Він кричав і кричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік побачив у глибині неба щось набагато більше — можливо, саму суть глибини.
І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила почала тягнути Льоліка у небо.
Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він все ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі, і як копіювала льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик трави не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну крапку, а там і зовсім зникає у безконечності.
Я залишився сам.
Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.
Так закінчив Льолік. Він упав у небо.
Терезка сідлає номада
Антон перевів подих і витер заслинені губи.
— І ти можеш це пояснити? — спитала Терезка.
— Звичайно. Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти.
Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.
Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.
— Добрий день! — голосно привітав її Антон.
Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з’яву поглядом і відчула, як у голові зсунулись плити. Стало тихо.
Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?
Жінка виглядала років десь так на п’ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала пласкогубці з сіро-блакитними ручками, у лівій — незапалену цигарку (ПРИЛУКИ, відмітила Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).
Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.
— У вас не будзє вагню? — врешті наважилася та.
Антон, припалюючи дрібно тремтячу цигарку, сказав:
— Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось… Я Антон, а то — Тереза.
— А мене Марією звати. Розказаць? — перепитала вона, розкурюючи сигарету. — Та шо вам розказаць, діти?
— А от шо на душі лежить, те й розкажіть.
Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив. Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.
— Ой, шо на душі лежиць… Дуже тяжко мені на душі, діти.
— А шо таке?
— Та маю такий клопіт дома… нєма спакою. Ой, нєма дома у мене спакою. Зі свекрухою сваримся… маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер будзє, з такою невісткою.
— А шо, невістка нездала?
— Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє маєць. А мій син простий такий, він плотнік. Знаєте, тута недалеко шосте училище? То він його окончиу, і зараз работаєць.
— А шо, може, з чоловіком ви не добре живете?
Жінка махнула рукою з пласкогубцями і подивилася десь вбік, ніби не бажаючи чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.
— Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала… Я тобі так скажу, — жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки пласкогубцями. — Чоловік мій п’є.
— Шо, сильно?
— Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п’є через свєкруху. І отєц його тоже п’є.
— А чого?
Жінка знову затягнулася.
— Я багато не курю, — сказала вона вже цілком по-свояцьки. — Тільки у маю почала… Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 1939-го… Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на “Елєктрон” пішоу, став ув очєрєдь на машину. Ну, і всьо у нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свєкровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свєкруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров’я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблєми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да, так шо й на Кульпарківську мене возили.
— А скажіть, — перебив її Антон. — Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
— Та, то тільки ад неї, зміюки такої.
— А ви як вважаєте, це не пов’язано з тим, що можна окреслити таким посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла пласкогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.
— Ну та, іменно. Тільки так. Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так і поняла: “Ми враги”. Ну та, тут і почались усі проблєми. Син мій, так він ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
— А чоловік?
— Та він общє олігофрєн! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: “Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог вєдь знає, які люди то перед тобою мали”. Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції… Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими… і ближчими.
— А часто ви тут гуляєте?
— Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая.
Терезка порснула сміхом.
— А шо ти смієшся? — спитала жінка, докурюючи папіросу. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним зосередилась на ній. — Я дурна. Мене на дурку забирали.
— А з чим? З алкоголізмом? — спитала Терезка і власні слова здалися незмірно далекими.
— Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала… не могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона сама скурила руру плану.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
— Скільки, кажете, ви мали нервових зривів? СІМ?!!
— Да, я мала сім нервових сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину і вона відчула, як
(тріскай )
тонка струна обірвалася, і важкезний рояль зі свистом полетів униз. Її ликнула така легкість, що Терезка заверещала
(проривайся)
(проривайся, сука)
Лоскочуча легкість була чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання — не думання, а пізнання, арес, чи який там хєр.
Я пережила сім неврових зривів, один за одним, і я залишилася при здоровому глузді! Я пережила їх, і я не збожеволіла! Я не збожеволіла! Те, що зламало її, не зламало мене! Я перемогла номада! Я прорвалася, і я перемагаю!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, вона закричала вдруге і безсило повалилася на землю
Остання територія
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже хрестоматійно — з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвінницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов’язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила штани й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що вона валялася в чагарнику сама. “Значить, все-таки підставний він, цей Антошка, — вирішила вона і тут же засумнівалася.
Погляд вхопився за дві купки недопалків — білих і рудих. В її голові зразу ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо “Треба, Настюха, побазарити”. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але…
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула… Раптово Терезка пригадала, що вона сама ту історію й вигадала. Цікаво — сама вигадала, а ледь не купилася.
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі, у всякому випадку — попередньому світі, виявилося правдою в сусідньому.
З нею була жінка. Божевільна. Номад.
— Кинув мене, гад. — сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко-далеко… — Таки підставний, значить.
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як іще ніколи до цього.
Дивно— дивно.
Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Такими здивованими бувають хіба курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.)
Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Хто ше міг загубити монету, крім їх знайомої пані “Прилуки-будь особливим”?
Знову по тілу пробігся легкий струм і злегка задежав’ючило. Жінка обмовилася, що вона з тридцять дев’ятого. А виглядала років десь на п’ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско радянської збірної на Олімпіаді.
Божевільна. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві.
Декотрі з нас загубилися.
Пам’ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на прізвисько Пласкогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю — це загадки з дитинства.
Оглядову площадку заповнила групка туристів — напрочуд нормальних, без жодних ознак анахроністичності чи номадизму. Терезка відчула, як повертається банальність, а разом з нею — і затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?), не полишала.
“Можливо, саме так це й виглядає? Ти ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! — і ти вже не тут, а хрін зна де. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж інші…”
“Хитро, — подумала Терезка. — До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що я люблю. Мало хто погодиться іти таким канатом.”
Врешті— решт, це завжди гра зі самим собою.
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала до Порохової вежі. Зупинили її кілька зайвих букв у назві вулиці.
Замість
вул. Беранже
чомусь писало:
вул. Набережна
Кілька хвилин вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу вона дивилася на руки з невідступною думкою: ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося. Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось написав:
Терезка було наважилась увійти, але передумала, видобула з м’якої пачки чергову канцерогенку.
“Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, — шепотів її голос, що намагався заспокорїти сам себе. — Тільки чого мені так дивно? Ніби я сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і думати, що я не можу спати… це однозначно ДУЖЕ ХИТРА ГРА.”
Відчинити двері — раз плюнути.
Перед Терезкою відкрився зелено-чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Непотріб здавався настільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося посекундо щипати себе за стегно, щоб не згубити нитки реальності. В лице війнуло важкою сирістю підвалу, холод впирався міазмами прямісінько в живіт. Перед нею проскочив далекий спогад із попереднього життя — важкі, наповнені темною сирістю підвали-коридори, й тамті образи дивною рифмою пронеслися гладдю її пам’яті. Ось перед нею коридори, вогкі, сирі, мокрі, заповнені стоялою водою похилі штольні, де лежать поруч набряклі мерці-матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм всепроникними еманаціями плісені, надтріснуті дзвони, покорощені неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні біблії, проламані кларнети, заримовані з уламками коричневого скла, колеса молитв із непалу, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на поверхні води, обкінчані порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті кабалістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари розпорошеної штукатурки, внутрішні монголії смороду, тібети і мли і ґондвани пітьми і т д
НЕ ВІРЮ Я НЕ вірю
швидко звернувши наліво,
(“Я виділа, і не зауважила! — спіймала себе вона. — Трішечки, але виділа! Я виділа без архе!”)
Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені в безодню висоти будинку забіліли у всепротяжність вертикалі, і здалося, що за секудну десь із схованих на піддаші кімнат долине п’янке воркотіння.
Лопотіння крил. Свист зі сну.
Терезка вибігла, задираючи голову до світла на піддашші, затупотіла гвинтом стоптаного дерева, скрипучого дерева сходів і небезпечних перил, від яких іде обертом голова, минаючи за поверхом поверх, поки не вибігла на піддашшя.
Зал, який відкрився її зору, ситився пронизливим вітром. Розлючено шелестіли вітрила дертого целофану (колись ним були забиті вікна). Терезка розгледілась і обімліла.
Стіни до останньої п’яді були вкриті вугільним графіті, анахронічними реверансами ностальгуючим сімдесятим — їх закинутим будівлям, цигаркам, сумнівній компанії та клею “Момент” з а м і с т ь у р о к і в
садистичні сцени несподіваної жорстокості розсмаковані безіменними художниками дефекації й еякуляції одностатеві coiti та felatio грубо так впевнено прописані фалоси дефлоративно стирчали із анусів постатей з ерегованими прутнями і розбухлими яйцями мастурбаційні акти примітивістсько наївні дитдомівсько-збочені геть зовсім безсоромні вливалися в сороміцькі хореографічні гравюри танка пизди і хуя демонстартивно вульгарне майстерно прочеркнуте вуглиною зображення закривавленої роззявленої манди з якої вилазить зубата лиса диня з дикими розкосими очима
Під малюнком пологів темніла велика пляма чогось рудого, наче художник володів такою силою, що змусив стіну народити потвору.
“Боже, що за маячня? Куди мене занесло?” — торкнуло її зісередини, і Терезка поспіхом пересікла галерею, рухаючись у сусідню кімнату. Ступила в порожній простір лускатих стін і здутої штукатурки і відчула, як стиснулось її відчуття присутності — до меж єдиної кімнати, наче поза нею не існувало нічого, а тому все, зібране тут, ввібрало цілий світ.
На підвіконні кімнати хтось притиснув цеглиною целофановий кульок, що голосно тріпотів на вітрі. Перед очима заблікали спалахи денного світла, що лилося з вітром крізь пропалене вікно, крізь діру у проламаній стелі.
Терезка переступила поріг кімнати, з кожним кроком відчуваючи, як сповільнюється її сприйняття — немов перед розфокусованим поглядом пролітає гальмуюче метро.
Біле світло дежав’ю спалахнуло люмінісцентним молоком.
“Але це ж очевидно! Я сто разів тут була!” — подумала Терезка, і ця думка останньою потонула в леткому мовчанні свідомості.
Кімната була такою СВІТЛОЮ, такою ЧИСТОЮ, такою СВІЖОЮ в порівнянні з попереднім залом cадогомоґрафіті, що Терезка відразу ж подумала: Тут живе магія.
Сильний порив вітру спинив її, змусивши повільно-повільно підняти руку для захисту очей. З підводною повільністю Терезка поправила волосся і в передчутті ЧОГОСЬ облизала вуста Терезка.
Вона глянула скоса на стіну. На плечі мокрим кожухом навалося розумін-ня очевидного й самозрозумілого факту.
Біля неї, на стіні цієї безлюдної келії сили, була написана остаточна Істина Світу.
Її живіт занімів.
Вона хотіла глянути, але щось всередині не радило, не рекомендувало, чорт забирай Я ЗАБОРОНЯЮ тобі дивитися ти чуєш? Я ЗАБОРОНЯЮ, але Терезка все менше й менше дослухалася до нього.
Все ще балансуючи на вістрі паніки, Терезка втупилась у білий прямокутник вікна. Терезка вслухалася в свист вітру і пластикове шелестіння пакета.
Пластикове шелестіння пакета.
Щоби паніка не захопила її, вона підіймала погляд міліметр за міліметром, ніби вболіваючи за якогось бідового скелелаза, виколюючи зором гострі тріщини стіни, тектонічні розломи штукатурки, все вище і вище до літер.
На стіні писало
(пластикове шелестіння пакета)
Терезка кліпнула.
Пластикове шелестіння пакета.
Вона пробігалася фразою ще раз, але не могла проникнути всередину змісту. Раптом затихло все,
(шелестіння)
і Терезка знайшла співвідношення фразі у світі ідей. Відчула, як усесвіт звуків заповнився всепоглинаючим шелестом целофану на вітрі.
Вона прочитала вислів іще раз.
ПЛАСТИКОВЕ•ШЕЛЕСТІННЯ•ПАКЕТА
Зіниці•її•розчахнулися,•неначе•пара•чорнильних•краплин•у•крижаній•воді.•
Тріскотливе•заламування•поліетиленових•фактур•на•вітрі.•
Вигинання•довжелезних,•повільних•ланцюгів•макромолекул•полімера.•
ПЛАСТИКОВЕ • ШЕЛЕСТІННЯ • ПАКЕТА
Її очі розтулилися і з них дуже спокійно, кінематографічно-спокійно влилося оглушливе, осліплююче — оглушливе розгортання
спіралі
істини
І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила почала тягнути Льоліка у небо.
Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він все ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі, і як копіювала льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик трави не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну крапку, а там і зовсім зникає у безконечності.
Я залишився сам.
Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.
Так закінчив Льолік. Він упав у небо.
Терезка сідлає номада
1.
Антон перевів подих і витер заслинені губи.
— І ти можеш це пояснити? — спитала Терезка.
— Звичайно. Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти.
Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.
Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.
— Добрий день! — голосно привітав її Антон.
Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з’яву поглядом і відчула, як у голові зсунулись плити. Стало тихо.
Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?
Жінка виглядала років десь так на п’ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала пласкогубці з сіро-блакитними ручками, у лівій — незапалену цигарку (ПРИЛУКИ, відмітила Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).
Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.
— У вас не будзє вагню? — врешті наважилася та.
Антон, припалюючи дрібно тремтячу цигарку, сказав:
— Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось… Я Антон, а то — Тереза.
— А мене Марією звати. Розказаць? — перепитала вона, розкурюючи сигарету. — Та шо вам розказаць, діти?
— А от шо на душі лежить, те й розкажіть.
Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив. Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.
— Ой, шо на душі лежиць… Дуже тяжко мені на душі, діти.
— А шо таке?
— Та маю такий клопіт дома… нєма спакою. Ой, нєма дома у мене спакою. Зі свекрухою сваримся… маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер будзє, з такою невісткою.
— А шо, невістка нездала?
— Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє маєць. А мій син простий такий, він плотнік. Знаєте, тута недалеко шосте училище? То він його окончиу, і зараз работаєць.
— А шо, може, з чоловіком ви не добре живете?
Жінка махнула рукою з пласкогубцями і подивилася десь вбік, ніби не бажаючи чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.
— Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала… Я тобі так скажу, — жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки пласкогубцями. — Чоловік мій п’є.
— Шо, сильно?
— Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п’є через свєкруху. І отєц його тоже п’є.
— А чого?
Жінка знову затягнулася.
— Я багато не курю, — сказала вона вже цілком по-свояцьки. — Тільки у маю почала… Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 1939-го… Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на “Елєктрон” пішоу, став ув очєрєдь на машину. Ну, і всьо у нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свєкровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свєкруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров’я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблєми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да, так шо й на Кульпарківську мене возили.
— А скажіть, — перебив її Антон. — Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
— Та, то тільки ад неї, зміюки такої.
— А ви як вважаєте, це не пов’язано з тим, що можна окреслити таким посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла пласкогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.
— Ну та, іменно. Тільки так. Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так і поняла: “Ми враги”. Ну та, тут і почались усі проблєми. Син мій, так він ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
— А чоловік?
— Та він общє олігофрєн! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: “Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог вєдь знає, які люди то перед тобою мали”. Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції… Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими… і ближчими.
— А часто ви тут гуляєте?
— Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая.
Терезка порснула сміхом.
— А шо ти смієшся? — спитала жінка, докурюючи папіросу. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним зосередилась на ній. — Я дурна. Мене на дурку забирали.
— А з чим? З алкоголізмом? — спитала Терезка і власні слова здалися незмірно далекими.
— Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала… не могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона сама скурила руру плану.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
— Скільки, кажете, ви мали нервових зривів? СІМ?!!
— Да, я мала сім нервових сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину і вона відчула, як
(тріскай )
тонка струна обірвалася, і важкезний рояль зі свистом полетів униз. Її ликнула така легкість, що Терезка заверещала
(проривайся)
(проривайся, сука)
Лоскочуча легкість була чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання — не думання, а пізнання, арес, чи який там хєр.
Я пережила сім неврових зривів, один за одним, і я залишилася при здоровому глузді! Я пережила їх, і я не збожеволіла! Я не збожеволіла! Те, що зламало її, не зламало мене! Я перемогла номада! Я прорвалася, і я перемагаю!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, вона закричала вдруге і безсило повалилася на землю
Остання територія
1.
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже хрестоматійно — з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвінницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов’язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила штани й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що вона валялася в чагарнику сама. “Значить, все-таки підставний він, цей Антошка, — вирішила вона і тут же засумнівалася.
Погляд вхопився за дві купки недопалків — білих і рудих. В її голові зразу ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо “Треба, Настюха, побазарити”. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але…
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула… Раптово Терезка пригадала, що вона сама ту історію й вигадала. Цікаво — сама вигадала, а ледь не купилася.
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі, у всякому випадку — попередньому світі, виявилося правдою в сусідньому.
З нею була жінка. Божевільна. Номад.
— Кинув мене, гад. — сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко-далеко… — Таки підставний, значить.
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як іще ніколи до цього.
Дивно— дивно.
Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Такими здивованими бувають хіба курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.)
Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Хто ше міг загубити монету, крім їх знайомої пані “Прилуки-будь особливим”?
Знову по тілу пробігся легкий струм і злегка задежав’ючило. Жінка обмовилася, що вона з тридцять дев’ятого. А виглядала років десь на п’ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско радянської збірної на Олімпіаді.
Божевільна. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві.
Декотрі з нас загубилися.
Пам’ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на прізвисько Пласкогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю — це загадки з дитинства.
Оглядову площадку заповнила групка туристів — напрочуд нормальних, без жодних ознак анахроністичності чи номадизму. Терезка відчула, як повертається банальність, а разом з нею — і затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?), не полишала.
“Можливо, саме так це й виглядає? Ти ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! — і ти вже не тут, а хрін зна де. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж інші…”
“Хитро, — подумала Терезка. — До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що я люблю. Мало хто погодиться іти таким канатом.”
Врешті— решт, це завжди гра зі самим собою.
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала до Порохової вежі. Зупинили її кілька зайвих букв у назві вулиці.
Замість
вул. Беранже
чомусь писало:
вул. Набережна
Кілька хвилин вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу вона дивилася на руки з невідступною думкою: ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося. Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось написав:
ОСТАННЯ ТЕРИТОРІЯ
Терезка було наважилась увійти, але передумала, видобула з м’якої пачки чергову канцерогенку.
“Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, — шепотів її голос, що намагався заспокорїти сам себе. — Тільки чого мені так дивно? Ніби я сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і думати, що я не можу спати… це однозначно ДУЖЕ ХИТРА ГРА.”
Відчинити двері — раз плюнути.
Перед Терезкою відкрився зелено-чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Непотріб здавався настільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося посекундо щипати себе за стегно, щоб не згубити нитки реальності. В лице війнуло важкою сирістю підвалу, холод впирався міазмами прямісінько в живіт. Перед нею проскочив далекий спогад із попереднього життя — важкі, наповнені темною сирістю підвали-коридори, й тамті образи дивною рифмою пронеслися гладдю її пам’яті. Ось перед нею коридори, вогкі, сирі, мокрі, заповнені стоялою водою похилі штольні, де лежать поруч набряклі мерці-матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм всепроникними еманаціями плісені, надтріснуті дзвони, покорощені неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні біблії, проламані кларнети, заримовані з уламками коричневого скла, колеса молитв із непалу, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на поверхні води, обкінчані порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті кабалістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари розпорошеної штукатурки, внутрішні монголії смороду, тібети і мли і ґондвани пітьми і т д
НЕ ВІРЮ Я НЕ вірю
швидко звернувши наліво,
(“Я виділа, і не зауважила! — спіймала себе вона. — Трішечки, але виділа! Я виділа без архе!”)
Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені в безодню висоти будинку забіліли у всепротяжність вертикалі, і здалося, що за секудну десь із схованих на піддаші кімнат долине п’янке воркотіння.
Лопотіння крил. Свист зі сну.
Терезка вибігла, задираючи голову до світла на піддашші, затупотіла гвинтом стоптаного дерева, скрипучого дерева сходів і небезпечних перил, від яких іде обертом голова, минаючи за поверхом поверх, поки не вибігла на піддашшя.
Зал, який відкрився її зору, ситився пронизливим вітром. Розлючено шелестіли вітрила дертого целофану (колись ним були забиті вікна). Терезка розгледілась і обімліла.
Стіни до останньої п’яді були вкриті вугільним графіті, анахронічними реверансами ностальгуючим сімдесятим — їх закинутим будівлям, цигаркам, сумнівній компанії та клею “Момент” з а м і с т ь у р о к і в
садистичні сцени несподіваної жорстокості розсмаковані безіменними художниками дефекації й еякуляції одностатеві coiti та felatio грубо так впевнено прописані фалоси дефлоративно стирчали із анусів постатей з ерегованими прутнями і розбухлими яйцями мастурбаційні акти примітивістсько наївні дитдомівсько-збочені геть зовсім безсоромні вливалися в сороміцькі хореографічні гравюри танка пизди і хуя демонстартивно вульгарне майстерно прочеркнуте вуглиною зображення закривавленої роззявленої манди з якої вилазить зубата лиса диня з дикими розкосими очима
Під малюнком пологів темніла велика пляма чогось рудого, наче художник володів такою силою, що змусив стіну народити потвору.
“Боже, що за маячня? Куди мене занесло?” — торкнуло її зісередини, і Терезка поспіхом пересікла галерею, рухаючись у сусідню кімнату. Ступила в порожній простір лускатих стін і здутої штукатурки і відчула, як стиснулось її відчуття присутності — до меж єдиної кімнати, наче поза нею не існувало нічого, а тому все, зібране тут, ввібрало цілий світ.
На підвіконні кімнати хтось притиснув цеглиною целофановий кульок, що голосно тріпотів на вітрі. Перед очима заблікали спалахи денного світла, що лилося з вітром крізь пропалене вікно, крізь діру у проламаній стелі.
Терезка переступила поріг кімнати, з кожним кроком відчуваючи, як сповільнюється її сприйняття — немов перед розфокусованим поглядом пролітає гальмуюче метро.
Біле світло дежав’ю спалахнуло люмінісцентним молоком.
“Але це ж очевидно! Я сто разів тут була!” — подумала Терезка, і ця думка останньою потонула в леткому мовчанні свідомості.
Кімната була такою СВІТЛОЮ, такою ЧИСТОЮ, такою СВІЖОЮ в порівнянні з попереднім залом cадогомоґрафіті, що Терезка відразу ж подумала: Тут живе магія.
Сильний порив вітру спинив її, змусивши повільно-повільно підняти руку для захисту очей. З підводною повільністю Терезка поправила волосся і в передчутті ЧОГОСЬ облизала вуста Терезка.
Вона глянула скоса на стіну. На плечі мокрим кожухом навалося розумін-ня очевидного й самозрозумілого факту.
Біля неї, на стіні цієї безлюдної келії сили, була написана остаточна Істина Світу.
НОСТАЛЬҐІЯ.
Її живіт занімів.
Вона хотіла глянути, але щось всередині не радило, не рекомендувало, чорт забирай Я ЗАБОРОНЯЮ тобі дивитися ти чуєш? Я ЗАБОРОНЯЮ, але Терезка все менше й менше дослухалася до нього.
Все ще балансуючи на вістрі паніки, Терезка втупилась у білий прямокутник вікна. Терезка вслухалася в свист вітру і пластикове шелестіння пакета.
Пластикове шелестіння пакета.
Щоби паніка не захопила її, вона підіймала погляд міліметр за міліметром, ніби вболіваючи за якогось бідового скелелаза, виколюючи зором гострі тріщини стіни, тектонічні розломи штукатурки, все вище і вище до літер.
На стіні писало
(пластикове шелестіння пакета)
Истина ошеломляющяя; она настолько невероятна, что мы каждую секунду предаем ее ради жизни во лжи
Терезка кліпнула.
Пластикове шелестіння пакета.
Вона пробігалася фразою ще раз, але не могла проникнути всередину змісту. Раптом затихло все,
(шелестіння)
і Терезка знайшла співвідношення фразі у світі ідей. Відчула, як усесвіт звуків заповнився всепоглинаючим шелестом целофану на вітрі.
Вона прочитала вислів іще раз.
ПЛАСТИКОВЕ•ШЕЛЕСТІННЯ•ПАКЕТА
Зіниці•її•розчахнулися,•неначе•пара•чорнильних•краплин•у•крижаній•воді.•
Тріскотливе•заламування•поліетиленових•фактур•на•вітрі.•
Вигинання•довжелезних,•повільних•ланцюгів•макромолекул•полімера.•
ПЛАСТИКОВЕ • ШЕЛЕСТІННЯ • ПАКЕТА
Її очі розтулилися і з них дуже спокійно, кінематографічно-спокійно влилося оглушливе, осліплююче — оглушливе розгортання
спіралі
істини