Страница:
Окремо слід згадати про оборонну систему Української козацької держави, що складалася зі служби попередження, розвідки, служби зв'язку і власне оборонних ліній – укріплень, фортець, ретраншементів тощо. Місця дислокації козацьких пікетів (патрулів у степу, дозорцями в складі котрих були козаки як реєстрових, так і компанійських полків) визначалися гетьманом. Зазвичай це була лінія Коломак – Оріль – Ворскла – Дніпро. У випадку появи татарських загонів, виявлених пікетами, починала діяти козацька служба сповіщення – естафета. Коли напад здійснювали порівняно невеликі татарські сили, то проти них, як правило, зосереджувалися козаки прикордонних Полтавського та Миргородського, а також найманих полків. Якщо ж ворог проривався в глиб Гетьманщини (як це сталося в 1695 році), на бій із ним вирушали основні сили козацького війська. Система охорони кордонів Гетьманщини діяла, як і раніше, в тісній співпраці з Військом Запорозьким Низовим, але тепер більш значну роль, ніж раніше, відігравала власне розвідка Гетьманщини – наприклад, взяттям «язиків» тепер часто займалися не лише запорожці, але й невеликі кінні «спецзагони» з числа компанійців; напади на турецькі міста-фортеці в Нижньому Подніпров'ї та Північному Причорномор'ї (про що далі) наприкінці XVII століття здійснювали вже не тільки нечисленні загони січовиків, а й значні підрозділи реєстровців та компанійців.
Гетьман Іван Мазепа відіграв значну роль у створенні згаданої оборонної системи, розбудові козацьких збройних сил – піхоти, кінноти та артилерії. Окрім цього, він цікавився інженерними та військово-топографічними аспектами – відомо, що гетьман зміцнив укріплення багатьох міст своєї держави, зокрема Батурина, а також керував створенням докладного опису Дніпрових порогів та навколишньої місцевості в 1698 році. Цього року полтавський полковник Іскра склав дуже докладний «реєстр» усіх географічних об'єктів від мису Ми шурин Ріг (де колись, за доби Хмельницького, розташовувалася Запорозька Січ) і до гирла Бугу і міста Очаків, яке перекривало (разом із фортецею Кінбурн) вихід з Дніпро-Бузького лиману в Чорне море.
Тому можна твердити, що збройні сили Української козацької держави, які разом із військами Росії в останній чверті XVII століття повели рішучий наступ на турецькі позиції на півдні України, були непогано підготовані до подібних бойових дій, їх очолював досвідчений і мудрий воєначальник.
Першою великою військовою операцією, в якій взяли участь козацькі підрозділи під особистим проводом гетьмана Мазепи, став Кримський похід 1689 року. Йому передували значні приготування оборонного характеру: з березня по серпень 1688-го українське військо будувало на річці Самарі Новобогородицьку фортецю, що мала прикривати Полтавський полк від татарських набігів та слугувати базою для майбутнього великого походу на Крим. Окрім того, протягом 1688 року кіннота реєстрових полків та компанійці відбили кілька нападів татар на села та міста Полтавського полку, а восени того ж року компанійці полку І. Новицького і частина Переяславського полку зробили серйозну спробу захопити Очаків – щоправда, не досить вдалу (було спалено передмістя, і полки повернулися додому). Отже, почалася активна наступальна боротьба проти турецьких володінь у південній Україні, яку мав дещо полегшити той факт, що основні сили турків та татар у цей час воювали проти союзників Росії по Священній Лізі – Польщі та Австрії.
У вересні 1688 року з указом про підготовку до походу і для розробки спільного оперативного плану в Батурин до Івана Мазепи прибув царський посланець Федір Шакловитий. План було розроблено, причому гетьман порадив розпочинати похід ранньої весни, аби мати вдосталь фуражу і води та не допустити підпалення степу татарами (як це сталося під час походу 1687 року). Того ж місяця Іван Мазепа розіслав реєстровим та охотницьким полкам інструкції про підготовку до походу. У середині лютого 1689-го російська армія воевод В. Голіцина, Я. Долгорукова, Л. Неплюєва та ін. зібралася у призначених місцях, на початку березня у Севську відбулася нарада командирів з приводу плану дій, на якій були присутні і гетьман зі старшиною. Відкинувши поради Івана Мазепи і пропозицію генерала Патріка Гордона вести наступ поступово, будувати в міру просування укріплення і забезпечити фланги, захопивши турецькі фортеці в пониззі Дніпра, головнокомандувач князь Голіцин, як виявилося згодом, прирік свою 112-тисячну армію і 40-тисячне козацьке військо на невдачу. Величезна об'єднана армія витримала кілька важких боїв з татарами, в тому числі у Зеленій та Чорній долинах (15 – 16 травня 1689 року), коли лише вчасно кинуті в бій гетьманом Мазепою сердюцькі сотні своїм рушничним вогнем врятували від цілковитого винищення Сумський та Охтирський полки. Під час походу виявилося, що ні російська, ні українська реєстрова кіннота не можуть гідно протистояти татарам, і лише масований вогонь піхоти та артилерії (російської та полкової козацької) спроможні завдати татарам поразки. 20 травня знесилене військо дісталося Перекопу, але за браком амуніції, через загальну втому і відсутність води похід було припинено, і полки з великими втратами повернулись додому (є дані, що лише російське військо втратило до 20 тисяч убитими й померлими і 15 тисяч – полоненими). Основна мета – захоплення Криму – залишилася нездійсненною, хоча похід і допоміг союзникам Росії, відтягнувши на якийсь час із Балкан та Угорщини значні татарські сили.
