Микола Устимович (зліва) – командувач власного конвою гетьмана та Іван Полтавець – генеральний писар гетьмана.
Зі споминів П. Скоропадського: «Этот Николай Николаевич был прекрасным типом старого украинца, действительно не за страх, а за совесть любил Украину. Я с ним тогда только что познакомился. Это честный и благородный человек, в чем я имел возможность не раз убедиться. Теперь здесь разнеслась весть, что его расстреляли украинцы за то, что он был за меня и дрался в Дарнице в декабрьские дни. Пока я не хочу этому верить. Да ляжет тягчайшим позором это преступление и убийство на тех лиц, которые руководили этим злодеянием!» Наступником Устимовича став Федір Андрійович Лизогуб. Громадський та політичний діяч і меценат. Народився 1851 р. в Седневі Чернігівської губернії. Походив із старовинного козацького роду. В 1888—1897 pp. – гласний Городнянської повітової та Чернігівської губернської земських управ. В 1915—1917 pp. – член ради для заведення земського самоврядування при наміснику Кавказу. В 1917 р. – очолював відділ іноземних підданих МЗС Росії. Член партії «октябристів». У травні—листопаді 1918 р. – голова Ради Міністрів УД, одночасно від 3 травня до 8 липня – міністр внутрішніх справ. Склав повноваження після опублікування 14 листопада «Грамоти Гетьмана всієї України до всіх українських громадян і козаків України» і проголошення федеративного союзу Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Помер 1928 р. у Белграді (Югославія). Правдоподібно масон.
Гетьман Павло Скоропадський з прем'єр-міністром Ф.Лизогубом та офіцерами.
Ржепецький Антон Карлович (1868—1833). Нащадок давнього шляхетського польського роду. Прапорщик запасу. До лютого 1917 р. – голова Київського міського кредитного товариства, гласний Київської міської думи (з 1902 р.), директор-розпорядник Південно-Російського Товариства сприяння землеробству та сільській промисловості, товариш голови Південно-Західного відділення Російської експортної палати[71]. Член конституційно-демократичної партії. В 1914—1917 pp. керував діяльністю «Тетянинського Комітету». Під час УД – один з архітекторів української грошової системи. Відстоював права України на Крим, противник українізації державної адміністрації, прихильник федерації України з Росією. Емігрував до Італії, жив у Римі. Помер у Ніцці[72]. Масон.
Зі споминів Павла Скоропадського: «Антон Карлович Ржепецкий с первого дня моего гетманства до последнего занимал должность министра финансов. Прежде был членом Думы, председателем земледельческого синдиката и 5 лет просидел в банках. Я думаю, он польского происхождения, по крайней мере, его фамилия на это указывает, да и тип у него польский, но он православный и по своим убеждениям мало подходит к полякам. Человек он неглупый, но односторонний. Он всю свою жизнь провел в банках и, очевидно, имел дело только с людьми буржуазного склада ума, поэтому у него так выходило, что кроме так называемых буржуев никого нет. Все остальное для него не существовало. В политическом отношении он был слишком правый, например, в вопросе аграрной реформы он был неумолим, никаких реформ не нужно, земля естественно перейдет мелким хлеборобам. Политического значения этой реформы он не признавал. Помню, раз как-то в совете министров, когда были затронуты интересы помещиков при проведении какого-то закона, он встал и хотел проситься в отставку. Он земельного вопроса просто не выносил. Он представлял, так сказать, правое крыло совета министров. Его наши доморощенные и приезжие из России финансисты (а таких было немало) очень критиковали за его финансовую политику. Я думаю, в общем, при всех неотъемлемых качествах Ржепецкого, они были правы. Он был слишком большим провинциалом; чувствовалось, что здесь требовался человек совсем другого размаха. Антон Карлович был бы прекрасным директором даже крупного провинциального банка, но не далее. Прекрасный хозяин. Я верил, да и теперь убежден, что он упорядочил финансы. Был очень бережлив. С немцами и австрийцами, на нас наседавшими, он спорил и не сдавался, а когда уж приходилось что-нибудь уступить, так как те становились агрессивными и грозили ему какими-нибудь новыми бедами, нужно было видеть, насколько каждая такая уступка была ему неприятна. Когда посол Мумм или граф Форгач приходили ко мне с какими-нибудь подобными требованиями, я всегда был очень рад призвать Ржепецкого и поговорить с ним, так как знал, что найду в нем энергичного союзника. Но и у него была слабость – это областной Союз землевладельцев и Протофис. Он их всегда защищал, и думаю, что большого сопротивления эти союзы у министра финансов не находили. Как я уже говорил, он был у меня и умел убеждать, особенно своей настойчивостью, других, благодаря этому в совете министров пользовался значением. Хотя он и обижался, когда его подозревали в искреннем желании создать Украину, я убежден, что, взявшись за дело, он работал честно».[73]
Гутник Сергій Михайлович (роки народження та смерті невідомі). Уродженець м. Одеси, за національністю – еврей. Православний. Освіта – вища юридична. Член конституційно-демократичної партії. В 1910—1912 pp. – управляючий Одеського відділення Сибірського торговельного банку, а в 1915—1917 pp. – юрисконсульт Одеського біржового комітету. Учасник з'їзду Конституційно-демократичної партії в Києві 8—11 травня, який підтримав курс на створення самостійної України та право членів партії обіймати посади міністрів. Один з ініціаторів «З'їзду представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства» («Протофіс»), на якому 15—16 травня проголосив необхідність відходу від політики соціалістичних експериментів у промисловості. «Не треба лякатися слова «буржуазія», – заявив він, – тільки вона в силі повести край до відродження… Щоб перейти від теперішньої анархії й грабежів до нових умов, треба виконати велику державну роботу. У тій цілі треба змобілізувати всі творчі сили, треба дати нормальні умови для розвитку приватної ініціативи». Він пообіцяв делегатам знайти для промисловості кредит на комерційних основах, але заявив їм, що золото «потече не до ваших кишень, а спліднить життя всього українського народу». 20 серпня отримав особливі права щодо регулювання зовнішнього товарообміну. 10 вересня від імені УД підписав Економічну угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною на 1918—1919 pp. Один з авторів т. зв. «записки дев'яти» від 17 жовтня. Даних про приналежність до масонського ордену не виявлено, але все близьке оточення Гутника в Одесі належало до спільноти «вільних мулярів». Подальша його доля невідома. За даними «Енциклопедії українознавства», помер на еміграції.[74]
Зі споминів Павла Скоропадського: «Скажу одно: он блестяще умен, но очень мало сделал для Украины».[75]
Соколовський Ю. Ю. Відомостей виявити не вдалося. За В. Савченком, він був членом конституційно-демократичної партії, завідував агрономічним відділом Полтавського земства[76]. Можна припустити, що до складу уряду він потрапив за умовною квотою УДХП.
Вагнер Юлій Миколайович (1865 —?). Син видатного російського зоолога та письменника професора Миколи Петровича Вагнера. Випускник фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Працював на Соловецькій, Севастопольській та Неаполітанській зоологічних станціях. Доктор зоології, професор Київського політехнічного інституту (1898—1917). Наукові праці з анатомії безхребетних, морфології, систематики Aphaniptera. В 1917 p. – голова секції праці Київського торгово-промислового комітету (об'єднував промислові підприємства Київської, Чернігівської, Волинської, Полтавської та Подільської губерній, голова – масон М. Терещенко), член народно-соціалістичної партії. Помер на еміграції.[77]
Василенко Микола Прокопович (2 лютого 1866 – 3 жовтня 1935), історик та юрист, громадський і політичний діяч. Народився в с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив гімназії в Глухові та Полтаві, вступив на історико-філологічний факультет Дерптського університету. 1890 р. захистив кандидатську дисертацію «Критичний огляд літератури з історії земських соборів». В 1903—1905 pp. – співробітник Київського статистичного комітету. Член (з 1919 р. – голова) Історичного товариства ім. Нестора Літописця, київської «Старої громади», інших громадських і культурних товариств. У 1905—1907 pp. – редактор часопису «Киевские отклики». За публікацію статей «антидержавного» змісту засуджений до року тюремного ув'язнення, яке відбув у петербурзьких «Крестах». Екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету у Новоросійському університеті. 1909 р. обраний приват-доцентом Університету Св. Володимира. З 1910 р. – магістр права. Через політичні погляди був позбавлений права викладати, працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії. В 1917 р. – заступник міністра освіти, куратор Київської шкільної округи. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, викладав у вишах, у січні 1918 р. обраний членом колегії Генерального суду УНР. З травня призначений виконувачем обов'язків голови Ради Міністрів УД. З травня 1918 р. – член головного комітету (за іншими даними – голова) партії кадетів в Україні. З 8 липня – голова Державного сенату. Голова комісії по розробці законопроекту по виборах до Сойму УД. В 1919 р. – президент Київського університету, голова Історичного товариства ім. Нестора Літописця. Засновник Національної Академії наук, Національної бібліотеки, Археографічної комісії, українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, системи середньої шкільної освіти. Після повалення Української Держави працював у київських вишах. Член Української Академії наук (1920), обраний президентом УАН, але не був затверджений урядом. Голова Товариства правознавців УСРР. 1924 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у справі «Київського обласного центру дій». Похований на Лук'янівському цвинтарі Києва. Автор понад 500 наукових праць. Масон.[78]
Василенко Микола Прокопович.
Любинський Всеволод Ю. (1840—1920). Народився на Київщині. За фахом – фармаколог.
Зі споминів Д. Дорошенка: «Міністерство народного здоров'я і опікування мало перед собою дуже складне і важке завдання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі сходу холера, а тим часом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів. Енергія міністра В. Ю. Любинського і його найближчих помічників – доктора Є. І. Яковенка і доктора Б. П. Матюшенка – була направлена в першій мірі на боротьбу з пошестю, на підтримку й оновлення існуючих уже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна особистого персоналу медико-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Земський і Міський союзи та інших».[79]
Бутенко Борис Аполлонович (рік народження невідомий – 1926). За фахом інженер. У 1917 р. – керуючий справами Подільської залізниці. За особистою ініціативою створив комісію з вироблення української технічної термінології для залізниць. З 1919 р. – на еміграції.
Чубинський Михайло Павлович (7 листопада 1871, поблизу Боришполя Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер Бориспіль Київської обл.) – 1943, Югославія). Син відомого українського правознавця, етнографа, поета і громадського діяча П. П. Чубинського. У 1893 р. закінчив юридичний факультет Київського університету і 1897 р. склав магістерські іспити й отримав звання приват-доцента. З 1898 р. вчився в університетах Відня, Грана, Берліна, Галле, Лейпцига, Брюсселя, Лондона. В 1900 р. захистив у Московському університеті магістерську дисертацію за монографією «Мотив злочинної діяльності та його значення у кримінальному праві». В 1901—1902 pp. працював у Німеччині, Франції та Швейцарії. З 1902 р. – професор кафедри кримінального права у Харківському університеті, а з 1905 р. (після захисту докторської дисертації за монографією «Нариси кримінальної політики») – ординарний професор. З 1905 р. – член партії народної свободи, голова Харківського бюро партії. З 1907 р. – прогресист. Співробітничав у журналі «Украинская жизнь» (редактор – С. Петлюра). В травні 1906 р. обраний директором і ординарним професором Демидовського юридичного ліцею (м. Ярославль). У 1909 р. – завідувач кафедри кримінального права і процесу в Олександрівському ліцеї (Петербург). Одночасно – професор Вищих жіночих курсів, викладав у Петербурзькому університеті та Олександрійській військовій юридичній академії (1910—1911). З 1912 р. – статський радник, з 1915 р. – дійсний статський радник. 1913 р. опублікував статтю «Українська національна ідея та її правові постулати», що була однією з перших спроб юридичного обґрунтування права України на національну самобутність.
У 1916 p., зберігаючи кафедру в ліцеї і спецкурс у Петербурзькому університеті, посів кафедру кримінального права Юр'ївського (тепер Тартуський) університету. В 1917 р. – знову у лавах партії народної свободи, сенатор і позаштатний ординарний професор Петроградського університету. Член юридичних товариств у Харкові, Києві та Ярославлі.
Після падіння Тимчасового уряду Росії виїхав в Україну. З 8 травня по 24 серпня – міністр судових справ, з 15 липня – міністр юстиції, водночас (травень – липень 1918) – в. о. заст. голови Ради Міністрів. Брав безпосередню участь у підготовці законопроекту про заснування Української Академії наук, закону про громадянство, ініціював створення при міністерстві комісії з питань української юридичної термінології. Від липня 1918 р. – сенатор, голова Карного генерального суду Державного сенату.
Після падіння режиму Скоропадського виїхав на Дон до Денікіна, де зайняв посаду обер-прокурора. Емігрував до Королівства сербів, хорватів та словенців. У 1920 р. – професор кафедри в Белградському університеті. Займався активною політичною діяльністю: засновник позапартійного об'єднання (з 1922 р. – Белградський відділ Російського національного комітету); брав участь у роботі белградської організації партії народної свободи; співробітничав з багатьма засобами масової інформації. З 1922 р. – ординарний професор на кафедрі кримінального права університету м. Суботіца. Підготував науково-практичний коментар до югославського кримінального кодексу 1929 р. і югославського статуту кримінального судочинства 1929 р.
Основні праці: «Зворотна дія кримінального закону» (1896), «Сучасна боротьба поглядів за і проти суду присяжних та реформаторські спроби в цій сфері» (1897), «Загальна характеристика нових учень у кримінальному праві» (1898), «Про значення в кримінальному праві мотиву злочинної діяльності та його зв'язок з новими течіями у цій науці» (1901), «Наука кримінального права та її складові елементи» (1902), «Суд присяжних і нова практика Сенату» (1904), «До питання про економічні фактори злочинності», «Нариси кримінальної політики» (обидві – 1905), «Курс кримінальної політики» (1909), «Ювілей судових установ та його відображення в літературі» (1915), «Закон і дійсність у Радянській Росії» (1925). Помер у 1943 році в Югославії[80]. Масон.
Згадується у віршах Ігоря Сєвєряніна: «Рождество на Ядране». 1931. Дубровник. Адриатика. Стр. 10. «Вот северянин тут и радуйся…», 1932, 29 января. Рукопись: «Настройка лиры», стр. 103 об.[81]
3 листа гетьмана Скоропадського: «Вельмишановний Михайло Павлович!… Не дивлячись на всі труднощі, Ви, працюючи з великою самопожертвою та виключною енергією, досягли за три місяці Вашої праці значних наслідків. Дякуючи своїм широким юридичним знанням та адміністраційному досвідові, Ви розробили, і Рада Міністрів розглянула, а я затвердив цілу низку законопроектів першорядної державної ваги, таких, як установа Українського Сенату, збільшення окладів чинам судових інституцій, поновлення судових палат, зміна карної та цивільної підсудності мирових суддів і багато ще інших, які допомогли тому, що в цей час можна рахувати весь судовий апарат на Вкраїні поставленим на непохитний тривалий грунт. Цією Вашою діяльністю Ви записали Ваше ім'я на почесне місце в історію відновлення Української Держави».[82]
Колокольцев Василь Іванович. Народився в 1867 р. в с Верхня Писарівка Вовчанського повіту Харківської губернії в дворянській родині. Батько – Іван Дмитрович, дійсний статський радник, колишній вітебський губернатор. У власності родини перебували тисячі десятин землі, будинки в Санкт-Петербурзі, Харкові, ґуральня в с Симонівка. Вчився у Харківській гімназії, Полтавському кадетському корпусі, закінчив Петровсько-Розумовську сільськогосподарську та лісну академію (1891). Голова Вовчанської повітової та Харківської губернської земської управ (1897—1917(?). Завдяки його зусиллям у повіті було побудовано 153 земські школи, 14 сільських бібліотек, 15 лікарських дільниць, 13 фельдшерських пунктів – більшість його коштом. За темпами розвитку освіти, культури, статків населення Вовчанський повіт у 1910—1913 pp. був другим у Російській імперії після Московського. Член конституційно-демократичної партії. В 1917 р. більшовики розстріляли його дружину, вчительку за фахом. Першу дружину та дитину врятували місцеві селяни. З 4 травня по 24 жовтня 1918 р. – міністр землеробства в уряді Лизогуба. Після зречення від влади гетьмана очолив комісію по виробленню земельного законодавства Особливої наради при Головнокомандувачі Збройних сил Півдня Росії (ВСЮР). У лютому 1920 р. емігрує до Греції, згодом до Сербії. В 1923—1925 pp. живе і працює бухгалтером у Берліні. З 1924 р. – член ревізійних комісій Союзу російських торгово-промислових та фінансових діячів та Земського міського комітетів у Німеччині. У 1925—1934 pp. – завідувач складу на автозаводі «Рено». Член Товариства Тургенєвської бібліотеки. В 1933—1934 pp. – голова Вовчанського, згодом – почесний голова Харківського земляцтва в Парижі. У зв'язку з перенесеним інсультом покінчив життя самогубством. Похований на Біянкурському цвинтарі в передмісті Парижа[83]. Масон.
Афанасьев Георгій Омелянович (1848 —?). Народився в м. Уфі, в сім'ї полковника. 1865 р. закінчив міську гімназію. В 1869 р. закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету. З 1872 р. – приват-доцент на кафедрі всесвітньої історії. В 1877—1878 pp. – редактор політичного відділу газети «Правда» (м. Одеса). 1848 р. захистив магістерську дисертацію («Головні моменти міністерської діяльності Тюрго»), у 1892 р. – докторську («Умови хлібної торгівлі у Франції наприкінці XVIII ст.»). З 1879 р. – член правління та голова Одеського товариства взаємного кредиту. За поданням С. Ю. Вітте – керуючий Київською конторою Державного банку (1895—1914). Одночасно – член Південно-Західного відділення Російської експортної палати, член Київського губернського комітету у справах дрібного кредиту, член ревізійної комісії Товариства опікування осіб, звільнених з місць ув'язнення м. Києва, член правління Київського товариства боротьби з дитячою смертністю, дійсний член Товариства швидкої медичної допомоги у м. Києві та ін. З 1914 р. – у відставці. З 1915 р. – голова фінансового відділу Київського військово-промислового комітету. Член конституційно-демократичної партії, дійсний статський радник. Мешкав у казенній квартирі по вул. Інститутській, 9. Вірогідно, масон.
Твори: «Долі Ірландії» (1887), «Зовнішня політика Наполеона III» (1885), «Капітал, спекуляція, банкіри» (1893). Нагороди: орден Св. Володимира (1901). Г. Афанасьев: «Наша революція, на жаль, виявила незаперечно низький рівень моралі суспільства, не кажучи вже про простий люд. Саме ці умови роблять безнадійними заміщення приватного і промислового апарату чиновниками й так званими громадськими організаціями та заздалегідь прирікають на шкідливість соціалістичні методи в економічній сфері… Необхідно зректися соціалістичних та опікунських методів, тому що збереження їх призведе нас до безтоварності, голодування та до завмирання господарського життя, з одного, й до фінансового банкрутства, з іншого боку»[84]. Вірогідно, масон.
Сливинський Олександр Володимирович (29 серпня 1886—21 грудня 1953). Випускник Петровського Полтавського кадетського корпусу (1905), Миколаївського інженерного училища, підпоручик (1908), поручик (1910). Випускник Миколаївської військової академії (1914; 2 класи по 1-му розряду). По закінченні двох класів прикомандирований до штабу Київського ВО для випробування. Учасник Першої світової війни. Ст. ад'ютант штабу 10-ї кавалерійської дивізії. Штабс-капітан (1914). Зарахований до Генерального штабу (1914). Капітан (1914). Ст. ад'ютант штабу 3-го кавалерійського корпусу (1915—1917). В січні—липні 1917 p. – на штабних посадах на Румунському фронті. В 1918 р. – начальник Генерального штабу Збройних сил УД. Полковник. У листопаді залишив посаду у зв'язку з хворобою. З грудня 1918 р. – у Збройних силах Півдня Росії (в резерві). З травня 1920 р. – на еміграції в Югославії. Працював інженером-будівельником, з 1925 р. – в Німеччині, з 1951 р. – в Канаді. Помер у Монреалі.
Сливинський Олександр Володимирович.
Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1914); Св. Георгія IV ст. (1915), Золота Георгіївська зброя (1915).
Твори: «Конный бой 10-й кав. дивизии ген. гр. Келлера 8/21 августа 1914 г. у д. Ярославице. Сербия, 1921».[85]
Гижицький Михайло (роки народження та смерті невідомі). Член Союзу земельних власників, активний діяч «Української громади». 1919 р. входив до якогось «крайнього правого політичного блоку» в Одесі.[86]
«Сірим кардиналом» Скоропадського називали Олександра Олександровича Палтова (роки народження та смерті невідомі). Народився й жив у Санкт-Петербурзі. Випускник Імператорського училища правознавства (1899). Камергер Імператора Миколи II. Після викриття його участі у фінансовій афері позбавлений звання камергера. Працював директором канцелярії Міністерства шляхів сполучення. Під час Першої світової війни працював юрисконсультом управління Галицько-Буковинської залізниці. Масон. Брав активну участь в розробці закону «Про тимчасовий державний устрій України». З 3 травня – товариш міністра закордонних справ. Саме його співробітники вважали фактичним керівником міністерства. 17 серпня у складі делегації УД під час візиту до Німеччини відіграв значну роль в отриманні дозволу на формування національних армії та флоту. У вересні вдруге відвідав Німеччину під час державного візиту гетьмана. Намагався досягнути компромісу з опозиційними до УД націонал-соціалістами. 20 листопада подав у відставку. Подальша доля та дата смерті невідомі.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента