Страница:
«Сніданок о шостій тридцять. Сколотини, хлібні шкоринки, висівки, недоїдені господарями пиріжки, пшеничні коржики із прилиплими краплями кленової патоки, картопляні шкірки, рештки пудингу із заварним кремом та родзинками й шматочки крученої пшеничної соломки. Закінчити сніданок о сьомій».
Від сьомої до восьмої Вілбер планував побазікати із Темплтоном, пацюком, що мешкав під його коритечком. Звісно, балачка з Темплтоном – не найцікавіше у світі заняття, але краще вже це, ніж зовсім нічого.
Від восьмої до дев'ятої Вілбер сподівався подрімати надворі під сонечком.
Від дев'ятої до одинадцятої він хотів рити нору чи то рівчак: а що, коли вириє із грязюки щось їстівне?
Від одинадцятої до дванадцятої він планував постояти спокійно, спостерігаючи мух на дошках, бджіл на конюшині й ластів'ячі піруети у повітрі.
«Дванадцята – підобідок. Висівки, тепла вода, яблучні лушпайки, м'ясна підлива, моркв'яні ошкребки, м'ясні недоїдки, черства мамалиґа та розкисла обгортка з пачки сиру. Закінчити підобідок о першій».
Від першої до другої Вілбер планував поспати.
«Від другої до третьої – чухання сверблячих місць об паркан. Від третьої до четвертої – стояти зовсім нерухомо й осмислювати, що воно таке – бути живим на цьому світі, а також чекати на Ферн. О четвертій принесуть вечерю: сколотини, корм, недоїдений бутерброд із наймитової коробки для підобідків, шкірки з чорносливу, шматочки того-сього, пригоріла смажена картопля, краплі повидла, трохи більше того, трохи більше цього, недогризок печеного яблука, глевка частина пирога…»
Складаючи оці плани, він був так і заснув учора. А прокинувся о шостій і побачив дощ, і йому здалося, що він цього просто не витримає.
– Я все так чудово спланував, а тут, як на зло, цей дощ! – нарікав підсвинок.
Якусь хвильку він понуро стояв у приміщенні. Тоді підійшов до дверей і визирнув надвір. Краплі дощу вдарили йому в обличчя. На його двірку було холодно й мокро. У його коритці набралося на кілька сантиметрів дощової води. Темплтона ніде не було видно.
– Ти там, Темплтоне? – погукав Вілбер.
Ніхто йому не відповів. Раптом Вілберові стало так тоскно. Він не мав друга!
– Кожен день такий самий, як і всі інші! – простогнав він. – Я зовсім малий, я не маю справжнього друга в цій скотарні, дощ ітиме і до обіду, й після обіду, а Ферн не прийде в таку негоду. Ох, я нещасний!
І Вілбер знову заплакав – удруге за два останні дні.
О шостій тридцять Вілбер почув бряжчання відра. Надворі, під дощем, стояв Лерві – наймит помішував його, Вілберів, сніданок.
– їж, кабанчику! – підохотив Лерві. Підсвинок навіть не поворухнувся.
Лерві вилив пійло в коритце, вишкріб відро й пішов собі. Але він завважив, що з підсвинком щось негаразд.
Вілбер не хотів їсти – він хотів, щоб його любили. Він хотів мати друга – когось такого, хто б із ним грався. І сказав про це гусці, яка тихенько сиділа в кутку кошари.
– Може, ти прийдеш до мене та пограєшся зі мною? – запитав він.
– Вибач, вибач, вибач! – відказала гуска. – Я сиджу-сиджу на моїх яйцях. їх восьмеро. Маю тримати їх дуже-дуже-дуже теплими. Тож мушу постійно сидіти на яйцях, бо я не якась там легковажна торохтійка. Мені до гри, коли я висиджую гусеняток.
– Та й я не думав, що ти висиджуєш дятленят, – з гіркотою в голосі зауважив Вілбер.
Тоді він почав підсипатися до одного з ягнят.
– Будь ласкаве, пограйся зі мною! – попрохав він.
– Звісно, що не пограюсь, – відповіло ягня. – По-перше, я ще надто мале й тому не можу перескочити через загорожу, щоб потрапити до твого свинарника. А по-друге, мене свині не цікавлять. Свині для мене – просто ніщо, навіть менше, ніж ніщо.
– Як це так: менше, ніж ніщо? – обурився Вілбер. – Не думаю, щоб на світі існувало щось менше, ніж ніщо. Ніщо – це вже ніщо, за ним немає нічого. Ніщо – це найнижча сходинка, це кінець мотузки. Як може що-небудь бути меншим за ніщо? Якби щось було меншим за ніщо, тоді ніщо було б не ніщо, а щось, хай навіть щось зовсім малесеньке. Але якщо ніщо – це ніщо, тоді ніщо не має нічого такого, що було б за нього менше!
– Та вже вгамуйся! – мовило ягня. – Пограйся саме з собою. Бо я не граюсь зі свиньми – і край.
Засмучений Вілбер упав на землю й став слухати дощ. Незабаром він побачив Темплтона – пацюк ліз по скісній дошці, котрою користувався як східцями.
– Темплтоне, пограйся, будь-ласка, зі мною! – попрохав Вілбер.
– Погратись? – перепитав пацюк, ворушачи своїми вусами. – Гра? Та я не дуже добре навіть знаю, що означають ці слова!
– Ну, знаєш, – пояснив підсвинок, – це означає розважатися, робити всякі витівки, гасати, перекидатися і взагалі веселитись.
– Я ніколи нічого такого не роблю і всіма силами намагаюся всього цього уникати, – понуро відказав пацюк. Я волію завжди їсти, гризти, винюхувати й ховатися. Я – ненажера, а не веселун. Ось і цієї миті я прошкую до твого коритця, щоб спожити твій сніданок, бо тобі бракує клепки в голові, аби з'їсти його самому
І пацюк Темплтон, проповзши крадькома попід стіною, зник у таємному тунелику, якого він прокопав від дверей до Вілберового коритечка. Темплтон був хитромудрий пацюк, і все він робив якось не так, як усі, а на свій пацючий лад.
І той тунелик був зразком його уміння й хитрості. Завдяки цій норі пацюк міг добутися від скотарні до власної криївки під Вілберовим коритечком так, щоб ніде не показатися на відкритій місцевості. Своїми норами-тунеликами та стежечками він помережив усю ферму пана Цукермана й міг, ніким не помічений, потрапити з будь-якого кутка садиби в будь-яке інше місце на цій території. Зазвичай він спав за дня, а на роздобутки виходив, коли споночіє.