Наступний, 1690 рік пройшов відносно спокійно для України, але вже в 1691-му сталася подія, що суттєво вплинула на реалізацію гетьманом Мазепою політики, спрямованої на боротьбу проти турецько-татарського панування на півдні України, – так зване «повстання Петрика». Олександр Оглоблін характеризує колишнього дрібного гетьманського урядовця (військового канцеляриста) Петра Іваненка (Петрика) як «людину неабияку, енергійну і завзяту, сміливу і заміристу… з глибоким розумінням політичної ситуації… вогненним патріотизмом». Петрик, можливо, пов'язаний родинними зв'язками з тодішнім генеральним писарем Василем Кочубеєм, 1691 року втік на Січ, а згодом із ватагою у кількасот запорожців (гетьман Мазепа через своїх агентів – Горбаченка і переволочанського дозорця Рутковського – зумів запобігти переходу основної маси запорожців, невдоволених Москвою, на бік Петрика) відбув до Криму, де був проголошений «гетьманом України з ханського боку». Він уклав з кримським ханом дуже цікавий договір (26 травня 1692 року), в якому Україна проголошувалася вільною державою і татари зобов'язувалися допомогти визволити її з-під влади Москви та Речі Посполитої. Петрик обіцяв скасувати в Україні ненависні оренди та інші обтяжливі для простого люду податки. Спочатку Петрика і татар підтримала частина населення містечок по річці Орелі (зокрема сотенні містечка Царичанка та Китайгород), але загроза наступу швидко зібраних гетьманом Мазепою Ніжинського, Лубенського і кількох охотницьких полків змусила Петрика і татарських мурз відступити. Пропаганда «ханського гетьмана» (універсали Петрика та «відповіді» на них Мазепи подає літописець Величко) не мала в Гетьманщині особливого успіху – населення надто вже втомилося від постійних військових дій, і у справи Петрика було небагато шансів на успіх. Нові руйнівні походи Петра Іваненка і татар у 1693 і 1696 роках на Лівобережжя та Слобідську Україну виявилися невдалими (оперативно працювала гетьманська розвідка, вчасно захоплювалися татарські «язики»), і невдовзі Петрик зійшов з політичної арени. Сьогодні відомо, що він не загинув від руки козака Вечорки у 90-ті роки XVTI століття, як колись вважав Микола Костомаров, і жив ще на початку наступного. Цікаво, що антиросіиська агітація Петрика за стилем дуже схожа на подібну ж пропаганду самого Мазепи зразка 1708 – 1709 років та прокламації Пилипа Орлика. Оглоблін (який найдетальніше розглянув постать «ханського гетьмана») навіть вважав за можливу співпрацю Орлика і Петрика після 1709 року в Бендерах, але жодних вагомих доказів на користь цього не надав.
Та для дослідника дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи значний інтерес становить питання, чи був Петрик якось пов'язаний з гетьманом і його планами (адже саме інспірацію Петрика на повстання закидає гетьманові С. Величко; щоправда, деякі запорожці вважали, що Петрик просто втік від сварливої дружини – родички Василя Кочубея). Оглоблін, довівши значну вірогідність зв'язків Петрика з діячами так званої «старшинської опозиції» (Іскри, Жученки, Кочубей, Полуботки, Святополк-Четвертинський), водночас проаналізував практично всі факти, що можуть свідчити на користь причетності самого Мазепи до цієї справи (наприклад, матеріали допитів колишніх спільників Петрика, які інколи згадували про листи від Мазепи, що нібито були у «ханського гетьмана», а потім зрікалися своїх свідчень). Тому за непевністю доказів ми навряд чи можемо прийняти навіть гіпотезу самого ж Оглобліна про «опосередкований вплив» Мазепи на початку «справи Петрика», адже жодного прямого доказу на користь причетності Мазепи до планів Петрика дотепер не виявлено. Тому, вважаючи Івана Мазепу за цілковитого реаліста в політиці, мабуть, не варто шукати в усій (напівавантюрній все-таки) «справі Петрика» слідів впливу гетьмана. Не варто забувати також, що зв'язки Петрика зі «старшинською опозицією» і її планами принаймні дискредитувати гетьмана Мазепу в очах Москви є цілком вірогідними. Більш важливим є твердження О. Оглобліна про те, що політична програма Петрика ідейно заперечувала Переяслав та саму ідею союзу з Росією або Польщею – тобто державами, яким було найбільш вигідне розчленування українських територій у цей період. Парадоксально, але програма Петрика продиктована тією ж невблаганною геополітичною логікою, яка згодом змусить головного опонента «ханського гетьмана» – Івана Мазепу – піти на союз із «третьою силою», однаково ворожою Москві та Варшаві, аби надати козацькій Україні шанс вижити як політичному організмові.
Як ми вже згадували, Самійло Величко у своєму літописі наводить цікавий універсал Івана Мазепи, спрямований проти Петрика. Цей документ становить інтерес і як зразок політичної пропаганди XVII століття (з помітними елементами демагогії), і просто як цікавий твір красного письменства, написаний хай і не самим гетьманом, але, вочевидь, із його стилістичними правками (адже недаремно Пилип Орлик твердив, що Мазепа завжди читав і виправляв усі папери, котрі мав підписати). Ось його текст.
Того ж року Палій і військо наказного гетьмана Якова Лизогуба (Прилуцький, Переяславський і два компанійських полки) – за даними Величка, до 8 тисяч козаків – спустошили Буджак (місцевість між Дунаєм і Дністром, де кочувала найбільш агресивна Буджацька татарська орда).
То був останній спільний похід правобережного полковника Палія і гетьманських полків (хоча ім'я Палія ще не раз з'являтиметься на сторінках цієї книжки).
1695 року склалася ситуація, вельми сприятлива для нового великого походу українських і російських військ на південь: основна частина турецьких сил і багато татар були спрямовані новим султаном Мустафою II до Угорщини і Хорватії проти австрійців. У травні цього року війська Бориса Шереметева (майбутнього першого російського фельдмаршала) та Івана Мазепи виступили в похід, що мав за мету оволодіти чотирма нижньодніпровськими фортецями (Казикерменом, Іслам-Керменом, Мустріт-Керменом та Мубарек-Кермєном, що перекривали вільний вихід козакам по Дніпру в Чорне море; сьогодні це район міст Каховка та Берислав Херсонської області) і, окрім того, відволікти увагу татар від головного походу царя Петра І з відбірним 30-тисячним військом на фортецю Азов. Число вояків об'єднаної армії Шереметева і Мазепи, схоже, переважало військо Петра І, адже у турків мало скластися враження, що саме дніпровський напрямок походу – головний (хоча цифра у 120 тисяч росіян і козаків викликає значні сумніви). Наприкінці липня 1695 року об'єднане військо прибуло суходолом під Казикермен, сюди ж Дніпром припливла запорозька флотилія. Почалася облога, об'єктом якої стали дві більші фортеці – Казикермен і Мустріт-Кермен (або Таванськ, розташована на острові посеред Дніпра). Проти двох менших фортечок облога не велася. Маючи значну перевагу в артилерії, гетьман і воєвода застосували також кілька видів земляних робіт, аби якомога швидше і з меншими втратами взяти невеликий, але з досить міцними стінами Казикермен. З ініціативи гетьмана козаки «котили земляний вал…, щоб ним можна було засипати рів і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто». Ці земляні укріплення споруджували відповідно до відомої формули знаменитого французького військового інженера маркіза де Вобана «побільше поту, поменше крові». Саме вони разом із російським підкопом, що зруйнував одну з веж Казикермена, і приступом, який почався 30 липня, після шаленого артобстрілу міста, спричинили капітуляцію Казикермена, а згодом – і Мустріт-Кермена за тиждень після початку облоги. У взятому Казикермені гетьман залишив гарнізон – сердюцький полк і кількасот російських ратних людей і запорожців, Шереметев же залишив у Мустріт-Кермені полк російських стрільців. Невеликі і не надто цінні у військовому відношенні Іслам-Кермен та Мубарек-Кермен, залишені мешканцями та гарнізонами (які втекли до Криму), були зруйновані. Таким чином, «допоміжний» похід Мазепи і Шереметева виявився значно вдалішим за основний, Азовський, Петра І, адже Азов через невдалу організацію облоги і відсутність у росіян флоту, який блокував би місто з моря, царю здобути не вдалося.
Але вже наступного, 1696 року в результаті Другого Азовського походу війська Петра І за дуже активної допомоги п'ятнадцатитисячного козацького війська наказного гетьмана Якова Лизогуба (куди входили запорожці та реєстрові козаки), які разом із донцями відбили спробу турецьких транспортів прорватися до міста і першими оволоділи ворожим бастіоном, взяли місто-фортецю Азов. Основна ж частина козацького війська на чолі з гетьманом Мазепою разом із військами Шереметева стояла табором на річці Берестовій, охороняючи кордон від можливого несподіваного набігу татар.
Новий великий похід козацьких та російських військ, у підготовці та проведенні котрого найактивнішу участь узяв гетьман Мазепа, відбувся влітку 1697 року. Це мав бути «перший і досі ще небувалий водний похід Дніпром у Чорне море для військового промислу над турками» (Величко). Схоже, саме завдяки Мазепі похід підготували у справді небачених масштабах – будувалося до ста великих морських «стругів» (виготовити встигли лише сімдесят) і шістсот річкових човнів. Частина російсько-українського війська йшла суходолом, частина – Дніпром, причому флотилія пройшла грізні пороги (по високій воді, не без втрат, але загалом завдяки заздалегідь проведеним вимірам та розвідці – успішно). 25 липня військо стояло вже під Казикерменом, де компанійці витримали кілька боїв з татарами, а основна частина війська була зайнята будівництвом на острові Таванському нової, більшої і краще укріпленої фортеці. Проте похід не мав свого логічного продовження – захопити турків зненацька не вдалося (ще на початку червня гетьман одержав звістку про те, що під Казикермен невдовзі має прибути Дніпром сильна турецька ескадра, яка справді з'явилася у гирлі Дніпра на початку серпня). Невдовзі на лівому березі Дніпра з'явився з ордою сам кримський хан, а разом з ним – і загроза того, що українсько-російська армія буде невдовзі відрізана від баз і оточена. Тому цілком розумним і виваженим видається рішення Івана Мазепи і воєводи Якова Долгорукова відступити вгору Дніпром, попередньо посиливши гарнізон Таванська і Казикермена шістьма тисячами козаків і ратних людей. Поблизу острова Томаківка військо залишило судна, які передали запорожцям, і суходолом попрямувало додому, прикриваючи водночас кордон від татар. Такий, здавалося б, не надто славний кінець походу і поведінка його керівників – гетьмана Мазепи і бєлгородського воєводи Долгорукова – викликали нарікання і з боку тогочасних джерел, і пізніших дослідників. Але у світлі наступних подій (особливо прибуття до Таванська 22 турецьких каторг – великих галер, які, за словами молдавського перебіжчика, мали на озброєнні до двохсот гармат, зокрема. 36-фунтових, і транспортів-фуркатів з п'ятдесятьма тисячами вояків) рішення Мазепи і Долгорукова, можливо, врятувало об'єднане військо від розгрому на воді, втрати флотилії і довгого, виснажливого відступу суходолом під ударами татарської кінноти. Ризик надто великий, і відмова від продовження походу була рішенням досвідчених, обережних полководців, а не боягузтвом.
Гетьман Іван Мазепа відіграв значну роль у створенні згаданої оборонної системи, розбудові козацьких збройних сил – піхоти, кінноти та артилерії. Окрім цього, він цікавився інженерними та військово-топографічними аспектами – відомо, що гетьман зміцнив укріплення багатьох міст своєї держави, зокрема Батурина, а також керував створенням докладного опису Дніпрових порогів та навколишньої місцевості в 1698 році. Цього року полтавський полковник Іскра склав дуже докладний «реєстр» усіх географічних об'єктів від мису Ми шурин Ріг (де колись, за доби Хмельницького, розташовувалася Запорозька Січ) і до гирла Бугу і міста Очаків, яке перекривало (разом із фортецею Кінбурн) вихід з Дніпро-Бузького лиману в Чорне море.
Тому можна твердити, що збройні сили Української козацької держави, які разом із військами Росії в останній чверті XVII століття повели рішучий наступ на турецькі позиції на півдні України, були непогано підготовані до подібних бойових дій, їх очолював досвідчений і мудрий воєначальник.
Першою великою військовою операцією, в якій взяли участь козацькі підрозділи під особистим проводом гетьмана Мазепи, став Кримський похід 1689 року. Йому передували значні приготування оборонного характеру: з березня по серпень 1688-го українське військо будувало на річці Самарі Новобогородицьку фортецю, що мала прикривати Полтавський полк від татарських набігів та слугувати базою для майбутнього великого походу на Крим. Окрім того, протягом 1688 року кіннота реєстрових полків та компанійці відбили кілька нападів татар на села та міста Полтавського полку, а восени того ж року компанійці полку І. Новицького і частина Переяславського полку зробили серйозну спробу захопити Очаків – щоправда, не досить вдалу (було спалено передмістя, і полки повернулися додому). Отже, почалася активна наступальна боротьба проти турецьких володінь у південній Україні, яку мав дещо полегшити той факт, що основні сили турків та татар у цей час воювали проти союзників Росії по Священній Лізі – Польщі та Австрії.
У вересні 1688 року з указом про підготовку до походу і для розробки спільного оперативного плану в Батурин до Івана Мазепи прибув царський посланець Федір Шакловитий. План було розроблено, причому гетьман порадив розпочинати похід ранньої весни, аби мати вдосталь фуражу і води та не допустити підпалення степу татарами (як це сталося під час походу 1687 року). Того ж місяця Іван Мазепа розіслав реєстровим та охотницьким полкам інструкції про підготовку до походу. У середині лютого 1689-го російська армія воевод В. Голіцина, Я. Долгорукова, Л. Неплюєва та ін. зібралася у призначених місцях, на початку березня у Севську відбулася нарада командирів з приводу плану дій, на якій були присутні і гетьман зі старшиною. Відкинувши поради Івана Мазепи і пропозицію генерала Патріка Гордона вести наступ поступово, будувати в міру просування укріплення і забезпечити фланги, захопивши турецькі фортеці в пониззі Дніпра, головнокомандувач князь Голіцин, як виявилося згодом, прирік свою 112-тисячну армію і 40-тисячне козацьке військо на невдачу. Величезна об'єднана армія витримала кілька важких боїв з татарами, в тому числі у Зеленій та Чорній долинах (15 – 16 травня 1689 року), коли лише вчасно кинуті в бій гетьманом Мазепою сердюцькі сотні своїм рушничним вогнем врятували від цілковитого винищення Сумський та Охтирський полки. Під час походу виявилося, що ні російська, ні українська реєстрова кіннота не можуть гідно протистояти татарам, і лише масований вогонь піхоти та артилерії (російської та полкової козацької) спроможні завдати татарам поразки. 20 травня знесилене військо дісталося Перекопу, але за браком амуніції, через загальну втому і відсутність води похід було припинено, і полки з великими втратами повернулись додому (є дані, що лише російське військо втратило до 20 тисяч убитими й померлими і 15 тисяч – полоненими). Основна мета – захоплення Криму – залишилася нездійсненною, хоча похід і допоміг союзникам Росії, відтягнувши на якийсь час із Балкан та Угорщини значні татарські сили.
Наступний, 1690 рік пройшов відносно спокійно для України, але вже в 1691-му сталася подія, що суттєво вплинула на реалізацію гетьманом Мазепою політики, спрямованої на боротьбу проти турецько-татарського панування на півдні України, – так зване «повстання Петрика». Олександр Оглоблін характеризує колишнього дрібного гетьманського урядовця (військового канцеляриста) Петра Іваненка (Петрика) як «людину неабияку, енергійну і завзяту, сміливу і заміристу… з глибоким розумінням політичної ситуації… вогненним патріотизмом». Петрик, можливо, пов'язаний родинними зв'язками з тодішнім генеральним писарем Василем Кочубеєм, 1691 року втік на Січ, а згодом із ватагою у кількасот запорожців (гетьман Мазепа через своїх агентів – Горбаченка і переволочанського дозорця Рутковського – зумів запобігти переходу основної маси запорожців, невдоволених Москвою, на бік Петрика) відбув до Криму, де був проголошений «гетьманом України з ханського боку». Він уклав з кримським ханом дуже цікавий договір (26 травня 1692 року), в якому Україна проголошувалася вільною державою і татари зобов'язувалися допомогти визволити її з-під влади Москви та Речі Посполитої. Петрик обіцяв скасувати в Україні ненависні оренди та інші обтяжливі для простого люду податки. Спочатку Петрика і татар підтримала частина населення містечок по річці Орелі (зокрема сотенні містечка Царичанка та Китайгород), але загроза наступу швидко зібраних гетьманом Мазепою Ніжинського, Лубенського і кількох охотницьких полків змусила Петрика і татарських мурз відступити. Пропаганда «ханського гетьмана» (універсали Петрика та «відповіді» на них Мазепи подає літописець Величко) не мала в Гетьманщині особливого успіху – населення надто вже втомилося від постійних військових дій, і у справи Петрика було небагато шансів на успіх. Нові руйнівні походи Петра Іваненка і татар у 1693 і 1696 роках на Лівобережжя та Слобідську Україну виявилися невдалими (оперативно працювала гетьманська розвідка, вчасно захоплювалися татарські «язики»), і невдовзі Петрик зійшов з політичної арени. Сьогодні відомо, що він не загинув від руки козака Вечорки у 90-ті роки XVTI століття, як колись вважав Микола Костомаров, і жив ще на початку наступного. Цікаво, що антиросіиська агітація Петрика за стилем дуже схожа на подібну ж пропаганду самого Мазепи зразка 1708 – 1709 років та прокламації Пилипа Орлика. Оглоблін (який найдетальніше розглянув постать «ханського гетьмана») навіть вважав за можливу співпрацю Орлика і Петрика після 1709 року в Бендерах, але жодних вагомих доказів на користь цього не надав.
Та для дослідника дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи значний інтерес становить питання, чи був Петрик якось пов'язаний з гетьманом і його планами (адже саме інспірацію Петрика на повстання закидає гетьманові С. Величко; щоправда, деякі запорожці вважали, що Петрик просто втік від сварливої дружини – родички Василя Кочубея). Оглоблін, довівши значну вірогідність зв'язків Петрика з діячами так званої «старшинської опозиції» (Іскри, Жученки, Кочубей, Полуботки, Святополк-Четвертинський), водночас проаналізував практично всі факти, що можуть свідчити на користь причетності самого Мазепи до цієї справи (наприклад, матеріали допитів колишніх спільників Петрика, які інколи згадували про листи від Мазепи, що нібито були у «ханського гетьмана», а потім зрікалися своїх свідчень). Тому за непевністю доказів ми навряд чи можемо прийняти навіть гіпотезу самого ж Оглобліна про «опосередкований вплив» Мазепи на початку «справи Петрика», адже жодного прямого доказу на користь причетності Мазепи до планів Петрика дотепер не виявлено. Тому, вважаючи Івана Мазепу за цілковитого реаліста в політиці, мабуть, не варто шукати в усій (напівавантюрній все-таки) «справі Петрика» слідів впливу гетьмана. Не варто забувати також, що зв'язки Петрика зі «старшинською опозицією» і її планами принаймні дискредитувати гетьмана Мазепу в очах Москви є цілком вірогідними. Більш важливим є твердження О. Оглобліна про те, що політична програма Петрика ідейно заперечувала Переяслав та саму ідею союзу з Росією або Польщею – тобто державами, яким було найбільш вигідне розчленування українських територій у цей період. Парадоксально, але програма Петрика продиктована тією ж невблаганною геополітичною логікою, яка згодом змусить головного опонента «ханського гетьмана» – Івана Мазепу – піти на союз із «третьою силою», однаково ворожою Москві та Варшаві, аби надати козацькій Україні шанс вижити як політичному організмові.
Як ми вже згадували, Самійло Величко у своєму літописі наводить цікавий універсал Івана Мазепи, спрямований проти Петрика. Цей документ становить інтерес і як зразок політичної пропаганди XVII століття (з помітними елементами демагогії), і просто як цікавий твір красного письменства, написаний хай і не самим гетьманом, але, вочевидь, із його стилістичними правками (адже недаремно Пилип Орлик твердив, що Мазепа завжди читав і виправляв усі папери, котрі мав підписати). Ось його текст.
«Їхньої Царської Пресвітлої Величності Запорозьких військ обох боків Дніпра гетьман Іван Мазепа.
Усьому православному християнському народові, як духовного, так і світського станів, що перебувають у всіх городах, містах та селах свого полку, зичачи доброго здоров'я і щасливого та мирного прожиття від Господа Бога, ознаймовуємо, що дійшло до слуху нашого: декотрі з-поміж вас, нинішні обивателі, прочувши поголоски про зрадника та облудника Петрика, що він, щенюк, утік до ворогів і взяв своїм негідництвом собі в братерство татарів, одні починають сумніватися, а інші боятися, кажучи, начебто той його, злого сина, зачин зашкодить нашим порядкам, які є в Малій Росії. З цього знати, що такі люди не шанують своєї повинності, а вони повинні дотримати заприсяженої вірності православним своїм монархам і повинні лишитись у постійності та міцно стояти за православну віру, за Божі церкви, за Вітчизну і за цілість домів своїх та свого добра. Ми, отож, гетьман, виказуючи дбання з тієї оказії та горливе старання щодо цілості усього малоросійського краю, спільної для всіх Вітчизни, і щодо добробуту Божих святинь, а над те щодо мирного всіх вас життя при належній вірності до великих государів, засвідчуємо кожному з вас, що є справді пожиточне всьому народові, а що шкідливе. Так усьому народові буває пожиточно й корисно тоді, коли всякого чину люди, не слухаючи жодних бунтівничих зваб та заколотних оман, тримаються постійно одного свого старшого, віддають йому своє щире послушенство і неодмінно дотримуються існуючих порядків. І кожен з вас самих зауважив уже, що коли (а це вже двадцять з лишком років) живете ви під високодержавною їхньої Царської Пресвітлої Величності рукою статечно, то не тільки доступилися милого й пожаданого спокою, але й на все добро збагатилися, оскільки маєте в господарствах своїх досить усякого здобутого статку, маєте вдосталь хліба, чого всього нехай Господь Бог вам удесятеро збільшить. А згадайте-но тільки оті минулі колотнечі й замішання, внесені в наш народ через легковажних людей, коли належному володарю та своєму рейментарю чинилося противенство від багатьох неуважливих людей, а від заколотників уносилося поміж народ розрізнення та внутрішнє замішання. Яке тоді учинялося знищення і на хліб нестача, про те жахливо й казати! Але ми про те просторо свого слова не розпоширюємо, бо самі ви знаєте, через кого і в який спосіб це діялося. Приводим вам, однак, у пам'ять свіжіші події на тому боці Дніпра, що справили і який пожиток учинили народові оті горливі владолюбці: полковник Сірко, який приніс колотнечу в Умань та в інші міста, багатьох людей довів до смерті і подав на грабунок безліч худоби, а потім, не можучи утриматися у такому неґрунтовному житті, пішов звідти геть і змушений був шукати слобід. Тоді ж і Сулимко, назбиравши своїм бунтом більше як 20 тисяч чесним для себе соромом, а потім десь загинув та й помічників своїх допровадив до ганебної згуби. Суховій, котрий двічі виправляв у міста на людську шкоду потужні орди, чого досяг? Тільки завів колотнечу поміж народом, а в людських набутках страту, а для себе лишив вічну ганьбу. Також і Ханенко, взявши нечинно й непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення, був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стебловом, хоч мав при собі й немало орд з мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх дізнали нещастя й занепаду, але за той учинок їхній немало потерпіла й Вітчизна-Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували міста людні, оздобленіТа в будь-якому разі виступ Петрика тоді, в 1690-х, здавався лише епізодом у напруженій боротьбі, яку вели Росія і Україна за вихід до Чорного моря, за відвоювання Півдня. На початку березня 1694 року відбувся похід об'єднаних сил фастівського полковника Семена Палія, лубенського – Леонтія Свічки і кількох охотницьких полків під найбільшу з турецьких фортечок у пониззі Дніпра – Казикермен. Мазепа сповіщав царя про те, що козаки спалили «долішній посад» міста, розгромили частину гарнізону, яка зважилася на вилазку, і навіть протягом одного дня обстрілювали місто з гармат (саме цей факт наводить на думку, що то була спроба заволодіти містом-фортецею, а не просто пограбувати околиці; українське командування зрозуміло, що нижньодніпровські фортеці слід захопити для того, аби мати змогу продовжувати бойові дії у нижньому Подніпров'ї).
Божими святинями, там тепер за гріхи наші пустеля і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожен зичливий син своєї Вітчизни мусить точити з очей своїх сльози, але обійме жаль і кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалує оту, всього нашого народу, невіджаловану утрату? А коли був би той народ у такому багатовидному множе-стві і в ті часи дотримувався статечності та, відповідно до постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої Царської Пресвітлої Величності, не слухаючи жодних заколотних оман, певне, й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла і неумалена в своїх оздобах. Коли ж згадані особи, які й заслуги мали у війську, так непорядно чинячи, нічого доброго тоді не справили своїй Вітчизні, а тільки зашкодили їй, цей один блазень своїм глупством не що інше справить, а напевне принесе людям шкоду, а собі загибель. Згадуючи тут про все це, прикладаємо вам усім таку нашу зичливу реймен-тарську пораду й нагадування: по-перше, щоб ваші милості усі, як старші, так і менші, чули в собі християнську повинність боронити, як зіницю очей своїх, святу віру й цілість Божих церков тут-таки, у Вітчизні своїй, Україні; по-друге, щоб ви, ваші милості, пам'ятаючи свою присягу на вірне й вічне підданство, виконану їхній Царській Пресвітлій Величності, постійно поставали за тією присягою за достойність їхнього монаршого, пресвітлого престолу і то не тільки всілякими способами й усіма своїми силами, але й голови свої покладали; по-третє, щоб ви, ваші милості, лишались у своєму послушенстві нам, гетьманові, і заховували в себе порядок, який постановлено від нас, згідно з давнім звичаєм. На останок, щоб ви зважили на свою цілість і в майбутньому житті, отож повинні запобігати тому, щоб вас ворожа неприязна омана і зваба не привела до розорення й викорінення. Не страхаючись відтак ворожих бусурманських народів, які вам ніколи не бували страшні, і не кладучи сумніву на бунтівливий учинок щенюка Петрика, який приведе його до швидкої загибелі, лишайтеся статечно при своєму чині й повинності. А коли ті противенці обішлють вас своїми звабами чи самі наблизяться до вас своїм наскоком, давайте їм на їхню ганебну мову жорстоку й сувору відповідь, а на їхній ворожий наступ приготуйте при Божій помочі сміливий та охочий бій на відсіч. Отак виконаєте ви вище перечислені свої повинності з огляду на святу віру, з огляду на православних царів і з огляду на охорону цілості своєї Вітчизни. А коли хто з вас зважає, що при тому ошуканці і щенюку орди в'яжуться, то чи багато може він доказати у тому своєму лихому зачині? А хто похилиться до його зваб, то чи буде він безпечний? Отож хай кожному буде відомо, що богохранимі й непоборні сили їхньої Царської Пресвітлої Величності, як і багаті на хоробре рицарство, гармати та воєнні порядки, так будуть міцні вони і в перемогах. Вони такі великі і сильні, що можуть стояти не тільки супроти самих бусурманських татарських військ і супроти других, коли б були, лядських, та ж бо на тому боці спільно із Запорозьким Військом одночасно заводили бій і вигравали битву супроти турецького вейзира та кримського хана з їхніми великими бусурманськими потугами. Надія отож наша на Господа Бога, що за покровою Пресвятої Діви Богородиці справить нам оте всемогутньою своєю поміччю. Коли ми, гетьман із військом, будемо в поготовності до відсічі і коли рушать усі великоросійські сили, понесуть оті вороги-бусурмани відсіч і незабаром марно загине збуджена на людську шкоду ота проява. В цей час ми, гетьман, вимагатимемо всенародної малоросійської постійності й нерушної зичливості; особливо вам, усім обивателям, поіменно про те нагадуємо. А що злий син, той щенюк, наносить огуду, начебто нашому малоросійському народові чиняться від православного Російського царства якісь утиски, то всі теє знаєте, що наш малоросійський народ дізнає превеликої монаршої милості, а не якихось утисків. Жодної він, ошуканець, не може знайти причини, від чого народ наш мав би відійти від міцної їхньої Царської Пресвітлої Величності оборони і премилостивої держави! Докладаємо наостанок ще й те, що коли б хто, завзятий, приводив через безбожний і душепагубний зачин народ посполитий до того, щоб дався він звабити себе й ошукати тому погибельному синові та ошуканцю Петрику, то всі те знайте, що той провідник вестиме до конечного знищення і до останньої загибелі. Коли ж таких відступників та зводників порядку не помилують монарші сили, то й ми, гетьман, не захочемо помилувати їх у жодний спосіб. Отож цим нагадувальним нашим універсалом і обсилаємо вас, бажаючи завжди бачити вас у статечності та постійності й тішитися з доброго вашого життя та поводження. І наказуємо пильно, щоб ви всі, статечні люди, стерегли поміж себе облудників та заколотників, а хто такий з'явиться, брали б до міцного ув'язнення і присилали до нас, гетьмана, щоб через таких лихих людей не наносилася на вас усіх нечесть та небезпека. Нагадавши про це таким нашим ласкавим словом, по-рейментарському та по-батьківському повторно й по-десятично всім вашим милостям, старшим і меншим, старим і молодим, зичимо знову-таки доброго здоров'я і щасливого всім буття.
Дано в таборі під Гадячем, 28 липня 1692 року.Вищеназваний гетьман рукою власною».
Того ж року Палій і військо наказного гетьмана Якова Лизогуба (Прилуцький, Переяславський і два компанійських полки) – за даними Величка, до 8 тисяч козаків – спустошили Буджак (місцевість між Дунаєм і Дністром, де кочувала найбільш агресивна Буджацька татарська орда).
То був останній спільний похід правобережного полковника Палія і гетьманських полків (хоча ім'я Палія ще не раз з'являтиметься на сторінках цієї книжки).
1695 року склалася ситуація, вельми сприятлива для нового великого походу українських і російських військ на південь: основна частина турецьких сил і багато татар були спрямовані новим султаном Мустафою II до Угорщини і Хорватії проти австрійців. У травні цього року війська Бориса Шереметева (майбутнього першого російського фельдмаршала) та Івана Мазепи виступили в похід, що мав за мету оволодіти чотирма нижньодніпровськими фортецями (Казикерменом, Іслам-Керменом, Мустріт-Керменом та Мубарек-Кермєном, що перекривали вільний вихід козакам по Дніпру в Чорне море; сьогодні це район міст Каховка та Берислав Херсонської області) і, окрім того, відволікти увагу татар від головного походу царя Петра І з відбірним 30-тисячним військом на фортецю Азов. Число вояків об'єднаної армії Шереметева і Мазепи, схоже, переважало військо Петра І, адже у турків мало скластися враження, що саме дніпровський напрямок походу – головний (хоча цифра у 120 тисяч росіян і козаків викликає значні сумніви). Наприкінці липня 1695 року об'єднане військо прибуло суходолом під Казикермен, сюди ж Дніпром припливла запорозька флотилія. Почалася облога, об'єктом якої стали дві більші фортеці – Казикермен і Мустріт-Кермен (або Таванськ, розташована на острові посеред Дніпра). Проти двох менших фортечок облога не велася. Маючи значну перевагу в артилерії, гетьман і воєвода застосували також кілька видів земляних робіт, аби якомога швидше і з меншими втратами взяти невеликий, але з досить міцними стінами Казикермен. З ініціативи гетьмана козаки «котили земляний вал…, щоб ним можна було засипати рів і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто». Ці земляні укріплення споруджували відповідно до відомої формули знаменитого французького військового інженера маркіза де Вобана «побільше поту, поменше крові». Саме вони разом із російським підкопом, що зруйнував одну з веж Казикермена, і приступом, який почався 30 липня, після шаленого артобстрілу міста, спричинили капітуляцію Казикермена, а згодом – і Мустріт-Кермена за тиждень після початку облоги. У взятому Казикермені гетьман залишив гарнізон – сердюцький полк і кількасот російських ратних людей і запорожців, Шереметев же залишив у Мустріт-Кермені полк російських стрільців. Невеликі і не надто цінні у військовому відношенні Іслам-Кермен та Мубарек-Кермен, залишені мешканцями та гарнізонами (які втекли до Криму), були зруйновані. Таким чином, «допоміжний» похід Мазепи і Шереметева виявився значно вдалішим за основний, Азовський, Петра І, адже Азов через невдалу організацію облоги і відсутність у росіян флоту, який блокував би місто з моря, царю здобути не вдалося.
Але вже наступного, 1696 року в результаті Другого Азовського походу війська Петра І за дуже активної допомоги п'ятнадцатитисячного козацького війська наказного гетьмана Якова Лизогуба (куди входили запорожці та реєстрові козаки), які разом із донцями відбили спробу турецьких транспортів прорватися до міста і першими оволоділи ворожим бастіоном, взяли місто-фортецю Азов. Основна ж частина козацького війська на чолі з гетьманом Мазепою разом із військами Шереметева стояла табором на річці Берестовій, охороняючи кордон від можливого несподіваного набігу татар.
Новий великий похід козацьких та російських військ, у підготовці та проведенні котрого найактивнішу участь узяв гетьман Мазепа, відбувся влітку 1697 року. Це мав бути «перший і досі ще небувалий водний похід Дніпром у Чорне море для військового промислу над турками» (Величко). Схоже, саме завдяки Мазепі похід підготували у справді небачених масштабах – будувалося до ста великих морських «стругів» (виготовити встигли лише сімдесят) і шістсот річкових човнів. Частина російсько-українського війська йшла суходолом, частина – Дніпром, причому флотилія пройшла грізні пороги (по високій воді, не без втрат, але загалом завдяки заздалегідь проведеним вимірам та розвідці – успішно). 25 липня військо стояло вже під Казикерменом, де компанійці витримали кілька боїв з татарами, а основна частина війська була зайнята будівництвом на острові Таванському нової, більшої і краще укріпленої фортеці. Проте похід не мав свого логічного продовження – захопити турків зненацька не вдалося (ще на початку червня гетьман одержав звістку про те, що під Казикермен невдовзі має прибути Дніпром сильна турецька ескадра, яка справді з'явилася у гирлі Дніпра на початку серпня). Невдовзі на лівому березі Дніпра з'явився з ордою сам кримський хан, а разом з ним – і загроза того, що українсько-російська армія буде невдовзі відрізана від баз і оточена. Тому цілком розумним і виваженим видається рішення Івана Мазепи і воєводи Якова Долгорукова відступити вгору Дніпром, попередньо посиливши гарнізон Таванська і Казикермена шістьма тисячами козаків і ратних людей. Поблизу острова Томаківка військо залишило судна, які передали запорожцям, і суходолом попрямувало додому, прикриваючи водночас кордон від татар. Такий, здавалося б, не надто славний кінець походу і поведінка його керівників – гетьмана Мазепи і бєлгородського воєводи Долгорукова – викликали нарікання і з боку тогочасних джерел, і пізніших дослідників. Але у світлі наступних подій (особливо прибуття до Таванська 22 турецьких каторг – великих галер, які, за словами молдавського перебіжчика, мали на озброєнні до двохсот гармат, зокрема. 36-фунтових, і транспортів-фуркатів з п'ятдесятьма тисячами вояків) рішення Мазепи і Долгорукова, можливо, врятувало об'єднане військо від розгрому на воді, втрати флотилії і довгого, виснажливого відступу суходолом під ударами татарської кінноти. Ризик надто великий, і відмова від продовження походу була рішенням досвідчених, обережних полководців, а не боягузтвом.