Банзай сказав, що, звісно, зможе, дуже навіть зможе їм допомогти, якщо вони готові виставити "поляну" для однієї особи.
— Не для мене, не переживайте, — заспокоїв він їх.
3.
Людина, для якої мала бути "поляна", — це Ростик Стриба. Він вчився на третьому курсі юридичного факультету, був хорошим Юрковим знайомим і провідним спеціалістом у даній сфері.
У той же день Банзай подзвонив йому з телефону, що був на першому поверсі.
— Ну то як, Роню? Поляна плюс оплата за проїзд. І дві години в тому місті.
— А як ти його назвав? Буки-Бяки? Теж мені, фани Конан-Дойля. Добре, Банзаю, як для тебе, поляни може не бути. Лишень квиточок туди і назад. А довго їхати?
— Дві з половиною години.
— О-о-ох... — зітхнув Роня у слухавці. — Ну добре, Юрко. Для тебе.
Банзай повісив слухавку. Ростик Стриба зростав дуже інтеліґентним і вихованим юристом. "Стріли" були його хобі.
4.
Коло телефонного апарата сидів якийсь старий пан із зовнішністю пияка. Банзай знав, що то Ромко Корій, новий сторож. Функція сторожа полягала у тому, щоб пильнувати вхід і не давати всіляким покидькам знадвору шастати по коледжу. У Корія було молочно-сиве, наче дим від сирого листя, волосся, коротесеньке і приховане під чорним беретом десантника. У Корія, напевне, була алергія на дим, тому що білки очей затекли кров'ю. Виглядав він років на п'ятдесят, не більше.
Поки Банзай розмовляв по телефону, чоловік уважно читав книжку. Ще одна книга і блокнотик з простим олівцем лежали коло нього. Хтось чужий підійшов до дверей, і Корій, поклавши книжку сторінками донизу, поспішив до входу. Юрко повісив слухавку і кинув оком на назву.
Одна книжка була українською, інша — російською. Та, що відкрита, — видавництва Інституту трансперсональної психології. "Пнакотические песнопения и измененные состояния сознания. Тексты Р'лайх", автор Юрген фон Юнцт.
Інша книжка — "Полінезійські вірування та північні аналогії у доколумбовій Америці", авторська дисертація Олекси Карни, рік 1987-й.
Якусь жахливу мить Банзай відчував у серці гостре крижане жало.
Ім'я.
Воно, безперечно, було йому знайоме. У сновидінні він читав книжку барона фон Юнцта "Неймовірні культи". Він не пригадував її змісту, але назва та ім'я автора збереглись. Він читав її у Вавилонській Бібліотеці.
Банзай заспішив у туалет. Його почало нудити. Він увірвався в одну кабінку і перехилився над унітазом. Пробував щось відхаркати, але вилив зі себе лише кілька згустків їдкої, кислої мокроти. На стіні у кабінці хтось синім маркером намалював детальне креслення механізму, що нагадував м'ясорубку. Креслення було у трьох проекціях, дуже прецизійне — з використанням товстих, тонких та пунктирних ліній. Видно було, що автор трудився протягом не одного уроку фізики. Підписано: "ВЧИТЕЛЕРІЗКА ПОБУТОВА СТАТИЧНА".
Банзай різко підвів голову і вийшов з кабінки. Перед очима спурхнула сотня метеликів, тому на якусь мить Банзаю видалося, що він бачить на стіні темно-червоні літери. Він кліпнув кілька разів — і літери зникли.
5.
Семпльований і Малаялам дуже переживали. Вони ходили бліді й налякані, як сновиди зі сивих сновидінь. Було вже за квадранс четверта, а Ростика Стриби — ні духу. І Юрко був тут безсилий.
Двадцять по четвертій у коледж спробував зайти невисокий акуратний третьокурсник, з акуратною зачіскою, вдало підібраними окулярами, чистенько одягнутий. Він розсіював довкола себе впевненість та аромат "Олд Спайсу". Звичайно, Корій і не збирався його впускати, проте послав якусь дівчинку за Юрком Банзаєм, котрого гість, власне кажучи, і жадав побачити. Говорив той студент м'яко, виразно, неголосно й дуже переконливо.
Коли Банзай разом із двома напудженими учнями спустилися на перший поверх і вийшли на зимницю, що була ззовні, то зраділо побачили Ростика Стрибу.
Він привітався зі всіма за руку і сказав:
— Давайте, кохані, йдемо у той ваш парк. По дорозі розкажете, шо тут за мудки.
Дорогою Ростик глянув на годинник, видавши здивований вигук (Семпл та Павук подумали, що тепер той Ростик побачить, як вони запізнюються, і пришвидшить хід). Натомість Роня радісно сказав, що в запасі купа часу, можна піти в ресторан пообідати. Семпльований пробував делікатно натякнути, що ресторан у Мідних Буках був лише до Першої світової, і що вони злегка запізнюються, але Роня видав ще один вигук — уже радісний — його очі саме натрапили на кнайпу "Опір".
У кав'ярні Роня преспокійно вицмокав три філіжанки кави — він відразу ж замовив чотири порції, але Павук і Семпл відмовились. У них і так серця билися, як шалені.
Семпльований і Павук на повному серйозі вважали себе останніми романтиками у загниваючому лігві гопніків та праґматизму. Потайки вони звели собі в кумири відомого вбивцю поліцейських Кроулі-Два-Нагани. Із братом по духу Кроулі вони сходилися в одному: в їхніх грудях билися втомлені, але дуже добрі серця.
Павук і Семпльований були справжніми мрійниками. Вони вірили, що міліція справді береже їх, і, якщо злий гопнік відбере у тебе гроші на морозиво, а ти скажеш про це Міліціонеру, злодюжку покарають, а гроші повернуть... і ніхто тобі не робитиме у відділку "слоника" у протигазі чи "ластівку" з вивертанням суглобів; вони вірили, що Міліція ДОБРА, вона захистить їх від злих старших дядьків, а якщо і зловить на вулиці з кишенями, напханими пробитим "планом", то не забере, не викурить сама, і не потрощить змайстрований удома із пляшки "Живчика" кишеньковий бульбулятор, і не посадить до цюпи на невизначений термін, а просто насварить пальцем.
І взагалі, як на то пішло, Семпльований мріяв про життя посеред благословенних Альп, у котеджі з балконом на озеро та мансардою з видом на ліси, мріяв про чотирнадцятилітніх дівчаток-молочниць, білявок у білих блюзочках та червоно-чорних запасочках, дівчаток, спраглих тілесних любощів та добротного грання на килимі між палаючим каміном та дзбанами паруючого молока, які ті білявки, власне, і принесли...
Павуку ж увижались жорстокі розправи над своїми кривдниками — тисяча і одна ніч довгих ножів у гопівських ґетто, підпорядковані йому загони чорних СС "П'ястуки правди" для винищення пацанів... марилося, що одного разу, коли гопи прийдуть зібрати данину, він зробить у повітрі досконалу "блоху" — смертоносний прийом бойового гопака — проломить ногами стриженому мерзотнику грудну клітку, а хтось із бандюг раптом панічно вигукне: "Шухєр, пацани, он на б а є в о й г а п а к ходіт!"... Уявлялось, як він носитиме за пазухою величезний тесак-мачете для четвертування, загорнутий у бавовняну хустинку для витирання крові, орудуматиме ним у ґетто направо і наліво... марились ріки крові та гори м'яса, міхи кістяної муки та віґвами скальпів, скрині, повні коралів із їх членів, палі з насадженими на них головами кривдників, ряди трилітрових слоїків, всередині яких у формаліні плавають здивовані гопівські очі, їхні цирозні печінки та атрофовані сім'яники. Оце був клас для Павука!!!
Коли Банзаїв електронний годинник показав 16:53, Ростик заспокійливо поплескав хлопців по плечу і замовив крихкі пиріжки-круасани. Дякувати Богу, він передумав скуштувати гарячі флячки.
— Не переживайте, народ! То ж звичайнісінькі сільські бики. Ми ше змусимо їх... гм-м... як то кажуть у народі, забашляти нам і вам бабки.
На щастя, Ростик не став їсти круасани в кафе. Він надкусив один, ще один віддав Банзаю, а решту поклав у паперовий пакетик і помалу жував дорогою (він узагалі дуже трепетно ставився до солодкої випічки, а тому в глибині душі тішився, що так багато круасанів залишилося йому).
Коли вони прийшли на призначене місце — тінисту алейку парку, де вельми зручно робити облави на хіпаблудів, — там уже тіснилося чоловік так прибизно двадцять. Банзай побачив, як Павук намагається облизувати сухі губи пересохлим язиком. А Семпльований, напевне, раз-по-раз витягує руку, щоб натиснути на клавішу "Escape", аби вийти з цього дурнуватого сайту.
Ростик зупинився, продовжуючи насвистувати ностальґійну мелодію з "Хрещеного батька". Поліз у кишеню, розгорнув пакетик і доїв круасани (вишнева начинка-мармуляда іще парувала). Піднявши очі, він побачив, що хлопці дивляться на нього в німому благанні.
— Хочете трохи?.. — спитав він із напханим ротом. Семпльований зачаровано подивився на того і лише повільно похитав головою у німому запереченні. Здавалось, він упав у транс. Павук навіть не хитав головою, лише досадливо копнув купу листя.
— Ото вони? — спитав розчаровано за якусь хвилину жування Роня, все ще ротонапхано. Головою він кивнув у бік гопотні, яка аґресивно (і досить-таки розгублено) позирала у їхній бік. Час від часу котрийсь гоп вигукував щось образливе, від чого решта гопів починала реготати.
Прожувавши, витерши рот хустинкою від налиплої цукор-пудри, Роня підхопив втрачену мелодію і наказав усім наближатись.
Ростик привітався уголос, проте нікому руки не потиснув: так почалися мудки.
Спочатку гопи виклали їм свою точку зору стосовно проблеми. Вони оперували такими проґресивними поняттями, як "он мєня напрягає", "ми вас всєх захіпаблудім", "будете нам всім башлять бабкі" і таке інше.
— Я подібний на хіпаблуда? — м'яко спитав Ростик у головного гопа.
— Нєт.
— Тоді давай відійдемо, я тобі дещо розтлумачу.
Такого повороту подій гоп очікував найменше. Це ВІН прийшов тлумачити, ВІН прийшов качать сваї права, і ВІН абсолютно не збирався вислуховувати повчання якогось гоміка-педанта.
Проте він пішов. Вони відійшли на п'ять метрів убік, Ростик — із піднятим підборіддям, зі складеними за спиною руками, гоп — із руками у кишенях, зі святою переконаністю у власній вищості над опонентом.
Спочатку була тиша. Ростик говорив дуже тихо, лише для двох пар вух. Потім у сутінках почувся вигук:
— А чьо він маю дєвчьонку пасилаєт?
А потім:
— Да? Ти увєрєн? Да в жизні таго нє будіть! Якім-та хіпаблудам! Да пашол ти!..
Моментально по цих словах кулак Ростика заїхав тому знизу в щелепу. Гоп упав на коліна, притискаючи руки до підборіддя. Він сплюнув рожевим. Ростик підняв того за лікоть і продовжував свою едукаційну роботу таким самим суґестивним голосом. Тепер гоп, підтримуваний за лікоть, лишень кивав без слів. По якихось семи хвилинах вони повернулись. Гоп підійшов до своїх друзяк і тихо переповів усе в кількох словах. "П'ятьдєсят грівєн?" — не вірячи власним вухам, вигукнув хтось із юрми.
— Ну то як? — по короткій паузі голосно спитав Ростик, який уже став зліва від Банзая.
— Харашо, — тихо промовив вожак.
— Передасте філки ось тому чоловікові, — Ростик кивнув головою на Банзая. Той мовчки пускав ротом кільця пари, думаючи у цей момент про Дарцю.
— І пам'ятай, що я тобі казав.
Гоп неохоче кивнув головою і пішов. Компанія, яка прийшла сюди натовкти бузі хіпаблудам, розчаровано попленталась услід за ним.
Через два дні до його кабінету заповз верховний гоп. Нічого не промовивши, він дав Банзаю десять купюр номінальною вартістю у п'ять грн. кожна. Зі всіх папірців до нього пильно приглядався батько Хмель.
Тридцять п'ять він надіслав Ростику поштовою карткою з написом "ДЯКУЄМО". П'ятнадцять — по п'ять на душу — залишилось їм на морозиво.
1.
Сонька-дрімка: що мені сниться.
19.09.2000
Цілий день думав про Дарцю, в надії, що вона присниться. Виконав усі поради, дані К.Г., розробив сценарій і постійно прокручував у голові. Запам'ятав 3 сни. 1 — див. Додаток; 2 — задуманий сон про Дарцю (див. там само). Найбільше мене вразив третій, останній із тих, що я запам'ятав. Він був Надзвичайно Яскравий, навіть як на усвідомлене сновидіння.
Закінчився сон про Дарцю, і тут я зрозумів, що це і є замовлений сон. Тобто збагнув, що я у тілі сновидіння. Від збудження відчув, що прокидаюся, тому вик. прийом К.Г. на подібний випадок. То так класно! Я побачив, як стіни кімнати починають розтуманюватись і зникати. Я опинився у великому приміщенні з височенною стелею. Дуже високою. Приміщення незатишне. При стінах стояло безліч стелажів із книжками. Нагадую: я повністю контролював свої дії і був абсолютно впевнений у тому, що то НЕ сон. Усе точнісінько як у реальності: зір, слух,
(Власне щойно згадав, що не було жодного відчуття дотику чи смаку. Може, я вже забув?)
До мене підійшов якийсь чоловік у простому непримітному одязі й сказав, щоб я сідав і починав читати. Я пробував змусити його зникнути (бо відчував, що він мав якусь владу наді мною), як то буває при сновидінні, але той пан сказав: "нічого не вийде, не крути мені, Юра, не стругай дурня, сідай і читай".
????????????
Тоді я спробував перетворити його на щось інше (напр., на кота). Чоловік раптово випав із фокусу — здалося, між нами тече потужний струмінь гарячого повітря. Коли я спробував сфокусуватися знову, переді мною було ЩОСЬ.
(Я дивуюсь, як я не проснувся від страху. Може, мене тримали там зумисне?) маразм!
ЩОСЬ виглядало, як вис. (бл. 5м?) рожевий м'ясистий конус. Широким кінцем конуса він стояв на підлозі й пересувався, як слимак. На вершечку конуса на тонких нитках нервів звисало кілька очей (3? 4?), також там були невеличкі лискучі клешні, як у краба.
Я НЕ ВІРЮ В ТЕ, ЩО ЗІ МН
ЩОСЬ сказало, що я можу для зручності стати таким самим, але якщо мене це дезорієнтує, краще залишатися у власному тілі (???). Я досі не можу повірити, що сновидіння вийшло з-під МОГО контролю.
Наскільки я зрозумів, конус був чимось середнім між наглядачем, куратором і наставником. Він показав мені клешнею на стіл і повторив, щоб я сідав читати. На столі лежали високі купи книжок. Коли я то прочитаю, сказав конус, він зі мною поговорить. Перевірить, чи я засвоїв (?!), додав він. І що зі мною набагато простіше, ніж з іншими.
Я сів за стіл на лавку й озирнувся. Наскільки я міг бачити, читальня тягнулася нескінченно довго. У самому кінці читальня збиралася в одну точку, нескінченно-недосяжну. Можеш сміятися, але складалося враження, що вона зникає за горизонтом. Так само тягнулися стелажі, столи і читачі. Дуже багато робило якісь конспекти (?) або ж просто писало. Багато хто, як мені здалося, не був людиною взагалі.
Я відкрив першу книжку. Букви, на диво, не розпливались (а як же сон лобних долей?). Якусь мить я просто німів, пробуючи зрозуміти, що за чортівня зі сторінками. Вони були, наче білі паралелепіпеди, що занурюються вглиб власної площини. І слова нагадували підводні човни, що пливуть назустріч читачеві. Кожне слово було об'ємним ієрогліфом якоїсь невідомої мови. ПРОТЕ Я РОЗУМІВ КОЖЕН ЗНАК. Називалася книжка "Культ богів гори Кадаф та інші містерії Гіпербореї". Я зауважив, що з часом тут дуже цікаво: я зумів прочитати усю книжку за якихось півгодини, хоча під час читання це видалося кількома добами (порівн. дію Cannabis Іndica). У книжці розповідалося про край Гіперборею, на далекій півночі (Скандинавія? Антарктида?) та про її віровчення. Знаєш, Банзай, воно мене вразило. Те, що ті гіперборейці поклонялися крижаній горі Кадаф, у яку нібито був заточений бог С'ннгха (?). Щороку йому приносили в жертву восьмеро дітей. Якщо вірити книжці, діти кудись та й дівалися. Надто дико звучить, щоб бути правдою.
Я вже збирався брати наступну порцію лектури, як почув пронизливе піпкання радіо, а слідом — арію із "Запорожця за Дунаєм".
Мене миттєво перекинуло в сон, у якому я був із Дарцею (?). Усе затемнилось, і я зрозумів, що дивлюся на власні зімкнуті повіки.
Не можу собі знайти місця. Мною аж кидає.
Так то був сон?
2.
Одна книжка, куплена на вернісажі у Львові за півтори гривні, відкрила перед Юрком Банзаєм нові світи. Книжка "Шаманські сновидіння" Кетрін Грубер. У ній розповідалось, як у домашніх умовах навчитися замовляти сновидіння із потрібним вам сюжетом, як у сновидіннях шукати відповіді на запитання, а також як навчитись бачити і контролювати усвідомлені сновидіння. Навіть якщо три четверих інформації у книжці було повною лажею, то все одно — Банзая вона зачепила за найживіші нерви й вивернула назовні.
Саме від неї (книжки) проросли корінці його інтересів: він шукав літературу з медитації та виходу із власного тіла; читав праці подружжя Уоссон від етномікології; порівнював власний досвід з перлинами у дослідженні сну — книгами Лабержа, оцінював рефлексії братів Маккена стосовно впливу психотропних грибів на розвиток людства; прочитав усі праці Грофа в царині ЛСД-терапії та голотропного дихання. І, звичайно ж, перепробував на собі усе, що тільки можна було попробувати вдома на канапі чи в кухні. Що, власне, і приводило його тричі в реанімацію.
Та все ж найбільше його зачепило усвідомлене сновидіння. Навіть сам Карлос Кастанеда присвятив йому окрему книжку... І саме тут Банзай пробував із невідступною твердістю, якої йому не вистачало для медитацій.
Але сни! Спочатку в нього ні чорта не виходило. Приблизно чотири місяці. Аж нарешті приснився точнісінько той сон, який він замовляв. І коли Соля уві сні віддалася йому, він із тихим зойком прокинувся. Спершу він вів серйозний журнал снів, великий чорний ґросбух, на корінці якого писало: "Мої сновидіння. Рефлексії". Проте з часом назва почала звучати надто вже претензійно. Банзай перейменував це у надсекретний спецпроект "Сонька-Дрімка". Така назва йому подобалась набагато більше.
Наука давалася стрибкоподібно. Із замовлянням снів проблем виникало все менше й менше. Якось (це було саме у той період, коли Соля пішла від нього) він задумав побачити сон, у якому сокирою розкроює зрадниці голову. Сон приснився... волаюче реальний. Із поверненням свідомості Банзай довго дякував Богу, що то був лише сон. Відтоді він вправлявся лише в усвідомлених сновидіннях.
За весь час практики — від кінця третього курсу до тепер — Банзай бачив дев'ятнадцять сновидінь. Із переїздом у Мідні Буки вони стали снитися йому практично щоночі. Це наганяло розмитий страх та тривогу.
Здавалося, він повільно наближався до чогось.
3.
Банзай надумав піти до Діми. Той мусив знати хоч би щось про той Інститут трансперсональної психології. А якщо він направду щось знав, то, може, підказав би, про що та книжка, яку читав Корій.
У психохолога сидів пан Вітайль Тичинда. Він пив каву й розповідав щось відверто нецікаве. Коли у двері зазирнув Банзай, лице Діми набуло страдницького виразу, мовляв, "Порятуй, друже!"
— Вітю, у мене клієнт, — звернувся він до пана Вітайля. Той продовжував нахабно сьорбати каву.
— A-a-a-a-a-a! Заходьте, заходьте, пане Юrію. Сідайте тут на кrісло. Ми з Дмитrом саме rозмовляємо пrо ПОЕЗІЮ. Taк oт... Сосюrа Rанній і Сосюrа Пізній — цe щось вельми відмінне... Дo rечі, ви читали мою останню збіrочку? "Заrади кохання"? В основному, веRлібеRи... Так-так, досить непогані веРлібеРи!!! — різко перейшов він на виразну українську, побачивши, що втрачає публіку (Банзай саме хотів непомітно вислизнути).
Банзай скрушно похитав головою, показуючи, що ні, іще не читав нової збіrочки: робота, дружина, діти — ніколи все!
Діма задумливо розглядав сумне обличчя Ринґо Старра та босі ступні Леннона.
— То знак, — таки не втерпів він. Побарабанив нігтями по голих ногах. — Знак. Усім нам.
Діма виразно глянув на пана Вітайля. Здавалося, його погляд промовляв: "Джон тим самим хотів передати людству, що кавування під чорно-білими плакатами — не іграшки, і що кабінети психологів — не місце для таких кретинів. Даруйте, для таких кrетинів".
Пан Вітайль, здавалося, раптово прозрів і збагнув усю символічність босості Джона. Він хутенько досьорбав каву (при цьому бурмотів: "Аякже! У Чєхова всьо-всьо-о-о-о пrо це написано! Slovo v SLOVO!") і чкурнув геть.
— Слухай, Дімо, — звернувся він, коли двері за поетом зачинилися, — ти читав якісь книжки Інституту трансперсональної психології? Ну, Гроф, Маккена...
— Гроф. А шо таке?
— Шо, на твою думку, означає вираз "пнакотіческіє пєснопенія"?
Діма знизав плечима. Без поняття, — говорило це знизування.
— А хто такий фон Юнцт? — звичайно, тепер він пригадував книжку, але Дімине слово його також цікавило.
Той знову знизав плечима.
Банзаю кортіло задати ще одне запитання: як пов'язати тексти трансперсональної психології з культами Полінезії та їхніми аналогіями в доколумбовій Америці?
Але й цього Діма не знав. Тому Банзай не питав більше нічого.
Він боявся, що зовсім скоро сам дізнається, у чому справа. У Бібліотеці.
Тільки до чого тут ще й Корій?
4.
7.10.2000
Я знову побував Там. Це можна назвати Вавилонською Бібліотекою, як висловився один іспанець. Там я умію читати практично на усіх мовах. (тепер усі мови здаються лише однією і тою самою)
Я спитав у свого наглядача, чи це сон.
Він намагався розтлумачити мені, що свідомість неперервна, і сон — не відпочинок для мозку. І взагалі, мозок до сну (до сну чи сновидіння — ось що важливо!) не має жодного стосунку. Наглядач сказав, що ми самі собі шкодимо, намагаючись інтерпретувати усе підряд. Важливий процес, а не форма. Якби не наша примха інтерпретувати, ми б зрозуміли, що немає різниці між енергією і матерією. Ми сприймаємо речі полярно — життя або смерть, енергія або матерія, присутність або відсутність, ФОРМА або ПОРОЖНЕЧА (???). На іншому рівні, сказав наглядач мені, він зуміє пояснити це дуже наочно, — міг би так і не вимахуватися. Зовсім я його не про те питав! Чи, може, я неуважно слухав? Він сказав: "Порожнеча — це найдосконаліша форма".
Я читав про дивні речі. В основному, книжки різних заборонених авторів, які були або єресіархами, або прихильниками різних забутих культів. Тепер бачу певний зв'язок між усією тою літературою, яку мене змушують вивчати. В окремих книжках дуже обережно згадуються якісь давно забуті боги, але так ненароком і пошепки, ніби боялися одного лишень написання їх імен. Я не можу втямити, як пов'язати УСІ факти. Переді мною велетенська мозаїка. І ті боги, яких так усі бояться, — становлять її центр. Це як про секс: усі знають, але ніхто не говорить. Бояться, чи як?
5.
11.10.2000
Не знаю, де я був, АЛЕ ЦЕ НЕ СОН.
Знаєш, що я прочитав нині?
Пішла справжнісінька "чорнуха". Вони гадають, що я вже дозрів.
Читав "Демонологію", "Культи гулів", "Прарелігії Шамбали та Му". В основному — опис догм різних віровчень. Практично все — стовідсоткова лажа, але вже проглядається СПІЛЬНА РИСА: вони всі згадують про НАЙДРЕВНІШІ КУЛЬТИ. Всі сходяться на одному: прадавні цивілізації поклонялись яимось диким богам, що прийшли із зірок, імена яких прокляті та забуті, і тому, хто вимовляє їх, вони спопеляють уста і покривають гнійними виразками рота. Культи їхні були кривавими й страшними. І всі як один бояться написати, що ж то були за релігії (релігія?)
(пізніше)
я щойно прочитав книжку, яку бачило чоловік п'ятсот, не більше
(чомусь дрижать руки)
З тих, шо бачили, читала лише третина
всьо зовсім не так, як ми думаємо
В упор не так.
запам'ятати
БОГИ СИВОЇ ДАВНИНИ / ВЕЛИКІ ДРЕВНІ
напевне, я більше лягати спати не буду
1.
Усе залишалось таким самим. Учні, викладаня. Зимнішало, а дні коротшали. У квартирі було холодно, бо виключили ще й опалення. Не було світла, вулиці порожніли.
Львіський поет-декадент Влодко Реланіум (в дещо інших колах більш відомий як Данко Еленіум), писав: "Настала та пора, коли надто холодно, щоб було тепло, та все ще надто тепло, щоб було дійсно холодно".
Гори, як завше, випромінювали вічність.
Змінювалося тільки місто. З плином часу вулиці просякали невиразним страхом. Так, напевне, ЦЕ приходило з вітрами з гір та з голодними запахами із далеких темних зірок.
2.
У ніч, коли Банзаю приснилось останнє усвідомлене сновидіння про Бібліотеку (а це було в середу, 19 жовтня), він несподівано прокинувся посеред ночі. Банзай скинув із себе ковдру й тонкий коцик і виглянув надвір. Вуличку затопило ефірним холодом і крихким місячним світлом. Навколо місяця утворилося бліде, з відблиском, гало, яке віщувало негоду.
Банзай глянув униз. Серце різко кольнуло й швиденько забилося. На вкритому інеєм хіднику стояв Корій і, задерши голову, дивився в небо. Несподівано погляд чоловіка перемістився із зірок на шибу, де біліло обличчя Юрка. Його очі майже фізично вчепились у того гачкуватими кігтиками. Банзай облизав губи. Під сонячним сплетінням палав вогонь.
Корій повільно відірвався від асфальту й поплив угору повітрям прямісінько до Банзаєвого вікна. Навколо чоловіка, здавалося, загусала темрява, обволікуючи Корія у чорну рясу. Губи помітно ворушились, промовляючи нечутні слова. Він порівнявся з Юрком і хижо глянув йому у вічі. Банзай відчув, як його м'язи перетворюються на вогке дерев'яне волокно. Його спаралізувало.
Корій посміхнувся. Білки його очей були чорними від крові. Свіжа чорна цівка збігала з вух по шиї за комір сорочки.
— Вар'гар Йог-Сотот! СИЛА! Нарешті у мене! Гій'я Йог-Сотот! Гій'я вагх'лах! Вагх'лах Йог-Сотот! Ше все попереду! — вигукнув він. Пітьма остаточно заволокла його, наче павутина. Корія вже зовсім не було за нею видно. Темний кокон рвучко стрибнув у височінь, наче чорна комета.
Банзай сидів на підлозі кімнати, притискаючись спиною до стіни. Він тяжко дихав, не відводячи погляду від вікна. Скрипнув паркет, і Банзай неголосно скрикнув. Його тілом тіпало на всі боки.
3.
Останній тиждень був дуже напруженим, але позитивно. Тому що остання субота місяця — це День коледжу, та ще плюс річниця, п'ять років. Відразу після річниці — Гелловін, який тут був у пошані. Невідомо хто і невідомо якими методами випросив у пана Андрія дозвіл аж на 3 (три) вечірки: попсова дискотека, рок-сейшн та електронна трансова вечірка для габерів та синтетиків на кшталт Семпльованого.
— Не для мене, не переживайте, — заспокоїв він їх.
3.
Людина, для якої мала бути "поляна", — це Ростик Стриба. Він вчився на третьому курсі юридичного факультету, був хорошим Юрковим знайомим і провідним спеціалістом у даній сфері.
У той же день Банзай подзвонив йому з телефону, що був на першому поверсі.
— Ну то як, Роню? Поляна плюс оплата за проїзд. І дві години в тому місті.
— А як ти його назвав? Буки-Бяки? Теж мені, фани Конан-Дойля. Добре, Банзаю, як для тебе, поляни може не бути. Лишень квиточок туди і назад. А довго їхати?
— Дві з половиною години.
— О-о-ох... — зітхнув Роня у слухавці. — Ну добре, Юрко. Для тебе.
Банзай повісив слухавку. Ростик Стриба зростав дуже інтеліґентним і вихованим юристом. "Стріли" були його хобі.
4.
Коло телефонного апарата сидів якийсь старий пан із зовнішністю пияка. Банзай знав, що то Ромко Корій, новий сторож. Функція сторожа полягала у тому, щоб пильнувати вхід і не давати всіляким покидькам знадвору шастати по коледжу. У Корія було молочно-сиве, наче дим від сирого листя, волосся, коротесеньке і приховане під чорним беретом десантника. У Корія, напевне, була алергія на дим, тому що білки очей затекли кров'ю. Виглядав він років на п'ятдесят, не більше.
Поки Банзай розмовляв по телефону, чоловік уважно читав книжку. Ще одна книга і блокнотик з простим олівцем лежали коло нього. Хтось чужий підійшов до дверей, і Корій, поклавши книжку сторінками донизу, поспішив до входу. Юрко повісив слухавку і кинув оком на назву.
Одна книжка була українською, інша — російською. Та, що відкрита, — видавництва Інституту трансперсональної психології. "Пнакотические песнопения и измененные состояния сознания. Тексты Р'лайх", автор Юрген фон Юнцт.
Інша книжка — "Полінезійські вірування та північні аналогії у доколумбовій Америці", авторська дисертація Олекси Карни, рік 1987-й.
Якусь жахливу мить Банзай відчував у серці гостре крижане жало.
Ім'я.
Воно, безперечно, було йому знайоме. У сновидінні він читав книжку барона фон Юнцта "Неймовірні культи". Він не пригадував її змісту, але назва та ім'я автора збереглись. Він читав її у Вавилонській Бібліотеці.
Банзай заспішив у туалет. Його почало нудити. Він увірвався в одну кабінку і перехилився над унітазом. Пробував щось відхаркати, але вилив зі себе лише кілька згустків їдкої, кислої мокроти. На стіні у кабінці хтось синім маркером намалював детальне креслення механізму, що нагадував м'ясорубку. Креслення було у трьох проекціях, дуже прецизійне — з використанням товстих, тонких та пунктирних ліній. Видно було, що автор трудився протягом не одного уроку фізики. Підписано: "ВЧИТЕЛЕРІЗКА ПОБУТОВА СТАТИЧНА".
Банзай різко підвів голову і вийшов з кабінки. Перед очима спурхнула сотня метеликів, тому на якусь мить Банзаю видалося, що він бачить на стіні темно-червоні літери. Він кліпнув кілька разів — і літери зникли.
5.
Семпльований і Малаялам дуже переживали. Вони ходили бліді й налякані, як сновиди зі сивих сновидінь. Було вже за квадранс четверта, а Ростика Стриби — ні духу. І Юрко був тут безсилий.
Двадцять по четвертій у коледж спробував зайти невисокий акуратний третьокурсник, з акуратною зачіскою, вдало підібраними окулярами, чистенько одягнутий. Він розсіював довкола себе впевненість та аромат "Олд Спайсу". Звичайно, Корій і не збирався його впускати, проте послав якусь дівчинку за Юрком Банзаєм, котрого гість, власне кажучи, і жадав побачити. Говорив той студент м'яко, виразно, неголосно й дуже переконливо.
Коли Банзай разом із двома напудженими учнями спустилися на перший поверх і вийшли на зимницю, що була ззовні, то зраділо побачили Ростика Стрибу.
Він привітався зі всіма за руку і сказав:
— Давайте, кохані, йдемо у той ваш парк. По дорозі розкажете, шо тут за мудки.
Дорогою Ростик глянув на годинник, видавши здивований вигук (Семпл та Павук подумали, що тепер той Ростик побачить, як вони запізнюються, і пришвидшить хід). Натомість Роня радісно сказав, що в запасі купа часу, можна піти в ресторан пообідати. Семпльований пробував делікатно натякнути, що ресторан у Мідних Буках був лише до Першої світової, і що вони злегка запізнюються, але Роня видав ще один вигук — уже радісний — його очі саме натрапили на кнайпу "Опір".
У кав'ярні Роня преспокійно вицмокав три філіжанки кави — він відразу ж замовив чотири порції, але Павук і Семпл відмовились. У них і так серця билися, як шалені.
Семпльований і Павук на повному серйозі вважали себе останніми романтиками у загниваючому лігві гопніків та праґматизму. Потайки вони звели собі в кумири відомого вбивцю поліцейських Кроулі-Два-Нагани. Із братом по духу Кроулі вони сходилися в одному: в їхніх грудях билися втомлені, але дуже добрі серця.
Павук і Семпльований були справжніми мрійниками. Вони вірили, що міліція справді береже їх, і, якщо злий гопнік відбере у тебе гроші на морозиво, а ти скажеш про це Міліціонеру, злодюжку покарають, а гроші повернуть... і ніхто тобі не робитиме у відділку "слоника" у протигазі чи "ластівку" з вивертанням суглобів; вони вірили, що Міліція ДОБРА, вона захистить їх від злих старших дядьків, а якщо і зловить на вулиці з кишенями, напханими пробитим "планом", то не забере, не викурить сама, і не потрощить змайстрований удома із пляшки "Живчика" кишеньковий бульбулятор, і не посадить до цюпи на невизначений термін, а просто насварить пальцем.
І взагалі, як на то пішло, Семпльований мріяв про життя посеред благословенних Альп, у котеджі з балконом на озеро та мансардою з видом на ліси, мріяв про чотирнадцятилітніх дівчаток-молочниць, білявок у білих блюзочках та червоно-чорних запасочках, дівчаток, спраглих тілесних любощів та добротного грання на килимі між палаючим каміном та дзбанами паруючого молока, які ті білявки, власне, і принесли...
Павуку ж увижались жорстокі розправи над своїми кривдниками — тисяча і одна ніч довгих ножів у гопівських ґетто, підпорядковані йому загони чорних СС "П'ястуки правди" для винищення пацанів... марилося, що одного разу, коли гопи прийдуть зібрати данину, він зробить у повітрі досконалу "блоху" — смертоносний прийом бойового гопака — проломить ногами стриженому мерзотнику грудну клітку, а хтось із бандюг раптом панічно вигукне: "Шухєр, пацани, он на б а є в о й г а п а к ходіт!"... Уявлялось, як він носитиме за пазухою величезний тесак-мачете для четвертування, загорнутий у бавовняну хустинку для витирання крові, орудуматиме ним у ґетто направо і наліво... марились ріки крові та гори м'яса, міхи кістяної муки та віґвами скальпів, скрині, повні коралів із їх членів, палі з насадженими на них головами кривдників, ряди трилітрових слоїків, всередині яких у формаліні плавають здивовані гопівські очі, їхні цирозні печінки та атрофовані сім'яники. Оце був клас для Павука!!!
Коли Банзаїв електронний годинник показав 16:53, Ростик заспокійливо поплескав хлопців по плечу і замовив крихкі пиріжки-круасани. Дякувати Богу, він передумав скуштувати гарячі флячки.
— Не переживайте, народ! То ж звичайнісінькі сільські бики. Ми ше змусимо їх... гм-м... як то кажуть у народі, забашляти нам і вам бабки.
На щастя, Ростик не став їсти круасани в кафе. Він надкусив один, ще один віддав Банзаю, а решту поклав у паперовий пакетик і помалу жував дорогою (він узагалі дуже трепетно ставився до солодкої випічки, а тому в глибині душі тішився, що так багато круасанів залишилося йому).
Коли вони прийшли на призначене місце — тінисту алейку парку, де вельми зручно робити облави на хіпаблудів, — там уже тіснилося чоловік так прибизно двадцять. Банзай побачив, як Павук намагається облизувати сухі губи пересохлим язиком. А Семпльований, напевне, раз-по-раз витягує руку, щоб натиснути на клавішу "Escape", аби вийти з цього дурнуватого сайту.
Ростик зупинився, продовжуючи насвистувати ностальґійну мелодію з "Хрещеного батька". Поліз у кишеню, розгорнув пакетик і доїв круасани (вишнева начинка-мармуляда іще парувала). Піднявши очі, він побачив, що хлопці дивляться на нього в німому благанні.
— Хочете трохи?.. — спитав він із напханим ротом. Семпльований зачаровано подивився на того і лише повільно похитав головою у німому запереченні. Здавалось, він упав у транс. Павук навіть не хитав головою, лише досадливо копнув купу листя.
— Ото вони? — спитав розчаровано за якусь хвилину жування Роня, все ще ротонапхано. Головою він кивнув у бік гопотні, яка аґресивно (і досить-таки розгублено) позирала у їхній бік. Час від часу котрийсь гоп вигукував щось образливе, від чого решта гопів починала реготати.
Прожувавши, витерши рот хустинкою від налиплої цукор-пудри, Роня підхопив втрачену мелодію і наказав усім наближатись.
Ростик привітався уголос, проте нікому руки не потиснув: так почалися мудки.
Спочатку гопи виклали їм свою точку зору стосовно проблеми. Вони оперували такими проґресивними поняттями, як "он мєня напрягає", "ми вас всєх захіпаблудім", "будете нам всім башлять бабкі" і таке інше.
— Я подібний на хіпаблуда? — м'яко спитав Ростик у головного гопа.
— Нєт.
— Тоді давай відійдемо, я тобі дещо розтлумачу.
Такого повороту подій гоп очікував найменше. Це ВІН прийшов тлумачити, ВІН прийшов качать сваї права, і ВІН абсолютно не збирався вислуховувати повчання якогось гоміка-педанта.
Проте він пішов. Вони відійшли на п'ять метрів убік, Ростик — із піднятим підборіддям, зі складеними за спиною руками, гоп — із руками у кишенях, зі святою переконаністю у власній вищості над опонентом.
Спочатку була тиша. Ростик говорив дуже тихо, лише для двох пар вух. Потім у сутінках почувся вигук:
— А чьо він маю дєвчьонку пасилаєт?
А потім:
— Да? Ти увєрєн? Да в жизні таго нє будіть! Якім-та хіпаблудам! Да пашол ти!..
Моментально по цих словах кулак Ростика заїхав тому знизу в щелепу. Гоп упав на коліна, притискаючи руки до підборіддя. Він сплюнув рожевим. Ростик підняв того за лікоть і продовжував свою едукаційну роботу таким самим суґестивним голосом. Тепер гоп, підтримуваний за лікоть, лишень кивав без слів. По якихось семи хвилинах вони повернулись. Гоп підійшов до своїх друзяк і тихо переповів усе в кількох словах. "П'ятьдєсят грівєн?" — не вірячи власним вухам, вигукнув хтось із юрми.
— Ну то як? — по короткій паузі голосно спитав Ростик, який уже став зліва від Банзая.
— Харашо, — тихо промовив вожак.
— Передасте філки ось тому чоловікові, — Ростик кивнув головою на Банзая. Той мовчки пускав ротом кільця пари, думаючи у цей момент про Дарцю.
— І пам'ятай, що я тобі казав.
Гоп неохоче кивнув головою і пішов. Компанія, яка прийшла сюди натовкти бузі хіпаблудам, розчаровано попленталась услід за ним.
Через два дні до його кабінету заповз верховний гоп. Нічого не промовивши, він дав Банзаю десять купюр номінальною вартістю у п'ять грн. кожна. Зі всіх папірців до нього пильно приглядався батько Хмель.
Тридцять п'ять він надіслав Ростику поштовою карткою з написом "ДЯКУЄМО". П'ятнадцять — по п'ять на душу — залишилось їм на морозиво.
1.
Сонька-дрімка: що мені сниться.
19.09.2000
Цілий день думав про Дарцю, в надії, що вона присниться. Виконав усі поради, дані К.Г., розробив сценарій і постійно прокручував у голові. Запам'ятав 3 сни. 1 — див. Додаток; 2 — задуманий сон про Дарцю (див. там само). Найбільше мене вразив третій, останній із тих, що я запам'ятав. Він був Надзвичайно Яскравий, навіть як на усвідомлене сновидіння.
Закінчився сон про Дарцю, і тут я зрозумів, що це і є замовлений сон. Тобто збагнув, що я у тілі сновидіння. Від збудження відчув, що прокидаюся, тому вик. прийом К.Г. на подібний випадок. То так класно! Я побачив, як стіни кімнати починають розтуманюватись і зникати. Я опинився у великому приміщенні з височенною стелею. Дуже високою. Приміщення незатишне. При стінах стояло безліч стелажів із книжками. Нагадую: я повністю контролював свої дії і був абсолютно впевнений у тому, що то НЕ сон. Усе точнісінько як у реальності: зір, слух,
(Власне щойно згадав, що не було жодного відчуття дотику чи смаку. Може, я вже забув?)
До мене підійшов якийсь чоловік у простому непримітному одязі й сказав, щоб я сідав і починав читати. Я пробував змусити його зникнути (бо відчував, що він мав якусь владу наді мною), як то буває при сновидінні, але той пан сказав: "нічого не вийде, не крути мені, Юра, не стругай дурня, сідай і читай".
????????????
Тоді я спробував перетворити його на щось інше (напр., на кота). Чоловік раптово випав із фокусу — здалося, між нами тече потужний струмінь гарячого повітря. Коли я спробував сфокусуватися знову, переді мною було ЩОСЬ.
(Я дивуюсь, як я не проснувся від страху. Може, мене тримали там зумисне?) маразм!
ЩОСЬ виглядало, як вис. (бл. 5м?) рожевий м'ясистий конус. Широким кінцем конуса він стояв на підлозі й пересувався, як слимак. На вершечку конуса на тонких нитках нервів звисало кілька очей (3? 4?), також там були невеличкі лискучі клешні, як у краба.
Я НЕ ВІРЮ В ТЕ, ЩО ЗІ МН
ЩОСЬ сказало, що я можу для зручності стати таким самим, але якщо мене це дезорієнтує, краще залишатися у власному тілі (???). Я досі не можу повірити, що сновидіння вийшло з-під МОГО контролю.
Наскільки я зрозумів, конус був чимось середнім між наглядачем, куратором і наставником. Він показав мені клешнею на стіл і повторив, щоб я сідав читати. На столі лежали високі купи книжок. Коли я то прочитаю, сказав конус, він зі мною поговорить. Перевірить, чи я засвоїв (?!), додав він. І що зі мною набагато простіше, ніж з іншими.
Я сів за стіл на лавку й озирнувся. Наскільки я міг бачити, читальня тягнулася нескінченно довго. У самому кінці читальня збиралася в одну точку, нескінченно-недосяжну. Можеш сміятися, але складалося враження, що вона зникає за горизонтом. Так само тягнулися стелажі, столи і читачі. Дуже багато робило якісь конспекти (?) або ж просто писало. Багато хто, як мені здалося, не був людиною взагалі.
Я відкрив першу книжку. Букви, на диво, не розпливались (а як же сон лобних долей?). Якусь мить я просто німів, пробуючи зрозуміти, що за чортівня зі сторінками. Вони були, наче білі паралелепіпеди, що занурюються вглиб власної площини. І слова нагадували підводні човни, що пливуть назустріч читачеві. Кожне слово було об'ємним ієрогліфом якоїсь невідомої мови. ПРОТЕ Я РОЗУМІВ КОЖЕН ЗНАК. Називалася книжка "Культ богів гори Кадаф та інші містерії Гіпербореї". Я зауважив, що з часом тут дуже цікаво: я зумів прочитати усю книжку за якихось півгодини, хоча під час читання це видалося кількома добами (порівн. дію Cannabis Іndica). У книжці розповідалося про край Гіперборею, на далекій півночі (Скандинавія? Антарктида?) та про її віровчення. Знаєш, Банзай, воно мене вразило. Те, що ті гіперборейці поклонялися крижаній горі Кадаф, у яку нібито був заточений бог С'ннгха (?). Щороку йому приносили в жертву восьмеро дітей. Якщо вірити книжці, діти кудись та й дівалися. Надто дико звучить, щоб бути правдою.
Я вже збирався брати наступну порцію лектури, як почув пронизливе піпкання радіо, а слідом — арію із "Запорожця за Дунаєм".
Мене миттєво перекинуло в сон, у якому я був із Дарцею (?). Усе затемнилось, і я зрозумів, що дивлюся на власні зімкнуті повіки.
Не можу собі знайти місця. Мною аж кидає.
Так то був сон?
2.
Одна книжка, куплена на вернісажі у Львові за півтори гривні, відкрила перед Юрком Банзаєм нові світи. Книжка "Шаманські сновидіння" Кетрін Грубер. У ній розповідалось, як у домашніх умовах навчитися замовляти сновидіння із потрібним вам сюжетом, як у сновидіннях шукати відповіді на запитання, а також як навчитись бачити і контролювати усвідомлені сновидіння. Навіть якщо три четверих інформації у книжці було повною лажею, то все одно — Банзая вона зачепила за найживіші нерви й вивернула назовні.
Саме від неї (книжки) проросли корінці його інтересів: він шукав літературу з медитації та виходу із власного тіла; читав праці подружжя Уоссон від етномікології; порівнював власний досвід з перлинами у дослідженні сну — книгами Лабержа, оцінював рефлексії братів Маккена стосовно впливу психотропних грибів на розвиток людства; прочитав усі праці Грофа в царині ЛСД-терапії та голотропного дихання. І, звичайно ж, перепробував на собі усе, що тільки можна було попробувати вдома на канапі чи в кухні. Що, власне, і приводило його тричі в реанімацію.
Та все ж найбільше його зачепило усвідомлене сновидіння. Навіть сам Карлос Кастанеда присвятив йому окрему книжку... І саме тут Банзай пробував із невідступною твердістю, якої йому не вистачало для медитацій.
Але сни! Спочатку в нього ні чорта не виходило. Приблизно чотири місяці. Аж нарешті приснився точнісінько той сон, який він замовляв. І коли Соля уві сні віддалася йому, він із тихим зойком прокинувся. Спершу він вів серйозний журнал снів, великий чорний ґросбух, на корінці якого писало: "Мої сновидіння. Рефлексії". Проте з часом назва почала звучати надто вже претензійно. Банзай перейменував це у надсекретний спецпроект "Сонька-Дрімка". Така назва йому подобалась набагато більше.
Наука давалася стрибкоподібно. Із замовлянням снів проблем виникало все менше й менше. Якось (це було саме у той період, коли Соля пішла від нього) він задумав побачити сон, у якому сокирою розкроює зрадниці голову. Сон приснився... волаюче реальний. Із поверненням свідомості Банзай довго дякував Богу, що то був лише сон. Відтоді він вправлявся лише в усвідомлених сновидіннях.
За весь час практики — від кінця третього курсу до тепер — Банзай бачив дев'ятнадцять сновидінь. Із переїздом у Мідні Буки вони стали снитися йому практично щоночі. Це наганяло розмитий страх та тривогу.
Здавалося, він повільно наближався до чогось.
3.
Банзай надумав піти до Діми. Той мусив знати хоч би щось про той Інститут трансперсональної психології. А якщо він направду щось знав, то, може, підказав би, про що та книжка, яку читав Корій.
У психохолога сидів пан Вітайль Тичинда. Він пив каву й розповідав щось відверто нецікаве. Коли у двері зазирнув Банзай, лице Діми набуло страдницького виразу, мовляв, "Порятуй, друже!"
— Вітю, у мене клієнт, — звернувся він до пана Вітайля. Той продовжував нахабно сьорбати каву.
— A-a-a-a-a-a! Заходьте, заходьте, пане Юrію. Сідайте тут на кrісло. Ми з Дмитrом саме rозмовляємо пrо ПОЕЗІЮ. Taк oт... Сосюrа Rанній і Сосюrа Пізній — цe щось вельми відмінне... Дo rечі, ви читали мою останню збіrочку? "Заrади кохання"? В основному, веRлібеRи... Так-так, досить непогані веРлібеРи!!! — різко перейшов він на виразну українську, побачивши, що втрачає публіку (Банзай саме хотів непомітно вислизнути).
Банзай скрушно похитав головою, показуючи, що ні, іще не читав нової збіrочки: робота, дружина, діти — ніколи все!
Діма задумливо розглядав сумне обличчя Ринґо Старра та босі ступні Леннона.
— То знак, — таки не втерпів він. Побарабанив нігтями по голих ногах. — Знак. Усім нам.
Діма виразно глянув на пана Вітайля. Здавалося, його погляд промовляв: "Джон тим самим хотів передати людству, що кавування під чорно-білими плакатами — не іграшки, і що кабінети психологів — не місце для таких кретинів. Даруйте, для таких кrетинів".
Пан Вітайль, здавалося, раптово прозрів і збагнув усю символічність босості Джона. Він хутенько досьорбав каву (при цьому бурмотів: "Аякже! У Чєхова всьо-всьо-о-о-о пrо це написано! Slovo v SLOVO!") і чкурнув геть.
— Слухай, Дімо, — звернувся він, коли двері за поетом зачинилися, — ти читав якісь книжки Інституту трансперсональної психології? Ну, Гроф, Маккена...
— Гроф. А шо таке?
— Шо, на твою думку, означає вираз "пнакотіческіє пєснопенія"?
Діма знизав плечима. Без поняття, — говорило це знизування.
— А хто такий фон Юнцт? — звичайно, тепер він пригадував книжку, але Дімине слово його також цікавило.
Той знову знизав плечима.
Банзаю кортіло задати ще одне запитання: як пов'язати тексти трансперсональної психології з культами Полінезії та їхніми аналогіями в доколумбовій Америці?
Але й цього Діма не знав. Тому Банзай не питав більше нічого.
Він боявся, що зовсім скоро сам дізнається, у чому справа. У Бібліотеці.
Тільки до чого тут ще й Корій?
4.
7.10.2000
Я знову побував Там. Це можна назвати Вавилонською Бібліотекою, як висловився один іспанець. Там я умію читати практично на усіх мовах. (тепер усі мови здаються лише однією і тою самою)
Я спитав у свого наглядача, чи це сон.
Він намагався розтлумачити мені, що свідомість неперервна, і сон — не відпочинок для мозку. І взагалі, мозок до сну (до сну чи сновидіння — ось що важливо!) не має жодного стосунку. Наглядач сказав, що ми самі собі шкодимо, намагаючись інтерпретувати усе підряд. Важливий процес, а не форма. Якби не наша примха інтерпретувати, ми б зрозуміли, що немає різниці між енергією і матерією. Ми сприймаємо речі полярно — життя або смерть, енергія або матерія, присутність або відсутність, ФОРМА або ПОРОЖНЕЧА (???). На іншому рівні, сказав наглядач мені, він зуміє пояснити це дуже наочно, — міг би так і не вимахуватися. Зовсім я його не про те питав! Чи, може, я неуважно слухав? Він сказав: "Порожнеча — це найдосконаліша форма".
Я читав про дивні речі. В основному, книжки різних заборонених авторів, які були або єресіархами, або прихильниками різних забутих культів. Тепер бачу певний зв'язок між усією тою літературою, яку мене змушують вивчати. В окремих книжках дуже обережно згадуються якісь давно забуті боги, але так ненароком і пошепки, ніби боялися одного лишень написання їх імен. Я не можу втямити, як пов'язати УСІ факти. Переді мною велетенська мозаїка. І ті боги, яких так усі бояться, — становлять її центр. Це як про секс: усі знають, але ніхто не говорить. Бояться, чи як?
5.
11.10.2000
Не знаю, де я був, АЛЕ ЦЕ НЕ СОН.
Знаєш, що я прочитав нині?
Пішла справжнісінька "чорнуха". Вони гадають, що я вже дозрів.
Читав "Демонологію", "Культи гулів", "Прарелігії Шамбали та Му". В основному — опис догм різних віровчень. Практично все — стовідсоткова лажа, але вже проглядається СПІЛЬНА РИСА: вони всі згадують про НАЙДРЕВНІШІ КУЛЬТИ. Всі сходяться на одному: прадавні цивілізації поклонялись яимось диким богам, що прийшли із зірок, імена яких прокляті та забуті, і тому, хто вимовляє їх, вони спопеляють уста і покривають гнійними виразками рота. Культи їхні були кривавими й страшними. І всі як один бояться написати, що ж то були за релігії (релігія?)
(пізніше)
я щойно прочитав книжку, яку бачило чоловік п'ятсот, не більше
(чомусь дрижать руки)
З тих, шо бачили, читала лише третина
всьо зовсім не так, як ми думаємо
В упор не так.
запам'ятати
БОГИ СИВОЇ ДАВНИНИ / ВЕЛИКІ ДРЕВНІ
напевне, я більше лягати спати не буду
1.
Усе залишалось таким самим. Учні, викладаня. Зимнішало, а дні коротшали. У квартирі було холодно, бо виключили ще й опалення. Не було світла, вулиці порожніли.
Львіський поет-декадент Влодко Реланіум (в дещо інших колах більш відомий як Данко Еленіум), писав: "Настала та пора, коли надто холодно, щоб було тепло, та все ще надто тепло, щоб було дійсно холодно".
Гори, як завше, випромінювали вічність.
Змінювалося тільки місто. З плином часу вулиці просякали невиразним страхом. Так, напевне, ЦЕ приходило з вітрами з гір та з голодними запахами із далеких темних зірок.
2.
У ніч, коли Банзаю приснилось останнє усвідомлене сновидіння про Бібліотеку (а це було в середу, 19 жовтня), він несподівано прокинувся посеред ночі. Банзай скинув із себе ковдру й тонкий коцик і виглянув надвір. Вуличку затопило ефірним холодом і крихким місячним світлом. Навколо місяця утворилося бліде, з відблиском, гало, яке віщувало негоду.
Банзай глянув униз. Серце різко кольнуло й швиденько забилося. На вкритому інеєм хіднику стояв Корій і, задерши голову, дивився в небо. Несподівано погляд чоловіка перемістився із зірок на шибу, де біліло обличчя Юрка. Його очі майже фізично вчепились у того гачкуватими кігтиками. Банзай облизав губи. Під сонячним сплетінням палав вогонь.
Корій повільно відірвався від асфальту й поплив угору повітрям прямісінько до Банзаєвого вікна. Навколо чоловіка, здавалося, загусала темрява, обволікуючи Корія у чорну рясу. Губи помітно ворушились, промовляючи нечутні слова. Він порівнявся з Юрком і хижо глянув йому у вічі. Банзай відчув, як його м'язи перетворюються на вогке дерев'яне волокно. Його спаралізувало.
Корій посміхнувся. Білки його очей були чорними від крові. Свіжа чорна цівка збігала з вух по шиї за комір сорочки.
— Вар'гар Йог-Сотот! СИЛА! Нарешті у мене! Гій'я Йог-Сотот! Гій'я вагх'лах! Вагх'лах Йог-Сотот! Ше все попереду! — вигукнув він. Пітьма остаточно заволокла його, наче павутина. Корія вже зовсім не було за нею видно. Темний кокон рвучко стрибнув у височінь, наче чорна комета.
Банзай сидів на підлозі кімнати, притискаючись спиною до стіни. Він тяжко дихав, не відводячи погляду від вікна. Скрипнув паркет, і Банзай неголосно скрикнув. Його тілом тіпало на всі боки.
3.
Останній тиждень був дуже напруженим, але позитивно. Тому що остання субота місяця — це День коледжу, та ще плюс річниця, п'ять років. Відразу після річниці — Гелловін, який тут був у пошані. Невідомо хто і невідомо якими методами випросив у пана Андрія дозвіл аж на 3 (три) вечірки: попсова дискотека, рок-сейшн та електронна трансова вечірка для габерів та синтетиків на кшталт Семпльованого.