Вілбер провів поглядом Темплтона, що зник у своєму тунелику. Мить – і вже гострий пацючий ніс виткнувся з-під коритця. Обережно Темплтон підтягся до краю коритця. Ну як Вілберові це знести?
Бачити, як цього похмурого дощового дня хтось інший з'їдає твій сніданок! Він знав, що Темплтон мокне там, під зливою, але навіть це його не втішило. Самотній, без друзів, пригнічений і голодний, він опукою впав на гній і зайшовся риданнями.
Смерком Лерві підійшов до пана Цукермана.
– Мені здається, щось негаразд із тим вашим кабанчиком, – сказав наймит. – Він навіть не доторкнувся до їжі!
– Дай йому дві ложки сірки й трохи меляси, – розпорядився пан Цукерман.
Вілбер не втямив до пуття, що то з ним діялося, коли Лерві спіймав його й силоміць залив йому ліки в горлянку. Таки й справді це був найгірший день у його житті! Як, як йому далі витримувати оцю жахливу самотність?
Темрява окутала все довкола. Незабаром Вілбер міг розрізняти лише тіні та чути, як вівці жують свою жуйку та як час від часу вгорі, над головою, бряжчать ланцюгами корови. І тут несподівано – уявіть собі, як здивувався Вілбер! – із темряви до нього долинув чийсь тонесенький голосочок, якого він ніколи в житті не чув. голосочок тонесенький, зате ж який приємний!
– Ти хочеш мати друга, Вілбере? – промовив голосочок. – Я буду тобі за друга. Я спостерігала за тобою цілий день, і ти мені сподобався.
– Але ж я не можу роздивитися тебе! – вигукнув Вілбер, зірвавшись на рівні ноги. – Де ти? І хто ти?
– Я тут, над самим тобою, – відповів голосочок. – Спи собі. Ти побачиш мене вранці.
Розділ 5
Ніч тяглася нескінченно довго. Вілберів шлунок був порожній, зате в голові йому скільки роїлося думок! І спробуй тут засни, коли шлунок твій порожній, а голова – мов цілий вулик думок.
Разів двадцять протягом ночі підсвинок прокидався і витріщався у пітьму, дослухаючись до звуків і намагаючись визначити, котра це година. У скотарні ніколи не буває цілковитої тиші. Навіть опівночі там завжди щось ворушиться, шамотить.
Прокинувшись першого разу, він почув, як Темплтон прогризає дірку в засіку для кукурудзи. Пацючі зуби гучно скреготали, вгризаючись у дерево. Ну й гамір! «Ото шалений пацюк! – подумав кабанчик. – І чого йому цілу ніч бути на ногах, стирати собі різці та псувати людям їхнє добро? Чом би йому не спати, як усім порядним тваринам?»
Прокинувшись удруге, Вілбер почув, як гуска вмощується зручніше у своєму гнізді й тихенько ґелґоче сама до себе.
– Котра година? – пошепки запитав підсвинок у гуски.
– Здається-ється-ється, одинадцять тридцять, щось коло того, – відповіла гуска. – А ти чого не спиш, Вілбере?
– Маю стільки думок у голові! – відповів той.
– Ну, – мовила на це гуска, – мені до цього немає діла. У мене єдина думка в голові: про те, на чому я сиджу. Чи ти пробував коли-небудь заснути, сидячи на восьми яйцях?
– Ні, – признався Вілбер. – гадаю, це така незручність. А скільки треба часу щоб висидіти гусячі яйця?
– Приблизно-лизно-лизно тридцять днів, – відповіла велика птаха. – Але я хитрую потроху. Коли випадає особливо теплий день, я прикриваю яйця соломою та й виходжу розім'яти ноги.
Вілбер позіхнув і знову заснув. Йому снилося, ніби він знову чує той таємничий голос: «Я буду тобі за друга… Спи собі. Ти побачиш мене вранці».
За півгодини перед світанком підсвинок прокинувся й прислухався. У скотарні все ще було темно. Вівці спали й не ворушилися. Навіть гуска тихцем дрімала. І над головою, на головному поверсі, ніякої шамотні: відпочивали корови, дрімали коні. Темплтон облишив свою гризучу роботу й подався десь-інде на роздобутки. Єдиним звуком було ледь чутне поскрипування з даху, де сюди-туди крутився флюгер. Таку, як нині, скотарню Вілбер дуже любив – таку, що, тиха й спокійна, чекала на світло.
«Ось-ось розвидніється», – подумав.
У маленькому віконці ледь засіріло слабеньке світельце. Одна по одній згасли зорі. Вілбер уже міг розгледіти за метр від себе гуску. Вона сиділа, сховавши голову під крило. Ось він уже розгледів овець та ягнят. Небо дедалі світлішало.
«О чудовий день! Нарешті він настав! Сьогодні я стрінуся з моїм другом!» – вигукнув підсвинок подумки.
Вілбер роззирнувся надовкола. Пильно обстежив свій свинарник. Обдивився підвіконня, повитріщався на стелю. Але нічого нового не знайшов. Зрештою надумався, що треба погукати нового, але ще не відомого йому друга. Так не хотілося порушувати своїм поросячим голосом чудову світанкову тишу але він не міг придумати жодного іншого способу розшукати загадкового нового друга, якого ніде не було видно. Тож Вілбер прокашлявся.
– Увага! – заговорив він гучним, твердим голосом. – Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити ласкаво свою присутність, давши якийсь належний знак чи сигнал!
Вілбер замовк і прислухався. Всі інші мешканці скотарні попідіймали голови й витріщилися на нього. Підсвинок зашарівся. Але він був сповнений рішучості негайно законтактувати зі своїм невідомим другом.
– Ще раз прошу уваги! – знову заговорив Вілбер. – Я повторюю моє звернення. Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити свою присутність! Будь-ласка, скажи мені, де ти, якщо ти справді мій друг!
Вівці обурено перезирнулись.
– Перестань верзти свої нісенітниці, Вілбере! – сказала нарешті найстарша вівця. – Навіть якщо ти знайшов собі тут нового друга, то цим своїм репетом ти, либонь, тільки порушуєш його відпочинок. Це ж найпростіший спосіб зіпсувати дружбу – розбудити друга зарані, коли він ще не готовий встати! Звідки тобі відомо, що твій друг – рання пташка?
– Прошу у всіх пробачення, – пролепетав Вілбер. – Я ж нікого не хотів скривдити.
І підсвинок покірливо простягся серед гною, рилом до дверей. Його друг і справді був зовсім поруч, хоча сам Вілбер про це не здогадувався. І стара вівця мала слушність: його друг усе ще спав.
