Джон Уильям Полидори. Франкенштайн. Ґотичні повісті (збірник)

   «Так, – думав він, – Леньйон – лікар, він повинен знати свій стан і скільки йому лишилося жити, але усвідомлювати це йому над силу».
   Однак коли правник зауважив, що доктор має хворий вигляд, Леньйон спокійно оголосив, що він людина приречена.
   – Я зазнав великого потрясіння, – промовив він, – і вже ніколи не одужаю від того. Це питання кількох тижнів. Що ж, життя було приємним, воно мені подобалось, так, сер, я любив його. Іноді я думаю, що якби ми знали все, то були б раді прощатися з ним.
   – Джекіл теж захворів, – перевів розмову на інше Атерсон. – Ви з ним не бачилися?
   Цієї миті Леньйонове обличчя змінилося, і він підняв тремтячу руку.
   – Я не бажаю ніколи більше ані бачити доктора Джекіла, ані чути про нього! – прокричав він з тремтінням у голосі. – Я цілком порвав із цією особою і благаю вас не нагадувати мені про того, кого я вважаю мертвим.
   – Он воно як… – вимовив Атерсон і по чималій паузі запитав: – Можливо, я щось можу зробити? Ми – троє дуже давніх друзів, Леньйоне, ми вже не проживемо стільки, щоб знайти нових.
   – Нічого вже не виправиш, – відрізав Леньйон. – Запитайте в нього.
   – Він не приймає мене, – відповів правник.
   – Це мене не дивує, – пролунала впевнена відповідь. – Колись, Атерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтесь, мав я рацію чи ні. Але не зараз. Я не можу вам нічого сказати. До речі, якщо ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, заради Бога, залишайтесь і поспілкуймося; та коли вам несила полишити цю кляту тему, заради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.
   Щойно повернувшись додому, Атерсон сів і написав Джекілові листа, висловлюючи незадоволення, що його більше не приймають, і запитуючи про причину, з якої той так сильно посварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла довга відповідь, дуже зворушлива, але сповнена таємничих натяків. Сварку з Леньйоном він назвав непоправною. «Я не звинувачую нашого давнього друга, – писав Джекіл, – але поділяю його думку про те, що нам не слід більше ніколи бачитися. Відтепер я вестиму надзвичайно усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані сумніватися у нашій дружбі, якщо мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Ви маєте дозволити мені іти власним темним шляхом, бо я сам накликав на себе кару й небезпеку, про які не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мученик. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і ви, Атерсоне, можете полегшити мої страждання лише одним: шануючи моє мовчання».
   Атерсон був уражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, іще тиждень тому доля обіцяла йому бадьору та шановану старість, а нині дружбу, душевний спокій, увесь хід його життя було розчавлено. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поведінку Леньйона правда ховалася десь значно глибше.
   Тиждень потому Леньйон зліг і менш ніж за два тижні помер. Увечері після похорону, що сильно засмутив Атерсона, він замкнувся в кабінеті і при світлі меланхолійної свічки дістав та поклав перед собою конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. «ОСОБИСТО. Для Г. Дж. Атерсона ВИКЛЮЧНО. У разі його несподіваної смерті знищити не читаючи», – так категорично зазначалося на конверті. Правник жахнувся, прочитавши цей напис. «Сьогодні я поховав одного друга, – подумав він, – а що, коли цей лист відбере в мене й другого?» Та, засоромившись цього негідного страху, правник зламав печатку. В конверті був додаток, так само запечатаний і підписаний: «Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла». Атерсон не міг повірити своїм очам. Так, саме «зникнення»! Тут знову, наче в тому божевільному заповіті, що він давно повернув власникові, ідея зникнення та ім’я Генрі Джекіла поєднувалися знов. Тільки в заповіті ця ідея з’явилася з підступної підказки людини на ім’я Гайд, за нею стояла жахлива, але зрозуміла мета. Та написана рукою Леньйона, що могла б вона означати? Допитливість заволоділа довіреною особою, хотілося знехтувати заборонами та заглибитися в розгадку таємниці. Але професійна честь і довіра його покійного друга примусили правника виконати свій обов’язок, і пакунок опинився якнайглибше в сейфі.
   Одна річ – затамувати цікавість, інша – подолати її. Дуже сумнівно, що з того дня Атерсон бажав побачити свого ще живого друга з такою самою завзятістю. Він думав про нього доброзичливо, та його думки були тривожними і страхітливими. Звичайно, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегшення, діставши чергову відмову: можливо, в душі він тепер надавав перевагу розмовам на сходах із Пулом, в оточенні гомону міста, йому вже не кортіло потрапити до цього будинку добровільного ув’язнення та сидіти і спілкуватися з його таємничим в’язнем. Пул не міг повідомити жодних втішних новин.
   Доктор замикався в кабінеті над лабораторією набагато частіше, ніж завжди, іноді навіть ночував у ньому; весь час він був не в гуморі, став дуже мовчазним, нічого не читав, здавалося, його переслідують якісь думки. Атерсон настільки звик до незмінного характеру цих повідомлень, що здійснював візити чимраз рідше.

Епізод біля вікна

   Це трапилось у неділю, під час звичайної прогулянки містера Атерсона і містера Енфілда. Їхній шлях знову проліг через бічну вуличку, і коли вони зрівнялися з дверима, то обидва зупинились, щоб подивитися на них.
   – Що ж, – сказав Енфілд, – та історія добігла кінця. Ми ніколи знову не побачимо містера Гайда.
   – Сподіваюсь, що ні, – відповів Атерсон. – Чи казав я вам, що одного разу також зустрів цього чоловічка і поділяю вашу огиду до нього?
   – Неможливо зустрітися з ним і не відчути огиди, – промовив Енфілд. – До речі, яким невігласом ви повинні були вважати мене, коли я не знав, що це задні двері будинку доктора Джекіла! Це частково і ваша провина, що я про це дізнався.
   – То ви знаєте, чи не так? – сказав Атерсон. – Якщо вже так сталося, ми можемо зайти у двір і подивитися на вікна. Відверто кажучи, я непокоюся про бідного Джекіла, я відчуваю, що присутність друга навіть надворі може піти йому на користь.
   На подвір’ї було холодно і трохи вогко, воно вже наповнилося передчасними сутінками, хоч небо високо над головою було ще ясним від заходу сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене. Біля нього сидів доктор Джекіл, наче невтішний в’язень, і з виразом безмежного смутку на обличчі дихав свіжим повітрям.
   – Джекіле! – гукнув його правник. – Сподіваюся, вам ліпше?
   – Я дуже хворий, Атерсоне, – відповів доктор м’яко, – дуже хворий. Але це не триватиме довго, дякувати Богу.
   – Ви забагато сидите вдома, – сказав правник. – Вам слід розганяти кров, як робимо ми з містером Енфілдом. Містер Енфілд, мій кузен, а це – доктор Джекіл. Виходьте, беріть свого капелюха та прогуляйтеся з нами.
   – Ви дуже люб’язні, – зітхнув доктор, – я б дуже цього хотів, та ні, ні, ні, це неможливо, я не наважуся. Але я справді дуже радий бачити вас, Атерсоне, це дійсно велике задоволення для мене. Я б запросив вас із містером Енфілдом нагору, але в мене не прибрано.
   – Що ж, тоді, – промовив правник доброзичливо, – найкраще, що ми можемо зробити, – це залишитися тут і поспілкуватися з вами крізь вікно.
   – Це саме те, чого я не наважувався вам запропонувати, – відповів доктор з усмішкою.
   Щойно він договорив, як усмішка зникла з обличчя доктора і на її місці виник вираз такого жаху і відчаю, що в обох джентльменів кров похолола в жилах. Це тривало лише кілька секунд, бо вікно негайно зачинилося, але тої миті було достатньо, щоб вони повернулися та вийшли з двору, не кажучи ані слова. Джентльмени перетнули бічну вуличку і йшли мовчки, аж поки не досягли сусіднього великого шляху, де, незважаючи на неділю, вирувало життя. Тут нарешті містер Атерсон повернувся і подивився на свого компаньйона. Обидва вони були бліді, а в очах виразно читався страх.
   – Господи, прости нас! Господи, прости нас! – промовив містер Атерсон.
   Та містер Енфілд лише серйозно кивнув, і далі вони йшли знову мовчки.

Остання ніч

   Коли якось по вечері містер Атерсон сидів біля коминка, його здивували повідомленням про візит Пула.
   – Пуле? Що вас привело сюди? – вигукнув він, а потім, глянувши на Пула, додав: – Що вас непокоїть? Із доктором усе гаразд?
   – Докторе Атерсон, – відповів служник, – коїться щось незрозуміле.
   – Сядьте, візьміть склянку вина, випийте, – сказав правник. – А тепер не поспішайте та розкажіть мені прямо, що трапилось.
   – Ви знаєте, який доктор, сер, – почав Пул, – він ховається в собі. Сьогодні він знову замкнувся в кабінеті. Мені це не подобається, сер, щоб я помер, якщо це не так. Містере Атерсон, мені страшно.
   – Мій добрий чоловіче, – відповів на те правник, – скажіть ясніше. Чого ви боїтеся?
   – Я боюся вже близько тижня, – сказав той, уперто ігноруючи питання, – я більше так не можу!
   Вся зовнішність Пула свідчила про те, що він і справді наляканий, його манери погіршали, він жодного разу не подивився правникові в очі, потому як розповів про свій страх. Навіть зараз він сидів, тримаючи повну склянку на колінах і втупившись у підлогу.
   – Я більше так не можу! – повторив він.
   – Ну ж бо, Пуле, – сказав правник, – я бачу, ви маєте дуже серйозний привід говорити так. Я бачу, що трапилось щось дуже погане. Спробуйте пояснити мені, що саме.
   – Я гадаю, скоєно злочин, – відповів Пул хрипло.
   – Злочин? – вигукнув правник налякано, все це починало його дратувати. – Який такий злочин? Що ви маєте на увазі?
   – Я не наважуся сказати це, але ви можете піти зі мною і побачити все на власні очі.
   Замість відповіді містер Атерсон одразу підвівся, взяв капелюха і пальто. Він із подивом помітив, що на обличчі дворецького з’явився вираз величезного полегшення, не менше здивувало правника і те, що Пул так і не сьорбнув вина, відставив склянку і пішов услід за правником.
   Це була справжня березнева ніч – бурхлива і холодна, блідий, прозорий, наче батист місяць, лежав на небі, немов перекинутий вітром. Вітер заважав говорити, і кров прилила до обличчя. Здавалось, він здув усіх пішоходів, і вулиця була незвично порожньою; містер Атерсон спіймав себе на думці, що ніколи не бачив цю частину Лондона такою безлюдною. Йому дуже хотілося, щоб усе було інакше, ніколи в своєму житті він не відчував такого гострого бажання торкнутися живої істоти чи хоч побачити когось. І хоч яких він докладав зусиль, лихі передчуття роїлися в його голові. Коли вони дісталися площі, вона була повна вітру і снігу, тоненькі молоді деревця в садку шмагали паркан. Пул, який усю дорогу тримався на крок чи два попереду, зараз зупинився посеред тротуару і незважаючи на погану погоду зняв капелюха, витер лоба червоним носовичком. І хоч як швидко він ішов, спітнів дворецький не від ходи, а від якоїсь страшної муки. Його обличчя було блідим, а голос глухим і над тріснутим.
   – Ось ми і прийшли, сер, – сказав дворецький, – дай Боже, щоб усе було гаразд.
   – Амінь, Пуле, – відповів правник.
   Слідом за тим служник дуже делікатно постукав у двері. Вони відчинилися, але були замкнуті на ланцюжок, і голос зсередини запитав:
   – Це ви, Пуле?
   – Саме так! Відчиняйте.
   Кімната, до якої вони ввійшли, була яскраво освітлена, в коминку палав вогонь, навколо нього збилися докупи всі слуги будинку – і чоловіки, і жінки, наче отара овечок. Побачивши містера Атерсона, покоївка істерично заскімлила, а куховарка, вигукнувши: «Слава Богу! Це містер Атерсон!» – кинулася до нього, наче хотіла обійняти.
   – Що таке? Ви всі тут? – роздратовано проговорив правник. – Неприпустимо, неналежно! Ваш господар навряд буде задоволений.
   – Вони всі налякані, – сказав Пул.
   Запала абсолютна тиша, ніхто нічого не заперечував, лише покоївка вголос розридалася.
   – Помовчте! – гукнув до неї Пул з люттю, яка виказувала, що в нього самого нерви на межі. Звичайно ж, коли раптом заплакала одна дівчина, почали плакати і всі інші, а потім повернулися до внутрішніх дверей із виразом жахливого очікування на обличчях.
   – А тепер, – дворецький звернувся до хлопчика, що завідував ножами на кухні, – принеси мені свічку, і ми спробуємо все з’ясувати.
   Попросивши містера Атерсона прямувати за ним, Пул рушив на задній двір.
   – Зараз, сер, – попередив Пул, – ідіть якомога тихіше. Я хочу, щоб ви почули все, але щоб він не почув вас. І послухайте, якщо він раптово надумає запросити вас увійти, у жодному разі не йдіть!
   Нерви містера Атерсона після цього несподіваного попередження напружилися так, що він майже втратив самовладання. Але правник знову зібрав усю свою відвагу і попростував за дворецьким до приміщення лабораторії крізь заставлений ящиками й колбами анатомічний театр, до сходів, що вели до кабінету. Тут Пул жестом показав йому стати осторонь і слухати, а тим часом сам поставив свічку і, зробивши велике і помітне зусилля над собою, видерся сходами й не зовсім певною рукою постукав у двері кабінету, оббиті червоним сукном.
   – Містер Атерсон просить прийняти його, сер, – промовивши це, він іще раз знаками показав правникові пильно прислухатися.
   З-за дверей почулася невдоволена відповідь:
   – Скажіть йому, я не можу нікого бачити.
   – Дякую, сер, – відповів Пул із нотками якогось тріумфу в голосі; він підняв свічник і повів Атерсона назад через подвір’я до великої кухні, де вогонь давно згас, а по підлозі бігали якісь жуки.
   – Сер, – запитав служник, дивлячись Атерсонові в очі. – Скажіть, хіба то був голос мого пана?
   – Здається, він дуже змінився, – відповів правник. Він був блідий, але погляду не відводив.
   – Змінився? Ще б пак! – промовив дворецький. – Я прожив двадцять років у будинку цієї людини, невже ви гадаєте, що я не впізнав би голосу? Ні, сер, мого пана вбили, вбили вже вісім днів тому, коли ми чули його крик в ім’я Господа; хто там замість нього, і чого він там лишається – ось, святі небеса, питання, містере Атерсон!
   – Ви кажете дуже дивні речі, Пуле, просто якісь дикі речі, люб’язний, – промовив Атерсон, покусуючи пальця. – Припустімо, сталося саме те, що ви запідозрили, припустімо, доктора Джекіла… що ж, нехай убито; але що спонукає вбивцю залишатися тут? Тут щось не сходиться, в цьому немає жодного сенсу!
   – Гаразд, містере Атерсон, вас нелегко переконати, але я спробую ще раз, – сказав Пул. – Ви повинні знати, що весь останній тиждень він чи воно, чи хто там живе в його кабінеті, день і ніч вимагає якихось спеціальних ліків, і ніяк не може заспокоїтися. Іноді мій пан робив так – писав нам накази на клаптиках паперу і залишав на сходах. А цього тижня ми нічого не бачили, окрім клаптиків паперу й замкнених дверей; навіть усю їжу ми полишаємо на сходах, і коли ніхто не бачить, він забирає її! Отак, сер, щодня, або навіть двічі, або й тричі на день, ті самі накази й нарікання, мене посилали до всіх можливих аптек у місті. Кожного разу, коли я приношу замовлене, то отримую чергового папірця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, й отримую нове направлення до іншого аптекаря. Йому ці ліки дуже потрібні, сер, але ось для чого?
   – Ви маєте при собі якийсь із цих папірців? – спитав містер Атерсон.
   Пул занурив руку в кишеню і трохи згодом дістав м’яту записку, яку правник, нахилившись до свічок, почав ретельно вивчати. Її зміст був таким: «Доктор Джекіл переказує свої вітання джентльменам з фірми Моу. І запевняє їх, що останній отриманий ним зразок не досить очищений і не придатний для використання в цілях доктора. У 18… році доктор Джекіл придбав велику кількість цього препарату у фірми Моу. Зараз він просить якомога ретельніше передивитися, чи не залишилося речовини такої самої якості, і якнайшвидше вислати йому. Вартість не має жодного значення. Важливість цього прохання не може бути переоцінена». До цього моменту листа було витримано в серйозному тоні, але далі разом із чорнильною плямою виплеснулися емоції доктора. «Заради Бога, – дописав він, – знайдіть щось зі старих запасів».
   – Дуже дивна записка, – сказав містер Атерсон, а потім різко запитав: – А чого вона досі у вас?
   – Аптекар із фірми Моу дуже розлютився, коли я йому її приніс, і жбурнув записку в мене, – пояснив Пул.
   – Це безсумнівно почерк доктора, чи не так? – вів далі правник.
   – Так, почерк справді дуже схожий, – відповів служник похмуро, а потім зовсім іншим тоном додав, – але почерк нічого не доводить! Я його бачив!
   – Бачили його? – повторив містер Атерсон. – Кого?
   – В тому-то і справа! Це було ось як. Я несподівано увійшов до анатомічного театру з саду. Напевно, він вислизнув з кабінету, щоб пошукати ліки або ще щось, двері залишились відчиненими, і в дальньому кінці кімнати я побачив його, коли він щось вишукував поміж коробок. Він обернувся, угледів мене, скрикнув і чимдуж побіг нагору в кабінет. Я бачив його близько хвилини, але й від того волосся піднялося на моїй голові сторч, наче у їжака. Сер, якщо це був мій господар, чого б він надягав маску на обличчя? Якщо це був він, чого б він, упізнавши мене, закричав і втік, наче щур? Я служив йому досить довго, щоб… – чоловік замовк і затулив руками обличчя.
   – Все це дуже химерно, – сказав містер Атерсон, – але мені здається, я починаю трохи розуміти, що тут коїться. Ваш господар, Пуле, просто підхопив одну з тих хвороб, що катують тіло і спотворюють зовнішність. Через це міг змінитися голос, через це він надягає маску й уникає зустрічей із друзями, цим можна пояснити і його нетерплячість щодо ліків, завдяки яким у його душі жевріє надія на зцілення – дай Боже, щоб то була не марна надія. Ось таке моє пояснення, воно дуже сумне і навіть жахливе, Пуле, але досить просте і природне. Все сходиться, і ми можемо полишити нашу надмірну тривогу.
   – Сер, – промовив дворецький, і його обличчя вкрилося плямами, – та істота не була моїм господарем, і це чиста правда. Мій господар, – служник озирнувся і зашепотів, – він високий на зріст, має гарну статуру, а цей був схожий більше на коротуна.
   Атерсон спробував запротестувати.
   – О сер, – майже заголосив Пул, – невже ви думаєте, я не впізнаю свого господаря після двадцятьох років? Невже ви гадаєте, я не знаю, на якому рівні його голова, коли він заходить у двері кабінету, де я бачив його кожного ранку мого життя? Ні, сер, та істота в масці не була доктором Джекілом, лише Господь Бог відає, що то було, але точно не доктор Джекіл. Відчуває моє серце, що його вбили.
   – Пуле, – сказав правник, – якщо ви це кажете, то мій обов’язок учинити так. Більш ніж я хочу пощадити почуття вашого господаря, більш ніж я спантеличений запискою, яка начебто доводить, що ваш господар живий, – більш за все я бажаю дізнатися правду, тому я вважаю необхідним зламати двері.
   – Містере Атерсон, оце по-чоловічому! – вигукнув дворецький.
   – Але виникає наступне питання, – вів далі Атерсон. – Хто це зробить?
   – Як хто? Ви і я, сер! – пролунала хоробра відповідь.
   – Дуже гарно сказано, – відповів правник, – і хай там що з цього вийде, я беру на себе відповідальність, що ви не постраждаєте.
   – Там, у лабораторії, є сокира, – сказав Пул, – а ви, сер, можете взяти цю коцюбу для себе.
   Правник узяв простий, але вагомий інструмент в руку і зважив його.
   – Ви знаєте, Пуле, – промовив він, звівши очі, – ще трохи – і ми обидва, ви і я, наражатимемо себе на велику небезпеку.
   – Певно, що так, сер, – відповів дворецький.
   – Що ж, тоді ми з вами повинні бути відвертими, – вів далі правник, – ми обидва знаємо більше, ніж кажемо. Давайте розставимо всі крапки над «і». Ви впізнали ту істоту в масці?
   – Як вам сказати, сер, вона швидко рухалась і була така зігнута, що я не можу сказати напевне, – відповів той. – Але ви питаєте, чи був то містер Гайд? Так, я думаю, то був він. Та істота була така сама на зріст і так само жваво рухалася, і, зрештою, хто ще міг би зайти в лабораторію? Ви ж не забули, що після вбивства містера Кер’ю ключ залишався досі в нього? Та це ще не все! Чи ви зустрічали колись того містера Гайда?
   – Так, – відповів правник, – одного разу я говорив із ним.
   – Тоді ви, як і решта з нас, повинні знати, що є в цьому джентльмені щось дуже дивне, щось, що ніби впливає на людину, не знаю, як правильно сказати, що проймає холодом і відразою до самих кісток.
   – Так, я і сам відчув те, що ви описуєте, – відповів містер Атерсон.
   – Отож, сер, – продовжував Пул, – коли та істота в масці з мавпячою спритністю вистрибнула з-поміж пробірок і заскочила в кабінет, в мене всередині все похололо. Так, я знаю, що це не доказ, містере Атерсон, я досить освічений, щоб розуміти це, але кожна людина має інтуїцію, і я можу присягнутися, що то був містер Гайд.
   – Так, так, – сказав правник, – саме цього я і боявся. Я передчував, що з цього зв’язку не вийде нічого доброго, одне тільки лихо і нещастя. Так, я вірю вам, гадаю, що бідного Генрі вбили і що його вбивця (навіщо – тільки Бог святий знає) досі переховується в кімнаті своєї жертви. Ми з вами повинні помститися. Покличте Бредшоу.
   Лакей з’явився на виклик, блідий і знервований.
   – Бредшоу, візьміть себе в руки, – наказав правник. – Я знаю, що ця невизначеність відбивається на вас усіх, але зараз ми маємо намір покласти цьому край. Ми з Пулом збираємося зламати двері кабінету. Якщо там усе гаразд, я візьму всю відповідальність на себе. Тимчасом коли щось піде не так, якщо лиходій намагатиметься втекти через задні двері, то ви з хлопчиком маєте зайняти позицію біля чорного ходу, і прихопіть з собою кілька міцних дрючків. Ми дамо вам десять хвилин, щоб ви розташувалися на своєму посту.
   Коли Бредшоу пішов, правник подивився на годинник.
   – А тепер, Пуле, час і нам займати свій пост, – сказав він, беручи під руку коцюбу, і попрямував у двір. Хмара заступила місяць, і стало зовсім темно. Вітер, потрапивши до глибокого колодязя між будинками, з кожним їхнім кроком коливав полум’я свічки врізнобіч, доки чоловіки не сховалися в анатомічному театрі. Там вони мовчки сіли і чекали. Навколо тихо гомонів Лондон. Єдиним, що порушувало навколишній спокій, були звуки кроків за дверима кабінету.
   – Та істота ходить так цілими днями, сер, – прошепотів Пул, – і більшу частину ночей. Тільки коли приносять новий зразок від аптекарів, кроки ненадовго стихають. Ах, це нечисте сумління, саме воно – найгірший ворог спокою! Сер, кожен його крок – це безвинно пролита кров! Зверніть увагу, сер, підійдіть трохи ближче і прислухайтесь, а тоді скажете мені – хіба це кроки доктора?
   Кроки були легкими і чудернацькими, з якимсь прокручуванням, і хоч істота ходила повільно, її кроки виразно відрізнялися від важкої скрипучої ходи Генрі Джекіла. Атерсон зітхнув.
   – Крім кроків, там іще щось відбувається? – запитав він.
   Пул кивнув.
   – Одного разу я чув, як та істота плаче.
   – Плаче? Як це так? – перепитав правник, холодіючи від жаху.
   – Плаче, наче жінка або загублена душа, – відповів дворецький. – Я коли почув, ледь сам не розплакався.
   Десять хвилин добігли кінця. Пул видобув сокиру з-під пакувальної соломи. Свічку поставили на найближчому столі, щоб освітити шлях до дверей, тоді, затамувавши подих, вони наблизилися до кабінету, де досі хтось ходив туди-сюди, розтинаючи тишу ночі.
   – Джекіле, – голосно гукнув Атерсон, – я вимагаю, щоб ви мене впустили.
   Він на хвильку замовк, але відповіді не було.
   – Я хочу відверто вас попередити, що ми маємо певні підозри, саме тому я мушу вас побачити і побачу, – вів далі правник, – якщо не з вашого дозволу, тоді за допомогою сили.
   – Атерсоне, – пролунав голос, – заради всього святого, майте милосердя.
   – Це не голос Джекіла, це голос Гайда! – закричав Атерсон. – Ламайте двері, Пуле!
   Пул замахнувся сокирою, вся будівля здригнулася під ударом, а двері, оббиті червоним сукном, захиталися на завісах. З кабінету пролунав гнітючий крик тваринного жаху. Сокира вдарила ще раз і ще, панелі та каркас затріщали. Ще чотири рази пролунали удари. Але деревина була міцною, і встановлені двері були справжнім майстром. Після п’ятого удару замок зламався, й уламки дверей посипались на килим.
   Нападники, вражені власним запалом і тишею, що настала потому, трохи відступили і почали роздивлятися. Перед ними був кабінет, м’яко освітлений лампою, у коминку палали й потріскували дрова, тоненько висвистував чайник, одна чи дві шухляди були висунуті, папери лежали охайно на краю письмового столу. Ближче до вогню було розставлено посуд для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кімната, і якби не скляні шафи з хімічними приладами, вона б зовсім не відрізнялася від більшості кімнат вечірнього Лондона.
   Якраз посередині кабінету лежало скорчене судомою тіло чоловіка, воно ще сіпалося. Атерсон з Пулом обережно наблизились до нього і перевернули на спину. То був Едвард Гайд. Він був одягнений у завелике на нього вбрання з докторового плеча. М’язи його обличчя ще тремтіли, створюючи ілюзію, що він досі живий, але життя вже полишило його; з розбитої пляшечки в руці й сильного запаху якогось коріння в повітрі Атерсон збагнув, що бачить перед собою тіло самогубця.
   – Ми прийшли запізно, – суворо промовив правник, – щоб когось врятувати чи покарати. Гайд сам звів із собою рахунки, а нам залишається тільки розшукати тіло вашого господаря.