Коли я знову зробився собою в Леньйоновій оселі, жах мого давнього друга, певно, подіяв на мене, хоч маю зізнатися, що це була лише крапля в морі огиди, з якою я згадував про кілька минулих годин. Зі мною відбулися зміни. Я більше не боявся шибениці, я боявся лише одного – що я знову можу перетворитись на Гайда. Наче в тумані я вислухав Леньйонів вирок, наче в тумані повернувся додому й ліг спати. Після жахів дня, цілковито знеможений, я поринув у такий глибокий сон, що його не змогли перервати навіть кошмарні сновидіння. Вранці я прокинувся приголомшеним, виснаженим, але підкріпленим. Мене досі лякала думка про того звіра, що спав у мені, я його ненавидів і, звісно ж, усе ще не встиг відійти від жахіть попереднього дня. Але тепер я знову був удома, у власному будинку, де всі мої ліки були під рукою, і тому в душі моїй разом із вдячністю за порятунок заясніла надія.
По сніданку я не кваплячись прогулювався подвір’ям, із насолодою вдихаючи прохолодне повітря, коли раптом знову відчув симптоми, які важко змалювати, що передували перевтіленню, і щойно встиг я сховатись у кабінеті, як мене вже знову роздирали жахливі пристрасті Гайда. Цього разу лише подвійна доза препарату дала мені змогу стати собою, але, на жаль, за якихось шість годин, коли я сумно сидів біля коминка, я знову відчув напад гострого болю, і ліки довелося вживати ще раз. Невдовзі потому я вже міг зберігати подобу Джекіла тільки ціною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все нові дози препарату. Будь-якої години дня чи ночі я міг відчути зловісні симптоми; ба більше, заснувши чи навіть просто закунявши на хвильку в кріслі, я неодмінно прокидався Гайдом. Під тягарем цього нескінченного і неминучого прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як мені здавалося, знести було понад людські сили. Я перетворився на істоту, яку з’їдає гарячка, разом із тілом згасав і розум, мене поглинула єдина думка: я боявся сам себе.
Коли я засинав чи коли чергова доза ліків не спрацьовувала, то, майже не відчуваючи самого перетворення (болісні симптоми день у день ставали дедалі менш помітними), я робився істотою з уявою, повною жахливих образів, з душею, що кипіла від безпричинної ненависті, і з тілом, що, здавалося, ось-ось розірветься від люті. Ввижалося, що сила Гайда росте від того, що Генрі Джекіл слабшає. Тепер вони ненавиділи один одного з однаковою силою. Для Джекіла ненависть існувала на рівні інстинкту. Нині він бачив повну зіпсованість істоти, яка розділяла з ним частку свідомості і з якою він був пов’язаний аж до смерті, але хоч така спільність завдавала йому гірких страждань, тепер він сприймав сповненого енергії Гайда як щось не тільки диявольське, але й неприродне. Приголомшувало те, що безформна твань заговорила, що порох набув здатності грішити, що мертве й безформне перебрало обов’язки живого. Жах пройняв наскрізь його плоть, у якій зроджувалося, бубоніло і рвалося назовні зло, що в хвилини слабкості або дрімоти переборювало її й виштовхувало в небуття, а саме ставало до життя.
Зненависть Гайда до Джекіла була трохи іншою. Страх перед шибеницею раз у раз спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до підлеглого становища частини замість цілої особи. Але він ставився з огидою до такої ситуації, як, зрештою, і до самого Джекіла, який зараз був у відчаї, тож висловлював своє невдоволення, як тільки міг. Звідси оті його мавпячі витівки, як зроблені моїм почерком блюзнірські написи на берегах моїх книжок, або ж спалення листів чи знищення портрету мого батька. І якби не страх перед смертю, він давно знищив би себе, щоб заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навіть я, холонучи на саму думку про низькість Гайда і розуміючи, як він боїться, що я вб’ю його, наклавши руки на себе, відчував до нього жаль.
Немає ані потреби, ані часу, якого мені лишилося небагато, продовжувати цей опис далі. Ніхто досі не відчував таких мук, не зазнавав такої покари; однак із часом моя душа… ні, не те щоб відчула полегшення, але притупилася й призвичаїлася до відчаю, і моє покарання могло б протривати роки. Але на мене впало ще одне, останнє нещастя, яке остаточно позбавляє мене власної зовнішності і вдачі. Мій запас солі, якого я не поновлював від часу першого досліду, добіг кінця. Я послав по нову партію і скомпонував ліки: рідина закипіла, змінила колір один раз, але другої зміни кольору не відбулося. Я випив її, та необхідного ефекту не сталося. Пул вам розкаже, як я змусив його обшукати весь Лондон, та все марно. Нині я переконаний, що в першій партії мого порошку була якась домішка і що саме ця невідома речовина й робила препарат дієвим.
З того моменту минуло близько тижня, і зараз я закінчую свою оповідь під дією препарату, скомпонованого з останніх запасів. Я востаннє, наче якесь диво, бачу в дзеркалі обличчя Генрі Джекіла (як прикро воно змінилося!). Я не можу далі зволікати із завершенням цього рукопису, бо ж досі він зацілів тільки завдяки поєднанню щасливого випадку і моєї великої обережності. Якщо перевтілення захопить мене за написанням цього листа, то Гайд пошматує його тієї ж миті. Але якщо певний час спливе по тому, як буде поставлено останню крапку, то Гайдовий егоїзм і його дивовижна зосередженість виключно на самому собі, можливо, й порятують рукопис від його мавпячої люті. Наш спільний фатум перемінив і розчавив і його теж. За півгодини, коли я, цього разу назавжди, перекинуся на ненависну мені особистість, знаю, що я або сидітиму в кріслі, тремтячи й схлипуючи, або ж мірятиму кроками кімнату (цей мій останній притулок на землі), дослухаючись до кожного звуку й чекаючи настання неминучої відплати. Чи помре Гайд на шибениці? Чи знайде в собі відвагу звільнитися самому в останню хвилину? Це тільки Бог відає, мені ж байдуже, бо моя смерть настане вже скоро, і все, що трапиться далі, мене вже не стосуватиметься. Зараз я покладу ручку, заклею конверта з моїм зізнанням, і тоді завершиться життя вашого нещасливого друга ГЕНРІ ДЖЕКІЛА.
Мері Шеллі
Лист перший
По сніданку я не кваплячись прогулювався подвір’ям, із насолодою вдихаючи прохолодне повітря, коли раптом знову відчув симптоми, які важко змалювати, що передували перевтіленню, і щойно встиг я сховатись у кабінеті, як мене вже знову роздирали жахливі пристрасті Гайда. Цього разу лише подвійна доза препарату дала мені змогу стати собою, але, на жаль, за якихось шість годин, коли я сумно сидів біля коминка, я знову відчув напад гострого болю, і ліки довелося вживати ще раз. Невдовзі потому я вже міг зберігати подобу Джекіла тільки ціною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все нові дози препарату. Будь-якої години дня чи ночі я міг відчути зловісні симптоми; ба більше, заснувши чи навіть просто закунявши на хвильку в кріслі, я неодмінно прокидався Гайдом. Під тягарем цього нескінченного і неминучого прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як мені здавалося, знести було понад людські сили. Я перетворився на істоту, яку з’їдає гарячка, разом із тілом згасав і розум, мене поглинула єдина думка: я боявся сам себе.
Коли я засинав чи коли чергова доза ліків не спрацьовувала, то, майже не відчуваючи самого перетворення (болісні симптоми день у день ставали дедалі менш помітними), я робився істотою з уявою, повною жахливих образів, з душею, що кипіла від безпричинної ненависті, і з тілом, що, здавалося, ось-ось розірветься від люті. Ввижалося, що сила Гайда росте від того, що Генрі Джекіл слабшає. Тепер вони ненавиділи один одного з однаковою силою. Для Джекіла ненависть існувала на рівні інстинкту. Нині він бачив повну зіпсованість істоти, яка розділяла з ним частку свідомості і з якою він був пов’язаний аж до смерті, але хоч така спільність завдавала йому гірких страждань, тепер він сприймав сповненого енергії Гайда як щось не тільки диявольське, але й неприродне. Приголомшувало те, що безформна твань заговорила, що порох набув здатності грішити, що мертве й безформне перебрало обов’язки живого. Жах пройняв наскрізь його плоть, у якій зроджувалося, бубоніло і рвалося назовні зло, що в хвилини слабкості або дрімоти переборювало її й виштовхувало в небуття, а саме ставало до життя.
Зненависть Гайда до Джекіла була трохи іншою. Страх перед шибеницею раз у раз спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до підлеглого становища частини замість цілої особи. Але він ставився з огидою до такої ситуації, як, зрештою, і до самого Джекіла, який зараз був у відчаї, тож висловлював своє невдоволення, як тільки міг. Звідси оті його мавпячі витівки, як зроблені моїм почерком блюзнірські написи на берегах моїх книжок, або ж спалення листів чи знищення портрету мого батька. І якби не страх перед смертю, він давно знищив би себе, щоб заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навіть я, холонучи на саму думку про низькість Гайда і розуміючи, як він боїться, що я вб’ю його, наклавши руки на себе, відчував до нього жаль.
Немає ані потреби, ані часу, якого мені лишилося небагато, продовжувати цей опис далі. Ніхто досі не відчував таких мук, не зазнавав такої покари; однак із часом моя душа… ні, не те щоб відчула полегшення, але притупилася й призвичаїлася до відчаю, і моє покарання могло б протривати роки. Але на мене впало ще одне, останнє нещастя, яке остаточно позбавляє мене власної зовнішності і вдачі. Мій запас солі, якого я не поновлював від часу першого досліду, добіг кінця. Я послав по нову партію і скомпонував ліки: рідина закипіла, змінила колір один раз, але другої зміни кольору не відбулося. Я випив її, та необхідного ефекту не сталося. Пул вам розкаже, як я змусив його обшукати весь Лондон, та все марно. Нині я переконаний, що в першій партії мого порошку була якась домішка і що саме ця невідома речовина й робила препарат дієвим.
З того моменту минуло близько тижня, і зараз я закінчую свою оповідь під дією препарату, скомпонованого з останніх запасів. Я востаннє, наче якесь диво, бачу в дзеркалі обличчя Генрі Джекіла (як прикро воно змінилося!). Я не можу далі зволікати із завершенням цього рукопису, бо ж досі він зацілів тільки завдяки поєднанню щасливого випадку і моєї великої обережності. Якщо перевтілення захопить мене за написанням цього листа, то Гайд пошматує його тієї ж миті. Але якщо певний час спливе по тому, як буде поставлено останню крапку, то Гайдовий егоїзм і його дивовижна зосередженість виключно на самому собі, можливо, й порятують рукопис від його мавпячої люті. Наш спільний фатум перемінив і розчавив і його теж. За півгодини, коли я, цього разу назавжди, перекинуся на ненависну мені особистість, знаю, що я або сидітиму в кріслі, тремтячи й схлипуючи, або ж мірятиму кроками кімнату (цей мій останній притулок на землі), дослухаючись до кожного звуку й чекаючи настання неминучої відплати. Чи помре Гайд на шибениці? Чи знайде в собі відвагу звільнитися самому в останню хвилину? Це тільки Бог відає, мені ж байдуже, бо моя смерть настане вже скоро, і все, що трапиться далі, мене вже не стосуватиметься. Зараз я покладу ручку, заклею конверта з моїм зізнанням, і тоді завершиться життя вашого нещасливого друга ГЕНРІ ДЖЕКІЛА.
Мері Шеллі
Франкенштайн, або сучасний Прометей
Лист перший
Санкт-Петербург, 11 грудня 17…
Місіс Савіль, Англія
Ти зрадієш, коли почуєш, що початок тієї справи, до якої ти так вороже ставилася, не мав жодних поганих наслідків. Я дістався на місце ще вчора і спершу хочу завірити любу сестру про своє щасливе прибуття і про те, як зростає впевненість в успіху моєї справи.
Я вже заїхав далеко на північ від Лондона і, блукаючи вулицями Петербурга, відчуваю, як холодний північний вітер виграє на моїх щоках, підбадьорює та наповнює задоволенням. Чи знайоме тобі це відчуття? Цей вітер, що блукає краями, куди я так прагну, приносить мені передчуття льодових нив. Натхненні вітром надії, мої бажання стають дедалі яскравішими і жвавішими. І даремно я намагаюся переконати себе, що там, де полюс, є лише холод та печаль, – він постає в моїй уяві як місце краси та насолоди. Там, Маргарет, сонце ніколи не заходить, широкий диск, ледве випинаючись із-за обрію, розсіює нескінченне сяйво. Там (із твого дозволу, сестро, довірюся словам поважних мореплавців) немає ні снігу, ні морозу, тож, ідучи по тихому морському простору, ми дістанемося країни такої краси і дивини, що жодна із відомих земних країн не може зрівнятися. Її розкіш, її пишноту можна без перебільшення назвати природним феноменом, як ті небесні чудеса. Що ж можна очікувати від країни вічного світла? Саме там я можу відкрити незбагненні сили, що ваблять до себе магнітну стрілку і керують тисячами астрономічних явищ, лише одна така подорож дасть змогу пояснити незбагненні природні суперечності. Я зможу погамувати свою цікавість хоча б часточкою небаченого досі світу і зможу пройти по землі, де ще не ступала нога людини. Це вабить мене і допомагає подолати страх небезпеки та смерті, а також схиляє до початку нелегкої подорожі із задоволенням малого хлопчака, коли він ступає у човен разом зі своїми товаришами і відкриває для себе невідомі води рідної ріки. Проте передбачаю, що ці сподівання можуть виявитися хибними, але ти можеш уявити неоціненний внесок у поступ нашого покоління і всього людства, якщо я прокладу шлях через полюс у ті краї, досягти яких можливо лише за стільки місяців, або з’ясую секрет магніту саме завдяки такій подорожі.
