Психічному колапсові передував цілий ряд неприємних подій. Як любив повторювати Семпльований, "шиза падкралась нєзамєтна". З їхньої кімнати по ночах було чутно дуже неприємні звуки — постійне стогнання і підвивання, ніби богохульна літургія глибоко внизу, під коледжом. Поскільки ніхто більше — крім них, звісно, — цих нощних літаній не чув, робився відповідний висновок про стан психіки.
Ще у десятому класі друзі виявили, що обидва намагалися покінчити життя самогубством; Семпльований — аби привернути до себе увагу т.зв. рідних, Павук — просто так, з горя (а точніше, через муки сердечні). Після Різдва вони мало не вчинили повторний суїцид, тепер уже подвійний, хотіли наковтатися пергідролю, проте передумали.
У Павука розвивалася параноя. Він розказав про свої переживання Семпльованому, і той намагався зрозуміти, проте марно. А може, це й не була параноя.
Останній тиждень був знаменний тим, що якість м'яса в їдальні різко покращилася: воно стало набагато ніжнішим і соковитішим. І надзвичайно солодким, як на телятину.
А ще безслідно зник їхній однокласник, Левко Цур-і-Пек, начебто зліг із ґрипом, проте ніхто не був певний у цьому на всі сто. Нікому не хотілось пов'язувати першу подію з другою.
Позавчора Павук трохи припізнився на роздачу їжі свого класу, тож тепер мав просити, щоб недобра пані Свєта вділила йому ще одну порцію. Пані Свєта була далеко не найприємнішою людиною в коледжі — вона дуже нагадувала низеньку діжку з квашеною капустою (пахла вона, до речі, саме так). Верхню губу й підборіддя пані Свєти покривала дрібна колюча щетина.
Павук підійшов до віконечка, де роздавалися порції. Сказав, з якого класу, і сказав, що не проти отримати свою порцію.
Пані Свєта (це ім'я усі вимовляли як "пані Шьвєта") підозріло подивилася на нього і щось гиркнула собі під ніс.
— Не маю часу, інші дітиска просят їсти.
Тим не менше, Павук продовжував стояти при вікні, чекаючи на порцію. Він уважно вивчав рухи кухарки, швидкі, точні і трохи хижі.
Вона відставила вбік одну тарілку, продовжуючи накладати в інші гуляш із загального чану. Потім налила у відставлену миску також гуляшу, проте вже з іншого, набагато меншого баняка, розмірами з відро.
"Мабуть, для вчительської еліти", — подумав Павук.
Тоді тарілки змішалися, але Павук тримав ту особливу (три надщерблення в ряд — Бог любить трійцю, згадав Павук) на прицілі. Пані Шьвєта продовжувала переставляти тарілки (намагалася заплутати його, чи що?), наче грала в "п'ятнашкі". Потім розвернулася до вікна спиною, таким чином затуляючи його собою, й посипала зверху все сіллю.
До пані Шьвєти підійла молодша, але така ж повна кухарка і схотіла спробувати гуляшу з однієї тарілки (з тої самої, мабуть). Але шеф-кухарка вдарила її по руці й закрутила пальцем-сарделькою коло скроні:
— Ти шо, зовсім вже здуріла? — спитала вона в необачної. — Так то ж... (тут Павук не розібрав, бо на пательні зашкварчало масло).
Молодша кухарка злякано відсахнулась і побігла вглиб кухні. Павук заглянув у вікно і побачив, як вона панічно відмивала руки господарським милом.
Пані Шьвєта робила вигляд, що не зауважує голодного хлопця з гуртожитку. Та загадкова тарілка стояла, нічим не виділяючись, поміж інших порцій, хіба що надщерблена більше, ніж інші. Павуковий живіт голосно забурчав, бо запах гуляшу дратівливо лоскотав ніздрі. Шеф-кухарка крадькома кидала на нього насторожені погляди з-під лоба, вимішуючи довгою ложкою гречану кашу; вона гадала, що Павук тих поглядів не зауважує.
Раптом пані Шьвєта розігнула спину, приставивши масні руки до попереку. Повернула голову до вікна і здивовано-радісним тоном сказала:
— А! То знову ти! Та вон, бери собі, яку хочеш порцію, поки діти не прийшли! Бери — я не шкодую!
Щоб пані Свєта посміхалася так радісно, Павук не бачив ще ні разу.
Кухарка простягла руку й дала Павуку саме ту тарілку, за якою він уважно стежив. Павук несподівано для себе злякався:
— А чому ви дали мені власне ту порцію?
— Шо? Га? — вдала, що не розібрала, кухарка. В її очах спалахнуло легке здивування та роздратування. І підозра, так йому тоді видалось.
— Питаюся, чому ви дали мені саме ту порцію? — вже голосніше повторив хлопець.
Кухарка незадоволено підтисла зубами товсті варґи.
— Нічо я не вибирала. Взяла першу-ліпшу... Хочеш, вибери собі сам.
— Он ту, — Павук вказав пальцем на сусідню тарілку.
Кухарка знизала плечима і взяла до рук вказану порцію.
— А вон і Андрій Ярославович, — начебто знічев'я кинула та. Павук глянув через плече. Справді, у їдальню крокував пан Андрій.
Він знову повернувся, уже ладний взяти порцію, коли очі розпізнали знайомий візерунок і три надщерблення під ряд — як на тій тарілці.
У ту хвилину він і відчув, наче зісковзує у провалля.
— Я перепрошую, — дуже несміливо знову озвався він, — а можна іншу порцію?
Пані Шьвєта подивилася на нього вбивчим поглядом і повільно закивала головою:
— Ну вже знаєш, такий пан великий! Яку хтів, таку маєш! Панич страшний!
Павук із присмаком міді у роті сів за стіл. Він ретельно вивчав вміст тарілки. Якось він мусів відрізнятися від усіх інших, але як? І в чому ВЗАГАЛІ справа? Він обережно й непомітно глянув на пані Свєту. Та стояла за плиткою, слухала, що їй каже молодша кухарка, а сама пильно стежила за Павуком.
У животі щось запекло і стало дуже голосно вимагати негайно напхати чимось шлунок. Хлопака пересів таким чином, щоб тілом заступити свою їжу. І почав робити вигляд, ніби наминає за обидві щоки.
Через хвилини три відніс тарілку, повну запашного гуляшу, що манив своїм м'ясним перченим запахом, до іншого вікна, куди ставилось брудне начиння.
Його безупинно муляли два запитання — де подівся Цур-і-Пек? І з якої радості їм почали щоденно давати м'ясо?
Семпльований взагалі не виказував жодних ознак занепокоєння. Такий же божевільний, як завжди.
І все ж таки вони наважились спуститись у підвали. Ті, що під дівчачим гуртожитком. Без конкретної цілі, просто здогадувалися, що там можуть бути відповіді на певні запитання.
За півгодини до того, як до ґрат на другому поверсі мав підійти Банзай із Дарцею, туди ступили двоє друзів.
— А ти би хоч якийсь ліхтарик взяв, — незадоволено кинув Павук.
На що Семпльований радісно закалатав повною коробкою сірників. Колодка на ґратах виявилася збитою, хтось уже випередив їх.
— Сциш? — поцікавився, між іншим, Сем.
Павук злегка кивнув
(гей, ніхто не бачив Цур-і-Пека?)
волохатою головою.
— Трохи. Глянем, шо там, та й підем назад.
Павук почував сильне занепокоєння. Сніданок (котлети з відмінної полядвички) просилися
(друже Цур-і-Пек, де ти пропадаєш?)
назад. У голові нав'язливо крутилися
(з чого, цікаво, були вранішні котлетки?)
погані думки, від яких хотілося блювати. Він прогнав їх і першим пішов вниз по масних, забруднених порохом десятиліть сходах.
Ані Павука, ані бідаку Семпльованого ніхто більше не бачив.
3.
Банзай
Банзай, все ще стискаючи долоньку Дарці, зачаровано водив рукою по написі. Вони спустилися вниз, на перший поверх, а потім іще нижче, у саме жерло підвалів, і тепер стояли перед масивними дверима, вщерть розписаними загадковим візерунком, котрий сотні тисяч років слугував письменами для неймовірних рас і цивілізацій.
Червоним атраментом, ніби запрошення на страту, було виведено:
'Ктафлагн Йог-Сотот уфнпла'ая х'і — л'геб
ПРИЧИННИЙ ХРОБАК, ЩО БІДУ НАКЛИКАЄ,
а під написом — дивна печатка: підківка, до кінців якої домалювали по кілечку.
— То писав Корій, та? — поцікавилась Дарця.
Банзай знизав плечима. Відчинив двері й зайшов досередини. Дарця спершу вперлася, але по секунді послідувала за своєю долонькою.
Першим, що сказав Банзай, було:
— Не може такого бути. Бо такого не буває. Бо такого бути не може...
Юрко стояв у дверях, відчуваючи спиною Дарцю, з відкритим ротом й очима, повними здивування, він дивився у глибину тунелю. Перед ними не відкрилася смердюча прокислими онучами паща підвалів-душових, де десятки років тому милися дівчата.
— Такого не може бути тут. Тут таке не поміститься...
Бо перед ними розгорнувся довжелезний коридор, майже точна копія тих коридорів, що були нагорі; довжелезна горизонтальна штольня, з поодинокими слабими лампами, котрі кидали на землю жовті острівці світла. Жарівки дозволяли розгледіти лише оті бліді овали в межах снопа і верхівки залізних плафонів. Усе решта тонуло в темряві.
Банзай ступив іще кілька кроків допереду.
Діл був дуже навіть справжнім, як і світло, і лампи. Лиш темрява за межами світлових плям була апофеозом усієї темряви земної, зібрана під коледжом і згущена до консистенції смоли. Банзай зовсім не мав бажання зізнаватися собі у власних страхах. Найбільше він боявся, що вони виявляться небезпідставними.
Виглядало на те, що за темрявою не було нічого. Абсолютно.
— Банзаю, дивися там! У кінці! — Дарця показала пальцем на велетенські ворота чи, радше, Ворота в кінці тунелю. Не менше п'яти метрів заввишки, обковані навхрест широкими металевими смугами, запорошені і надзвичайно старі. Він сковтнув слину. До біса, вони не були старими, вони були древніми.
На дверях висіло велике кільце, грубо обточене і важке. "Щоб достукатись до мертвих", — спало на думку.
Все ще не відпускаючи руки своєї супутниці,
(Головне не забути: такого не буває, бо бути такого не може),
Банзай крокував коридором. Він роздивлявся на всі боки, силкуючися побачити хоча б якісь ознаки матерії в мороці, переходив з одного острівця до наступного, наближаючись до дверей. За ними, за тими Дверима, було те, чого вони шукали.
Раптом голову пробив наскрізь крижаний, мов січнева бурулька, здогад. Він зупинився і потер гаряче чоло рукою: такого не буває, але таке сталося. Насправді ніякого коридору не існує, як немає тих Воріт у кінці тунелю. Це все — геть усе довкола — лише воскрешені Корієвою силою метафори. Він змусив свою хвору уяву викинути в реальність ці форми, уявні, але водночас лякаюче реальні.
Але Ворота, так чи інакше, мусять щось відмежовувати. І так чи інакше, за Ворітьми була ціль їхнього екскурсу в підземелля.
— Банзаю, давай краще вернемося, ну? — тихо сказала Дарця. Але Банзай ніяк не відреагував: треба було йти, поки ніщо не стояло на перешкоді.
— Відчуваєш, що зараз те місце порожнє? Корія тут немає.
Дарця розглянулася навкруги. Лиш порожня черепашка, вільна від свого ненормального мешканця.
— Тут взагалі нічого, крім тих дверей, не існує! — вигукнула вона. — Ідемо, ти обіцяв, ну будь ласка, невже ти не відчуваєш, що зараз хтось прийде? — усе це подобалось Дарці щосекунди менше. Вона відчувала, як ось-ось, вже за мить, трапиться щось непоправне.
Дарця продовжувала шарпати його за руку. Банзай розвернувся до неї і спробував заспокоїти, притуливши її до себе у жовтому промінні. Незатишно. Пекельно незатишно почував він себе під цим самотнім світлом у непроглядній темряві.
— Ще секунду, ти ж дозволила три хвилини, Дарцю? Не переживай, ми вже йдемо до мене...
Дарця глянула на нього (в очах її стояли сльози), хотіла щось промовити, щось важливе, що змусило б Юрка негайно забратися з цього гнітючого місця, якого насправді не існувало в реальності, лише десь у позачассі, коли голосно затраснулися двері. Ті, котрими вони зайшли.
У темряві стояла самотня фігура.
— Досконало, — промовила постать. — Можна починати.
4.
Аліска
Директор, білий та вимащений кров'ю, наче сартрова статуя Сатурна, скочив на неї, виставивши наперед циркуль. Аліска ще раз запищала і кинулася в протилежний куток. Якщо вона добереться до сусідньої кімнатки, вона врятована. У дверях був надійний (Аліска дуже хотіла вірити у це) замок, у кімнаті був телефон. А телефон — синонім до слова "порятунок".
— Відчепі-і-і-іться!!! — знову закричала вона, заливаючись слізьми. Директор підходив до неї, обережно, аби не злякати передчасно жертву. Кров на оці трохи заважала, але то дурниця для справжнього чоловіка.
Аліска скулилась у куточку. Вона була готовою прийняти смерть, але якийсь голос, дуже глибокий і сильний, із надр свідомості крикнув
(тепер давай біжи, тепер або ніколи),
щоб вона ворушилась. Аліска зірвалась, як пружина, випрямила ноги, цілячись каблуками в пах нападника, але втрафила в коліна. Директор скрикнув, лайнувшись, і махнув навпомацки циркулем.
Дівча голосно заревіло від болю — сліпий удар прийшовся по її обличчі. Голки ніжок пробили щоку, в кров роздираючи ясна, і видерли чималий шмат плоті. На лівій щоці утворилась рвана дірка із яскраво-червоними від крові краями.
Пан Андрій видав переможний рик і кинувся навздогін. Аліска, виючи, кулею метнулася до кімнати, з розмаху намагаючись затраснути двері. Він наздогнав утікачку при самих дверях, люто заїхавши циркулем по лівому боці. Аліска з криком упала на паркет, а пан Андрій ще раз вдарив її у рану. Аліска з останніх сил штурхнула ногою, на цей раз таки попавши директорові в яйця. Вона заскочила у кабінет, затраскуючи двері.
Двері вперіщили по його руці. Аліска налягла на них, тиснучи, чуючи, як хрумтить під деревом променева кістка. Пан Андрій верескнув, наче жінка, ледве Аліска відчула голосний тріск. Вени на руці директора надулись, мов сині п'явки. Сволота за дверима все ще міцно стискувала циркуль, на голочках якого вистигав шмат її щоки. Аліска вперлася у двері спиною, відчуваючи, що супротивник ось-ось переважить її. Попри лютий біль, вона вчепилася пазурами у набубнявілі вени й міцно їх стисла.
Циркуль випав, з-під Алісчиних нігтів порскнув фонтанчик свіжої крові. Пан Андрій завив із новою силою і шарпнув руку до себе.
Чотири Алісчині лаковані нігті відірвалися від подушечок плоті з неприємним чваканням, залишаючись на пальцях лиш завдяки рваним ниткам м'яса.
Вона закрила двері й повернула замок. Сповзла на підлогу, притуливши цілу руку до подертої щоки, а ту, з повідриваними нігтями запхала до рота. Аліска тихо стогнала від пекучого болю, не перестаючи плакати. З протилежної сторони у двері бився той скажений вар'ят.
(спершу промити рани... НІ, СПЕРШУ ТЕЛЕФОН, потім рани)
Через якийсь час Аліска стала цапки і поповзла на колінах до телефону. Зі скреготом на зубах стала (телефон-бо на високій тумбочці) і несподівано голосно застогнала.
Телефон був розтрощений у пістряву купу металу, кольорових дротиків й уламків салатового корпусу. На тумбочці коло телефонного апарату лежала записка:
Вибаче за нанесену шкоду. Я направду шкодую, що вчинив так підло й низько по відношенню до Вашого телефону. Я не зміг додзвонитися по міжгородній, тому й упав у шал. Результати ви бачите. Гроші на новий апарат я поклав на столі, під вазою — купіть новий, кращий, з автовідповідачем, бо цей виявився справді гівна вартим.
Ще раз вибачте, будь ласка.
Роман
В Аліски потемніло перед очима. Вона відходила у темні, хоч і теплі, ватяні світи, де м'яко й затишно.
Знову голосно заревів бугай за дверима. Але крик його став слабшати, поки не стих зовсім.
"Не попадися, дитино, він виманює тебе. Не дай собі наплювати в кашу", — заговорив у її голові дідів голос.
Її мозок свердлило одне-єдине запитання: чому? Чому їй не дали закінчити стінґазету? Чому перебили такий спокійний підвечірок? Невже вона була такою грішницею, що Бог карає її так сильно? Невже виключно за те, що вона закохалась у жінку? Чому, хто пояснить?
Незрозуміла злість охопила ціле її створіння, злість на того тупого бика, який поставив хрест на спокійних ночах, на спокійному житті в мирі й злагоді зі світом і самою собою. Вона схопила перше, що попалося під руку, — липкий від її ж крові циркуль. Аліска витерла його ніжки об свій білий колись халатик, розмазуючи місиво крові та тканин своєї ж щоки по лацкані рукава. Її лице наче відшмагали терном — біль продирався крізь оніміння. У вуха, здавалося, напхали гіґроскопічної вати.
(то все через того мерзотника, дитино, через нього одного)
Так, саме так, усе через тупу скотину, в якої збуджений прутень замість голови, усе це він наробив. Злість приходила з глибини носової кістки, дивний зуд. Ні, циркуль тут не підійде.
Аліска прислухалася до того, що відбувалося за дверима.
Там хтось тихо плакав, шморгаючи носом.
"Виманює тебе".
Судячи по звуку, директор був трохи зліва від дверей. Чудово. Аліска взяла важку вазу на квіти (під нею лежали акуратно складені сімсот гривень фіолетовими десятками) і кинула нею об стіну, затулившись рукою від скалок. Потім підібрала ланцетовидний уламок з гострими нерівними краями. Якомога тихіше повернула замок у дверях і ледь-ледь прочинила їх.
У шпарину побачила, як постать у затемненій уже кімнаті стояла навколішки спиною до неї, тихо плачучи.
Аліска швидко відчинила навстіж двері, підскочила зі скалкою до нападника і загнала її на третину в зарослу чорним волоссям шию.
Чоловік голосно, але якось по-іншому, ніж раніше, закричав, потягнув руку до скалки, силкуючись витягнути її. Проте не дотягнувся і важко впав на те, над чим так тяжко плакав. З-під прозорого скла вже набігала чорна кров.
Аліска відчула щось недобре. Вона пошкандибала до вимикача і ввімкнула світло.
А тоді тяжко впала на коліна, тримаючись за рану на боці (пальцями вона відчувала, як відбувається перистальтика кишок. Бебехи були мокрими і надзвичайно гарячими). Перед очима потемніло, може, від втрати крові, а може, від вигляду закривавленої викрутки з оранжевою ручкою, що стирчала з правого ока пана Андрія. У вухах загуло і Аліска тихо розпласталася на підлозі. За кільканадцять хвилин кров'яна калюжка, яка брала початок від її лівого боку, розлилась настільки, що перемалювала її біляві дрібні кучерики на рожеві, а там і на червоні, але Алісці вже було не до них.
Ще за півгодини кров текти перестала; у кімнаті запанував абсолютний спокій: три тіла, і всі троє мертві.
5.
Корій
Корій сидів, непомітний для неуважного ока, ніби чорна вдова, у верхньому кутику кабінету медпункту, й зі щирим задоволенням спостерігав за дикими подіями. Оце так п'єса, ну нє хіба?
Звичайно, часами доводилось і втручатися — то, скажімо, відчинити замкнені на ключ Андрієм Ярославовичем двері (як би тоді нещасний Мирко, сповнений твердим рішенням прогнати шуліку від сімейного гніздечка, добрався до цієї і без того покаліченої пташки?) чи, скажімо, випередити прудку малу і покористуватись її телефоном. А деколи й просто непомітно підштовхнути, скерувати думку в правильне русло... Інколи його підопічні бувають такими впертими. Зрештою, він не лише глядач, але й режисер. Всі недоліки треба виправляти вчасно.
А коли настала найцікавіша мить, і дівчисько, скалічене й жалюгідне, замахнулось уламком вази на Мирка, Корій відчув, що настав час чогось глобальнішого і цікавішого. У його лігво завітали юні, але вперті поборники зла. Зрештою, мала лярвочка Дарця його не цікавлила. Вона була випадковою фігурою, недоречною на цьому двобої. Закриваючі й Відкриваючі — не прості слова, і цього не уникнеш, як не крути. Корій тепер добре розумів, що це не пусте відтворення безглуздих традицій. Це щось набагато глибше, наріжний камінь Вічності.
Але Банзай мав усі задатки поганого Закриваючого — безперечно, ті старі пердуни, що звуть себе Богами Сивої давнини, вже вкінець здебіліли. Що ж, за помилки — тим паче, такі недалекі — треба платити.
Вони заплатять, Корій знав це. Усі спроби — на атолі Увеа, на Рифі Диявола чи в Данвічі або в Інсмуті — виглядали дитячими забавками у порівнянні з теперішніми змінами. Уолтер застерігав його, вони багато через що перейшли разом із Уолтером; але Уолтер не був на тій далекій, проклятій погаслій зорі. Не був там, де мешкає Причинний Хробак, що біду накликає, то що ж він може говорити про Йог-Сотота? Він добре зробив, що не послухався свого ментора, а тепер уже просто товариша. Бо Уолтер старіє без крихти сили у приреченому місті, а він розкошує такою владою, яка не снилася навіть тим потворним гострозубим жерцям з Увеа.
Корій по-павучому переліз крізь стіну з кабінету назовні й зіскочив на підлогу. Він міг миттєво перенестися у Коридор, споруджений ним же, на шматку власного сновидіння, але хотілося насолодитися своєю міццю. Без сумніву, це були найщасливіші та найприємніші миті його життя. Корій дуже пишався собою — адже в жодній із тих книг, які він вивчив за останню чверть століття, не писало, що найкоротший шлях для Великих Древніх — через сновидіння. Він сам зробив такий висновок, і — гур-ра! — він не помилився!
Корій біг плутаними коридорами (не коридори, а мрія — у всіх фільмах про тюрму були такі коридори; Він сподівався, Банзай належним чином оцінить його роботу там, під коледжом), з-під його військових черевиків зерном розсипалися снопи блакитних іскор, а жарівки, під якими він пробігав, вибухали зі скляним тріском. Він наче ніс пітьму — без жарівок, коридори розчинялися і втрачали попередні форми.
"Оленяча Шкура" провалювалась у морок на роздоріжжі світів, а Ромко Корій почував себе на сьомому небі.
6.
Семпльований і Малаялам / болота Гтха'ата
— Старий, де ми тепер? — слабим голосом поцікавився Семпльований у друга. Вони секунду тому стояли перед дверима до підвалу, розписаними орнаментом та арабською сув'яззю, а тепер опинилися тут — у дикому, незбагненному місці, де небо кольору крові, і повітря нерухоме, наче перед грозою, затхле й тепле, і смердюче, пахне здохлизною, тому що навколо них були болота. Доки сягав погляд, пробираючись крізь дивне марево-туман, усюди навколо було болото, чорне, грузьке і чимось дивне, чим — вони ще не могли сказати. Двоє друзів стояло на відносно сухому березі, залитому протухлою рідиною, не водою, бо надто густа, можливо, нафтою. Хоча й на нафту це не було занадто подібне. Густа чорна олива.
Під ногами було болото, таке, як і всюди, з тою лише різницею, що рівень рідини нижчий. Позаду них росло дерево — поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні — то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.
У повітрі панувала дивна напруга — можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією — вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.
Від напруги хотілося кричати. Кричати, поки увесь ляк цього місця не зійде нанівець.
— Ну шо тепер, ШО ТЕПЕР? — панічно забелькотів Семпл.
У Павука зуб не попадав на зуб. Волосся ворушилося на голові, бо він шкірою чув — тут живе зло. Повітря ставало чимраз наелектризованішим, від чого на шкірі піднялися всі волоски. Павук глянув на свій дешевий китайський годинник.
— Сем, ану глянь! То труба!!!
Семпльований кинув оком на годинник, і мороз задер по спині колючою рукою. Цифри на рідкокристалічному табло змінились із
16:07 09
на
16:07 08,
а ще за кільканадцять секунд на
16:06 54.
У Семпльованого відвисла щелепа. На коротку хвилю він навіть забув, де знаходиться. Що ж це, до лиха, за місце, де земля проклята чорним багновиськом, а час біжить назад?
У повітрі з'явилося щось нове — дивний звук, наднизька вібрація, відчутна лобною кісткою і легким коливанням повітря у вушній раковині, від якої починають нити хворі зуби.
— Сем, шо робиться? Сем!
Сем зачаровано дивився у протилежний від Павука бік. У тумані під багряним небом щось вибиралося на світло. Густі маси болота почали розходитись, даючи місце потворному плоду цього проклятого місця. Звідти вибиралось щось не просто велетенське. Це Щось мало справді титанічні розміри.
Щось вилізло і, не довго роздумуючи, проковтнуло їх.
7.
Дарця
Лунко закрилися двері, від чого Дарця скрикнула з переляку. Її нерви були натягнутими, наче тонкі струни, і бракувало зовсім небагато, аби струни потріскали.
Постать повільно наблизилась до них, примовляючи:
— Ай-я-яй-я-яй! Шо ж ви тут загубили? Не знайшли кращого місця цілуватися, як по підвалах?
"Не бійся, — прошепотів Юрко їй на вушко. — Все буде гаразд. Нічого поганого не станеться".
Але Дарця виразніше, аніж будь-коли, відчувала ґвалтовне наближення катастрофи. Вона не мала жодного шансу не допустити її. Це було понад будь-чиї сили. Вона притислася до Банзая, втрачаючи рештки своєї і без того кепської відваги.
— Ну, ви бачите? — повним сарказму голосом Корій здалеку вказав на Дарцю, що все міцніше продовжувала обіймати Банзая, тому що не хотіла, ніяк, ніяк, ніяк не хотіла вірити у реальність усіх подій.
— Які сентименти! — продовжував Корій, наближаючись. Вона відчула, що Банзай також притулив її до себе міцніше, намагаючись захистити. — Які емоції! Дайте мені хустинку, шось щипає в очі!
(я не вірю в тебе, не вірю. Чому ти не зникнеш? Тебе не існує. Я сплю в Банзая вдома, разом із ним, на одному ліжку. Це найжахливіший сон у моєму житті)
Ще у десятому класі друзі виявили, що обидва намагалися покінчити життя самогубством; Семпльований — аби привернути до себе увагу т.зв. рідних, Павук — просто так, з горя (а точніше, через муки сердечні). Після Різдва вони мало не вчинили повторний суїцид, тепер уже подвійний, хотіли наковтатися пергідролю, проте передумали.
У Павука розвивалася параноя. Він розказав про свої переживання Семпльованому, і той намагався зрозуміти, проте марно. А може, це й не була параноя.
Останній тиждень був знаменний тим, що якість м'яса в їдальні різко покращилася: воно стало набагато ніжнішим і соковитішим. І надзвичайно солодким, як на телятину.
А ще безслідно зник їхній однокласник, Левко Цур-і-Пек, начебто зліг із ґрипом, проте ніхто не був певний у цьому на всі сто. Нікому не хотілось пов'язувати першу подію з другою.
Позавчора Павук трохи припізнився на роздачу їжі свого класу, тож тепер мав просити, щоб недобра пані Свєта вділила йому ще одну порцію. Пані Свєта була далеко не найприємнішою людиною в коледжі — вона дуже нагадувала низеньку діжку з квашеною капустою (пахла вона, до речі, саме так). Верхню губу й підборіддя пані Свєти покривала дрібна колюча щетина.
Павук підійшов до віконечка, де роздавалися порції. Сказав, з якого класу, і сказав, що не проти отримати свою порцію.
Пані Свєта (це ім'я усі вимовляли як "пані Шьвєта") підозріло подивилася на нього і щось гиркнула собі під ніс.
— Не маю часу, інші дітиска просят їсти.
Тим не менше, Павук продовжував стояти при вікні, чекаючи на порцію. Він уважно вивчав рухи кухарки, швидкі, точні і трохи хижі.
Вона відставила вбік одну тарілку, продовжуючи накладати в інші гуляш із загального чану. Потім налила у відставлену миску також гуляшу, проте вже з іншого, набагато меншого баняка, розмірами з відро.
"Мабуть, для вчительської еліти", — подумав Павук.
Тоді тарілки змішалися, але Павук тримав ту особливу (три надщерблення в ряд — Бог любить трійцю, згадав Павук) на прицілі. Пані Шьвєта продовжувала переставляти тарілки (намагалася заплутати його, чи що?), наче грала в "п'ятнашкі". Потім розвернулася до вікна спиною, таким чином затуляючи його собою, й посипала зверху все сіллю.
До пані Шьвєти підійла молодша, але така ж повна кухарка і схотіла спробувати гуляшу з однієї тарілки (з тої самої, мабуть). Але шеф-кухарка вдарила її по руці й закрутила пальцем-сарделькою коло скроні:
— Ти шо, зовсім вже здуріла? — спитала вона в необачної. — Так то ж... (тут Павук не розібрав, бо на пательні зашкварчало масло).
Молодша кухарка злякано відсахнулась і побігла вглиб кухні. Павук заглянув у вікно і побачив, як вона панічно відмивала руки господарським милом.
Пані Шьвєта робила вигляд, що не зауважує голодного хлопця з гуртожитку. Та загадкова тарілка стояла, нічим не виділяючись, поміж інших порцій, хіба що надщерблена більше, ніж інші. Павуковий живіт голосно забурчав, бо запах гуляшу дратівливо лоскотав ніздрі. Шеф-кухарка крадькома кидала на нього насторожені погляди з-під лоба, вимішуючи довгою ложкою гречану кашу; вона гадала, що Павук тих поглядів не зауважує.
Раптом пані Шьвєта розігнула спину, приставивши масні руки до попереку. Повернула голову до вікна і здивовано-радісним тоном сказала:
— А! То знову ти! Та вон, бери собі, яку хочеш порцію, поки діти не прийшли! Бери — я не шкодую!
Щоб пані Свєта посміхалася так радісно, Павук не бачив ще ні разу.
Кухарка простягла руку й дала Павуку саме ту тарілку, за якою він уважно стежив. Павук несподівано для себе злякався:
— А чому ви дали мені власне ту порцію?
— Шо? Га? — вдала, що не розібрала, кухарка. В її очах спалахнуло легке здивування та роздратування. І підозра, так йому тоді видалось.
— Питаюся, чому ви дали мені саме ту порцію? — вже голосніше повторив хлопець.
Кухарка незадоволено підтисла зубами товсті варґи.
— Нічо я не вибирала. Взяла першу-ліпшу... Хочеш, вибери собі сам.
— Он ту, — Павук вказав пальцем на сусідню тарілку.
Кухарка знизала плечима і взяла до рук вказану порцію.
— А вон і Андрій Ярославович, — начебто знічев'я кинула та. Павук глянув через плече. Справді, у їдальню крокував пан Андрій.
Він знову повернувся, уже ладний взяти порцію, коли очі розпізнали знайомий візерунок і три надщерблення під ряд — як на тій тарілці.
У ту хвилину він і відчув, наче зісковзує у провалля.
— Я перепрошую, — дуже несміливо знову озвався він, — а можна іншу порцію?
Пані Шьвєта подивилася на нього вбивчим поглядом і повільно закивала головою:
— Ну вже знаєш, такий пан великий! Яку хтів, таку маєш! Панич страшний!
Павук із присмаком міді у роті сів за стіл. Він ретельно вивчав вміст тарілки. Якось він мусів відрізнятися від усіх інших, але як? І в чому ВЗАГАЛІ справа? Він обережно й непомітно глянув на пані Свєту. Та стояла за плиткою, слухала, що їй каже молодша кухарка, а сама пильно стежила за Павуком.
У животі щось запекло і стало дуже голосно вимагати негайно напхати чимось шлунок. Хлопака пересів таким чином, щоб тілом заступити свою їжу. І почав робити вигляд, ніби наминає за обидві щоки.
Через хвилини три відніс тарілку, повну запашного гуляшу, що манив своїм м'ясним перченим запахом, до іншого вікна, куди ставилось брудне начиння.
Його безупинно муляли два запитання — де подівся Цур-і-Пек? І з якої радості їм почали щоденно давати м'ясо?
Семпльований взагалі не виказував жодних ознак занепокоєння. Такий же божевільний, як завжди.
І все ж таки вони наважились спуститись у підвали. Ті, що під дівчачим гуртожитком. Без конкретної цілі, просто здогадувалися, що там можуть бути відповіді на певні запитання.
За півгодини до того, як до ґрат на другому поверсі мав підійти Банзай із Дарцею, туди ступили двоє друзів.
— А ти би хоч якийсь ліхтарик взяв, — незадоволено кинув Павук.
На що Семпльований радісно закалатав повною коробкою сірників. Колодка на ґратах виявилася збитою, хтось уже випередив їх.
— Сциш? — поцікавився, між іншим, Сем.
Павук злегка кивнув
(гей, ніхто не бачив Цур-і-Пека?)
волохатою головою.
— Трохи. Глянем, шо там, та й підем назад.
Павук почував сильне занепокоєння. Сніданок (котлети з відмінної полядвички) просилися
(друже Цур-і-Пек, де ти пропадаєш?)
назад. У голові нав'язливо крутилися
(з чого, цікаво, були вранішні котлетки?)
погані думки, від яких хотілося блювати. Він прогнав їх і першим пішов вниз по масних, забруднених порохом десятиліть сходах.
Ані Павука, ані бідаку Семпльованого ніхто більше не бачив.
3.
Банзай
Банзай, все ще стискаючи долоньку Дарці, зачаровано водив рукою по написі. Вони спустилися вниз, на перший поверх, а потім іще нижче, у саме жерло підвалів, і тепер стояли перед масивними дверима, вщерть розписаними загадковим візерунком, котрий сотні тисяч років слугував письменами для неймовірних рас і цивілізацій.
Червоним атраментом, ніби запрошення на страту, було виведено:
'Ктафлагн Йог-Сотот уфнпла'ая х'і — л'геб
ПРИЧИННИЙ ХРОБАК, ЩО БІДУ НАКЛИКАЄ,
а під написом — дивна печатка: підківка, до кінців якої домалювали по кілечку.
— То писав Корій, та? — поцікавилась Дарця.
Банзай знизав плечима. Відчинив двері й зайшов досередини. Дарця спершу вперлася, але по секунді послідувала за своєю долонькою.
Першим, що сказав Банзай, було:
— Не може такого бути. Бо такого не буває. Бо такого бути не може...
Юрко стояв у дверях, відчуваючи спиною Дарцю, з відкритим ротом й очима, повними здивування, він дивився у глибину тунелю. Перед ними не відкрилася смердюча прокислими онучами паща підвалів-душових, де десятки років тому милися дівчата.
— Такого не може бути тут. Тут таке не поміститься...
Бо перед ними розгорнувся довжелезний коридор, майже точна копія тих коридорів, що були нагорі; довжелезна горизонтальна штольня, з поодинокими слабими лампами, котрі кидали на землю жовті острівці світла. Жарівки дозволяли розгледіти лише оті бліді овали в межах снопа і верхівки залізних плафонів. Усе решта тонуло в темряві.
Банзай ступив іще кілька кроків допереду.
Діл був дуже навіть справжнім, як і світло, і лампи. Лиш темрява за межами світлових плям була апофеозом усієї темряви земної, зібрана під коледжом і згущена до консистенції смоли. Банзай зовсім не мав бажання зізнаватися собі у власних страхах. Найбільше він боявся, що вони виявляться небезпідставними.
Виглядало на те, що за темрявою не було нічого. Абсолютно.
— Банзаю, дивися там! У кінці! — Дарця показала пальцем на велетенські ворота чи, радше, Ворота в кінці тунелю. Не менше п'яти метрів заввишки, обковані навхрест широкими металевими смугами, запорошені і надзвичайно старі. Він сковтнув слину. До біса, вони не були старими, вони були древніми.
На дверях висіло велике кільце, грубо обточене і важке. "Щоб достукатись до мертвих", — спало на думку.
Все ще не відпускаючи руки своєї супутниці,
(Головне не забути: такого не буває, бо бути такого не може),
Банзай крокував коридором. Він роздивлявся на всі боки, силкуючися побачити хоча б якісь ознаки матерії в мороці, переходив з одного острівця до наступного, наближаючись до дверей. За ними, за тими Дверима, було те, чого вони шукали.
Раптом голову пробив наскрізь крижаний, мов січнева бурулька, здогад. Він зупинився і потер гаряче чоло рукою: такого не буває, але таке сталося. Насправді ніякого коридору не існує, як немає тих Воріт у кінці тунелю. Це все — геть усе довкола — лише воскрешені Корієвою силою метафори. Він змусив свою хвору уяву викинути в реальність ці форми, уявні, але водночас лякаюче реальні.
Але Ворота, так чи інакше, мусять щось відмежовувати. І так чи інакше, за Ворітьми була ціль їхнього екскурсу в підземелля.
— Банзаю, давай краще вернемося, ну? — тихо сказала Дарця. Але Банзай ніяк не відреагував: треба було йти, поки ніщо не стояло на перешкоді.
— Відчуваєш, що зараз те місце порожнє? Корія тут немає.
Дарця розглянулася навкруги. Лиш порожня черепашка, вільна від свого ненормального мешканця.
— Тут взагалі нічого, крім тих дверей, не існує! — вигукнула вона. — Ідемо, ти обіцяв, ну будь ласка, невже ти не відчуваєш, що зараз хтось прийде? — усе це подобалось Дарці щосекунди менше. Вона відчувала, як ось-ось, вже за мить, трапиться щось непоправне.
Дарця продовжувала шарпати його за руку. Банзай розвернувся до неї і спробував заспокоїти, притуливши її до себе у жовтому промінні. Незатишно. Пекельно незатишно почував він себе під цим самотнім світлом у непроглядній темряві.
— Ще секунду, ти ж дозволила три хвилини, Дарцю? Не переживай, ми вже йдемо до мене...
Дарця глянула на нього (в очах її стояли сльози), хотіла щось промовити, щось важливе, що змусило б Юрка негайно забратися з цього гнітючого місця, якого насправді не існувало в реальності, лише десь у позачассі, коли голосно затраснулися двері. Ті, котрими вони зайшли.
У темряві стояла самотня фігура.
— Досконало, — промовила постать. — Можна починати.
4.
Аліска
Директор, білий та вимащений кров'ю, наче сартрова статуя Сатурна, скочив на неї, виставивши наперед циркуль. Аліска ще раз запищала і кинулася в протилежний куток. Якщо вона добереться до сусідньої кімнатки, вона врятована. У дверях був надійний (Аліска дуже хотіла вірити у це) замок, у кімнаті був телефон. А телефон — синонім до слова "порятунок".
— Відчепі-і-і-іться!!! — знову закричала вона, заливаючись слізьми. Директор підходив до неї, обережно, аби не злякати передчасно жертву. Кров на оці трохи заважала, але то дурниця для справжнього чоловіка.
Аліска скулилась у куточку. Вона була готовою прийняти смерть, але якийсь голос, дуже глибокий і сильний, із надр свідомості крикнув
(тепер давай біжи, тепер або ніколи),
щоб вона ворушилась. Аліска зірвалась, як пружина, випрямила ноги, цілячись каблуками в пах нападника, але втрафила в коліна. Директор скрикнув, лайнувшись, і махнув навпомацки циркулем.
Дівча голосно заревіло від болю — сліпий удар прийшовся по її обличчі. Голки ніжок пробили щоку, в кров роздираючи ясна, і видерли чималий шмат плоті. На лівій щоці утворилась рвана дірка із яскраво-червоними від крові краями.
Пан Андрій видав переможний рик і кинувся навздогін. Аліска, виючи, кулею метнулася до кімнати, з розмаху намагаючись затраснути двері. Він наздогнав утікачку при самих дверях, люто заїхавши циркулем по лівому боці. Аліска з криком упала на паркет, а пан Андрій ще раз вдарив її у рану. Аліска з останніх сил штурхнула ногою, на цей раз таки попавши директорові в яйця. Вона заскочила у кабінет, затраскуючи двері.
Двері вперіщили по його руці. Аліска налягла на них, тиснучи, чуючи, як хрумтить під деревом променева кістка. Пан Андрій верескнув, наче жінка, ледве Аліска відчула голосний тріск. Вени на руці директора надулись, мов сині п'явки. Сволота за дверима все ще міцно стискувала циркуль, на голочках якого вистигав шмат її щоки. Аліска вперлася у двері спиною, відчуваючи, що супротивник ось-ось переважить її. Попри лютий біль, вона вчепилася пазурами у набубнявілі вени й міцно їх стисла.
Циркуль випав, з-під Алісчиних нігтів порскнув фонтанчик свіжої крові. Пан Андрій завив із новою силою і шарпнув руку до себе.
Чотири Алісчині лаковані нігті відірвалися від подушечок плоті з неприємним чваканням, залишаючись на пальцях лиш завдяки рваним ниткам м'яса.
Вона закрила двері й повернула замок. Сповзла на підлогу, притуливши цілу руку до подертої щоки, а ту, з повідриваними нігтями запхала до рота. Аліска тихо стогнала від пекучого болю, не перестаючи плакати. З протилежної сторони у двері бився той скажений вар'ят.
(спершу промити рани... НІ, СПЕРШУ ТЕЛЕФОН, потім рани)
Через якийсь час Аліска стала цапки і поповзла на колінах до телефону. Зі скреготом на зубах стала (телефон-бо на високій тумбочці) і несподівано голосно застогнала.
Телефон був розтрощений у пістряву купу металу, кольорових дротиків й уламків салатового корпусу. На тумбочці коло телефонного апарату лежала записка:
Вибаче за нанесену шкоду. Я направду шкодую, що вчинив так підло й низько по відношенню до Вашого телефону. Я не зміг додзвонитися по міжгородній, тому й упав у шал. Результати ви бачите. Гроші на новий апарат я поклав на столі, під вазою — купіть новий, кращий, з автовідповідачем, бо цей виявився справді гівна вартим.
Ще раз вибачте, будь ласка.
Роман
В Аліски потемніло перед очима. Вона відходила у темні, хоч і теплі, ватяні світи, де м'яко й затишно.
Знову голосно заревів бугай за дверима. Але крик його став слабшати, поки не стих зовсім.
"Не попадися, дитино, він виманює тебе. Не дай собі наплювати в кашу", — заговорив у її голові дідів голос.
Її мозок свердлило одне-єдине запитання: чому? Чому їй не дали закінчити стінґазету? Чому перебили такий спокійний підвечірок? Невже вона була такою грішницею, що Бог карає її так сильно? Невже виключно за те, що вона закохалась у жінку? Чому, хто пояснить?
Незрозуміла злість охопила ціле її створіння, злість на того тупого бика, який поставив хрест на спокійних ночах, на спокійному житті в мирі й злагоді зі світом і самою собою. Вона схопила перше, що попалося під руку, — липкий від її ж крові циркуль. Аліска витерла його ніжки об свій білий колись халатик, розмазуючи місиво крові та тканин своєї ж щоки по лацкані рукава. Її лице наче відшмагали терном — біль продирався крізь оніміння. У вуха, здавалося, напхали гіґроскопічної вати.
(то все через того мерзотника, дитино, через нього одного)
Так, саме так, усе через тупу скотину, в якої збуджений прутень замість голови, усе це він наробив. Злість приходила з глибини носової кістки, дивний зуд. Ні, циркуль тут не підійде.
Аліска прислухалася до того, що відбувалося за дверима.
Там хтось тихо плакав, шморгаючи носом.
"Виманює тебе".
Судячи по звуку, директор був трохи зліва від дверей. Чудово. Аліска взяла важку вазу на квіти (під нею лежали акуратно складені сімсот гривень фіолетовими десятками) і кинула нею об стіну, затулившись рукою від скалок. Потім підібрала ланцетовидний уламок з гострими нерівними краями. Якомога тихіше повернула замок у дверях і ледь-ледь прочинила їх.
У шпарину побачила, як постать у затемненій уже кімнаті стояла навколішки спиною до неї, тихо плачучи.
Аліска швидко відчинила навстіж двері, підскочила зі скалкою до нападника і загнала її на третину в зарослу чорним волоссям шию.
Чоловік голосно, але якось по-іншому, ніж раніше, закричав, потягнув руку до скалки, силкуючись витягнути її. Проте не дотягнувся і важко впав на те, над чим так тяжко плакав. З-під прозорого скла вже набігала чорна кров.
Аліска відчула щось недобре. Вона пошкандибала до вимикача і ввімкнула світло.
А тоді тяжко впала на коліна, тримаючись за рану на боці (пальцями вона відчувала, як відбувається перистальтика кишок. Бебехи були мокрими і надзвичайно гарячими). Перед очима потемніло, може, від втрати крові, а може, від вигляду закривавленої викрутки з оранжевою ручкою, що стирчала з правого ока пана Андрія. У вухах загуло і Аліска тихо розпласталася на підлозі. За кільканадцять хвилин кров'яна калюжка, яка брала початок від її лівого боку, розлилась настільки, що перемалювала її біляві дрібні кучерики на рожеві, а там і на червоні, але Алісці вже було не до них.
Ще за півгодини кров текти перестала; у кімнаті запанував абсолютний спокій: три тіла, і всі троє мертві.
5.
Корій
Корій сидів, непомітний для неуважного ока, ніби чорна вдова, у верхньому кутику кабінету медпункту, й зі щирим задоволенням спостерігав за дикими подіями. Оце так п'єса, ну нє хіба?
Звичайно, часами доводилось і втручатися — то, скажімо, відчинити замкнені на ключ Андрієм Ярославовичем двері (як би тоді нещасний Мирко, сповнений твердим рішенням прогнати шуліку від сімейного гніздечка, добрався до цієї і без того покаліченої пташки?) чи, скажімо, випередити прудку малу і покористуватись її телефоном. А деколи й просто непомітно підштовхнути, скерувати думку в правильне русло... Інколи його підопічні бувають такими впертими. Зрештою, він не лише глядач, але й режисер. Всі недоліки треба виправляти вчасно.
А коли настала найцікавіша мить, і дівчисько, скалічене й жалюгідне, замахнулось уламком вази на Мирка, Корій відчув, що настав час чогось глобальнішого і цікавішого. У його лігво завітали юні, але вперті поборники зла. Зрештою, мала лярвочка Дарця його не цікавлила. Вона була випадковою фігурою, недоречною на цьому двобої. Закриваючі й Відкриваючі — не прості слова, і цього не уникнеш, як не крути. Корій тепер добре розумів, що це не пусте відтворення безглуздих традицій. Це щось набагато глибше, наріжний камінь Вічності.
Але Банзай мав усі задатки поганого Закриваючого — безперечно, ті старі пердуни, що звуть себе Богами Сивої давнини, вже вкінець здебіліли. Що ж, за помилки — тим паче, такі недалекі — треба платити.
Вони заплатять, Корій знав це. Усі спроби — на атолі Увеа, на Рифі Диявола чи в Данвічі або в Інсмуті — виглядали дитячими забавками у порівнянні з теперішніми змінами. Уолтер застерігав його, вони багато через що перейшли разом із Уолтером; але Уолтер не був на тій далекій, проклятій погаслій зорі. Не був там, де мешкає Причинний Хробак, що біду накликає, то що ж він може говорити про Йог-Сотота? Він добре зробив, що не послухався свого ментора, а тепер уже просто товариша. Бо Уолтер старіє без крихти сили у приреченому місті, а він розкошує такою владою, яка не снилася навіть тим потворним гострозубим жерцям з Увеа.
Корій по-павучому переліз крізь стіну з кабінету назовні й зіскочив на підлогу. Він міг миттєво перенестися у Коридор, споруджений ним же, на шматку власного сновидіння, але хотілося насолодитися своєю міццю. Без сумніву, це були найщасливіші та найприємніші миті його життя. Корій дуже пишався собою — адже в жодній із тих книг, які він вивчив за останню чверть століття, не писало, що найкоротший шлях для Великих Древніх — через сновидіння. Він сам зробив такий висновок, і — гур-ра! — він не помилився!
Корій біг плутаними коридорами (не коридори, а мрія — у всіх фільмах про тюрму були такі коридори; Він сподівався, Банзай належним чином оцінить його роботу там, під коледжом), з-під його військових черевиків зерном розсипалися снопи блакитних іскор, а жарівки, під якими він пробігав, вибухали зі скляним тріском. Він наче ніс пітьму — без жарівок, коридори розчинялися і втрачали попередні форми.
"Оленяча Шкура" провалювалась у морок на роздоріжжі світів, а Ромко Корій почував себе на сьомому небі.
6.
Семпльований і Малаялам / болота Гтха'ата
— Старий, де ми тепер? — слабим голосом поцікавився Семпльований у друга. Вони секунду тому стояли перед дверима до підвалу, розписаними орнаментом та арабською сув'яззю, а тепер опинилися тут — у дикому, незбагненному місці, де небо кольору крові, і повітря нерухоме, наче перед грозою, затхле й тепле, і смердюче, пахне здохлизною, тому що навколо них були болота. Доки сягав погляд, пробираючись крізь дивне марево-туман, усюди навколо було болото, чорне, грузьке і чимось дивне, чим — вони ще не могли сказати. Двоє друзів стояло на відносно сухому березі, залитому протухлою рідиною, не водою, бо надто густа, можливо, нафтою. Хоча й на нафту це не було занадто подібне. Густа чорна олива.
Під ногами було болото, таке, як і всюди, з тою лише різницею, що рівень рідини нижчий. Позаду них росло дерево — поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні — то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.
У повітрі панувала дивна напруга — можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією — вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.
Від напруги хотілося кричати. Кричати, поки увесь ляк цього місця не зійде нанівець.
— Ну шо тепер, ШО ТЕПЕР? — панічно забелькотів Семпл.
У Павука зуб не попадав на зуб. Волосся ворушилося на голові, бо він шкірою чув — тут живе зло. Повітря ставало чимраз наелектризованішим, від чого на шкірі піднялися всі волоски. Павук глянув на свій дешевий китайський годинник.
— Сем, ану глянь! То труба!!!
Семпльований кинув оком на годинник, і мороз задер по спині колючою рукою. Цифри на рідкокристалічному табло змінились із
16:07 09
на
16:07 08,
а ще за кільканадцять секунд на
16:06 54.
У Семпльованого відвисла щелепа. На коротку хвилю він навіть забув, де знаходиться. Що ж це, до лиха, за місце, де земля проклята чорним багновиськом, а час біжить назад?
У повітрі з'явилося щось нове — дивний звук, наднизька вібрація, відчутна лобною кісткою і легким коливанням повітря у вушній раковині, від якої починають нити хворі зуби.
— Сем, шо робиться? Сем!
Сем зачаровано дивився у протилежний від Павука бік. У тумані під багряним небом щось вибиралося на світло. Густі маси болота почали розходитись, даючи місце потворному плоду цього проклятого місця. Звідти вибиралось щось не просто велетенське. Це Щось мало справді титанічні розміри.
Щось вилізло і, не довго роздумуючи, проковтнуло їх.
7.
Дарця
Лунко закрилися двері, від чого Дарця скрикнула з переляку. Її нерви були натягнутими, наче тонкі струни, і бракувало зовсім небагато, аби струни потріскали.
Постать повільно наблизилась до них, примовляючи:
— Ай-я-яй-я-яй! Шо ж ви тут загубили? Не знайшли кращого місця цілуватися, як по підвалах?
"Не бійся, — прошепотів Юрко їй на вушко. — Все буде гаразд. Нічого поганого не станеться".
Але Дарця виразніше, аніж будь-коли, відчувала ґвалтовне наближення катастрофи. Вона не мала жодного шансу не допустити її. Це було понад будь-чиї сили. Вона притислася до Банзая, втрачаючи рештки своєї і без того кепської відваги.
— Ну, ви бачите? — повним сарказму голосом Корій здалеку вказав на Дарцю, що все міцніше продовжувала обіймати Банзая, тому що не хотіла, ніяк, ніяк, ніяк не хотіла вірити у реальність усіх подій.
— Які сентименти! — продовжував Корій, наближаючись. Вона відчула, що Банзай також притулив її до себе міцніше, намагаючись захистити. — Які емоції! Дайте мені хустинку, шось щипає в очі!
(я не вірю в тебе, не вірю. Чому ти не зникнеш? Тебе не існує. Я сплю в Банзая вдома, разом із ним, на одному ліжку. Це найжахливіший сон у моєму житті)