Незабаром з'явився Лерві – приніс пійло на сніданок. Вілбер кулею метнувся до коритця, жадібно все вихлебтав ще й коритце вилизав. Вівці попаски рушили доріжкою, а за ними перевальцем поколивав гусак, поскубуючи траву. І саме тієї миті, коли Вілбер умощувався зручніше, щоб подрімати після сніданку, він знову почув той самий тонесенький голосок, який був заговорив до нього вчора увечері.
– Салю-ут! – пробренів голосок. Вілбер зірвався на рівні ноги.
– Сало-їд? – не второпавши, перепитав він.
– Салю-ут! – повторив голосок.
– Про якого салоїда ти? І де ти сидиш? – вереснув Вілбер. – Будь-ласочка, скажи мені, де ти! І яким салоїдом ти мене лякаєш?
– Салют – це привіт, себто я тебе вітаю, – пояснив голосок. – То я сказала «салют» замість «привіт» чи «доброго ранку», бо так мені здалося цікавіше. А як по правді, то це дурний вираз, і я й сама собі дивуюся, що його вжила взагалі. Де я перебуваю? Та ось тутечки! Глянь лишень угору – в куточок дверей. Тут я сиджу. Бачиш, я махаю тобі!
І нарешті Вілбер роздивився те створіннячко, що так приязно до нього промовляло. В горішньому кутку дверного отвору була нап'ята велика павутина, а з найвищої нитки звисав, головою донизу, великий сірий павук. Завбільшки з круглого льодяника! Павук мав вісім ніг і махав Вілберові однією з них на знак вітання.
– Тепер бачиш не? – запитав павук.
– Ой, справді бачу! – вигукнув підсвинок. – Справді бачу! Як ся маєш? Доброго ранку! Салют! Дуже радий познайомитися з тобою. А як тебе звати? Скажи ж мені, будь ласка, твоє ім'я!
– Мене звати Шарлотта, – відповів павук. – Я павучиха.
– Шарлотта – а далі? – нетерпляче допитувався Вілбер.
– Шарлотта А. Каватіка. Але зви мене просто Шарлоттою.
– Я певен: ти прекрасна! – сказав підсвинок.
– Ну… я гарненька, – визнала павучиха Шарлотта. – Цього у мене ніхто не відбере. Чи не всі павуки є досить миловиді. Я не така показна, як інші, але декого заткну за пояс. Ох, хотіла б я, Вілбере, бачити тебе так само виразно, як ти бачиш мене!
– А чого так? – поцікавився той. – Я ж ось тут, прямо під тобою!
– Еге ж, але я короткозора, – зітхнула Шарлотта. – І зроду була страшенно короткозора. Це називається міопія. Як до чого, то воно й добре, але іноді не вадило б бути бодай трішечки далекозорішою. Ось поглянь, як я вправно дам раду цій мусі!
Одна муха, що повзла собі по Вілберовому коритечку, раптом злетіла вгору й потрапила у нижню частину Шарлоттиної павутини. Муха відразу ж заплуталася в тих липких нитках. Вона відчайдушно сіпалася, намагаючись вирватися на волю.
– Спочатку я спікірую на неї, – оголосила павучиха і сторчголов кинулася на муху; водночас у неї ззаду почала сотатися тоненька шовкова нитка.
– А зараз я закутаю її!
Павучиха схопила муху, обвила її кількома залпами того свого тонесенького шовку, і знай качала та перевертала її, аж поки зрештою сповила – та так міцно, що полонянка вже не могла й ворухнутись. Вілбер нажахано спостерігав цю мисливську сцену. Він просто очам своїм не вірив. Звісно, мух він не любив, але цій бідолашці не міг не поспівчувати.
– Ось так! – задоволено мовила Шарлотта. – А зараз я її вимкну, щоб не завдавала мені клопоту. – І вкусила полонянку. – Тепер вона вже нічогісінько не відчуває, – пояснила павучиха. – Буде з неї чудовий для мене сніданок.
– Ти хочеш сказати, що ти їси мух? – нажахано видихнув Вілбер.
– Авжеж. Мух, кузьок, коників, менших жуків, совок, метеликів, смачних тарганів, комарів, мошку, стоніг, москітів, цвіркунів… – будь-що таке, що знеобачки втелющиться в мою павутину. Треба ж мені з чогось жити, хіба не так?
– Ну, звісно, що так, – визнав підсвинок. – І всі вони тобі смакують?
– Усе воно – сама смакота! Щоправда, я їх не їм, у буквальному розумінні слова, а випиваю – п'ю їхню кров. Люблю кров… – призналася Шарлотта голоском, що цього разу забренів ще тонше й приємніше.
– Та що ти кажеш! – простогнав Вілбер. – Прошу тебе, не кажи таких жахіть!
– А чом би й ні? Це ж правда, а я повинна говорити лише правдиві речі. Я не надто щаслива від того, що мушу сидіти на дієті з мух та кузьок, але така вже моя природа. Всякий павук мусить шукати собі такий чи такий пожиток. Так уже сталося, що я – мастачка плести пастки. Для мене це так природньо: плести павутини й ловити в них мух та інших комах. Мастачкою плести пастки була моя мати, а перед нею – і її мати. Вся моя родина – ловці, споконвіків ловці. Бо й тисячі тисяч років тому ми, павуки, будували пастки й чигали в засідках на мух і кузьок.
– Тяжкий спадок, що й казати, – понуро промимрив Вілбер. Сумно було йому, що його новий друг виявився таким кровожерним хижаком.
– Та вже ж не легкий, – погодилася Шарлотта. – Але що я можу вдіяти? Не знаю, як то перший павук (чи перша павучиха) у ті прадавні дні новонародженого світу придумав отаку чудасію – виплести павутину, але він це придумав, і з біса розумна це була ідея! І відтоді всім нам, павукам, доводиться вдаватися до однієї й тієї самої витівки. Непогана, взагалі, вигадка, бо раз у раз спрацьовує і всіх нас годує.
– Але це жорстоко! – не здавався Вілбер, відстоюючи свою думку.
– Ну, знаєш, кому б і говорити про це, тільки не тобі, – заперечила Шарлотта. – Бо тобі приносять готову їжу – ціле відро пійла. А мене не годує ніхто. Свій пожиток я маю добувати собі сама. Я виживаю завдяки власному розумові. Мушу бути тямковитою і розумною, бо інакше здохну з голоду. Я маю все продумувати й ловити те, що можу зловити: що попадеться, те й моє. І так воно складається, мій друже, що попадаються мені саме комахи: мухи та кузьки. Навіть більше! – провадила Шарлотта, вимахуючи передньою лапкою. – Невже тобі невтямки, що, коли б я не ловила та не споживала комах, вони б так розмножилися, так розплодилися, що знищили б, стерли б усе з лиця землі?
– Справді? – здивувався підсвинок. – Не хотів би я, щоб таке скоїлось! Можливо, зрештою, твоя павутина – корисний для всіх винахід…
А гуска дослухалася до цієї розмови й тихенько сама собі хихотіла. «Вілбер багато чого ще не знає про життя, – подумала вона. – Він і справді зовсім іще невинне порося, поросятко-невиннятко. Бо не знає навіть, що має статися з ним перед Різдвом! Не підозрює, що пан Цукерман і Лерві змовляються, щоб його заколоти!» І гуска трохи підвелася й підправила дзьобом яйця, аби всі вони отримували досить тепла від її тіла та м'якого пір'я.
Шарлотта спокійно нахилилася над мухою, готуючись її спожити. А Вілбер ліг на землю й заплющив очі. Він був стомлений – від неспокійної ночі та незнаного досі хвилювання: вперше у житті знайти собі друга! Леґіт доніс дух конюшини – солодкі пахощі світу що простерся поза його загорожею. «Ну – подумав він, – принаймні я знайшов собі друга! Але що за чудна дружба випала мені! Шарлотта люта, жорстока, підступна, кровожерна – а я ж не люблю таких рис! Як мені зуміти вподобати її? Хай навіть вона і гарненька, і, звісно, розумна?»
Вілбер страждав – але то він просто переживав сумніви та побоювання, без яких рідко обходиться нове знайомство. Мине якийсь час, і цей підсвинок переконається, як він помилявся щодо Шарлотти. Під її трохи зухвалою та жорстокою зовнішністю крилося добре серце, і так мало статися, що вона до самого кінця зуміє лишитися щирим, вірним йому другом.
Розділ 6
Перші дні літа на фермі – це найщасливіші, найгарніші дні у всьому році. Цвітуть бузки, напахчуючи повітря своїм солодким духом, а тоді в'януть. У цей же час зацвітають і яблуні, приваблюючи бажаних гостей – бджіл. Дні стають такі теплі та лагідні. Закінчується навчання у школі, й у дітей з'являється час на те, щоб бавитися досхочу та ловити пстругів у струмку. Не раз і не два Евері приносив додому в кишені пструга, теплого й затихлого: якраз добре кинути його на сковорідку й засмажити до вечері.
Тепер, коли скінчилася школа, Ферн бігала до дядечкової скотарні чи не кожен Божий день. Сідала на свій стільчик і нищечком собі сиділа. Тварини мали її за свою. Ягнята спокійнісінько лежали біля її ніг.
Туди, ближче до першого липня, пан Цукерман запрягав коней до косарки, вилазив на високе сидіння і їхав у поле. До самого полудня чути було торохкотіння машини, що робила коло за колом, лишаючи за собою довгі зелені покоси. Наступного дня, якщо не насувала гроза, всі робочі руки, які тільки були на фермі, згрібали сіно й викидали на воза. А потім сіно везли до скотарні, й Ферн з Евері сиділи на сіні високо вгорі. Потім сіно, тепле й духмяне, витягували на високе горище, й тоді вся скотарня, здавалося, була застелена чудовою ковдрою з тимофіївки та конюшини. І яка то втіха – стрибати в те сіно! А ховатися в ньому… Іноді Евері знаходив у сіні невеличкого вужа – й додавав його до колекції всякої всячини, зібраної в його кишенях.
Початок літа – найсвятковіша пора для птахів. У полях, довкола будинку у скотарні, в лісі, на болоті – повсюди сама тобі любов, та пісні, та гніздечка, та яєчка. З узлісся білогорлий горобець (чи не з самого Бостона прилетів) так уже цвірінчить-вицвірінькує. На яблуневій гілці чаєчка вихитується й, помахуючи хвостом, виспівує: «Фібі! Фі-біі!» Співочий горобець, добре знаючи, яке життя коротке й прекрасне, мовби промовляє: «Люба-люба-люба інтерлюдія! Люба-люба-люба інтерлюдія!» А спробуйте лишень поткнутися до скотарні, так зразу ластівки й спікірують до вас зі своїх гнізд, так і почнуть сварити: «Ці-ві? Чі-ві? Це ви? Чого ви?» Бояться, щоб діток їхніх не скривдили.
Раннього літа діткам є що і попоїсти, й попити, і посмоктати, й пожувати. Стебла кульбаби повні білого, мов молоко, соку, конюшинові голівки повні нектару, а холодильник удома напхом напханий всілякими холодними напоями. І хоч куди глянь, повсюди буяє життя. Ось на бур'янині, здавалося б, кулька густої слини повисла, а розкриєш її – побачиш усередині зеленого черв'ячка. А на спідньому боці картопляного листка приклеїлися купки жовтогарячих яєчок колорадського жука…
Саме одного з тих днів початку літа з гусчиних яєць повилуплювалися гусенята. Це була важлива подія – на весь підвал скотарні. Коли це сталося, була там і Ферн, сиділа на своєму стільчику.
Шарлотта перша – звісно, після щасливої мами-гуски – довідалася, що нарешті з'явилися гусенята. А гуска знала про їхню появу вже за день до того, бо чула їхні слабенькі голосочки зсередини яєць. Вона знала, як їм тісно наразі в тій шкаралущі, як їм хочеться мерщій вискочити на волю. Тож вона сиділа нищечком і говорила менше, ніж завжди.
Коли перше гусеня виткнуло свою сіро-зеленаву голівку з-під маминого крила й роззирнулося довкола, Шарлотта укмітила це й усім розголосила новину.
– Я певна, – мовила вона, – що всі ми, хто тут живе, переживаємо радість із приводу того, що, після цілого місяця безперервних зусиль і терпінь з боку нашого друга – гуски, їй нарешті є чим похвалитися. Гусенята з'явилися на світ! Мої що-найщиріші вітання!
– Дякую, дякую, дякую! – відказала гуска, киваючи головою, кланяючись і зовсім не зніяковівши.
– Дякую! – озвався й гусак.
– І я вітаю! – заверещав Вілбер. – Скільки всього народилося гусенят? Я бачу лиш одне.
– їх народилось семеро, – повідомила гуска.
– Чудово! – похвалила Шарлотта. – Сім – щасливе число.
– «Щасливе», «щастя» – все це тут ні до чого, – заперечила гуска. – головне тут добрий догляд і тяжка праця.
Цієї миті виткнув свого носа Темплтон – із криївки, яку влаштував під Вілберовим коритцем. Підозріливо зиркнувши на Ферн, пацюк обережно підповз до гуски, тримаючись чимближче до стіни. Всі пильно за ним стежили, бо недолюблювали його. Ніхто не довіряв пацюкові…
– Я прошу уваги! – заговорив Темплтон своїм писклявим голосом. – Ти кажеш, у тебе знайшлось семеро гусенят Але ж було восьмеро яєць! Що ж сталося з восьмим яйцем? Чому з нього нічого не вилупилось?
– Либонь, то був розбовток, – сказала гуска.
– І що ти з ним робитимеш? – допитувався Темплтон, не зводячи з гуски своїх маленьких-кругленьких очиць-намистинок.
Від сьомої до восьмої Вілбер планував побазікати із Темплтоном, пацюком, що мешкав під його коритечком. Звісно, балачка з Темплтоном – не найцікавіше у світі заняття, але краще вже це, ніж зовсім нічого.
Від восьмої до дев'ятої Вілбер сподівався подрімати надворі під сонечком.
Від дев'ятої до одинадцятої він хотів рити нору чи то рівчак: а що, коли вириє із грязюки щось їстівне?
Від одинадцятої до дванадцятої він планував постояти спокійно, спостерігаючи мух на дошках, бджіл на конюшині й ластів'ячі піруети у повітрі.
«Дванадцята – підобідок. Висівки, тепла вода, яблучні лушпайки, м'ясна підлива, моркв'яні ошкребки, м'ясні недоїдки, черства мамалиґа та розкисла обгортка з пачки сиру. Закінчити підобідок о першій».
Від першої до другої Вілбер планував поспати.
«Від другої до третьої – чухання сверблячих місць об паркан. Від третьої до четвертої – стояти зовсім нерухомо й осмислювати, що воно таке – бути живим на цьому світі, а також чекати на Ферн. О четвертій принесуть вечерю: сколотини, корм, недоїдений бутерброд із наймитової коробки для підобідків, шкірки з чорносливу, шматочки того-сього, пригоріла смажена картопля, краплі повидла, трохи більше того, трохи більше цього, недогризок печеного яблука, глевка частина пирога…»
Складаючи оці плани, він був так і заснув учора. А прокинувся о шостій і побачив дощ, і йому здалося, що він цього просто не витримає.
– Я все так чудово спланував, а тут, як на зло, цей дощ! – нарікав підсвинок.
Якусь хвильку він понуро стояв у приміщенні. Тоді підійшов до дверей і визирнув надвір. Краплі дощу вдарили йому в обличчя. На його двірку було холодно й мокро. У його коритці набралося на кілька сантиметрів дощової води. Темплтона ніде не було видно.
– Ти там, Темплтоне? – погукав Вілбер.
Ніхто йому не відповів. Раптом Вілберові стало так тоскно. Він не мав друга!
– Кожен день такий самий, як і всі інші! – простогнав він. – Я зовсім малий, я не маю справжнього друга в цій скотарні, дощ ітиме і до обіду, й після обіду, а Ферн не прийде в таку негоду. Ох, я нещасний!
І Вілбер знову заплакав – удруге за два останні дні.
О шостій тридцять Вілбер почув бряжчання відра. Надворі, під дощем, стояв Лерві – наймит помішував його, Вілберів, сніданок.
– їж, кабанчику! – підохотив Лерві. Підсвинок навіть не поворухнувся.
Лерві вилив пійло в коритце, вишкріб відро й пішов собі. Але він завважив, що з підсвинком щось негаразд.
Вілбер не хотів їсти – він хотів, щоб його любили. Він хотів мати друга – когось такого, хто б із ним грався. І сказав про це гусці, яка тихенько сиділа в кутку кошари.
– Може, ти прийдеш до мене та пограєшся зі мною? – запитав він.
– Вибач, вибач, вибач! – відказала гуска. – Я сиджу-сиджу на моїх яйцях. їх восьмеро. Маю тримати їх дуже-дуже-дуже теплими. Тож мушу постійно сидіти на яйцях, бо я не якась там легковажна торохтійка. Мені до гри, коли я висиджую гусеняток.
– Та й я не думав, що ти висиджуєш дятленят, – з гіркотою в голосі зауважив Вілбер.
Тоді він почав підсипатися до одного з ягнят.
– Будь ласкаве, пограйся зі мною! – попрохав він.
– Звісно, що не пограюсь, – відповіло ягня. – По-перше, я ще надто мале й тому не можу перескочити через загорожу, щоб потрапити до твого свинарника. А по-друге, мене свині не цікавлять. Свині для мене – просто ніщо, навіть менше, ніж ніщо.
– Як це так: менше, ніж ніщо? – обурився Вілбер. – Не думаю, щоб на світі існувало щось менше, ніж ніщо. Ніщо – це вже ніщо, за ним немає нічого. Ніщо – це найнижча сходинка, це кінець мотузки. Як може що-небудь бути меншим за ніщо? Якби щось було меншим за ніщо, тоді ніщо було б не ніщо, а щось, хай навіть щось зовсім малесеньке. Але якщо ніщо – це ніщо, тоді ніщо не має нічого такого, що було б за нього менше!
– Та вже вгамуйся! – мовило ягня. – Пограйся саме з собою. Бо я не граюсь зі свиньми – і край.
Засмучений Вілбер упав на землю й став слухати дощ. Незабаром він побачив Темплтона – пацюк ліз по скісній дошці, котрою користувався як східцями.
– Темплтоне, пограйся, будь-ласка, зі мною! – попрохав Вілбер.
– Погратись? – перепитав пацюк, ворушачи своїми вусами. – Гра? Та я не дуже добре навіть знаю, що означають ці слова!
– Ну, знаєш, – пояснив підсвинок, – це означає розважатися, робити всякі витівки, гасати, перекидатися і взагалі веселитись.
– Я ніколи нічого такого не роблю і всіма силами намагаюся всього цього уникати, – понуро відказав пацюк. Я волію завжди їсти, гризти, винюхувати й ховатися. Я – ненажера, а не веселун. Ось і цієї миті я прошкую до твого коритця, щоб спожити твій сніданок, бо тобі бракує клепки в голові, аби з'їсти його самому
І пацюк Темплтон, проповзши крадькома попід стіною, зник у таємному тунелику, якого він прокопав від дверей до Вілберового коритечка. Темплтон був хитромудрий пацюк, і все він робив якось не так, як усі, а на свій пацючий лад.
І той тунелик був зразком його уміння й хитрості. Завдяки цій норі пацюк міг добутися від скотарні до власної криївки під Вілберовим коритечком так, щоб ніде не показатися на відкритій місцевості. Своїми норами-тунеликами та стежечками він помережив усю ферму пана Цукермана й міг, ніким не помічений, потрапити з будь-якого кутка садиби в будь-яке інше місце на цій території. Зазвичай він спав за дня, а на роздобутки виходив, коли споночіє.
Вілбер провів поглядом Темплтона, що зник у своєму тунелику. Мить – і вже гострий пацючий ніс виткнувся з-під коритця. Обережно Темплтон підтягся до краю коритця. Ну як Вілберові це знести?
Бачити, як цього похмурого дощового дня хтось інший з'їдає твій сніданок! Він знав, що Темплтон мокне там, під зливою, але навіть це його не втішило. Самотній, без друзів, пригнічений і голодний, він опукою впав на гній і зайшовся риданнями.
Смерком Лерві підійшов до пана Цукермана.
– Мені здається, щось негаразд із тим вашим кабанчиком, – сказав наймит. – Він навіть не доторкнувся до їжі!
– Дай йому дві ложки сірки й трохи меляси, – розпорядився пан Цукерман.
Вілбер не втямив до пуття, що то з ним діялося, коли Лерві спіймав його й силоміць залив йому ліки в горлянку. Таки й справді це був найгірший день у його житті! Як, як йому далі витримувати оцю жахливу самотність?
Темрява окутала все довкола. Незабаром Вілбер міг розрізняти лише тіні та чути, як вівці жують свою жуйку та як час від часу вгорі, над головою, бряжчать ланцюгами корови. І тут несподівано – уявіть собі, як здивувався Вілбер! – із темряви до нього долинув чийсь тонесенький голосочок, якого він ніколи в житті не чув. голосочок тонесенький, зате ж який приємний!
– Ти хочеш мати друга, Вілбере? – промовив голосочок. – Я буду тобі за друга. Я спостерігала за тобою цілий день, і ти мені сподобався.
– Але ж я не можу роздивитися тебе! – вигукнув Вілбер, зірвавшись на рівні ноги. – Де ти? І хто ти?
– Я тут, над самим тобою, – відповів голосочок. – Спи собі. Ти побачиш мене вранці.
Розділ 5
Шарлотта
Разів двадцять протягом ночі підсвинок прокидався і витріщався у пітьму, дослухаючись до звуків і намагаючись визначити, котра це година. У скотарні ніколи не буває цілковитої тиші. Навіть опівночі там завжди щось ворушиться, шамотить.
Прокинувшись першого разу, він почув, як Темплтон прогризає дірку в засіку для кукурудзи. Пацючі зуби гучно скреготали, вгризаючись у дерево. Ну й гамір! «Ото шалений пацюк! – подумав кабанчик. – І чого йому цілу ніч бути на ногах, стирати собі різці та псувати людям їхнє добро? Чом би йому не спати, як усім порядним тваринам?»
Прокинувшись удруге, Вілбер почув, як гуска вмощується зручніше у своєму гнізді й тихенько ґелґоче сама до себе.
– Котра година? – пошепки запитав підсвинок у гуски.
– Здається-ється-ється, одинадцять тридцять, щось коло того, – відповіла гуска. – А ти чого не спиш, Вілбере?
– Маю стільки думок у голові! – відповів той.
– Ну, – мовила на це гуска, – мені до цього немає діла. У мене єдина думка в голові: про те, на чому я сиджу. Чи ти пробував коли-небудь заснути, сидячи на восьми яйцях?
– Ні, – признався Вілбер. – гадаю, це така незручність. А скільки треба часу щоб висидіти гусячі яйця?
– Приблизно-лизно-лизно тридцять днів, – відповіла велика птаха. – Але я хитрую потроху. Коли випадає особливо теплий день, я прикриваю яйця соломою та й виходжу розім'яти ноги.
Вілбер позіхнув і знову заснув. Йому снилося, ніби він знову чує той таємничий голос: «Я буду тобі за друга… Спи собі. Ти побачиш мене вранці».
За півгодини перед світанком підсвинок прокинувся й прислухався. У скотарні все ще було темно. Вівці спали й не ворушилися. Навіть гуска тихцем дрімала. І над головою, на головному поверсі, ніякої шамотні: відпочивали корови, дрімали коні. Темплтон облишив свою гризучу роботу й подався десь-інде на роздобутки. Єдиним звуком було ледь чутне поскрипування з даху, де сюди-туди крутився флюгер. Таку, як нині, скотарню Вілбер дуже любив – таку, що, тиха й спокійна, чекала на світло.
«Ось-ось розвидніється», – подумав.
У маленькому віконці ледь засіріло слабеньке світельце. Одна по одній згасли зорі. Вілбер уже міг розгледіти за метр від себе гуску. Вона сиділа, сховавши голову під крило. Ось він уже розгледів овець та ягнят. Небо дедалі світлішало.
«О чудовий день! Нарешті він настав! Сьогодні я стрінуся з моїм другом!» – вигукнув підсвинок подумки.
Вілбер роззирнувся надовкола. Пильно обстежив свій свинарник. Обдивився підвіконня, повитріщався на стелю. Але нічого нового не знайшов. Зрештою надумався, що треба погукати нового, але ще не відомого йому друга. Так не хотілося порушувати своїм поросячим голосом чудову світанкову тишу але він не міг придумати жодного іншого способу розшукати загадкового нового друга, якого ніде не було видно. Тож Вілбер прокашлявся.
– Увага! – заговорив він гучним, твердим голосом. – Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити ласкаво свою присутність, давши якийсь належний знак чи сигнал!
Вілбер замовк і прислухався. Всі інші мешканці скотарні попідіймали голови й витріщилися на нього. Підсвинок зашарівся. Але він був сповнений рішучості негайно законтактувати зі своїм невідомим другом.
– Ще раз прошу уваги! – знову заговорив Вілбер. – Я повторюю моє звернення. Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити свою присутність! Будь-ласка, скажи мені, де ти, якщо ти справді мій друг!
Вівці обурено перезирнулись.
– Перестань верзти свої нісенітниці, Вілбере! – сказала нарешті найстарша вівця. – Навіть якщо ти знайшов собі тут нового друга, то цим своїм репетом ти, либонь, тільки порушуєш його відпочинок. Це ж найпростіший спосіб зіпсувати дружбу – розбудити друга зарані, коли він ще не готовий встати! Звідки тобі відомо, що твій друг – рання пташка?
– Прошу у всіх пробачення, – пролепетав Вілбер. – Я ж нікого не хотів скривдити.
І підсвинок покірливо простягся серед гною, рилом до дверей. Його друг і справді був зовсім поруч, хоча сам Вілбер про це не здогадувався. І стара вівця мала слушність: його друг усе ще спав.
Незабаром з'явився Лерві – приніс пійло на сніданок. Вілбер кулею метнувся до коритця, жадібно все вихлебтав ще й коритце вилизав. Вівці попаски рушили доріжкою, а за ними перевальцем поколивав гусак, поскубуючи траву. І саме тієї миті, коли Вілбер умощувався зручніше, щоб подрімати після сніданку, він знову почув той самий тонесенький голосок, який був заговорив до нього вчора увечері.
– Салю-ут! – пробренів голосок. Вілбер зірвався на рівні ноги.
– Сало-їд? – не второпавши, перепитав він.
– Салю-ут! – повторив голосок.
– Про якого салоїда ти? І де ти сидиш? – вереснув Вілбер. – Будь-ласочка, скажи мені, де ти! І яким салоїдом ти мене лякаєш?
– Салют – це привіт, себто я тебе вітаю, – пояснив голосок. – То я сказала «салют» замість «привіт» чи «доброго ранку», бо так мені здалося цікавіше. А як по правді, то це дурний вираз, і я й сама собі дивуюся, що його вжила взагалі. Де я перебуваю? Та ось тутечки! Глянь лишень угору – в куточок дверей. Тут я сиджу. Бачиш, я махаю тобі!
І нарешті Вілбер роздивився те створіннячко, що так приязно до нього промовляло. В горішньому кутку дверного отвору була нап'ята велика павутина, а з найвищої нитки звисав, головою донизу, великий сірий павук. Завбільшки з круглого льодяника! Павук мав вісім ніг і махав Вілберові однією з них на знак вітання.
– Тепер бачиш не? – запитав павук.
– Ой, справді бачу! – вигукнув підсвинок. – Справді бачу! Як ся маєш? Доброго ранку! Салют! Дуже радий познайомитися з тобою. А як тебе звати? Скажи ж мені, будь ласка, твоє ім'я!
– Мене звати Шарлотта, – відповів павук. – Я павучиха.
– Шарлотта – а далі? – нетерпляче допитувався Вілбер.
– Шарлотта А. Каватіка. Але зви мене просто Шарлоттою.
– Я певен: ти прекрасна! – сказав підсвинок.
– Ну… я гарненька, – визнала павучиха Шарлотта. – Цього у мене ніхто не відбере. Чи не всі павуки є досить миловиді. Я не така показна, як інші, але декого заткну за пояс. Ох, хотіла б я, Вілбере, бачити тебе так само виразно, як ти бачиш мене!
– А чого так? – поцікавився той. – Я ж ось тут, прямо під тобою!
– Еге ж, але я короткозора, – зітхнула Шарлотта. – І зроду була страшенно короткозора. Це називається міопія. Як до чого, то воно й добре, але іноді не вадило б бути бодай трішечки далекозорішою. Ось поглянь, як я вправно дам раду цій мусі!
Одна муха, що повзла собі по Вілберовому коритечку, раптом злетіла вгору й потрапила у нижню частину Шарлоттиної павутини. Муха відразу ж заплуталася в тих липких нитках. Вона відчайдушно сіпалася, намагаючись вирватися на волю.
– Спочатку я спікірую на неї, – оголосила павучиха і сторчголов кинулася на муху; водночас у неї ззаду почала сотатися тоненька шовкова нитка.
– А зараз я закутаю її!
Павучиха схопила муху, обвила її кількома залпами того свого тонесенького шовку, і знай качала та перевертала її, аж поки зрештою сповила – та так міцно, що полонянка вже не могла й ворухнутись. Вілбер нажахано спостерігав цю мисливську сцену. Він просто очам своїм не вірив. Звісно, мух він не любив, але цій бідолашці не міг не поспівчувати.
– Ось так! – задоволено мовила Шарлотта. – А зараз я її вимкну, щоб не завдавала мені клопоту. – І вкусила полонянку. – Тепер вона вже нічогісінько не відчуває, – пояснила павучиха. – Буде з неї чудовий для мене сніданок.
– Ти хочеш сказати, що ти їси мух? – нажахано видихнув Вілбер.
– Авжеж. Мух, кузьок, коників, менших жуків, совок, метеликів, смачних тарганів, комарів, мошку, стоніг, москітів, цвіркунів… – будь-що таке, що знеобачки втелющиться в мою павутину. Треба ж мені з чогось жити, хіба не так?
– Ну, звісно, що так, – визнав підсвинок. – І всі вони тобі смакують?
– Усе воно – сама смакота! Щоправда, я їх не їм, у буквальному розумінні слова, а випиваю – п'ю їхню кров. Люблю кров… – призналася Шарлотта голоском, що цього разу забренів ще тонше й приємніше.
– Та що ти кажеш! – простогнав Вілбер. – Прошу тебе, не кажи таких жахіть!
– А чом би й ні? Це ж правда, а я повинна говорити лише правдиві речі. Я не надто щаслива від того, що мушу сидіти на дієті з мух та кузьок, але така вже моя природа. Всякий павук мусить шукати собі такий чи такий пожиток. Так уже сталося, що я – мастачка плести пастки. Для мене це так природньо: плести павутини й ловити в них мух та інших комах. Мастачкою плести пастки була моя мати, а перед нею – і її мати. Вся моя родина – ловці, споконвіків ловці. Бо й тисячі тисяч років тому ми, павуки, будували пастки й чигали в засідках на мух і кузьок.
– Тяжкий спадок, що й казати, – понуро промимрив Вілбер. Сумно було йому, що його новий друг виявився таким кровожерним хижаком.
– Та вже ж не легкий, – погодилася Шарлотта. – Але що я можу вдіяти? Не знаю, як то перший павук (чи перша павучиха) у ті прадавні дні новонародженого світу придумав отаку чудасію – виплести павутину, але він це придумав, і з біса розумна це була ідея! І відтоді всім нам, павукам, доводиться вдаватися до однієї й тієї самої витівки. Непогана, взагалі, вигадка, бо раз у раз спрацьовує і всіх нас годує.
– Але це жорстоко! – не здавався Вілбер, відстоюючи свою думку.
– Ну, знаєш, кому б і говорити про це, тільки не тобі, – заперечила Шарлотта. – Бо тобі приносять готову їжу – ціле відро пійла. А мене не годує ніхто. Свій пожиток я маю добувати собі сама. Я виживаю завдяки власному розумові. Мушу бути тямковитою і розумною, бо інакше здохну з голоду. Я маю все продумувати й ловити те, що можу зловити: що попадеться, те й моє. І так воно складається, мій друже, що попадаються мені саме комахи: мухи та кузьки. Навіть більше! – провадила Шарлотта, вимахуючи передньою лапкою. – Невже тобі невтямки, що, коли б я не ловила та не споживала комах, вони б так розмножилися, так розплодилися, що знищили б, стерли б усе з лиця землі?
– Справді? – здивувався підсвинок. – Не хотів би я, щоб таке скоїлось! Можливо, зрештою, твоя павутина – корисний для всіх винахід…
А гуска дослухалася до цієї розмови й тихенько сама собі хихотіла. «Вілбер багато чого ще не знає про життя, – подумала вона. – Він і справді зовсім іще невинне порося, поросятко-невиннятко. Бо не знає навіть, що має статися з ним перед Різдвом! Не підозрює, що пан Цукерман і Лерві змовляються, щоб його заколоти!» І гуска трохи підвелася й підправила дзьобом яйця, аби всі вони отримували досить тепла від її тіла та м'якого пір'я.
Шарлотта спокійно нахилилася над мухою, готуючись її спожити. А Вілбер ліг на землю й заплющив очі. Він був стомлений – від неспокійної ночі та незнаного досі хвилювання: вперше у житті знайти собі друга! Леґіт доніс дух конюшини – солодкі пахощі світу що простерся поза його загорожею. «Ну – подумав він, – принаймні я знайшов собі друга! Але що за чудна дружба випала мені! Шарлотта люта, жорстока, підступна, кровожерна – а я ж не люблю таких рис! Як мені зуміти вподобати її? Хай навіть вона і гарненька, і, звісно, розумна?»
Вілбер страждав – але то він просто переживав сумніви та побоювання, без яких рідко обходиться нове знайомство. Мине якийсь час, і цей підсвинок переконається, як він помилявся щодо Шарлотти. Під її трохи зухвалою та жорстокою зовнішністю крилося добре серце, і так мало статися, що вона до самого кінця зуміє лишитися щирим, вірним йому другом.
Розділ 6
Літні дні
Тепер, коли скінчилася школа, Ферн бігала до дядечкової скотарні чи не кожен Божий день. Сідала на свій стільчик і нищечком собі сиділа. Тварини мали її за свою. Ягнята спокійнісінько лежали біля її ніг.
Туди, ближче до першого липня, пан Цукерман запрягав коней до косарки, вилазив на високе сидіння і їхав у поле. До самого полудня чути було торохкотіння машини, що робила коло за колом, лишаючи за собою довгі зелені покоси. Наступного дня, якщо не насувала гроза, всі робочі руки, які тільки були на фермі, згрібали сіно й викидали на воза. А потім сіно везли до скотарні, й Ферн з Евері сиділи на сіні високо вгорі. Потім сіно, тепле й духмяне, витягували на високе горище, й тоді вся скотарня, здавалося, була застелена чудовою ковдрою з тимофіївки та конюшини. І яка то втіха – стрибати в те сіно! А ховатися в ньому… Іноді Евері знаходив у сіні невеличкого вужа – й додавав його до колекції всякої всячини, зібраної в його кишенях.
Початок літа – найсвятковіша пора для птахів. У полях, довкола будинку у скотарні, в лісі, на болоті – повсюди сама тобі любов, та пісні, та гніздечка, та яєчка. З узлісся білогорлий горобець (чи не з самого Бостона прилетів) так уже цвірінчить-вицвірінькує. На яблуневій гілці чаєчка вихитується й, помахуючи хвостом, виспівує: «Фібі! Фі-біі!» Співочий горобець, добре знаючи, яке життя коротке й прекрасне, мовби промовляє: «Люба-люба-люба інтерлюдія! Люба-люба-люба інтерлюдія!» А спробуйте лишень поткнутися до скотарні, так зразу ластівки й спікірують до вас зі своїх гнізд, так і почнуть сварити: «Ці-ві? Чі-ві? Це ви? Чого ви?» Бояться, щоб діток їхніх не скривдили.
Раннього літа діткам є що і попоїсти, й попити, і посмоктати, й пожувати. Стебла кульбаби повні білого, мов молоко, соку, конюшинові голівки повні нектару, а холодильник удома напхом напханий всілякими холодними напоями. І хоч куди глянь, повсюди буяє життя. Ось на бур'янині, здавалося б, кулька густої слини повисла, а розкриєш її – побачиш усередині зеленого черв'ячка. А на спідньому боці картопляного листка приклеїлися купки жовтогарячих яєчок колорадського жука…
Саме одного з тих днів початку літа з гусчиних яєць повилуплювалися гусенята. Це була важлива подія – на весь підвал скотарні. Коли це сталося, була там і Ферн, сиділа на своєму стільчику.
Шарлотта перша – звісно, після щасливої мами-гуски – довідалася, що нарешті з'явилися гусенята. А гуска знала про їхню появу вже за день до того, бо чула їхні слабенькі голосочки зсередини яєць. Вона знала, як їм тісно наразі в тій шкаралущі, як їм хочеться мерщій вискочити на волю. Тож вона сиділа нищечком і говорила менше, ніж завжди.
Коли перше гусеня виткнуло свою сіро-зеленаву голівку з-під маминого крила й роззирнулося довкола, Шарлотта укмітила це й усім розголосила новину.
– Я певна, – мовила вона, – що всі ми, хто тут живе, переживаємо радість із приводу того, що, після цілого місяця безперервних зусиль і терпінь з боку нашого друга – гуски, їй нарешті є чим похвалитися. Гусенята з'явилися на світ! Мої що-найщиріші вітання!
– Дякую, дякую, дякую! – відказала гуска, киваючи головою, кланяючись і зовсім не зніяковівши.
– Дякую! – озвався й гусак.
– І я вітаю! – заверещав Вілбер. – Скільки всього народилося гусенят? Я бачу лиш одне.
– їх народилось семеро, – повідомила гуска.
– Чудово! – похвалила Шарлотта. – Сім – щасливе число.
– «Щасливе», «щастя» – все це тут ні до чого, – заперечила гуска. – головне тут добрий догляд і тяжка праця.
Цієї миті виткнув свого носа Темплтон – із криївки, яку влаштував під Вілберовим коритцем. Підозріливо зиркнувши на Ферн, пацюк обережно підповз до гуски, тримаючись чимближче до стіни. Всі пильно за ним стежили, бо недолюблювали його. Ніхто не довіряв пацюкові…
– Я прошу уваги! – заговорив Темплтон своїм писклявим голосом. – Ти кажеш, у тебе знайшлось семеро гусенят Але ж було восьмеро яєць! Що ж сталося з восьмим яйцем? Чому з нього нічого не вилупилось?
– Либонь, то був розбовток, – сказала гуска.
– І що ти з ним робитимеш? – допитувався Темплтон, не зводячи з гуски своїх маленьких-кругленьких очиць-намистинок.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента