Страница:
Якою ж була політика гетьмана Мазепи стосовно Правобережжя до початку Північної війни? Ми можемо впевнено твердити, що гетьман як колишній «дорошенківець» головною метою своєї політики вважав об'єднання двох історичних частин держави Хмельницького в одне політичне ціле. Цю політику навряд чи варто, модернізуючи, називати «соборницькою», адже мова не йшла про реальне об'єднання всіх етнічних українських земель. Ті території, де не існувало козацтва (наприклад, Галичина), мали небагато шансів утриматися в складі Української козацької держави. Але об'єктивно така політика Мазепи була єдино вірною для тогочасної України – тільки об'єднання матеріальних та людських ресурсів Ліво– і Правобережжя могло дати козацькій Україні шанс вистояти проти численних супротивників, що переважали її і за потенціалом, і за рівнем та темпами політичного розвитку. Саме тому гетьмана не могла не приваблювати ідея включення великої частини Правобережжя (Фастівщини та Білоцерківщи-ни) з готовим козацьким устроєм до складу Української козацької держави. Крім того, «Паліївщина» могла зіграти важливу роль у антитурецькій політиці лівобережних гетьманів, зокрема у справі просування на південь, до берегів Чорного моря. У зв'язку з цим гетьман не міг не звертати уваги на неодноразові спроби кримського хана переманити Палія на свій бік. У 1693 році фастівський полковник навіть час від часу говорив про звернення по допомогу до татар проти поляків, і Мазепа писав до Москви, що Палієві слід допомогти, аби не допустити татарського втручання в цю небезпечну справу. Щоправда, коли Семен Палій спробував порозумітися з польською стороною, лівобережний гетьман проінформував Москву про його ненадійність. Але серйозно допомогти Палієві Мазепа не міг, зважаючи на офіційну російську позицію. Він міг лише всіляко умовляти царський уряд активно втрутитися в розвиток подій на Правобережжі, аби потім спробувати всупереч умовам «Вічного миру» приєднати цю територію до Гетьманщини. Але до початку Північної війни ці спроби не мали великого успіху. Річ Посполита продовжувала свою не надто продуману подвійну політику щодо правобережного козацтва, Палій разом з українськими селянами, міщанами та козаками готував велике повстання, мріючи повторити успіх Богдана Хмельницького, Росія вичікувала, намагаючись водночас відвоювати в союзі з Річчю Посполитою певні території у Криму та Османській імперії, а у лівобережного гетьмана були «зв'язані руки» в цьому життєво важливому для його держави питанні.
Він міг тільки збирати інформацію та писати до Москви листи, подібні до того, який наводить Самійло Величко (від 9 грудня 1692 року): «Прислав до мене Семен Палій, охотницький полковник, свого обозного і писав через нього свій лист, а потім услід за тим обозним прислав через пошту повторного листа, в яких обох з'являє свої власні потреби й нестатки і ознаймовує, що з польського війська почали наступати на Полісся польські хоругви і стали витискати та виганяти зі становиськ людей його, Палієвого, полку, від чого він сподівається ворожого наступу і на себе у Хвастів та усильно просить, щоб йому вчинити допомогу й оборону, а найперше, щоб я вислав у містечко Білогородку, що відстоїть од Києва на три милі, на той бік Дніпра воєнних людей, з чого поляки, взявши пострах, не сміли б на нього наступати. По-друге, просить він пороху і свинцю, якого потребуватиме, щоб давати відсіч, що на те йому з Києва був, либонь, і Вашої Царської Пресвітлої Величності указ, однак досі нічого не було здійснено через усілякі перепони. По-третє, просить грошей, докладаючи, що ті гроші, які дано йому на полк за милостивим Вашим монаршим указом, роздав він на піхоту, а тепер йому є пильна потреба дістати ще стільки ж на. задоволення кінних. У тих листах висловлено, либонь, досить дбале і гаряче прохання про ті потреби, які й словесно його посланець старанно переповів, однак я без Вашого монаршого указу не смію його задовольняти, а саме послати на назване місце людей мого рейменту йому в допомогу, розмірковуючи, що це наступають на нього війська з того боку Дніпра, з якими Ви, великі государі, Ваша Царська Пресвітла Величносте, маєте договори «Вічного миру» і цих договорів Ви, великі государі, не вказали порушувати анінайменшими причинами, про що багаторазово писалося у Ваших монарших грамотах до мене, підданого. Через це посилаю Вам, великим государям, якнайшвидше нарошного щодо того гінця Самійла Васильовича, близького мого слугу, і прошу якнайпокірніше про швидкий Ваш милостивий монарший указ, як мені чинити щодо тих його, Семена Палія, прохань. А оскільки є народне прислів'я, що тонучий і бритви хопиться, і часто те бувало, що люди з відчаю до неподобних удавалися речей, то я зважити мушу: коли б йому, Семенові Палію, з богохранимої Вашої держави не було подано допомоги й оборони, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до помочі бусурманського боку. А коли так станеться, то від нього християнству більше учиниться шкоди, ніж від Сте-цика і проклятого Петрика, оскільки він, Палій, між воєнних людей має честь і багато людей ходить під його проводом. Хоч є про те милостиве Ваше монарше зволення, щоб він сам, без своїх полчан, був прийнятий під високо-державну Вашої Пресвітлої Величності руку, однак він тим не задовольняється, бажаючи захистити при собі й тих людей, які перебувають при ньому, як воєнних, так і пожильців, яких у містечку Хвастові поселилося на три тисячі хат, а надто бажає він затримати при собі й те місто Хвастів, яке під його началом (як сам про те пише) дуже добре зараз укріплене. А коли на нього підуть наступом польські війська, а звідси вже не сподіватиметься він допомоги й оборони, то дай Боже, щоб не вдався він до згаданої супротивної сторони. Він виказує до того наміру нахил, бо дуже шкодує за одним тлумачем Алієм, який, бувши посланий до нього у Хвастів з Білогородщини від Яли Агаси з невільниками, відпущеними на відкуп, був тими-таки невільниками забитий, від чого він, Палій, запалав крайнім гнівом, переслідує тих невільників і бере їх у кріпосне ув'язнення, знати, мабуть, щось та мало бути таємне у того тлумача до нього від бусурман. Таку підозру мушу мати і від того, що він, Палій, побачивши, що той тлумач до нього не доїхав, послав від себе в той бусурманський край свого тлумача й козака, каже, що це для відомостей до Стецика, але виявляється з його мови, що будуть ті його посланці і в того Яли Агаси білогородського. І хоч я знаю, що годі тому вступати в раду, кого не покликали, однак я, вірний підданий Вашої Царської Пресвітлої Величності, зважуюся за своєю вірною і старанно дбалою службою запропонувати це, бажаючи богохранимим Вашим, Царської Пресвітлої Величності, державам розширення й слави, щоб за монаршим Вашим, великих государів, указом сказано було про ті Палієві утруднення польському резидентові, щоб він зрозумів своїм розумом і доніс королівській величності, яка то буде завада і шкода християнству, коли той Палій через відчай буде відігнаний у ворожий бік. Виходячи з цього, добре було б прийняти його з людьми, які є при ньому, під великодержавну Вашої Царської Пресвітлої Величності руку, за що польській стороні не треба мати жодної претензії. А кладу я це підданське моє слово для того, що з цим в'яжеться потреба найперше малоросійського краю, адже Семен Палій, бувши тутешнім уродженцем, увійшов уже серед товариства у велику значність, і коли його, як вище було сказано, відігнати через відчай на ворожий бік, то від нього учиниться замішання найперше малоросійським порядкам, бо на злий намір і на таку сваволю, яке приноситиме здобич і користь, він потягне звідси до себе багатьох людей і в майбутньому часі засіє тут між народом неспокій. Оце утруднення я покірно доручаю на розгляд Превисокому Вашому, від Бога добробудівничому премудрому оправленню, і при найнижчому чолобитті прошу про швидкий, милостивий Ваш, монарший, про те указ, а також про незабарний відпуск із тим оцього мого гінця. А які він, Семен Палій, писав мені листи, то їх я посилаю для відома Вам, великим государям, у приказ Малої Росії і докладаю покірно те, що люди з того-таки польського війська почали ставати й поблизу річки Дніпра, а саме в Димері, що за п'ять миль від Києва, на Дніпровій горі – дві хоругви і на інших місцях стало їх по частині. Доношу покірно і про те, що Ваших, Царської Пресвітлої Величності, посланців, посланих на Запорожжя із милостивим жалуванням, дворянина й воєводу Зеленого і піддячого (…) [прізвище не проставлене. – Д. Ж.] я виправив у належну їм дорогу в останніх числах листопада, і послав я з ними своїх людей, королівського сотника Тихона Довгелю і товариша Батуринської сотні Сидора Горбаченка. І писав я через них до Низового війська нагадувального листа, щоб вони лишались у належній своїй вірності до Вас, великих государів, і подячно прийняли те Ваше милостиве жалування і щоб служили Вам, великим государям, завжди в непорушній вірності та дбанні. Список мого листа посилаю у приказ Малої Росії».
Загалом, підбиваючи підсумок огляду першого етапу дипломатичної та військової діяльності Івана Мазепи, можна твердити, що за своїми конкретними досягненнями період цей був не надто результативним: Гетьманщина залишалася васалом Російської держави, в якій саме розпочинався процес докорінних петровських перетворень, союз Москви і Варшави робив неможливим (до певного часу) розв'язання болісного питання про приєднання Правобережної України – колиски козацтва, ціла низка об'єктивних та суб'єктивних чинників стала на заваді вирішенню чорноморської проблеми. Адже за Константинопольським миром 1700 року Росія отримала Азов із прилеглою територією, зруйновані ж нижньодніпровські фортеці було повернуто Туреччині – усе це явно не виправдовувало колосальних збитків, що їх зазнала насамперед Гетьманщина в ході воєнних дій. Але принаймні на цьому етапі зовнішньополітичні інтереси васала (Української козацької держави) і сюзерена (Росії) хоча б частково збігалися. Проте така ситуація існувала лише до початку нового великого європейського конфлікту – Північної війни (1700 – 1721 роки).
Розділ 3
Він міг тільки збирати інформацію та писати до Москви листи, подібні до того, який наводить Самійло Величко (від 9 грудня 1692 року): «Прислав до мене Семен Палій, охотницький полковник, свого обозного і писав через нього свій лист, а потім услід за тим обозним прислав через пошту повторного листа, в яких обох з'являє свої власні потреби й нестатки і ознаймовує, що з польського війська почали наступати на Полісся польські хоругви і стали витискати та виганяти зі становиськ людей його, Палієвого, полку, від чого він сподівається ворожого наступу і на себе у Хвастів та усильно просить, щоб йому вчинити допомогу й оборону, а найперше, щоб я вислав у містечко Білогородку, що відстоїть од Києва на три милі, на той бік Дніпра воєнних людей, з чого поляки, взявши пострах, не сміли б на нього наступати. По-друге, просить він пороху і свинцю, якого потребуватиме, щоб давати відсіч, що на те йому з Києва був, либонь, і Вашої Царської Пресвітлої Величності указ, однак досі нічого не було здійснено через усілякі перепони. По-третє, просить грошей, докладаючи, що ті гроші, які дано йому на полк за милостивим Вашим монаршим указом, роздав він на піхоту, а тепер йому є пильна потреба дістати ще стільки ж на. задоволення кінних. У тих листах висловлено, либонь, досить дбале і гаряче прохання про ті потреби, які й словесно його посланець старанно переповів, однак я без Вашого монаршого указу не смію його задовольняти, а саме послати на назване місце людей мого рейменту йому в допомогу, розмірковуючи, що це наступають на нього війська з того боку Дніпра, з якими Ви, великі государі, Ваша Царська Пресвітла Величносте, маєте договори «Вічного миру» і цих договорів Ви, великі государі, не вказали порушувати анінайменшими причинами, про що багаторазово писалося у Ваших монарших грамотах до мене, підданого. Через це посилаю Вам, великим государям, якнайшвидше нарошного щодо того гінця Самійла Васильовича, близького мого слугу, і прошу якнайпокірніше про швидкий Ваш милостивий монарший указ, як мені чинити щодо тих його, Семена Палія, прохань. А оскільки є народне прислів'я, що тонучий і бритви хопиться, і часто те бувало, що люди з відчаю до неподобних удавалися речей, то я зважити мушу: коли б йому, Семенові Палію, з богохранимої Вашої держави не було подано допомоги й оборони, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до помочі бусурманського боку. А коли так станеться, то від нього християнству більше учиниться шкоди, ніж від Сте-цика і проклятого Петрика, оскільки він, Палій, між воєнних людей має честь і багато людей ходить під його проводом. Хоч є про те милостиве Ваше монарше зволення, щоб він сам, без своїх полчан, був прийнятий під високо-державну Вашої Пресвітлої Величності руку, однак він тим не задовольняється, бажаючи захистити при собі й тих людей, які перебувають при ньому, як воєнних, так і пожильців, яких у містечку Хвастові поселилося на три тисячі хат, а надто бажає він затримати при собі й те місто Хвастів, яке під його началом (як сам про те пише) дуже добре зараз укріплене. А коли на нього підуть наступом польські війська, а звідси вже не сподіватиметься він допомоги й оборони, то дай Боже, щоб не вдався він до згаданої супротивної сторони. Він виказує до того наміру нахил, бо дуже шкодує за одним тлумачем Алієм, який, бувши посланий до нього у Хвастів з Білогородщини від Яли Агаси з невільниками, відпущеними на відкуп, був тими-таки невільниками забитий, від чого він, Палій, запалав крайнім гнівом, переслідує тих невільників і бере їх у кріпосне ув'язнення, знати, мабуть, щось та мало бути таємне у того тлумача до нього від бусурман. Таку підозру мушу мати і від того, що він, Палій, побачивши, що той тлумач до нього не доїхав, послав від себе в той бусурманський край свого тлумача й козака, каже, що це для відомостей до Стецика, але виявляється з його мови, що будуть ті його посланці і в того Яли Агаси білогородського. І хоч я знаю, що годі тому вступати в раду, кого не покликали, однак я, вірний підданий Вашої Царської Пресвітлої Величності, зважуюся за своєю вірною і старанно дбалою службою запропонувати це, бажаючи богохранимим Вашим, Царської Пресвітлої Величності, державам розширення й слави, щоб за монаршим Вашим, великих государів, указом сказано було про ті Палієві утруднення польському резидентові, щоб він зрозумів своїм розумом і доніс королівській величності, яка то буде завада і шкода християнству, коли той Палій через відчай буде відігнаний у ворожий бік. Виходячи з цього, добре було б прийняти його з людьми, які є при ньому, під великодержавну Вашої Царської Пресвітлої Величності руку, за що польській стороні не треба мати жодної претензії. А кладу я це підданське моє слово для того, що з цим в'яжеться потреба найперше малоросійського краю, адже Семен Палій, бувши тутешнім уродженцем, увійшов уже серед товариства у велику значність, і коли його, як вище було сказано, відігнати через відчай на ворожий бік, то від нього учиниться замішання найперше малоросійським порядкам, бо на злий намір і на таку сваволю, яке приноситиме здобич і користь, він потягне звідси до себе багатьох людей і в майбутньому часі засіє тут між народом неспокій. Оце утруднення я покірно доручаю на розгляд Превисокому Вашому, від Бога добробудівничому премудрому оправленню, і при найнижчому чолобитті прошу про швидкий, милостивий Ваш, монарший, про те указ, а також про незабарний відпуск із тим оцього мого гінця. А які він, Семен Палій, писав мені листи, то їх я посилаю для відома Вам, великим государям, у приказ Малої Росії і докладаю покірно те, що люди з того-таки польського війська почали ставати й поблизу річки Дніпра, а саме в Димері, що за п'ять миль від Києва, на Дніпровій горі – дві хоругви і на інших місцях стало їх по частині. Доношу покірно і про те, що Ваших, Царської Пресвітлої Величності, посланців, посланих на Запорожжя із милостивим жалуванням, дворянина й воєводу Зеленого і піддячого (…) [прізвище не проставлене. – Д. Ж.] я виправив у належну їм дорогу в останніх числах листопада, і послав я з ними своїх людей, королівського сотника Тихона Довгелю і товариша Батуринської сотні Сидора Горбаченка. І писав я через них до Низового війська нагадувального листа, щоб вони лишались у належній своїй вірності до Вас, великих государів, і подячно прийняли те Ваше милостиве жалування і щоб служили Вам, великим государям, завжди в непорушній вірності та дбанні. Список мого листа посилаю у приказ Малої Росії».
Загалом, підбиваючи підсумок огляду першого етапу дипломатичної та військової діяльності Івана Мазепи, можна твердити, що за своїми конкретними досягненнями період цей був не надто результативним: Гетьманщина залишалася васалом Російської держави, в якій саме розпочинався процес докорінних петровських перетворень, союз Москви і Варшави робив неможливим (до певного часу) розв'язання болісного питання про приєднання Правобережної України – колиски козацтва, ціла низка об'єктивних та суб'єктивних чинників стала на заваді вирішенню чорноморської проблеми. Адже за Константинопольським миром 1700 року Росія отримала Азов із прилеглою територією, зруйновані ж нижньодніпровські фортеці було повернуто Туреччині – усе це явно не виправдовувало колосальних збитків, що їх зазнала насамперед Гетьманщина в ході воєнних дій. Але принаймні на цьому етапі зовнішньополітичні інтереси васала (Української козацької держави) і сюзерена (Росії) хоча б частково збігалися. Проте така ситуація існувала лише до початку нового великого європейського конфлікту – Північної війни (1700 – 1721 роки).
Розділ 3
«Всі спокою щиро прагнуть…»
Гетьман і економіка
На відміну від зовнішньополітичних перипетій і таємної дипломатії гетьмана, питання, пов'язані з внутрішньою політикою уряду Івана Мазепи рідко привертали увагу дослідників. Винятком тут є хіба що відносно добре досліджена меценатська діяльність Мазепи в сфері культури. Тому читачі, яких цікавлять битви і брязкіт козацької зброї, далекі походи, хитросплетіння дипломатичних інтриг або шедеври українського бароко мазепинської доби, можуть сміливо пропустити два наступних розділи.
Проте слід мати на увазі – саме з початком доби Мазепи історики говорять про кінець тривалої, затяжної епохи, що недаремно дістала в історії України зловісну назву «Руїна». Руїна була позначена не лише постійними спалахами жорстокої громадянської війни між українськими козаками та інтервенції сусідніх держав, але й руйнуванням самих засад ще недобудованої української державності, занепадом сільського господарства, торгівлі та ремесел. Парадоксально, але хоча гетьманування Мазепи теж не було мирним, спокійним періодом (за підрахунками О. Оглобліна, з цих 22-х років суто мирним був один місяць), саме цей час чимало дослідників вважають «срібним віком» (чи то пак – «золотою осінню») Української козацької держави. Справа в тому, що гетьманові Мазепі вдалося зміцнити державу зсередини, дещо нормалізувати загострені соціальні відносини, покращити стан економіки, не забуваючи сприяти розвиткові культури і мистецтва.
Згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 року, Бахчисарайським (1681-го) та «Вічним миром» (1686 року) Дніпро-Славутич став рікою, що мала роз'єднати єдинокровних братів-українців на догоду політичним інтересам Росії, Речі Посполитої та навіть Туреччини, яка аж до кінця XVII століття володіла Поділлям і значною частиною Правобережжя. В останній чверті XVII століття козацька державність на Правобережжі остаточно занепала і загинула, хоча спроби відродити її час від часу робилися. Регіон лише відновлювався після страхітливого спустошення доби Руїни.
Лівобережна ж Гетьманщина (що фактично була вцілілим уламком значно більшої за територією та населенням Української козацької держави Б. Хмельницького; саме гетьманом Лівобережжя став у 1687 році Іван Мазепа) в останній чверті XVII століття розвивалася під впливом досить своєрідної комбінації сприятливих і несприятливих чинників. Відомо, що Лівобережна Україна не зазнала такого жахливого спустошення в роки Руїни, як це було з Правобережжям – серцем колишньої козацької держави Хмельницького. Спочатку досить периферійний регіон, десять лівобережних козацьких полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський) почали активно розвиватися економічно і соціально, зокрема й завдяки чималій кількості переселенців з Правобережжя (одним із них був і сам головний персонаж цієї книги). Самійло Величко писав про характер переселення українців на лівий берег Дніпра – під владу гетьманів Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, а згодом Мазепи: «Остаток народа в городах и поветах тамошних на сюю Днепра сторону перебирался и где улюбя, по разных сегобочных [лівобережних, бо сам Величко – з Полтавщини. – Д. Ж.] полках украинно-малороссийских для жития своего избирал и заседал месца… и вся сегобочная Украина, пред тем малолюдствовавшая, от того времени тогобочными людми украинскими наполнилася и умножилася». Це переселення не завжди бувало добровільним – за часів Самойловича російські війська та лівобережні козаки навіть провели так званий «великий згін» мешканців Правобережжя на лівий берег Дніпра, аби позбавити Дорошенка підтримки людей. У результаті всього цього населення Гетьманщини на межі XVII – XVIII століть становило вже 1 – 1,5 млн чоловік.
Значним негативом для соціально-економічного розвитку Лівобережжя були постійні війни, часті неврожаї та епідемії, котрі нерідко спустошували край, особливо в останні двадцять років буремного для України XVII століття. У 1688 та 1690 роках Україна вперше зазнала лиха небувалих масштабів – урожай знищила сарана (колоритний опис цього стихійного лиха міститься в літописі Величка). Але навіть попри все це, економіка Лівобережжя переживає за доби Самойловича та Мазепи справжнє піднесення.
Очевидно, гетьман був знайомий із західноєвропейськими досягненнями економічної теорії, зокрема – із вченням французьких вчених-меркантилістів. Він ніколи не обминав важливих економічних справ ні в своїх (чималих у цей час) маєтностях, ні в державі у цілому. Ми маємо цікаві гетьманські універсали та листи до Москви, що містять інформацію про господарські питання, інструкції місцевим старостам і дозорцям гетьманських маєтків. Усе це цілком логічно вкладається в образ дбайливого й пильного господаря, який серйозно займається різними справами. 1691 року, наприклад, гетьман писав почепівському старості Іванові Білозерецькому, аби його люди належно заплатили якимось найманим робітникам за їхню працю, а також боронили села навколо Почепа від зазіхань ігумена місцевого монастиря: той намагався прибрати їх до рук.
Предметом особливої уваги Мазепи була зовнішня і внутрішня торгівля, що давала чималий прибуток гетьманській скарбниці. Українська козацька держава традиційно торгувала з європейськими країнами, Росією, Кримом та землями донських козаків сільськогосподарською сировиною (зерном, горілкою, тютюном, поташем, прядивом, шкірами, воском, салом, худобою), а також селітрою, виробами з вовни, скла тощо. Імпортувалися ж здебільшого предмети розкоші (вина, коштовні тканини, дорога зброя, прикраси), промислові товари тощо. Основним торговельним маршрутом для операцій із європейськими купцями залишався шлях через Польщу, порти Данціг (Гданськ), Ригу та Кенігсберг і Балтійське море, який активно використовувався в останній третині XVII століття, але був фактично перекритий для українських купців з початком Північної війни Росії зі Швецією, коли великі території в Польщі та Прибалтиці контролювали шведські війська. Українським купцям не треба було «прорубувати вікно до Європи» – вони вже давно торгували з нею, використовуючи згаданий маршрут, і спроби Петра І (1701 рік) запровадити обов'язкове вивезення деяких товарів (наприклад, прядива) лише через далекий і незручний і для українців, і для більшості російських торговців Архангельськ вели тільки до економічних збитків та незадоволення в середовищі купецтва. Ще один, південний, маршрут використовувався для торгівлі з Молдавією, Валахією, Кримом та Туреччиною в періоди між війнами. Він став активніше використовуватися українськими та російськими купцями після підписання Константинопольського миру Росії з Османською імперією в 1700 році.
Важливе місце в балансі козацької України посідала торгівля з Росією. Слід нагадати, що в цей період між двома державами, попри васальний, залежний статус України, існували митні кордони, і російський уряд бачив в українських товарах небажану конкуруючу продукцію, перешкоджаючи реалізації якісної і недорогої української горілки і тютюну на російському ринку. Гетьмани Самойлович і Мазепа робили все, аби усунути ці перешкоди (зокрема і шляхом підкупу російських чиновників, як і польських магнатів або членів магістрату Данціга), але остаточно здійснити це їм не вдалося. Проте українська продукція все ж знаходила свої ринки збуту, зокрема і в Росії. Важливим було встановлення і зміцнення торговельних контактів Гетьманщини з різними українськими землями – Правобережжям, новозаселеною Слобідською Україною, Галичиною тощо.
Зрозуміло, в XVII – XVIII століттях Українська козацька держава ще не мала свого «міністра» промисловості чи сільського господарства (слід зважати й на те, що держава Богдана Хмельницького з самого початку будувалася як військова, її керівництво, за критичним висловом М. Грушевського, «так і не вилізло з функцій штабу армії»). Але люди, що відповідали за розвиток цих важливих аспектів життя, були.
І призначав їх гетьман. Щоправда, за доби Мазепи ще не існувало посади генерального підскарбія, який займався б фінансами держави, і персональний гетьманський скарб, за середньовічною традицією, не відділявся від державного (тому варто пам'ятати, що накопичення українськими гетьманами, зокрема й Мазепою, великих багатств мало на меті не лише підвищення особистого добробуту, але й поповнення державної скарбниці). Вперше розмежування державної скарбниці та власне гетьманської буде зафіксоване лише в «Конституції» Пилипа Орлика у зв'язку з тим, що небіж Мазепи, Андрій Войнаровський, претендуватиме на всю спадщину покійного дядька, тим самим залишаючи новообраного гетьмана Орлика без грошей у державній скарбниці (та ще й за важких умов еміграції).
Проте вже за часів гетьмана Мазепи справами господарчого характеру займалися деякі представники генеральної козацької старшини (наприклад, генеральний обозний І. Ломиковський, або деякі довірені особи гетьмана – В. Кочубей, Д. Максимович, П. Орлик). Важливі економічні функції та доручення гетьмана в різні часи виконували також Іван Лисиця (колишній полковник брацлавський), Юрій Харевич (знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, «дозорця конотопських млинів» гетьмана), Тимофій Радич (знатний військовий товариш, теж конотопський старшина), Олексій Туранський (випускник Києво-Могилянської академії, який навіть писав вірші латиною, – глухівський сотник, згодом генеральний суддя). Окремі господарські доручення гетьмана виконували також великі купці: українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай) та іноземні (Сава Владиславич-Рагузький, боснієць з міста Рагуза (сучасний Дубровник у Хорватії), який тримав у своїх руках значну частину української зовнішньої торгівлі поташем, а також був фінансовим агентом гетьмана Мазепи та Петра І на Балканах. У 1720 році він заснував першу в Україні полотняну мануфактуру, де виготовляли вітрила для кораблів російського флоту).
Дбайливо добирав гетьман Мазепа і різноманітних дрібних чиновників – «господарів», старост, дозорців, шафарів (збирачів мита) тощо. Чимало цих людей – багатьох гетьман знав ще з часів проживання на Правобережжі – згодом зайняли важливі державні посади. О. Оглоблін відзначає серед них Василя Чуйкевича (господар гадяцького замку, потім генеральний суддя), Степана Трощинського (також господар гадяцького замку, згодом гадяцький полковник), Михайла Турковського (дозорця міста Почеп, згодом генерального писаря) та інших. Були серед них свояки та родичі гетьмана, такі як Іван Бистрицький (староста шептаківський, свояк Івана Мазепи через Яна Войнаровського, – згодом він піде за гетьманом Орликом на еміграцію до Швеції), Федір Топольницький. Значний практичний досвід і довіра з боку гетьмана давали цим людям можливість брати участь у важливих дипломатичних місіях. Переволочанський дозорця гетьманських маєтностей Іван Рутковський виконував таємні політичні доручення Мазепи в часи повстання Петрика; Бистрицький, добре знаючи латину, двічі їздив до Карла XII восени 1708 року, незадовго до укладення українсько-шведського союзу.
Вміння Івана Мазепи знаходити талановитих і потрібних державі людей у зовсім різних сферах не може не викликати поваги. Так, 1704 року гетьман взяв під свій «захист і протекцію» слюсаря Олексія Лопату. В універсалі з цього приводу Мазепа писав: «…берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кроме двору Нашого, не до кого з старшины полковой, сотенной и городовой не належал и никому, кроме нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключающихся справах у Суду Войсковом Снералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» – остання фраза говорить про дарування звичайному слюсареві т. зв. судового імунітету, тобто його міг судити лише Генеральний суд (найвищий в Українській козацькій державі).
Увага і протекція гетьмана мали чимале значення для успішного розвитку української промисловості, що активно розвивається на Лівобережжі. Це піднесення кінця XVII – початку XVIII століття буде перерване воєнними діями в 1708 – 1709 роках у ході Північної війни. З'являються все нові й нові тартаки, крупорушки, порохові та звичайні млини, папірні, ливарні майстерні, гути (майстерні з виробництва скла та виробів з нього), буди (своєрідні «комбінати» з виготовлення поташу), селітроварні, ґуральні тощо. Навколо цих підприємств, де все частіше використовується вільнонаймана праця, з'являються нові поселення – іде процес урбанізації. Українська старшина і сам гетьман сприяють розвиткові вільного промислового підприємництва, заохочуючи його ініціаторів різноманітними економіко-правовими пільгами.
Найпопулярнішою і найприбутковішою галуззю промисловості була харчова, а саме млинарство і ґуральництво. Заснування водяних млинів і ґуралень (невеликих підприємств із виготовлення горілки) не могло відбуватися без спеціального дозволу з боку гетьманського уряду, подібні дозволи отримувала і старшина, і звичайні козаки, міщани, селяни. Неоподатковуване виробництво горілки для власних потреб було давнім привілеєм козаків, а ось представники інших верств мали платити податок до державної скарбниці (те ж стосується млинарства). Разом із збільшенням кількості ґуралень зростали їхні розміри, обсяг випущеної продукції, що значною мірою йшла на експорт, зокрема до Росії та інших країн.
Важливою галуззю промисловості було селітроваріння. Виготовлена селітра йшла, перш за все, на виробництво пороху і вважалася важливим стратегічним товаром. 1700 року Петро І встановив штучну низьку ціну на селітру для українських виробників і зобов'язав їх продавати всю видобуту сировину державі. Це викликало активні протести і нарікання з боку українських селітроварів, які неодноразово і безрезультатно просили відновити старі ціни на селітру, «пребывая в оскорблении, полагая себе малую цену за великую обиду и убыток». Селітроварінням займалася старшина та звичайні козаки і міщани (чому всіляко сприяв гетьман Мазепа – про це свідчать, наприклад, його універсали, що дозволяли видобуток селітри полтавському старшині Жученкові та прилуцькому полковникові Горленку).
Прибуток давало й виробництво поташу (карбонату калію, що використовувався при виробництві скла та мила – будництво). Гетьман сам активно займався буд-ництвом, чималі кошти від нього отримувала і державна скарбниця. При цьому діяла так звана відкупна система, коли заможний купець або промисловець одразу платив державі велику суму грошей, отримуючи право розпоряджатися всіма прибутками з підприємства протягом певного часу. Численні поташні підприємства належали вже згаданому боснійцеві Саві Владиславичу, Новгород-сіверському війтові Костю Пригарі, а також компанії у складі стародубського полковника Михайла Миклашевського, генерального осавула Андрія Гамалії та стародубського війта Спиридона Ширая. Тож зосередження в одних руках функцій державного чиновника та підприємця-олігарха не є винаходом сьогодення, щоправда, за тих часів це не вважалося чимось злочинним.
Проте слід мати на увазі – саме з початком доби Мазепи історики говорять про кінець тривалої, затяжної епохи, що недаремно дістала в історії України зловісну назву «Руїна». Руїна була позначена не лише постійними спалахами жорстокої громадянської війни між українськими козаками та інтервенції сусідніх держав, але й руйнуванням самих засад ще недобудованої української державності, занепадом сільського господарства, торгівлі та ремесел. Парадоксально, але хоча гетьманування Мазепи теж не було мирним, спокійним періодом (за підрахунками О. Оглобліна, з цих 22-х років суто мирним був один місяць), саме цей час чимало дослідників вважають «срібним віком» (чи то пак – «золотою осінню») Української козацької держави. Справа в тому, що гетьманові Мазепі вдалося зміцнити державу зсередини, дещо нормалізувати загострені соціальні відносини, покращити стан економіки, не забуваючи сприяти розвиткові культури і мистецтва.
Згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 року, Бахчисарайським (1681-го) та «Вічним миром» (1686 року) Дніпро-Славутич став рікою, що мала роз'єднати єдинокровних братів-українців на догоду політичним інтересам Росії, Речі Посполитої та навіть Туреччини, яка аж до кінця XVII століття володіла Поділлям і значною частиною Правобережжя. В останній чверті XVII століття козацька державність на Правобережжі остаточно занепала і загинула, хоча спроби відродити її час від часу робилися. Регіон лише відновлювався після страхітливого спустошення доби Руїни.
Лівобережна ж Гетьманщина (що фактично була вцілілим уламком значно більшої за територією та населенням Української козацької держави Б. Хмельницького; саме гетьманом Лівобережжя став у 1687 році Іван Мазепа) в останній чверті XVII століття розвивалася під впливом досить своєрідної комбінації сприятливих і несприятливих чинників. Відомо, що Лівобережна Україна не зазнала такого жахливого спустошення в роки Руїни, як це було з Правобережжям – серцем колишньої козацької держави Хмельницького. Спочатку досить периферійний регіон, десять лівобережних козацьких полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський) почали активно розвиватися економічно і соціально, зокрема й завдяки чималій кількості переселенців з Правобережжя (одним із них був і сам головний персонаж цієї книги). Самійло Величко писав про характер переселення українців на лівий берег Дніпра – під владу гетьманів Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, а згодом Мазепи: «Остаток народа в городах и поветах тамошних на сюю Днепра сторону перебирался и где улюбя, по разных сегобочных [лівобережних, бо сам Величко – з Полтавщини. – Д. Ж.] полках украинно-малороссийских для жития своего избирал и заседал месца… и вся сегобочная Украина, пред тем малолюдствовавшая, от того времени тогобочными людми украинскими наполнилася и умножилася». Це переселення не завжди бувало добровільним – за часів Самойловича російські війська та лівобережні козаки навіть провели так званий «великий згін» мешканців Правобережжя на лівий берег Дніпра, аби позбавити Дорошенка підтримки людей. У результаті всього цього населення Гетьманщини на межі XVII – XVIII століть становило вже 1 – 1,5 млн чоловік.
Значним негативом для соціально-економічного розвитку Лівобережжя були постійні війни, часті неврожаї та епідемії, котрі нерідко спустошували край, особливо в останні двадцять років буремного для України XVII століття. У 1688 та 1690 роках Україна вперше зазнала лиха небувалих масштабів – урожай знищила сарана (колоритний опис цього стихійного лиха міститься в літописі Величка). Але навіть попри все це, економіка Лівобережжя переживає за доби Самойловича та Мазепи справжнє піднесення.
Очевидно, гетьман був знайомий із західноєвропейськими досягненнями економічної теорії, зокрема – із вченням французьких вчених-меркантилістів. Він ніколи не обминав важливих економічних справ ні в своїх (чималих у цей час) маєтностях, ні в державі у цілому. Ми маємо цікаві гетьманські універсали та листи до Москви, що містять інформацію про господарські питання, інструкції місцевим старостам і дозорцям гетьманських маєтків. Усе це цілком логічно вкладається в образ дбайливого й пильного господаря, який серйозно займається різними справами. 1691 року, наприклад, гетьман писав почепівському старості Іванові Білозерецькому, аби його люди належно заплатили якимось найманим робітникам за їхню працю, а також боронили села навколо Почепа від зазіхань ігумена місцевого монастиря: той намагався прибрати їх до рук.
Предметом особливої уваги Мазепи була зовнішня і внутрішня торгівля, що давала чималий прибуток гетьманській скарбниці. Українська козацька держава традиційно торгувала з європейськими країнами, Росією, Кримом та землями донських козаків сільськогосподарською сировиною (зерном, горілкою, тютюном, поташем, прядивом, шкірами, воском, салом, худобою), а також селітрою, виробами з вовни, скла тощо. Імпортувалися ж здебільшого предмети розкоші (вина, коштовні тканини, дорога зброя, прикраси), промислові товари тощо. Основним торговельним маршрутом для операцій із європейськими купцями залишався шлях через Польщу, порти Данціг (Гданськ), Ригу та Кенігсберг і Балтійське море, який активно використовувався в останній третині XVII століття, але був фактично перекритий для українських купців з початком Північної війни Росії зі Швецією, коли великі території в Польщі та Прибалтиці контролювали шведські війська. Українським купцям не треба було «прорубувати вікно до Європи» – вони вже давно торгували з нею, використовуючи згаданий маршрут, і спроби Петра І (1701 рік) запровадити обов'язкове вивезення деяких товарів (наприклад, прядива) лише через далекий і незручний і для українців, і для більшості російських торговців Архангельськ вели тільки до економічних збитків та незадоволення в середовищі купецтва. Ще один, південний, маршрут використовувався для торгівлі з Молдавією, Валахією, Кримом та Туреччиною в періоди між війнами. Він став активніше використовуватися українськими та російськими купцями після підписання Константинопольського миру Росії з Османською імперією в 1700 році.
Важливе місце в балансі козацької України посідала торгівля з Росією. Слід нагадати, що в цей період між двома державами, попри васальний, залежний статус України, існували митні кордони, і російський уряд бачив в українських товарах небажану конкуруючу продукцію, перешкоджаючи реалізації якісної і недорогої української горілки і тютюну на російському ринку. Гетьмани Самойлович і Мазепа робили все, аби усунути ці перешкоди (зокрема і шляхом підкупу російських чиновників, як і польських магнатів або членів магістрату Данціга), але остаточно здійснити це їм не вдалося. Проте українська продукція все ж знаходила свої ринки збуту, зокрема і в Росії. Важливим було встановлення і зміцнення торговельних контактів Гетьманщини з різними українськими землями – Правобережжям, новозаселеною Слобідською Україною, Галичиною тощо.
Зрозуміло, в XVII – XVIII століттях Українська козацька держава ще не мала свого «міністра» промисловості чи сільського господарства (слід зважати й на те, що держава Богдана Хмельницького з самого початку будувалася як військова, її керівництво, за критичним висловом М. Грушевського, «так і не вилізло з функцій штабу армії»). Але люди, що відповідали за розвиток цих важливих аспектів життя, були.
І призначав їх гетьман. Щоправда, за доби Мазепи ще не існувало посади генерального підскарбія, який займався б фінансами держави, і персональний гетьманський скарб, за середньовічною традицією, не відділявся від державного (тому варто пам'ятати, що накопичення українськими гетьманами, зокрема й Мазепою, великих багатств мало на меті не лише підвищення особистого добробуту, але й поповнення державної скарбниці). Вперше розмежування державної скарбниці та власне гетьманської буде зафіксоване лише в «Конституції» Пилипа Орлика у зв'язку з тим, що небіж Мазепи, Андрій Войнаровський, претендуватиме на всю спадщину покійного дядька, тим самим залишаючи новообраного гетьмана Орлика без грошей у державній скарбниці (та ще й за важких умов еміграції).
Проте вже за часів гетьмана Мазепи справами господарчого характеру займалися деякі представники генеральної козацької старшини (наприклад, генеральний обозний І. Ломиковський, або деякі довірені особи гетьмана – В. Кочубей, Д. Максимович, П. Орлик). Важливі економічні функції та доручення гетьмана в різні часи виконували також Іван Лисиця (колишній полковник брацлавський), Юрій Харевич (знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, «дозорця конотопських млинів» гетьмана), Тимофій Радич (знатний військовий товариш, теж конотопський старшина), Олексій Туранський (випускник Києво-Могилянської академії, який навіть писав вірші латиною, – глухівський сотник, згодом генеральний суддя). Окремі господарські доручення гетьмана виконували також великі купці: українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай) та іноземні (Сава Владиславич-Рагузький, боснієць з міста Рагуза (сучасний Дубровник у Хорватії), який тримав у своїх руках значну частину української зовнішньої торгівлі поташем, а також був фінансовим агентом гетьмана Мазепи та Петра І на Балканах. У 1720 році він заснував першу в Україні полотняну мануфактуру, де виготовляли вітрила для кораблів російського флоту).
Дбайливо добирав гетьман Мазепа і різноманітних дрібних чиновників – «господарів», старост, дозорців, шафарів (збирачів мита) тощо. Чимало цих людей – багатьох гетьман знав ще з часів проживання на Правобережжі – згодом зайняли важливі державні посади. О. Оглоблін відзначає серед них Василя Чуйкевича (господар гадяцького замку, потім генеральний суддя), Степана Трощинського (також господар гадяцького замку, згодом гадяцький полковник), Михайла Турковського (дозорця міста Почеп, згодом генерального писаря) та інших. Були серед них свояки та родичі гетьмана, такі як Іван Бистрицький (староста шептаківський, свояк Івана Мазепи через Яна Войнаровського, – згодом він піде за гетьманом Орликом на еміграцію до Швеції), Федір Топольницький. Значний практичний досвід і довіра з боку гетьмана давали цим людям можливість брати участь у важливих дипломатичних місіях. Переволочанський дозорця гетьманських маєтностей Іван Рутковський виконував таємні політичні доручення Мазепи в часи повстання Петрика; Бистрицький, добре знаючи латину, двічі їздив до Карла XII восени 1708 року, незадовго до укладення українсько-шведського союзу.
Вміння Івана Мазепи знаходити талановитих і потрібних державі людей у зовсім різних сферах не може не викликати поваги. Так, 1704 року гетьман взяв під свій «захист і протекцію» слюсаря Олексія Лопату. В універсалі з цього приводу Мазепа писав: «…берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кроме двору Нашого, не до кого з старшины полковой, сотенной и городовой не належал и никому, кроме нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключающихся справах у Суду Войсковом Снералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» – остання фраза говорить про дарування звичайному слюсареві т. зв. судового імунітету, тобто його міг судити лише Генеральний суд (найвищий в Українській козацькій державі).
Увага і протекція гетьмана мали чимале значення для успішного розвитку української промисловості, що активно розвивається на Лівобережжі. Це піднесення кінця XVII – початку XVIII століття буде перерване воєнними діями в 1708 – 1709 роках у ході Північної війни. З'являються все нові й нові тартаки, крупорушки, порохові та звичайні млини, папірні, ливарні майстерні, гути (майстерні з виробництва скла та виробів з нього), буди (своєрідні «комбінати» з виготовлення поташу), селітроварні, ґуральні тощо. Навколо цих підприємств, де все частіше використовується вільнонаймана праця, з'являються нові поселення – іде процес урбанізації. Українська старшина і сам гетьман сприяють розвиткові вільного промислового підприємництва, заохочуючи його ініціаторів різноманітними економіко-правовими пільгами.
Найпопулярнішою і найприбутковішою галуззю промисловості була харчова, а саме млинарство і ґуральництво. Заснування водяних млинів і ґуралень (невеликих підприємств із виготовлення горілки) не могло відбуватися без спеціального дозволу з боку гетьманського уряду, подібні дозволи отримувала і старшина, і звичайні козаки, міщани, селяни. Неоподатковуване виробництво горілки для власних потреб було давнім привілеєм козаків, а ось представники інших верств мали платити податок до державної скарбниці (те ж стосується млинарства). Разом із збільшенням кількості ґуралень зростали їхні розміри, обсяг випущеної продукції, що значною мірою йшла на експорт, зокрема до Росії та інших країн.
Важливою галуззю промисловості було селітроваріння. Виготовлена селітра йшла, перш за все, на виробництво пороху і вважалася важливим стратегічним товаром. 1700 року Петро І встановив штучну низьку ціну на селітру для українських виробників і зобов'язав їх продавати всю видобуту сировину державі. Це викликало активні протести і нарікання з боку українських селітроварів, які неодноразово і безрезультатно просили відновити старі ціни на селітру, «пребывая в оскорблении, полагая себе малую цену за великую обиду и убыток». Селітроварінням займалася старшина та звичайні козаки і міщани (чому всіляко сприяв гетьман Мазепа – про це свідчать, наприклад, його універсали, що дозволяли видобуток селітри полтавському старшині Жученкові та прилуцькому полковникові Горленку).
Прибуток давало й виробництво поташу (карбонату калію, що використовувався при виробництві скла та мила – будництво). Гетьман сам активно займався буд-ництвом, чималі кошти від нього отримувала і державна скарбниця. При цьому діяла так звана відкупна система, коли заможний купець або промисловець одразу платив державі велику суму грошей, отримуючи право розпоряджатися всіма прибутками з підприємства протягом певного часу. Численні поташні підприємства належали вже згаданому боснійцеві Саві Владиславичу, Новгород-сіверському війтові Костю Пригарі, а також компанії у складі стародубського полковника Михайла Миклашевського, генерального осавула Андрія Гамалії та стародубського війта Спиридона Ширая. Тож зосередження в одних руках функцій державного чиновника та підприємця-олігарха не є винаходом сьогодення, щоправда, за тих часів це не вважалося чимось злочинним.