Бережной Василий. Пiд крижаним щитом (на украинском языке)

   Як це спало йому на думку? Переглядав якось спецiальний фiльм (Земля, сфотографована з космосу крiзь рiзнi фiльтри), отодi й впало йому в око: занадто вже концентроване, сказати б, гiпертрофоване нагромадження криги в Антарктидi. Жоден iз механiзмiв виникнення такого могутнього льодяного покриву не здавався Никифоровi переконливим.
   Мелодiйно дзенькнув годинник, i гамiр у "Калейдоскопi" почав ущухати. Черговий керiвник, пiдiйшовши до великого, на всю стiну, чорного екрана, проголосив:
   - Почнемо! Сьогоднi в нас тема: Антарктида i перспективи її використання.
   Назва теми бiлими похилими лiтерами прорiзала середину екрана.
   Деякий час чулося тiльки покашлювання. Хто почне? Никифоровi кортiло першому кинути свою iдею на екран, вже й слова вертiлися на язицi, але тут прохопився смiхотливий Микола Макодзьоб:
   - Пропоную прорiзати в товщi криги тунелi, зали, галереї найрiзноманiтнiшої форми i величини, вiдтворити там найславетнiшi архiтектурнi споруди з давнини й до наших днiв, одне слово, зробити КЕР Континент Екскурсiй i Розваг!
   Як тiльки електронний перетворювач почав фiксувати Макодзьобовi думки на екранi, назва теми попливла вгору i зупинилася пiд верхнiм пругом. Там вона й залишалася протягом усього семiнару, а текст виголошених iдей стояв перед очима до чергової пропозицiї. З екрана їх списував так званий Акумулятор iдей, яким користуються вченi з "аналiтичного циклотрона". Списувати було що. Пропозицiї так i сипались:
   - Використати як рибний холодильник!
   - Переправити кригу на Мiсяць!..
   - Перекинути на Марс...
   - Залишити статус кво, аби не порушилася бiосфера.
   - Рiвень свiтового океану понизився, доцiльно розтопити кригу Антарктиди...
   "Розтопити, розтопити..." Тiльки це слово й кидалось у вiчi Никифоровi, тiльки воно, здавалося, й сiкло чорний екран: "Розтопити, розтопити..." I вiн заговорив, дихаючи просто на сiру сiточку свого електронного перетворювача:
   - Антарктиду слiд розглядати в комплексi з магнiтним полем Землi. Це поле створюється не вiдомою досi матерiєю, поклади якої втушкованi товщею криги. Точка, де є магнiтний полюс...
   На мить вiн кинув погляд на чорний екран. Що таке? Там свiтиться попереднє висловлювання: "...розтопити всю кригу Антарктиди..." В чiм рiч? Його перетворювач зiпсувався? Окинув поглядом колег - сидять, не дивлячись в його бiк, жодна голова не повернута до нього! - i обличчя обдало жаром. Отже, й тут iгнорацiя! Нiхто не хоче його слухати, апарат вiдключено... Авжеж! Никифоровi хотiлося закричати, вигукнути щось лайливе, викинути на цi голови всю свою пекучу образу. Але вiн тiльки стиснув зуби й промовчав. Рука, в якiй тримав трубку перетворювача, шарпнулася сама собою, проводок обiрвався. Кинув трубку пiд ноги i прожогом подався до виходу. Жоден iз його товаришiв не сказав нi слова, наче це був не вiн, а привид, якого нiхто й не бачив. I Микола... Навiть вiн не обiзвався! Ну, гаразд, гаразд, заждiть, ви ще почуєте Никифора Яркового!
   Груди розпирало обурення, був такий приголомшений, що замiсть пiднятися до ангара, погнав кабiн}' лiфта вниз i опам'ятався десь на кiлометровiй глибинi. Дiставшись нарештi до свого "Електрона", не знав, куди податися. Все стало йому байдуже. Ввiмкнув апарата, аби вiдiрватися вiд землi. Довго летiв понад хмарами, нарештi побачив лiси, луки i опустився. Кущi були такi густi, що в них сховався його кулястий лiтальний апарат.
   Вибрався назовнi i пiшов, набираючи в груди густого повiтря, настояного на травах, на перепрiлому листi, насиченого всiма лiсовими запахами. Легко, гарно. Розкинувши руки, як для обiймiв, упав на землю. Густi стебла пружинили пiд ним, обдавали запашним теплом. I якось одразу полегшало на душi, все, що трапилося досi, вiддалилося, невиразно маячило десь далеко-далеко на обрiї свiдомостi. Ех, як тут добре! Лежати б отак вiчнiсть, слухаючи нечутнi шерхоти трави. Втекти, втекти вiд усiх до Природи! Тут немає нiяких приписiв: живи, не залежний нi вiд чого i нi вiд кого. Хiба вiн не має права вибору? I хто доведе, що це - гiрший варiант?
   VII
   Клара сiла в геочовник пiд Карпатами. Не зупиняючись i на секунду, виповнений свiтлом цилiндр пiдхопив пасажирiв iз рухомої платформи i помчав на пiвдень. Умостившись на податливому сидiннi, яке одразу набрало форми її тiла, дiвчина торкнула сережку-транзистор, що поблискувала у правому вусi, i почала слухати притишену музику. Клара поклала руки на колiна i заплющила очi. Хотiлося подрiмати. Безглузда Никифорова вихватка зiпсувала їй вiдпочинок, настрiй поганий, навiть до батькiв не, заїхала. Тiльки на роботi можна скинути з серця неприємний вантаж, полегшено зiтхнути. Ото здивуються на Геомагнiтнiй станцiї, що вона так швидко повернулася! Треба було б сповiстити... Чи, може, вийти бiля Стародавнiх Пiрамiд, послухати вечiрнiй концерт? Кажуть, дуже урочисто i вражаюче: Пiрамiда освiтлюється блiдим срiблястим свiтлом, i таємничий голос звучить наче з глибин часу: "Я, Пiрамiда великого фараона Хеопса, чотири тисячi рокiв здiймаюся над Землею..." "Великий..." Ну й смiшнi... Наче розiгрували п'єсу. Але п'єса була жорстока, кривава, чоловiчок утверджував свою "велич" кров'ю iнших людей...
   - Вам холодно? - обiзвався молодий сухорлявий чоловiк i сiв поруч. Може, ввiмкнути обiгрiвача?
   - Нi, дякую, - скосила на нього очi Клара. Осмикнула на колiнах сукню i склала руки на грудях, явно не бажаючи розмовляти.
   - А я подумав... Пробачте, може, ви хочете вiдпочити?
   Вiн трохи схилив голову в її бiк, i Клара завважила, що рiдкувате його волосся має зеленавий вiдтiнок, очi спокiйнi, сумирнi, здається, жовтавi, голос якийсь сухий, офiцiйний.
   - Та вже перехотiлося, - стримано сказала i з досадою подумала: "Завжди хто-небудь причепиться..."
   - Ви вже подорожували цим човником?
   - Нi, вперше.
   - А далеко?
   - Антарктида.
   - У справi, звичайно?
   - Так, я там працюю.
   "Годилося б i його щось спитати, - подумала Клара, - та нащо це менi?"
   - А я до Космiчної Пращi... Стартовий острiв. Знаєте, звичайно?
   - Чула.
   - Хiба не лiтали на Мiсяць?
   - Боюсь невагомостi.
   - А я звичний до космiчних перельотiв. Брав участь в експедицiї до Урана. Ну, ви ж знаєте, вона закiнчилася не зовсiм вдало... Тепер вирiшив поцiкавитися Землею.
   Клара спiвчутливо поглянула на сусiда. Виходить, це один iз тих, що два роки тому повернулися з Урана. Бiльшiсть загинула, так нiчого особливого й не вiдкривши на пустельнiй жорстокiй планетi, а цьому, значить, пощастило...
   - Бiльше не хочете на Уран?
   - Нова експедицiя готується, але я залишаюся на Землi. Зрештою, я iсторик i археолог.
   Помовчали. Потiм супутник iз зеленавим вiдтiнком волосся запропонував:
   - Може, подивимось краєвиди?
   - З-пiд землi? - здивувалась Клара.
   - Так, з-пiд землi. Ось цей об'єктив нам усе покаже... - сказав незнайомець, поставивши на столика чорний ящичок iз золотистою передньою стiнкою. Швидкими пальцями торкнув умикача. - Ось зараз i побачимо, де ми є...
   Спочатку золотисте тло екрана прокреслили iскорки, потiм шугонуло полум'я, наче вiд тертя об кам'яну породу, i ось уже човник нiбито вирвався на поверхню землi. Iлюзiя цiлковита! Клара примружила довгi вiї чи то вiд сонячного свiтла, чи вiд задоволення. На екранi, як в iлюмiнаторi, поплив справжнiй, ну справжнiсiнький краєвид. Наче вони летiли понад полями, мало не черкаючись колосся пшеницi. А он зблиснула вода - море чи рiчка? праворуч, на гористому березi, мiсто, велике мiсто в зеленi садiв...
   - Iстанбул. Колишнiй Царгород, Вiзантiй.
   - Гарний, - сказала Клара, не вiдриваючи погляду вiд екрана.
   - О, там досить багатi музеї: Софiйський собор, Голуба мечеть... Он бачите чотири списи? То мiнарети коло Софiї. Все реставровано в первiсному виглядi.
   Мiсто пропливло, як видиво, як великий морський лайнер iз сяючими на сонцi палубами. I знову - поля, сади, стрiчки дорiг i легкi, ажурнi мости.
   Уранос (так подумки Клара прозвала спiвбесiдника) пояснив, що цей об'єктив бачить за допомогою нейтрино - космiчнi зливи їх пронизують товщу Землi. Апарат фiльтрує потоки нейтрино в такий спосiб, щоб одержувалось потрiбне зображення.
   - Так можна заглянути i в глибини Всесвiту? - зацiкавилась Клара.
   - У певному розумiннi. Я працюю над удосконаленням приладу. Це мiй винахiд - нейтринний лiхтар.
   Клара поглянула на попутника з повагою.
   За бортом вочевидячки хлюпнули ультрамариновi хвилi Середземного моря. На обрiї в срiблястому маревi виднiлися острови.
   - Ви вже бачили колоса Родоського?
   - На жаль, не встигла.
   - Ефектна статуя. Реставратори використали двi тисячi тонн титану на каркас i, здається, три тисячi тонн мiдi. Та ось вiн, дивiться!
   Клара не зводила очей з екрана, видовище було неповторне: на тлi великого амфiтеатру мiста високо в небо здiймається постать колоса, сонце дробиться на його могутнiх грудях, гордовито пiднесенiй головi...
   - Багато монументальних витворiв стародавнього свiту вiдновлено, сказав Уранос. - Шкода тiльки, що до цiєї програми не включено Вавiлона.
   - А може, це й добре, - заперечила Клара. - Вавiлон залишився в пам'ятi iсторiї як символ тяжкої неволi, нечуваного насильства i рiдкiсної розбещеностi. Навiщо його воскрешати?
   - Iсторiя - це iсторiя, - зiтхнув Уранос.
   Острiв Родос зi своїм колосом вiдплив у далечiнь, окутався серпанком i швидко зник за обрiєм. Знову навколо плюскотiли синi хвилi, де-не-де бiлiли кораблi.
   - У тi часи мистецтво розвивалося наче якимись вибухами, - помовчавши, продовжував Уранос. - То в Межирiччi, то на берегах Нiлу, то в Грецiї, Римi...
   - Це влучно: вибухами.
   - Але вже недалеко той час, коли таємницi iсторичного процесу будуть простеженi.
   - А хiба iсторична наука ще не осягла всього процесу? - Клара кинула на свого спiврозмовника зацiкавлений погляд.
   - Бачте... Вона зiбрала, мабуть, увесь фактичний матерiал, який можна зiбрати, проаналiзувала його i дала приблизно правильну картину того, як проходив iсторичний розвиток. А от чому саме так, а не iнакше, чому вилився такий варiант, а не iнший, на це вiдповiдi ще нема.
   - I, певне, нiколи й не буде, - замислено сказала Клара.
   -Чому не буде? Ми терплячi, ми про все дiзнаємось i поставимо крапку.
   - Хто це - ми?
   В Ураноса проскочила iскорка в жовтизнi очей.
   - Ну... iсторики, звичайно.
   - Он уже Нiл! - вигукнула Клара. - Пiрамiди, пiрамiди бачу...
   На якусь мить блиснула думка: вийти! Запросити його i вийти! Та Клара вiдкинула цей намiр. Дивилася, як пропливають величнi рукотворнi гори, малесенькi постатi людей бiля них...
   - Ну, от хто пояснить: чому фараон Хеопс вирiшив збудувати собi таку грандiозну могилу? Спорудження пiрамiд, певне, дуже пiдривало економiку Єгипту, i, може, коли б не такi безглуздi витрати людської енергiї, iсторiя пiшла б по iншому руслу? Могли б же фараони вдовольнитися хоча б удесятеро меншими гробницями?
   - Все це можливо, - хитнув зеленавою головою Уранос, - i на всi подiбнi питання наука таки одержить вiдповiдь.
   - Яким чином? - з iронiєю в голосi спитала Клара. - Може, як у фантастицi, пошлють iсторикiв у далеке минуле, щоб вони там, на мiсцi, все зафiксували?..
   - Зараз розробляється складний, занадто складний, але й дуже цiкавий проект,- зумисне не помiчаючи її iронiї, сказав Уранос- Вiн уже й назву має, але поки що тiльки назву...
   - Як же вiн зветься, цей таємничий проект?
   - Модель Iсторiї Людства - МIЛ скорочено.
   - Що це означає?
   - Тут може бути кiлька варiантiв. Ось, наприклад, такий. В одному з найбiльших циркiв Мiсяця, на невидимому боцi, спорудити зменшену модель Середземномор'я з прилеглими до нього територiями: Єгипет, Дворiччя, Мала Азiя, Європа... Тектимуть рiчки, здiйматимуться бурi, будуть запрограмованi землетруси, вибухи вулканiв, словом, усi природнi компоненти. На цiй аренi дiятимуть бiороботи, створенi на основi електронiки бiлкових молекул,шумери, єгиптяни, ассiрiйцi, греки, римляни... Запрограмованi до розвитку, розмноження, з усiма людськими iнстинктами. Можна буде побачити, так би мовити, в натурi Рамзеса, Накуходоносора, Олександра Македонського, Юлiя Цезаря... Взяття Вавiлона персами, бiй у Фермопiлах i зруйнування Карфагена...
   - Цiкаво було б побачити Клеопатру, - сказала Клара i зашарiлася.
   - Звичайно, цiкаво. Або засiдання Ареопагу чи римського Сенату. Вони створять i свої пiрамiди, i колоса Родоського, i Парфенон, i Колiзей.
   - Заждiть, вони, значить, i кохатимуть i ненавидiтимуть?
   - Звичайно. Все, як у людей.
   Клара здригнулася.
   - I рабство в них буде?
   - Аякже.
   - I вбивства, i муки?
   - Все, як у людей. Дiятиме той самий закон причинностi. Гiгантський моделюючий центр лише збиратиме iнформацiю для аналiзу, нiякого втручання в процес аж до кiнця експерименту.
   Клара подивилась на нього довгим, уважним поглядом:
   - А ви не вважаєте, що це... жорстоко?
   - Жорстоко? Залежить, як на це дивитись. Фiнiшний iмпульс миттєво зiтре пам'ять у мiльйонiв роботiв, i згодом можна буде пiдготувати iншi фази iсторичної моделi. Яка ж тут жорстокiсть? Це станеться миттєво, нiхто з них не встигне вiдчути жах загибелi.
   - А що, як вони здогадаються про фiнал? Ну, iнтуїтивно чи внаслiдок неточностi в програмуваннi... Нi, нi, таке моделювання... Коли цей проект винесуть на затвердження громадськостi?
   - Ми ще тiльки розпочали розробку.
   - Я голосуватиму проти.
   Зеленоволосий вчений знизав плечима i нiчого не сказав. Тiльки поглядав на неї вивчаючим, зацiкавленим поглядом.
   На екранi його апарата пропливали африканськi савани. Клара зiщулилася, сховала пiдборiддя в комiрець куртки i мовчки спостерiгала безконечнi плантацiї. їй почулося, наче хтось кличе: "Кларо Кларо!" Нi, не почулось, голос шепотiв їй iз транзистора. Так, це Вiра. Клара приклала долоню до вуха, щоб краще було чути. "Кларо! Ти мене чуєш? Де б ти не була - вернися! Никифор зник, можливе нещастя, вернися, будемо шукати, Кларо!.." Вiрин голос благав, i першої митi Клара вже сiпнулася пiдвестися, пiти до вихiдного шлюзу. Зник... А їм, власне, яке дiло? "Ти мене чуєш, Кларо? Де б ти не була..." Клара натиснула кнопочку, i Вiрин голос обiрвався. Досить iз неї того Ника!
   Сусiд щось розповiдав, та Клара не дослухалась, у вiдповiдь на його запитання лише кивала головою. Коли вiн попросив дозволу зателевiзуватися до неї, так само кивнула головою i механiчно подала картку зi своїми координатами. Вiн, здається, з радiстю зиркнув на той шматочок пластика i обережно сховав до кишеньки. Клара була наче в трансi, до її свiдомостi майже не доходили чемнi слова його подяки, стриманi комплiменти i пояснення, що Антарктида цiкавить його як археолога. Нарештi вiн встав на стартовому островi Космiчна Праща. Клара зiтхнула i заплющила очi, збираючись подрiмати до Антарктиди.
   VIII
   Першi променi сонця застали Вiру на пласкому даху. Тут вона любила робити гiмнастичнi вправи. Iнколи виконувала загальний комплекс, передаваний по радiо, а найчастiше iмпровiзувала пiд музику. Легкiсть, пружнiсть тiла яке це приємне фiзичне вiдчування! Ходила то на пальцях, то на п'ятах, потiм ногами креслила в повiтрi зигзаги, пiдстрибувала, взявшись у боки, або котилася колесом, спираючись то на руки, то на ноги. Дрiбнi краплинки поту зросили її щоки, а дiвчина гасала з непослабним завзяттям - то перекидалася через голову, розтрiпуючи кучму свiтло-русого волосся, то на мить зупинялася, плавно розводячи руки i випинаючи тугi груденята. В таку мить променi сонця робили з неї дивовижну скульптуру, нiби стверджуючи стародавнiй афоризм: люди - дiти Сонця. Бадьора й весела зiйшла дiвчина вниз, але, згадавши Ника, вiдчула якусь порожнечу, невиразна тривога стиснула груди. Де вiн зараз? Що робить?..
   Переборюючи нiяковiсть, почала викликати його котедж. Нiякої вiдповiдi. Пенати твердять одне: Никифора Яркового вдома нема. Куди ж вiн подався? Мабуть, таки втiк. Це чомусь образило i засмутило Вiру. Снiдала зовсiм без апетиту, обмiрковувала те, що сталося. Ну, гаразд, Клара, iгнорацiя... Але мiг же вiн хоч сказати? А то навiть не попрощався! Ставало гiрко на душi. Безцiльно бродила по кiмнатах, не знаючи, де себе подiти. Ех, Ник... Звичайно, якщо вона схоче - знайде його, хоча б по радiомаяку. Але чи потрiбно нав'язуватися? Хiба що вiн потрапить у бiду...
   Вiра спiймала себе на думцi, що бажає Никовi якогось нещастя, звичайно, не дуже небезпечного, а такого, щоб саме вона могла йому зарадити. їй одразу ж стало нiяково, що так подумала, а потiм смiшно: дитячiсть! Все-таки у п'ятнадцять рокiв треба хоч трохи серйозностi...
   "Клара - ось хто тут зараз потрiбний! Вона, тiльки вона зможе вiдвернути нещастя..." Вiра почала кликати подругу, але не докликалась.
   Була в такому пригнiченому настрої, що наступного ранку навiть зарядки не робила. Нашорошено, тривожно прислухалася до тишi. Аж кинулась, коли її викликали на зв'язок. Доки добiгла до Рожевої зали, чого тiльки не передумала. От бач, вона образилась, а вiн викликає, не забув про неї. А що нiчого не сказав, то, може, побоювався, що вона вiдговорить, а тепер ось потребує її допомоги. Ех, Ник, Ник...
   З екрана дивилась на неї Клара.
   - Що з тобою, Вiро, ти чимось збентежена?
   - Нiчого, це так... - Вiра намагалась говорити якомога спокiйнiше. - Я сподiвалася... Вiрнiше, не сподiвалася. Ах, Кларо, чому ти так довго не обзивалася? Тут сталися такi подiї...
   - Невже ти, Вiро, не здогадуєшся, що тi подiї мене зовсiм не цiкавлять?
   Вiра вiдчула в цих словах щось силуване, чуже, подруга якось одразу нiби вiддалилась. Ранiше їхнi зацiкавлення були спiльними, а тепер, виходить... Як швидко мiняються люди! Ну що ж, коли її не цiкавить те, що тут сталося, то Вiра й не казатиме.
   Пауза затяглася, i Клара, мабуть, щоб внести розрядку, заговорила швидко-швидко, без нiяких запитань:
   - Я тут одразу поринула в роботу. Знаєш, тiльки працюючи, вiдчуваєш повноту життя. За прозорими стiнами нашої станцiї мете непроглядна снiговиця, i хоч у примiщеннi двадцять один градус тепла, а як поглянеш на ту завiю, мимоволi здригнешся. Стiни треба зробити непрозорими, бо, зрештою, це негативно дiє на нервову систему: рецептори шкiри вiдчувають тепло, а зiр сповiщає про лютий холод. Лiто, з якого я недавно виїхала, здається сном, якоюсь казкою. Зеленi дерева, трави, плюскотливi струмки, теплий вiтер, дощ. А ми хоч i розташувалися на кризi, а катаємося на ковзанах пiд штучним пластиковим небом. Приїжджай, Вiро, частину вiдпустки проведеш тут. Поблукаємо по крижаних тунелях - враження нi з чим не зрiвняне. Тепер ми на мiсцi перевiряємо данi цiлої сiтки магнiтометрiв, бо останнiм часом тут дiється щось незвичайне - напруга магнiтного поля то посилюється, то слабне, i тенденцiя саме до послаблення. Є над чим помислити нашим теоретикам...
   "А в Ника ж свiй погляд на це! - мало не прохопилася Вiра. - Нi, нi, не буду їй про нього..."
   - Визначилось кiлька напрямкiв, але, здається, найперспективнiший давно вiдомий: теорiя синхронностi геомагнiтних явищ з активнiстю Сонця. Та це тебе, певно, не цiкавить.
   - Чому ж? - обiзвалася Вiра. - Теорiя синхронностi - це дуже цiкаво. Я рада, що ти захопилася роботою.
   - В мене є ще й iнше захоплення! - по-змовницькому пiдморгнула Клара. В дорозi я познайомилася з одним... Ураносом.
   Вiра здивувалась:
   - З яким Ураносом?
   - Та це я так його прозвала за участь в експедицiї на Уран. Тепер вiн працює на Мiсяцi, часто перемовляється зi мною.
   Клара розповiла про свого зеленоволосого попутника, згадала про його модель iсторiї людства. Поступово Вiра вiдчула ту саму Клару, яку знала ранiше. Майже ту саму, бо щось таки мiж ними пролягло. Розмовляючи, Вiра заздрiсно думала: i Ник за нею, i цей Уранос...
   Пiсля того, як погас екран, пiдiйшла до дзеркала. З-пiд густих вiй на неї сяйнули синi, з темним вiдтiнком очi, здригнулися рожевi губи. Виставила наперед ногу, ще й притупнула.
   - Дурнi! - нахмурила брови. - Дурнi! Чи ви послiпли? Але нiчого, я маю час... Тебе ж, Ник, я просто змушена вiднайти, ти ж не знаєш останнiх новин про поведiнку магнiтного поля!
   IX
   Никифоровi захотiлося їсти. Юнак нишпорив очима навколо, але нiчого їстiвного не бачив - густий лiс коли що й мав, то не виставляв напоказ. Дерева стояли цiлком байдужi до його переживань. Дуби дрiмали на осоннi, осики дослухалися до чогось, час вiд часу ворушачи зелено-бiлястим листом, берези купалися в сонцi i аж сяяли вiд утiхи. Стояла тиша, первозданна тиша з пунктиром пташиних голосiв. Слухав би її, бродив би в нiй, як у водi, але хотiлося їсти. Втiкаючи вiд цивiлiзацiї, Ник якось зовсiм про їжу не думав, бо з проблемою харчування досi нiколи не стикався. А тепер... Що ж тепер? Невже капiтулювати перед отими їстiвними плитками, якими кожного постачають пенати? Отими пакетами, що дихають на тебе смажениною чи нiжать твiй нюх м'якими ароматами динi або огiрка? Натиснув кнопку - i маєш. Культурно, смачно, поживно, i головне - легко, торкнися лише кнопки. А тут, у лiсi, кнопок нема. Юнак озирнувся й зiтхнув: нема! Ну й що? Все одно вiн не вклониться тим кнопкам! Хiба людство не вийшло з лiсiв? Змогли ж нашi пращури вижити? Не просто вижити, а, зростаючи, розвиватися, удосконалюватись. Адже той далекий шлях, що привiв сучасну людину до кнопок, починався у лiсових нетрях, на берегах рiчок i озер...
   Ця рятiвна думка надала Никовi бадьоростi. Пiдвiвся, потягнувся до хрускоту в суглобах, зганяючи з себе сонливiсть. Вiн стане Первiсним Мисливцем, Первiсним Рибалкою, Первiсним Збирачем плодiв! Зрештою, це ж просто цiкаво, оригiнально - повернутися в лоно Природи, жити з нею в гармонiйному єднаннi!..
   Рушив на пошуки їжi. З-за кущiв знадливо блиснув йому iлюмiнатором "Електрон" - мiсток до цивiлiзацiї. Никифор не зупинився: варто натиснути на кнопку... Але сама згадка про кнопку погнала його вiд апарата. I чим дужче йому кортiло повернутися до цивiлiзованого способу життя, тим швидше вiн iшов у лiсовi нетрi. Пройшовши з пiвкiлометра, наткнувся на стiну лозняка. Продертися крiзь нього не було нiякої змоги. Никифор подався в обхiд. Нарештi лозняк розступився, зазеленiв морiжок, а за ним засинiла невеличка латка води, далi - ще i ще. Озерця були дуже красивi - ну справдi як осколки велетенського дзеркала, розкиданi в травi, але Никифоровi було не до цього. Прозору воду буквально пронизували сизi спинки риб - ось що вiн помiтив! Яка то риба - карасi, окунi чи, може, щуки - вiн не знав; та навiщо йому це знати? Головне, що то - їжа. Калорiйна, поживна, смачна!
   Роздягся i в рожевих трусиках забрiв у воду. Риба схарапудилася, сизi спинки замигали перед очима, вiн вiдчув м'якi поштовхи в ноги i засмiявся. Озерце малюсiньке, i iкати рибi нiкуди, а розвелося її тут тьма-тьмуща! Занурив руки по лiктi, розчепiрив пальцi i вхопив кiлька штук, але не втримав - вислизнули. Ще й ще водив руками, риба попадалася, але кожного разу легко вислизала, дивуючи його своєю спритнiстю.
   Никифор випростався, втер пiт iз чола i безпорадно озирнувся навколо. Погляд його впав на одiж.
   - Еврика! - вигукнув юнак, виходячи з води.
   Узяв штани, позав'язував вузлом холошi - чом не рибальська снасть? Але навiть нею впiймав здобич не одразу: срiбнобокi карасi ухитрялися втiкати разом з водою. Але тепер перевага в грi була явно на його боцi. За пiвгодини вiн мав з десяток важкеньких карасiв.
   Ну, гаразд, мiркував Никифор, риба є, але ж не їстимеш її сирою! Треба б пiдсмажити. Тiльки як видобувала вогонь первiсна людина? Тертям сухих паличок? Ну, в лiсi це не проблема...
   Назбирав оберемок сухого ломаччя i розташувався на морiжку. Вибрав двi гладенькi гiлки, виламав цурупалки i почав добувати вогонь. Довший цурупалок, налягаючи грудьми, обiпер об землю, а коротким почав швидко i з притиском терти. Довго тер, пальцi добре нагрiлися, але жаданий вогонь не з'являвся. Скоро колiна йому занiмiли, руки потерпли, а вогонь вперто не хотiв показуватися. Стомившись, Никифор лiг горiлиць i бездумно дивився в небо. Потiм знову взявся видобувати вогонь, але вже iншим способом. Один цурупалок розчахнув, а другий, застругавши, поставив сторч i почав крутити долонями. В жолобку, де ввiрчувався кiнець палички, скоро почало тлiти, вже нiздрi вловлювали запах димку, але доводилося раз у раз перехоплюватися долонями, i за цю коротку паузу тепло встигало розвiятись, не дiйшовши критичної точки. Еге, думав Никифор, витираючи пiт, тут тобi не електронiка, тут м'язи мусять спрацювати максимально точно.
   Крутив годину, не менше, поки в жолобку не затемнiлося i звiдти не знялася синя ниточка диму. Сталося чудо: зблиснув вогонь!
   - О Живий Вогонь предкiв! - молитовно склавши руки, вигукнув на радощах Никифор. - Слава тобi, могутнiй i добрий!
   Побачивши, що полум'я ось-ось охопить усi дрова, схопився i побiг до кущiв - треба пiдкинути сирих. На бiгу помiтив у травi руду спинку якогось звiрка, що метнувся прiч вiд озерця. Никифор повернув туди - о, який удар долi!- в ямцi, куди вiн поклав свою здобич, не було жодного карасика, валялися тiльки кружальця луски та один недоїдений хвостик. Беспорадно озирнувся, узяв свої мокрi штани iз зав'язаними холошами, потримав їх, роздумуючи, i побрiв до багаття.
   "Та вернися до кнопок!" - нiби шепнув йому хтось на вухо.
   - Нi, я мушу... мушу довести гру до кiнця! Не вийшло з мене Рибалки, стану Збирачем!
   Десь у глибинi його свiдомостi вже виникало поки що невиразне, безформне: "А таки ж доведеться..." Але то був лише несмiливий натяк, розпливчата тiнь. Никифор попростував у гущавину, приглядаючись до кущiв i дерев. Незабаром натрапив на яблуньку - вийшла на галявину та й стала у травi. Яблука дрiбнi, терпкi i кислi-прекислi, але вiн хрумав їх жадiбно, аж поки не набив оскоми на зубах. Тут же неподалiк натрапив на невисокi кущi, обсипанi синювато-чорними ягодами. Легенько зiрвав одну ягiдку, стер пальцями сивуватий налiт i не без побоювання вкинув у рот. Смачно, дуже смачно. Пiсля кисличок цi ягоди здавалися справжнiм делiкатесом.
   Об'ївши кiлька кущiв, Никифор вийшов на осоння, лiг у травi i блаженно потягнувся. Настроєний на фiлософський лад, вiн думав про стосунки Людини й Природи, намагаючись визначити своє мiсце у Великому Кругообiгу Матерiї.