Радою Вчених. Давно вже стерлися всякi нацiональнi чи расовi ознаки, якi в далекому минулому розрiзнювали народи. Тепер тут була єдина мова, єдинi звичаї. Всi досягнення науки спрямовувалися на найповнiше задоволення рiзних потреб розумних iстот...
   Валерiя i Вiкторiю запросили в будинок. Вони пiднялися по рожевих сходах i через блакитну арку зайшли в велику залу. Мандрiвникiв оточило багато розумних iстот. Серед них- кiлька осiб, одягнених в блакитнi тунiки. Обличчя їх були нiжними, на головах - круглi чорнi шапочки Це, безумовно, були жiнки. Вони з особливою цiкавiстю розглядали золотокосу тендiтну Вiкторiю, захоплено розмовляючи мiж собою. Чоловiки тримали себе стриманiше.
   Старий, який, до речi, був головою комiтету самоуправлiння областi, щось сказав присутнiм. Тi вiдразу вiдiйшли до пультiв, встановлених по боках залу. Спереду засяяв велетенський екран. Старий, надiвши знову шолом, звернувся до Валерiя:
   - Тепер по всiй планетi зiбралися представники всiх областей. Якщо дозволите, хай вони подивляться на вас - наших майбутнiх сусiдiв!..
   - Ми згоднi i радi, - вiдповiв Валерiй. Ясне промiння вдарило в очi мандрiвникiв
   Передача почалася. Старий кiлька хвилин говорив, потiм показав на Вiкторiю i Валерiя.
   - Вся планета вiтає вас, - сказав вiн. - Ми щасливi, що зустрiли в Космосi подiбних до нас...
   Свiтло погасло. Залишилося лише рiвне випромiнювання стiн. Потiм поволi згасло i воно. Лише попереду сяяв блакитнуватим кольором екран.
   - Ми покажемо вам наш свiт, нашi заводи, школи, поля,- сказав Старий.
   На екранi виникло внутрiшнє зображення шахти. В штольнi машини, розташованi рядами, випромiнювали короткими iмпульсами блакитнi струменi енергiї, i пiд їх дiєю порода спадала вниз, а потiм стрiчкою конвейєра пливла вгору. На екранi з'явився весь шлях, яким iшов потiк руди. Збагачувальнi фабрики, металургiйнi заводи, лабораторiї з дивними небаченими машинами i апаратами проходили перед зачарованими мандрiвниками...
   Технiчний потенцiал планети був такий неосяжний, що розумнi iстоти лише керували машинами... Потiм на екранi з'явилися поля, пiдземнi рiки i озера, а понад ними блакитнi будiвлi, де жили розумнi iстоти. Мiста з'єднувалися спецiальними тунелями, по яких мчалися з швидкiстю звука сигароподiбнi апарати - транспортнi машини...
   Валерiй запитав, якою силою приводяться в рух всi машини. Старий вiдповiв:
   - Ми використовуємо силу розпаду чи синтезу будь-якого елемента. Апарати нашi працюють практично безкiнечно, тобто до того часу, коли треба замiнити металiчнi частини... Цiєю ж силою ми виштовхнули нашу планету в простiр. По екватору ми розташували ряд могутнiх реактивних дюз. В них використовується енергiя синтезу гелiю - наймогутнiша ядерна енергiя! Ми поволi зупинили обертання планети навколо осi, щоб уникнути катастрофи вiд раптового поштовху, а потiм з допомогою реактивних двигунiв на полюсах виштовхнули планету з її орбiти. Перед тим ми сконденсували атмосферу в спецiальних гiгантських резервуарах, де вона знаходиться в твердому виглядi. Тепер вона вже наполовину використана для штучної атмосфери... Через свiтовий простiр ми летiли з швидкiстю, яка близька до швидкостi свiтла. Рокiв десять таму ми почали гальмувати планету, щоб вивчити умови в вашiй системi...
   Старий замовк. На екранi показалося примiщення школи. В просторих залах учнi, сидячи в крiслах, слухали мовчазного учителя. На запитання Валерiя Старий вiдповiв, що вони вiльно передають думки на близьку вiдстань без шоломiв. Цього їхня раса досягла мiльйони рокiв тому. Метод беззвучного зв'язку мiж людьми економнiший i кориснiший. Вiн в основному запроваджений в усiх школах...
   Мандрiвники здивувалися, що в мiстах i на полях, де молодi жiнки збирали золотистi плоди, було дуже мало населення. Старий пояснив, що на протязi останнiх тисячолiть, коли вони боролися з холодом i з неймовiрними труднощами переходили жити пiд землю, кiлькiсть населення дуже зменшилася... Тому тепер жiнки тут знаходяться в привiлейованому становищi i не виконують важкої працi. Але ще незрiвняно бiльшою увагою на цiй планетi оточенi дiти...
   Могутнi атомнi станцiї, як пояснив Старий, безперервно оновлюють атмосферу пiдземель. Очищати повiтря вiд вуглекислоти допомагає буйна рослиннiсть в оранжереях. Цi самi станцiї будуть вiдновлювати атмосферу планети, коли вона ввiйде в нову систему на орбiтi Землi... Потужнiсть станцiй така величезна, що це завдання буде виконане за кiлька мiсяцiв.
   Ще багато рiзних чудес побачили мандрiвники, знову вирушивши в подорож по тунелях, i вже навiть не дивувалися тому, що зустрiчалося по дорозi. Через кiлька годин вiд напруження в обох заболiла голова, i вони зупинилися на березi величезного басейну, навколо якого було багато буйних рослин, подiбних до земного хмелю, на яких висiли круглi плоди...
   - Прекрасно тут у вас, - звернувся Валерiй до Старого, - але важко так жити - весь час в штучному свiтi...
   - Ви вiрно говорите! - вiдповiв Старий. - Якраз тому ми й вирiшили переправити нашу планету сюди... Ми побороли всi хвороби, ми досягли чудес в синтезi органiчних речовин, але замiнити життя пiд промiнням справжнього свiтила, на поверхнi планети, нiхто не зможе! Передайте нашу вдячнiсть людям Землi за дозвiл бути вашими сусiдами!..
   Тепло попрощавшись з Валерiєм i Вiкторiєю, господарi випровадили їх на поверхню...
   Зелена тiнь зорельота, як i ранiше, лягала на тьмяну рiвнину. Холодним промiнням сяяло маленьке Сонце i яскравi рiзнокольоровi зорi... Незабаром мандрiвники були в каютi корабля i роздяглися. Тригуб зняв скафандр, склав його в нiшу i пiдiйшов до Вiкторiї. Включив освiтлення. Очi Вiкторiї сяяли, мов зiрочки, на худенькому обличчi. Тiльки тепер Валерiй збагнув, яка вона люба для нього, в яких незвичайних умовах знайомились i зустрiчались вони. I нiжнiсть - велика нiжнiсть теплою хвилею залила груди Валi. Вiн узяв руки Вiкторiї в свої...
   - Ми повернемось сюди, Вiкторiє, в цей дивний казковий свiт! Ми ближче познайомимося з цими мужнiми iстотами - нашими братами по духу...У них є багато такого, що нам треба буде вивчити i запозичити!..
   Вiкторiя подивилася в iлюмiнатор на тьмяну рiвнину, на далекий вогник Сонця i знову пiдняла погляд вгору.
   - Валья, - м'яко, як при першiй зустрiчi, промовила вона, - все закiнчилось добре, чи майже добре, як в романах з хорошим кiнцем! Земля - в безпецi, нашi брати тут - на цiй планетi - безумовно, зроблять своє дiло... Значить, все гаразд! Нiхто нiчого не забув? Як ви гадаєте?..
   Валерiй здивовано подивився на лице Вiкторiї: в її очах блискали iскорки смiху.
   - То як же, Валья? - повторила вона. На щоках з'явилася лукава ямка. Валерiй подивився на цю ямку i засмiявся.
   - Все зрозумiв, Вiкторiя! Вiта... - нiжнi, додав вiн. - Ми забули...
   - Ну... - червонiючи, прошепотiла Вiкторiя.
   - Ми забули... поцiлуватися... Так?..
   Вiкторiя мовчки стала навшпиньки, обвилася худенькими руками навколо шиї Валерiя. Вiн схопив її в сильнi обiйми, пiдняв, як пiр'їнку, i завмер в гарячому поцiлунку...
   ...А через пiвгодини розумнi iстоти - господарi планети - бачили, як величезна зелена тiнь метнулася по чорнiй рiвнинi i гiгантський зорельот людей Землi у вихорi вогню вiдлетiв у фiолетове небо в напрямi до Сонця...
   ....................
   ...Земля заспокоїлася. Вiдбулося кiлька надзвичайних засiдань Всесвiтньої Академiї з приводу незвичайної космiчної подiї. Валерiй Тригуб i Вiкторiя Денiс виступили на засiданнi i розповiли про нову планету i високу культуру тамошнiх розумних iстот...
   На протязi року вченi всього свiту слiдкували в потужнi телескопи, як нова планета по довгiй спiралi входила в площину обертання планет, сповiльнюючи полiт до нормальної швидкостi, з якою Земля оберталася навколо Сонця.
   Згодом нову планету люди Землi бачили неозброєним оком Вона ставала все яскравiшою, сяяла в небi майже так ясно, як Венера, а потiм наблизилася до Сонця i зникла за центральним свiтилом ..
   Це прийшла мить торжества Розуму. По орбiтi Землi з другого боку оберталася навколо Сонця нова планета - сестра Землi. Потужнi прилади вiдновлювали атмосферу планети, вироблюючи кисень i азот в реакцiях неймовiрних масштабiв.. Незабаром над планетою засинiло небо, на поверхню з пiдземних заповiдникiв були випущенi тварини; знову на широких просторах планети були посадженi лiси i посiянi трави. Поля, якi довгi столiття пустували в холодi мiжзоряного простору, тепер давали перший урожай пiд життєдайними променями Сонця.
   Дiти, що народилися в пiдземеллях, в захватi простягали руки до Сонця, жадiбно дивлячись на небачене явище... Та навiть дорослi, що пам'ятали своє тьмяне червоне свiтило, яке не давало нi свiтла, нi тепла, вiдчувши животворне тепло Сонця, були щасливими. Вони знали, що тепер довгi мiльярди рокiв можна жити i спокiйно працювати. Крiм того, блукаючи в мiжзоряних просторах, розумнi iстоти знайшли подiбних до себе - людей Землi.
   Струмки Розуму зливались в потужну рiку, яка, безперечно, вела в океан Безкiнечностi.
   Починався новий перiод iснування розумних iстот в системi Сонця. З Землi на нову планету вилiтали кораблi з iнженерами i вченими, якi бажали ознайомитися з високою культурою своїх космiчних братiв.