Всі ці роздуми розвіяли те занепокоєння, з яким я починав свого листа, і я відчуваю, як моє серце наповнюється ентузіазмом, що підносить мене до небес, і нічого так швидко не заспокоює розум, як твердо вибрана мета, – це момент, коли душа сплітається в одне ціле з розумом. Ця експедиція була моєю мрією з самого малечку. Я пристрасно читав книжки про численні подорожі через моря, що оточують полюс, із метою освоєння північної частини Тихого океану. Ти, певно, пригадуєш, що в бібліотеці нашого дядечка Томаса була ціла колекція книжок про подорожі та відкриття. Моє навчання нікого не цікавило, але я щиро захопився читанням. Усі ті томи, якими я зачитувався вдень та вночі, ще посилили моє розчарування, коли я дізнався, що не зможу розпочати морське життя: батько на смертному ложі суворо заборонив дядькові відпускати мене в подорож.
Коли твори поетів посіли місце в моїй душі, коли вони підіймали мене до небес, мрія про море відходила на другий план. Я і сам став поетом і рік прожив у раю, створеному власною уявою; я мріяв, що моє ім’я буде викарбуване у святому храмі поряд із Гомером та Шекспіром. Ти все знаєш про мою поразку і те розчарування, яке я стерпів. Але саме тоді, ставши спадкоємцем нашого кузена, я знову згадав дитячі мрії.
Відтоді як я замислив свою подорож, уже минуло шість років. Чітко і виразно пам’ятаю ту мить, коли я вирішив присвятити себе цій величній меті. Я вимотував себе болем заради того, щоб загартувати тіло. Я декілька разів супроводжував у Північному морі рибалок, що полювали на китів; я добровільно піддавався випробуванню холодом, голодом, спрагою та недосипанням; на судні я протягом дня часто працював важче, ніж будь-хто із матросів, а вночі присвячував себе вивченню математики, медицини та інших природничих наук, із яких мореплавець може взяти безліч практичних знань. Двічі я наймався як помічник шкіпера на китоловних судах Гренландії і маю зазначити, що з цим завданням я чудово впорався. Тоді, коли капітан запропонував мені посаду другого помічника на борту судна і наполягав на моїй згоді, я відчув гордість за свою працю, яку так високо оцінив капітан. І зараз, Маргарет, чи не заслуговую я на те, щоб зробити дещо визначне? Моє життя могло минати легко і в розкоші, проте я бажаю проміняти комфорт на визнання, на славу. О, якби ж то пролунав згори натхненний голос! Моя мужність та рішучість не викликають жодних сумнівів, але надія моя хитка, і буває так, що мій дух не такий уже й незламний. Зараз я передчуваю довгу і нелегку подорож, у якій мені знадобиться вся твердість духу: я відчуваю поклик надихати не лише інших, а подеколи й себе самого – саме тоді, коли мій дух ослабне.
Місіс Савіль, Англія
Ти зрадієш, коли почуєш, що початок тієї справи, до якої ти так вороже ставилася, не мав жодних поганих наслідків. Я дістався на місце ще вчора і спершу хочу завірити любу сестру про своє щасливе прибуття і про те, як зростає впевненість в успіху моєї справи.
Я вже заїхав далеко на північ від Лондона і, блукаючи вулицями Петербурга, відчуваю, як холодний північний вітер виграє на моїх щоках, підбадьорює та наповнює задоволенням. Чи знайоме тобі це відчуття? Цей вітер, що блукає краями, куди я так прагну, приносить мені передчуття льодових нив. Натхненні вітром надії, мої бажання стають дедалі яскравішими і жвавішими. І даремно я намагаюся переконати себе, що там, де полюс, є лише холод та печаль, – він постає в моїй уяві як місце краси та насолоди. Там, Маргарет, сонце ніколи не заходить, широкий диск, ледве випинаючись із-за обрію, розсіює нескінченне сяйво. Там (із твого дозволу, сестро, довірюся словам поважних мореплавців) немає ні снігу, ні морозу, тож, ідучи по тихому морському простору, ми дістанемося країни такої краси і дивини, що жодна із відомих земних країн не може зрівнятися. Її розкіш, її пишноту можна без перебільшення назвати природним феноменом, як ті небесні чудеса. Що ж можна очікувати від країни вічного світла? Саме там я можу відкрити незбагненні сили, що ваблять до себе магнітну стрілку і керують тисячами астрономічних явищ, лише одна така подорож дасть змогу пояснити незбагненні природні суперечності. Я зможу погамувати свою цікавість хоча б часточкою небаченого досі світу і зможу пройти по землі, де ще не ступала нога людини. Це вабить мене і допомагає подолати страх небезпеки та смерті, а також схиляє до початку нелегкої подорожі із задоволенням малого хлопчака, коли він ступає у човен разом зі своїми товаришами і відкриває для себе невідомі води рідної ріки. Проте передбачаю, що ці сподівання можуть виявитися хибними, але ти можеш уявити неоціненний внесок у поступ нашого покоління і всього людства, якщо я прокладу шлях через полюс у ті краї, досягти яких можливо лише за стільки місяців, або з’ясую секрет магніту саме завдяки такій подорожі.
Всі ці роздуми розвіяли те занепокоєння, з яким я починав свого листа, і я відчуваю, як моє серце наповнюється ентузіазмом, що підносить мене до небес, і нічого так швидко не заспокоює розум, як твердо вибрана мета, – це момент, коли душа сплітається в одне ціле з розумом. Ця експедиція була моєю мрією з самого малечку. Я пристрасно читав книжки про численні подорожі через моря, що оточують полюс, із метою освоєння північної частини Тихого океану. Ти, певно, пригадуєш, що в бібліотеці нашого дядечка Томаса була ціла колекція книжок про подорожі та відкриття. Моє навчання нікого не цікавило, але я щиро захопився читанням. Усі ті томи, якими я зачитувався вдень та вночі, ще посилили моє розчарування, коли я дізнався, що не зможу розпочати морське життя: батько на смертному ложі суворо заборонив дядькові відпускати мене в подорож.
Коли твори поетів посіли місце в моїй душі, коли вони підіймали мене до небес, мрія про море відходила на другий план. Я і сам став поетом і рік прожив у раю, створеному власною уявою; я мріяв, що моє ім’я буде викарбуване у святому храмі поряд із Гомером та Шекспіром. Ти все знаєш про мою поразку і те розчарування, яке я стерпів. Але саме тоді, ставши спадкоємцем нашого кузена, я знову згадав дитячі мрії.
Відтоді як я замислив свою подорож, уже минуло шість років. Чітко і виразно пам’ятаю ту мить, коли я вирішив присвятити себе цій величній меті. Я вимотував себе болем заради того, щоб загартувати тіло. Я декілька разів супроводжував у Північному морі рибалок, що полювали на китів; я добровільно піддавався випробуванню холодом, голодом, спрагою та недосипанням; на судні я протягом дня часто працював важче, ніж будь-хто із матросів, а вночі присвячував себе вивченню математики, медицини та інших природничих наук, із яких мореплавець може взяти безліч практичних знань. Двічі я наймався як помічник шкіпера на китоловних судах Гренландії і маю зазначити, що з цим завданням я чудово впорався. Тоді, коли капітан запропонував мені посаду другого помічника на борту судна і наполягав на моїй згоді, я відчув гордість за свою працю, яку так високо оцінив капітан. І зараз, Маргарет, чи не заслуговую я на те, щоб зробити дещо визначне? Моє життя могло минати легко і в розкоші, проте я бажаю проміняти комфорт на визнання, на славу. О, якби ж то пролунав згори натхненний голос! Моя мужність та рішучість не викликають жодних сумнівів, але надія моя хитка, і буває так, що мій дух не такий уже й незламний. Зараз я передчуваю довгу і нелегку подорож, у якій мені знадобиться вся твердість духу: я відчуваю поклик надихати не лише інших, а подеколи й себе самого – саме тоді, коли мій дух ослабне.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента