Страница:
— А, ти про двійників? — Терезка врешті здогадалася, що питання адресоване їй. З неохотою відірвала погляд від сонечка на вістрі травини і перевела на Антона. — Тих, що я говорила з ними, коли ковзала?
— Ага. Ті. Злі… чи нормальні такі?
Вона спершу знизала плечима, а потім впевнено закивала.
— Не злі, але якісь зазнайкуваті.
Антон почервонів, але вдав, наче йому це до лампочки. Терезка підмітила це й потайки посміхнулася. (Пальчики несвідомо вовтузились із зав’язками сумки.)
Вітер. Шерхіт сухої трави.
— То чому я так їздила? — поцікавилася вона, коли до Антона повернулася звикла пастель.
— Ніхто не знає, чому. Це загадка. Буба, до слова, і досі пробує її розгадати.
— А що, він хіба не з нами? Він мусить бути десь тут, адже ні? В сенсі, чи не так?
Антон, знову споважнілий, закивав головою. Сонце. Спека.
— Нє. Таке трапляється рідко, але трапляється. Він загубився. Ну й архе з ним.
— Якщо ти вже виділа, як виглядає “плазма”, можемо погомоніти й про “Архе-8”, — сказав він і порухав бровами.
— Котресь із твоїх дзеркал вже цим займалося. Пуста трата часу. Я нічого не зрозуміла. Певне, тупенька я.
Антон задумався і знову почіхрав зарослі щоки. (“Хочеш видаватись старшим? Не вірять, що ти перейшов до десятого класу? Додай собі мужності — візьми GILLETTE KIDS”).
— Ти давай розказуй все поволі. По реченню. Так, щоби я зрозуміла. Окі-докі?
Почав Антон із такого:
— Я зрозумів, що існує змова, — сказав він і на підтвердження кивнув підборіддям.
Терезка кивнула й собі: можливо. Наразі проти таких припущень вона не заперечувала.
— Наступне: я зрозумів, якого роду це змова. Це порівняно недавня змова, не більше трьох тисяч років тому. Це, сказати би, змова самої еволюції. Бо, виявляється, все, що б людина не робила, вона робить по команді. Тому я назвав це змовою команд.
Терезка дала знак зупинитися.
— Яких іще команд?
— Геометричних, — сказав Антон і насупив брови.
Терезка знову ледь не розреготалася з його вигляду, якби не вдумалася в опальне слівце: геометрія. Їй одразу ж пригадалось, як десь у класі десятому, зимою, її дах з’їхав на санках з розуму. Звичайно: Лобачевський, “Геометрія сфери” (неопубл.). Риман “Суть точки” (неопубл.). Гаусс “Введення в нелінійність” (неопубл.). Лжеевклід і його “Сумнівання”. Теж неопубл.
А ось іще один вар’ят: Антон і його “Архе-8”. Черговий неопубл. Не інкаше, як справді підісланий кимось. Погляд зупинився на сумці, й Терезку прохромив лихий здогад. Все склалося: поки вона була нав’ючена, Антон лазив досередини (ми, як пригадуєте, скористалися цим моментом для уточнення деяких терезчиних преференцій та фйолів) і знайшов ксерокопії підручника з геометрії. “А тепер користується цим і прощупує ґрунт, — упевнилась вона. — Тільки для чого?”. Терезка примружила око, як це робив Антон, і глянула на того фраєра у зовсім іншому світлі. А той, навіть гадки не маючи, що його вже розкушено по сьоме коліно, спокійнісінько кривився сонцю й чіхрав щоки. Он воно — обличчя справжньої змови! Терезка вчергове придивилася до Антонової міни: те, у відповідь, заграло тисячами таких самоочевидних подробиць, які мусіли наштовхнути її до роздогадки ще на початку знайомства. Швидко, аби її не розкусили, Терезка набрала подоби уважної, вдумливої дівчинки, — дівчинки, яка легко ніяковіє, дівчинки, яку легко загнати в кут, — і вражено закліпала очима:
— Ах, геометричних?!
— Так, — Антон кивнув і зробився ще серйознішим. — Ти ще про неї прочитаєш, я дам тобі свої записки. Але мені більше цікаво зараз, хто за тим стоїть. Хто вони — “Архе-8”? І головне: як із тим геометричним заколотом в’яжешся ти?
— Я?!!
— Так! Адже ти також виділа “плазму”. Ти повинна це розуміти. Кожен, хто крапав “архе”, був причетним до змови геометричної “Архе-8”. Ти частинка геометрії. Геометрія — це і є вони, АРХЕ-8.
— Ах, і ХТО Ж ВОНИ?! — Терезка вдала, наче її очі от-от вислизнуть із орбіт. “О Боже, О Боже! ЯК ЦІКАВО! Невже цей Антон переконаний, що зможе обвести мене такими малімонами довкола пальця?!”. — Ну? І хто вони?
— Це інопланетяни. Вони готуються полонити світ.
Далі боротися зі собою не було сенсу, і Терезка просто розреготалася. Від її сміху Антон скуйовдився, наче отримав копняка під зад. Терезка трохи втихомирилась, і, щоб якось розважити Антона, сказала:
— Ти, Антон, не ображайся… Ну, я не маю на увазі нічого поганого, тобто, нічого особистого, в сенсі, нічого особливого, але… Мене просто переслідує враження, шо ти йобнутий.
З дуже серйозним виглядом Антон поліз до своєї сумки і витягнув звідти зачовганий блокнотик.
— На он, — сказав він. — Візьми, погортай. Нє, серйозно — бери, бери. Тут, можливо, все доступніше сказано. Може, й ти дахом поїдеш.
Терезка читає
Вони домовилися зустрітися з Антоном наступного понеділка — вже у вересні. Антон, мовляв, їде ще десь відпочити — за власним же визначенням, “десь до води” (здається, мова йшла про якусь набережну). Терезка розпрощалася з баригою Антошкою, по чому довго-довго дивилася йому вслід, м’яко посміхаючись і делікатно переступаючи з п’яточки на пальчики. Перша перемога була за нею.
Додому Терезка топала веселою та натхненною. Невідомі кинули їй виклик у гру, це о’кей. Але мабуть, ніхто серед отих незнайомих (без різниці, хто це -якийсь там Антон чи саме АРХЕ-8) не здогадувався, у що потенційно може перерости така гра.
Головне для себе Терезка узагальнила в наступному: поки вона пам’ятатиме, що все це — гра, вона ж ту гру й вестиме, а рахунок твердо триматиметься 6:0.
Що би там не коїлось, на душі їй було свобідно: у дитсадок вона поверталася щойно у жовтні. Цілий місяць осені для ігор, забав та несподіванок.
Дома її зустріло те, що завжди: важковпізнавана за безладом кімната, закидана підручниками хімії (“Хімії? — хотілося дивуватися їй. — Хіба я мала колись книжки з аналітичної хімії?! А як же моя геометрія?”), годинник без батарейки і пара сонечок на підвіконні. Кілька хвилин Терезка вичікувала, чи не будуть сонечка злягатися. Не спостерігши, однак, нічого екстравагантного, вона пішла на кухню попити чаю.
Чогось почало підтошнювати, до того ж крутилася голова — певне, залишки “архе”.
Із легким здивуванням вона зловила себе на думці, що встигла вже й призабути, як сьогодні зранку вона вперше крапала “плазму”.
Її охопило дивне збентеження — зрештою, характерне для всіх плазматиків-початківців. Легкий неспокій і туга за чимось забутим не проходять навіть тоді, коли остаточно пригадуються всі деталі першого в’юка. Вони особливо загострюються при усвідомленні плину часу та спогляданні епічних явищ природи: світанків, заходів, злив з блискавицями, веселок, хмар типу страто-кумулюс тощо. За умови нагляду більш досвідчених видців “плазми” цей етап легко трансформувати у настрій, знаний як “свист у вухах”. “Свист у вухах” — це особливе зміцнення духу, добре відоме всім архе-акцепторам, багато чим схоже до перемоги над лінню, напр, коли, замість того, щоби іпохондрично чіхрати сраку на канапі, людина бере і їде в гори. Супруводжується напливом життєвих сил, відчуттям розкутості рухів та м’ятним холодом усередині черепної коробки. Досягається, як правило, повторним закрапуванням “плазми” і уважним запам’ятовуванням елементів настрою “свисту в вухах”. За умови, якщо старанно прислухатися до “свисту”, пригадування цих відчуттів легко повертає людюину в потрібний стан.
У випадку, коли нав’язливі переживання “втраченої пам’яті про головне” запустити без нагляду, наступає в’ялотекуча меланхолія і подальше відраза та забуття досвіду закрапування.
Терезка погладила себе по животу. Незрозуміло чому він почав боліти на тиждень швидше. “Сходити в аптеку”, — відмітила в думках вона, заодно пригадавши, що збиралася сьогодні помити голову.
Терезка поставила грітися чайник і, сівши поближче до вікна, добула з наплечника Антонові одкровення. Погортала трохи, поки не вибрала перший-ліпший кавалок:
Ці прозріння позбавляють сну.
(“Ориґінально. Я теж чогось розпозіхалася”, — подумала вона.)
Невже це почалось із писемністю? Невже Архе-8 були вже тоді? Можливо, нас почали контролювати відтоді, як мавпоподібний Адам намалював перший символ?
Я починаю потроху розуміти. Якщо команди Архе настільки тривалі, вони не можуть ґрунтуватися на чомусь так хиткому й непевному, як морфологія чи синтаксис. Команди існують на рівні орфогра
“Дурниці якісь. Але йдемо далі.”
Хочеться кричати з полегшення і стрибати до стелі. Боже, як слабо втримує мене цей світ у собі!. Ще трохи, і хвиля одкровень змете мене на тамтой бік знань.
“Знову це вапліте. Суцільна австралопітеччина.”
З кожною перегорнутою сторінкою Терезку підтошнювало чим раз більше; так, як, мабуть, тошнить старі годинники, коли закінчується завід і пружина здавлює коліщатка.
Вона гортала блокнот чимраз швидше, схоже, вирішила догортати його до кінця перед тим як виригає підвечірок.
“Ага. Це, може, цікаво.”
КОМАНДИ ІСНУЮТЬ НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ІНФОРМАТИВНОМУ, НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ВЕРБАЛЬНОМУ ЧИ СЕНСУАЛЬНОМУ, ХОЧ І ВКЛЮЧАЮТЬ ЇХ. ВОНИ ІСНУЮТЬ НА РІВНІ ГРАФІЧНОМУ, БО Є СИМВОЛОМ, ІЗ ЯКОГО ПОЧАВСЯ ТОТАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ЦІ КОМАНДИ, (ЧИ НАВІТЬ ЖАХЛИВІШЕ — КОМАНДА) ВХОПЛЕНІ У КІЛЬКОХ ГЕОМЕТРИЧНИХ РЕВЕРАНСАХ, НАВІКИ ПІДКОРИЛИ ЛЮДСТВО ДЛЯ ВЛАСНИХ КОРИСЛИВИХ ЦІЛЕЙ.
Звідси випливає, що й геометрія накреслення літер вже є нічим іншим, як кодом.
А що, як будова КОМАНД є настільки замкнутою на себе, що не потребує втручання зназовні? Виходить, що й мої думки теж є нічим іншим як
Терезка похапцем перегорнула кілька сторінок. Антонові марення разили чимраз глибшою клінікою, від чого над горлом нависла нудота. Її підтошнювало так, як, мабуть, може тошнити старі годинники, коли закінчується завід і пружина давить на коліщатка.
Пальці гортали чимраз швидше, бо, схоже, їх господиня вирішила догортати записник до кінця, перш ніж виригати підвечірок.
1. Точка на площині. Точка — це координата Абсолюту. Найбільше табу, нав’язане соціумом (не рахуючи фашистоїдної концепції “здорового глузду”) — питання про існування самої точки. Формулювання “точка — це умовність” чомусь сприймається саме як об’єктивна данність. Для того, щоб людина визнала існування точки як такої, в її уяві повинно відкластися певне священне місце для слів, які б тлумачили, що ж воно таке — точка. Підкорення команді точки рівне визнанню власної упослідженості перед Абсолютом. Команді точки як графічній формі існування можна протиставити смерть того, хто за точкою спостерігає. Тільки смерть може внести у це безглузде визначення міри уявності точки конкретну межу. Адже вмирають всі, а смерть ірраціональна. Тому команду точки можна окреслити так: за означенням, “здоровому глузду” властива впевненість у судженнях, але, попри все, він вагається. Я ж тепер не впевнений ні в чому, — саме тому я більше не вагаюсь. Ця впевненість іншого ґатунку. Вона — це тунель за межі світу команд. Це не-точковість.
2. Пряма. Найзагадковіша із команд, поскільки є, на мою думку, найдавнішою. Пряма розбиває хаос першопростору на співплощини, на “тут” і “там”. Пряма — це сутність розділеності, осердя ілюзій. Пряма породжує “глибину” (відстань) — так обман за обманом у нас відбирають простір, чи то пак, уявлення про нього. Пряма — це стик безмежно великих співплощин по неіснуючій межі. Але людина чомусь бере до уваги слово “стик”, при цьому ухитряється забувати про слово “неіснуючий”. Пряма — це найглибша рана, яку будь-коли наносили людскій свідомості. Мало хто виживає після такого удару.
3. Перетин прямих. Вертикаль-горизонталь. Він вселяє в людей нічим не підкріплену надію на те, що існує така річ як Вертикаль. Звідси, наскільки видно, беруться усі базові режими соцгалюцинацій: принцип ієрархії як руху від точки перетину. Вертикаль-горизонталь нав’язливо мусує ідею про те, що світ довкола нас є структурованим. Але знову ж таки: він (світ) видається структурованим тільки тоді, коли приймається за чисту монету ідея про те, що прямі в принципі здатні перетнутися. Абсурд! Декарт — це новітній пилат, що розіп’яв реальність на хресті координат.
4. Коло. Це те, що викликає в мене істерику. Мені лячно бодай уявити, який нервовий зрив пережила перша людина, котра здогадалася замкнути пряму у коло. Це психоз за задумом. Довкола колеса у свій час навмисне нагніталася атмосфера сакрального — саме для підкорення тих умів, котрі шукали Невиразиме у знаках. Показово, що сама концепція “сакрального” ще досі живе у соціально-обумовленій, “невпевненій” свідомості. “Здоровий глузд” є внутрішньо властивою, замкнутою на собі функцією відторгнення соціумом не орієнтованих на точку описових команд. Соціум — це фашизм у найбрутальнішій його формі, “здоровий глузд” — внутрішній диктатор, якому життєво необхідно перебувати в компанії собі подібних. Гніт кола довкола точки як зерна раціонального робить людину рабом не стільки зовнішнім, як внутрішнім. Впишіть в коло точку, і ви все зрозумієте.
5. Трикутник. Ілюзія. Одна з наймайстерніших ілюзій, котрі були створені у геометричній кузні Архе-8. Рівносторонній трикутник настільки спокусливий до інтерпретацій, що закрадається підозра, чи не володіють трикутники якоюсь герметичною, геометричною формою самоусвідомлен-ня. Видається, що це свого роду рецептори, які, за кількістю нагромадження себе у смисловому полі можуть робити висновки про стан свідомості. Хоча насправді висновок — чергова описова фікція, результат гніту “здорового глузду”. Просто “висновки” подаються у поле впливів Архе в якості нових команд. PR-технологи вклали в команду трикутника таку наказову силу, що людство вкотре побачило у цьому проблиск скарального. В результаті — намагання підлаштувати під нього одну з гомологій Абсолюту — “Святу Трійцю”. Не більше, ніж онтологічна спроба намацати зв’язки з точкою. Насправді ж трикутник не означає нічого. Нехай ця команда залишиться не-зрозумілою. Бо команда — це знак. А я пообіцяв собі не тлумачити знаки, бо тлумачення — це і є команда трикутника
6. Квадрат. Принцип відносності, на якому так полюбляє спекулювати соціум. Квадрат — це базова цеглина керунку тлумачень команд Віруса. Ключовим є момент, коли людина пробує бачити себе відносно команди: всередині чи зназовні квадрата. Гадаю, квадрати кодують моделі поведінки типу “if-then-else”.
7. Фігура T — гіпотетичний ключ до розщеплення системи. Насправді — можливість її розширення через подальший опис її ж деструкції. Перпендикулярність — спосіб змінити масований напрям команд, коли вичерпує себе попередній, перемикання на інший пучок причин-наслідків. Цікаво, що поєднання двох Т-фігур дає найзагадковіший знак кирилиці, літеру, яка виявилася тісно прив’язаною до непізнаваного, незбагненного, нескінченного та решти парадоксальних, заперечливих не-форм, характерних для слов’ян. Мова йде про літеру Н
Враз Терезі стало зовсім зле. Вона відклала блокнотик і повільно прослідкувала поглядом арабески тріщин її кухонного столу. Очі мовби стали облущуватись.
Квадрат. Трикутник. Лінії. Точки.
Несподівано голова крутнулася, як у центрифузі. Тереза повалилася на підлогу, стукнувшись при цьому чолом об духовку. Блокнотик накрив її посірілими, залитими колись водою сторінками, як вицвілим листям.
Засвистів чайник, і крізь відчинене вікно (у сяйві заходу) влетіло ще три сонечка. На цьому свисті й закінчився день, коли Терезка закрапала очі.
Тереза бачить Дереша
Спочатку я подумав: це буде повість.
Я приготував більш-менш вдалу відповідь на той випадок, якщо мені вчергове закинуть вторинність (головно завдяки Борхесу і Пєлєвіну). Історія кохання чи вбивства, — сказав би я, — завжди така сама. Змінюються лицедії та декорації, а Природній театр — незмінний.
Зрештою, вищезгадані добродії першими погодяться, що авторство — річ більш ніж сумнівна. (Тому про сумне — ні слова.)
Отож: коли я особисто зустрів Терезку, бажання пояснювати чи виправдовуватися стали враз неактуальними.
Коли Терезка і я зустрілися, я збагнув, що то вже далеко не література, а, радше, різновид магії — Психургія чи Некромантія чи інше слово з великої літери, котре в наш час пора писати з малої. Бо, якщо поети звикли вправлятися в тому, що називають молодшою сестрою магії, то мені, певне, поталанило познайомитися з їх люблячим татом.
Отож, коли я зустрів Терезку обличчям до обличчя у визначений мною ж час, я зрозумів — далі йти нікуди.
Я вже у безконечності.
Про це писали Борхес (якого в романі “Культ” я по простоті душевній назвав іспанцем), і Умберто Еко (якого я, незважаючи на викривальні репліки критиків, не читав ). Про існування даного феномена знали чимало; для прикладу — Воннеґут (“Сніданок для чемпіонів”), Джон Фаулз (“Мантисса” — теж, між іншим, не читав) чи той же Стівен Кінґ (“Всемогутній текст-процесор”).
Очевидно, це відомо ще багатьом-багатьом іншим (напр., Андруховичу чи Іздрикові — Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається -найбанальніше з поміченого на “Острові КРК”).
Я теж не раз мав нагоду пересвідчитись у цьому: познайомився з Юрком Банзаєм, зустрів Дарцю Борхес, взнав, що Фєдя з “Поклоніння ящірці” і Фєдя з Пустомит — на переконання одного з моїх читачів — ті ж самі люди, і так далі. Побачивши, що неопублікований роман “Industrial” почав збуватися теж, мені стало лячно по-справжньому.
Врешті— решт я подумав: а чому б не написати про майбутнє щось заплановане?
Коли був готовий чорновий варіант розділу “Тереза та парабола”, я вже знав, що така дівчина дійсно мешкає у Львові, має манію блукання, любить сидіти, набравши в рот води, і слухати каміння. “Каміння — інший бік квітів”, — не раз можна було почути від неї.
Якби я опинився на місці Терезки, я б і сам не знав, як повестися. Тому, коли вона о 13.23 за київським часом 6 вересня 2002 року з’явилася з-за рогу вул. Вірменської, я просто чекав на неї. Чекав, що з того вийде.
На перерві між парами я купив у кіоску одну цигарку “Chesterfield” за 20 коп., припалив у якогось третьокурсника й зреляксовано попахкував собі під економічним факультетом.
Безперечно, це був шок. Перед моїми очима з’явилася дівоча постать. Секунду я сумнівався… але, коли дівча відірвало очі від бетону й пропекло мене поглядом, я сіпнувся з переляку.
То була Терезка.
Все збулося саме так, як і було задумано; навіть більше, ніж я припускав. У глибині душі я зберігав переконаність, що реальна Терезка дещо відрізнятиметься від її образу в моїх думках — і збулося навіть це. Я залишив для себе можливість бодай трохи здивуватися, і Слово задовольнило мене.
Вона з’явилася такою, якою й уявлялася, і перше, про що я подумав, упізнавши її, були нестиглі абрикоси. Тверді, терпкі, вогкі, і ще трохи зелені. Ними пахла її голова і волосся.
Я знав усі її фобії, неврози і підозри; я знав епітети, якими вона описує себе перед дзеркалом, і те, чому малює нігті на чорно (натякну: це пов’язано з мертвими воронами). Я знав, що довгі спідниці — це від нав’язливої думки про худі ноги. Я знав, що білизна під спідницею чорна (ха!) — але хто би міг припустити, що Тереза вибирала її під колір власної зіниці? (Між іншим, її очі сірі, як у годинникаря — а Терезка, наївна, зве їх зеленими.) Зраджу більше: я б не відмовився побачити, як вона лежить голою серед настурцій та анемонів.
О, ніхто не знає її так, як у будь-яку секунду можу знати я. Лице її — тропік маски, тисяча персонажів впродовж єдиної фрази. В кожному жесті я видів знаки відстороненості — впізнавані ознаки переходу.
Тереза мала фатальний погляд. Навіть носика втирала з таким виглядом, наче була готовою замість невинних пастельно-салатових сопельок побачити на пальцях яскравий мазок крові.
Застели підлогу картоном. Хай думають, що ти здуріла.
Не відповідай на запитання, інші й так знають відповідь, це пастка.
(Вони хочуть переконатися, що ти й надалі віриш у них.)
Не говори з ніким. Ти не почуєш нічого нового.
Не підтримуй розмови. Це банально.
Не говори зі собою. Тебе не існує. Не говори зі мною — мене не існує тим паче.
Не— пам’ятай. Ти вже мертва. Чи тобі одного разу не досить?
За страхом ховається тільки страх. Тому він несуттєвий. Чуєш, ти? Важлива тільки тиша.
МИ ВЖЕ ЦЕ ПРОХОДИЛИ! МИ ЗУСТРІЧАЛИСЯ! ВСЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО! Просто пам’ятай про ворон і канарок. Про кокциннелідів.
І от, уявіть собі таку картину: я курю, пускаючи дим, біля кіоска, як раптом зауважую її — чорна сорочка, напівзакочені рукави (надворі, пам’ятаємо, бабине літо) і пістрява краватка з вільним вузлом. Їбанутися можна.
Так я зустрівся зі своєю уявою, і ця зустріч видалась мені дуже емоційною. На секунду я навіть відчув укол страху, так, поле зору заповнилося гострими тріщинами і темними лакунами — Дереш злякався. Але я втягнув у легені дим “честерфілда”, і все стало на місце.
Пальцем намацав у кишені клаптик сторінки зі шкільного зошита, де писало:
Терезі:
Набережна, 7/18
Зі зворотнього боку записки я, жарту заради, дописав:
Стережися кульочків!
Роблячи вигляд, буцім ніяковію, я поцікавився в дівчинки у спідниці й краватці, чи її, бува, не звуть Терезою.
Терезка налякано стрельнула поглядом вправо-вліво, намацуючи шляхи відступу.
— Залежно, шо Ви маєте на увазі… — зніяковіла та. Чорт, думаю я в захопленні. Адже я відповів би так само — слово в слово! Похапцем я всучив їй у долоню клапоть паперу і розчинився в натовпі студентів, уявляючи себе котримось із містичних персонажів Девіда Лінча. Відчуття нереальності розтеклось моїми венами та капілярами терпкою нугою, схожою на густу мікстуру від кашлю. Врешті мені здалося, наче я потрапив у чийсь фільм (хотілось вірити — Лінча). Заходячи у корпус універу, про всяк випадок помахав невидимій камері — а раптом і справді знімають? Присівши в авдиторії за стіл, у записнику вивів:
Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” — подумала вона.
Я перестав писати і подумки з нею погодився. Раптом буквально з нізвідки на блокнот упало сонечко. Я розсміявся.
Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” — подумала вона. Тоді розвернула записку й пробіглася очима по каракулях (каліґрафія завжди була для мене атрибутом Бога — Л.Д.).
Вона підняла погляд понад папір і відчула, як зупиняється. Інакше, ніж словом “зупиняється”, пояснити це було важко. Вона подолала бар’єр гальмування, проскочила цю оперу скрипу, а тепер, коли гальмування підійшло до завершення, час зупинитися назовсім.
“На неділю, — вирішила Терезка, — махну до вуйка в Мідні Буки”. Як на її смак, забагато товстого шрифту. Нестямні картини слів перед очима, засліпленими “плазмою”, забрали у Терезки останні крихти сил. А тут іще той фраєр, котрому з якогось дива знайоме її ім’я. Черговий нунцій “АРХЕ-8”?
Ніщо не бісило Терезку так сильно, як незнайомі люди, що знають її ім’я. Схоже, люди з “Архе-8” зацікавились нею не на жарт.
Незнайомий юнак з лицем набожного араба — вона вже знала таких. Схожі на маминих синочків, а виявляються психопатами та ґвалтівниками.
До того ж, до неї невідь звідки до неї повернувся лицем страх. Страх був новим, поскільки на цей раз він прийшов звуком, і звук цей був — шарудіння кульочка. Ніщо не виводило її так з рівноваги з того часу, як десь так класі в дев’ятому один старшокласник (той самий, що спричинився до її істерик на ґрунті яйцесфери), дізнавшись про її проблеми зі страхами, не порадив класти у взувачку, під п’ятку, молодий дубовий листок. Тоді їй це допомогло, а тут одна якась записочка, два слова — і Терезка насторожилась.
Темне пророцтво, закарбоване на папірчику (“СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧ-КІВ!”), пхало їй папки в колеса. Тому перше, що Терезка зробила, очунявшись після зустрічі з невідомим записколюбом — це викинула з хати всі кульочки. Вона бігала по хаті й зазирала у кожен кутик, за кожну шафку, перевіряючи, чи не зачаїлася там шелестка поліетиленова тварюка. Всього два слова за такий короткий час отруїв її спокій, як їй здавалось тепер, — назавжди. На думку Терезки, це було просто жахливо. Вся біографія тепер бачилось їй саме у світлі цього тривожного взаємозв’язку, наперед-прорахованості, й Терезка ламала голову, чому вона не бачила раніше, що всяка подія з її життя мовби наперед викрикувала про ці коліки тривожних страждань перед невідомим. Навіть її улюблена дитяча загадка — “Що то таке: під газетою лежить і шелестить?”, де правильна відповідь: “підгазетний шелестун” — видавалася прямим натяком на ці тривожні хвилини, це насторожене прислухання до найменшого поскрипування десь там, за вікном.
Як і у випадку з геометрією та, коли Терезі видавалося, що вона вже навіки залишиться сорокадев’ятикілограмовою яйцесферою з худими ногами, тиха манія знову повернулася, на цей раз набравши форм звуку. У кожнім куті кімнати їй вчувався поліетиленовий хрускіт целофану. Кожна подія життя, найдрібніша рисочка долоні збігалася з цим хрумкотом, який, як їй тепер видавалось, був разом з ню завжди.
— Ага. Ті. Злі… чи нормальні такі?
Вона спершу знизала плечима, а потім впевнено закивала.
— Не злі, але якісь зазнайкуваті.
Антон почервонів, але вдав, наче йому це до лампочки. Терезка підмітила це й потайки посміхнулася. (Пальчики несвідомо вовтузились із зав’язками сумки.)
Вітер. Шерхіт сухої трави.
— То чому я так їздила? — поцікавилася вона, коли до Антона повернулася звикла пастель.
— Ніхто не знає, чому. Це загадка. Буба, до слова, і досі пробує її розгадати.
— А що, він хіба не з нами? Він мусить бути десь тут, адже ні? В сенсі, чи не так?
Антон, знову споважнілий, закивав головою. Сонце. Спека.
— Нє. Таке трапляється рідко, але трапляється. Він загубився. Ну й архе з ним.
5.
— Якщо ти вже виділа, як виглядає “плазма”, можемо погомоніти й про “Архе-8”, — сказав він і порухав бровами.
— Котресь із твоїх дзеркал вже цим займалося. Пуста трата часу. Я нічого не зрозуміла. Певне, тупенька я.
Антон задумався і знову почіхрав зарослі щоки. (“Хочеш видаватись старшим? Не вірять, що ти перейшов до десятого класу? Додай собі мужності — візьми GILLETTE KIDS”).
— Ти давай розказуй все поволі. По реченню. Так, щоби я зрозуміла. Окі-докі?
Почав Антон із такого:
— Я зрозумів, що існує змова, — сказав він і на підтвердження кивнув підборіддям.
Терезка кивнула й собі: можливо. Наразі проти таких припущень вона не заперечувала.
— Наступне: я зрозумів, якого роду це змова. Це порівняно недавня змова, не більше трьох тисяч років тому. Це, сказати би, змова самої еволюції. Бо, виявляється, все, що б людина не робила, вона робить по команді. Тому я назвав це змовою команд.
Терезка дала знак зупинитися.
— Яких іще команд?
— Геометричних, — сказав Антон і насупив брови.
Терезка знову ледь не розреготалася з його вигляду, якби не вдумалася в опальне слівце: геометрія. Їй одразу ж пригадалось, як десь у класі десятому, зимою, її дах з’їхав на санках з розуму. Звичайно: Лобачевський, “Геометрія сфери” (неопубл.). Риман “Суть точки” (неопубл.). Гаусс “Введення в нелінійність” (неопубл.). Лжеевклід і його “Сумнівання”. Теж неопубл.
А ось іще один вар’ят: Антон і його “Архе-8”. Черговий неопубл. Не інкаше, як справді підісланий кимось. Погляд зупинився на сумці, й Терезку прохромив лихий здогад. Все склалося: поки вона була нав’ючена, Антон лазив досередини (ми, як пригадуєте, скористалися цим моментом для уточнення деяких терезчиних преференцій та фйолів) і знайшов ксерокопії підручника з геометрії. “А тепер користується цим і прощупує ґрунт, — упевнилась вона. — Тільки для чого?”. Терезка примружила око, як це робив Антон, і глянула на того фраєра у зовсім іншому світлі. А той, навіть гадки не маючи, що його вже розкушено по сьоме коліно, спокійнісінько кривився сонцю й чіхрав щоки. Он воно — обличчя справжньої змови! Терезка вчергове придивилася до Антонової міни: те, у відповідь, заграло тисячами таких самоочевидних подробиць, які мусіли наштовхнути її до роздогадки ще на початку знайомства. Швидко, аби її не розкусили, Терезка набрала подоби уважної, вдумливої дівчинки, — дівчинки, яка легко ніяковіє, дівчинки, яку легко загнати в кут, — і вражено закліпала очима:
— Ах, геометричних?!
— Так, — Антон кивнув і зробився ще серйознішим. — Ти ще про неї прочитаєш, я дам тобі свої записки. Але мені більше цікаво зараз, хто за тим стоїть. Хто вони — “Архе-8”? І головне: як із тим геометричним заколотом в’яжешся ти?
— Я?!!
— Так! Адже ти також виділа “плазму”. Ти повинна це розуміти. Кожен, хто крапав “архе”, був причетним до змови геометричної “Архе-8”. Ти частинка геометрії. Геометрія — це і є вони, АРХЕ-8.
— Ах, і ХТО Ж ВОНИ?! — Терезка вдала, наче її очі от-от вислизнуть із орбіт. “О Боже, О Боже! ЯК ЦІКАВО! Невже цей Антон переконаний, що зможе обвести мене такими малімонами довкола пальця?!”. — Ну? І хто вони?
— Це інопланетяни. Вони готуються полонити світ.
Далі боротися зі собою не було сенсу, і Терезка просто розреготалася. Від її сміху Антон скуйовдився, наче отримав копняка під зад. Терезка трохи втихомирилась, і, щоб якось розважити Антона, сказала:
— Ти, Антон, не ображайся… Ну, я не маю на увазі нічого поганого, тобто, нічого особистого, в сенсі, нічого особливого, але… Мене просто переслідує враження, шо ти йобнутий.
З дуже серйозним виглядом Антон поліз до своєї сумки і витягнув звідти зачовганий блокнотик.
— На он, — сказав він. — Візьми, погортай. Нє, серйозно — бери, бери. Тут, можливо, все доступніше сказано. Може, й ти дахом поїдеш.
Терезка читає
1.
Вони домовилися зустрітися з Антоном наступного понеділка — вже у вересні. Антон, мовляв, їде ще десь відпочити — за власним же визначенням, “десь до води” (здається, мова йшла про якусь набережну). Терезка розпрощалася з баригою Антошкою, по чому довго-довго дивилася йому вслід, м’яко посміхаючись і делікатно переступаючи з п’яточки на пальчики. Перша перемога була за нею.
Додому Терезка топала веселою та натхненною. Невідомі кинули їй виклик у гру, це о’кей. Але мабуть, ніхто серед отих незнайомих (без різниці, хто це -якийсь там Антон чи саме АРХЕ-8) не здогадувався, у що потенційно може перерости така гра.
Головне для себе Терезка узагальнила в наступному: поки вона пам’ятатиме, що все це — гра, вона ж ту гру й вестиме, а рахунок твердо триматиметься 6:0.
Що би там не коїлось, на душі їй було свобідно: у дитсадок вона поверталася щойно у жовтні. Цілий місяць осені для ігор, забав та несподіванок.
2.
Дома її зустріло те, що завжди: важковпізнавана за безладом кімната, закидана підручниками хімії (“Хімії? — хотілося дивуватися їй. — Хіба я мала колись книжки з аналітичної хімії?! А як же моя геометрія?”), годинник без батарейки і пара сонечок на підвіконні. Кілька хвилин Терезка вичікувала, чи не будуть сонечка злягатися. Не спостерігши, однак, нічого екстравагантного, вона пішла на кухню попити чаю.
Чогось почало підтошнювати, до того ж крутилася голова — певне, залишки “архе”.
Із легким здивуванням вона зловила себе на думці, що встигла вже й призабути, як сьогодні зранку вона вперше крапала “плазму”.
Її охопило дивне збентеження — зрештою, характерне для всіх плазматиків-початківців. Легкий неспокій і туга за чимось забутим не проходять навіть тоді, коли остаточно пригадуються всі деталі першого в’юка. Вони особливо загострюються при усвідомленні плину часу та спогляданні епічних явищ природи: світанків, заходів, злив з блискавицями, веселок, хмар типу страто-кумулюс тощо. За умови нагляду більш досвідчених видців “плазми” цей етап легко трансформувати у настрій, знаний як “свист у вухах”. “Свист у вухах” — це особливе зміцнення духу, добре відоме всім архе-акцепторам, багато чим схоже до перемоги над лінню, напр, коли, замість того, щоби іпохондрично чіхрати сраку на канапі, людина бере і їде в гори. Супруводжується напливом життєвих сил, відчуттям розкутості рухів та м’ятним холодом усередині черепної коробки. Досягається, як правило, повторним закрапуванням “плазми” і уважним запам’ятовуванням елементів настрою “свисту в вухах”. За умови, якщо старанно прислухатися до “свисту”, пригадування цих відчуттів легко повертає людюину в потрібний стан.
У випадку, коли нав’язливі переживання “втраченої пам’яті про головне” запустити без нагляду, наступає в’ялотекуча меланхолія і подальше відраза та забуття досвіду закрапування.
Терезка погладила себе по животу. Незрозуміло чому він почав боліти на тиждень швидше. “Сходити в аптеку”, — відмітила в думках вона, заодно пригадавши, що збиралася сьогодні помити голову.
Терезка поставила грітися чайник і, сівши поближче до вікна, добула з наплечника Антонові одкровення. Погортала трохи, поки не вибрала перший-ліпший кавалок:
Ці прозріння позбавляють сну.
(“Ориґінально. Я теж чогось розпозіхалася”, — подумала вона.)
Невже це почалось із писемністю? Невже Архе-8 були вже тоді? Можливо, нас почали контролювати відтоді, як мавпоподібний Адам намалював перший символ?
Я починаю потроху розуміти. Якщо команди Архе настільки тривалі, вони не можуть ґрунтуватися на чомусь так хиткому й непевному, як морфологія чи синтаксис. Команди існують на рівні орфогра
“Дурниці якісь. Але йдемо далі.”
Хочеться кричати з полегшення і стрибати до стелі. Боже, як слабо втримує мене цей світ у собі!. Ще трохи, і хвиля одкровень змете мене на тамтой бік знань.
“Знову це вапліте. Суцільна австралопітеччина.”
З кожною перегорнутою сторінкою Терезку підтошнювало чим раз більше; так, як, мабуть, тошнить старі годинники, коли закінчується завід і пружина здавлює коліщатка.
Вона гортала блокнот чимраз швидше, схоже, вирішила догортати його до кінця перед тим як виригає підвечірок.
“Ага. Це, може, цікаво.”
КОМАНДИ ІСНУЮТЬ НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ІНФОРМАТИВНОМУ, НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ВЕРБАЛЬНОМУ ЧИ СЕНСУАЛЬНОМУ, ХОЧ І ВКЛЮЧАЮТЬ ЇХ. ВОНИ ІСНУЮТЬ НА РІВНІ ГРАФІЧНОМУ, БО Є СИМВОЛОМ, ІЗ ЯКОГО ПОЧАВСЯ ТОТАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ЦІ КОМАНДИ, (ЧИ НАВІТЬ ЖАХЛИВІШЕ — КОМАНДА) ВХОПЛЕНІ У КІЛЬКОХ ГЕОМЕТРИЧНИХ РЕВЕРАНСАХ, НАВІКИ ПІДКОРИЛИ ЛЮДСТВО ДЛЯ ВЛАСНИХ КОРИСЛИВИХ ЦІЛЕЙ.
Звідси випливає, що й геометрія накреслення літер вже є нічим іншим, як кодом.
А що, як будова КОМАНД є настільки замкнутою на себе, що не потребує втручання зназовні? Виходить, що й мої думки теж є нічим іншим як
Терезка похапцем перегорнула кілька сторінок. Антонові марення разили чимраз глибшою клінікою, від чого над горлом нависла нудота. Її підтошнювало так, як, мабуть, може тошнити старі годинники, коли закінчується завід і пружина давить на коліщатка.
Пальці гортали чимраз швидше, бо, схоже, їх господиня вирішила догортати записник до кінця, перш ніж виригати підвечірок.
1. Точка на площині. Точка — це координата Абсолюту. Найбільше табу, нав’язане соціумом (не рахуючи фашистоїдної концепції “здорового глузду”) — питання про існування самої точки. Формулювання “точка — це умовність” чомусь сприймається саме як об’єктивна данність. Для того, щоб людина визнала існування точки як такої, в її уяві повинно відкластися певне священне місце для слів, які б тлумачили, що ж воно таке — точка. Підкорення команді точки рівне визнанню власної упослідженості перед Абсолютом. Команді точки як графічній формі існування можна протиставити смерть того, хто за точкою спостерігає. Тільки смерть може внести у це безглузде визначення міри уявності точки конкретну межу. Адже вмирають всі, а смерть ірраціональна. Тому команду точки можна окреслити так: за означенням, “здоровому глузду” властива впевненість у судженнях, але, попри все, він вагається. Я ж тепер не впевнений ні в чому, — саме тому я більше не вагаюсь. Ця впевненість іншого ґатунку. Вона — це тунель за межі світу команд. Це не-точковість.
2. Пряма. Найзагадковіша із команд, поскільки є, на мою думку, найдавнішою. Пряма розбиває хаос першопростору на співплощини, на “тут” і “там”. Пряма — це сутність розділеності, осердя ілюзій. Пряма породжує “глибину” (відстань) — так обман за обманом у нас відбирають простір, чи то пак, уявлення про нього. Пряма — це стик безмежно великих співплощин по неіснуючій межі. Але людина чомусь бере до уваги слово “стик”, при цьому ухитряється забувати про слово “неіснуючий”. Пряма — це найглибша рана, яку будь-коли наносили людскій свідомості. Мало хто виживає після такого удару.
3. Перетин прямих. Вертикаль-горизонталь. Він вселяє в людей нічим не підкріплену надію на те, що існує така річ як Вертикаль. Звідси, наскільки видно, беруться усі базові режими соцгалюцинацій: принцип ієрархії як руху від точки перетину. Вертикаль-горизонталь нав’язливо мусує ідею про те, що світ довкола нас є структурованим. Але знову ж таки: він (світ) видається структурованим тільки тоді, коли приймається за чисту монету ідея про те, що прямі в принципі здатні перетнутися. Абсурд! Декарт — це новітній пилат, що розіп’яв реальність на хресті координат.
4. Коло. Це те, що викликає в мене істерику. Мені лячно бодай уявити, який нервовий зрив пережила перша людина, котра здогадалася замкнути пряму у коло. Це психоз за задумом. Довкола колеса у свій час навмисне нагніталася атмосфера сакрального — саме для підкорення тих умів, котрі шукали Невиразиме у знаках. Показово, що сама концепція “сакрального” ще досі живе у соціально-обумовленій, “невпевненій” свідомості. “Здоровий глузд” є внутрішньо властивою, замкнутою на собі функцією відторгнення соціумом не орієнтованих на точку описових команд. Соціум — це фашизм у найбрутальнішій його формі, “здоровий глузд” — внутрішній диктатор, якому життєво необхідно перебувати в компанії собі подібних. Гніт кола довкола точки як зерна раціонального робить людину рабом не стільки зовнішнім, як внутрішнім. Впишіть в коло точку, і ви все зрозумієте.
5. Трикутник. Ілюзія. Одна з наймайстерніших ілюзій, котрі були створені у геометричній кузні Архе-8. Рівносторонній трикутник настільки спокусливий до інтерпретацій, що закрадається підозра, чи не володіють трикутники якоюсь герметичною, геометричною формою самоусвідомлен-ня. Видається, що це свого роду рецептори, які, за кількістю нагромадження себе у смисловому полі можуть робити висновки про стан свідомості. Хоча насправді висновок — чергова описова фікція, результат гніту “здорового глузду”. Просто “висновки” подаються у поле впливів Архе в якості нових команд. PR-технологи вклали в команду трикутника таку наказову силу, що людство вкотре побачило у цьому проблиск скарального. В результаті — намагання підлаштувати під нього одну з гомологій Абсолюту — “Святу Трійцю”. Не більше, ніж онтологічна спроба намацати зв’язки з точкою. Насправді ж трикутник не означає нічого. Нехай ця команда залишиться не-зрозумілою. Бо команда — це знак. А я пообіцяв собі не тлумачити знаки, бо тлумачення — це і є команда трикутника
6. Квадрат. Принцип відносності, на якому так полюбляє спекулювати соціум. Квадрат — це базова цеглина керунку тлумачень команд Віруса. Ключовим є момент, коли людина пробує бачити себе відносно команди: всередині чи зназовні квадрата. Гадаю, квадрати кодують моделі поведінки типу “if-then-else”.
7. Фігура T — гіпотетичний ключ до розщеплення системи. Насправді — можливість її розширення через подальший опис її ж деструкції. Перпендикулярність — спосіб змінити масований напрям команд, коли вичерпує себе попередній, перемикання на інший пучок причин-наслідків. Цікаво, що поєднання двох Т-фігур дає найзагадковіший знак кирилиці, літеру, яка виявилася тісно прив’язаною до непізнаваного, незбагненного, нескінченного та решти парадоксальних, заперечливих не-форм, характерних для слов’ян. Мова йде про літеру Н
Враз Терезі стало зовсім зле. Вона відклала блокнотик і повільно прослідкувала поглядом арабески тріщин її кухонного столу. Очі мовби стали облущуватись.
Квадрат. Трикутник. Лінії. Точки.
Несподівано голова крутнулася, як у центрифузі. Тереза повалилася на підлогу, стукнувшись при цьому чолом об духовку. Блокнотик накрив її посірілими, залитими колись водою сторінками, як вицвілим листям.
Засвистів чайник, і крізь відчинене вікно (у сяйві заходу) влетіло ще три сонечка. На цьому свисті й закінчився день, коли Терезка закрапала очі.
Тереза бачить Дереша
1.
Спочатку я подумав: це буде повість.
Я приготував більш-менш вдалу відповідь на той випадок, якщо мені вчергове закинуть вторинність (головно завдяки Борхесу і Пєлєвіну). Історія кохання чи вбивства, — сказав би я, — завжди така сама. Змінюються лицедії та декорації, а Природній театр — незмінний.
Зрештою, вищезгадані добродії першими погодяться, що авторство — річ більш ніж сумнівна. (Тому про сумне — ні слова.)
Отож: коли я особисто зустрів Терезку, бажання пояснювати чи виправдовуватися стали враз неактуальними.
Коли Терезка і я зустрілися, я збагнув, що то вже далеко не література, а, радше, різновид магії — Психургія чи Некромантія чи інше слово з великої літери, котре в наш час пора писати з малої. Бо, якщо поети звикли вправлятися в тому, що називають молодшою сестрою магії, то мені, певне, поталанило познайомитися з їх люблячим татом.
Отож, коли я зустрів Терезку обличчям до обличчя у визначений мною ж час, я зрозумів — далі йти нікуди.
Я вже у безконечності.
2.
Про це писали Борхес (якого в романі “Культ” я по простоті душевній назвав іспанцем), і Умберто Еко (якого я, незважаючи на викривальні репліки критиків, не читав ). Про існування даного феномена знали чимало; для прикладу — Воннеґут (“Сніданок для чемпіонів”), Джон Фаулз (“Мантисса” — теж, між іншим, не читав) чи той же Стівен Кінґ (“Всемогутній текст-процесор”).
Очевидно, це відомо ще багатьом-багатьом іншим (напр., Андруховичу чи Іздрикові — Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається -найбанальніше з поміченого на “Острові КРК”).
Я теж не раз мав нагоду пересвідчитись у цьому: познайомився з Юрком Банзаєм, зустрів Дарцю Борхес, взнав, що Фєдя з “Поклоніння ящірці” і Фєдя з Пустомит — на переконання одного з моїх читачів — ті ж самі люди, і так далі. Побачивши, що неопублікований роман “Industrial” почав збуватися теж, мені стало лячно по-справжньому.
Врешті— решт я подумав: а чому б не написати про майбутнє щось заплановане?
Коли був готовий чорновий варіант розділу “Тереза та парабола”, я вже знав, що така дівчина дійсно мешкає у Львові, має манію блукання, любить сидіти, набравши в рот води, і слухати каміння. “Каміння — інший бік квітів”, — не раз можна було почути від неї.
Якби я опинився на місці Терезки, я б і сам не знав, як повестися. Тому, коли вона о 13.23 за київським часом 6 вересня 2002 року з’явилася з-за рогу вул. Вірменської, я просто чекав на неї. Чекав, що з того вийде.
3.
На перерві між парами я купив у кіоску одну цигарку “Chesterfield” за 20 коп., припалив у якогось третьокурсника й зреляксовано попахкував собі під економічним факультетом.
Безперечно, це був шок. Перед моїми очима з’явилася дівоча постать. Секунду я сумнівався… але, коли дівча відірвало очі від бетону й пропекло мене поглядом, я сіпнувся з переляку.
То була Терезка.
Все збулося саме так, як і було задумано; навіть більше, ніж я припускав. У глибині душі я зберігав переконаність, що реальна Терезка дещо відрізнятиметься від її образу в моїх думках — і збулося навіть це. Я залишив для себе можливість бодай трохи здивуватися, і Слово задовольнило мене.
Вона з’явилася такою, якою й уявлялася, і перше, про що я подумав, упізнавши її, були нестиглі абрикоси. Тверді, терпкі, вогкі, і ще трохи зелені. Ними пахла її голова і волосся.
Я знав усі її фобії, неврози і підозри; я знав епітети, якими вона описує себе перед дзеркалом, і те, чому малює нігті на чорно (натякну: це пов’язано з мертвими воронами). Я знав, що довгі спідниці — це від нав’язливої думки про худі ноги. Я знав, що білизна під спідницею чорна (ха!) — але хто би міг припустити, що Тереза вибирала її під колір власної зіниці? (Між іншим, її очі сірі, як у годинникаря — а Терезка, наївна, зве їх зеленими.) Зраджу більше: я б не відмовився побачити, як вона лежить голою серед настурцій та анемонів.
О, ніхто не знає її так, як у будь-яку секунду можу знати я. Лице її — тропік маски, тисяча персонажів впродовж єдиної фрази. В кожному жесті я видів знаки відстороненості — впізнавані ознаки переходу.
Тереза мала фатальний погляд. Навіть носика втирала з таким виглядом, наче була готовою замість невинних пастельно-салатових сопельок побачити на пальцях яскравий мазок крові.
Застели підлогу картоном. Хай думають, що ти здуріла.
Не відповідай на запитання, інші й так знають відповідь, це пастка.
(Вони хочуть переконатися, що ти й надалі віриш у них.)
Не говори з ніким. Ти не почуєш нічого нового.
Не підтримуй розмови. Це банально.
Не говори зі собою. Тебе не існує. Не говори зі мною — мене не існує тим паче.
Не— пам’ятай. Ти вже мертва. Чи тобі одного разу не досить?
За страхом ховається тільки страх. Тому він несуттєвий. Чуєш, ти? Важлива тільки тиша.
МИ ВЖЕ ЦЕ ПРОХОДИЛИ! МИ ЗУСТРІЧАЛИСЯ! ВСЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО! Просто пам’ятай про ворон і канарок. Про кокциннелідів.
І от, уявіть собі таку картину: я курю, пускаючи дим, біля кіоска, як раптом зауважую її — чорна сорочка, напівзакочені рукави (надворі, пам’ятаємо, бабине літо) і пістрява краватка з вільним вузлом. Їбанутися можна.
Так я зустрівся зі своєю уявою, і ця зустріч видалась мені дуже емоційною. На секунду я навіть відчув укол страху, так, поле зору заповнилося гострими тріщинами і темними лакунами — Дереш злякався. Але я втягнув у легені дим “честерфілда”, і все стало на місце.
Пальцем намацав у кишені клаптик сторінки зі шкільного зошита, де писало:
Терезі:
Набережна, 7/18
Зі зворотнього боку записки я, жарту заради, дописав:
Стережися кульочків!
Роблячи вигляд, буцім ніяковію, я поцікавився в дівчинки у спідниці й краватці, чи її, бува, не звуть Терезою.
Терезка налякано стрельнула поглядом вправо-вліво, намацуючи шляхи відступу.
— Залежно, шо Ви маєте на увазі… — зніяковіла та. Чорт, думаю я в захопленні. Адже я відповів би так само — слово в слово! Похапцем я всучив їй у долоню клапоть паперу і розчинився в натовпі студентів, уявляючи себе котримось із містичних персонажів Девіда Лінча. Відчуття нереальності розтеклось моїми венами та капілярами терпкою нугою, схожою на густу мікстуру від кашлю. Врешті мені здалося, наче я потрапив у чийсь фільм (хотілось вірити — Лінча). Заходячи у корпус універу, про всяк випадок помахав невидимій камері — а раптом і справді знімають? Присівши в авдиторії за стіл, у записнику вивів:
5.
Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” — подумала вона.
Я перестав писати і подумки з нею погодився. Раптом буквально з нізвідки на блокнот упало сонечко. Я розсміявся.
6.
Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” — подумала вона. Тоді розвернула записку й пробіглася очима по каракулях (каліґрафія завжди була для мене атрибутом Бога — Л.Д.).
Вона підняла погляд понад папір і відчула, як зупиняється. Інакше, ніж словом “зупиняється”, пояснити це було важко. Вона подолала бар’єр гальмування, проскочила цю оперу скрипу, а тепер, коли гальмування підійшло до завершення, час зупинитися назовсім.
7.
“На неділю, — вирішила Терезка, — махну до вуйка в Мідні Буки”. Як на її смак, забагато товстого шрифту. Нестямні картини слів перед очима, засліпленими “плазмою”, забрали у Терезки останні крихти сил. А тут іще той фраєр, котрому з якогось дива знайоме її ім’я. Черговий нунцій “АРХЕ-8”?
Ніщо не бісило Терезку так сильно, як незнайомі люди, що знають її ім’я. Схоже, люди з “Архе-8” зацікавились нею не на жарт.
Незнайомий юнак з лицем набожного араба — вона вже знала таких. Схожі на маминих синочків, а виявляються психопатами та ґвалтівниками.
До того ж, до неї невідь звідки до неї повернувся лицем страх. Страх був новим, поскільки на цей раз він прийшов звуком, і звук цей був — шарудіння кульочка. Ніщо не виводило її так з рівноваги з того часу, як десь так класі в дев’ятому один старшокласник (той самий, що спричинився до її істерик на ґрунті яйцесфери), дізнавшись про її проблеми зі страхами, не порадив класти у взувачку, під п’ятку, молодий дубовий листок. Тоді їй це допомогло, а тут одна якась записочка, два слова — і Терезка насторожилась.
Темне пророцтво, закарбоване на папірчику (“СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧ-КІВ!”), пхало їй папки в колеса. Тому перше, що Терезка зробила, очунявшись після зустрічі з невідомим записколюбом — це викинула з хати всі кульочки. Вона бігала по хаті й зазирала у кожен кутик, за кожну шафку, перевіряючи, чи не зачаїлася там шелестка поліетиленова тварюка. Всього два слова за такий короткий час отруїв її спокій, як їй здавалось тепер, — назавжди. На думку Терезки, це було просто жахливо. Вся біографія тепер бачилось їй саме у світлі цього тривожного взаємозв’язку, наперед-прорахованості, й Терезка ламала голову, чому вона не бачила раніше, що всяка подія з її життя мовби наперед викрикувала про ці коліки тривожних страждань перед невідомим. Навіть її улюблена дитяча загадка — “Що то таке: під газетою лежить і шелестить?”, де правильна відповідь: “підгазетний шелестун” — видавалася прямим натяком на ці тривожні хвилини, це насторожене прислухання до найменшого поскрипування десь там, за вікном.
Як і у випадку з геометрією та, коли Терезі видавалося, що вона вже навіки залишиться сорокадев’ятикілограмовою яйцесферою з худими ногами, тиха манія знову повернулася, на цей раз набравши форм звуку. У кожнім куті кімнати їй вчувався поліетиленовий хрускіт целофану. Кожна подія життя, найдрібніша рисочка долоні збігалася з цим хрумкотом, який, як їй тепер видавалось, був разом з ню завжди.