Бережной Василий. Археоскрипт (на украинском языке)

   - Бачите он сузiр'я Лiри?.. Паралелограм iз зiрок.
   - Бачу.
   - А оту найяскравiшу, ледь синювату?
   - Бачу.
   - Ото Вега, моя рiдна зiрка, моє сонце.
   - Ви. звiдти, Туо?
   - Звiдти.
   - А чому ж ви такий самий, як i земляни?
   ...- Можна б, наприклад, запропонувати схему гравiтацiйно-магнiтного двигуна...
   Все, все було на екранi - навiть те, як вона в саду увечерi притулилась до його плеча! I як штору поправляла в палатi...
   - Навiщо це? - не пiдводячи голови, спитала Анiта, коли проектор урвав своє осине дзижчання.
   - Ви, я бачу, трохи здивованi, Анiто, - обiзвався Фраг, запалюючи сигарету. - А я дуже задоволений з цього фiльму. (Вона пiдвела голову i поглянула на нього невеселими очима). Зараз поясню. Ви знаєте, за яких обставин потрапив до нас оцей... Туо. Через нього загинув i ваш наречений цього ви теж, сподiваюсь, не забули. I ось цей iноземний агент i диверсант удає божевiльного, всiляко маскується, сподiваючись сипнути нам пилюкою в очi. Зараз вiн цiлком здоровий, i тримати його тут ми не можемо. Вже й так журналiсти товчуться бiля клiнiки... Так от, раз вiн прибрав роль божевiльного - повiримо йому, вiдправимо до психiатрички. До вас вiн добре ставиться, охоче розмовляє...
   - Але ж я не можу...
   - Нi, нi, ви нiчого не будете випитувати, Анiто. Може, вiн обмовиться сам, розумiєте? Треба тiльки, щоб ви частiше бували в нього, а така можливiсть буде вам надана.
   - Я не знаю доктор Фраг, чи я здатна...
   - Ви що, не розумiєте яке це має значення для нашої безпеки? - В голосi Фрага з'явилися холоднi нотки.- Чи, може, ви хочете, щоб ми й вас притягли до вiдповiдальностi за посiбництво вороговi нашої держави? Докази ви щойно бачили.
   Анiтi хотiлося пiдвестися i кинути цьому слимаковi: "Це нечесно, ви не маєте права!" Але сидiла i мовчала. Спрацював iнстинкт самозбереження. На душi було гидко, так наче її обляпали грязюкою, але вдiяти нiчого не змогла. Перед очима промелькнув образ втомленої мами i меншого братика, що оце почав учитися в коледжi. Батько, тяжко поранений на вiйнi, пiсля перемоги прожив недовго... Без її заробiтку не можна, нiяк не можна...
   Фраг зрозумiв її мовчанку iнакше: набиває цiну.
   - Пiсля закiнчення справи одержите винагороду.
   Аж тепер вона схопилася, затрясла руками:
   - Тiльки не це! Тiльки не це! Нiякої вашої винагороди менi не потрiбно, чуєте? Не потрiбно! Провiдувати його, як хворого, я буду, а бiльше нiчого.
   - Цього й досить. I не треба так хвилюватися, дiвчинко.
   - I ще я вам хочу сказати: не вiрю я, що вiн диверсант!
   - Чому? Якi докази?
   - Чому? Та... просто вiдчуваю. Iнтуїцiя.
   - Значить, по-вашому, то не маячня - про Вегу?..
   - По-моєму, нi.
   Фраг побарабанив кiстлявими пальцями по столу.
   - Стережiться, бо вiн починає на вас впливати. А психоз заразливий... Вега... Еге, коли б це справдi! Тим бiльше мусили б його розкрити! Якби то... на десять тисяч рокiв уперед... Ви розумiєте, що це значило б для могутностi нашої держави?!
   Здається, аж очi в нього закрутилися в орбiтах.
   - Я все розумiю, - впалим голосом вимовила Анiта i додала: - На жаль, усе.
   - Ну, от i добре, - сказав Фраг, удаючи, що не розумiє її жалiв. - Я так i сподiвався, що ми станемо друзями. На останку хочу застерегти вас, Анiто: не здумайте... мiняти лiнiю. Кожен ваш крок фiксуватиметься.
   Анiта вискочила з кiмнати, неначе миша з пастки.
   6
   Фраг раз по раз прикривав долонею рота i пирхав. Це означало, що вiн смiється, що йому страшенно весело. Ще б пак! Туо викинув такого коника, що луснути можна. Подякував головному лiкаревi за турботи про його здоров'я, попрощався i... рушив просто до виходу. Бiля ворiт його зупиняє сержант:
   - Пробачте, а куди це ви розiгналися?
   - Я - мандрiвник...
   - Спочатку помандруйте до кiмнати номер тринадцять, там доктор Фраг...
   - А до чого тут цей... доктор Фраг? - щиро чи, може, удавано здивувався Туо. - Лiкування закiнчилось, головний лiкар виписав мене... Дайте менi вийти, це моє природне право.
   - I полiт над воєнною базою - теж природне право? Вас може звiльнити тiльки вiйськовий суд! - Сержант заступив дорогу, його рука в широкiй кишенi стискувала рукоятку пiстолета: "Кинеться на мене чи нi? - тривожно стукала думка. - Вiд робота можна всього сподiватися".
   Але Туо не кинувся на сержанта. Спокiйно повернув i пiшов до корпусу. Тепер ось вiн стоїть перед Фрагом i вдає з себе святу невиннiсть. "Мандрiвник... Природне право..." Ну й комiк!
   Фраг перестав пирхати, вiдiслав сержанта. Обличчя його набрало суворого вигляду.
   - Ви самi зволiкаєте слiдство.
   Туо здивовано спитав:
   - Яке слiдство? Що все це означає?
   - Не прикидайтесь простачком. Ви i вашi хазяї зазнали фiаско, операцiя провалилась. То чи не краще припинити цю дитячу гру i покласти карти на стiл?
   - Нiяких карт у мене не було, - розвiв руками Туо.
   I жест, i голос були такими щиро наївними, такими природними, що Фраг з досадою подумав: "Добру ж ти школу пройшов! Певне, залучають справжнiх акторiв!" Уголос промовив:
   - Давайте по порядку. Звiдки ви летiли до забороненої зони?
   - Не знаю, про яку зону iдеться. Мiй апарат було розраховано так, щоб увiйти в нижчi шари атмосфери над Пiвнiчною Африкою, як ви тепер називаєте цей континент. Це була експериментальна модель, i коли б я знав точнi просторовi координати Центруму, я б ним i не користався. Побачивши безкраю пустелю, я подумав, що вiдхилився вiд курсу - адже тут мусiли б цвiсти сади!..
   - У Сахарi - сади?
   - Так, сади, виноградники. Натомiсть бачу - пустеля.
   - А ракетнi сади вас не цiкавили? Анiскiлечки?
   - У мене культурна мiсiя.
   - Так, значить, ваш апарат збився з курсу...
   - На жаль.
   - Якiй державi належить цей лiтак?
   - Нiякiй земнiй державi. Я прибув iз сузiр'я Лiри...
   - Та годi морочити голову! - не стримався Фраг i стукнув кулаком по столу. - Набридло! Будемо вiдповiдати чи нi?
   На Туо цей спалах гнiву не справив аж нiякого враження.
   - Я бачу, що розмови в нас не вийде, - сказав вiн спокiйно. - Ви не вiрите жодному моєму слову. Через свою... крайню вiдсталiсть, граничну обмеженiсть. I я хотiв би...
   Фрагове обличчя налилося кров'ю: усе ж фiксується! I вiн поспiшив перебити:
   - Прошу по сутi!
   Туо з тiєю ж витримкою, так само повiльно добираючи слова, продовжував:
   - Я хотiв би поговорити з президентом вашої країни.
   - З президентом i не менше? - долаючи дражливiсть, Фраг намагався наситити свої слова iронiєю. - А з прем'єр-мiнiстром не зводите порозмовляти?
   - Чому ж, з прем'єр-мiнiстром також.
   - О, яка великодушнiсть! Ну, що ж, доведеться полiкувати вас вiд космiчної маячнi!
   - Я цiлком здоровий як з погляду терапiї, так i психiатрiї, - рiвним голосом промовив Туо. - Застерiгаю вас: за насильство над космiчним мандрiвником ви будете вiдповiдати перед...
   Не встиг договорити: з бiчних дверей вискочило кiлька дужих санiтарiв психiатричної лiкарнi, вхопили за руки, повалили - не спромiгся, бiдолашний, i скрикнути, як одержав укол. Тiло його зiв'яло, щось хотiв сказати, та язик уже не слухався, свiдомiсть швидко тьмарилась, але вiн все-таки встиг коротким поглядом обпекти Фрага. Розпластаний на килимi, вiн наче вистрiлив тим поглядом! I це не була ненависть чи лють. Якби це - Фраг би й оком не клiпнув, до ворожостi вiн звик. У тому поглядi була якась неземна туга, щось таке, що обдало Фрага крижаним холодом.
   Туо вже завезли на далеку околицю мiста, за жовтi мури, вже, певно, запакували в спецiально обладнанiй кiмнатi, а Фраговi все було якось не по собi, все ще ввижалися тi очi i той погляд... Гасав машиною по мiсту, як зацькований звiр, зрештою опинився бiля шинквасу в якомусь барi, об його зуби цокнуло шкло зеленуватого келиха, i горло обпалило вогнем.
   7
   Анiта вмостилася в плетене крiсло на своєму балкончику i, нi про що не думаючи, дивилася на море. Воно починалося внизу i сизою стiною пiдводилось до обрiю. Там, ген-ген вдалинi, в бiластому серпанку чорнiв корабель. Коли вiдвести погляд, а потiм знову глянути - здається, нiби той корабель пливе на небо... А ось до берега нечутно, легко, наче зовсiм невагомо, лине величезний бiлий лайнер - настала осiнь, а туристи є. Ще тепло, сонце ласкаве, i хоч гори встигло припорошити снiгом i повiтря посвiжiло, мiсто ходить у костюмах, зрiдка хiба трапиться плащ або легке демi.
   Море увесь час мiняє барви, i хоч старається робити це поступово, не рiзко, Анiтине око помiчає змiни. Далека чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховiй завiсi - i не розбереш, чи то дощ iде, чи проривається свiтло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлi плеса з'явилось кiлька срiбних озер... Одно вже вичахло, посiрiло...
   Анiта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагiчно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. їй до щему в серцi шкода себе. Хто її полюбить... отаку невродливу? Вiдчувала, що дала б щастя своєму обранцевi, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий свiт, яким сповнена душа? Iдуть мимо i не здогадуються, не знають. А вiн знав, вiдчував цей свiт, через те й любив, навiть некрасиве її обличчя любив!
   Мама заспокоює, вiдчуваючи її тривогу, томлiння її духу, а брат, навiдавшись, тiльки й скаже: "Перестань киснути!"
   А вона вiдчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сидiла б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. I нехай собi линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з'являються i зникають срiбнi озера - їй байдуже. Але треба йти, сьогоднi мусить провiдати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, i нiхто його не розшукує - чи в нього й справдi немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замiнити їх...
   До психiатрички Анiта дiсталася автобусом. Приземкуватi корпуси лiкарнi розташованi в старому саду. Неподалiк вiд територiї лiкарнi починається сосновий лiс, крiзь який пролягає шосе. Анiта подивилася, як швидко вiддаляється по тому шосе автобус, i неквапно пiшла через дорогу до ворiт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що вiн зовсiм не божевiльний - а хiба вона психiатр? Зрештою, нав'язлива космiчна iдея не загрожує нi життю, нi майну людей. Але хiба вони його випустять?
   її одразу провели до в'язничного корпусу, дебелий санiтар-охоронець мовчки вiдiмкнув палату i майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.
   Палата була залита яскравим свiтлом, i першої митi Анiта не помiтила Туо. Стояла i клiпала очима. Стiни, пiдлога, навiть стеля - все оббито м'яким коричневим матерiалом i скидається на пухкий матрац. Тут можна битися об стiни головою - вiдскакуватимеш, як м'яч. Жодного вiконечка, стiльця, столика чи лiжка - нiяких предметiв у цьому великому ящику. Свiтло лилося з-помiж стикiв стелi та стiн.
   - О Анiто!
   Вiд стiни вiдхилилася постать у бурому халатi i, незграбно ступаючи по м'якiй "шахiвницi", рушила до неї. Анiта ледве впiзнала Туо. Його золотисте обличчя поблiдло, пiд очима синiли пiдкови.
   - Добрий день, Туо, - намагаючись надати бадьоростi своєму голосовi, привiталась Анiта.
   - Добрий день... а може, нiч... бо для мене тут все переплуталось...
   - Зараз день, Туо, хороший осiннiй день...
   Хотiла ще сказати про море i кораблi, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.
   - Ви, певне, втомилися, Анiто? Розташовуйтесь.. отак! - Вiн пiдскочив i, як снiп, упав на пружну оббивку. Повернувся набiк, лiвою рукою пiдпер голову, праву простягнув уздовж тiла. - Бач, як зручно! Комфорт!
   Анiта скинула черевики i сiла пiд стiною, обхопивши руками колiна. Подумала: "А де ж тут вмонтовано Фраговi об'єктиви та мiкрофони?"
   - Отак, Анiто, зустрiчають у вас космiчних гостей!.. - журно обiзвався Туо. - Земля, прамати Земля, про яку я так мрiяв... I цей Фраг... яке дикунство!
   - Слухайте... - перебила його мову Анiта (вiн же не знає, що все фiксується!), - а як вам спалось?
   - От коли б позамикати в отакi ящики усiх Фрагiв, - правив вiн своє, на Землi знову б настало нормальне, природне життя.
   Анiтi хотiлося зупинити його, переключити увагу на якусь iншу тему, а потiм подумала: а навiщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..
   - Отакi нiкчемнi людцi, - голосно продовжував Туо, - i забрали собi таку велику владу! До чого докотилося людство... I коли ж воно повичищає свої авгiєвi стайнi?
   Розпалившись, вiн ще довго проголошував патетичнi фiлiппiки проти зла, несправедливостi, дикунства i свавiлля, що, на його думку, заполонили Землю. Анiта мовчки позирала на обшивку "ящика", машинально шукаючи зловiсних Фрагових датчикiв. Нарештi й Туо помiтив той погляд, але зрозумiв його iнакше.
   - Звичайно, не тут говорити про все це... - промовив безнадiйно. А тодi схопився, сiв, стиснув її лiктi i гаряче зашептав: - Анiто, люба, я бачу ви менi спiвчуваєте, допоможiть зустрiтися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповiв йому все...
   "Боже мiй, - подумала Анiта, - вiн таки божевiльний. Не розумiє реального стану речей..."
   - Доки йде слiдство, - сказала якомога спокiйнiше, - вас нiкуди не вiдпустять.
   Вiн пiдвiвся i почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливi горби пiдлоги. Вони вгиналися пiд його ногою, взутою в парусиновi капцi, i одразу випиналися, як тiльки нога вiдривалася од них.
   - Як же вийти з цього тупика? - голосно скаржився Туо. - Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Анiто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?
   "А вiн дуже гарний", - майнула думка.
   - Будь ласка, яке прохання?
   - Принесiть менi дiамант.
   "Оце так маленьке прохання! Нi, вiн таки божевiльний".
   - Чому у вас такий подив на обличчi, а в очах... ляк?
   - Бо це... дуже коштовна забавка. Де ж я вам вiзьму?
   - У мене був... Певно, вони його знайшли там, де впав мiй апарат. От я й прошу: нехай повернуть.
   - Навiщо вiн вам?
   - Та так, потрiбен.
   Анiта пiдвелася.
   - Ну, що ж... я скажу докторовi Фрагу.
   - Я був би вам вельми вдячний, Анiто.
   Вона взяла свої черевики i так стояла, тримаючи їх у руцi.
   - I ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звiдси. Надiшлiть президентовi телеграму вiд мого iменi: "Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космiчний мандрiвник". Я б йому все розповiв...
   - I ваша адреса...
   - Адреса? Лiкарня, звичайно. У вас... таке занепокоєння на обличчi, Анiто. Чого б це?
   - Та нiчого... стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.
   - Так, так, це дуже важливо! До речi, а де ви живете?
   - Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, - машинально вiдповiла Анiта. - А навiщо це вам?..
   - Може, коли в гостi прийду! - усмiхнувся Туо. - Можна?
   - Приходьте. А зараз до побачення.
   - До побачення. I знаєте що... А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, бiлого...
   - Постараюся.
   Поклала палець на червону кнопку в дверях, i її одразу випустили. В коридорi мало не налетiла на осоружного сержанта.
   8
   Наступного дня, коли Анiта чергувала у своїй клiнiцi, її покликали до кабiнету номер тринадцять. Фраг сяяв - петляв бiля свого столу, потираючи руки.
   - Молодець, Анiто! Дiло йде на лад!
   Дiвчина запитливо подивилася на нього, явно не розумiючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що...
   - Ви звернули увагу - каже, що президентовi все розповiсть?
   - Здається, так. Але ж хiба президент...
   - Сподiваюсь, ви послали телеграму?
   - Нi... ще нi...
   - Оце погано. Так хорошi друзi не роблять. Пообiцяли - значить надiшлiть. I квитанцiю йому вiднесiть.
   - Хiба президент читатиме телеграму... з психiатрички?
   - Це вас не стосується. В канцелярiї президента є кому читати. Негайно пiдiть на телеграф i надiшлiть. Сьогоднi ж вручiть йому квитанцiю.
   Анiта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.
   - Я хотiла вам сказати... боюся до нього заходити. Хворому, знаєте...
   - Та нiякий вiн не хворий! Симулянт. Вигадав собi легенду про сузiр'я... Хоче викрутитись, от .i симулює, невже вам не ясно?
   - Ще почне дiаманта вимагати...
   - Вiн справдi втратив дiамант в оазi, коли його пiдбитий лiтак упав на вишку...
   "Зараз нагадає про нареченого, - подумала Анiта. - Це вже занадто".
   - ...де був на посту ваш наречений, - докiнчив Фраг. - Ну, щодо цього дiаманта, то ми ще розберемося... А що вiн симулянт - сумнiву нема.
   - Нi, я до тiєї... палати не пiду. Якщо навiть... Бо що йому завадить симулювати напад на мене?
   Фраг зупинився бiля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. "I кому ти така потрiбна? - подумав. - Нiжки, правда, гарненькi, а пика - як сокира. Треба справдi бути божевiльним..." Уголос промовив:
   - Ну, що ж, погуляєте в саду пiд наглядом сержанта. Але про змiст розмови вам доведеться доповiсти. А зараз - на телеграф!
   На телеграф Анiта заскочила тiльки пiсля роботи.
   Жiнка, що приймає телеграми, прочитавши пiдпис i зворотну адресу, пiдвела голову i ковзнула поглядом по Анiтиному обличчю, але не сказала нiчого. Анiта заплатила, одержала квитанцiю i поспiшила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зiтхнула на тротуарi. Суцiльний потiк машин металевим полозом вилискував, звивався на перехрестi, роздiлявся надвоє, натроє, - множився, заповнюючи кам'янi жолоби вулиць. Дивилася i думала: а може, не їхати до Туо? Дiстатися додому, до мами, втекти вiд цього вирячкоокого полоза i... Фрага. Нехай тодi лютує...
   Повернула за рiг i незабаром опинилася в рибному кварталi. Гострий запах риби нiби повернув її до дiйсностi. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупинилася бiля маленької кав'ярнi - просто на тротуарi, на високих металевих нiжках стояла жаровня з тлiючим вугiллям, на столику лежав свiжий восьминiг, всiяний маленькими круглими присосками. Анiта кивнула, поклала на прилавок монетку, i господар за кiлька хвилин засмажив їй спритно вiдтяте рожеве кружало м'яса. Воно соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехотя вiдкусуючи маленькi шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить iз Туо вiдверто, зовсiм вiдверто. Тим бiльше, що його випустять у сад.
   В автобусi заспокоїлась остаточно. Де й дiлися її страхи, аж дивно було, що боялася Туо. Вiн такий прихильний до неї, такий гарний i... добрий. Безперечно, вiн аж нiяк не божевiльний, та вiн же й сам про це казав: i фiзично, i психiчно цiлком здоровий - це ж його слова. То чому ж - симулянт? Глупство.
   На зупинцi вискочила бадьора, ступала пружно, помахувала сумочкою.
   В тiсному вестибюлi знайомого корпусу стовбичив сержант. Кивнула, замiсть привiтання, i присiла на стiлець бiля тумби з телефоном. Нiчого не казала, не просила - сам знає! Сержант подивився на неї скоса i пiшов по коридору. Вiдчинивши дверi, голосно гукнув, так, щоб i вона почула:
   - До вас прийшла... симпатiя!
   "Нахаба, грубiян", - подумала Анiта.
   На порозi став Туо.
   - Що це за звичка - ображати дiвчат? - сказав, дивлячись у вiчi сержантовi. - Я раджу вам попросити вибачення.
   - Вибачення? - пирхнув сержант. - Принцеса знайшлась! Проходьте вже, проходьте.
   Туо пiдступив ближче, не вiдриваючи погляду вiд сержантових очей.
   - Вибачтесь, вибачтесь, - повторював тихо, але чiтко, з притиском. Зараз, цiєї ж митi вибачтесь!
   Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, потiм випнув груди, поправив ремiнь з кобурою i пiдiйшов до Анiти. Дiвчина подумала, що вiн почне комiкувати, але нi, обличчя в нього було застигле, в очах винуватiсть i благання.
   - Пробач менi, Анiто...
   Все ще не розумiючи - жартує вiн чи говорить серйозно, Анiта мовчала.
   Раптом вiн став на колiна i тремтячим голосом почав благати:
   - Пробач, дуже тебе прошу, Анiто, я ж не хотiв, Анiто, не знав, що...
   Вiн бурмотiв, схиливши голову, i Анiта не стримала усмiшки. Великодушно торкнулась його плеча:
   - Встаньте, я на вас не серджусь!
   Сержант пiдхопився, кивнув головою i мовчки вiдiйшов набiк.
   Туо, що з зосередженим виглядом спостерiгав цю сцену, втомлено пiдiйшов до Анiти i привiтався з нею за руку.
   - Спасибi, що ви прийшли, Анiто. У вас дуже добре серце.
   Вона вийняла з сумочки квитанцiю:
   - Телеграму президентовi надiслала.
   - Дякую. Тепер, я сподiваюся, дiло пiде на лад.
   "I цей каже "на лад", - подумала Анiта. - Кому ж краще вдасться: йому чи Фраговi? От якби йому..."
   Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.
   - А птах? Про голуба ви забули?
   Анiта знiтилася.
   - Розумiєте... не змогла впiймати, не даються в руки.
   Вiн тiльки зiтхнув.
   У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентався далеко позаду - аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик - вiн проводжає його поглядом, сяде на гiлку чорний великий шпак - Туо зупиняється i не зводить з нього очей. На дорiжках зустрiчалися хворi в халатах - декотрi стояли, iншi ходили туди-сюди, як заведенi. Анiта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душi.
   - Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сiтку, але я... я не хочу брати участi в цiй безчеснiй грi.
   Поспiшаючи, збиваючись, вона розповiла Туо про все. I про мiкрофони та об'єктиви, i про те, що Фраг вважає його симулянтом, i що саме цей "доктор" наполiг вiдiслати президентовi телеграму, бо, правду кажучи, Анiта не хотiла цього робити, бо добре знає: президентовi навiть не скажуть про телеграму з психiатрички.
   - Оце дуже цiкаво, - вставив Туо, - чому вiн вважає, що телеграма до президента стане йому в пригодi? Ну, це незабаром розкриється. А от ви, Анiто, чи вiрите менi, чи приймаєте мене, м'яко кажучи, за дивака?
   Дiвчина схилила голову, не знаючи, що йому вiдповiсти. Деякий час iшла мовчки, не могла зiбратися з думками. їй не вiрилось, що Туо прибув iз далекої планетної системи - занадто це фантастично! - але що вiн хороша людина - в цьому вона не мала сумнiву. Пiдвела очi, знiяковiло ковзнула поглядом по його золотистому обличчю:
   - Щиро кажучи... я просто не знаю, що вiдповiсти...
   - Так, щиро... Я вам вiрю, що це щиро, Анiто, - притишено загомонiв Туо. - Ви одна, поки що тiльки одна людина цiєї планети, яка поставилась до мене щиро i чесно. Сподiваюсь, Анiто, що ми будемо спiльниками i ви не розчаруєтесь. Ну ж бо веселiше дивiться на свiт!
   Вiн зупинився, узяв її обома руками за плечi, обернув до себе i доторкнувся щокою до щоки, ледь-ледь торкнувся, нiжно, несмiливо. Анiта вiдчула, як по всьому тiлу прокотилась тепла хвиля, як раптом стало важко дихати i серце забилося частiше.
   - Анiто... Анiто... Ви...
   Вiн ще раз прихилився до неї, а тодi вiдштовхнувся i пiшов не оглядаючись. Анiта погладила долонею щоку, наче хотiла впевнитись, що вiн доторкався. Стояла i все дивилася вслiд, аж поки Туо, а за ним i сержант не зникли за масивними дверима приземкуватого корпусу.
   9
   Мати вiдразу щось вiдчула, її чутливе око вловило якусь змiну у настрої доньки. I Анiта це помiтила. То, бувало, мама поставить супницю на стiл i робить щось своє, зрiдка перекидаючись словом, а це й собi сiла до столу, поглядає на дочку трохи насторожено, очiкувально. А що їй може сказати Анiта? Що, власне, сталося? Майже нiчого, та таки ж нiчого, зовсiм нiчого. Анiта їсть i удає, що не помiчає маминої цiкавостi. Хочеться усмiхнутися, але стримується. Нарештi змилостивилась:
   - Чого це мама так поглядає?
   - Добре, добре, кiзко, їж, зараз ми про все дiзнаємось!
   Ну, звичайно ж гороскоп! Скiльки й пригадує Анiта, мамi - пiсля смертi батька - завжди допомагав гороскоп. Ось i зараз. Мама вмощується у великому старомодному, але зручному фотелi, кладе на колiна газети. Пожовкле, як осiннiй кленовий листок, обличчя її зосереджене, глибокодумне.
   - Ось нам усе гороскоп розповiсть! - гортає газету. - Так... Ти, значить, народилася восени, сьомого жовтня... Так... Пiд знаком Терезiв... Ну, от, прошу: "Чудовий день, повний сонця i радощiв, у тому числi, i з сентиментальних мотивiв. У роботi можете добитися великих успiхiв та матерiальних вигод i мати задоволення в усiх сферах". Ну, що, пустунко?
   Анiта прихилилася до мами:
   - Це правда: радощi були!
   - От бачиш, кiзко...
   Та й справдi, хiба це не радiсть - ласка Туо, його доторк i отi слова... Невже Туо полюбив її? Ну, так, вiн же й говорив про це. А може, то iз спiвчуття?
   - А як мама вважає - сузiр'я Терезiв щасливе?
   - Щасливе, щасливе, пустунко! - Мама пiдвела освiтлене радiстю обличчя. - А... вiн... пiд яким сузiр'ям народився?
   - Вiн? - Анiта випросталась. Ну, й хитрюча ж мама, хiба вiд неї можна щось утаїти?.. - Вiн, щоб знала мама, народився в сузiр'ї Лiри...
   - Так, значить, сузiр'я Лiри... А в якому мiсяцi?
   - Мiсяця не знаю. Вiн, бач, народився не на Землi пiд сузiр'ям Лiри, а в самому сузiр'ї...
   Мама облишила газети i запитливо поглянула на дочку.
   - Мамi дивно? - нiяково усмiхнулась Анiта. - Менi самiй не вiриться. Але вiн так твердить. Ах, коли б мама бачила, як вiн дивиться на те сузiр'я!
   - Це, може, той, що пiдбили в Сахарi? Що ти носила йому книжки?
   - Той самий. Чого мама так спохмурнiла?
   - Ну, вiн же хворий...
   - Уже видужав! Правда, його тримають в психiатричцi...
   - От бачиш.
   - Але хай мама не думає, що вiн божевiльний, зовсiм нi. Вони самi добре знають, що вiн цiлком здоровий. Хочуть, щоб признався... вважають шпигуном...
   - Це ще гiрше, - зiтхнула мама. Помовчала, а тодi знову взяла вечiрку. - Який же взяти йому знак зодiаку?
   - Може, червневий? У червнi вiн з'явився над Сахарою.
   - Нехай червень. Так... Знак Рака. Ось маєш: "Здiйснення великих задумiв натрапляє на великi перешкоди. Ризикована операцiя може закiнчитись успiшно. У сферi почуттiв можна сподiватись на взаємнiсть".
   Прочитавши гороскоп, мама звеселiла.
   - Непогано! I головне, бачиш, як твiй i його... збiгаються?
   Анiту й саму вразив дивовижний збiг.
   - Ну, добре, добре, а то мама як вiзьме собi в голову... А який вiн вольовий, коли б мама знала! Змусив сержанта пробачитись передi мною. Той грубiян дозволив собi нетактовнiсть, так вiн як подивився на нього...
   Слухаючи розповiдь Анiти, мама весело смiялася, перепитувала, а в кiнцi сказала:
   - Так їх i треба вчити хорошого тону!
   Через деякий час знову поглянула на гороскоп. Замислено промовила:
   - А що ж то воно за ризикована операцiя?
   - Коли б же то знати... - зiтхнула Анiта. - А може, цiкавiше жити, не знаючи, що на тебе чигає завтра?
   - Може, й так, - похитала головою мама. - Дай боже, щоб усе було добре. - Швидким жестом сухорлявої руки вона перехрестилася.