Страница:
Як пояснив сучасний український дослідник, «важко складалися відносини П. Скоропадського і з Австро-Угорщиною, оскільки їй належала майже вся Західна Україна. У «двоїстій» імперії навіть титул гетьмана викликав занепокоєння. Адже він стосувався всієї України. Саме через це непорозуміння щодо західноукраїнських земель тільки з Австрією гетьману не вдалося встановити плідні дипломатичні відносини, незважаючи на зусилля посла В'ячеслава Липинського».[45]
Цісар Карл.
А ось зауваження австрійського колеги: «Позитивне рішення щодо окремого коронного краю було продиктоване не в останню чергу враженнями від голодних виступів в Австрії, які чітко засвідчили: Габсбурзька монархія була не тільки змучена війною, але й також перебувала на межі продовольчої катастрофи. Тому укладення миру та виторгувана при цьому згода України на поставку одного мільйона тонн зерна і продовольства повинні були бути розцінені як сигнал: Україна забезпечує виживання населення Австро-Угорщини, а остання вибудовуватиме свою політику по-новому, з урахуванням інтересів України».
Однак вибудовування такої політики породило негайно іншу проблему: «Скоропадський мав титул «гетьмана всієї України», що могло мати своїм наслідком зазіхання на заселені українцями провінції Австро-Угорщини. А тому відносини між гетьманом та австро-угорськими інстанціями від самого початку були складними». Німці, в свою чергу, це прекрасно розуміли. «Відверто на показ призначене українофільство» Вільгельма-Василя «вони сприймали за чисту монету, побоюючись, що Вільгельм… справді може піти на те, щоб скинути гетьмана Скоропадського та створити із України з Галичиною і Буковиною включно королівство. Для самого Скоропадського це було лише ще одним аргументом на користь того, щоб ще міцніше тулитися до Німецької імперії. Усе виглядало як замкнуте коло…».[46]
Підготовка перевороту – продовження
29 квітня
Хто такий Дашкевич-Горбацький?
29 квітня – продовження
29 квітня. Оцінки сучасників
2 травня
Герман фон Ейхгорн.
Перші ознаки життя нового державного утворення слід, правдоподібно, віднести до 2 травня. Того дня Скоропадський формально поінформував вищих представників австро-німецьких спільників – генерал-фельдмаршала Ейхгорна, посла Німеччини барона фон Мумма та його австро-угорського колегу фон Принцич-Хервал-та про створення свого уряду, який приступив до виконання своїх обов'язків. У період з 2 по 10 травня голова держави сформував склад свого першого кабінету:
Отаман Ради Міністрів, міністр внутрішніх справ, т. в. об. міністра пошт і телеграфів – Лизогуб Ф. А.
Міністр фінансів – Ржепецький А. К.
Міністр торгу і промисловості – Гутник С. М.
Міністр продовольчих справ – Соколовський Ю. Ю.
Міністр праці – Вагнер Ю. М.
Міністр народної освіти, т. в. об. міністра закордонних справ – Василенко М. П.
Міністр народного здоров'я – Любинський В. Ю.
Міністр шляхів сполучення – Бутенко Б. А.
Міністр судових справ – Чубинський М. П.
Міністр земельних справ – Колокольцев В. І.
Державний контролер – Афанасьев Г. О.
Т. в. об. міністра військових справ і фльоти, начальник Генерального штабу – Сливинський О. В.
Державний секретар – Гижицький М.
товариш міністра внутрішніх справ – Вишневський 0. А.
товариш міністра внутрішніх справ – Воронович М. М.
товариш міністра продовольчих справ – Гаврилов М. 0.
товариш міністра закордонних справ, т. в. об. помічника державного секретаря – Палтов 0. 0.
в. об. товариша міністра судових справ, член Генерального суду – Завадський С. В.
Хто такі міністри Української Держави?
Цісар Карл.
А ось зауваження австрійського колеги: «Позитивне рішення щодо окремого коронного краю було продиктоване не в останню чергу враженнями від голодних виступів в Австрії, які чітко засвідчили: Габсбурзька монархія була не тільки змучена війною, але й також перебувала на межі продовольчої катастрофи. Тому укладення миру та виторгувана при цьому згода України на поставку одного мільйона тонн зерна і продовольства повинні були бути розцінені як сигнал: Україна забезпечує виживання населення Австро-Угорщини, а остання вибудовуватиме свою політику по-новому, з урахуванням інтересів України».
Однак вибудовування такої політики породило негайно іншу проблему: «Скоропадський мав титул «гетьмана всієї України», що могло мати своїм наслідком зазіхання на заселені українцями провінції Австро-Угорщини. А тому відносини між гетьманом та австро-угорськими інстанціями від самого початку були складними». Німці, в свою чергу, це прекрасно розуміли. «Відверто на показ призначене українофільство» Вільгельма-Василя «вони сприймали за чисту монету, побоюючись, що Вільгельм… справді може піти на те, щоб скинути гетьмана Скоропадського та створити із України з Галичиною і Буковиною включно королівство. Для самого Скоропадського це було лише ще одним аргументом на користь того, щоб ще міцніше тулитися до Німецької імперії. Усе виглядало як замкнуте коло…».[46]
Підготовка перевороту – продовження
Угода Ґренера – Скоропадського передбачала, насамперед, фактичну підтримку перевороту німецькою стороною. Умови підтримки: підтвердження українською стороною Брест-Литовської угоди, розпуск УЦР, організація наступних виборів після «припинення стану анархії», передача в юрисдикцію військово-польових судів Центральних держав усіх злочинів, спрямованих проти їх військ, дислокованих на території УHP. Скоропадський мав би визнати мирову угоду між УНР та Німеччиною, «врегулювати валюту», відновити судовий апарат, передати переважне право на продаж харчових «надлишків» Німеччині, санкціонувати їх продаж німецьким воякам на «індивідуальній» основі. Ще один пункт передбачав, що український Сойм мусить бути зібраний лише в той термін, коли «не буде перешкод на це з боку німецької влади». Зі свого боку, німці зобов'язалися триматися нейтралітету в день перевороту і не допустити «великих безпорядків» на вулицях Києва[47]. 26 квітня Вільгельм II дозволив заміну українського уряду.[48]
Тим часом Скоропадський все більше й більше переконував себе: «…якщо я не здійсню перевороту тепер, я завжди буду свідомий того, що я – людина, яка заради свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боязкий і безвольний чоловік. Я не мав сумнівів у корисності перевороту, навіть якби новий уряд і не міг довго втриматися. Я вважав, що напрям, який я взяв, і та творча сила і праця, яку я збирався здійснити, самі собою дали б поштовх до порядку, тимчасову передишку, яка, без сумніву, відновила б порядок і дала б сили для нової боротьби». Інше міркування, яке за власним визнанням було надзвичайною принадою для нього, блискучого гвардійського генерала, це – масштабність (якщо не сказати більше) нового завдання «створити сильний уряд для відновлення, передовсім, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, який у той час був фактично відсутній, і провести дійсно здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні»[49] (підкреслено нами. – Д.Я.).
Врешті, сам гетьман мав мужність визнати наявність ще однієї системоутворюючої проблеми: «Одна з головних моїх помилок викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже несподівано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумівся, які поділяли би мої переконання, людей, які довіряли би мені, а я їм цілком. Це сталося тому, – переконував він, – що я не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене висунули події, що швидко розвивалися».[50]
«На тлі сірої стандартности й безбарвності демо-соціялістичного провідництва,– ніби у відповідь гетьманові написав Дмитро Донцов, – П. Скоропадський був індивідуальністю. Далі, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше був тоді потрібний для правителя України, – був військовим. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зраджував собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав…».[51]
Тим часом Скоропадський все більше й більше переконував себе: «…якщо я не здійсню перевороту тепер, я завжди буду свідомий того, що я – людина, яка заради свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боязкий і безвольний чоловік. Я не мав сумнівів у корисності перевороту, навіть якби новий уряд і не міг довго втриматися. Я вважав, що напрям, який я взяв, і та творча сила і праця, яку я збирався здійснити, самі собою дали б поштовх до порядку, тимчасову передишку, яка, без сумніву, відновила б порядок і дала б сили для нової боротьби». Інше міркування, яке за власним визнанням було надзвичайною принадою для нього, блискучого гвардійського генерала, це – масштабність (якщо не сказати більше) нового завдання «створити сильний уряд для відновлення, передовсім, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, який у той час був фактично відсутній, і провести дійсно здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні»[49] (підкреслено нами. – Д.Я.).
Врешті, сам гетьман мав мужність визнати наявність ще однієї системоутворюючої проблеми: «Одна з головних моїх помилок викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже несподівано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумівся, які поділяли би мої переконання, людей, які довіряли би мені, а я їм цілком. Це сталося тому, – переконував він, – що я не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене висунули події, що швидко розвивалися».[50]
«На тлі сірої стандартности й безбарвності демо-соціялістичного провідництва,– ніби у відповідь гетьманові написав Дмитро Донцов, – П. Скоропадський був індивідуальністю. Далі, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше був тоді потрібний для правителя України, – був військовим. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зраджував собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав…».[51]
29 квітня
У межах даного дослідження ми не вважаємо за потрібне зупинятися на перебігові подій у день перевороту, тим більше, що це неодноразово робили інші, більш компетентні дослідники. Звернемо увагу лише на особу, яка була фактичним керівником coup d'etat – колишнього викладача тактики в Пажеському корпусі (в якому навчався Скоропадський) – Дашкевича-Горбацького. Принагідно зауважимо, що день 29 квітня був обраний не випадково. Це було зроблено, правдоподібно, ще й задля того, аби не допустити Українських Установчих зборів, скликання яких було призначено на травень[52]. Інший резон навів останній УНРівський прем'єр Борис Мартос: німці грали на випередження, намагаючись, тим самим, не допустити проголошення коронного краю Галичини і Буковини у складі Австро-Угорської імперії.[53]
Хто такий Дашкевич-Горбацький?
Дашкевич-Горбацький Володислав Володиславович. Народився 16 серпня 1879 р. у православній дворянській родині. Закінчив Кременчуцьке реальне та Московське військове училища (1899). Випущений підпоручиком до лейб-гвардії Литовського полку. Закінчив по 1-му розряду Миколаївську академію Генерального штабу (1905); штабс-капітан гвардії з перейменуванням у капітани Генерального штабу. В листопаді 1905-го – листопаді 1907 р. – командир роти лейб-гвардії Гренадерського полку. В листопаді 1907-го – серпні 1913 р. – обер-офіцер для особливих доручень при штабі 1-го армійського корпусу. Полковник (грудень 1914), в. о. начальника штабу 68-ї піхотної дивізії (листопад 1915-го – лютий 1916 р.), командир 96-го Омського полку (лютий 1916-го – січень 1917 р). Генерал-майор (1917). В 1918 р. брав участь у розгоні УЦР. Начальник власного пана гетьмана штабу. В квітні—червні – начальник Генерального штабу Збройних сил Української Держави. У жовтні 1918 р. – керівник дипломатичної місії УД в Румунії. В 1919 р. брав участь у громадянській війні на боці «білих»: учасник Сибірського Льодового походу, командир Північної групи 2-ї армії. Воював у Добровольчій армії. З 1920 р. на еміграції в Німеччині.
Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1907); Св. Анни III ст. (1908); Св. Станіслава II ст. (1911); Св. Анни II ст. (1913), Золота Георгіївська зброя.[54]
Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1907); Св. Анни III ст. (1908); Св. Станіслава II ст. (1911); Св. Анни II ст. (1913), Золота Георгіївська зброя.[54]
29 квітня – продовження
Ще одна важлива «особа» перевороту – Українська демократично-хліборобська партія. «Несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування» – ця партія мала за базу Лубенський повіт Полтавської губернії, але ніколи не змогла досягти масштабу всеукраїнської партії. Автори партійної програми – Віктор Андрієвський, В'ячеслав Липинський та Сергій Шемет залишили помітний слід в історії нашого народу. Саме вони розробили й оприлюднили в жовтні 1917 р. політичну програму, яка «трималася на «трьох китах»: 1) суверенність українського народу; 2) гарантована законом приватна власність; 3) парцеляція за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності»[55],– читаємо в спеціальному компетентному дослідженні, присвяченому історії УДХП.
Сама процедура обрання генерала на гетьманство, за спостереженням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, який прийшов до популярного серед киян «Гіппо-Паласа» – цирку Крутикова, мала такий вигляд: «…народу повно, дуже повно, але все ж таки можна було проштовхнутися. Всередині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи… Як би у відповідь на промови ораторів збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» – «Гетьмана і Гетьмана!» – лунає по залі… Вліво, у льожі, показується у козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: «Генерал Скоропадський». Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву – генерала Скоропадського. Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: «Слава Гетьману Скоропадському!». Президія кидається до льожі, де сидить генерал, і запрошує його до президіального столу. При появі гетьмана на сцені збори влаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякує зборам і просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла».[56]
В принципі, свідчення всіх відомих нам джерел при описі процедури обрання Скоропадського на гетьманство збігаються між собою. Єдина проблема, так і не розв'язана попри 90-річні зусилля (або відсутність таких зусиль впродовж усіх цих років), – другорядне, по суті, питання про кількість учасників історичного зібрання. Так, останній в часі доробок на цьому герці (запозичений зі споминів Д. Дорошенка) звучить так: «…на Хліборобському з'їзді (конгресі) були присутніми 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично від усіх її регіонів. Усього ж було близько 8000 учасників зібрання»[57]. Питання: яким дивом 8 тисяч дебелих хліборобів запхалося до приміщення, яке могло вмістити максимум 2 тисячі відвідувачів[58], залишається без відповіді.
Як би там не було, близько 2-ї години ночі за наказом Скоропадського його прихильники захопили ключовий район міста (Липки), де розташовувалися міністерства УНР – військове, внутрішніх справ та Державний банк. Гетьман переїхав з приватної квартири Безаків на Хрещатику до губернаторського будинку на Інститутській, який і став його офіційною резиденцією. «Я їхав в автомобілі, забезпечений ковдрою та подушкою (мої речі десь загубилися), – писав він у «Споминах». – У той же автомобіль насіла маса народу. Ми сміялися, знаходячи, що урочистий в'їзд нового уряду не є величним видовищем».[59]
«В день перевороту всі десь позникали, – не без сарказму пригадував очевидець переможної гетьманської ходи. – А коли хто й блукав перед очима, то удавав, що всі події його рішуче не стосуються, «не обходять». Зустрінеш якогось «голову», «члена президії», «члена це-ка», просто члена, а він ні гу-гу: питається, чому ніхто не робить «заходів», не дає «вказівок», а сам не хоче догадатись, що то він повинен робити заходи і давати вказівки… Мені було дивно, чому президія Центральної Ради так пасивно ставиться до справи. Я й досі[60] не знаю дійсної причини цієї пасивності, але дозволяю собі думати, що причина одна скрізь – покинутість. Ані М. С. Грушевський, ні С. Веселовський і М. Шраг, ні Єреміїв, Чечель, Постоловський, Левченко не могли зорієнтуватися в ситуації і не мали опори ніде. Організації не було взагалі. Індивідуалізм, самотність, апатія, змореність…». І далі: «Мала Рада не сказала навіть одного слова з приводу подій, влада пішла собі мовчки, без протесту, ображено, але, мабуть, із зітханням полегкості: «Слава Богу, – мовляв, – нарешті скінчився полон на громадській службі». На сторінках споминів Шаповала можна знайти і повну трагічного сарказму згадку про прем'єра Голубовича, який шукав – і так і не знайшов – людину, яка могла б передати січовим стрільцям наказ заарештувати Скоропадського і розігнати його з'їзд[61]. Інший мемуарист, Мартос, розповідав, що міністр внутрішніх справ Ткаченко на його, Мартоса, запитання: «що ви думаєте робити із з'їздом хліборобів-власників?», відповів: «Нічого! Хай з'їздяться»[62]. Один з найбільш проникливих описувачів епохи, генерал Капустянський, прямо вказав на основну причину такої індиферентності проводу УНР: «…соціалістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векселі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Для соціалістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вони ж одійшли спокійнісінько на бік і навіть самі прибрали бойову підставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове».[63]
Сама процедура обрання генерала на гетьманство, за спостереженням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, який прийшов до популярного серед киян «Гіппо-Паласа» – цирку Крутикова, мала такий вигляд: «…народу повно, дуже повно, але все ж таки можна було проштовхнутися. Всередині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи… Як би у відповідь на промови ораторів збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» – «Гетьмана і Гетьмана!» – лунає по залі… Вліво, у льожі, показується у козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: «Генерал Скоропадський». Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву – генерала Скоропадського. Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: «Слава Гетьману Скоропадському!». Президія кидається до льожі, де сидить генерал, і запрошує його до президіального столу. При появі гетьмана на сцені збори влаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякує зборам і просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла».[56]
В принципі, свідчення всіх відомих нам джерел при описі процедури обрання Скоропадського на гетьманство збігаються між собою. Єдина проблема, так і не розв'язана попри 90-річні зусилля (або відсутність таких зусиль впродовж усіх цих років), – другорядне, по суті, питання про кількість учасників історичного зібрання. Так, останній в часі доробок на цьому герці (запозичений зі споминів Д. Дорошенка) звучить так: «…на Хліборобському з'їзді (конгресі) були присутніми 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично від усіх її регіонів. Усього ж було близько 8000 учасників зібрання»[57]. Питання: яким дивом 8 тисяч дебелих хліборобів запхалося до приміщення, яке могло вмістити максимум 2 тисячі відвідувачів[58], залишається без відповіді.
Як би там не було, близько 2-ї години ночі за наказом Скоропадського його прихильники захопили ключовий район міста (Липки), де розташовувалися міністерства УНР – військове, внутрішніх справ та Державний банк. Гетьман переїхав з приватної квартири Безаків на Хрещатику до губернаторського будинку на Інститутській, який і став його офіційною резиденцією. «Я їхав в автомобілі, забезпечений ковдрою та подушкою (мої речі десь загубилися), – писав він у «Споминах». – У той же автомобіль насіла маса народу. Ми сміялися, знаходячи, що урочистий в'їзд нового уряду не є величним видовищем».[59]
«В день перевороту всі десь позникали, – не без сарказму пригадував очевидець переможної гетьманської ходи. – А коли хто й блукав перед очима, то удавав, що всі події його рішуче не стосуються, «не обходять». Зустрінеш якогось «голову», «члена президії», «члена це-ка», просто члена, а він ні гу-гу: питається, чому ніхто не робить «заходів», не дає «вказівок», а сам не хоче догадатись, що то він повинен робити заходи і давати вказівки… Мені було дивно, чому президія Центральної Ради так пасивно ставиться до справи. Я й досі[60] не знаю дійсної причини цієї пасивності, але дозволяю собі думати, що причина одна скрізь – покинутість. Ані М. С. Грушевський, ні С. Веселовський і М. Шраг, ні Єреміїв, Чечель, Постоловський, Левченко не могли зорієнтуватися в ситуації і не мали опори ніде. Організації не було взагалі. Індивідуалізм, самотність, апатія, змореність…». І далі: «Мала Рада не сказала навіть одного слова з приводу подій, влада пішла собі мовчки, без протесту, ображено, але, мабуть, із зітханням полегкості: «Слава Богу, – мовляв, – нарешті скінчився полон на громадській службі». На сторінках споминів Шаповала можна знайти і повну трагічного сарказму згадку про прем'єра Голубовича, який шукав – і так і не знайшов – людину, яка могла б передати січовим стрільцям наказ заарештувати Скоропадського і розігнати його з'їзд[61]. Інший мемуарист, Мартос, розповідав, що міністр внутрішніх справ Ткаченко на його, Мартоса, запитання: «що ви думаєте робити із з'їздом хліборобів-власників?», відповів: «Нічого! Хай з'їздяться»[62]. Один з найбільш проникливих описувачів епохи, генерал Капустянський, прямо вказав на основну причину такої індиферентності проводу УНР: «…соціалістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векселі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Для соціалістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вони ж одійшли спокійнісінько на бік і навіть самі прибрали бойову підставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове».[63]
29 квітня. Оцінки сучасників
Дії Скоропадського були надзвичайно вороже зустрінуті всіма без винятку українськими політичними партіями. Навіть прагматична і поміркована УПСФ ухвалила резолюцію про «рішуче» негативне ставлення до гетьманської грамоти, як державної конституції, вважаючи її за «абсолютистичну й антидемократичну». При цьому, в кращих традиціях української політики, есефи, провід яких складався з масонських братів гетьмана, настирливо рекомендували масону Дорошенкові вступити до новоутвореного уряду на посаду міністра закордонних справ[64], а на зустрічі з Тренером 2 травня передали останньому вироблений і підписаний провідними партійцями Єфремовим та Шульгіним проект нової конституції, публічно наголошуючи при цьому на необхідності введення в дію конституції УНР 29 квітня[65]! Сучасний дослідник подає такі деталі цієї вікопомної зустрічі: «Ґренер не підтримав ці вимоги. Він запевнив членів делегації, що німецьке командування не робить замах на самостійність України; навпаки, Україна залишиться самостійною державою, і її новий уряд не думає орієнтуватися ні на Польщу, ні на Москву. Політика його має бути лівою, і дуже бажана була б участь у ньому українських соціалістів». Після цього українці відбули другу нараду, на якій узгодили свої умови входження до складу гетьманського кабінету уряду. Ці умови були передані Ґренеру наступного дня, тобто 3 травня. Підсумовуючи, дослідник справедливо вказав на чи то вроджену, чи то набуту шизофренію націонал-соціалістів: вони «не хотіли вести переговори безпосередньо з гетьманом, якого самі ж погоджувалися визнати президентом української республіки, а воліли вирішити це питання за допомогою німців, проти втручання яких у внутрішні справи України самі ж протестували… Обравши арбітром для переговорів німецьку військову владу», вони «намагалися довести, що тільки вони є представниками всієї української народності, тобто монополізувати право презентувати інтереси всього українського народу».[66]
Згадана резолюція зафіксувала черговий фундаментальний розкол всередині національної політичної, в т. ч. масонської верхівки. Одна її частина, назвемо їх «державниками» (зокрема, Сергій Маркотун, Микола Василенко, Федір Штейнгель та інші), виходячи з принципових міркувань, пішла за Скоропадським. Друга її частина, таке собі «болото», продовжувала принципово коливатися між підтримкою ліберально-авторитарного, державницького курсу на розбудову поки що нелегітимної, але правової Української Держави та підтримкою відновлення націонал-соціалістичної, охлократичної, нелегітимної та неправової УНР (йдеться насамперед про Андрія Левицького, Андрія Ніковського, Симона Петлюру, Сергія Шелухіна, які, за відомим сучасним українським дослідником В. Савченком, «вже мали план створити альтернативну Велику ложу України»)[67]. Мав місце й третій, чисто соціалістичний підхід. Як пригадував сам Скоропадський, за декілька днів після проголошення гетьманства до нього на прийом з'явилася представницька делегація збанкрутілих «об'єднаних українських партій», які мало кого представляли в реальності. Ці добродії заявили, що «готові підтримувати» нового керівника держави за умови, по-перше, що він «ясно висловить» своє ставлення до інституту гетьманства, тобто дасть відповідь на запитання, що собою являє персона гетьмана – «президента республіки або щось більше». По-друге, перед Скоропадським висунули вимогу точно визначити термін скликання Сойму як Установчих зборів.
Сувора влада.
Видатний український історик о. Т. Горникевич, який ретельно опрацював документи, що зберігаються в німецьких архівах, встановив, що українські націонал-соціалісти, серед яких були практично відсутні фахівці в будь-якій ділянці державного управління, виставили гетьманові ще й такі умови входження до його уряду: ухвалення конституції, розробленої УЦР, надання більшості місць у новому уряді представникам українських націонал-соціалістичних політичних партій, передачу портфелів прем'єра, міністра закордонних справ, землеробства, освіти соціалістам[68]. Красномовною є й інша обставина: за декілька днів до згаданого візиту чи то та сама, чи то інша «представницька делегація» відвідала німецького головнокомандувача в Україні. Мета зустрічі – обговорення можливості й умов входження їх представників до уряду Лизогуба. Вимоги було викладено у формі меморіалу, до якого нібито «долучений був проект державної конституції». Відповідь гетьмана була лаконічною: він заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добровільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно, – пояснив він свою позицію, – що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при тогочасних умовах, це зібрання відбивало б справжні думки народонаселення. Разом з тим, – наголосив Скоропадський, – одна назва Установчих зборів, так чи інакше, імпонувала би масам і надала б рішенням цієї скороспілої установи вигляду законності, освяченого в очах профанів буцімто свідомою волею народу». «Погодитися нароль президента, – сказав також новий керівник держави, – я вважаю згубним для всієї країни, краще було не починати всієї справи. Країна, – вів далі гетьман, – може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї особи можна повернути у нас порядок, вирішити аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які так необхідні країні».[69]
Мудрий А. Марголін, коментуючи таке ставлення до нового режиму, писав: «Позиція бойкоту, що її зайняли всі українські політичні партії по відношенню до доконаного факту, уявлялась мені помилковою. Пряма відмова лівих українських партій від участі в уряді та хитання середніх груп (соціал-федералістів) призвели до того, що і Скоропадський, і німецьке верховне командування почали шукати опертя серед російських політичних партій».[70]
Згадана резолюція зафіксувала черговий фундаментальний розкол всередині національної політичної, в т. ч. масонської верхівки. Одна її частина, назвемо їх «державниками» (зокрема, Сергій Маркотун, Микола Василенко, Федір Штейнгель та інші), виходячи з принципових міркувань, пішла за Скоропадським. Друга її частина, таке собі «болото», продовжувала принципово коливатися між підтримкою ліберально-авторитарного, державницького курсу на розбудову поки що нелегітимної, але правової Української Держави та підтримкою відновлення націонал-соціалістичної, охлократичної, нелегітимної та неправової УНР (йдеться насамперед про Андрія Левицького, Андрія Ніковського, Симона Петлюру, Сергія Шелухіна, які, за відомим сучасним українським дослідником В. Савченком, «вже мали план створити альтернативну Велику ложу України»)[67]. Мав місце й третій, чисто соціалістичний підхід. Як пригадував сам Скоропадський, за декілька днів після проголошення гетьманства до нього на прийом з'явилася представницька делегація збанкрутілих «об'єднаних українських партій», які мало кого представляли в реальності. Ці добродії заявили, що «готові підтримувати» нового керівника держави за умови, по-перше, що він «ясно висловить» своє ставлення до інституту гетьманства, тобто дасть відповідь на запитання, що собою являє персона гетьмана – «президента республіки або щось більше». По-друге, перед Скоропадським висунули вимогу точно визначити термін скликання Сойму як Установчих зборів.
Сувора влада.
Видатний український історик о. Т. Горникевич, який ретельно опрацював документи, що зберігаються в німецьких архівах, встановив, що українські націонал-соціалісти, серед яких були практично відсутні фахівці в будь-якій ділянці державного управління, виставили гетьманові ще й такі умови входження до його уряду: ухвалення конституції, розробленої УЦР, надання більшості місць у новому уряді представникам українських націонал-соціалістичних політичних партій, передачу портфелів прем'єра, міністра закордонних справ, землеробства, освіти соціалістам[68]. Красномовною є й інша обставина: за декілька днів до згаданого візиту чи то та сама, чи то інша «представницька делегація» відвідала німецького головнокомандувача в Україні. Мета зустрічі – обговорення можливості й умов входження їх представників до уряду Лизогуба. Вимоги було викладено у формі меморіалу, до якого нібито «долучений був проект державної конституції». Відповідь гетьмана була лаконічною: він заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добровільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно, – пояснив він свою позицію, – що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при тогочасних умовах, це зібрання відбивало б справжні думки народонаселення. Разом з тим, – наголосив Скоропадський, – одна назва Установчих зборів, так чи інакше, імпонувала би масам і надала б рішенням цієї скороспілої установи вигляду законності, освяченого в очах профанів буцімто свідомою волею народу». «Погодитися нароль президента, – сказав також новий керівник держави, – я вважаю згубним для всієї країни, краще було не починати всієї справи. Країна, – вів далі гетьман, – може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї особи можна повернути у нас порядок, вирішити аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які так необхідні країні».[69]
Мудрий А. Марголін, коментуючи таке ставлення до нового режиму, писав: «Позиція бойкоту, що її зайняли всі українські політичні партії по відношенню до доконаного факту, уявлялась мені помилковою. Пряма відмова лівих українських партій від участі в уряді та хитання середніх груп (соціал-федералістів) призвели до того, що і Скоропадський, і німецьке верховне командування почали шукати опертя серед російських політичних партій».[70]
2 травня
Герман фон Ейхгорн.
Перші ознаки життя нового державного утворення слід, правдоподібно, віднести до 2 травня. Того дня Скоропадський формально поінформував вищих представників австро-німецьких спільників – генерал-фельдмаршала Ейхгорна, посла Німеччини барона фон Мумма та його австро-угорського колегу фон Принцич-Хервал-та про створення свого уряду, який приступив до виконання своїх обов'язків. У період з 2 по 10 травня голова держави сформував склад свого першого кабінету:
Отаман Ради Міністрів, міністр внутрішніх справ, т. в. об. міністра пошт і телеграфів – Лизогуб Ф. А.
Міністр фінансів – Ржепецький А. К.
Міністр торгу і промисловості – Гутник С. М.
Міністр продовольчих справ – Соколовський Ю. Ю.
Міністр праці – Вагнер Ю. М.
Міністр народної освіти, т. в. об. міністра закордонних справ – Василенко М. П.
Міністр народного здоров'я – Любинський В. Ю.
Міністр шляхів сполучення – Бутенко Б. А.
Міністр судових справ – Чубинський М. П.
Міністр земельних справ – Колокольцев В. І.
Державний контролер – Афанасьев Г. О.
Т. в. об. міністра військових справ і фльоти, начальник Генерального штабу – Сливинський О. В.
Державний секретар – Гижицький М.
товариш міністра внутрішніх справ – Вишневський 0. А.
товариш міністра внутрішніх справ – Воронович М. М.
товариш міністра продовольчих справ – Гаврилов М. 0.
товариш міністра закордонних справ, т. в. об. помічника державного секретаря – Палтов 0. 0.
в. об. товариша міністра судових справ, член Генерального суду – Завадський С. В.
Хто такі міністри Української Держави?
Ви будете здивовані, але факт залишається фактом: за 90 років, що минули від трагічної загибелі Української Держави, ані її сучасники, ані її дослідники будь-якого кольору політичної забарвленості не спромоглися ані з'ясувати біографічні відомості керівників цієї держави, ані проаналізувати їх політичні погляди, ані професійні здібності, ані, тим більше, якісний склад гетьманських адміністрацій, ані порівняти керівників новопосталої держави з їх «колегами» доби УНР. Вражає й інший факт: на сьогодні доступні джерела подають нам відомості хіба про половину провідних діячів гетьманської держави.
Отож першим керівником гетьманського уряду – впродовж одного дня! – був Микола Сахно-Устимович (1863—1918). Походив із сім'ї полтавських землевласників. Був членом «Української громади» (пізніше – «Української народної громади»). Перший виконувач обов'язків Отамана (голови) Ради Міністрів, відбував цю повинність упродовж одного дня – 30 квітня. Разом з гетьманом підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України». Від посади відмовився внаслідок небажання соціалістів-федералістів взяти участь у формуванні уряду. Забитий прихильниками Директорії УНР.
Отож першим керівником гетьманського уряду – впродовж одного дня! – був Микола Сахно-Устимович (1863—1918). Походив із сім'ї полтавських землевласників. Був членом «Української громади» (пізніше – «Української народної громади»). Перший виконувач обов'язків Отамана (голови) Ради Міністрів, відбував цю повинність упродовж одного дня – 30 квітня. Разом з гетьманом підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України». Від посади відмовився внаслідок небажання соціалістів-федералістів взяти участь у формуванні уряду. Забитий прихильниками Директорії УНР.