Страница:
Туо вивiряв, "доводив" схему. Анiта дивилася на плетиво провiдникiв, каркас, i ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачiв, генераторами, реле, дiелектричними дiодами i трiодами та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радiоприймач, тiльки без футляра.
- Скажи, Туо, невже...
Тепер уже вiн затуляв їй рота долонею: на цiй верандi вiн забороняв говорити.
Як тiльки смеркалося, вони сходили вниз - гуляли алеями зоопарку.
- Скажи, Туо, менi аж не вiриться, невже оте, що ти майструєш, зможе... - Анiта повертала до нього веселе обличчя i закiнчувала: - Зможе, як ти кажеш, викривити простiр?
- Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов'язково. Дiамант проб'є тунель, вiрнiше - отвiр в просторово-часовому континуумi. Мене тiльки непокоїть оптичне волокно - провiдники фотонiв...
Анiта лише поглядала на нього закоханими очима, i погляди тi говорили: ти зробиш, ти вмiєш, ти знаєш, я тобi довiрилась... Що буде, те й буде... але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:
- То що - на Фiлiю?
- Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотiв би побувати в ООН.
- А я хотiла б на Фiлiю, - мрiйливо говорила Анiта. - I птахiв захопимо... Голубiв, горобцiв, пару папуг. Витримають?
- Якщо ми витримаємо, то й вони...
- I що тебе тримає на цiй грiшнiй Землi? - тулилась до нього Анiта. - Я покину її не вагаючись. Тiльки мами й шкода...
- Люди, Анiто, мiльярди людей над прiрвою... А врятуватися ще можна, ще не пiзно.
- Мама сьогоднi прочитала менi гороскоп: скоро мандрiвка, повна небезпек...
I мрiяла вголос, i насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу i свого молодого тiла. Туо йшов, як у маревi, i все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, i поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня iз шкаралупи - з бiллю i радiстю. Тодi вони починали спiвати - власне, й не спiвати, а мугикати щось невиразне, без слiв, але - душевне. "Що ж таке життя? - шепотiла Анiта. Ну, що воно таке?" Вiн цiлував її i казав: "Життя для мене - це ти, Анiто, ти..."
Повернувшись до котеджу, сiдали чаювати, i Марта, як завжди, розпочинала вечори Фiлiї словами:
- Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi...
Цi слова сказала вона й сьогоднi, але голос її ледь помiтно здригнувся. Туо подивився на неї i побачив у її великих очах тiнь смутку. Марта схилила голову - буцiмто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колiнах. Лаконтр сидiв також якийсь зосереджений, нi шкалика, нi пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки i блюдця.
Анiта обвела всiх запитливим поглядом i тривожно спитала:
- Що сталося, Марто?
I вже уявила, як навiдались сюди тi... Як прискiпувались i до Марти, i до її батькiв...
- Марто, я тривожусь, скажи... I не усмiхайся через силу, я ж бачу, що тобi не до смiху...
Марта раптом заплакала. Великi блискучi краплi тремтiли на її чорних вiях i падали на груди.
- Це я так... особисте...
Анiта пiдсiла до подруги, взяла її руку в свою:
- Ну, заспокойся, Марто, годi.
Марта подивилася на Туо i заговорила:
- А скажiть, чи так буває на вашiй планетi, щоб от... ну, любляться двоє, хлопець i дiвчина, разом у коледжi, разом на канiкулах, одне слово, нерозлучнi... I раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров'я, i ЇЇ вiдданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи... Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосiб погасити в нього почуття, може, навiть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собi у свiт шукати iншого, щасливiшого захоплення, хай був би щасливим - i то їй полегкiсть... А вiн же одразу, тiєї ж хвилини одвернувся, втiк, ганебно втiк, боячись своїх щедрих обiцянок... скажiть, невже i у вас таке буває? I я ж знаю, я кожною клiтиною вiдчула, як вiн злякався мого нещастя... Я перетлiла вся, в душi в мене згарище, а вiн тепер приходить i бреше, бреше, аби тiльки заглушити свiй сором...
- Був П'єр? - тихо спитала Анiта.
Марта хитнула головою, i знову покотились сльози.
- То було несправжнє почуття, - сказав Туо. - I ви, Марто...
- Не подумайте, що я саме за ним шкодую, - перебила Марта. - Менi тiльки боляче, що отак мiж людьми... А сам вiн став для мене зовсiм чужим. I марно натякав, спiвчував i радiв. Усе те фальшиве i нiкому не потрiбне. Хiба можна вiдновити Парфенон?
- А я торiк була в Афiнах, - обiзвалася Анiта, - в туристськiй подорожi. Так, Парфенон, певне, був прекрасний... Можна собi уявити, як там було урочисто...
Заговорили про славнозвiснi будови давнiх часiв i сучасностi. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римi, Айя-Софiю у Стамбулi, Емпайр Бiлдiнг у Нью-Йорку... Показували Туо кольоровi картки i фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовинi, побував коло пiрамiд у Єгиптi i в Каїрському музеї. Луїза, ще дiвчиною, їздила до Рима i в соборi святого Петра бачила папський престол, пам'ятає його витi колони iз стародавньої бронзи.
- Все-таки вмiли люди будувати, та й зараз умiють, - сказав Лаконтр.
- Може, колись i новий Центрум збудують! - додала Марта, глянувши на Туо.
- Ну, гаразд. - Марта витерла хусточкою очi. - Усi зiбралися - i люди, i звiрi... То, може, таки почнемо вечiр Фiлiї?
23
Дзвоник тиркнув так несподiвано, що Луїза мало не впустила тарiлку. Хто б це мiг бути в такий раннiй час? Робер, з'ївши перший снiданок, пiшов на роботу, до своїх павiльйонiв, а Марта й Туо щойно почали пити каву...
Луїза подрiботiла з кухнi по коридорчику до вихiдних дверей. Останнiм часом, упевнившись, що влада дiзналася про мiсцеперебування Туо i поки що не реагує, мабуть, вичiкуючи, всi тут потроху заспокоїлись i майже зовсiм забули про обережнiсть. А що як це...
Господиня, затамувавши подих, вiдхилила круглу кришку вiчка i обережно зазирнула в нього. На ганку стояв пiдстаркуватий чоловiк в чорному костюмi; на лiвiй руцi - плащ, у правiй - портфель. Луїзу портфель трохи вiдлякував, але цивiльний костюм i плащ...
Прочинивши дверi, Луїза якомога спокiйнiше спитала:
- Вам до кого?
Незнайомець окинув її поглядом i сказав:
- Я хотiв би зустрiтися iз Туо... не знаю, на жаль, його iменi... - I, певне, помiтивши, як розгубилася Луїза, додав: - Я археолог...
- Зараз дiзнаюся.- Луїза причинила дверi i, оглядаючись, почапала до їдальнi. Зачепила якесь вiдро чи банку, - здалося, наче хто бахнув з пiстолета.
Марта стала на дверях:
- Що там у мами?
Луїза, нiчого не вiдповiвши, зайшла до кiмнати, зачинила дверi.
- До Туо прийшов якийсь... - прошепотiла. - Каже, археолог.
Її тривога передалась i Мартi - дiвчина пiдiйшла до вiкна i обережно позирнула надвiр. Наче нiчого пiдозрiлого...
- Ну, що ж... - Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. Просiть, нехай заходить. Де ми його приймемо?
- Краще в моїй кiмнатi, - запропонувала Марта.
- Добре, ходiмо.
Луїза трохи заспокоїлась лише тодi, коли незнайомець, привiтавшись з Мартою i Туо, мирно сiв на запропонований йому стiлець.
- Я дуже радий нашому знайомству, - стримано кивнув вiн головою, - моє прiзвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Менi багато розповiдали про вас i не приховаю - розповiдали в такiй iнтерпретацiї, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.
- Шизофренiк, манiяк, - усмiхнувся Туо.
- Був i такий дiагноз, - вишкiрив зуби Лабан i зiтхнув: - Людська обмеженiсть... Це просто дивно, яка вона чiпка - обмеженiсть, iнертнiсть... На шпальтах наукових i напiвнаукових журналiв обговорюються гiпотези i припущення про можливiсть життя на iнших планетах. Нiхто не заперечує, що серед мiльйонiв планет можуть знайтися й такi, на яких виникло життя, розвинулося i досягло свого найвищого рiвня - витворило мислячi iстоти i що цi iстоти антропоїднi. Це все в теорiї. А коли справдi з'явилася людина з iншої планети - не вiрять, вважають божевiллям. Та ще ж i не якась чужа мисляча iстота, а наш близький родич, наш брат!
Слухаючи балачку несподiваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумнi люди! Таки не засипле пiсок невiри й скепсису... Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.
А вiн розповiдав про те, як зацiкавився особою Туо пiсля телепередачi, як ретельно вивчав iсторiю його хвороби, всiлякi записи й документи, як збирав вiдомостi в людей, якi хоч трохи стикалися з "сахарським феноменом". До речi, й вiдомий гiпнотизер вважає (археолог усмiхнувся), що до слiв Туо треба ставитися з довiрою.
"Цiкаво, чи вiн i з Анiтою розмовляв? - з'явилась думка в Туо.- Але ж вона нiчого не казала..."
Так от, ознайомившись з усiма доступними матерiалами, вiн, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає нiяких пiдстав не довiряти, навпаки логiка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичайних фактiв якнайсерйознiше i найуважнiше. Уже прояви неабиякої фiзичної витривалостi i виняткової психiчної сили свiдчать про унiкальнiсть особи Туо. Або... вгадування чужих думок ("Якщо Туо й зараз може це робити, то переконається, що вiн, Лабан, говорить те, що думає..."). Або мова Туо - є в нiй окремi риси багатьох земних мов, зокрема африканських - такий наслiдок лiнгвiстичного аналiзу, - але це самобутня i, мабуть, досконало розвинена мова...
Туо слухав зосереджено, концентровано, i хоч нiчого нелогiчного чи неправдивого в словесних руладах Фаусто Лабана не вловлював, проте чимось ця людина викликала в нього ледь вiдчутну антипатiю. Може, навiть тiльки тiнь антипатiї, але це iнтуїтивне вiдчуття непокоїло. I доброзичливiсть археолога була якась занадто рацiональна, чи що, без людської теплоти... Обличчя непроникне, застигле, очi схованi пiд пухнастими бровами. I весь вiн гладенький, неначе порцеляновий.
Вибалакавшись, попросив Туо "пiдтвердити або спростувати сказане".
Туо розповiв i про Центрум, i про Фiлiю, тiльки запитання про космiчний корабель, кинутого Лабаном неначе ненароком, нiби й не почув. Його вражала загибель Центрума i всiєї високорозвиненої людської цивiлiзацiї.
- Так, якщо це мало мiсце, - розтулив губи Лабан, - то катастрофа апокалiптична.
- Розкопками я ж i хотiв довести, що ця подiя "мала мiсце", - сказав Туо.
- Я цiлком згоден з вами. - Лабановi очi виглянули на мить i знову сховалися. - Скiльки б ви не розповiдали, якi б вражаючi картини не малювали, - все це тiльки слова. Потрiбно знайти хоч осколок з тогб Центрума - щоб можна було його помацати.
- Впевнений, що Археоскрипт уцiлiв.
- I його цiннiсть для науки, - додала Марта, - в тисячi разiв бiльша, нiж скарби Тутанхамона.
- Без сумнiву, - погодився Фаусто Лабан. - Саме тому я й маю намiр запропонувати вам, шановний Туо, органiзувати археологiчну експедицiю.
Марта заплескала в долонi:
- Браво! Браво! А мене вiзьмете в Африку? Скажiть, Туо, вiзьмете?
Туо всмiхнувся самими очима: скiльки ще дитячостi в цiєї дев'ятнадцятилiтньої дiвчини!
- Ми, звичайно, повнiстю беремо на себе фiнансування експедицiї, продовжував Фаусто Лабан, - i полагодження формальностей з урядами тих країн, на територiї яких доведеться провадити розкопки. Ви ж знаєте, що територiя Сахари належить тепер тринадцятьом рiзним державам?
- Так, тодi свiт був подiлений надвоє: Центрум i Атлантида, - сказав Туо. - А тепер - як осколки пiсля вибуху ядра...
- Не зовсiм так, - заперечив Лабан. - Сучасне становище подiбне до тодiшнього. Свiт знову подiлився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсiв: Сполучених Штатiв Америки i Радянського Союзу.
- Скажiть... - Марта подивилась на археолога сумними очима. - I може вибухнути атомна вiйна?
- Я цього не думаю, - спокiйно вiдповiв Лабан. - Зброя настiльки руйнiвна, що застосувати її означало б знищити цивiлiзацiю.
- Але ж тодi бомби були ще потужнiшi, в тисячi разiв потужнiшi, а от же... застосували!.. Хiба тодi не знали, що цивiлiзацiя загине?
- Все в божiй руцi. - Лабан скинув очима вгору.
- Менi хотiлося б, щоб Археоскрипт послужив справi миру, - сказав Туо.
- Я не заперечую, - вигулькнув до нього очима Лабан, - хоча вважаю археологiю наукою, далекою вiд полiтики. - I, певне, щоб пiдкреслити свою думку, додав: - Дуже далекою.
- Те, про що я кажу, - пояснив Туо, - незмiрно вище вiд усякої полiтики. Iдеться про iсторичну долю всього людства...
- У нас набагато скромнiше завдання, - дозволив собi усмiшку Лабан, наочно пiдтвердити iснування Центрума.
- I Атлантиди, - додав Туо. - В Археоскриптi - експонати з усього свiту.
- Отже, якщо ми в принципi погодилися з вами, - Фаусто Лабан розщiбнув портфеля, - то можемо розглянути й деталi формальної угоди. - Вiн вийняв зчепленi великою скрiпкою папери. - Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис...
Марта радiсним поглядом дивилася на папери i була трохи здивована, що дiловитiсть Лабана зовсiм не зворушує Туо.
- Само собою зрозумiло, - провадив далi археолог, - що ми просимо вас керiвництво експедицiєю взяти на себе.
- Ви досi не сказали, хто це "ми", - зауважив Туо. - Яку органiзацiю ви представляєте?
- Яку органiзацiю? - скривив губи Лабан. Здалося навiть, що вiн трохи розгубився. - Хiба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослiдженню пам'яток античностi. Нам вiдкриють рахунок в одному з швейцарських банкiв.
Туо поклав руку на папери:
- Гаразд, я подумаю. Ви можете завiтати завтра в цей же час?
Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут iще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися...
- Якщо ви... не впевненi в наслiдках розкопок... - пiдвiвся Фаусто Лабан, - то ще не пiзно дати вiдбiй. Ми й так iдемо на великий ризик, бо ви ж нiяких гарантiй не маєте...
Туо пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився бiля столу.
- В наслiдках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити мiсце, де заховано Археоскрипт... Але ви ж розумiєте, що справа дуже серйозна, треба все обмiркувати перед тим, як зважитись.
"Певне, хоче порадитись з Анiтою... - подумала Марта. - Але ж вiн її любить!"
- Отже, я прощаюсь. - Фаусто Лабан подав руку спершу Мартi, а потiм Туо. - До завтра. Сподiваюсь, ми дiйдемо згоди.
Коли вiн пiшов, Марта накинулась на Туо:
- Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцiю наших дiлкiв...
Туо поклав їй руку на плече:
- Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу... Так от, я й сам би хотiв це знати...
- Анiта? - лукаво усмiхнулась Марта.
- Може, й Анiта. Без неї я не поїду.
- Вона з вами скрiзь пiде! Ви ж такий... мужчина... - I раптом без нiякого зв'язку додала: - А П'єр був зовсiм пусте мiсце.
24
Яхта "Аспазiя" прямувала до Алжiру. Зранку море було спокiйне, але пiсля обiду пiднявся вiтер i почав потроху, але завзято розколихувати море. На фiолетових хвилях з'явилися бiлi гребенi, важкi вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, нiби сердито гналися за кимось. Вiтер заносив бризки на палубу, i вони торохтiли по брезенту, як шрiт.
"Яка сила, яка енергiя! - думав Туо, дивлячись на розгойдане море. - I краса... Кольори... скiльки вiдтiнкiв!"
Туо любив бушування стихiй. Бувало, i там, на далекiй Фiлiї, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, вiн обов'язково скеровував свого пiдводного човна до поверхнi, виринав у хвилi, а потiм, ризикуючи розбитися, здiймався над ними i летiв, летiв... Але там, на Фiлiї, вода в океанi iржава, а тут ось фiолетова, особливо красива, не можна очей вiдiрвати!
Тримаючись за поручнi, до нього пiдiйшла Анiта. Вiтер то надимав їй плащ, то облiплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вiтру.
- Краса!
Хоч вiтер зiжмакав слово i пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Анiта почула i всмiхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громаддi, якась дика гармонiя. Анiта почала стежити, як здiймається, виростає хвиля... Настає момент, коли вона, дiйшовши своєї кульмiнацiї, зупиняється, застигає. I тодi це - великий гiрський хребет, он з-пiд бiлої вершини униз побiгли струмки, рiки виповнюють долину, вирують... I раптом гора важко осiдає, провалюється, i натомiсть здiймається нова, формується iз небуття, щоб через кiлька Секунд i собi зникнути, поступитися мiсцем iншiй. О, знову... Ще... ще... Геологiчнi катаклiзми!
Анiтi стає чомусь сумно, i вона щiльнiше притуляється до Туо. Вiн пригортає її за плечi, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечiнь.
Що то їх чекає в Сахарi? Анiта не вагалася й митi: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарештi лiд недовiр'я розтав, є всi можливостi зробити таку велику справу... I головне - Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навiть їй дали спокiй, бiльше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився i пiдписав усi документи! Правда, формальностi його здивували. Хоча з лiтератури, з газет вiн уже знав, що стосунки мiж землянами, навiть iнтимнi, скрiплюються папiрцями, та одне дiло знати теоретично i зовсiм iнше зiткнутися з цим на практицi. Особливо його вразило те, що треба пiдписувати чеки - без його пiдпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за грошi, одяг за грошi, житло за грошi... "Радiсть i сум, вдоволення життєвих потреб - усе залежить вiд розчерку пера? - дивувався Туо. - Яка дикiсть!" Фаусто Лабан, вiднинi його помiчник по експедицiї, на це говорив: "Так треба".
Анiта полегшено зiтхнула. Приготування закiнчились, i ось вони в морi. Вона опiкується медичною частиною, Марта - секретарка-лiтописець (десь лежить зараз у каютi та нудьгує за своїми).
Анiта час вiд часу заглядає в трюм: чи не залило там клiток iз птахами? Нi, здається, все гаразд.
Сонце над заходом - велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрiї. Через кiлька хвилин воно виглянуло у вузький промiжок - i вже не кругле, а довгасте. Мiж двома темними стрiчками - брусок розпеченого металу.
Анiта штовхнула Туо i вказала на сонце. Вiн подивився i проказав їй на вухо:
- У нас майже таке! Тiльки трiшки фiолету!..
"Як це дивовижно, - подумала Анiта, - жити пiд одним сонцем, а потiм пiд iншим... Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне менi, як наше? Рiдне сонце, сонечко... Ти дало людинi життя, в твоєму сяйвi наша колиска, тобою ми й живемо..."
I враз на неї напав страх. Як це так - покинути своє Сонце i переселитись до iншого? Своє Сонце... Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще горять його вогнем, iскряться, тлiють, ще кидає воно свої вiдсвiти на розбурханiсть моря, на його водянi гори, приглушений шум i рiзкi посвисти вiтру. Нема Сонця i є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закiнчив того апарата з дiамантом, везе з собою, та хiба там, у пустелi, в нього буде мало клопоту? А може, вiн... залишиться на Землi? Знайде Археоскрипт - стане вiдомим на весь свiт... А вона б ще вчилася, одержала б диплом лiкаря...
Анiта зiтхнула.
- Ходiм, Туо!
Ловлячи поручнi, рушили вздовж палуби. Вiтер шалено кидався на них, шарпав одiж, забивав подих. Палуба то здiймалася перед ними, то опускалася хитюча, ковзька.
Вскочили в коридорчик, зачинили товстi дверi. - гул клубочився зокола, а тут тихо i тепло. Анiта стала навшпиньки, обхопила Туо за шию i поцiлувала його солонi вiд бризок щоки.
- Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?
- Дуже!
Туо вхопив її на руки i понiс по коридорчику. Ступав обережно - його хилило то до одної стiни, то до другої.
- Пусти, впадеш! - сипала смiхом i ще мiцнiше обiймала його плечi.
Тiльки бiля дверей каюти поставив її на пiдлогу.
- Неси далi! - Анiта грайливо скочила йому на руки. - Про Марту забули? До неї, до неї!
Пустуючи, як дiти, дiсталися нарештi до Мартиної каюти.
Дiвчина лежала в лiжку з книжкою в руках. Тьмяне свiтло плафона падало на її обличчя, великi очi були в тiнi i вiд того здавалися ще бiльшими.
- Де ви були? - в її вигуку прозвучала i радiсть i дружнiй докiр.
- Дивилися в очi стихiї! - сказала Анiта.
- Ну, й якi ж вони?
- Такi, як у тебе.
Подруги засмiялися.
Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї вiдповiла Анiта:
- Коли б оце звiрята були...
- А ви знаєте, я ж хотiла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збiднiв би. Але ж подумала: втече в Сахарi...
- Нiчого, доглядатимеш птахiв. На ранок будемо в Алжiрi, вiдпочинемо там, правда? А звiдти як - машинами, лiтаком?
- Що органiзує Фаусто Лабан, - сказав Туо.
- Ой, хоча б швидше Алжiр! - вигукнула Марта. - Треба ж листа послати батькам.
- Я вже для мами приготувала, - хитнула головою Анiта. - Вийшли кривуляки - хiба ж тут можна писати? - але мама розбере.
- А я своїй мамi... - зiтхнув Туо, - посилаю думки...
25
"Дорога мамусю!
Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжiр. Чудове, красиве мiсто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперiзує мiсто. Воно внизу перед нами, як на долонi. При сонцi - бiле, ясне, веселе. Звiдси його оточують гори, звiдти - море. Звiдси - значить, з пiвдня, звiдти - з пiвночi. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалинi. Дивлюся i думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цiкаво, який там гороскоп на цi днi? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все iде добре. Туо передає мамi вiтання. Вiн зараз дуже зайнятий - конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункерi мусить бути якийсь маяк - увесь час сигналiзує, п'ятдесят тисяч рокiв. Не подумай, що радiо - зовсiм iнше, Туо знає, о, як вiн багато знає! Бiля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною... I за що вiн полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освiчена людина, а й вiн тiльки очима клiпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан - дiловий чоловiк, усi клопоти на ньому, Туо займається тiльки своєю апаратурою.
А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькi, дуже вузенькi вулички (машина й маленька не пройде), збiгають униз. Кам'яний жолоб, сонця нема. Але чисто, пiдметено. Хвiртки, дверi, за ними можна побачити тiснi дворики. Дiти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усмiхнулось, менi здається, що вони взагалi не вмiють смiятися. Хотiла дати котромусь цукерку - не взяло. Подивилось, одвернулось i мовчки пiшло.
В одному з дворикiв нам з Мартою показали двi акуратно прибранi могилки пiд стiною. Романтична iсторiя з часiв середньовiччя. Там похованi двi сестри - принцеси, якi покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релiгiя забороняє. їх ув'язнили в тому дворику, там вони померли i похованi. Унизу на широкiй вулицi бачили їхнiй палац - чудова споруда в арабському стилi з фонтаном у дворику.
Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожi на тих принцес? I признаюсь мамi, в цих словах був не тiльки жарт. Марта iнколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повiрить, що кiлька рокiв не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: "Чи ти збожеволiла, Анiто, чи вчадiла? Хiба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобi не соромно щось подiбне думати?" Обняла я її, постояли ми так, i аж полегшало на серцi. Мама ж сама була молода i знає. Потiм, в особняку, Марта показує кiлька картонiв, i з кожного дивляться її величезнi очi: "Уже мене художник малює!" А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тiнню. Поки там ще розкопки, то вiн її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кiнооператор направить на неї об'єктиви. Поки що знiмає Туо, старається так, щоб вiн i не помiчав. Це, каже, буде золота стрiчка, - людина з iншої планети! Вiн i Мартi радив: записуй усе, занотовуй кожну дрiбничку - все буде цiкаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а менi все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?
Цiлую маму, i нехай мама скоро не жде i марно не хвилюється, розлука тiльки почалася",
26
"А оце вже пишу мамi з Сахари. Атласькi гори бовванiють позаду. Гай-гай, скiльки попереду простору! Iдемо на пiвденний схiд по скам'янiлих пiсках i день, i два, а навколо та сама пустеля. Пологi горби, сухi видолинки, подекуди чахлi стеблинки. Пiсок, пiсок... А то щебiнь, галька, гравiй... Аж не вiриться, що тут у давнину жила бiльша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не вiриться, що кожен змалечку знає - там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки - не вiриться, що пустеля - природне явище. Чому пустеля? Звiдки? Пустелi, твердить вiн, це опiки на обличчi планети, наслiдок жахливих катаклiзмiв. I це, мабуть, так i є. Щебiнь i гравiй - може, це слiди Центрума? В цьому всi переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.
Пошуки провадяться енергiйно. Сахара подiлена на квадрати, i Туо разом з Лабаном обслiдують кожен квадрат гелiкоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали пiдземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до iншого, везучи пальне, iнструменти i все необхiдне, а гелiкоптер все кружляє i кружляє понад пустелею. Машини вiйськовi, великi i надiйнi, Лабан дiстав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпеченi, навiть холодна кока-кола є. Справжнiй комфорт! Усi здоровi, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тiльки дошкуляє: вдень жарко, а вночi холодно.
А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерiї, а потiм як розкуштували... Шкода тiльки, що оази трапляються рiдко, дуже рiдко. А бiля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навiть для Сахари. В пiску - великi, овальнi заглибини, неначе кратери. Там, на днi, на глибинi в десятки метрiв, ростуть гаї фiнiкових пальм. За пiщаними валами не видно їхнiх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собi засоби до iснування! Це безперервна, щоденна i щогодинна боротьба з пустелею - пiски течуть, i треба увесь час зупиняти їх. А корiнням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи...
Вiд'їхали вiд Ель-Уеда, оглянулись - ковтнула його пустеля. Куди не глянь - пiски й пiски. Невже там за ними синiє море? Неймовiрно. Ага, мiражi. Це прекрасно. Бачиш вдалинi озеро, добре знаєш, що то - мiраж, але очi кажуть: озеро! Iнколи з'явиться мiсто - бiлiють мiнарети, вежi, зблискують вiкна. Хлопцi хапають карту, шукають, та де там! Нiякого мiста немає ближче, як за п'ятсот кiлометрiв. Мiраж. А я собi й думаю: може i все наше життя мiраж?
- Скажи, Туо, невже...
Тепер уже вiн затуляв їй рота долонею: на цiй верандi вiн забороняв говорити.
Як тiльки смеркалося, вони сходили вниз - гуляли алеями зоопарку.
- Скажи, Туо, менi аж не вiриться, невже оте, що ти майструєш, зможе... - Анiта повертала до нього веселе обличчя i закiнчувала: - Зможе, як ти кажеш, викривити простiр?
- Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов'язково. Дiамант проб'є тунель, вiрнiше - отвiр в просторово-часовому континуумi. Мене тiльки непокоїть оптичне волокно - провiдники фотонiв...
Анiта лише поглядала на нього закоханими очима, i погляди тi говорили: ти зробиш, ти вмiєш, ти знаєш, я тобi довiрилась... Що буде, те й буде... але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:
- То що - на Фiлiю?
- Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотiв би побувати в ООН.
- А я хотiла б на Фiлiю, - мрiйливо говорила Анiта. - I птахiв захопимо... Голубiв, горобцiв, пару папуг. Витримають?
- Якщо ми витримаємо, то й вони...
- I що тебе тримає на цiй грiшнiй Землi? - тулилась до нього Анiта. - Я покину її не вагаючись. Тiльки мами й шкода...
- Люди, Анiто, мiльярди людей над прiрвою... А врятуватися ще можна, ще не пiзно.
- Мама сьогоднi прочитала менi гороскоп: скоро мандрiвка, повна небезпек...
I мрiяла вголос, i насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу i свого молодого тiла. Туо йшов, як у маревi, i все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, i поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня iз шкаралупи - з бiллю i радiстю. Тодi вони починали спiвати - власне, й не спiвати, а мугикати щось невиразне, без слiв, але - душевне. "Що ж таке життя? - шепотiла Анiта. Ну, що воно таке?" Вiн цiлував її i казав: "Життя для мене - це ти, Анiто, ти..."
Повернувшись до котеджу, сiдали чаювати, i Марта, як завжди, розпочинала вечори Фiлiї словами:
- Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi...
Цi слова сказала вона й сьогоднi, але голос її ледь помiтно здригнувся. Туо подивився на неї i побачив у її великих очах тiнь смутку. Марта схилила голову - буцiмто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колiнах. Лаконтр сидiв також якийсь зосереджений, нi шкалика, нi пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки i блюдця.
Анiта обвела всiх запитливим поглядом i тривожно спитала:
- Що сталося, Марто?
I вже уявила, як навiдались сюди тi... Як прискiпувались i до Марти, i до її батькiв...
- Марто, я тривожусь, скажи... I не усмiхайся через силу, я ж бачу, що тобi не до смiху...
Марта раптом заплакала. Великi блискучi краплi тремтiли на її чорних вiях i падали на груди.
- Це я так... особисте...
Анiта пiдсiла до подруги, взяла її руку в свою:
- Ну, заспокойся, Марто, годi.
Марта подивилася на Туо i заговорила:
- А скажiть, чи так буває на вашiй планетi, щоб от... ну, любляться двоє, хлопець i дiвчина, разом у коледжi, разом на канiкулах, одне слово, нерозлучнi... I раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров'я, i ЇЇ вiдданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи... Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосiб погасити в нього почуття, може, навiть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собi у свiт шукати iншого, щасливiшого захоплення, хай був би щасливим - i то їй полегкiсть... А вiн же одразу, тiєї ж хвилини одвернувся, втiк, ганебно втiк, боячись своїх щедрих обiцянок... скажiть, невже i у вас таке буває? I я ж знаю, я кожною клiтиною вiдчула, як вiн злякався мого нещастя... Я перетлiла вся, в душi в мене згарище, а вiн тепер приходить i бреше, бреше, аби тiльки заглушити свiй сором...
- Був П'єр? - тихо спитала Анiта.
Марта хитнула головою, i знову покотились сльози.
- То було несправжнє почуття, - сказав Туо. - I ви, Марто...
- Не подумайте, що я саме за ним шкодую, - перебила Марта. - Менi тiльки боляче, що отак мiж людьми... А сам вiн став для мене зовсiм чужим. I марно натякав, спiвчував i радiв. Усе те фальшиве i нiкому не потрiбне. Хiба можна вiдновити Парфенон?
- А я торiк була в Афiнах, - обiзвалася Анiта, - в туристськiй подорожi. Так, Парфенон, певне, був прекрасний... Можна собi уявити, як там було урочисто...
Заговорили про славнозвiснi будови давнiх часiв i сучасностi. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римi, Айя-Софiю у Стамбулi, Емпайр Бiлдiнг у Нью-Йорку... Показували Туо кольоровi картки i фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовинi, побував коло пiрамiд у Єгиптi i в Каїрському музеї. Луїза, ще дiвчиною, їздила до Рима i в соборi святого Петра бачила папський престол, пам'ятає його витi колони iз стародавньої бронзи.
- Все-таки вмiли люди будувати, та й зараз умiють, - сказав Лаконтр.
- Може, колись i новий Центрум збудують! - додала Марта, глянувши на Туо.
- Ну, гаразд. - Марта витерла хусточкою очi. - Усi зiбралися - i люди, i звiрi... То, може, таки почнемо вечiр Фiлiї?
23
Дзвоник тиркнув так несподiвано, що Луїза мало не впустила тарiлку. Хто б це мiг бути в такий раннiй час? Робер, з'ївши перший снiданок, пiшов на роботу, до своїх павiльйонiв, а Марта й Туо щойно почали пити каву...
Луїза подрiботiла з кухнi по коридорчику до вихiдних дверей. Останнiм часом, упевнившись, що влада дiзналася про мiсцеперебування Туо i поки що не реагує, мабуть, вичiкуючи, всi тут потроху заспокоїлись i майже зовсiм забули про обережнiсть. А що як це...
Господиня, затамувавши подих, вiдхилила круглу кришку вiчка i обережно зазирнула в нього. На ганку стояв пiдстаркуватий чоловiк в чорному костюмi; на лiвiй руцi - плащ, у правiй - портфель. Луїзу портфель трохи вiдлякував, але цивiльний костюм i плащ...
Прочинивши дверi, Луїза якомога спокiйнiше спитала:
- Вам до кого?
Незнайомець окинув її поглядом i сказав:
- Я хотiв би зустрiтися iз Туо... не знаю, на жаль, його iменi... - I, певне, помiтивши, як розгубилася Луїза, додав: - Я археолог...
- Зараз дiзнаюся.- Луїза причинила дверi i, оглядаючись, почапала до їдальнi. Зачепила якесь вiдро чи банку, - здалося, наче хто бахнув з пiстолета.
Марта стала на дверях:
- Що там у мами?
Луїза, нiчого не вiдповiвши, зайшла до кiмнати, зачинила дверi.
- До Туо прийшов якийсь... - прошепотiла. - Каже, археолог.
Її тривога передалась i Мартi - дiвчина пiдiйшла до вiкна i обережно позирнула надвiр. Наче нiчого пiдозрiлого...
- Ну, що ж... - Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. Просiть, нехай заходить. Де ми його приймемо?
- Краще в моїй кiмнатi, - запропонувала Марта.
- Добре, ходiмо.
Луїза трохи заспокоїлась лише тодi, коли незнайомець, привiтавшись з Мартою i Туо, мирно сiв на запропонований йому стiлець.
- Я дуже радий нашому знайомству, - стримано кивнув вiн головою, - моє прiзвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Менi багато розповiдали про вас i не приховаю - розповiдали в такiй iнтерпретацiї, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.
- Шизофренiк, манiяк, - усмiхнувся Туо.
- Був i такий дiагноз, - вишкiрив зуби Лабан i зiтхнув: - Людська обмеженiсть... Це просто дивно, яка вона чiпка - обмеженiсть, iнертнiсть... На шпальтах наукових i напiвнаукових журналiв обговорюються гiпотези i припущення про можливiсть життя на iнших планетах. Нiхто не заперечує, що серед мiльйонiв планет можуть знайтися й такi, на яких виникло життя, розвинулося i досягло свого найвищого рiвня - витворило мислячi iстоти i що цi iстоти антропоїднi. Це все в теорiї. А коли справдi з'явилася людина з iншої планети - не вiрять, вважають божевiллям. Та ще ж i не якась чужа мисляча iстота, а наш близький родич, наш брат!
Слухаючи балачку несподiваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумнi люди! Таки не засипле пiсок невiри й скепсису... Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.
А вiн розповiдав про те, як зацiкавився особою Туо пiсля телепередачi, як ретельно вивчав iсторiю його хвороби, всiлякi записи й документи, як збирав вiдомостi в людей, якi хоч трохи стикалися з "сахарським феноменом". До речi, й вiдомий гiпнотизер вважає (археолог усмiхнувся), що до слiв Туо треба ставитися з довiрою.
"Цiкаво, чи вiн i з Анiтою розмовляв? - з'явилась думка в Туо.- Але ж вона нiчого не казала..."
Так от, ознайомившись з усiма доступними матерiалами, вiн, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає нiяких пiдстав не довiряти, навпаки логiка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичайних фактiв якнайсерйознiше i найуважнiше. Уже прояви неабиякої фiзичної витривалостi i виняткової психiчної сили свiдчать про унiкальнiсть особи Туо. Або... вгадування чужих думок ("Якщо Туо й зараз може це робити, то переконається, що вiн, Лабан, говорить те, що думає..."). Або мова Туо - є в нiй окремi риси багатьох земних мов, зокрема африканських - такий наслiдок лiнгвiстичного аналiзу, - але це самобутня i, мабуть, досконало розвинена мова...
Туо слухав зосереджено, концентровано, i хоч нiчого нелогiчного чи неправдивого в словесних руладах Фаусто Лабана не вловлював, проте чимось ця людина викликала в нього ледь вiдчутну антипатiю. Може, навiть тiльки тiнь антипатiї, але це iнтуїтивне вiдчуття непокоїло. I доброзичливiсть археолога була якась занадто рацiональна, чи що, без людської теплоти... Обличчя непроникне, застигле, очi схованi пiд пухнастими бровами. I весь вiн гладенький, неначе порцеляновий.
Вибалакавшись, попросив Туо "пiдтвердити або спростувати сказане".
Туо розповiв i про Центрум, i про Фiлiю, тiльки запитання про космiчний корабель, кинутого Лабаном неначе ненароком, нiби й не почув. Його вражала загибель Центрума i всiєї високорозвиненої людської цивiлiзацiї.
- Так, якщо це мало мiсце, - розтулив губи Лабан, - то катастрофа апокалiптична.
- Розкопками я ж i хотiв довести, що ця подiя "мала мiсце", - сказав Туо.
- Я цiлком згоден з вами. - Лабановi очi виглянули на мить i знову сховалися. - Скiльки б ви не розповiдали, якi б вражаючi картини не малювали, - все це тiльки слова. Потрiбно знайти хоч осколок з тогб Центрума - щоб можна було його помацати.
- Впевнений, що Археоскрипт уцiлiв.
- I його цiннiсть для науки, - додала Марта, - в тисячi разiв бiльша, нiж скарби Тутанхамона.
- Без сумнiву, - погодився Фаусто Лабан. - Саме тому я й маю намiр запропонувати вам, шановний Туо, органiзувати археологiчну експедицiю.
Марта заплескала в долонi:
- Браво! Браво! А мене вiзьмете в Африку? Скажiть, Туо, вiзьмете?
Туо всмiхнувся самими очима: скiльки ще дитячостi в цiєї дев'ятнадцятилiтньої дiвчини!
- Ми, звичайно, повнiстю беремо на себе фiнансування експедицiї, продовжував Фаусто Лабан, - i полагодження формальностей з урядами тих країн, на територiї яких доведеться провадити розкопки. Ви ж знаєте, що територiя Сахари належить тепер тринадцятьом рiзним державам?
- Так, тодi свiт був подiлений надвоє: Центрум i Атлантида, - сказав Туо. - А тепер - як осколки пiсля вибуху ядра...
- Не зовсiм так, - заперечив Лабан. - Сучасне становище подiбне до тодiшнього. Свiт знову подiлився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсiв: Сполучених Штатiв Америки i Радянського Союзу.
- Скажiть... - Марта подивилась на археолога сумними очима. - I може вибухнути атомна вiйна?
- Я цього не думаю, - спокiйно вiдповiв Лабан. - Зброя настiльки руйнiвна, що застосувати її означало б знищити цивiлiзацiю.
- Але ж тодi бомби були ще потужнiшi, в тисячi разiв потужнiшi, а от же... застосували!.. Хiба тодi не знали, що цивiлiзацiя загине?
- Все в божiй руцi. - Лабан скинув очима вгору.
- Менi хотiлося б, щоб Археоскрипт послужив справi миру, - сказав Туо.
- Я не заперечую, - вигулькнув до нього очима Лабан, - хоча вважаю археологiю наукою, далекою вiд полiтики. - I, певне, щоб пiдкреслити свою думку, додав: - Дуже далекою.
- Те, про що я кажу, - пояснив Туо, - незмiрно вище вiд усякої полiтики. Iдеться про iсторичну долю всього людства...
- У нас набагато скромнiше завдання, - дозволив собi усмiшку Лабан, наочно пiдтвердити iснування Центрума.
- I Атлантиди, - додав Туо. - В Археоскриптi - експонати з усього свiту.
- Отже, якщо ми в принципi погодилися з вами, - Фаусто Лабан розщiбнув портфеля, - то можемо розглянути й деталi формальної угоди. - Вiн вийняв зчепленi великою скрiпкою папери. - Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис...
Марта радiсним поглядом дивилася на папери i була трохи здивована, що дiловитiсть Лабана зовсiм не зворушує Туо.
- Само собою зрозумiло, - провадив далi археолог, - що ми просимо вас керiвництво експедицiєю взяти на себе.
- Ви досi не сказали, хто це "ми", - зауважив Туо. - Яку органiзацiю ви представляєте?
- Яку органiзацiю? - скривив губи Лабан. Здалося навiть, що вiн трохи розгубився. - Хiба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослiдженню пам'яток античностi. Нам вiдкриють рахунок в одному з швейцарських банкiв.
Туо поклав руку на папери:
- Гаразд, я подумаю. Ви можете завiтати завтра в цей же час?
Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут iще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися...
- Якщо ви... не впевненi в наслiдках розкопок... - пiдвiвся Фаусто Лабан, - то ще не пiзно дати вiдбiй. Ми й так iдемо на великий ризик, бо ви ж нiяких гарантiй не маєте...
Туо пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився бiля столу.
- В наслiдках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити мiсце, де заховано Археоскрипт... Але ви ж розумiєте, що справа дуже серйозна, треба все обмiркувати перед тим, як зважитись.
"Певне, хоче порадитись з Анiтою... - подумала Марта. - Але ж вiн її любить!"
- Отже, я прощаюсь. - Фаусто Лабан подав руку спершу Мартi, а потiм Туо. - До завтра. Сподiваюсь, ми дiйдемо згоди.
Коли вiн пiшов, Марта накинулась на Туо:
- Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцiю наших дiлкiв...
Туо поклав їй руку на плече:
- Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу... Так от, я й сам би хотiв це знати...
- Анiта? - лукаво усмiхнулась Марта.
- Може, й Анiта. Без неї я не поїду.
- Вона з вами скрiзь пiде! Ви ж такий... мужчина... - I раптом без нiякого зв'язку додала: - А П'єр був зовсiм пусте мiсце.
24
Яхта "Аспазiя" прямувала до Алжiру. Зранку море було спокiйне, але пiсля обiду пiднявся вiтер i почав потроху, але завзято розколихувати море. На фiолетових хвилях з'явилися бiлi гребенi, важкi вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, нiби сердито гналися за кимось. Вiтер заносив бризки на палубу, i вони торохтiли по брезенту, як шрiт.
"Яка сила, яка енергiя! - думав Туо, дивлячись на розгойдане море. - I краса... Кольори... скiльки вiдтiнкiв!"
Туо любив бушування стихiй. Бувало, i там, на далекiй Фiлiї, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, вiн обов'язково скеровував свого пiдводного човна до поверхнi, виринав у хвилi, а потiм, ризикуючи розбитися, здiймався над ними i летiв, летiв... Але там, на Фiлiї, вода в океанi iржава, а тут ось фiолетова, особливо красива, не можна очей вiдiрвати!
Тримаючись за поручнi, до нього пiдiйшла Анiта. Вiтер то надимав їй плащ, то облiплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вiтру.
- Краса!
Хоч вiтер зiжмакав слово i пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Анiта почула i всмiхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громаддi, якась дика гармонiя. Анiта почала стежити, як здiймається, виростає хвиля... Настає момент, коли вона, дiйшовши своєї кульмiнацiї, зупиняється, застигає. I тодi це - великий гiрський хребет, он з-пiд бiлої вершини униз побiгли струмки, рiки виповнюють долину, вирують... I раптом гора важко осiдає, провалюється, i натомiсть здiймається нова, формується iз небуття, щоб через кiлька Секунд i собi зникнути, поступитися мiсцем iншiй. О, знову... Ще... ще... Геологiчнi катаклiзми!
Анiтi стає чомусь сумно, i вона щiльнiше притуляється до Туо. Вiн пригортає її за плечi, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечiнь.
Що то їх чекає в Сахарi? Анiта не вагалася й митi: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарештi лiд недовiр'я розтав, є всi можливостi зробити таку велику справу... I головне - Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навiть їй дали спокiй, бiльше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився i пiдписав усi документи! Правда, формальностi його здивували. Хоча з лiтератури, з газет вiн уже знав, що стосунки мiж землянами, навiть iнтимнi, скрiплюються папiрцями, та одне дiло знати теоретично i зовсiм iнше зiткнутися з цим на практицi. Особливо його вразило те, що треба пiдписувати чеки - без його пiдпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за грошi, одяг за грошi, житло за грошi... "Радiсть i сум, вдоволення життєвих потреб - усе залежить вiд розчерку пера? - дивувався Туо. - Яка дикiсть!" Фаусто Лабан, вiднинi його помiчник по експедицiї, на це говорив: "Так треба".
Анiта полегшено зiтхнула. Приготування закiнчились, i ось вони в морi. Вона опiкується медичною частиною, Марта - секретарка-лiтописець (десь лежить зараз у каютi та нудьгує за своїми).
Анiта час вiд часу заглядає в трюм: чи не залило там клiток iз птахами? Нi, здається, все гаразд.
Сонце над заходом - велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрiї. Через кiлька хвилин воно виглянуло у вузький промiжок - i вже не кругле, а довгасте. Мiж двома темними стрiчками - брусок розпеченого металу.
Анiта штовхнула Туо i вказала на сонце. Вiн подивився i проказав їй на вухо:
- У нас майже таке! Тiльки трiшки фiолету!..
"Як це дивовижно, - подумала Анiта, - жити пiд одним сонцем, а потiм пiд iншим... Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне менi, як наше? Рiдне сонце, сонечко... Ти дало людинi життя, в твоєму сяйвi наша колиска, тобою ми й живемо..."
I враз на неї напав страх. Як це так - покинути своє Сонце i переселитись до iншого? Своє Сонце... Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще горять його вогнем, iскряться, тлiють, ще кидає воно свої вiдсвiти на розбурханiсть моря, на його водянi гори, приглушений шум i рiзкi посвисти вiтру. Нема Сонця i є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закiнчив того апарата з дiамантом, везе з собою, та хiба там, у пустелi, в нього буде мало клопоту? А може, вiн... залишиться на Землi? Знайде Археоскрипт - стане вiдомим на весь свiт... А вона б ще вчилася, одержала б диплом лiкаря...
Анiта зiтхнула.
- Ходiм, Туо!
Ловлячи поручнi, рушили вздовж палуби. Вiтер шалено кидався на них, шарпав одiж, забивав подих. Палуба то здiймалася перед ними, то опускалася хитюча, ковзька.
Вскочили в коридорчик, зачинили товстi дверi. - гул клубочився зокола, а тут тихо i тепло. Анiта стала навшпиньки, обхопила Туо за шию i поцiлувала його солонi вiд бризок щоки.
- Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?
- Дуже!
Туо вхопив її на руки i понiс по коридорчику. Ступав обережно - його хилило то до одної стiни, то до другої.
- Пусти, впадеш! - сипала смiхом i ще мiцнiше обiймала його плечi.
Тiльки бiля дверей каюти поставив її на пiдлогу.
- Неси далi! - Анiта грайливо скочила йому на руки. - Про Марту забули? До неї, до неї!
Пустуючи, як дiти, дiсталися нарештi до Мартиної каюти.
Дiвчина лежала в лiжку з книжкою в руках. Тьмяне свiтло плафона падало на її обличчя, великi очi були в тiнi i вiд того здавалися ще бiльшими.
- Де ви були? - в її вигуку прозвучала i радiсть i дружнiй докiр.
- Дивилися в очi стихiї! - сказала Анiта.
- Ну, й якi ж вони?
- Такi, як у тебе.
Подруги засмiялися.
Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї вiдповiла Анiта:
- Коли б оце звiрята були...
- А ви знаєте, я ж хотiла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збiднiв би. Але ж подумала: втече в Сахарi...
- Нiчого, доглядатимеш птахiв. На ранок будемо в Алжiрi, вiдпочинемо там, правда? А звiдти як - машинами, лiтаком?
- Що органiзує Фаусто Лабан, - сказав Туо.
- Ой, хоча б швидше Алжiр! - вигукнула Марта. - Треба ж листа послати батькам.
- Я вже для мами приготувала, - хитнула головою Анiта. - Вийшли кривуляки - хiба ж тут можна писати? - але мама розбере.
- А я своїй мамi... - зiтхнув Туо, - посилаю думки...
25
"Дорога мамусю!
Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжiр. Чудове, красиве мiсто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперiзує мiсто. Воно внизу перед нами, як на долонi. При сонцi - бiле, ясне, веселе. Звiдси його оточують гори, звiдти - море. Звiдси - значить, з пiвдня, звiдти - з пiвночi. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалинi. Дивлюся i думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цiкаво, який там гороскоп на цi днi? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все iде добре. Туо передає мамi вiтання. Вiн зараз дуже зайнятий - конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункерi мусить бути якийсь маяк - увесь час сигналiзує, п'ятдесят тисяч рокiв. Не подумай, що радiо - зовсiм iнше, Туо знає, о, як вiн багато знає! Бiля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною... I за що вiн полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освiчена людина, а й вiн тiльки очима клiпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан - дiловий чоловiк, усi клопоти на ньому, Туо займається тiльки своєю апаратурою.
А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькi, дуже вузенькi вулички (машина й маленька не пройде), збiгають униз. Кам'яний жолоб, сонця нема. Але чисто, пiдметено. Хвiртки, дверi, за ними можна побачити тiснi дворики. Дiти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усмiхнулось, менi здається, що вони взагалi не вмiють смiятися. Хотiла дати котромусь цукерку - не взяло. Подивилось, одвернулось i мовчки пiшло.
В одному з дворикiв нам з Мартою показали двi акуратно прибранi могилки пiд стiною. Романтична iсторiя з часiв середньовiччя. Там похованi двi сестри - принцеси, якi покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релiгiя забороняє. їх ув'язнили в тому дворику, там вони померли i похованi. Унизу на широкiй вулицi бачили їхнiй палац - чудова споруда в арабському стилi з фонтаном у дворику.
Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожi на тих принцес? I признаюсь мамi, в цих словах був не тiльки жарт. Марта iнколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повiрить, що кiлька рокiв не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: "Чи ти збожеволiла, Анiто, чи вчадiла? Хiба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобi не соромно щось подiбне думати?" Обняла я її, постояли ми так, i аж полегшало на серцi. Мама ж сама була молода i знає. Потiм, в особняку, Марта показує кiлька картонiв, i з кожного дивляться її величезнi очi: "Уже мене художник малює!" А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тiнню. Поки там ще розкопки, то вiн її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кiнооператор направить на неї об'єктиви. Поки що знiмає Туо, старається так, щоб вiн i не помiчав. Це, каже, буде золота стрiчка, - людина з iншої планети! Вiн i Мартi радив: записуй усе, занотовуй кожну дрiбничку - все буде цiкаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а менi все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?
Цiлую маму, i нехай мама скоро не жде i марно не хвилюється, розлука тiльки почалася",
26
"А оце вже пишу мамi з Сахари. Атласькi гори бовванiють позаду. Гай-гай, скiльки попереду простору! Iдемо на пiвденний схiд по скам'янiлих пiсках i день, i два, а навколо та сама пустеля. Пологi горби, сухi видолинки, подекуди чахлi стеблинки. Пiсок, пiсок... А то щебiнь, галька, гравiй... Аж не вiриться, що тут у давнину жила бiльша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не вiриться, що кожен змалечку знає - там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки - не вiриться, що пустеля - природне явище. Чому пустеля? Звiдки? Пустелi, твердить вiн, це опiки на обличчi планети, наслiдок жахливих катаклiзмiв. I це, мабуть, так i є. Щебiнь i гравiй - може, це слiди Центрума? В цьому всi переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.
Пошуки провадяться енергiйно. Сахара подiлена на квадрати, i Туо разом з Лабаном обслiдують кожен квадрат гелiкоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали пiдземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до iншого, везучи пальне, iнструменти i все необхiдне, а гелiкоптер все кружляє i кружляє понад пустелею. Машини вiйськовi, великi i надiйнi, Лабан дiстав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпеченi, навiть холодна кока-кола є. Справжнiй комфорт! Усi здоровi, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тiльки дошкуляє: вдень жарко, а вночi холодно.
А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерiї, а потiм як розкуштували... Шкода тiльки, що оази трапляються рiдко, дуже рiдко. А бiля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навiть для Сахари. В пiску - великi, овальнi заглибини, неначе кратери. Там, на днi, на глибинi в десятки метрiв, ростуть гаї фiнiкових пальм. За пiщаними валами не видно їхнiх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собi засоби до iснування! Це безперервна, щоденна i щогодинна боротьба з пустелею - пiски течуть, i треба увесь час зупиняти їх. А корiнням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи...
Вiд'їхали вiд Ель-Уеда, оглянулись - ковтнула його пустеля. Куди не глянь - пiски й пiски. Невже там за ними синiє море? Неймовiрно. Ага, мiражi. Це прекрасно. Бачиш вдалинi озеро, добре знаєш, що то - мiраж, але очi кажуть: озеро! Iнколи з'явиться мiсто - бiлiють мiнарети, вежi, зблискують вiкна. Хлопцi хапають карту, шукають, та де там! Нiякого мiста немає ближче, як за п'ятсот кiлометрiв. Мiраж. А я собi й думаю: може i все наше життя мiраж?